36. Загальна х-ка діяльності людини Діяльність – зовнішня(фізична) і внутрішня (психічна) активність, яка визначається усвідомленою метою.Ознаки:1.зміст діяльності визначається потребою, яка зсувається в мотив.

2.будь-яка діяльність характеризується предметністю.3.усвідомлюваність – виконання діяльності, відбувається лише тоді, коли людина має можливість зрозуміти зв'язок між поставленою метою і потребою

4.опосередкованість – передбачає виконання діяльності за допомогою способів, які можуть бути зовнішніми і внутрішніми.5.соціальність – передбачає виконання діяльності за допомогою способів, які уже складені в суспільстві.Види:Найчастіше виокремлюють три види діяльності, які генетично змінюють одна одну: гру, учіння і працю.Гра. У перші роки життя в дитини складаються передумови для оволодіння найпростішими формами діяльності. Першою з них є гра.Гра виявилася досить серйозною і складною проблемою для психології, що й відбилося в існуванні різних теорій дитячої гри.Гра — це насамперед осмислена діяльність, іншими словами - сукупність осмислених дій, об'єднаних єдністю мотиву. Тобто гра як діяльність є виявом певного ставлення особистості до навколишньої дійсності.Учіння – вид діяльності, який зявляється, коли людина усвідомлює ціль засвоїти щось, навчитися чомусь.Засвоєння відбувається завдяки навчальним діям.

Праця – діяльність, що спрямована на виробництво суспільно-корисних продуктів, при чому цілі праці визначаються не особистими потребами, а задаються суспільством.Сама праця реалізується за допомогою суспільно-прийнятих засобів.Знання — це теоретично узагальнений суспільно-історичний досвід, результат оволодіння людиною дійсності, її пізнання.Знання та дія тісно переплетені. Дії з предметами дають одночасно знання про їхні властивості та про можливість використання цих предметів. Виконання діяльності неможливе без знань.Уміння — це заснована на знаннях і навичках готовність людини успішно виконувати певну діяльність. Уміння являють собою свідомо контрольовані частини діяльності, щонайменше в головних проміжних пунктах і кінцевій меті.Навичка — це дія, сформована шляхом повторення і характеризується високою мірою осягнення і відсутністю поелементної свідомої регуляції і контролю.

Навички є компонентами свідомої діяльності людини, які виконуються повністю автоматично. Якщо під дією розуміти частину діяльності, що має чітко поставлену свідому мету, то навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії.

37.Самосвідомість та я концепція.САМОСВІДОМІСТЬ - це здатність людини усвідомити саму себе, своє "Я", свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.

На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе."Я-концепція" - це виявлення самосвідомості. Вона становить собою динамічну систему уявлень людини про себе. "Я-концепція" формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки зі світом, що її оточує.Формування та розвиток особистостіРозвиток – це специфічний процес зміни, результатом якого є виникнення якісно нового, поступальний процес сходження від нижчого до вищого, від простого до складного."Розвиток — безперервний процес, що виявляється у кількісних змінах людської істоти, тобто збільшення одних і зменшення інших ознак (фізичних, фізіологічних, психічних тощо). Однак він не зводиться до кількісних змін, до зростання того, що вже є, а включає "перерви безперервності", тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку і зникнення старих".Щодо людини виділяють три види розвитку — фізичний, психічний і соціальний.Фізичний розвиток передбачає ріст організму, певні кількісні та якісні зміни на основі біологічних процесів.Психічний розвиток характеризується процесами змін і становлення психіки людини.Соціальний розвиток вирізняється процесом оволодіння людиною соціальним досвідом

Формування людини — це складний процес становлення людини як особистості, який відбувається в результаті розвитку і виховання; цілеспрямований процес соціалізації особистості, що характеризується завершеністю. Хоча про завершеність цього процесу можна говорити лише умовно.

38.Поняття про темперамент,його фізіологічна основа.Темперамент – специфічне співвідношення стійких індивідуальних властивостей психіки, які визначають динаміку психічної діяльності людини і утворюють структуру, яка називається типом темпераменту.Вчення 1. П. Павлова про типи нервової системи та вищої нервової діяльності спричинило істотні зміни наукового тлумачення темпераменту. Поєднання різної міри вияву сили, врівноваженості та рухливості процесів збудження та гальмування дало підставу виокремити чотири головні типи нервової системи, а саме:1. Сильний, врівноважений, але рухливий - жвавий тип.

2. Сильний, врівноважений, інертний - спокійний, але малорухливий тип.3. Сильний, неврівноважений тип з переважанням збудження над гальмуванням - збудливий, нестриманий тип.4. Слабкий тип.

Цю типологію нервової системи І. П. Павлов пов'язував з темпераментом. Вживаючи термінологію Гіппократа щодо темпераментів, він писав, що сангвінік - палкий, врівноважений, продуктивний тип, але лише тоді, коли в нього є багато цікавих справ, які його збуджують.Флегматик - врівноважений, наполегливий, продуктивний працівник. Холерик - яскраво бойовий тип, задерикуватий, легко й швидко збуджується.Меланхолік - помітно загальмований тип нервової системи. Для нього кожне явище в житті стає гальмівним агентом, він недовірливий, в усьому бачить погане, небезпечне.Холеричний і меланхолійний темпераменти І. П. Павлов розглядав як крайні, в яких несприятливі ситуації та умови життя можуть викликати психопатологічні вияви - неврастенію в холерика та істерію в меланхоліка. У золотій середині, за висловом Павлова, перебувають сангвінічний та флегматичний темпераменти - їх врівноваженість є виявом здорової, по-справжньому життєздатної нервової системи.

42.Властивості темпераменту: 1.Сензитивність – можливість відчувати людиною зовнішні впливи.

2.Швидкість реакції.3Активність – здатність людини впливати на ситуацію та долати перешкоди.

4.Реактивність – сила, яка визначає реакцію людини на зовнішні впливи.5.Співвідношення між активністю і реактивністю означає, чим в більшій мірі визначається активність людини – зовнішніми впливами чи внутрішніми цілями діяльності.6.Пластичність – міра легкості пристосування людини до певних обставин.Якість протилежна до пластичності (ригідність)7.Інтровертованість – зосередженість на свій внутрішній світ.Екстравертованість – протилежна якість.

39. Проблема мінливості темпераменту. Роль темпераменту в житті людини.Проблема мінливості темпераменту.Тип нервової системи є сукупністю вроджених функціональних особливостей. Він є найбільш сталою характеристикою вищої нервової діяльності і в цілому навряд чи може бути змінений. Проте і ця характеристика зазнає змін під впливом зміни умов існування, тобто під впливом оточуючого середовища загалом. В лабораторіях І.П.Павлова було експериментальнодоведено, що прояви основних властивостей нервової системи можуть змінюватися під впливом умов життя. Так, наприклад, у сильного неврівноваженого типу, у якого збудливий процес не балансується з гальмівним, можна шляхом тривалого тренування домогтися збільшення сили процесу гальмування. Внаслідок цього змінюються особливості поведінки. Залежно від вроджених властивостей нервової системи і умов життя виникають варіації типів поведінки. Так, можна поділяти, наприклад, холериків на декілька груп:1) сильних неврівноважених, де неврівноваженість незначна, гальмівний процес менший за збудливий;2) сильних, дуже неврівноважених;3) сильних, неврівноважених, у яких сильний збудливий процес, а гальмівний - зовсім слабкий. У лабораторіях І.П.Павлова проводили експеримент. Брали один поніс щенят (тобто з однаковими вродженими властивостями) і ділили його на дві групи. Першу групу тримали від самого народження в клітці, а друга - розвивалась на волі. Коли щенята виросли, виявилось, що тварини, які знаходились в клітці - боягузливі, гальмуються при незначних змінах середовища, а ті, що росли на волі – тримають себе вільно. Пояснюється це тим, що рефлекс природної обережності, який має тимчасовий характер і за сприятливих умов зникає, замінюючись дослідницьким рефлексом, в інших, несприятливих умовах, залишається і заважає тварині правильно орієнтуватись у середовищі. Таким чином, було доведено, що умови життя значною мірою впливають на формування типологічних особливостей поведінки тварин.Роль темпераменттуКожний тип темпераменту має свої позитивні та негативні сторони, які виявляються в діяльності. Особливо показово це виступає на прикладі порівняння діяльності людей із сильною і слабкою нервовою системою. Спеціальні дослідження встановили, що слабкість типу виражає не тільки недолік сили збудливого і гальмівного, але й пов'язану із ним високу чутливість, реактивність, а сильна нервова характеризується низькою чутливістю, що забезпечує їх приблизно рівний пристосувальний ефект. Індивідуальний стиль діяльності - характерна для даного індивіда сукупність способів, що забезпечують успішність виконання певної дії. Для прикладу, інертність нервових процесів має як негативні сторони - повільність протікання нервових процесів, повільне переключання, так і позитивні сторони – тривалість збереження, стійкість психічних процесів. Наприклад: продуктивність праці ткаль - багатоверстатниць безпосередньо не залежить від таких властивостей, як рухливість та інертність. Проте "рухливі" ткалі прагнуть якомога швидше впоратися із виконавчою частиною діяльності, що вдається за рахунок їхньої пластичності. "Інертні" ж роблять все, щоб позбавитися нерівномірності в роботі, а тому більше уваги приділяють підготовчій частині (перевіряють роботу верстатів, чергують там, де може статись обрив нитки), які компенсують притаманну їм ригідність. Тобто індивідуальний стиль діяльності залежить не лише від властивостей нервової системи, а й від властивостей темпераменту.

41. Структура та характеристика провідних рис характеру людини. Основні типи акцентуацій рис характеру. Вчинок та формування провідних рис характеру особистості.Під рисами характеру розуміють індивідуальні звичні форми поведінки людини, через які аналізується його ставлення до дійсності. В структурі характеру умовно виділяють дві групи рис. Першу групу складають риси, які входять до підструктури спрямованості особистості. Це сталі потреби, інтереси, нахили, цілі, ідеали, а також система ставлень особистості, які виступають підставою для класифікації основних рис характеру, а саме:· ставлення до інших людей, яке виявляється через такі риси характеру як «товариськість - замкненість», «правдивість - облудність», «тактовність - брутальність»;· ставлення до справи, яке виявляється через такі риси характеру як «відповідальність - несумлінність», «працьовитість - лінощі»;· ставлення до себе, яке виявляється через такі риси характеру як «скромність - самозакоханість», «гордість -смиренність», «самокритичність - самовпевненість»;· ставлення до власності, яке виявляється через такі риси характеру як «щедрість - жадібність», «акуратність - неохайність», «ощадливість - марнотратність».До другої групи відносять інтелектуальні, вольові та емоційні риси характеру: кмітливість, рішучість, ніжність та ін.Усі риси характеру можна також розподілити на основні (провідні), які задають загальну спрямованість розвитку всього комплексу його проявів, і другорядні, зумовлені основними. Знання провідних рис характеру дозволяє зрозуміти його суть, передбачити основні прояви. Збудливі особистості. Ця риса пов'язана з недостатньою здатністю до усвідомленої саморегуляції своєї поведінки. Таким людям досить важко, а часом й неможливо сказати собі своєчасно «стій», «досить», «зажди». Ними зазвичай керує не розсудливість, логіка, розрахунок, а потяг, інстинкти, хвилинні спонукання. У цих випадках розум нібито блокується. Через найпростіший привід вони можуть сваритися, подати заяву про звільнення, відкинути чи навіть знищити всю виконану роботу.

Тривожно-боязливі особистості.Ця риса звичайно проявляється вже в ранньому віці. Це боязкість засинати в темряві або бити в кімнаті без дорослих чи бути в закритій квартирі. Це боязливість собак, грози. Вже в дитинстві такі діти стають осередком для сильних та нахабність.Застряглі особистості.Ця риса проявляється в прагненні досягнути високих показників в будь-якому виді діяльності, у застряганні, зациклюванні на власній думці, відхилення компромісів та консенсусу. В крайньому випадку це прояв «найцінніших ідей», для реалізації яких особистість здатна до обміркованих та чітко спланованих дій. За успіху такі люди самонадійні та зарозумілі.Циклотимічні особистості.Для них характерна різка зміна настрою та стану. При цьому мотиви можуть бути несуттєвими. То підвищена активність, спілкування, неутримання мови, то тривога, подавлений стан. У них від захвату до відчаю - один крок. Демонстративні особистості.Такі особи не здатні помічати у себе негативні якості. Їх відрізняє здатність витісняти з пам'яті та свідомості неприємні факти. Інколи це заходить далеко, й вони брешуть, не усвідомлюючи цього.Дистимічні особистості.Дистимічний темперамент (при більш різкому прояві субдепресивний) представляє собою протилежність гіпертимному. Особи цього типу по натурі серйозні та зазвичай зосереджені на поганих, сумних сторонах життя в більшій степені, ніж на радісних.Емотивні особистості.Емотивність характеризується чутливістю та глибокими реакціями в області тонких емоцій. Не грубі почуття хвилюють цих людей, а те, що ми пов'язуємо з душею, з гуманністю та чуйністю.Екзальтовані особистості.Таких людей спонукає до діяльності й заряджає енергією зовнішній світ. Уникають самотніх роздумів, потребують підтримки й визнання людей, мають багато друзів, комунікабельні, легко піддаються навіюванню.Формування характеру — це процес становлення стійких психо-логічних утворень особистості під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії та вчинки в результаті їх багато-разових повторень стають звичними й визначають типову модель її поведінки. Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості, і передусім праця як середовище її суспільного буття, спілкування, як необхідна умова її самопізнання та самореалізації. В процесі праці виявляютьсяморальні, інтелектуальні, вольові та інші якості особистості, що, закріплюючись під впливом певних умов життя, набувають рис характеру.

42. Види та структура здібностей. Розвиток здібностей за їх рівнем. Співвідношення та якісна характеристика понять: обдарованість, геніальність та майстерністьЗдібності – сукупність індивідуально-типологічних характеристик особистості, що виявляють позитивні успіхи в професійній діяльності.

В структурі здібностей виділяють:1.провідні, другорядні здібності 2. репродуктивний і продуктивний рівень здібностей Репродуктивний виявляється в легкості та швидкості засвоєння чогось;продуктивний – створення чогось нового.Розвинути продуктивний без репродуктивного неможливо.Рівні розвитку здібностей:

1.обдарованість – найнижчий щабель розвитку здібностей, який виявляється в можливості їх реалізації

2.талант – можливість скористатися своїми здібностями краще за інших.3.геніальність – найвищий рівень розвитку таланту, що проявляється у створенні чогось нового, абсолютно невідомого в різних галузях і таке, що дає можливість розвивати ці галузі багатьом поколінням Здібності у процесі свого розвитку проходять декілька етапів, і для того, щоб певна здібність піднялася у своєму розвитку на вищий рівень, необхідно, щоб вона вже була достатньо представлена на попередньому рівні. Але для розвитку здібностей першочергово повинно бути певне підґрунтя, яке складають задатки. Первинний етап розвитку здібностей пов'язаний із дозріванням необхідних для неї органічних структур або з формуванням на їх основі необхідних функціональних органів. Як правило, це відбувається в період від народження до шести — семи років. На цьому етапі відбувається вдосконалення роботи всіх аналізаторів, розвиток та функціональне диференціювання окремих ділянок кори головного мозку. Це створює сприятливі умови для початку формування та розвитку в дитини загальних здібностей, певний рівень яких виступає передумовою для наступного розвитку спеціальних здібностей.

43. Співвідношення та якісна характеристика понять: обдарованість, геніальність та майстерність

Крім розмежування на загальні та спеціальні, навчальні та творчі і т.п., здібності також ділять за рівнем їх розвитку на обдарованість, майстерність, талант і геніальність. Обдарованих людей дуже багато. Можна сказати навіть, що людей, які не мають можливості проявити свою обдарованість ні до чого на світі, немає взагалі (якщо тільки дана людина не страждає серйозним психічним розладом). Вся справа в тому, як допомогти йому знайти своє покликання. Талановитих ж людей, тобто досягають особливо високого рівня розвитку здібностей, значно менше. Ну, а генії зустрічаються виключно рідко. [2, с 456].

Обдарованістю називається своєрідне поєднання здібностей, яке забезпечує людині можливість успішного виконання будь-якої діяльності. У цьому визначенні необхідно підкреслити те, що від обдарованості залежить не успішне виконання діяльності, а лише можливість такого успішного виконання. Для успішного виконання будь-якої діяльності потрібно не тільки наявність відповідного сполучення здібностей, але й оволодіння необхідними знаннями та навичками. Яку б феноменальну математичну обдарованість не мав чоловік, але якщо він ніколи не вчився математики, він не зможе успішно виконувати функції самого пересічного фахівця в цій області. Обдарованість визначає тільки можливість досягнення успіху в тій чи іншій діяльності, реалізація ж цієї можливості залежить від того, якою мірою будуть розвинені відповідні здібності і які будуть придбані знання і навики.

Індивідуальні відмінності обдарованих людей виявляються головним чином у спрямованості інтересів. Одні люди, наприклад, зупиняються на математиці, інші - на історії, треті - на громадській роботі. Подальший розвиток здібностей відбувається в конкретній діяльності.

Характеризуючи здібності людини, часто виділяють такий рівень їх розвитку, як майстерність, т. е. досконалість у конкретному виді діяльності. Коли говорять про майстерність людини, в першу чергу мають на увазі його здатність успішно займатися продуктивною діяльністю. Майстерність у будь-якій професії передбачає психологічну готовність до творчих рішень виникаючих проблем.

Високий ступінь здібностей особистості до певної діяльності, яка виявляється в оригінальності і новизні підходу, що супроводжуються досягненнями найбільш високих результатів, називають талантом. Талант людини, прямуючи вираженою потребою у творчості, завжди відображає певні суспільні запити. Розвиток талантів вирішальним чином залежить від суспільно-історичних умов. Талант може проявлятися в будь-якій людській діяльності, не тільки в галузі науки чи мистецтва. Тому талановитим може бути і лікуючий лікар, і вчитель, і льотчик, і новатор сільськогосподарського виробництва, і кваліфікований робітник. Як правило, талант завжди поєднується з винятковою працездатністю і працьовитістю. Недарма всі талановиті люди підкреслюють, що талант - це праця, помножений на терпіння, талант - це схильність до нескінченного праці. Пробудження таланту, так само як і здібностей взагалі, суспільно обумовлено. Те, які дарування одержать найбільш сприятливі умови для повноцінного розвитку, залежить від потреб епохи та особливостей конкретних завдань, які стоять перед даним суспільством

Геніальність - це вища ступінь обдарованості. Про геніальність говорять, коли творчі досягнення людини становлять цілу епоху в житті суспільства, у розвитку культури. Прийнято вважати, що за всю історію цивілізації п'ятитисячного їх було не більше 400 осіб. Так, ми говоримо про геніальність Моцарта в музиці, Ч. Дарвіна в природознавстві, М. В. Ломоносова у фізиці і механіці, Д. І. Менделєєва в хімії і т. д. Високий рівень обдарованості, який характеризує генія, неминуче пов'язаний з обдарованістю в різних областях діяльності.

44. Предмет та завдання вікової та педагогічної психології. Основи розвитку вікової та педагогічної психології.

Предмет вікової психології

Вікова психологія є галуззю психологічної науки про індивідуальний розвиток людської психіки в онтогенезі. Вона вивчає психічний розвиток людини на різних вікових стадіях, тобто предметом вікової психології є дослідження закономірностей психічного розвитку людини на різних етапах її онтогенезу, на основі зміни типів провідної діяльності.

Предметом вікової психології є вивчення виникнення і розвитку психічних процесів та властивостей у дітей, підлітків, юнаків, дорослих і людей похилого віку, тобто вікова психологія вивчає на всіх зазначених вікових етапах життя особливості відчуттів, сприймання, пам'яті, мислення та інші психічні функції; вона вивчає, як змінюються ці функції з віком людини. Предметом вікової психології є вивчення на різних вікових етапах гри, навчання, праці, спілкування тощо формування психічних якостей підростаючої особистості, появу новоутворень, які виникають з віком у психіці дітей, підлітків, юнаків, дорослих і людей похилого віку. Предметом вікової психології є розкриття співвідношення природних факторів (спадковість, визрівання організму тощо) і суспільних засобів, за допомогою яких реалізуються можливості психічного розвитку людини. До предмету вікової психології входить вивчення рушійних сил індивідуального розвитку психіки людини, дослідження закономірностей переходу від попередніх до наступних періодів розвитку психічних функцій, а також вивчення індивідуальних психологічних відмінностей у розвитку людей різних вікових груп.

Отже, предметом вікової психології є дослідження закономірностей психічного розвитку людини на різних етапах її індивідуального життя.

Як зазначалось, вікова психологія виникла у результаті диференціації наук, своїм корінням вона була започаткована, як і вся психологія, у філософії, пізніше - вийшла із загальної і генетичної психології, а потім у ній самій проходив процес диференціації.

Предмет педагогічної психології

Педагогічна психологія також є галуззю психології. Педагогічна психологія вивчає психологічні проблеми навчання і виховання. Це наука, яка вивчає закономірності процесу засвоєння людиною соціального досвіду в умовах навчально-виховного процесу. Педагогічна психологія виникла у другій половині XIX ст. Засновником української і російської педагогічної психології був психолог і педагог К.Д. Ушинський (1823-1871). Велику роль у її становленні відіграли українські психологи і педагоги П.Д. Юркевич (1826-1874), О.Ф. Лазурський (1874-1917) та ін.

В педагогічній психології психологи зосереджують основну увагу на вивченні психологічних закономірностей навчання і виховання дітей, підлітків, юнаків і дорослих людей. Педагогічна психологія диференціювалась на декілька галузей знань. Серед них - психологія навчання, психологія виховання, психологія учителя.

Отже, педагогічна психологія -- галузь психологічної науки, що вивчає закономірності процесу засвоєння індивідом соціального досвіду в умовах навчально-виховної діяльності.

Педагогічна психологія пов'язана із: віковою і дитячою психологією.

Завдання вікової і педагогічної психології

Головне завдання вікової психології - розкрити передумови, умови й рушійні сили психічного розвитку людини з моменту народження до глибокої старості, описати динаміку розвитку окремих психічних процесів (пізнавальних, вольових, емоційних) і властивостей формування якостей особистості, вікових й індивідуальних особливостей діяльності й спілкування. Вікова психологія повинна дати характеристику кожного періоду життя людини, розкривши його специфічні й взаємозалежні з іншими періодами особливості, показати розходження протікання кожного періоду в людей з різними індивідуально-психологічними характеристиками.

У психології й педагогіці давно відомо, що навчання й виховання - єдиний і неподільний процес. Разом з тим питання про те, як оптимізувати процес гармонічного розвитку особистості, як і на якому етапі можна й потрібно досягати максимального розквіту розумових здатностей і моральних якостей, розвитку емоційної й вольової сфер людини, залишається дотепер не вирішеним. Пошуки рішення цього питання - одне з найважливіших завдань сучасної вікової й педагогічної психології.

Умови науково-технічної революції породили необхідність оволодіння школярами не тільки системою глибоких і точних знань, але й прийомами самостійного їхнього придбання. Так, сучасна людина може бути воістину утвореним і відповідати вимогам бурхливого розвитку науки й виробництва, якщо він безупинно поповнює свої знання, а це можливо при овла-' дении прийомами самоорганізації пізнавальної діяльності, переробки знакової (текстової) інформації. Питання, що випливають із необхідності рішення цих завдань, входять у зміст сучасних психолого-педагогічних досліджень.

Відзначаючи безсумнівні успіхи й досягнення вітчизняної вікової й педагогічної психології, про які буде докладно розказано у відповідних главах, хотілося б відразу звернути увагу й на деякі негативні явища в практиці навчання й виховання. Так, наприклад, бихевіористський (чисто поведінковий) підхід до процесу навчання приводить до спроби прямо зв'язати методи навчальної роботи вчителі й знання дітей без обліку проміжної ланки - діяльності самих учнів. Саме це кількаразово приводило до дискредитації досить коштовного практичного досвіду вчителів при бездумному, механічному перенесенні їхніх досвідів в інші умови без обліку особистісних факторів самих учнів, а якоюсь мірою й стилю навчальної роботи інших учителів. Недооцінка їхньої активної ролі приводить часом до фетишизації інформаційного підходу, до розуміння процесу навчання як простої передачі знань від учителя до учня. Насправді немає й не може бути такої передачі, оскільки їх можна придбати лише в результаті власної активності. Школьник повинен добувати знання сам; учитель лише організує й стимулює цю роботу учнів на уроці.

45. Основні методи дослідження психіки дітей:спостереження, експеримент, діагностичний метод, опитування.

Методи психологічних досліджень – це сукупність засобів й прийомів вивчення фактів психічних явищ та проявів психічної діяльності.

Найбільш розповсюджені методи психології – спостереження та експеримент. Застосовуються й інші методи: метод бесіди, анкетний метод, аналіз процесу і продуктів діяльності, тестовий метод та деякі інші.

Спостереження. Спостереження як метод вивчення психіки людини широко застосовується в психології.

Метод спостереження передбачає пізнання індивідуальних особливостей психіки людини через вивчення її поведінки. Інакше кажучи, за об’єктивними, зовнішньо вираженими показниками (дії, вчинки, мова, зовнішній вигляд) психолог робить висновок про індивідуальні особливості протікання психічних процесів (сприйняття, пам’яті, мислення, уяви), про психічний стан людини, про риси її особистості, темпераменту, характеру. Особливістю методу спостереження є те, що вивчення зовнішніх проявів психіки людини відбувається в природних життєвих умовах.

Психологічне спостереження повинно бути цілеспрямованим: спостерігач повинен уявляти і розуміти, що він збирається спостерігати і для чого, інакше спостереження перетвориться у фіксацію випадкових, вторинних фактів. Звідси випливає, що психологічне спостереження обов’язково проводиться за спеціальним планом, схемою або програмою, що забезпечує спостерігачеві вивчення саме тих питань і фактів, які він заздалегідь виділив. Без певного плану або програми втрачається основна лінія спостереження, в результаті чого можна втратити головне і істотне в психічній діяльності людини.

Спостереження слід проводити систематично, тому психологічне спостереження, як правило, потребує більш-менш тривалого часу. Чим довше спостереження, тим більше фактів може накопичити спостерігач, тим легше йому буде відокремити типове від випадкового, тим глибше і надійніше будуть його висновки. Тривале спостереження застосовується, наприклад, при вивченні вікових особливостей дітей, зокрема особливостей розвитку їхнього мовлення та мислення, емоційних проявів, інтересів, рис характеру і здібностей. Результати такого тривалого спостереження фіксуються в щоденнику, де аналізують процес психічного розвитку дитини (часто за декілька років) або оформлюють у вигляді психологічних характеристик.

Експеримент. Дуже важливу роль в психологічних дослідженнях грає експеримент. В експерименті експериментатор, тобто людина, що проводить дослід, також здійснює спостереження за психічними явищами, процесами у піддослідного (людини, з якою проводиться дослід). Але якщо при спостереженні дослідник пасивно очікує проявів певних психічних процесів, то в експерименті він, не очікуючи, поки настануть такі процеси, сам створює необхідні умови, щоб викликати ці процеси у піддослідного.

Проводячи дослідження при однакових умовах з різними піддослідними, експериментатор може встановити вікові та індивідуальні особливості протікання психічних процесів у кожного з них.

Експериментатор на свій розсуд може варіювати (змінювати, пробувати різні варіанти) умови проведення досліду і спостерігати наслідки такої зміни.

В психології застосовуються два типи експерименту: лабораторний та природний.

Лабораторний експеримент проводять в спеціально організованих і певною мірою штучних умовах, він потребує спеціального обладнання, а часом і застосування технічних приладів. Часто, хоча й не завжди, його проводять в спеціально обладнаних для цієї мети приміщеннях (лабораторіях) з застосуванням складної апаратури.

Для правильного й успішного проведення природного експерименту необхідно додержуватися усіх тих вимог, котрі подаються до лабораторного експерименту. У відповідності з завданням дослідження експериментатор добирає такі умови, котрі забезпечують найбільш яскравий прояв певних сторін психічної діяльності.

Методи опитування

Дуже часто виникає необхідність у даних, які не можна отримати за допомогою спостереження та експерименту. Такі дані надають методи опитування.

Методи опитування поділяються на:

• Очне опитування – інтерв’ю;

• Заочне опитування – анкетування.

Ці методи використовуються після формування гіпотези та складання плану дослідження. Інтерв’ю використовують, як правило, після анкетування, а вони обидва використовуються після експерименту.

Інтерв'ю в психології виступає способом отримання соціально-психологічної інформації за допомогою усного опитування. ії.

Діагностичні методи – тести

Діагностика – одна із важливих проблем використання психологічних знань у різних областях з метою вивчення людини, найкращого використання її можливостей.

Психодіагностичні методи використовуються майже всюди. Без них неможливо стежити за розвиваючим ефектом навчання, отримувати обґрунтовані дані, говорити про ефективність інших методів.

Головним методом психодіагностики є метод тестів, введений у психологію Ф. Гальтоном.

Тест – це особливий вид експериментального дослідження, що являє собою спеціальне завдання або систему завдань. Піддослідний виконує завдання, час виконання якого зазвичай враховують. Тести застосовують не лише для отримання яких-небудь нових психологічних даних і закономірностей, але частіше для оцінки рівня розвитку якої-небудь психологічної якості у даної людини в порівнянні з середнім рівнем (встановленою нормою або стандартом). Тести застосовують при дослідженні здібностей, рівня розумового розвитку, навичок, рівня засвоєння знань, а також при вивченні індивідуальних особливостей протікання психічних процесів. Тестове дослідження відрізняється порівняною простотою процедури, воно короткотермінове, проводиться без складних технічних пристроїв, потребує найбільш простого обладнання (часто це просто бланк з текстами задач). Результат розв’язання тесту припускає кількісний вираз і тим самим відкриває можливість математичної обробки.

Тестування, як метод діагностики, почали широко використовувати у ХХ ст., найбільше вони використовувалися у сферах освіти, медицини, промислового виробництва. Це сприяло виникненню у психології окремої галузі – тестології, яка займається розробкою різних видів тестів.

44. Предмет та завдання вікової та педагогічної психології. Основи розвитку вікової та педагогічної психології. Історія розвитку вікової та педагогічної психології. Вікова психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного розвитку людини на різних вікових етапах індивідуального розвитку людини (онтогенез). Предметом дослідження вікової психології є вікова динаміка, закономірності, фактори, умови, механізми становлення, формування та розвитку особистості. Вікова психологія вивчає загальні закономірності, особливості виникнення і розвитку психічних процесів і властивостей і зумовлену віком динаміку співвідношень між ними; причини та закономірності переходу від одного вікового періоду до наступного; становлення різних видів діяльності (гри, навчання, праці, спілкування); В її загальній структурі виокремлюють психологію дитинства, до якої входять психологія новонародженого, немовляти, раннього дитинства, дошкільного періоду, молодшого школяра, підлітка, юнака, психологію дорослості — психологію дорослої людини, геронтопсихологію — психологію старості. Завданнями вікової психології є дослідження особливостей розвитку особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а також конкретної психологічної допомоги. Педагогічна психологія — галузь психологічної науки, яка досліджує психологічні проблеми виховання й навчання особистості — основних механізмів спрямованої соціалізації людини.Предметом педагогічної психології є дослідження психологічних закономірностей процесу спрямованої соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в людську особистість у соціальному, спеціально організованому середовищі.Структура ПП: 1.психологія навчання; 2.психологія виховання; .психологія навчання та виховання дітей з аномальним розвитком; 4.психологія педагогічної діяльності.Істор.розвиток. У давньому світі загальнопсихологічні знання розвивалися в лоні філософії. Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про змінність психічних станів, різні перехідні рівні душевного.Один із чільних її представників католицький філософ Фома Аквінський (1225/26—1274),. Рослинна, тваринна і людська душі розташовані ступінчасто, а у середині кожної з них розміщені здібності та їх продукти (відчуття, уявлення, поняття). Перша спроба докладного і послідовного опису психічного розвитку особистості пов'язана з ім'ям німецького філософа Альфреда Тідемана (1736—1803), який опублікував у 1787 р. «Спостереження за розвитком душевних здібностей дитини». Значно ширше і детальніше дослідив поведінку дитини-дошкільника у середині XIX ст. німецький психолог Альберт Кусмауль (1811—1897). Спостерігав за розвитком дитячої психіки французький філософ Іпполіт Тен (1828—1893). Він описав процес засвоєння мови своєю дочкою.Засновником дитячої психології вважають англійського ембріолога і психолога Віктора Прейєра (1822—1899). В. Прейєр намагався цілісно проаналізувати проблему на основі систематичного її дослідження. Його книга «Душа дитини» (1882) репрезентувала опис психічного та біологічного розвитку дитини від народження до трьох років. На думку В. Прейєра, у сфері психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, яка є основою індивідуальних відмінностей. 45. Основні методи дослідження психіки дітей:спостереження, експеримент, діагностичний метод, опитування.

Спостереження-метод тривалого, планомірного, цілеспрямованого опису психічних особливостей людини, що проявляються в її діяльності та поведінці, на основі їх безпосереднього сприймання. Обєктом спостереженя звичайно стають окремі сторони психічної діяльності дитини, наприклад, особливості мовлення, мисленн, емоцій, вольової регуляції поведінки, взаємини в групах дітей, ігри. У віковій психології спостереження часто набуває характеру послідовного фіксування фактів щодо психічного розвитку людини у вигляді щоденника. Психологічне спостереженн буває повним та частковим, довго- та короткотривалим, колективним та індивідуальним, явним та прихованим. Експеримент-метод, специфіка якого полягає у спеціальному створенні умов, за яких виникають очікуванні психічні процеси, акти поведінки дитини, у повторенні їх для перевірки істинності експериментальних висновків, у зміні цих умов з метою виявлення їх впливу на перебіг досліджуваних процесів. Експеримент передбачає спеціально створені дослідником умови для вивчення психіки дитини. Природний експерт. х-ризується тим, що здійснюється у звичних для дитини умовах ігрової, навчальної, трудової та інших видів діяльності. Він поділ.на: 1)первинний констатуючий;2)формуючий;3)поторний констатуючий. Лабораторний експеримент проводять у спеціально створюваних умовах, які ретельно враховуються: у спеціально обладнаному приміщенні, з використанням приладів, пристроїв, апаратів. Опи́тування — це метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв’ю) або опосередкованого (анкетування) спілкування соціолога з респондентом. Опитування можна розглядати як один з найпоширеніших методів отримання інформації про суб'єктів - респонденти опиту. Опитування полягає в задаванні людям спеціальних запитань, відповіді на які дозволяють дослідникові отримати необхідні відомості залежно від завдань дослідження. До особливостей опитування можна зарахувати його масовість, що викликане специфікою завдань, які їм вирішуються. 46 Проблема психічного розвитку дитини. Основні теорії психічного розвитку дитини.

Проблема психічного розвитку дитини є центральною у віковій і педагогічній психології, неоднозначно розв'язувалась протягом всього періоду становлення цих галузей психології та має вирішальний вплив на стратегію побудови навчально-виховногоо процесу.Але за цими процесами кількісного накопичення можуть відбуватись і інші явища та суттєві зміни в структурі процесів, які називаються розвитком.Розвиток, перш за все, характеризується якісними змінами появою новоутворень, нових механізмів, процесів, структур.Розвиток — це складний інволюційно-еволюційний поступальний рух, в ході якого відбуваються прогресивні і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині. (Л.С.Виготський, Б.Г.Ананьєв).

Основні теорії психічного розвитку дитини. 1) На виникнення перших концепцій дитячого розвитку вплинула теорія Ч. Дарвіна, який вперше висунув ідею про те, що розвиток підлягає певним законам.Першою теоретичною концепцією психічного розвитку була так звана концепція рекапітуляції, яка базувалась на біогенетичному законі Е. Геккеля: онтогенез — це коротке і швидке повторення філогенезу. Цей закон було сформульовано щодо ембріогенезу, але американський психолог Ст. Холл переніс його на процес онтогенетичного розвитку дитини і стверджував, що дитина в своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду.А. Гезел розробив практичну систему діагностики психічного розвитку дитини від- народження до юнацького віку, яка базувалась на систематичних порівняльних дослідженнях. Ним було вперше застосовано кіно-фотореєстрацію вікових змін моторної активності, мовлення дитини та ін.. А. Гезел помітив, що з віком темпи розвитку знижуються, проте не зміг пояснити цієї закономірності, оскільки він ототожнював розвиток і зростання, підкреслював залежність розвитку від дозрівання, та обмежувався лише кількісним вивченням порівняльних зрізів дитячого розвитку, зводив розвиток до простого збільшення "приросту поведінки", не враховуючи якісних перетворень при зміні етапів розвитку. 2) Біхевіористична концепція, у витоків якої були американські психологи Дж. Уотсон, Е. Газрі, Е. Торндайк, Б. Скіннер та ін., виникла під впливом вчення І.П. Павлова про закономірності вищої нервової діяльності та утворення умовних рефлексів. Вона ототожнювала розвиток з научінням і також була розкритикована представниками гуманістично спрямованих вчених як така, що надто механічно трактує поведінку людини.Психологи європейських країн зосередили в той же час пошуки на виявленні стадій, етапів розвитку поведінки в філо- та онтогенезі.3) Австрійський психолог К. Бюлер висунув теорію триступеневого розвитку: інстинкт, научіння, інтелект. Він пов'язував ці ступені не лише з дозріванням мозку та ускладненням відносин з довкіллям, але й з розвитком переживання задоволення, пов'язаного з дією.4) Теорія конвергенції — це найбільш поширена концепція сучасної психології, а існуючі, в її рамках теорії відрізняються лише трактуванням взаємодії спадковості і середовища, дозрівання та научіння, біології і культури, вроджених та набутих здібностей у ході психічного розвитку. При вивченні ролі досвіду в динаміці поведінки ключовими є проблеми активності суб'єкта в процесі розвитку та часу, коли здійснюється той чи інший вплив середовища.

47. Роль навчання у психічному розвитку. Поняття про зони актуального, потенційного та найближчого розвитку.Навчання повинно спиратись на рівень актуального розвитку та орієнтувати на зону найближчого розвитку. Вітчизняний вчений Костюк доводив, що між навчанням і розвитком існує діалектичний взаємозв'язок. Чим вищим є рівень розвитку психіки дитини тим складніші завдання може вирішувати вчитель в процесі її навчання. Розвиток психіки являє дуже складний багатогранний процес, а тому не можна розвиток зводити до тих надбань які виникають під впливом навчання….Підхід вітчизняних вчених на чолі з Виготським — вважали, що навчання повинно йти по переду і вести за собою розвиток. Він розробив вчення про дві зони розвитку (Зона (рівень) актуального розвитку — той рівень психічного розвитку якого дитина вже досягла і який виявляється за допомогою завдань, що дитина успішно розв'язує самостійно; зона найближчого розвитку — це потенційна можливість психіки дитини — той рівень розвитку якого вона ще не досягла, але може досягти при допомозі дорослого(виявляється за допомогою завдань які дитина не може розв'язати самостійно)….

48. Проблема вікової періодизації психічного розвитку дитини. Характеристика вікових періодів за Д. Б. ЕльконінимДля практики навчання і виховання підростаючого покоління особливо важливим є розкриття закономірностей психічного розвитку на окремих вікових етапах цього відтинку життя дитини. Характеристика вікових періодів за Д. Б. Ельконіним

Епоха раннього дитинства (до 3 років).

1. Дитинство (до 1 року). Тут провідний вид діяльності - емоційне спілкування. У 2-2,5 місяця у дитини з'являється комплекс пожвавлення на появу дорослого: посмішка, рухова реакція і т.д. До 6 місяців ця діяльність спілкування розвивається, дитина дізнається маму. Дорослі розвивають руку дитини: дають йому іграшку, включають його в спілкування через предмет, що веде до дій з предметом. До року у дитини починає виникати потреба у вербальному спілкуванні.На кордоні дитинства і раннього віку відбувається перехід до власне предметним діям, до початку формування так званого практичного, або сенсомоторного інтелекту.

2. Ранній вік (власне раннє дитинство) (1-3 роки). Тут провідний вид діяльності - предметно-маніпулятивний. Дитина відкриває і закриває двері, пересипає пісок і т.д. Він опановує діями з ложкою, олівцем, відром, носовою хусткою і ін Це операціонально-технічна фаза.У цей період часу предметні дії служать для дитини способом налагодження міжособистісних контактів. Спілкування, у свою чергу, опосередковується предметними діями дитини і практично не відокремлене від них. Але до 3 років дитина починає порівнювати себе з дорослими і заявляти "Я", "Я сам".

Епоха дитинства (3-11 років).

1 Дошкільне дитинство (3-7 років). Прагнення до самостійності виводить дитину паролевую гру, що імітує відносини людей у ​​процесі праці. Завдяки ігровим прийомам дитина приймає на себе роль дорослого і моделює в грі їх міжособистісні відносини.

Таким чином, рольова гра, об'єднуючи спілкування і предметну діяльність, забезпечує їхній спільний вплив на розвиток дитини. У нього виникає потреба зайняти нову соціальну позицію, і до кінця цього періоду у дитини з'являється прагнення чомусь навчитися, він хоче отримати результат своєї діяльності в якості оцінки, тягнеться до навчання.

2. Молодше шкільне дитинство (7-11 років). Це фаза операційно-технічної діяльності, в основному діяльності навчальної. Дитина вчиться читати, писати. У процесі навчання формуються інтелектуальні та пізнавальні здібності, розвивається система відносин дитини з оточуючими - його власна практика взаємин з іншими людьми. Але приходить час, і він хоче наслідувати поведінки дорослих; хоче рівноправного ставлення до себе. Настає наступна епоха

Епоха подростничество (11-17 років).

1. Молодше подростничество (11-14 років). З'являється нова діяльність - діяльність інтимно-особистісного, емоційного спілкування з однолітками, виникає об'єднання з рівними собі за віком дітьми, з'являються лідери. Виникає "почуття дорослості" - особлива форма новоутворення свідомості, через яке під паросток порівнює себе з іншими, знаходить зразки для наслідування, перебудовує свою діяльність і відносини.

Тут важливо, щоб кола спілкування дитини не виходили з-під контролю дорослих - "важкий вік", "переломний вік".

2. Юність - старше подростничество (14-17 років). У дитини знову з'являється потреба до самопізнання, формується сама свідомість, ставляться завдання саморозвитку, самовдосконалення, самоактуалізації. Здійснюється професійне і особистісне самовизначення, йому важливо знати, ким він буде. Провідна діяльність - навчально-професійна (знову операціонально-технічна фаза), в процесі якої формуються світогляд, професійні інтереси, ідеали.