10. Третя («політична») фаза українського націєтворення. Діяльність українських політичних партій в Російській імперії

на початку XX ст. пожвавлюється та активізується національний рух. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів Д. Антоновича, П. Андрієвського, М. Русова, Б. Камінського, Л. Мацієвича та ін. була створена перша політична організація Наддніпрянщини - Революційна українська партія (РУП). Її засновниками були Д. Антонович і М. Русов. Партія об'єднувала студентів та представників інтелігенції, різні покоління у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала організації у Харкові, Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та закордонний комітет у Львові. Базові принципи і ультрарадикалізм «Самостійної України» М. Міхновського не підтримала більшість рупівців. Це призвело до першого розколу партії у 1902 р. і утворення прихильниками національного радикалізму Української народної партії (УНП). Основним гаслом УНП було «Україна для українців». Зі складу УНП 1904 р. вийшла терористична група В. Чеховського "Оборона України", яка намагалася підірвати пам'ятник царям у Києві, Одесі, Полтаві, О. Пушкіну у Харкові. У 1909 р. вона припинила своє існування зовсім.У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднала б усіх робітників України, незалежно від національності.Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Ії лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником "українського пролетаріату". Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили у Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Партія обстоювала встановлення конституційної монархії. Обидві партії - УДП і УРП, віднесені до типу "конституційно-демократичних". У 1906 р. виникла Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Однак розгорнути активну діяльність їй не вдалося. У зазначений час, крім національних політичних партій в Наддніпрянській Україні діяли й місцеві організації загальноросійських партій, які за своєю чисельністю і впливом явно переважали національні партії. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

11.Національна ідея І.Франка.

Постать І.Франка є винятково оригінальною в нашій історії. Його ключова ідея – українці мають «зайняти своє місце в хорі інших культурних націй». І.Франко вихованець західноєвропейської, передусім німецької культури, був інтегрований у загальноавстрійські культурні процеси настільки щільно й органічно, що деякі сучасні франкознавці стверджують, що він не завжди виступав «виключно в рамках української національної ідентичності», усвідомлюючи себе також «острайхером», австріяком. За І.Франком, розквіт нації і її прогрес залежать від єдності ідеалів економічної, соціально-політичної та духовної сфер. Ідеал національної самостійності, за І.Франком, має бути почутий серцем, усвідомлений розумом, щоб використовуючи наявність усіх сил і засобів, наближатися до нього. Прогнозуючи майбутнє, І.Франко висловив таку думку: «Може бути, що колись надійде пора об’єднання націй для якихсь вольних міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів».І.Франко усвідомлював перехідний характер епохи, в яку він жив і передбачав, що зміни, котрі визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними. Тому подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама виявиться дозрілою до «самовладного і самодіяльного» історичного життя.Для І.Франка незаперечним було те, що у становленні нації з народу, який «мовчить», вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Сам І.Франко був взірцем виконавця такої місії.