Ігор МИХАЙЛИН

Воли і ясла До філософської інтерпретації роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

(Збірник праць Харківського історико-філологічного товариства:

Нова серія. – Харків, 1994. – Т. 2.)

с.61

1. У пошуку контексту

Канонічне витлумачення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» таке: «У романі змальовано майже столітню історію українського села, відображено різні форми протесту і боротьби селянських мас проти соціального гніту, викривається кріпосництво, жорстока ми­колаївська солдатчина, грабіжницька реформа 1861 року, антинарод­на суть земства, царського суду. Ідея боротьби з соціальною не­правдою найповніше втілена в образі Чіпки Варениченка, в думках і вчинках якого показано силу і слабкість селянського протесту, не освітленого політичною свідомістю. У романі відбилися основні яко­сті таланту Панаса Мирного – глибока народність, викривальний характер зображення дійсності, сміливе розкриття соціальних су­перечностей і антагонізмів, велика сила типізації» [5, с.506].

_________________________________________________________________________________

5. Сиваченко М.Є. Мирний Панас // УРЕ /Вид. 2-е. – К., 1981. – Т. 6. – С. 506-507.

_________________________________________________________________________________

Я нав­мисне посилаюся на довідкове, енциклопедичне видання, яке мусить подавати не суб'єктивне, авторське, а об'єктивне, загальновизнане уявлення про твір. Отже, загальновизнаним можна вважати, що в образі Чіпки втілена ідея боротьби з соціальною несправедливістю, «сила і слабкість селянського протесту, не освітленого політичною свідомістю». Перше, тобто сила, полягає в тім, що Чіпка все ж оскаржує існуючу дійсність і по-своєму заперечує її. Друге, тобто слабкість, вбачається в стихійності цього протесту, «неосвітленості політичною свідомістю», читай – керівництвом пролетаріату, очо­леного комуністичною партією.

Радянське літературознавство, скориставшись тим, що назва ро­ману Панаса Мирного та Івана Білика сформульована як запитання, вписало його в контекст російської «літератури запитань», пред­ставленої творами «Хто винен?» О.Герцена, «Що робити?» М.Чернишевського, «Кому на Русі жити добре?» М.Некрасова. Ці твори російських революційних демократів у доступній цензурованій ху­дожній формі втілювали гасло Герценового «Колокола»: «До сокири кличте Русь!» «Хто винен?» – ніхто, суспільний лад, який заслуговує на повалення і заміну його новим. «Що робити?» – революцію, піднімати народ на знищення експлуататорського ладу. «Кому на Русі жити добре?» – та нікому ж, а відтак слід знищити таке життя і встановити нові порядки. Український роман дуже легко вписувався в цей контекст. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – звичайно ж ні, ясла порожні, воли ревуть; треба наповнити їхні ясла, а для цього змінити обставини життя. Це й було зроблено в процесі соціалістичної революції,

c.62

поступову підготовку котрої в умах людей здійсню­вала й «література запитань». Над Чіпкою ніби з'являлася тінь вождя в кепочці, щоб благословити його своєю десницею і промовити: «Правильной дорогой идете, товарищи!», от тільки не в усьому розібралися, бо не було у вас керманича та єдино правильної іде­ології, марксизму.

Я ж наважуся твердити і довести аналізом твору протилежне: при всьому авторському співчутті до Чіпки, роман написано для того, щоб показати безперспективність життєвого шляху, на який штовхає героя виплекана ним немудра філософія; не утвердити, а заперечити сповідуваний Чіпкою стихійний соціалізм.

Чи були в історії літературознавчої думки спроби такого підходу до роману? Не в такій категоричній формі заявлені, але були. Не­однозначність образу Чіпки намагався показати С.Єфремов. Так, погоджувався він, Чіпка втілює ідею протесту, але вона заґрунтована на «етичному нігілізмі», що позбавляє її будь-якого позитивного значення. «Чіпка гине не тільки фізично: він – а це далеко страш­ніше – морально гине, – писав дослідник, – і питання, що ним опекла його востаннє нещасна жінка: «Так оце та правда?» – було найстрашнішим йому іспитом і найважчим судом. Нігілізм не зродив нічого і певно, що не міг Чіпка правди знайти на тому шляху, на який ступив був з своїм протестом» [3, с. 171].

_________________________________________________________________________________

3. Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1924. – Т. 2.

_________________________________________________________________________________

Отже, маємо два підходи до знаменитого роману. Перший: Чіпка, хоч і помиляється в деталях, але пропонує саме той шлях боротьби з соціальною несправедливістю, який стане битим шляхом для всього людства в недалекому майбутньому. Другий: Чіпка демонструє, що на цьому шляху взагалі неможливо знайти виходу, це глухий кут і рух у цьому напрямку не просто небезпечний, а призведе до загибелі цивілізації. Перший підхід інтенсивно розроблявся в радянському літературознавстві. Другий був намічений С.Єфремовим в «Історії українського письменства» та монографії «Панас Мирний» (1924), але відтоді забутий. Як зрозуміло, надалі я намагатимусь йти по шляху, наміченому С.Єфремовим.

Відокремивши роман Панаса Мирного та Івана Білика від російсь­кої «літератури запитань», спрямованої на руйнування суспільства, чи маємо ми право відокремити цей твір від російської літератури взагалі? Очевидно, ні! Роман писався в Росії, був викликаний до життя її внутрішньою суспільною дійсністю, став «висловлюванням» (згадаймо М.М.Бахтіна) авторів з приводу певної ситуації, а відтак мусить мати споріднені явища. Вони знаходяться там, де їх ніколи не шукали дослідники російсько-українських літературних взаємин: у творчості Ф.Достоєвського. Це вже інший, не революційно-демокра­тичний контекст. Ряд творів, де лідерствує Ф.Достоєвський, я б назвав «літературою про злочини». Вершини тут – романи Ф.До­стоєвського «Злочин і кара» (1866), «Біси» (1872), «Брати Карамазови» (1879–1880). От у цей ряд на нашу думку, і слід вписати роман українських авторів.

За свідченням доньки, Любові Достоєвської, Федір Михайлович був «росіянином» у першому поколінні: ще його батько Михайло Андрійович залишив Україну в п'ятнадцять років, посварившись з ріднею [1, с. 9-12].

_________________________________________________________________________________

1. Достоевский в изображении его до­чери Л.Достоевской // Под ред. и с предисл. А.Т.Горнфельда. – M.- Пг., 1922.

_________________________________________________________________________________

Достоєвський продовжив у російській літературі гоголівську школу, йому належить вислів: «Всі ми вийшли з гоголівскої «Шинелі», можливо, саме українська ментальність, українська підсвідомість спричинила до послідовного опору в творчості Достоєвського «новим людям», новій руйнівній соціалістичній ідео­логії.

с.63

Багато дослідників його творчості звертали увагу на те, що два останніх десятиліття свого життя він працює в атмосфері майже повного нерозуміння публікою його головних ідей. Цей процес три­вав і після його смерті. Здивовано спостерігала читацька Росія за зростанням популярності Достоєвського на Заході, що спонукало і її перегортати сторінки його романів.

Були, звичайно, і сучасники, які глибоко зрозуміли напрямок думок Достоєвського. У першу чергу до них слід віднести філософа й поета В.С. Соловйова. У «Третій промові», виголошеній у пам'ять Достоєвського, він тонко протиставляв філософські концепції Чернишевського й Достоєвського за принципом, де шукають автори шляху для поліпшення незадовільного для обох суспільного сере­довища, «Питати просто: що робити? (»Что делать?») означає гадати, що є якесь готове діло («дело»), до якого треба тільки докласти рук, означає пропустити друге питання: а чи готові самі робителі? («де­латели?»)» – так формулював своє розуміння проблеми В.С.Соловйов. На його думку, така постановка питання передбачає наяв­ність певного суспільного ідеалу, що сприймається цілком незалежно від внутрішньої, духовної роботи самої людини. Досягнення цього ідеалу можливе при усуненні зовнішніх же перешкод до нього. «На питання: що робити, – провадить далі В.С.Соловйов, – отримується ясна й певна відповідь: убивати всіх супротивників майбутнього ідеального ладу, тобто всіх захисників теперішнього» [6, с. 33-34). Тут блискуче

________________________________________________________________________________

6. Соловьев Вл. Три речи в память До­стоевского. 1881–1883. – М., 1884.

________________________________________________________________________________

описано філософський механізм, що породжував по­творні явища, котрі живили життєвим матеріалом «літературу про злочини». А цих явищ у Росії ставало дедалі більше, бо соціалістична ідея, пропонуючи привабливий суспільний ідеал і прості шляхи до нього, скликала в Росії під свої прапори досить поважні сили молоді.

Достоєвський був перший серед російської художньої еліти, хто почав бити на сполох, побачивши небезпеку соціалізму. Він першим назвав соціалізм «бісівщиною», розгледів небезпеку його перетво­рення з утопії на практику, що передбачало підштовхнути історію в потрібному (так здається, що треба саме сюди) напрямі, хоча б для цього і треба було «стяти сто мільйонів голів», як пропонується в одній дискусії в «Бісах».

Основна ідея Достоєвського – спростування революцій як шляху до загибелі людини й цивілізації, захист природного ходу життя, захист його законів і правил. Сутність головної ідеї Достоєвського, писав філософ Лев Шестов, полягає в тому, що «порушення «пра­вила» в жодному разі дозволене бути не може – навіть тоді, коли людина геть не розуміє, задля якої потреби це правило вигадано» [7, c. 80].

_________________________________________________________________________________

7. Шестов Л. Добро в учении гр. Толстого и Ф. Нитше (Философия проповеди) // Вопр. философии. – 1990. – № 7. – С. 59-128.

_________________________________________________________________________________

«Усе це добре, – скаже допитливий читач, – але до чого тут Панас Мирний? Чи хоч відоме було цьому провінційному чиновнику, що гаяв своє життя у скарбівнях Гадяча й Полтави, саме слово «соціа­лізм»? Спробуємо відповісти на це питання.

Час, що безпосередньо передував виникненню задуму роману і створенню його першої редакції, повісті «Чіпка», був надзвичайно важливим у житті Європи, Росії й самого Панаса Мирного.

У 1871 році зазнала поразки т.з. Паризька комуна, упевнивши світ у безперспективності революційного насилля. Це була остання, аж до кризи, пов'язаною з Першою світовою війною, соціальна революція в Європі. Але в Росії

с. 64

європейські ідеї відлунювали запізніло і в спотвореній формі. У тому ж 1871 році в країні пройшов перший політичний процес проти соціалістів, революційної терористичної організації «Народна розправа», що ставила за мету повалення існу­ючого ладу будь-якими засобами, їхній ватажок утік до Швейцарії, і лише в 1872 році Сергія Нечаєва схоплено в цій європейській країні і передано до суду в Росію. 1872 року з'явився перший у світі переклад Марксового «Капіталу» (том перший) іноземною мовою. Це був переклад російською мовою і з'явився він цілком легально, дозволений цензурою. Упродовж 1871 року українська молодь зби­рала кошти на поновлення українського журналу «Правда», і в квітні 1872 року він знову почав виходити. Того ж, 1872 року, народився новий український письменник – Панас Мирний. За цим підписом уперше було опубліковано в числі п'ятому «Правди» (вийшов у серпні) вірша «Україні» двадцятитрьохрічного Панаса Яковича Рудченка. Ще того ж року часопис устиг опублікувати й оповідання Панаса Мирного «Лихий попутав». На Великдень молодий письменник їздив у гості до рідні, ця поїздка лягла в основу нарису «Подоріжжя від Полтави до Гадячого», де знаходимо перший начерк тих мотивів, що розростуться в роман. 1872 року в журналі «Русскій вєстнік» був опублікований роман Ф.Достоевського «Біси», побудо­ваний саме на матеріалах судового процесу над «Народною роз­правою». Не могла ідея соціалізму лишиться непоміченою для Пана­са Мирного.

І нарешті, відповідь із самого роману. Там є епізод приїзду в повіт губернського чиновника з особливих доручень, який з'явився для слідства у справі зловживань при земських виборах. Губернський чиновник знайшов спосіб порозумітися з повітовим панством. Перед його від'їздом був улаштований бенкет. На ньому чиновник виступив з промовою-тостом.

«Першим підвівся чиновник, – пишуть автори, – уставив у ліве око стекольце, підняв угору чарку, подякував панові Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в «союзе с привеллигированным сословием» повинна «зорко следить» за «революци­онными элементами», що обох їх «интересы общие», що вони по­винні піддержувать «государственный строй», – берегти його од «напора безумных социалистических идей», котрі тепер злочинці розсі­вають всюди... І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова!» [4, с. 339].

______________________________________________________________________

4. Мирний Панас. Зібр. тв.: У 7 т. – К., 1969. – Т. 2. Далі в тексті цитуємо за цим виданням.

______________________________________________________________________

Усі ці вислови: і про «революційні елементи» і про «безумні соці­алістичні ідеї», – стосуються Чіпки, адже це його скаргу приїхав розглядати чиновник. Автори виразно натякали на безпосередній зв'язок життєвої програми Нечипора Вареника і соціалізму, щоправ­да представленого в його стихійному, неусвідомленому самим су­б'єктом варіанті. А відтак, сміливо можна твердити, що головне питання для українських авторів не «Що робити?», а «Хто робителі?», місце роману – не серед творів революційної демократії, а серед «літератури про злочини». І справді роман має виразний доцентровий характер, все в ньому обертається навколо Нечипора, це він той «робитель», до якого прикута увага письменників.