2. Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи– один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половиніVIIст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. НаприкінціVIIст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії. Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-IIIст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати– сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

3. Ґоти – загальна назва етнополітичного об’єднання германських племен першої половини І тис. н.е. Вихідці зі Скандинавії, які на початку нашої ери переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію.У 376р. готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша - залишилася на території Кримського півострова.

Гуни. Матеріальна культура готів в Україні має багато спільних рис з готськими старожитностями північних і східних регіонів Польщі I-III ст., хоча відрізняється і рядом особливостей, викликаних впливом місцевого культурного середовища, іншими напрямками культурних та економічних зв'язків. До таких особливостей належать: відсутність курганних поховань, наявність керамічного комплексу кружальної кераміки, дещо інший характер металевих частин одягу. Головним заняттям готів, що проживали в Лісостеповій частині України, в Криму, було землеробство, основа розквіту ремесел і торгівлі процвітання сільських громад і народу в цілому.

Гуни – Тюркомовний народ, який прикочував у степи України з території Монголії та Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи. Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор'я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн.

Анти– етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, котре займало територію між Дністром та Дніпром. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. У 6 ст. анти разом із іншими слов'янськими племенами брали активну участь у колонізації Балканського півострова, у війнах слов'ян проти Візантії. Разом із іншими ранньослов'янськими групами анти причетні до етногенезу східних, західних та південних слов'ян. Отже, анти, успадкувавши часточку Кіммерійсько-скіфо-сарматської культури, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями. Візантійські письменники 6 століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи,. Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева.

4. Слов'янське язичництво - частина величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть і які послужили основою для багатьох наступних миpовой pелігій.

Язичництво відобразило найважливіші сторони господарської, соціальної, духовної сфери давніх суспільств та їх природного оточення. В язичництві чітко виражені ознаки релігійного комплексу: віровчення, ідеї, уявлення, почуття, емоції, переживання, відносини з богами та іншими силами, різноманітна культова діяльність.

У системі цінностей слов’янського язичництва відбилося прадавнє розуміння всезагального універсального закону Всесвіту. Язичництво витіснили офіційні монотеїстичні релігії, на Русі — християнство. В умовах формування на Русі класового феодального суспільства язичництво переживало кризу, воно вже не могло задовольняти нові соціальні потреби.

Виділяють такі ознаки:

1. Язичництво — це спосіб життя, а не лише релігія.

2. У язичництві Божественне — іманентне, присутнє у всіх речах світу, є частиною твореного ним світу і підкоряється його законам. На противагу цьому, в монотеїстичних релігіях Бог — це трансцендентна особистість, що може бути присутня у створеному ним світі, але не тотожний йому і не залежить від його законів.

3. Культ героїзму (священний героїзм) — геройський вчинок представляється як вищий чин, часто прирівнюваний до діянь богів/бога.

4. Язичництво є внутрішньоорієнтованим — переживання божественного відбувається передусім усередині конкретної людини, тоді як більшість семітських релігій — зовнішньоорієнтовані (цінується передусім зовнішній вияв вірувань та релігійних переживань, як от ходіння в храм, жвава участь у ритуалах тощо).

5. Утвердження християнства на наших землях пройшло дві важ­ливі стадії:

1). проникнення християн­ських ідей та цінностей на землі сучасної України;

2). утвердження християнства державною релігією Русі та створення власної митрополії. На початку нашої ери апостол Андрій Первозванний почав поширювати християнство теренами Східної Європи. Його кафедра місти­лася в Синопі і була апостольським осередком, най­ближче розташованим і пов'язанимторгівлею з північноморськими землями. Іншим місіонером на укра­їнських землях був учень апостола Петра римський папаКлимент IV(88-97 рр.).Наприкінці І ст. н. е.його, як опозиціонера до офі­ційної релігіїРиму,було заслано до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду хрис­тиянського віровчення. Після того, як з якорем на шиї Климента кинули в море, хвилі прибили тіло не­біжчика до берега, а його учні поховали останки на одному з острівців.У861 р., мандруючи з церковно-політичною місією і пропагуючи Біблію серед словянських племен,уХерсонесі зупинилися відомі слов'янські пропо­відники вчення Христа– Кирило (827-869) та Мефодій (815-885). Розшукавши по­ховання Климента, вони заклалина тому місці церкву св. Климента.

Історія духовного життя пізньоантичних міст Північного Причорномор'я дає змогу простежити подальше розповсюдження християнства. Грецький поліс ЗахідногоПричорномор'я – Херсонес та інші міста-колонії сходу, Боспорське царство пройшли двома різни­ми шляхами досприйняття християнської істини. У Боспорському царстві спостерігалося жадібне шукання нових істин, тому християнство тут закріплюється і вкорінюється раніше. У Херсонесі згодом відновлюється античні культи, а християніза­ція відсувається на певний час.

Цілеспрямований процес христи­янізації цієї частини земель сучасної України розпочався у другій половині IV – перших десятиріччях V ст. Однакширока християнізація населення Херсонесу розпо­чалася тільки у VI-VII ст. і була пов'язана з актив­ним  запровадженням   християнства  візантійськими імператорами.Християнізація, розпочавшись у причор­номорських містах, у III-IV ст.розповсюдиласянапівніч,у європейськучастинутодішньої Сарматії.

Утворення Остготськоїдержави надало новий по­штовх розповсюдженню християнства у південно-західній частиніукраїнських земель. Слов'янський світ зобов'язаний готамзапоширення глаголиці, яку біль­шість дослідників називають«руськими письменами».

Однимз перших славет­них християнна наших землях уVI ст. бувДіонісій Малий (Скіф),якого було взято в полон до Візантії, де зго­дом він уславився своєю мудрістю і став ігуменом монастиря.

НаприкінціVI –на поч. VII ст. активізувалися слов'янські союзи племен, серед яких домінувалиполяни на чолі з княземКиєм.Молоде державне об'єднанняпотрапило у сферузовніш­ньополітичнихінтересівВізантійської держави, де християнство було державною релігією.

Події, що відбулися після смерті Кия та його бра­тів, докорінно змінили етнополітичну ситуацію в ре­гіоні. Середнє Подніпров'я було завойоване і поді­лене між аварською і хозарською державами.

У Києві поряд з християнською співіснува­ли ще дві великі релігійні общини – іудейська і му­сульманська. НаприкінціVІІІ – на початку IX ст. християнська громада Києвазбудувалаперший храм– св. Іллі, який в подальшому фігурує як соборний.

6. Християнство в Русі до Володимира Святославовича іх-х ст.

На початку IX ст. населення Середнього Подніпров'я звільняється від хозарської залежності і христи­янство відроджується з новою силою. Про це є кілька важливих свідчень візантійських джерел. Перше, патріарх Фотій повідомляв в «Окружному посланні східним архієпископам», що «не тільки болгари звер­нулися до християнства, але і той народ, про якого багато і часто йде мова..., тобто так звані руси. Поне­воливши сусідні народи і через те надмірно загорди­вшись, вони занесли руку на Ромейську імперію.Наприкінці IX ст.вРусі організаційно оформлюється церковна структура – митрополія, на чолі якої став болгаринМихаїл(кін. IX ст,).Михаїл проде­монстрував перед київською верхівкою «чудо» з не­тлінним євангелієм (поклав його у вогонь і вийняв неушкодженим), завдяки чому, за літописом, схилив київського князя Аскольда (?-882 рр.) до прийняття християнства. Християнизувавшись, Аскольду вдалося домогтися політичного визнання Русі. Однак, нехтування Аскольдом специ­фікою слов'янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег (882-912 рр.), використавши язичницьку опозицію полян, захопив Київ. На початку свого правління Олегові необхідно бу­ло боротись з проаскольдовими силами, і тому хрис­тиянські общини змушені були існувати напівлегально. Втім, наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва і легалізує християнство як державну ідеологію великого київського князя. Це засвідчує по­відомлення східних авторів про прийняття Руссю християнства у 300 р. хіджри (912-913 рр.), що збіга­ється з часом підписання Олегом русько-візантійського договору 911 р.

Наступник Олега на київському престоліІгор(913-945 рр.) уславився тим, що сприяв дуалістичному(двовірному)характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р., вміщена в«Повісті временних літ», за якою договір підписали і погани-руси, і руси-християни. Представники пер­шої групи присягалися перед ідолом дружинного бога Перуна, поклавши до його підніжжя власну зброю. Християни-руси присягу складали у торговельному районі Києва на Подоліуцеркві св. Іллі. З догово­ру, зокрема, випливає, що панівна верхівка русів, ко­тра поповнювалася здебільшого представниками язич­ницької півночі, продовжувала шанувати дохристиян­ські культи. Християнство ж набувало популярності серед середніх прошарків населення – купців, реміс­ників, торговців. Сам князь Ігор толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому по­ширенню в країні. Більш того, частина дослідників небезпідставно вважають його таємним, або«внут­рішнім»християнином.

Після«наглої» смертіІгоряу 945 р. на чолі держави сталайого жінка– княгиняОльга(945-964 рр.). Під час її пе­ребування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу«дочки»імператора, для чого Ольга прийнялахрещення. Після повернення з Константи­нополя княгиня почалапроводити лінію на обме­ження впливу язичництва у державі, порушивши«трєбища бєсовськіє»і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків.Не одержавши політичних пере­ваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького коро­лівства, що піднялося за Оттона І (936-973 рр.). Діяльність Ольги не знайшлопідтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, не­зважаючи на вмовляння матері, відмовивсявід прийняття християнства. Язичницька опозиція, ско­риставшись з цієї ситуації, усунулакнягиню Ольгу від влади і віддалауправління країною до рук войовни­чого, але, як показав подальший перебіг подій, неда­лекоглядного князя Святослава (964-972 рр.).

Втім, образ Ольги як вельми цнотливої та прему­дрої жінки зберігся в історичній пам'яті народу. Муд­рість, продемонстрована Ольгою, закладає підвалини майбутньої«софійності». Це не стільки знання істини, а«життя в істині», не тільки слово, а й діло. Саме такими людьми«мудрісного життя»зма­льовано у літопису й давніх полян.Княгиня Ольга та її внук, майбутній рівноапостольський князь Володимир, продовжили цю традицію і показали своїми діяннями найвищі зразки «благої мудрості».