альма

Серія заснована в 1999 році

матер

лл

М. П. Кочерган

Основи

зіставного

мовознавства

Підручник

Київ

Видавничий центр «Академія» /V

2006 "З

ББК 81.Укр К 55

Зміст

Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів

(Лист № 14/18.2—324 від 13.02.2006 р.)

Це перший в Україні підручник, у якому на рівні сучас­них досягнень лінгвістики зінтерпретовано основні поняття контрастивного мовознавства, розкрито методику контрастив-них досліджень і висвітлено найважливіші спільні й відмінні ознаки мов світу на всіх рівнях їхньої структури.

Викладені теоретичні положення проілюстровано прикла­дами з різноструктурних мов світу. Подано запитання, завдан­ня, термінологічний словник.

Для студентів вищих навчальних закладів, учителів-сло-весників.

Рецензенти:

кандидат філологічних наук, професор /. В. Корунець; доктор філологічних наук, професор В. М. Манакін; доктор філологічних наук, професор О. В. Тищенко

, © М. П. Кочерган, 2006 ISBN 966-580-213-5 © ВЦ «Академія», оригінал-макет, 2006

1. Загальні 1.1. Зіставне мовознавство

питання як наука і основи зіставного

зіставного мовознавства як навчальна

мовознавства дисципліна

Предмет і завдання '

зіставного мовознавства

Місце зіставного мовознавства : `` системі наук

Практичне значення зіставного мовознавства

1.2. Історія зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство від початків до кінця XIX ст.

Зіставне мовознавство у XX — на початку XXI ст.

Внесок вітчизняних учених у зіставне мовознавство

'

1.3. Зіставне мовознавство,

. , типологія, характерологія й універсологія

Типологія, її зміст і завдання І Типологія і зіставне мовознавство

2. Зіставна фонетика і фонологія

3. Зіставна дериватологія і граматика

Типологія і характерологія 50

Універсологія 52

4. Типологічна класифікація мов Мовний тип і тип у мові 58 Різновиди типологічної класифікації мов 64

5. Методика зіставного мовознавства

Зіставний метод. Прийоми індукції

і дедукції в зіставному мовознавстві 76

Проблема мови-еталона порівняння

(tertium comparationis) 81

Принципи зіставних досліджень 85

Рівні й аспекти зіставного

дослідження 92

Етапи зіставного аналізу 93

Використання інших методів

у зіставних дослідженнях 96

2.1. Особливості фонетико-фонологічних систем різних мов

107

110 116 119

120

Предмет і завдання зіставної фонетики і фонології Аспекти зіставлення фонологічних систем Голосні фонеми Приголосні фонеми Фонеми у мовленні (фонетичні процеси) .

2. 2. Склад і суперсегментні засоби

124 129

Типологія складів у мовах світу Суперсегментні засоби

3.1. Словотвір у зіставному аспекті

Семантичний принцип

зіставного дослідження

словотвору 137

Одиниці зіставного

дослідження словотвору 139

Методика зіставного дослідження словотвору 143

Словотвірна потенція

різних класів слів 159

3.2. Морфологічні системи мов

Аспекти і константи зіставного

дослідження морфологічних

систем 165

Способи вираження граматичних значень у мовах світу 167

Частини мови 174

3.3. Граматичні категорії Загальна характеристика

граматичних категорій	181
Категорія роду	182
Категорія числа	192
Категорія відмінка	203
Категорія детермінації	209
Категорія ступенів порівняння	215
Категорія часу	220
Категорія виду	228
Категорія стану	235
Категорія способу	242
Категорія особи	249
Приховані категорії	256
3.4. Зіставний синтаксис	260
Словосполучення	262
Речення	267
Члени речення	272
Порядок слів у реченні	277
Односкладні речення	281
Вираження заперечення
(заперечні речення)	286
Habeo- і esse-конструкції	288
Актуальне членування речення	289

4. Зіставна лексикологія і фразеологія

^г

4.1. Лексико-семантичні системи мов у контрастивному освітленні

Принципи і методи зіставного дослідження лексики 294

Семантичний обсяг слів. Гіперо-гіпонімія 304

Фонова лексика. .;

Слова-символи 310

Полісемія. Специфіка

переносних

значень ' 314

Синонімія 320

Омонімія й омографія.

Міжмовна омонімія 321

Безеквівалентна лексика.

Лексичні лакуни 326

Емоційна лексика 332

Внутрішня форма слова 334

4.2. Фразеологія

Типи міжмовних

співвідношень фразеологізмів 339

Національна специфіка

фразеологізмів 341

Короткий термінологічний словник 349

Література 387

Предметний покажчик 404

Покажчик мов 414

Іменний покажчик 419

авного мовознавства

1.1. Зіставне мовознавство як наука і основи зіставного мовознавства як навчальна дисципліна

Предмет і завдання зіставного мовознавства

Термін зіставне мовознавство в лінгвістичних пра­цях уживається в різних значеннях. Часто його тлума­чать як комплекс лінгвістичних дисциплін, які вико­ристовують зіставлення. У такому випадку до зіставного мовознавства відносять порівняльно-історичне, ареаль­но, типологічне мовознавство, перекладознавство і зі­ставне мовознавство у вузькому розумінні. Російський мовознавець В. Б. Касевич пропонує два рішення щодо иживання цього терміна: вважати термін зіставне мо-Шоанавство загальним позначенням для названих вище ЧЧ\ ще деяких галузей лінгвістики або звузити це понят­ті, ототожнивши його з контрастивною лінгвістикою. Доцільнішим видається всі науки, що ґрунтуються на Вирівнянні мов, називати порівняльним мовознавс-f їіом:, а термін зіставне мовознавство використовувати Дл« позначення лінгвістичної науки, що вивчає спільне fit підмінне у мовах. Саме така тенденція превалює в су-

8

Загальні питання зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство як наука

9

часній лінгвістичній літературі: терміни зіставне мо­вознавство і контрастивна лінгвістика вживаються як синоніми.

Ще одним дискусійним питанням є синонімічні наз­ви зіставного мовознавства — контрастивне і конфрон-тативне. У зарубіжній лінгвістиці були спроби розме­жувати контрастивну і конфронтативну лінгвістики (К. Джеймс, Г. Хельбіг та ін.). Ці вчені вважають, що контрастивна лінгвістика досліджує контрасти (розбіж­ності, відмінності) між мовами, а конфронтативна — відмінності й подібності. До того ж конфронтативну лінгвістику вони визначають як теоретичну галузь мо­вознавства, а контрастивну — як прикладну, зорієнто­вану на практичні цілі навчання.

Проте, як уважають українські мовознавці Ю. О. Жлуктенко і В. Н. Бублик, а також Є. В. Опельба-ум, підстав протиставляти контрастивну лінгвістику конфронтативній немає [Жлуктенко, Бублик 1976: 5; Опельбаум 1979: 53]. Розрізнення цілей цих дисциплін (пошук в одному випадку подібностей, а в іншому від­мінностей) узагалі неможливе, оскільки контраст може бути поміченим лише на тлі подібностей: подібності й контрасти в зіставлюваних мовах діалектично взаємо­пов'язані в межах контрастивного аналізу, і контрас-тивний аналіз «зорієнтований на оптимальне засвоєння встановлюваних подібностей і відмінностей у процесі навчання мови». Насправді контрасти можуть бути ви­явлені тільки на основі повного і систематичного порів­няння, а причиною помилок можуть бути не так сильні контрасти, як подібності й слабкі контрасти. Отже, кон­трастивна лінгвістика не обмежується вивченням роз­біжностей (контрастів). І не можна зводити її до суто утилітарних завдань, як це роблять деякі західноєвро­пейські й американські вчені, бо вона не тільки при­кладна, а й теоретична наука (її напрацювання вико­ристовує така теоретична дисципліна, як лінгвістична типологія). Звідси випливає, що нема підстав проти­ставляти контрастивне і конфронтативне мовознавс­тво, бо обидва підходи послуговуються однаковими ме­тодиками дослідження.

У наш час широко використовують ще термін порів­няльна (зіставна) типологія. Наприклад, В. Г. Гак визначає її як «розділ мовознавства, який вивчає мови в зіставленні з іншими мовами з метою встановлення

особливостей, властивих даним мовам, а також подіб­ностей і відмінностей між мовами» [Гак 1989: 5]. Це визначення нічим не відрізняється від визначення зі­ставного мовознавства. З огляду на це вживання такої синонімічної назви для зіставного мовознавства є зай­вим, оскільки будь-яка типологія уже передбачає порів­няння. До того ж термін мовна типологія звичайно вживається в іншому значенні (вчення про структурні типи мов). В. П. Нерознак, наприклад, вважає, що тер­мін порівняльна типологія у зв'язку з виокремленням контрастивної лінгвістики є застарілим [Нерознак 1987: 21]. Нині все більшого поширення набуває термін зіставне мовознавство (зіставна граматика, зістав­на морфологія, зіставна лексикологія тощо,), про що свідчать назви праць, опублікованих за останні три де­сятиліття: Виноградов В. С, Милославский И. Г. Со­поставительная морфология русского и испанского языков. — М.: Русск. язык, 1986; Сопоставительная и описательная лингвистика. — М.: Изд-во УДН, 1987; Проблемы сопоставительной стилистики восточносла­вянских языков. — К.: Наукова думка, 1977; Широко­ва А. В. Лекции по сопоставительной грамматике рус­ского языка. — М.: Ун-т дружбы народов, 1977; Сопо­ставительная лингвистика и методика преподавания славянских языков. — М.: Изд-во МГУ, 1992; Гак В. Г. Сопоставительная лексикология. — М.: Междунар. от­ношения, 1977; Сопоставительная грамматика русского и украинского языков. — К.: Наукова думка, 2003; Со­поставительная стилистика русского и украинского языков. — К.: Вища школа, 1980; Манакин В. Н. Сопо­ставительная лексикология. — К.: Знання, 2004 та ін.

Така традиція в лінгвістиці обумовлює узагальнене ішзначення зіставного мовознавства.

Зіставне мовознавство (контрастивна лінгвістика, конфронта­тивна лінгвістика) — розділ мовознавства, який вивчає дві чи кілька мов незалежно від їхньої спорідненості з метою виявлен­ня їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури (фонологічному, морфологічному, синтаксичному, лексико-се-мантичному).

Розглядаючи різні мови, можна виявити їх спільні й підмінні ознаки. Наприклад, в українській, російській, білоруській, польській, чеській, болгарській та інших мовах, що належать до слов'янської групи, є багато слів спільного кореня: укр. вода, земля, я, ти, п'ять, десять;

10

Загальні питання зіставного мовознавства

Яіставне мовознавство як наука

11

рос. вода, земля, я, ты, пять, десять; болг. вода, земя, аз (яз), ти, пет, decern; польськ. woda, ziemia, ja, ty, piec, dziesiqc; чеськ. voda, zeme, ja,pet, deset тощо. Це зу­мовлено їх спорідненістю, тобто тим, що вони мають спільного предка — праслов'янську мову. Водночас кожній з них властиві специфічні риси: українська мова має сім відмінків, російська — шість, а болгарська не має жодного; у польській мові є носові голосні [ej і [q] тощо.

Зіставивши близькоспоріднені східнослов'янські мо­ви (українську, російську і білоруську), можна виявити їх специфічні ознаки. Так, для української мови на від­міну від російської і білоруської характерні: 1) ікавізм, тобто перехід [о] і [є] в закритих складах в [і] (стола — стіл, печі — піч, семи — сім); 2) перехід давнього [і] в [і] (д±дъ — дід, хлЪбъ — хліб, сіно — сіно); 3) збіг звуків [ы] і [і] (сынъ — син, синий — синій); 4) втрата м'якості при­голосних перед [є] і [и] (несли, везли, село, великий, пи­ти); 5) перехід [л] у [у] після голосних (вовк, повний, жовтий, шовк); 6) збереження м'якості [ц'] (хлопець, па­лець, боєць); 7) інфінітивні форми на -ти (носити, пекти, стерегти); 8) майбутній час на -му (знатиму, робити­му); 9) безособові форми на -но, -то (вбито, скошено).

Особливостями російської мови є: 1) наявність зву­косполучень [ро], [ло], [ре], [ле] в коренях слів між при­голосними, де в інших слов'янських мовах є [ри], [ли] (крошить, глотать, тревога, блестеть); 2) перехід на­голошеного [є] в [о] після м'якого приголосного перед твердим (сёла [с'ола], нёс [н'ос]); 3) відсутність чергу­вання [г], [к], [х] з [з'], [ц'], [с'] (нога — ноге,рука —ру­ке, муха — мухе); 4) проривний звук [г]; 5) м'який звук [ч]; 6) форма називного відмінка множини на -а, -я під наголосом в іменниках чоловічого роду (дома, рога, учи­теля); 7) відсутність кличного відмінка.

Білоруська мова відрізняється від української і росій­ської такими ознаками: 1) дзеканням і цеканням (дзень, дзіва, цень, ціхі); 2) твердістю приголосних [р], [ні], [ч] (радам, бура, гарачы, шэсцъ, ночы, вочы); 3) переходом [в] і [л] в [у] нескладове після голосних (дзяучына, сяуба, хадзіу); 4) аканням і яканням (нага, слава, зямля, сям'я); 5) втратою [й] у кінці прикметників, дієприкмет­ників і порядкових числівників у називному відмінку однини (цудоуны, летні, прачытаны, трзці).

За останніми даними, на земній кулі існує майже шість тисяч мов. І кожна з них має спільні й відмінні з

іншими мовами ознаки. Не випадково французький мо­вознавець Ж. Вандрієс писав: «Не таке вже помилкове твердження, що існує стільки ж різних мов, скільки мовців. Але, з іншого боку, не буде помилковим і твер­дження, що існує тільки одна людська мова під усіма широтами, єдина за своєю суттю» [Вандриес 1937: 217].

Загалом будь-яка людська мова характеризується трьома різновидами конститутивних властивостей: уні-персальні (властиві всім або більшості мов), типологічні (властиві тільки певній групі мов, що утворюють мов­ний тип) та індивідуальні (характерні лише для певної мови). Виявити ці ознаки мов можна лише шляхом їх порівняння (зіставлення). Як стверджував вітчизняний педагог К. Д. Ушинський, «порівняння є основою будь-якого розуміння і будь-якого мислення. Про все в світі ми дізнаємося не інакше, як через порівняння» [Ушин-ский 1939: 436].

Якщо зробити спробу виявити всі спільні ознаки пев­ної кількості мов, то буде отримано сукупність ознак, які вирізнятимуть цю групу мов серед інших. Наприклад, у всіх германських мовах форма майбутнього часу дієслів будується за моделлю *sculan + основне дієслово (І shall read). Однак німецька мова, яка належить до герман­ських, цієї ознаки не має і тому до цієї групи не належить (у ній майбутній час утворюється за допомогою допоміж­ного дієслова werden і інфінітива смислового дієслова).

Спільні структурні ознаки трапляються навіть у мо­нах, які не мають жодної генетичної спорідненості. Так, означальне словосполучення А + N без узгодження при­таманне англійській, тюркським, монгольським, япон­ській і китайській мовам. За цією ознакою ці мови мо­жуть бути об'єднані в одну структурну групу: мови, в яких є означальне (атрибутивне) словосполучення зі структурою А + N, де прикметник прилягає до іменника.

Ключовим у зіставному мовознавстві є поняття мов­ного контрасту (термін В. П. Нерознака), або категорії ісонтрастивності (термін В. Г. Гака). Мовний кон­траст (категорія контрастивності) — специфічна особливість структури мови, яка стає такою ті умови зіставлення з іншою мовою (одне й те саме яви­ще при зіставленні однієї мови з іншою може виступати ліс специфічне контрастне явище (категорія), а при зіс­тавленні з іншою втрачати цю контрастність). Так, англ. th [9] контрастне до української звукової системи

12

Загальні питання зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство як наука

13

і неконтрастне до новогрецької (о) й албанської (th). От­же, мовний контраст є лінгвістичною змінною (зміню­ється залежно від зіставлюваних пар мов). А загалом специфічна структура однієї мови формує контрастив-ний статус іншої мови. Тому, наприклад, англійська мова має два різні статуси при зіставленні з україн­ською й угорською.

Об'єктом зіставного мовознавства є будь-які дві чи більше мов незалежно від їх генеалогічної й типологіч­ної природи. Правда, що більші відмінності у структурі (типі) мов, то яскравіший контраст, виявлення якого є основним завданням зіставного мовознавства. Однак для науки не менше значення має виявлення прихованих особливостей близьких за походженням і структурою мов. їхні специфічні ознаки в багатьох випадках можуть бути помічені лише за умови їх контрастивного аналізу.

З огляду на це не можна погодитися з твердженням В. Б. Касевича, що об'єктом контрастивної лінгвістики є тільки ті мови, «які реально взаємодіють через те, що ними користуються бі- або мультилінгви. [...]. Звідси випливає, що контрастивне дослідження на базі, скажі­мо, ітельменської мови й мови нупе навряд чи законне, бо нупе-ітельменський білінгвізм ніби не засвідчений і ледве чи коли-небудь з'явиться» [Касевич 1988: 19— 20]. Однак зіставну (контрастивну) лінгвістику не мож­на зводити до суто прикладної науки, обмежуючи її вив­ченням лише тих процесів, які мають місце за умови мовного контактування. Результати зіставного дослі­дження мов, що не перебувають у контактах, цікаві й ко­рисні для теорії мовознавства, оскільки засвідчують но­вий контрастивний статус і виявляють специфічні риси мов, тільки їм властивий спосіб концептуалізації світу. Слушною є думка Е. Косеріу про те, що контрастивна лінгвістика вивчає відмінності й аналогії між окремими мовами, тобто між окремими системами значень. Тому контрастивна лінгвістика повинна розглядати одну з порівнюваних мов як систему позначень («картину сві­ту») і порівнювати з нею інші мови як оформлення того самого «світу» за допомогою інших значень [Косериу 1989: 69]. Щодо кількості мов, які можна залучати до зіставлення, то більшість дослідників орієнтується на дві мови. Однак останнім часом з'являється чимало контрастивних праць, присвячених вивченню трьох і навіть більше мов.

Контрастивні дослідження переважно пов'язані з синхронічним аспектом мови (зіставне мовознавство досліджує мови на синхронному зрізі, тобто різні мови зіставляються на певному часовому відтинку без ураху­вання їхніх попередніх станів). Дехто з учених навіть вважає, що зіставне мовознавство є лише синхроніч­ним. Однак мови можна, а часом і необхідно, зіставляти в діахронії. Синхронічний підхід більш характерний для стадії аналізу мовних фактів. На стадії синтезу він, як правило, доповнюється підходом діахронічним (діа­хронія виявляється у просторі).

Щодо змісту і завдань контрастивної лінгвістики існують різні погляди — від трактування її як «чис­тої» лінгвістичної теорії, тісно пов'язаної з типологією (К. Джеймс), до вузького практичного застосування контрастивних праць, покликаних лише обслуговувати потреби навчання іноземних мов (Г. Нікель).

Контрастивну лінгвістику як суто допоміжну дис­ципліну, яка обслуговує методику навчання мов, трак­тує західне мовознавство [Nemser 1975: 99]. Як друго­рядну (допоміжну) розглядають її також ті вчені, які вважають, що метою контрастивної лінгвістики є вияв­лення міжмовних подібностей і відмінностей, які зго­дом можуть стати основою для типологічних узагаль­нень. Такий підхід обмежує завдання і тим самим зани­жує статус зіставного мовознавства, надаючи йому суто прикладного характеру. Згідно з цим підходом зіставне мовознавство займається по суті емпіричною каталогі­зацією міжмовних подібностей і відмінностей. Справді, у його полі зору перебувають подібності й відмінності, однак їх виявлення й вивчення є не самоціллю, а шля­хом до поглибленого пізнання мовних закономірностей, у т. ч. універсалій. Тому має рацію К. Джеймс, який стверджує, що контрастивна лінгвістика є різновидом «чистої» і прикладної лінгвістики.

Синхронно-порівняльний метод (контрактивний аналіз, конфронтативний, зіставний, зіставно-типологічний та ін. синоніми) дає змогу виокремити кон­трастивну лінгвістику в самостійну галузь. Звичайно, результати цього аналізу можуть мати різне застосу­ вання, в т. ч. й прикладне. У зв'язку з цим Г. Нікель розрізняє теоретичну і прикладну контрастивну лінг­вістику. .-;«■■■,-.

14 Загальні питання зіставного мовознавства

Насправді зіставне мовознавство ставить перед со­бою теоретичні й практичні завдання. До теоретич­них завдань зіставного мовознавства належать:

• виявлення подібностей і відмінностей між мова­ми, збігу і розбіжностей у використанні мовних засобів¹;

• встановлення особливостей кожної із зіставлюва-них мов, які залишились непоміченими при внутріш­ньому їх вивченні;

• дослідження характерних для зіставлюваних мов тенденцій;

• визначення міжмовних відповідників і лакун;

• розкриття причин подібностей і відмінностей;

• верифікація дедуктивних універсалій на матеріа­лі зіставлюваних мов.

Практичні (лінгводидактичні) завдан­ня зіставного мовознавства охоплюють:

• визначення методичної релевантності подібнос­тей і відмінностей між зіставлюваними мовами;

• встановлення характеру міжмовної інтерференції;

• виявлення труднощів у навчанні нерідної мови;

• визначення меж застосування зіставлення як прийому навчання нерідної мови;

• опрацювання процедури міжмовного зіставлення як прийому навчання нерідної мови.

Відповідно до перелічених завдань виокремлюють два напрями — зіставне дослідження мов з теоретичною метою і зіставне дослідження мов з лінгводидактичною метою. Отже, з одного боку, зіставні дослідження спря­мовані на теоретичну галузь характерологічної типоло­гії, а з іншого — на практичні потреби перекладу і вик­ладання іноземних мов.

Більшість сучасних контрастивних праць присвяче­на зіставному дослідженню окремих мовних елементів, категорій, підсистем. У такий спосіб готується ґрунт

¹ Збіг і розбіжність зводяться до встановлення співвідно­шень між мовними явищами, які називаються відповідностя­ми, або кореспонденціями. Відповідність різномовних явищ визначають на основі спільності певної їхньої ознаки. Еле­менти різних систем, що перебувають у певному відношенні до денотативно!' ознаки, вважаються компарабельними (пор. англ. toe і finger та укр. палець). Ті явища двох мов, які не є компарабельними, не складають відповідності (англ. table і укр. завтра) і вивчати їх зіставним методом неможливо (див.: [Жлуктенко 1979: 5—111).

15

Зіставне мовознавство як наука

для майбутніх синтезованих більш-менш повних кон­трастивних описів мов.

У зв'язку з активним опрацюванням функціональ­ної лінгвістики недостатньо обмежуватися виявленням розбіжностей і подібностей у граматичній будові, фоно­логічній структурі й лексичному складі зіставлюваних мов. Контрастивний аналіз можна вважати повним то­ді, коли проаналізовано функціонування мовних оди­ниць у текстах і різних мовленнєвих жанрах. Якщо ра­ніше контрастивний аналіз зосереджувався на даних мовної системи, тобто на зіставленні окремих лексем чи їх груп, морфологічних категорій і синтаксичних конс­трукцій тощо, то останнім часом до сфери контрастив-ного аналізу залучається мовлення.

До актуальних завдань контрастивної лінгвістики на­лежать також дослідження найзагальніших закономір­ностей розбіжностей, які виявляє контрастивний аналіз. Так, після контрастивного аналізу окремих категорій лексики (використання гіперонімів і гіпонімів, прямих і переносних значень, нейтральних і експресивно забар­влених слів, універсальних і багатокомпонентних номі­націй тощо) необхідно провести зіставний аналіз фун­кціональних категорій контрастивності, таких, як використання маркованих/немаркованих форм, іден­тичних варіантних форм, форм у первинних і вторин­них функціях, а також простежити розбіжність ядер­них і периферійних явищ, функціональні лакуни тощо.

Місце зіставного мовознавства в системі наук

Однозначного визначення місця зіставного мовознавс­тва в системі лінгвістичних дисциплін поки що немає. Дискусійним залишається навіть питання, належить во­но до загального чи конкретного мовознавства, синхро­нічного чи діахронічного. Так, К. Джеймс вважає, що контрастивна лінгвістика займає проміжне місце між за­гальним і конкретним мовознавством. Це не є і суто син­хронічним мовознавством (не такою мірою обмежується вивченням статичних явищ) [Джеймс 1989: 207].

Щоб визначити статус зіставного мовознавства, не­обхідно з'ясувати його зв'язки з іншими напрямами дослідження мови і його місце серед дисциплін філоло­гічного циклу. Насамперед це стосується галузей, які

16

Загальні питання зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство як наука

17

використовують порівняння і зіставлення як основний метод дослідження: порівняльно-історичного мово­знавства, яке вивчає генетичну спільність (спорідне­ність) мов у їх розвитку; ареальної лінгвістики (лат. area — площа, простір), яка розглядає вторинну спорід­неність («свояцтво») мов, мовні союзи, територіальну спільність мовних явищ незалежно від їхньої генетич­ної спільності; типологічної лінгвістики, яка на основі вивчення спільного і відмінного в мовах класифікує мо­ви за типами.

Кореляція (співвідношення) зіставного мовознавс­тва з порівняльно-історичним полягає в тому, що обид­ва здійснюють порівняння мов. Однак мета цих порів­нянь різна. Якщо порівняльно-історичне мовознавство зорієнтоване на визначення ступеня спорідненості, спільності походження мови, реконструювання (відтво­рення) мови-основи (прамови), з якої розвинулися до­сліджувані споріднені мови, встановлення законів, за якими йшов цей розвиток, то зіставне мовознавство ста­вить за мету виявлення збігу і розбіжностей у структу­рах мов, у способах вираження одних і тих самих зна­чень і розрізнення функцій однотипних елементів структури мови. Зіставне мовознавство визначає відно­шення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фо­нологічні розбіжності), діаморфію (граматичні розбіж­ності), діасемію (семантичні розбіжності) і діалексію (лексичні розбіжності). Типологічні подібності не обов'язково пов'язані безпосередньо з генетичною спо­рідненістю мов. Різною є і сфера застосування зіставно­го і порівняльно-історичного мовознавства. Зіставне мо­вознавство вивчає будь-які мови, а порівняльно-істо­ричне — тільки споріднені.

На відміну від зіставного мовознавства ареальна лін­гвістика має своїм завданням охарактеризувати терито­ріальний розподіл мовних особливостей, виділити ділян­ки взаємодії мов, дослідити процеси мовної конвергенції, виявити у мовах, що контактують, ізофони (фонетичні ізоглоси), ізолекси (лексичні ізоглоси), ізосеми (подібний семантичний розвиток) тощо, тобто дати ареальну ха­рактеристику особливостей мов, які перебувають у кон­тактах на певній території, розкрити закономірності мовних контактів.

Від типології зіставне мовознавство відрізняється онтологічно (за суттєвими характеристиками предмета

дослідження) і епістемологічно (за сукупністю принци­пів і прийомів дослідження). На відміну від зіставного мовознавства типологія вивчає процеси паралельної зміни мов.

Останнім часом помітним став зв'язок зіставного мовознавства з новим напрямом лінгвістичних дослі­джень — корпусною лінгвістикою, предметом вивчення якої є великі масиви мовних даних, представлених у електронному вигляді. Повний контрастивний аналіз мов передбачає виявлення фактів збігу і розбіжності не тільки у структурах мов, а й у функціонуванні подібних і відмінних структурних елементів. Порівнюючи тексти та їх переклади на інші мови, можна натрапити на замі­ни, не передбачені жодним словником чи посібником. Річ у тім, що вживання слів, словосполучень, граматич­них конструкцій у кожній із мов зумовлені контекстом у широкому сенсі цього терміна (мовним, побутовим, ситуативним, культурно-історичним тощо) і правила мовлення формулюються як тенденція і характеризу­ють елементи мови передусім із кількісного боку, з боку їх вживання. Саме тому мови унікальні й неповторні не лише в структурно-типологічному плані, а й у тому, що вони відбирають і як вони комбінують мовні засоби у процесі номінації. Як стверджує В. Г. Гак, «у кожній мові, поряд із граматикою структур, що забезпечує бу­дову мови, значення її форм і конструкцій, існує грама­тика вибору, що визначає, які засоби (слова і форми) будуть використані переважно відповідно до певних си­туацій, і цей вибір не завжди завчасно визначається особливостями структури мови» [Гак 1977: 10]. Тенден­ція вибору спирається на ідіоматику мови — її непов­торні й своєрідні властивості, зумовлені стилістичною нормою і стандартами мовленнєвого вживання. Саме це досліджує корпусна лінгвістика. На думку багатьох учених (М.-А.-К. Холлідей, Е. Тоніні-Бонеллі та ін.), корпусна лінгвістика є не просто методом лінгвістично­го дослідження, а й теорією, оскільки узагальнення в цій ділянці нерідко приводить до якісних змін у тракту-»анні мовних явищ.

Корпусні дослідження в теоретичному плані ґрунту­ються на функціональній і контекстуальній концепції ииачення мовних одиниць. Використання їх даних кон-трастивною лінгвістикою вплине на розширення емпі­ричної бази міжмовних досліджень, уточнення міжмов-

18

Загальні питання зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство як наука

19

них лексичних відповідників (шляхом залучення до дослідження великих масивів суцільного мовного мате­ріалу), створення основи для опису відмінних (індивіду­альних) особливостей конкретних мов, точніше опрацю­вання лексичної типології, вивчення лексичних систем і контекстуального вживання слів. Усе це забезпечує охоплення парадигматичних і синтагматичних взає­мозв'язків, пошук перекладних еквівалентів багато­значних слів, виявлення контекстуальних перекладних еквівалентів та їх частотності, виявлення лексичних відмінностей між оригінальними текстами і їх перекла­дами, які сприяють поглибленню вивчення індивіду­альних стратегій та універсальних прийомів перекладу.

Тісний зв'язок має зіставне мовознавство з теорією перекладу (перекладознавством), яка, власне, і є науково обґрунтованим зіставленням двох мов. М.-А.-К. Холлі-дей, Дж. Кетфорд, Ю. Найда, Дж. Елліс розглядають переклад як складову частину контрастивної лінгвісти­ки, а В. Н. Коміссаров, уважаючи переклад частиною компаративістики, все ж акцентує на його специфіці.

Спільним для контрастивної лінгвістики і перекла­ду є те, що процес перекладу за своїм характером анало­гічний процесу контрастивного аналізу, оскільки пе­рекладач відшуковує еквівалентні форми вираження певного смислу в іншій мові. Тобто переклад — це пе­ретворення вихідного тексту при збереженні смислу. До того ж переклад має зберігати і форму викладу.

Отже, в зіставному мовознавстві і в перекладі вико­ристовуються аналогічні операції, однак переклад ха­рактеризується більшою свободою вибору. У ньому час­тіше трапляються заміни одиниць одного рівня одини­цями інших рівнів, описові способи перекладу, вибір виразніших засобів інших рівнів, заміна синонімічни­ми формами і конструкціями і навіть заміна тексту ін­шим текстом за умови збереження глибинної спільності (наприклад, прислів'я та й усі паремійні й фразеологіч­ні одиниці). Порівнюючи переклади з оригіналом, можна виявити такі заміни, які не передбачаються жодними словниками і навіть не можуть бути пояснені з їхньою допомогою. Щоправда, і в перекладі свобода вибору мовного засобу завжди певною мірою обмежена і не завжди піддається чіткій регламентації. На відміну від контрастивіста перекладач може виходити за межі цих моделей, оскільки для нього важливішим є пра-

вильне передавання певного смислу іншою мовою, а не виявлення структурного ізоморфізму/аломорфізму зі-ставлюваних мов. Отже, свобода вибору — це вибір не­обхідного варіанта без збереження однорівневих відпо­відностей (за їх наявності). Це не властиво контрастив-ній лінгвістиці, оскільки абстраговані моделі існують у суворо обмеженій кількості, а більше характерно для перекладу, позаяк у нього ширший вибір варіантів для кореспондування. У перекладі, зазначає Е. Косеріу, є й те, чого не охоплює контрастивна лінгвістика: тексти характеризуються своїми національними традиціями, які в різних мовах не збігаються. Так, нім. Guten Mor­gen «Добрий ранок» як привітання не має дослівного еквівалента в романських мовах (за винятком румун­ської). Французькі казки мають зачин II etait une fois «Був колись», румунські A fost odat ca niciodat «Було колись як ніколи», а російські Жил-был (жили-были) [Косериу 1989: 78].

Отже, принципова відмінність зіставного мовознавс­тва і перекладу в тому, що зіставне мовознавство дослі­джує значення (елементи мовної структури), а переклад — смисли (мовленнєве явище, яке має ситуативну зумовле­ність). Для автора перекладу важливо, щоб переклад був еквівалентним у комунікативному, а не сигніфікатив-ному плані. Зіставне мовознавство порівнює систему з системою, а переклад — текст із текстом.

Незважаючи на тісний зв'язок зіставного мовознавс­тва з перекладознавством, останнє не можна вважати складовою частиною зіставного мовознавства. У зістав­ному мовознавстві спостереження над перекладом можна використовувати як допоміжний матеріал. Цінність пе­рекладу в тому, що в процесі перекладу тексту перекла­дач може знаходити такі приховані можливості систем­ної відповідності двох мов, які ще не відомі в контрас-тивній лінгвістиці. Крім того, достовірність окремих результатів, отриманих у зіставному мовознавстві, можна перевірити у процесі перекладу. Особливо пер­спективною є співпраця зіставного мовознавства і теорії перекладу в опрацюванні нового напряму — контрастив­ної лінгвістики тексту.

Зіставне мовознавство пов'язане зі стилістикою че­рез зіставну стилістику. Стилістика однієї мови може бути зіставлена зі стилістикою іншої чи інших мов, що є предметом зіставної стилістики. Зіставна стилістика

20

Загальні питання зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство як наука

21

показує, що в різних мовах існують різні способи вира­ження одного й того самого змісту, що, наприклад, ні­мецька мова «дієслівна», французька — «іменна», «абс­трактна»; індоєвропейські мови в цілому протиставля­ють субстанцію і її форму (чашка чаю), а індіанські мови об'єднують їх у понятті «явище» (чаєчашка) [Степанов 1990: 493]. Навіть близькоспоріднені мови можуть мати значні стилістичні розбіжності. Граматична і лексична близькість мов не є їхньою стилістичною близькістю. При виявленні відповідників певної категорії контрас-тивіст повинен одночасно встановити і стилістичну ди­ференціацію: спільні й відмінні стилістично нейтральні моделі і стилістично марковані. Зіставне мовознавство вивчає стилістичні особливості одиниць кожного рівня окремо, через що виділяють фоностилістику, морфоло­гічну стилістику, синтаксичну стилістику і лексичну стилістику.

З нелінгвістичних дисциплін зіставне мовознавство найтісніше пов'язане з психологією, історією культури і соціологією. Психологія відіграє важливу роль у про­цесі навчання другої мови, і саме в цьому зіставне мо­вознавство змикається з нею. Безсумнівним є вплив культури на своєрідність лексико-фразеологічних засо­бів мови, на особливості її нормативно-стилістичної системи (стилістичне розшарування мови) та мовлен­нєвий етикет, тому стилістичні збіги і стилістичні роз­біжності потребують культурологічного пояснення. Зв'язок зіставного мовознавства із соціологією виявля­ється в тому, що мови можна зіставляти в соціолінгвіс­тичному плані на основі їхньої характеристики за сфе­рами вживання.

Практичне значення зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство привертає увагу лінгвістів ба­гатьох країн, оскільки воно має не лише суто теоретич­не значення, а є основою практичного застосування лін­гвістичної науки.

Виникнення контрастивної лінгвістики зумовила потреба вивчення іноземних мов, що не втратило своєї актуальності й у наш час. Одним із чинників, які пе­решкоджають успішному навчанню іноземної мови, є негативний вплив рідної мови. Цей вплив може бути

усунутий шляхом зіставного аналізу рідної мови й тієї мови, якою оволодівають [Дежё 1989: 179]. Щоправда, багато методистів уважають, що міжмовне зіставлення в процесі навчання іноземної мови непотрібне і навіть шкідливе, що нібито побудований на контрастивній ос­нові навчальний матеріал ускладнює вивчення другої мови. Але ще Л. В. Щерба зазначав, що усунути рідну мову під час навчання іноземної ніколи не вдасться, бо вона існує в свідомості учнів. Рідну мову можна усуну­ти хіба що з процесу навчання, а не з голови учня [Щер­ба 1974: 343].

Однак роль рідної мови слід розглядати не лише в негативному плані (як заваду, причину інтерференції), а й у позитивному (як сприяння в засвоєнні іноземної мови). Позитивний вплив рідної мови полягає в тому, що вона може служити основою для аналогії. Принцип зіставлення — це один із найефективніших прийомів поступового усунення негативного впливу рідної мови.

Із контрастивною лінгвістикою пов'язані два мето­дичні прийоми — контрастивний аналіз і аналіз поми­лок. К он тр астивний аналіз ставить за мету пе­редбачення тих моментів, де можуть виникнути трудно­щі або, навпаки, полегшення у процесі навчання. Його основою є порівняльний опис мови учня (базова, або ви­хідна, мова) і мови, якою він намагається оволодіти (мо-ва-ціль, або референтна мова). Аналіз помилок розглядає проблеми постфактум і звертається до порів­няння мов у пошуках причин помилок. Враховуючи ре­зультати контрастивного аналізу й аналізу помилок, можна відкоригувати програми з навчання іноземної мови й укласти ефективні підручники. Вважають, що використання зіставлення ефективніше в навчанні до­рослих, ніж дітей, оскільки когнітивна здатність дорос­лих більш розвинута. Результати контрастивної лін­гвістики можна застосувати у складанні навчального матеріалу для всіх вікових груп, вибудовуючи його з урахуванням рідної мови.

Останнім часом учені-методисти почали використо­вувати національно зорієнтовані (за іншою термінологі­єю, регіональні) методики викладання іноземних мов. Національно зорієнтована методика, яка ґрунтується на даних зіставного аналізу мов, створює переваги для процесу навчання: забезпечує підвищення ефективнос­ті й інтенсифікації навчального процесу, можливість

22

Загальні питання зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство як наука ...пзіе«:*

23

розширення навчального матеріалу, швидшого і глиб­шого його засвоєння, зменшення можливості інтерфе­ренції й використання позитивного перенесення, підви­щення культури мовлення. Зіставний аспект дає також змогу визначити, коли необхідно у процесі представлен­ня мовного матеріалу йти від форми до змісту (за наяв­ності аналогій, у викладі явищ, легких для засвоєння), а коли від змісту до форми (за відсутності аналогії, знач­них відмінностей, труднощів матеріалу для певної на­ціональної аудиторії).

Визнаючи ефективність використання міжмовного зіставлення у викладанні іноземної мови, не можна вва­жати, що легкість чи трудність вивчення іноземної мови випливають із виявлених у контрастивному аналізі від­мінностей і подібностей, а ступінь інтерференції та труд­нощі навчання прямо пропорційні ступеню відмінності мов. Річ у тім, що відмінність мов — це лінгвістична сут­ність, а труднощі навчання — психолінгвістична катего­рія. Не всі помилки можуть бути передбачені за допомо­гою контрастивного порівняння. Є помилки, які від рід­ної мови не залежать. Якщо помилки учнів із різними рідними мовами неоднакові, то, очевидно, це результат інтерференції з боку рідної мови. Якщо ж помилки для них спільні, то причини інші.

Контрастивна лінгвістика має практичне значення в перекладі. Результати контрастивного опису лексич­ної, граматичної і стилістичної систем двох мов полег­шують працю перекладача, даючи змогу побачити всі розбіжності на різних рівнях мови і можливі варіанти їх передачі.

Внесок зіставного мовознавства в теорію мовної ти­пології полягає в тому, що зі спостережень за подібнос­тями й відмінностями мов зародилася їх типологічна класифікація, метою якої є встановлення типів мов на основі специфіки їхньої структури, тобто на основі оз­нак, вибраних як такі, що відображають найважливіші риси мовної структури.

Завдяки порівнянню мов учені прийшли до розумін­ня універсаліи (властивостей, наявних в усіх мовах або в більшості з них). І тепер контрастивний аналіз, з одно­го боку, продовжує поставляти факти для універсології, з іншого, є тим інструментом, який уможливлює від­криття нових універсаліи без залучення до цього всіх мов світу.

Важливе значення має зіставне мовознавство для лексикографії. Зіставний аналіз систем мов необхідний для укладання перекладних словників. Лексикографіч­на робота над двомовними словниками по суті є й робо­тою із зіставлення мов. Подібно до зіставного мово­знавства лексикографічний процес можна поділити на етап аналізу й етап синтезу (подача еквівалентних оди­ниць іншої мови). Як зіставне мовознавство, так і двомов­на лексикографія (перекладні й диференційні словники) досліджують системи двох мов одночасно й ґрунтуються на внутрішньосистемних і міжсистемних зіставленнях. Так, зокрема, виявлена залежність між структурним типом мови і найбільш раціональними і доцільними принципами укладання словника. Особливо це стосу­ється питання про необхідну граматичну інформацію, якою супроводжується слово в словнику. Кількість цієї інформації також зумовлюється особливістю структури мови, її типом.

У наші дні активізувались дослідження національ­но-мовних картин світу. Такі дослідження стали мож­ливими завдяки зіставному мовознавству, бо специфіку концептуалізації світу кожною мовою найлегше можна виявити шляхом зіставлення мов.

Отже, результати зіставного мовознавства мають практичне застосування в усіх випадках, коли йдеться про міжмовне перекодування інформації.

Прикладне значення зіставного мовознавства постій­но зростає. Воно розширює сферу свого застосування, що пов'язано із зростаючою роллю міжмовної комунікації в усіх її виявах (інтернаціоналізація європейських стан­дартів освіти, підвищення ефективності викладання іноземних мов, а також вимог до перекладу в різних сферах діяльності); з переміщенням інтересу лінгвісти­ки на сферу мовленнєвого вживання й емпіричних да­них у мовознавчому дослідженні; з виникненням кор­пусної лінгвістики, яка відкрила дослідникам можли­вості суцільного аналізу матеріалу.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте предмет зіставного мовознавства. Які дискусійні пи­тання пов'язані з ним? Назвіть синонімічні назви позначення цього предмета.

2. Які властивості мови можна виявити внаслідок зіставлення її з іншими мовами?

24

Загальні питання зіставного мовознавства

Історія зіставного мовознавства

25

3. У чому сутність мовного контрасту? Як формується контрастив-ний статус мови?

4. Що є об'єктом зіставного мовознавства? Які думки існують у мо­вознавстві щодо об'єкта контрастивної лінгвістики, її змісту і завдань?

, 5. Розкрийте місце зіставного мовознавства в системі наук. 6. У чому полягає практичне значення зіставного мовознавства?

Література

Korunets I. V. Contrastive Typology of the English and Ukrainian Langua­ges. — Вінниця, 2003. — С. 13—19.

Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского язы­ков. — Л., 1979. — С. 5—13, 35—36.

Буранов Дж. Сопоставительная типология английского и тюркских языков. — М., 1983. — С. 7—27, 73—82.

Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков — М., 1989. — С. 5—8.

Репина Т. А. Сравнительная типология романских языков — СПб 1996. — С. 7—17.

Жлуктенко Ю. О., Бублик В. Н. Контрастивна лінгвістика: Проблеми і перспективи // Мовознавство. — 1976. — № 4. — С. 3—15.

Гак В. Г. О контрастивной лингвистике // Новое в зарубежной лингвис­тике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 5—17.

Немзер У. Проблемы и перспективы контрастивной лингвистики // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастив­ная лингвистика. — С. 128—143.

Никель Г. Контрастивная лингвистика и обучение иностранным язы­кам // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Кон­трастивная лингвистика. — С. 350—365.

Хельбиг Г. Языкознание — сопоставление — преподавание ино­странных языков // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 307—326.

Юсупов У. К. Сопоставительная лингвистика как самостоятельная дис­циплина // Методы сопоставительного изучения языков. — М 1988 — С. 6—11.

Ярцева В. Н. Контрастивная грамматика. — М., 1981. — С. 4—31.

1.2. Історія

зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство від початків до кінця Х!Х ст.

Багато лінгвістів уважають, що зіставне мовознавс­тво — один із наймолодших напрямів, який раптово виник у 50-ті роки XX ст. завдяки працям Р. Ладо, Дж. Ді П'єтро, Г. Нікеля, Я. Фісяка, Л. Деже та ін. Та-

ка думка особливо поширена в англомовних країнах, де виникнення контрастивної лінгвістики пов'язують з виходом у 1957 р. книги Р. Ладо «Linguistics across Cul­tures» (Лінгвістика поверх кордонів культур). Таке да­тування, очевидно, виходить із вузького розуміння кон­трастивної лінгвістики, характерного для західної, го­ловно, американської лінгвістики, як суто прикладної науки, мета якої — вдосконалення методів навчання і підвищення результативності викладання іноземних мов. Насправді цей напрям сягає найдавніших часів. Зіставлення таке ж давнє, як саме вивчення мови. Пер­ші граматики виучуваної (другої) мови та й багато гра­матик рідної мови формувалися на основі порівняння. Так, у найдавнішій граматиці другої мови — граматиці давньоіндійського мовознавця Паніні, написаній при­близно в IV ст. до н.е., мова санскрит (мова священних книг давніх індійців) зіставляється з розмовними варі­антами давньоіндійської мови Північної Індії, пракри­тами (ця граматика використовується і нині, якщо санскрит є другою мовою для тих, хто її вивчає).

В античний період створено праці, де порівнювали грецьку й латинську мови, наприклад граматика ла­тинської мови М. Варрона, а також праця Макробіуса (400 р. до н.е.), в якій у примітивній формі порівню­ються дієслівні системи грецької і латинської мов [Ro­bins 1958: 62—63]. Дані зіставного дослідження мов відображено в давніх глосаріях і словниках. Так, у дав­ньоруський період з'явилися невеличкі словники (азбуковники) «О имен^хъ и глемыхъ жидовьскымь языкъмь» та «РЪчь жидовьскаго языка, преложена на роускоую», в яких тлумачаться біблійні власні назви осіб і топоніми, а також незрозумілі старослов'янські слова. Відомими є латинсько-персько-кипчацький слов­ник «Кодекс Куманікус» (XII ст.) і тюрксько-монголь-сько-перський словник, створений у Єгипті в 1245 р. Порівнянню тюркських і індоєвропейських мов при­свячена праця А. Навої «Мухокаматул-Лукатайн» («Суперечка двох мов»), написана в 1499 p., де зістав­лено лексичну, граматичну і словотвірну системи ста-роузбецької й перської мов. Перша граматика церков­нослов'янської мови «Адельфотес» давала порівняння грецької й церковнослов'янської мов.

У XVII ст. з'явилися багатомовні зіставні описи, на­приклад «Граматика Пор-Рояль», в якій порівнювалися

26

Загальні питання зіставного мовознавства

Історія зіставного мовознавства

27

грецька, латинська, давньоєврейська, французька, іта­лійська, іспанська, англійська й німецька мови, а також звернено увагу на методологію міжмовних зіставлень. У 1756 р. опубліковано статтю Г.-Ф. Міллера «Опис трьох язичницьких народів у Казанській губернії, а саме: чере-мисів, чувашів і вотяків» із додатком зіставного словни­ка німецької, татарської, марійської, чуваської, удмурт­ської, мордовської і комі-перм'яцької мов.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з'явилися великі багатомовні словники: словник П. С. Далласа «Порівняльні словники всіх мов і наріч, зібрані десни­цею всевисочайшої особи» (1786—1787), який містив список слів із 200 мов і діалектів Європи та Азії; шести­томний словник Лоренцо Ервас-і-Пандуро «Каталог мов відомих народів, їх кількість, розташування і класифі­кація за відмінностями їхніх наріч та діалектів» (1800—1804), у якому розглянуто 300 мов із коротким граматичним описом деяких із них. У 1806—1817 pp. у Берліні І.-Х. Аделунгом видано 4-томну працю «Мітри-дат», у якій наведено як приклад молитву «Отче наш» на 500 мовах і діалектах. У 1892 р. опубліковано дослі­дження К. Гренджента, присвячене зіставному вивчен­ню звукових систем німецької та англійської мов.

Поштовхом для розвитку зіставної лінгвістики й лінгвістичної типології, а також для зародження по­рівняльно-історичного мовознавства було ознайомлен­ня європейців із санскритом. Перші відомості про санскрит надходили до Європи в листах із Індії італій­ського мандрівника XVI ст. Ф. Сассеті, який помітив подібність індійських (санскритських) слів з італій­ськими і латинськими. Вивчаючи санскрит, Вільям Джонз (1746—1794) дійшов такого висновку: «Санс­критська мова, яка б не була її давність, має надзви­чайну структуру, досконалішу, ніж грецька мова, ба­гатшу, ніж латинська, і красивішу, ніж кожна з них, але має в собі надзвичайно близьку спорідненість із цими мовами як у коренях дієслів, так і у формах гра­матики». Цей висновок стимулював виникнення ново­го напряму в мовознавстві — порівняльно-історичного мовознавства.

Німецькі мовознавці Фрідріх фон Шлегель (1772— 1829) і А. Шлегель (1767—1845), зіставляючи структу­ру мов, здійснили їх типологічну класифікацію, яка

згодом була доопрацьована Вільгельмом фон Гумболь­дтом (1767—1835). Крім типологічних ідей, цінною для зіставного мовознавства є ідея Гумбольдта про націо­нально-мовну специфіку катетеризації світу та її вплив на духовність народу — носія мови, яка згодом започат­кувала проблему мовних картин світу, що не втратила своєї актуальності донині. Внесок у зіставне мовознавс­тво зробили також німецькі вчені — представники порів­няльно-історичного мовознавства Франц Бопп (1791— 1867) і Август Шлейхер (1821—1868). Так, Ф. Бопп на основі складової будови коренів слів поділив усі мови на моносилабічні (в яких корені складаються з одного скла­ду); мови, в яких корені слів можуть поєднуватися з іншими коренями та різними морфемами; мови, для яких типовими є двоскладові і навіть трискладові корені. Далі в руслі типологічних розвідок розвивали зіставне мово­знавство швейцарець Ф. Містелі, німець Ф. Фінк.

Зіставне мовознавство у XX — на початку XXI ст.

На початку XX ст. вагомий внесок у зіставне мово­знавство зробили американські мовознавці Едуард Сепір (1884—1939) і Дж. Грінберг (нар. 1915), які в основному розвивали типологічні ідеї. На можливість зіставного дослідження мов на противагу порівняльно-історичному вказував швейцарський мовознавець Фердінанд де Соссюр (1857—1913). Інший швейцар­ський учений Шарль Баллі (1865—1947) у праці «За­гальна лінгвістика і питання французької мови» зробив успішну спробу послідовного зіставлення французької мови з німецькою і сформулював принцип зіставного вивчення мов із синхронної, або, як він говорив, зі ста­тичної точки зору.

Інший напрям зіставних досліджень — характероло­гічний — розвивали представники Празької лінгвістич­ної школи. Мета характерології — скласти детальний опис суттєвих ознак окремо взятої мови в зіставному плані з іншими мовами і показати її своєрідність. Істот­ний внесок у цьому напрямі зробили чеські мовознавці Володимир Скалічка (1908—1991), Вілем Матезіус (1882—1945) і російський мовознавець Микола Сергі­йович Трубецькой (1890—1938). Трубецькой, крім цього, започаткував вивчення в зіставному плані окремих мов-

28

Загальні питання зіставного мовознавства

Історія зіставного мовознавства

29

них рівнів. Його «Основи фонології» (1939) поклали поча­ток зіставному вивченню фонологічних систем (на матері­алі багатьох мов). Він є також автором теорії мовних союзів, які виникають унаслідок збігу територіально су­міжних мов незалежно від їх генеалогічних зв'язків.

Над проблемами зіставного мовознавства працюва­ли також російські мовознавці Лев Володимирович Щерба (1880— 1944) та Є. Д. Поливанов (1891—1938). Щерба одну з перших своїх праць присвятив зіставному аналізу фонологічних систем французької і російської мов. Пізніше його ідеї ввійшли до класичної праці «Фо­нетика французької мови: Нарис французької вимови в порівнянні з російською», яку перевидавали сім разів (останнє сьоме видання вийшло в 1963 p.). Дослідження вченого в галузі лексикології заклали основи контрас-тивного аналізу на рівні лексики. У своїй останній пра­ці [Щерба 1945] він наголосив на необхідності порів­няльного вивчення структури (будови) різних мов.

Є. Д. Поливанов розробив план серії праць із зістав-ної граматики російської й узбецької мов. Його стаття «Читання і вимова на уроках російської мови у зв'язку з навиками рідної мови», праця «Досвід власної методи­ки викладання російської мови узбекам» і підручник «Російська граматика в зіставленні з узбецькою мовою» заклали надійні підвалини зіставного мовознавства на всіх рівнях — від граматики до лексики й фонології. У названому підручнику, який став класичним зразком зіставної граматики, розглянуто подібності й відміннос­ті узбецької й російської мов, окреслено принципи по-категорійного порівняння і виявлено смислові особли­вості цих категорій у зіставлюваних мовах (відмінок, час, стан, число тощо). Застосовуючи рівневий підхід, Поливанов уперше створив загальномовознавчу основу порівняння російської й однієї з тюркських мов і опра­цював елементарні принципи порівняння.

Проблем зіставного мовознавства торкався також російський мовознавець Василь Олексійович Богоро-дицький (1857—1941), який написав працю «Вступ до вивчення романських і германських мов».

Багато уваги зіставно-типологічним дослідженням приділяв радянський академік Микола Якович Марр (1864—1934) — автор гіпотези єдиного глотогонічного (мовотворчого) процесу. Згідно з нею, кожна мова в

своєму розвитку проходила одні й ті самі стадії. При цьому розвиток структури мови перебуває в залежності від типу соціально-економічної формації (аморфний тип сформувався в епоху первісного комунізму, аглю­тинативний — в епоху первинного розподілу праці, флективний — в епоху класового суспільства). Ця кон­цепція є помилковою.

Від кінця 30-х років до 1957 р. досліджень із зістав-ію-типологічного мовознавства майже не проводили, а в СРСР вони були зовсім припинені. Поштовхом для відродження досліджень послужила доповідь росій­ського мовознавця P.O. Якобсона «Типологічні дослі­дження і їх внесок у порівняльне історичне мовознавс­тво» на VIII Міжнародному з'їзді лінгвістів в Осло (1957 p.). Основними положеннями доповіді є: 1) типо­логічні дослідження мають велике значення, бо у зв'язку з охопленням лінгвістикою все більшої кіль­кості мов усе частіше доводиться мати справу з випад­ками ізоморфізму, встановлення якого є основною ме­тою типології; 2) основою для типології є не перелік окремих елементів, а система мови; 3) типологія по­кликана розкривати закони передбачуваності (імплі­кації) явищ; 4) аналіз збігів і розбіжностей в історії споріднених мов корисний для порівняльно-історич­ного мовознавства, зокрема для перевірки правильнос­ті зроблених реконструкцій. Якобсон висунув також ідею про мовні універсали'.

У 1963 р. в Інституті сходознавства АН СРСР у Мос­кві відбулася конференція, присвячена загальним проб­лемам зіставно-типологічного мовознавства. Тут намі­тилися два напрями зіставно-типологічних досліджень: синхронно-типологічний (виявлення постійних харак­теристик окремих мов на всіх рівнях) та історико-типо-логічний (встановлення шляхів і закономірностей пе­ретворення систем і підсистем мов). На конференції об­говорено також проблеми універсалій.

У 1964 р. в Інституті мовознавства АН СРСР на нау­ковій сесії з питань германського мовознавства було об­говорено методологічні питання типологічного вивчен­ня споріднених мов. Матеріали конференції опублікова­но в збірнику «Структурно-типологічний опис сучасних германських мов». У ролі одиниці зіставно-типологічно­го аналізу на морфологічному рівні було запропоновано

зо

Загальні питання зіставного мовознавства

Історія зіставного мовознавства

31

прийняти граматичну категорію. При цьому спочатку необхідно встановити, є ця категорія в певній мові чи її немає, а відтак вивчати форми її реалізації, парадигма­тичні зв'язки її компонентів, структуру парадигм, які утворюють цю категорію, і визначити її місце в системі кожної із зіставлюваних мов. На сесії було звернено ува­гу й на те, що порівняно з граматичним рівнем лексико-семантичний рівень у зіставно-типологічному плані вивчений значно слабше. Для зіставно-типологічних досліджень лексики інтерес становить розподіл лекси­ки на різні семантичні класи і їх підрозділи, розподіл лексики за лексико-граматичними розрядами, встанов­лення співвідношення повнозначних і службових слів, номінативних і дейктичних, конкретних і абстрактних, типологічних особливостей у сфері словотвору.

У 1965 р. вийшла перша монографічна праця з типо­логії — книга Б. А. Успенського «Структурна типологія мов». Автор запропонував у ролі об'єкта порівняння по­няття мови-еталона, якою, на його думку, може служити ізолятивна мова. Типологічна характеристика мови виз­начається через трансформації, необхідні для переходу від мови-еталона до цієї мови.

У статті Г. П. Мельникова «Мова як система і мовні універсали» обґрунтовано теорію домінанти, тобто про­відної граматичної тенденції мови. На матеріалі семіт­ських мов із їх тенденцією до граматикалізації, китай­ської й англійської мов із тенденцією до лексикаліза­ції вчений показав наявність міжрівневої кореляції типологічних властивостей мов. Перевагу значення дієслівності в коренях, використання приголосних як основи лексичного значення слів, а голосних для вира­ження граматичних значень і т. ін. він пояснює тен­денцією семітських мов до граматикалізації. Провідна тенденція до лексикалізації в китайській мові, на дум­ку вченого, стала причиною наявності в цій мові тако­го явища: не виражати деяку інформацію, яка випли­ває з контексту (вираження множини лексемою мень «ворота» не є обов'язковим у випадку, коли це зрозу­міло з контексту).

Причину мовних змін Г. П. Мельников вбачає у змі­ні детермінанти. На його думку, перебудова граматич­ної системи мови давньоанглійського періоду на лек­сикологічну привела до змін у фонологічній системі

англійської мови: виникнення африкат внаслідок по­яви тенденції до односкладовості морфеми і слова.

Питання зіставно-типологічного мовознавства роз­глядали на X Міжнародному з'їзді лінгвістів у 1967 р. в Бухаресті. Зокрема, російський мовознавець В. М. Яр­цева запропонувала принципи зіставно-типологічного дослідження споріднених і неспоріднених мов: 1) порів­няння — найуніверсальніший прийом дослідження мов­ного матеріалу; 2) слід брати до уваги не тільки наяв­ність у мові певного факту, а і його місце в системі; 3) опис однієї мови в термінах іншої не є раціональним, тому необхідно створити модель мови, мову-еталон для порівняння; 4) зіставляти потрібно не ізольовані факти, а системи з урахуванням функціонального аспекту.

У 1968 р. в Джорджтауні (США) на конференції, присвяченій контрастивним дослідженням, було здій­снено спробу виокремити контрастивну лінгвістику із сфери порівняльно-зіставного мовознавства.

Новий напрям у зіставно-типологічному мовознав­стві — історичну типологію — започатковано росій­ським мовознавцем М. М. Гухман (1904—1989). Істо­рична типологія має на меті встановлення діахронічних типологічних констант, які відображають подібні про­цеси розвитку як у споріднених, так і в неспоріднених мовах.

У 1974 р. в Інституті мовознавства АН СРСР на VI науковій сесії з питань германського мовознавства було обговорено проблеми функціональної і структур­ної типології. Предметом функціональної типології виз­начено дослідження різних форм мови, встановлення відмінностей у їх функціонуванні, а також відмінних ознак, властивих кожній формі існування мови.

Так поступово від зіставного мовознавства відок­ремилося типологічне мовознавство, яке, використо­вуючи зіставний метод, на основі спільних і відмін­них ознак досліджує структурні типи мов. Прогрес типології виявився в утвердженні в правах діахроніч­ної типології, у помітному внутрішньому розмежу­ванні самої типології на формальну і контенсивну (змістово орієнтовану). Однак паралельно розвивало­ся й традиційне зіставне мовознавство (контрастивна лінгвістика).

На початку 60-х років XX ст. в англомовних країнах контрастивну лінгвістику розглядали як особливу нау-

32

Загальні питання зіставного мовознавства

ііішііім аіставного мовознавства

33

ку, яка почала формуватися. Особливого розголосу набу­ла книга Р. Ладо «Лінгвістика поверх кордонів культур» (1957). Стимулом для вченого стали два більш ранні до­слідження з мовної інтеграції іммігрантів у США, а саме книги У. Вайнрайха [Weinreich 1953] і Е. Хаугена [Hau­gen 1956], присвячені дослідженню білінгвізму в іммі­грантів. Згодом з'являються праці Дж. Ді П'єтро, Г. Ні-келя, Я. Фісяка, Л. Деже, в яких опрацьовано теоретич­ні засади контрастивної лінгвістики. У колишньому СРСР в подібному ключі написані праці О. І. Смир-ницького «Про особливості вивчення напрямку руху в окремих мовах: До методики зіставного вивчення мов» і «Нариси з зіставної граматики російської і англійської мов», В. М. Ярцевої «Про зіставний метод вивчення мо­ви» і «Контрастивна граматика» (тут концептуально обґрунтовано статус контрастивної лінгвістики як са­мостійної дисципліни із власним об'єктом дослідження і своєю науковою методикою), К. Г. Крушельницької «Нариси з зіставної граматики німецької і російської мов», В. Г. Гака «Зіставна лексикологія», В. Г. Гака і Є. Б. Розенбліта «Нариси з зіставного вивчення фран­цузької і російської мов» та ін.

З 60-х років на Заході стали координувати контрас-тивні дослідження. В окремих країнах створено спеці­альні проекти, в яких викладено мету і завдання зістав­лення, а також методи дослідження. У 1959 р. у Ва­шингтоні відкрито Центр прикладної лінгвістики, одним із завдань якого стало зіставне дослідження мов. Тут вийшла серія праць із контрастивної лінгвістики під керівництвом Ч. Фергюсона, присвячена зіставному дослідженню англійської мови з французькою, італій­ською, німецькою, іспанською і російською. Згодом центри прикладної лінгвістики виникли в інших міс­тах США. У 1963 р. подібний центр засновано у Брази­лії. Такі центри створено у ФРН при Штутгартському університеті під керівництвом Г. Нікеля, де опрацьо­вуються зіставні дослідження німецької мови з англій­ською, а також у Франції, Югославії, Хорватії, Румунії, Ірландії та інших країнах. Багато уваги контрастивним дослідженням приділяють у Польщі. У Познані видано дев'ятнадцять томів збірників статей, присвячених по­рівнянню систем англійської і польської мов [Papers 1973—1984].

Свідченням загального інтересу до контрастивної ,/іінгвістики є те, що XIX нарада «круглого стола» в університеті Джорджтауна (Вашингтон) у 1968 р. була присвячена «Контрастивній лінгвістиці і її застосу-нанню у викладанні мов». Наступні конференції, при­свячені зіставному мовознавству, відбулися в 1969 р. в Мангеймі (ФРН), в 1971 р. в Гонолулу, в 1982 р. в Бу­харесті.

Внесок вітчизняних учених у зіставне мовознавство

У вітчизняному мовознавстві початок зіставних до­ сліджень пов'язаний із працями Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891). Його фундаменталь­ ні розвідки «Із записок з руської граматики», в якій опи­ сано в зіставному плані системи східнослов'янських мов у їхніх зв'язках з іншими мовами, і «Про деякі символи в слов'янській народній поезії», де представлена специ­ фіка символічних значень слів у слов'янських мовах, цінні не тільки своїм надзвичайно багатим різномовним фактажем, а й оригінальним науковим підходом до кон- трастивного вивчення явищ різних мов у суто лінгвіс­ тичному й етнокультурологічному аспектах. ^{: н:}

Помітний внесок у контрастивне дослідження мов зробив Леонід Арсенійович Булаховський (1888— 1961). Багато цінних спостережень контрастйвного ха­рактеру міститься в таких його працях, як «Нариси з загального мовознавства» (1955), «Українська мова се­ред інших слов'янських» (1942), «Виникнення україн­ської мови та її положёння^!серед інших слов'янських» (1948), «Питання походження української мови» (1956), у багатьох його розвідках із акцентології.

Спеціально проблемам контрастивної лінгвістики присвятив низку праць Юрій Олексійович Жлуктенко (1915—1990). Він є автором ряду зіставних досліджень англійської, німецької й української мов, у т. ч. підручни­ка «Порівняльна граматика англійської та української мов». Багато цікавих оригінальних положень із зіставно­го мовознавства викладено в його загальнотеоретичних статтях «Контрастивний аналіз як прийом мовного до­слідження», «Про деякі питання контрастйвного аналізу мов», «Контрастивна лінгвістика: Проблеми і перепекти-

34

Загальні питання зіставного мовознавства

Івторія зіставного мовознавства

35

ви»^(у співавторстві з В. Н. Бубликом). За його редакцією і з його участю вийшли колективні праці «Нариси з кон-трастивної лінгвістики», «Порівняльні дослідження з граматики англійської, української і російської мов» і «Німецько-українські мовні паралелі». Ю. О. Жлуктенка по праву вважають ученим, який започаткував в Україні розвиток контрастивної лінгвістики.

В Україні міжмовні зіставлення проводилися на всіх рівнях мовної структури: словотвірному, морфологіч­ному, синтаксичному, лексико-семантичному, фразео­логічному й фонетичному.

Українському мовознавству належить пріоритет у зіставному вивченні словотвору. Всупереч поширеному в російському мовознавстві твердженню, що зіставна дериватологія бере свій початок з 1984 p., коли в Мос­кві відбувся Міжнародний симпозіум «Зіставне ви­вчення слов'янського словотвору», організований Інс­титутом слов'янознавства і балканістики АН СРСР, де було розглянуто актуальні проблеми теорії методології зіставних студій словотворення, треба констатувати, що в українському мовознавстві зіставний словотвір був предметом зацікавлень І. І. Ковалика ще в 60-х ро­ках минулого століття. Зіставне вивчення словотвору східнослов'янських мов продовжив учень І. І. Ковали­ка Т. М. Возний. Досить детально в зіставному плані описано словотвір української й російської мов у ко­лективній монографії «Зіставна граматика російської й української мов» за редакцією Н. Г. Озерової. У 1985 р. вийшов «Російсько-український словотвор­чий словник» 3. С Сікорської, в якому розкрито пра­вила зіставного словотворення (у ньому фіксується афікс, за допомогою якого твориться слово і морфоно­логічні зміни при творенні похідного слова). Словотво­рення відіменникових дієслів у німецькій та україн­ській мовах було предметом дослідження В. Д. Каліу-щенка. Семантичну деривацію в зіставному аспекті в сучасних російській та англійській мовах досліджував Ю. В. Попов.

Серед праць із зіставної морфології слід назвати кандидатську дисертацію Г. Г. Почепцова «Відприк-метникові прислівники в англійській мові (в зіставлен­ні з відповідними прислівниками в російській мові)», розвідку В. М. Русанівського «Категорія стану (україн-

аько-чеські паралелі)», дослідження Й. Ф. Андерша «Семантична структура безприйменникового давально­го відмінка в чеській і німецькій мовах» та кандидат­ську дисертацію Н. П. Шумарової «Форми майбутнього часу у функціональних стилях російської мови в зістав­ленні з українською».

Зіставний синтаксис був предметом зацікавлень

0. С. Мельничука, який, зокрема, дослідив порядок слів І актуальне членування речення у слов'янських мовах. її. Г. Озерова дослідила засоби виваження заперечення в російській та українській мовах. Й. Ф. Андерш ґрунтов­ но вивчив у зіставному плані просте речення в україн­ ській і чеській мовах. В. М. Брицин зіставив синтаксич­ ні синоніми в російській і українській мовах.

Дослідження із зіставної фонетики започатковані

1. П. Сунцовою в її «Вступному курсі фонетики німець­ кої мови» (1950), в якому порівнюється фонетична сис­ тема німецької та української мов. Фонетичні системи англійської й української мов у зіставному аспекті до­ сить повно проаналізовані Ю. О. Жлуктенком. Деталь­ ний опис фонетичних й орфоепічних особливостей ро­ сійської й української мов здійснений М. А. Алексєєн- ком у «Нарисах зіставного курсу сучасної російської й української мов». Інтонацію в зіставному аспекті експе­ риментальними методами досліджували Л. А. Батур- еька (інтонація заперечення в українському діалогічно- м у мовленні зіставно з англійською мовою) і А. Й. Багмут (і птонація простого розповідного речення в чеській, поль­ ській, болгарській та білоруській мовах).

Найбільшу увагу українських учених приділено зі-стпвним дослідженням лексики і фразеології. Ще в 30-ті — 40-ві роки минулого століття М. Я. Калинович дослі­джував слово в різних європейських і південноазій-сі.ких мовах (див. його «Вступ до мовознавства», що ипйшов у 1940 p.; друге видання 1947 p.). Дослідженню Лсксико-семантичних відношень у слов'янських мовах присвячена колективна доповідь науковців Інституту Мовознавства Л. С Паламарчука, И. Ф. Андерша й І. Л. Стоянова «Зіставне дослідження лексико-семан-тіічтгах відношень у слов'янських мовах», виголошена Ми IX Міжнародному з'їзді славістів. Серію праць із зі-отлшіої лексикології опублікував В. М. Манакін. В уза-Гііпьненому вигляді ідеї автора оприлюднено в його мо­нографії «Зіставна лексикологія», де висвітлено зміст і

36

Загальні питання зіставного мовознавства

історія зіставного мовознавства

37

принципи побудови контрастивної лексикології і на ма­теріалі російської й української, а також деяких інших слов'янських мов простежено національно-специфічні явища в лексичній семантиці. Загальну проблематику зіставної лексикології розглянуто в монографії Л. В. Буб­лейник «Проблеми контрастивної лексикології: україн­ська і російська мови». Тут охарактеризовано семан­тичні особливості лексики української й російської мов, оцінні компоненти значення й образні функції слів у літературному й етнокультурному просторі, створюваному засобами порівнюваних мов. Г. М. Явор-ська в монографії «Лексико-семантична типологія в синхронії й діахронії» дослідила подібності й відміннос­ті в семантиці прикметників на позначення фізичних властивостей і станів людини в багатьох групах мов ін­доєвропейської родини і дійшла висновку про спіль­ність глибинних семантичних структур різних мов та наявність певних сталих моделей розвитку значення слова.

Як правило, для зіставлення дослідники вибирають певну предметну групу лексики. Так, М. П. Фабіан у мо­нографії «Етикетна лексика в українській, англійській та угорській мовах» зіставила названу тематичну групу лексики і простежила семантичні закономірності фор­мування етикету в лексичному складі досліджуваних мов, виявила специфіку зв'язків та відношень між лек­сичними одиницями в межах цих груп і семантичні ню­анси, якими різняться слова-відповідники в цих мо­вах. О. В. Тищенко шляхом структурно-семіотичного, лінгвоконцептуального та зіставного підходів комплек­сно дослідив семантику родинних обрядів у слов'янсь­ких мовах. З інших контрастивних лексико-семантич-них досліджень можна назвати розвідки з міжмовної омонімії — російсько-української (Н. В. Заславська, Л. І. Мартиросян), чесько-української (О. Л. Паламар­чук), польсько-української (М. А. Беднаж), німецько-української (0. А. Шаблій), а також серію статей з термінології української й російської, української й англійської, української й німецької мов (Л. В. Кри-жанівська, С. М. Кришталь та ін.). До сфери контрас­тивних досліджень залучають також віддалено спо­ріднені і неспоріднені мови (зіставне дослідження прикметників розміру в українській і перській мовах

О. Ч. Кшановського, дієслів у їдиш та інших західно-германських мовах С. Я. Литвака та ін.).

Інтенсивно почали досліджувати в зіставному плані фразеологію. Досить повно зіставлена фразеологія ук­раїнської та російської мов (написаний В. І. Кононен-ком розділ у колективній монографії «Зіставне до­слідження російської й української мов: Лексика і фра­зеологія», розвідки Л. А. Лисиченко, О. І. Гамалі, А. М. Григораш та ін.). З'явилися дослідження з зі­ставного вивчення української, російської та польської фразеології (М. А. Алексєєнко), української й англій­ської (Р. П. Зорівчак, Д. І. Квеселевич, В. М. Вовк), ук­раїнської і німецької (О. Ф. Кудіна), української та іс­панської (В. А. ПІевелюк), української і французької (Н. І. Поміркована), української та японської (В. Л. Пи­рогов), української, перської та японської (О. В. Забу-ранна). Помітним явищем у зіставній фразеології стало дослідження О. Б. Ткаченка «Зіставно-історична фразе­ологія слов'янських і фіно-угорських мов».

Останнім часом з'явилися праці, в яких певні мовні явища досліджуються в аспекті мовних картин світу. Так, І. О. Голубовська, зіставивши певні групи лексики і фразеології, виявила національно-мовні картини світу української, російської, англійської та китайської мов. Д. І. Терехова на основі психолінгвістичних експери­ментів дослідила сприйняття лексичної семантики со-матизмів у російській і українській мовах, виявила спільне й відмінне в семантичних асоціаціях носіїв цих мов, розкрила причини, які викликають специфічні асоціації в різних мовах, визначила ідеальні уявлення носіїв цих мов про красу людини, відтворила словесні портрети представників українського й російського ет­носів. Подібним чином І. Е. Подолян дослідила специ­фіку семантичних асоціацій фітонімів в українській, англійській і німецькій мовах. В останні роки для роз­криття специфіки мовних картин світу використову­ють концептуальний аналіз [Старко 2004; Бондаренко 2005].

Крім Інституту мовознавства імені О. О. Потебні, осередками, де інтенсивно ведуться зіставні досліджен­ня мов, є Київський національний лінгвістичний уні­верситет і Донецький національний університет, в яких відкрито аспірантури (в КНЛУ й докторантура) і фун­кціонують спеціалізовані ради із захисту дисертацій з

38

Загальні питання зіставного мовознавства

Історія зіставного мовознавства

39

цієї спеціальності. Зокрема, професорсько-викладаць­ким складом Київського національного лінгвістичного університету підготовлено такі праці: Korunets I. V. Соп-trastive Typology of the English and Ukrainian Languages (K.: Либідь, 1995; друге видання — Вінниця: Nova Knyha Publishers, 2003), Сопоставительная лингвисти­ка и методика обучения русскому языку иностранных студентов-филологов (К.: КГПИИЯ, 1984); Сопостави­тельное изучение структурно-семантических и комму­никативных единиц иностранного и родного языков (К.: КГПИИЯ, 1985) та ін. Тут раз на два роки прово­диться Міжнародна наукова конференція «Проблеми зіставної семантики» і видається періодичний збірник наукових праць під такою самою назвою. У Донецькому національному університеті виходить періодичний збір­ник наукових праць «Типологія мовних значень у діа­хронічному та зіставному аспектах».

Отже, хоча насправді зіставлення мов сягає найдав­ніших часів (воно таке ж давнє, як мовознавство взага­лі), зіставне мовознавство як самостійна дисципліна із власним предметом дослідження і своєю науковою ме­тодикою остаточно сформувалося в XX ст. Новою є не сама ідея зіставлення мов, а системність цього зістав­лення. Протягом тривалого часу переважали емпірич­ні дослідження, які проводилися відірвано від теоре­тичних досліджень. Нерідко порівнювані явища роз­глядали ізольовано від їх функціонування і системних взаємозв'язків. Зіставлення було самоціллю і проводи­лося на випадкових основах. Через неглибоке визна­чення цільової установки зіставлення, його «надзавдан­ня», а також через відсутність опрацьованої методики цього «жанру» досліджень віддача емпіричних описів була невеликою.

За останні десятиріччя досягнуто значних успіхів в опрацюванні теорії й методології зіставного вивчення мов, усунуто диспропорцію між рівнем теоретичних і практичних студій, хоча багато питань залишаються дискусійними дотепер. Нині зіставне мовознавство — наука, яка вже сформувалася, має свою мету, предмет, методи аналізу. Сучасне зіставне мовознавство зверну­лося до контрастивного дослідження текстів, в його орбі­ті опинилися етнолінгвістика, соціолінгвістика, психо­лінгвістика, лінгвосеміотика та інші науки. Зіставна

лінгвістика є однією з основних форм зв'язку між фун­даментальною лінгвістикою і прикладними аспектами мовознавства. З кожним роком розширюється коло мов, .залучених до контрастивного аналізу. Проблемам зі­ставного мовознавства присвячений журнал «Съпоста-вително езикознание» (Софія, Болгарія).

Запитання. Завдання

1. Чим зумовлено зародження зіставного мовознавства? Назвіть перші лінгвістичні праці, в яких застосовуються елементи контрастив­ного аналізу.

2. Розкрийте взаємовідношення зіставного мовознавства і лек­сикографії. Назвіть перші багатомовні глосарії і словники.

3. Яку роль у розвитку зіставного мовознавства відіграло озна­йомлення європейських учених із санскритом?

4. Розкрийте значення праць Ф. Шлегеля, А. Шлегеля, В. фон Гум­больдта, Ф. Боппа, А. Шлейхера в розвитку зіставного мово­знавства.

5. Які особливості розвитку зіставного мовознавства в XX ст.? Яку роль у зіставному мовознавстві відіграла наукова діяльність Е. Сепіра, Дж. Грінберга, Ш. Баллі, вчених Празької лінгвістичної школи, Л. В. Щерби, Є. Д. Поливанова та інших російських учених?

6. Чим відзначається розвиток зіставного мовознавства в другій половині XX ст.? У чому полягає специфічність погляду на зіставне мо­вознавство американських і західноєвропейських учених?

7. Розкрийте внесок українських учених у зіставне мово­ знавство.

Література

Korunets I. V. Contrastive Typology of the English and Ukrainian Langua­ges. — Вінниця, 2003. — С. 25—33.

Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского язы­ков. — М., 1979. — С. 37—60.

Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. — М., 1989. — С. 30—32.

Гак В. Г. О контрастивной лингвистике // Новое в зарубежной лингвис­тике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 5—17.

Климов Г. А. Типологические исследования в СССР. — М., 1981.

Жлуктенко Ю. О., Бублик В. Н. Контрастивна лінгвістика: Проблеми і перспективи // Мовознавство. — 1976. — № 4. — С. 3—15.

Милевский Т. Предпосылки типологического языкознания // Иссле­дования по структурной типологии. — М., 1963. — С. 3—31.

Ярцева В. Н. Контрастивная лингвистика // Лингвистический энцик­лопедический словарь. — М., 1990.— С. 239. .- .

40

Загальні питання зіставного мовознавства

Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія

41

1.3. Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія

Типологія, її зміст і завдання

У процесі розвитку зіставного мовознавства від нього поступово відокремилися інші різновиди міжмовних до­сліджень — типологія, характерологія й універсологія.

У мовознавстві немає єдиного загальноприйнятого тлумачення терміна типологія. Найпоширенішим є трактування її як розділу мовознавства — лінгвістичної типології, або типології мов. Однак і словосполучення лінгвістична типологія не має однакової інтерпретації. Більшість мовознавців тлумачить її як учення про типи мов, які встановлюються шляхом їх порівняння (зістав­лення). Вони вважають типологію передусім класифі­каційною наукою: розділом мовознавства, який дослі­джує принципи й опрацьовує способи класифікації мов [Ахманова 1966: 476]. Згідно з таким визначенням ти­пологія акцентує на спільному в різних мовах. Як за­значав І. І. Мещанинов, «спільними для всіх мов є не лише відношення між словами у складі речення, а й та­кі передавані мовою поняття, як предметність і дія, суб'єкт, предикат, об'єкт, атрибут з їхніми модальними відтінками тощо. Це спільне для всіх мов береться за ос­нову типологічних зіставлень саме тому, що граматична форма його виявлення на конкретному мовному матері­алі не дає єдиної схеми» [ Мещанинов 1958: 5].

Є широке і вузьке розуміння типології. У широкому розумінні типологія мови — це сфера мовознавства, яка порівнює мови з метою виявлення загальних зако­номірностей мовної будови. Саме так інтерпретують ти­пологію представники Празької лінгвістичної школи. На їхню думку, типологія враховує загальну структуру мови: уникаючи звернення до ізольованих рис подіб­ності і відмінності, типологія розглядає всі особливості мови в їх ієрархії.

Деякі вчені навіть вважають, що до типології можна віднести будь-яку констатацію подібностей і відміннос­тей. А Дж. Елліс до неї відносить ще й теорію перекладу, діалектологію, запозичення та ін., які, маючи тісний

»в'язок із лінгвістичною типологією, є об'єктом дослі­дження й інших наукових дисциплін [Ellis J. E. 1966].

Вузьке тлумачення типології обмежується характе­ристикою будови певних мов чи окремої мови і навіть окремих її рівнів. Прикладом такого розуміння типоло­гії є формулювання назв праць: Лекомцева М. И. Типо­логия структур слога в славянских языках. — М., 1968; Раевский М. В. К вопросу о типологии консонантных систем современных германских языков // Структурно-типологическое описание современных германских языков. — М., 1966.

Існує ще тлумачення типології як «принципу орга­нізації мовного матеріалу», який уможливлює форму­вання списку типологічних рис якоїсь мови і таким чи­ном визначає її місце в типологічній класифікації. Наприклад, назва статті Охотіна Н. В. «К типологичес­кой характеристике языка суахили».

Незважаючи на розбіжність у трактуванні типоло­гії, в усіх її інтерпретаціях спільним є порівняльне ви­вчення структурних і функціональних властивостей мов. Це дає змогу виявити структурну спільність певних су­купностей мов і на цій основі створити їх типологічну класифікацію, а також вивчити специфіку мов на тлі тих спільних рис, що властиві певній групі мов або всім мовам. Кожна мова має риси, які властиві всім мовам світу, певній групі мов, а також риси, властиві тільки цій мові, тобто універсальні, типологічні й індивідуаль­ні. Специфіка кожної мови полягає не лише в її індиві­дуальних рисах, а й у тому, як заломлюються в ній спільні з іншими мовами чи характерні для всіх мов ри­си. Отже, метою типологічних досліджень є: ідентифіку­вати і класифікувати відповідно до спільних і відмінних ознак досліджувані явища; визначити ізоморфні та ало-морфні ознаки в зіставлюваних мовах; встановити на основі ізоморфних рис типові мовні структури і типи мов; представити на основі отриманих даних реальну наукову класифікацію мов світу [Korunets 1995: 7—8]. З урахуванням різних розумінь типології сформульова­но її визначення.

Мовна типологія (грец. typos — форма, зразок і logos — слово, вчення) — порівняльне вивчення структурних і функціональних

._t властивостей мов незалежно від характеру генетичних відношень

, між ними.

, На сучасному етапі виокремилося кілька різновидів Типології.

40

Загальні питання зіставного мовознавства

1.3. Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія

Типологія, її зміст і завдання

У процесі розвитку зіставного мовознавства від нього поступово відокремилися інші різновиди міжмовних до­сліджень — типологія, характерологія й універсологія.

У мовознавстві немає єдиного загальноприйнятого тлумачення терміна типологія. Найпоширенішим є трактування її як розділу мовознавства — лінгвістичної типології, або типології мов. Однак і словосполучення лінгвістична типологія не має однакової інтерпретації. Більшість мовознавців тлумачить її як учення про типи мов, які встановлюються шляхом їх порівняння (зістав­лення). Вони вважають типологію передусім класифі­каційною наукою: розділом мовознавства, який дослі­джує принципи й опрацьовує способи класифікації мов [Ахманова 1966: 476]. Згідно з таким визначенням ти­пологія акцентує на спільному в різних мовах. Як за­значав І. І. Мещанинов, «спільними для всіх мов є не лише відношення між словами у складі речення, а й та­кі передавані мовою поняття, як предметність і дія, суб'єкт, предикат, об'єкт, атрибут з їхніми модальними відтінками тощо. Це спільне для всіх мов береться за ос­нову типологічних зіставлень саме тому, що граматична форма його виявлення на конкретному мовному матері­алі не дає єдиної схеми» [ Мещанинов 1958: 5].

Є широке і вузьке розуміння типології. У широкому розумінні типологія мови — це сфера мовознавства, яка порівнює мови з метою виявлення загальних зако­номірностей мовної будови. Саме так інтерпретують ти­пологію представники Празької лінгвістичної школи. На їхню думку, типологія враховує загальну структуру мови: уникаючи звернення до ізольованих рис подіб­ності і відмінності, типологія розглядає всі особливості мови в їх ієрархії.

Деякі вчені навіть вважають, що до типології можна віднести будь-яку констатацію подібностей і відміннос­тей. А Дж. Елліс до неї відносить ще й теорію перекладу, діалектологію, запозичення та ін., які, маючи тісний

ЯІставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 41

зв'язок із лінгвістичною типологією, є об'єктом дослі­дження й інших наукових дисциплін [Ellis J. E. 1966].

Вузьке тлумачення типології обмежується характе­ристикою будови певних мов чи окремої мови і навіть окремих її рівнів. Прикладом такого розуміння типоло­гії є формулювання назв праць: Лекомцева М. И. Типо­логия структур слога в славянских языках. — М., 1968; Раевский М. В. К вопросу о типологии консонантных систем современных германских языков // Структурно-типологическое описание современных германских языков. — М., 1966.

Існує ще тлумачення типології як «принципу орга­нізації мовного матеріалу», який уможливлює форму­вання списку типологічних рис якоїсь мови і таким чи­ном визначає її місце в типологічній класифікації. Наприклад, назва статті Охотіна Н. В. «К типологичес­кой характеристике языка суахили».

Незважаючи на розбіжність у трактуванні типоло­гії, в усіх її інтерпретаціях спільним є порівняльне ви­вчення структурних і функціональних властивостей мов. Це дає змогу виявити структурну спільність певних су­купностей мов і на цій основі створити їх типологічну класифікацію, а також вивчити специфіку мов на тлі тих спільних рис, що властиві певній групі мов або всім мовам. Кожна мова має риси, які властиві всім мовам світу, певній групі мов, а також риси, властиві тільки цій мові, тобто універсальні, типологічні й індивідуаль­ні. Специфіка кожної мови полягає не лише в її індиві­дуальних рисах, а й у тому, як заломлюються в ній спільні з іншими мовами чи характерні для всіх мов ри­си. Отже, метою типологічних досліджень є: ідентифіку­вати і класифікувати відповідно до спільних і відмінних ознак досліджувані явища; визначити ізоморфні та ало-морфні ознаки в зіставлюваних мовах; встановити на основі ізоморфних рис типові мовні структури і типи мов; представити на основі отриманих даних реальну наукову класифікацію мов світу [Korunets 1995: 7—8]. З урахуванням різних розумінь типології сформульова­но її визначення.

Мовна типологія (грец. typos — форма, зразок і logos — слово, вчення) — порівняльне вивчення структурних і функціональних властивостей мов незалежно від характеру генетичних відношень між ними.

На сучасному етапі виокремилося кілька різновидів типології.

42 •"^:,! >ж*я'н-./й лНэ Загальні питання зіставного мовознавства

Залежно від обсягу досліджуваного матеріалу роз­різняють загальну і конкретну типології. Загальна типологія вивчає найзагальніші проблеми, пов'яза­ні з виявленням сукупності спільних рис, що характери­зують усі мови світу, тобто спільні властивості, спільні зміни, спільні процеси у мовах незалежно від їх генетич­ної природи (наприклад, спільні риси у структурі фоно­логічних систем, спільні риси у структурі тексту тощо).

Конкретна (часткова) типологія дослі­джує проблеми вужчого характеру, тобто типологічні характеристики однієї мови або обмеженої групи мов. За Г. В. Колшанським, конкретна типологія вивчає ок­ремі рівні або елементи мовної структури. Щодо рівнів мови в лінгвістичній типології виокремлюють фонетич­ну, фонологічну, морфологічну, синтаксичну та інші типології. У фонетичній типології виділяють як окремі підрозділи суперсегментну типологію, предметом якої є зіставне вивчення інтонації, тону, наголосу, і символіч­ну типологію, яка досліджує звукосимволізм. Типоло­гію, яка вивчає рівні мови, називають рівневою, або ас­пектною.

Вихідним матеріалом і для загальної, і для конкрет­ної типології є спільність семантики або функцій оди­ниць, а не спільність матеріальної форми, що є вихід­ним матеріалом для порівняльно-історичних дослі­джень. Наприклад, система особових займенників, система суфіксальних морфем для творення назв діяча в різних мовах тощо.

Залежно від кількості розглядуваних мов розрізня­ють універсальну типологію, яка намагається охопити всі мови світу, і спеціальну, що розглядає конкретні мови.

З огляду на спрямування дослідження на виявлення структурних чи функціональних рис мов виокремлю­ють структурну типологію, яка вивчає внут­рішню організацію мови як системи, і функціональ-н у , що розглядає мови і мовні явища крізь призму фун­кцій і сфер уживання. Структурну типологію залежно від напряму дослідження поділяють на формальну і контенсивну. Формальна типологія орієнтується тільки на план вираження, а контенсивна (змістова, се­мантична) — на семантичні категорії мови і способи їх вираження. Прикладом формальної типології є дослі­дження австралійського мовознавця А. Кейпелла. Він

МІставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 43

усі мови поділив на дві групи: мови з переважним роз­питком іменної морфології і мови з розвинутішою діє­слівною морфологією. В основі цих типів лежить різна концептуалізація світу їхніми носіями — орієнтація на предметний і на подійний аспекти.

Деякі вчені, наприклад С. Д. Кацнельсон, контенсив­ну типологію трактують як типологію змістового аспек­ту мови. Однак поширенішим є погляд на контенсивну типологію як на різновид типологічних досліджень, що вивчають формальний бік мови в безпосередньому зв'яз­ку з передаваним у ній змістом. Контенсивну типологію в цьому сенсі можна було б назвати змістово зорієнтова­ною лінгвістичною типологією [Климов 1983: 3—4, 206]. Контенсивна типологія вибирає спрямованість дослідницької процедури від значення до форми. Вона являє собою оптимальну реалізацію поняття whole-sys­tem typology К. Вьогліна, створюючи тим самим пряму аналогію цільносистемному охопленню мови. Отже, в контенсивній типології типологічні категорії виділя­ються на семантичній основі. Вибраний семантичний інваріант служить метамовою для порівняння. Контен-сивний підхід означає виявлення формальних засобів на основі вибраної одиниці значення [Серебренников 1976]. По суті контенсивний підхід є ономасіологічним підхо­дом. Тому-то деякі вчені замість термінів формальна і контенсивна типологія вживають терміни семасіоло­гічна й ономасіологічна типологія.

За метою дослідження розрізняють: інвентари­заційну типологію, предметом якої є констатація структурних подібностей і відмінностей між мовами; імплікаційну типологію, яка інтерпретує систе­ми мов у плані сумісності/несумісності структурних ха­рактеристик і в плані переважання певних рис (надання переваги певним типам структурної доцільності як мов­них систем узагалі, так і окремих їхніх рівнів); таксо-no міч ну (класифікаційну) типологію, яка здійснює класифікацію мов за певними типами.

Віднесення мов до певного типу на основі інвентари­заційно-типологічних даних є предметом фрагмен­тарної типології (subsystem typology), і таксоно­мічна належність мови в цьому разі є ковзкою, змінною. Піднесення мови до певного типу на основі імплікацій-ио-типологічних даних — предмет цільносистем-н' ої типології (whole-system typology) і належність

44

Загальні питання зіставного мовознавства

ЗІставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія

45

мови до певного типу в цьому випадку має стабільний характер. Г. П. Мельников опрацював ще домінан­тну типологію, яка визначає мовний тип на основі домінантних ознак [Мельников 1972].

Типологічна характеристика мови змінна. З часом мова може втрачати деякі типологічні риси (наприк­лад, утрата носових голосних у слов'янських мовах, за винятком польської; втрата двоїни в більшості слов'ян­ських мов; зміна характеру наголосу: тональний —> си­ловий, фіксований -> нефіксований тощо, перехід син­тетизму в аналітизм тощо). Ці питання є предметом історичної типології, яка вивчає принципи ево­люції мовних типів.

Сутність і завдання історичної типології вперше об­ґрунтував американський дослідник Дж. Грінберг («Лінгвістична типологія: історичний і аналітичний огляд»), здійснивши спробу сформулювати основні ме­тодичні проблеми вивчення різних типів динамічних процесів включно зі зміною типу мови. Діахронічну типологію він виокремив як особливий напрям дослі­джень, предметом якого є виявлення загальних зако­номірностей, що характеризують зміни різного обсягу і різної значеннєвості у формальній і контенсивній структурі мови, а також в особливостях її функціону­вання.

Одні зміни в мові, наприклад перехід іменників із од­нієї відміни до іншої, поява певної часової форми, пере­хід якогось звука в інший звук тощо, мають частковий характер, стосуються лише окремих явищ або микросис­тем. Інші зміни, скажімо, перетворення триморфемного слова в одноморфемне, утрата узгодження залежно­го слова з головним у роді, числі й відмінку і заміна його приляганням в атрибутивних словосполученнях, як то сталося в англійській мові в XV ст., мають глибокий ха­рактер і стосуються всієї структури мови. Так, заміна узгодження приляганням є одним із критеріїв, що ха­рактеризують новоанглійський період.

Зміна триморфемного слова в одноморфемне відбу­лася не тільки в англійській мові, а й у санскриті, дав­ньогрецькій, латинській, праслов'янській, давньо­германській мовах (колись усі слова мали триморфем-ну структуру; пор.: укр. неб-ес-а, ім-ен-а, рос. врем-ен-а, лат. hom-in-is «людина», virt-ut-em «добродія»). Отже, триморфемну структуру можна розглядати як одну з ти-

Пологічних характеристик морфемної структури цих мов у давній період.

У сучасних мовах збереглися лише сліди колишньої типології. Іменники сучасних мов переважно мають од-номорфемну або двоморфемну структуру (англ. spring «весна», франц. riviere «ріка», ісп. ciudad «місто»). Та­ка зміна типологічних ознак давніх мов, що відбувала­ся за подібними закономірностями, спільними для бага­тьох мов, і привела до зміни їхніх типологічних рис, названа М. М. Гухман діахронічною типологічною константою. Вона вважає виявлення змін, які мають константний характер, найсуттєвішим завданням іс­торичної типології. Отже, діахронічні константи — це аналогічні процеси зміни структури багатьох мов, які .зумовлюють суттєві подібні зміни в їхній типології і тому тісно пов'язані з їх періодизацією (використову­ються для періодизації мов).

Історична змінність типологічних рис мови спричи­няє виникнення в ній ознак різних типів. Будь-яку мо­ву можна розглядати як таку, що перебуває в русі від одного типу до іншого. Тип мови визначається на основі типових рис, які переважають. У цьому аспекті важли­вою є квантитативна типологія, яка оперує не абсолютними якісними параметрами, а статистични­ми індексами, що відображають ступінь наявності в різ­них мовах певної якісної ознаки. Ці ознаки можна представити на шкалі типологічних ознак (індекс син-тетичності/аналітичності, індекс префіксації тощо).

Предметом ареальної типології є досліджен­ня спільних типологічних рис мов певної території (пев­ного ареалу). Так, балканський мовний союз, до якого належать грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови, характеризується, як правило, такими спільни­ми ознаками: збігом форм родового і давального відмін­ків (за наявності в мові категорії відмінка), наявністю постпозитивного артикля, відсутністю інфінітивної форми дієслова, описовим оформленням форми майбут­нього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хоті­ти »), утворенням числівників від одинадцяти до дев'ят­надцяти за моделлю «один + на + десять», наявністю продукованого голосного. Крім цього, названі мови по­мітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і мають багато спільного в лексичному складі.

46

Загальні питання зіставного мовознавства

Навчання іноземних мов потребує дослідження й опису основних типологічних особливостей усіх рівнів іноземної й рідної мов, що передбачає виявлення важ­ливих структурних відмінностей іноземної мови від рідної, з якою постійно порівнюють іноземну мову і від якої відштовхуються. Цей вид дослідження отримав назву порівняльна типологія рідної та іноземної мов. Однак такий термін є невдалим, оскільки дублює термін зіставна ( контрастивна) лінгвістика.

Типологічний підхід до вивчення мов слід відрізня­ти від генетичного й ареального. Вперше наголосив на цьому Дж. Грінберг, який продовжив починання Е. Се-піра у сфері типологічних досліджень морфології. Гене­тичне (порівняльно-історичне) мовознавство має справу зі спорідненими мовами, ареальне — зі «свояцтвом» мов, а типологічне — з ізоморфізмом. Генетичне мово­знавство досліджує процеси мовної дивергенції, аре­альне — процеси мовної конвергенції, а типологічне — процеси паралельної зміни мов. Предметом генетичного мовознавства є структурні й матеріальні елементи споріднених мов, збережені в процесі дивергенції пра­мовного стану; ареального — структурні й матеріальні елементи, набуті мовами в процесі їх конвергенції, типо­логічного — структурні й матеріальні елементи мовного ізоморфізму, незалежні від процесів дивергенції чи кон­вергенції і зумовлені належністю мов до особливих ти­пологічних класів. Типологічно однорідними бувають і генетично віддалені мови. Так, номінативні австралій­ські мови північно-західного узбережжя Австралії є близькоспорідненими з сусідніми з ними ергативними [Hale 1974: 759]. Спорідненими є багато сімей америнд-ських мов, які належать до різних мовних типів — номі­нативного, ергативного й активного.

Типологічна класифікація, на відміну від генеало­гічної, не має конкретного зв'язку з історією. Вона є умовною: залежно від критерію чи сукупності критеріїв вона дає різні результати. Наприклад, якщо за основу взяти лабіалізацію голосних, то французьку і німецьку мови віднесуть до одного класу, а англійську й італій­ську — до іншого. У типологічній класифікації кіль­кість груп мов і їх склад буде різним залежно від кіль­кості і певного вибору мовних фактів, використаних для зіставлення [Гринберг 1963].

йіпшшіе мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 47

У мовознавстві дискусійним є питання про право­мірність поняття типології близькоспоріднених мов. Тик, І. Ф. Вардуль вважає, що типологія «повністю абс­трагується від генетичних і ареальних зв'язків між мо­гший» , а це означає, що «такі вирази, як типологія сло­в'янських мов або типологія мов Південно-Східної Азії, г,, суворо кажучи, некоректними» [Вардуль 1985: 26]. Інші мовознавці, як, наприклад, Т. О. Рєпіна, з цим не погоджуються, вважаючи, що близькоспоріднені мови можуть і повинні стати предметом типології [Репина 1996: 17]. Такої ж думки дотримується Р. О. Будагов: «Подібні дослідження можливі й необхідні» [Будагов 1985: 135].

Нині типології споріднених мов присвячено чимало досліджень. Так, М. С. Трубецькой виділив такі ознаки індоєвропейських мов: відсутність гармонії голосних; кількість приголосних на початку слова не більша від кількості приголосних всередині слова; слово не обо­в'язково починається з кореня; форми творяться не тільки за допомогою афіксації, а й за допомогою чергу­вання голосних усередині слова; поряд із чергуванням голосних певну роль у творенні граматичних форм віді­грає вільне чергування приголосних; підмет перехідного дієслова трактується так само, як підмет неперехідного (переказано за [Бенвенист 1963 : 47—49]). Подібну спро­бу виявити всі особливості, якими відрізняються індоєв­ропейські мови від інших, зробив П. Гартман [Hartmann 1956]. Проте не можна спільні риси споріднених мов ін­терпретувати як певний мовний тип. Так, наведені Тру-бецьким шість ознак індоєвропейських мов Е. Бенве-піст виявив у мові такелма. Очевидно, вони є і в інших мовах. Цих ознак достатньо для протиставлення індоєв­ропейських мов семітським, кавказьким, фіно-угор-с.ьким, але не всім іншим. Звідси Е. Бенвеніст робить висновок: генеалогічна класифікація не зводиться до типологічної: структурна спорідненість може бути ре­зультатом як спільного походження, так і незалежного розвитку декількох мов, між якими немає жодного ге­нетичного зв'язку [Бенвенист 1963: 49]. Інша річ, що типологія може прислужитися порівняльно-історично­му мовознавству, оскільки відкриває закони передбачу­ваності явищ, які лежать в основі фонологічних і мор­фологічних явищ: наявність А передбачає наявність чи відсутність В. Так, існують мови, в яких немає складів,

48

Загальні питання зіставного мовознавства

що починалися б із голосних, але нема мов, у яких не було б складів, які починаються з приголосних, або складів, які б закінчувалися на голосні. Є мови без фри­кативних звуків, але немає мов без проривних. Не існує мов, у яких було б протиставлення власне проривних і африкат, наприклад [t] — [ts], але не було б фрикатив­них, наприклад [s]. Немає мов, де були б лабіалізовані голосні переднього ряду, але не було б лабіалізованих голосних заднього ряду. Вільний динамічний наголос і незалежне протиставлення довгих і коротких голосних у межах однієї фонологічної системи не сумісні. Такі спостереження вносять корективи в теорії і гіпотези по­рівняльно-історичного мовознавства щодо структури різних рівнів прамови. Так, уявлення про протоіндоєв-ропейську мову як мову, яка мала тільки один голосний звук, не знаходить підтвердження в засвідчених мовах земної кулі. Не підтверджена й теорія про наявність у протоіндоєвропейській мові трьох співвідносних фонем — <t> — <d> — <d^h>, оскільки немає мови, де б у парі <t> — <d> додавалася дзвінка придихова <d^h>, тоді як <t>, <d> і <t^h> часто трапляються без порівняно рідко вживаної <d^h>. Тому необхідно переглянути питання про фонематичну сутність <t>, <d> , <d^h> у протоіндо­європейській мові. Передбачуване співіснування фонем «придихова голосна + <h> або інша ларингальна приго­лосна», також є сумнівним у світлі фонологічної типо­логії. З іншого боку, думки, які передували ларингаль­ній теорії або заперечували її (не визнавали жодного [h] в індоєвропейській мові), суперечать даним типології: пе­реважно мови, в яких розрізняються пари дзвінких —■ глухих, придихових — непридихових фонем, мають фонему <h>. Компаративіст, реконструюючи фоноло­гічну систему певного доісторичного періоду якоїсь мови, повинен враховувати ці положення типології, щоб не припуститися неправильних архетипів. Реаліс­тичним підходом до техніки реконструкції, вважає Р. Якобсон, є ретроспективний рух від одного стану мо­ви до іншого і структурне дослідження кожного з цих станів із погляду даних типології мов [Якобсон 1963: 102—104]. Отже, аналіз збігів і розбіжностей в історії споріднених або сусідніх мов дає багато важливих відо­мостей, необхідних для порівняльно-історичного мо­вознавства.

Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 49

Типологія і зіставне мовознавство

Уперше спробу визначити співвідношення зіставно­го мовознавства і типології здійснив В. Скалічка. На йо­го думку, типологія бере за основу порівняння окремі компоненти системи, але вивчає їх у всіх мовах або в якомога ширшій спільності мов. Зіставна лінгвістика порівнює тільки дві мови, але за всіма елементами сис­теми. Типологічний аналіз акцентує на способі пред­ставлення і ґрунтується на залученні широкого мовного матеріалу, а зіставний лише констатує відмінності у способі представлення [Скаличка 1989: 29—ЗО]. Однак такий погляд на розмежування типології і зіставного мовознавства не був підтриманий мовознавцями. Так, В. Г. Гак вважає, що предметом зіставного мовознавства може бути окреме явище, при цьому не обов'язково у двох, а й у кількох мовах, тоді як типологічний аналіз може охоплювати більші розділи мови і навіть структу­ру мови загалом. Принципову відмінність між зістав-ним мовознавством і типологією Гак убачає в завдан­нях, які ставить перед собою кожна з цих дисциплін. Завдання типології — встановлення мовного типу для подальшої класифікації мов і виявлення того, як узага­лі може бути влаштована, упорядкована мова. Завдання зіставної лінгвістики вужче: вона порівнює факти двох чи кількох мов із метою виявлення збігів і розбіжностей [Гак 1989: 7].

В. П. Нерознак відмінність між зіставним мово­знавством і типологією вбачає в тому, що на відміну від типології контрастивна лінгвістика здійснює попарне зіставлення мовних систем на всіх рівнях незалежно від генетичної чи типологічної належності зіставлюваних мов із метою виявлення їх структурних і функціональ­них особливостей, подібностей і відмінностей (контрас­тів) [Нерознак 1987 : 15—16].

Складність визначення межі між зіставним мово­знавством і типологією зумовлена кількома причинами: недавньою їх диференціацією; застосуванням одного і того самого методу аналізу ■— зіставного (його ще нази­вають типологічним і зіставно-типологічним); єдиною теоретичною основою. По суті, відмінності між зістав­ним мовознавством і типологією полягають у цільовій настанові. Однак ці два напрями «співпрацюють». Ти­пологія бере факти, здобуті зіставним мовознавством, а

50 Загальні питання зіставного мовознавства

зіставне мовознавство спирається на досвід типології щодо пояснення взаємозалежності мовних явищ. Мож­на стверджувати, що нині типологічний підхід до мови зайняв головне місце у філологічному аналізі проблем контрастивної лінгвістики [Дежё 1989: 180].

Г. А. Климов різницю в цих розділах мовознавства вбачає в різних аспектах мовного ізоморфізму й ало-морфізму. Зіставне мовознавство розглядає будь-які ознаки структурної подібності і неподібності мов неза­лежно від їхньої типологічної релевантності. Специфі­ка зіставного мовознавства в тому, що воно не потребує ключового для типології поняття мовного типу [Кли­мов 1983: 21].

Отже, основна відмінність між типологією і зістав-ним мовознавством у їхніх цілях: для типології — це встановлення мовного типу, а для зіставного мовознав­ства — контрастів на тлі спільних ознак.

Типологія і характерологія

У межах синхронного порівняння мов, крім власне типологічного і зіставного, формується характерологіч­ний дослідницький підхід.

Характерологія — розділ лінгвістичної типології, який вивчає в ти­пологічному аспекті окремі явища в системах обмеженої кількос­ті генетично споріднених і неспоріднених мов.

Започаткував характерологію В. Матезіус у 1928 р. Мета характерології — виявити особливості конкретної мови або групи мов, виділеної на основі найрізноманіт­ніших критеріїв порівняння, тобто визначити внутріш­ню типологічну специфіку конкретної мови чи групи мов. Характерологія досліджує суттєві особливості пев­ної мови в певний період і виявляє імплікативні відно­шення між цими особливостями (з однією особливістю пов'язуються різнорідні, але суттєві явища мови). Так, В. Матезіус виявив особливості граматичного суб'єкта англійської мови в порівнянні з німецькою і, частково, з чеською. Це насамперед тематичне представлення під­мета. До того ж англійська мова має тенденцію до уни­кання неозначеного підмета. Перевага надається озна­ченому підметові, особливо особовому. Займенник І «я» часто виступає підметом, що суперечить соціальній тен-

Зіставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія ;- 51

денції англійців привертати якомога менше уваги до власної персони: / haven't been allowed even to meet any of the company «Мені навіть не дозволили зустрітися з ким-небудь із групи». Це явище пов'язане з іншими ха­рактерними рисами англійської мови, наприклад із ши­роким розвитком пасивних конструкцій: / have been told «Мені сказали», She shall have a sharp talking to «3 нею суворо поговорять». У середньоанглійській мові майже всі безособові конструкції перетворилися на осо­бові, і ця тенденція діє й тепер. Тематичне представлен­ня підмета вплинуло на послаблення ідеї дії в англій­ській мові, де значення дії передається словосполучен­нями з іменниками: to have a smoke «викурити (цигар­ку)», to be in love «бути закоханим», to do the cooking «готувати (їжу)», to give a laugh «засміятися», to take le­ave «попрощатися», to heave a sigh «зітхнути», to put an end «покінчити», to get into a habit «взяти за звичку», to fall in love «закохатися». Це вплинуло на порядок слів у реченні: підмет = тема : присудок = рема [Матезиус 1989: 20—25].

Е. Леві досліджував специфічні риси російської мо­ви. До них він відніс багатство шиплячих і свистячих, наявність м'яких приголосних, розгалужену відмінко­ву систему, багатство суфіксів тощо [Levi 1925: 415]. Ці риси зумовлені, на його думку, контактами російської мови з фіно-угорськими мовами.

Деякі вчені заперечують правомірність характеро­логії однієї мови, бо головним прийомом типологічного дослідження є порівняння мовних структур. Однак це не обґрунтовано, бо за характерологічного підходу до­слідник орієнтується на загальні властивості мови (сві­тову мову), і відправною точкою, основою порівняння може служити мова-еталон.

Спільним для зіставного мовознавства, типології й характерології є сам спосіб порівняння, однак у першо­му випадку цей спосіб є контрастивним, у другому — типологічним, у третьому — характерологічним. Спіль­ним є також встановлення диференційних ознак, однак набір цих ознак для зіставного мовознавства, типології й характерології різноспрямований. Характерологія описує будь-які структурні ознаки, які можуть скласти будь-який їх набір (відкритий клас) в обмеженому зав­даннями дослідника складі мов. Типологія встановлює

52 Загальні питання зіставного мовознавства

закритий список диференційних структурних ознак відкритого класу мов. Ю. В. Рождественський запропо­нував схему, яка наочно показує відмінності між харак­терологією і типологією [Рождественский 1969: 44]:

Характерологія Типологія

Список диференційних ознак відкритий закритий^

Список мов закритий відкритий

Методика характерології полягає в тому, що дослід­ник, аналізуючи матеріал за заданим списком відповід­но до мети лінгвістичного дослідження, виявляє набір суттєвих ознак. Характерологія має справу тільки з важливими ознаками в певній мові на певній стадії її розвитку. І в контрастивній лінгвістиці, і в типології, і в характерології в центрі уваги — відношення подібнос­ті й відмінності у структурі зіставлюваних мов. Однак у кожному конкретному випадку виступають різні аспек­ти цих відношень. Зіставне (контрастивне) мовознав­ство досліджує ознаки структурної подібності й відмін­ності незалежно від типологічної релевантності. І для характерології, і для зіставного мовознавства також ре-левантні такі базові поняття, як «тип мови» або «клас».

Універсологія

У теорії і практиці лінгвістичних досліджень усе ви­разніше простежується відмежування від власне типо­логії універсології.

Універсологія (лінгвістика універсалій) — напрям досліджень, зорієнтований на виявлення найзагальніших структурних харак­теристик мови, які виокремлюють її з-поміж інших природних і і штучних сигнальних систем.

Так, у всіх мовах є голосні і приголосні фонеми. Факт наявності голосних і приголосних має загальний, уні­версальний характер. У переважній більшості мов є фор­ма теперішнього часу дієслова. І хоча, наприклад, в анг­лійській мові існує дві форми, рівнозначні українському теперішньому часу, а в українській, російській, фран­цузькій і німецькій мовах тільки одна, все одно форма теперішнього часу має загальний, універсальний харак­тер. У всіх мовах світу думки виражаються реченнями. У кожній мові є власні імена. Такі спільні для всіх або для більшості мов риси називають універсаліями.

53

НІставне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія

Думка про універсальність мовних явищ бере свій ігочаток від античних граматик. У XIII ст. виник термін універсальна граматика (grammatica universalis). З по­явою в 1660 р. у Франції «Загальної і раціональної гра­матики Пор-Рояль» А. Арно й К. Ласло цей термін зак­ріпився в лінгвістиці. Універсальна граматика ставила своїм завданням дослідити ті логічні принципи, які ле­жать в основі всіх мов.

Однак справжні дослідження універсалій відносять до середини XX ст. У 1957 р. на VIII Міжнародному кон­гресі лінгвістів в Осло Р. Якобсон виголосив доповідь про ішачення універсалій для порівняльно-історичного мо­вознавства. У 1961 р. у Нью-Йорку відбулась конферен­ція, спеціально присвячена універсаліям, де було обгово­рено «Меморандум про мовні універсали» Дж. Грінберга, Дж. Дженкінса, Ч. Осгуда. У меморандумі розглянуто універсали різних типів, показано сферу дії універсалій і намічено програму подальших їх досліджень.

Мовні універсали визначають на основі трьох пара­метрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну під «мови» тварин; 2) сукупність змістових категорій, іцо виражаються певними засобами в мові; 3) спільність иластивостей самих мовних структур. Прикладом мов­ної універсали першого типу може бути така: людською мовою можна легко породжувати й сприймати нову ін­формацію; другого — в усіх мовах виражені відношення між суб'єктом і предикатом, є категорії посесивності, оцінки, множинності. Найбільша кількість універсалій належить до третього типу: в мові не може існувати мен­ше десяти і більше вісімдесяти фонем; якщо в мові є тро-їна, то обов'язково є й двоїна; якщо є протиставлення приголосних за твердістю/м'якістю, то немає поліфонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одно-морфемні і в мові наявний музикальний наголос; якщо в мові є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо в мові суб'єкт стоїть перед дієсловом і об'єкт стоїть перед діє­словом, то в ній є відмінки; якщо в мові є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розташовується після іменника в називному відмінку; якщо в мові є категорія відмінка, то є й категорія числа. Існують також універсали, які стосуються всіх рівнів мови, наприклад для будь-якого протиставлення марко-ипний член трапляється рідше, ніж немаркований.

Універсали показують, що в мові може бути і чого в мо-иі не може бути. Іншими словами, вони визначають ті об-

54

Загальні питання зіставного мовознавства

ІІвТавне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія

55

меження, які накладаються на мову, і демонструють спільність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універ­сали зумовлені особливостями фізіологічної будови мов­леннєвого апарату (фонетичні універсали) й існуванням єдиних для всього людства способів осмислення дійсності. Існує кілька класифікацій універсалій, за основу яких взято різні критерії. За методикою встановлення розрізняють:

• дедуктивні універсали (встановлюються шляхом припущення і є обов'язковими для всіх мов);

• індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах).

За поширенням у мовах виокремлюють:

— абсолютні, повні (які не мають винятків);

—■ статистичні, неповні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх ще називають фреквенталіями).

З огляду на характер універсалій виділяють:

• прості, елементарні, які констатують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X);

• складні, імплікаційні, які визначають певну залеж­ність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є Y).

За часовим критерієм розрізняють:

• синхронічні (характерні для сучасного стану мов);

• діахронічні (стверджують однакові закономірності змін у всіх мовах). Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спершу виникають вказівні, особові й питальні займенники, а відтак зворотні, присвійні, неоз­начені й заперечні. Діахронічний характер мають пере­важно лексико-семантичні універсали, як-от: в усіх мо­вах слова зі значенням «тяжкий» (вага) набувають значення «трудний», слова зі значенням «довгий» — «тривалий» (час), слова зі значенням «короткий, неве­ликої довжини» — «нетривалий», слова зі значенням «гіркий» (смак) — «сумний, болісний, печальний», сло­ва зі значенням «солодкий» (смак) — «приємний», сло­ва зі значенням «кислий» — «який виражає незадово­лення, сумний, тужливий», слова зі значенням «твер­дий» — «стійкий, непорушний» (про людину, характер, слова тощо), слова зі значенням «м'який» — «лагідний, покірливий» і «приємний для сприйняття, не різкий» (про звук, голос, погляд, рух, усмішку), слова зі значен­ням «гострий» — «який сильно діє на органи відчуття» (про смак, запах) і «розвинутий, витончений, рафінова­ний» (про слух, зір, пам'ять), слова зі значенням «ту-

пий, невідточений» — «розумово обмежений», слова зі ішаченням «тяжкий» (про вагу) — «який спричиняє фі-иичні й душевні страждання» і «який виявляється у ви­щому ступені» (спека, хвороба, горе), слова зі значенням ♦ легкий» (про вагу) — «простий, доступний для розу­міння, не важкий для виконання», слова зі значенням «пустий» (незаповнений) — «неглибокий, незмістов­ний», слова зі значенням «тонкий» — «витончений, нмшуканий, елегантний» тощо. Спостерігаються й од­накові фонетичні зміни. Так, чергування [к] — [ч] було характерним для давньоруської, староанглійської, пшедської та інших мов. Редукція закінчень у ненаго-лошених складах мала місце в багатьох мовах світу. Діахронічні універсали мають велику прогностичну си­лу: дають змогу прогнозувати зникнення одних явищ і появу інших. Вони також допомагають реконструювати колишні мовні факти. Дж. Грінберг постулює ідею про можливість відображення будь-якої діахронічної зміни на синхронному зрізі (встановлює відповідність діахро­нічних універсалій з універсаліями синхронного типу) | Гринберг 1972: 231—245]. Особливо інформативними иважають статистичні й імплікаційні універсали.

Універсали й унікалії — два полюси на шкалі подіб­ностей і відмінностей мов. Немає мов, які б не мали спільних ознак зі всіма іншими мовами, але немає й мов, які б не мали власних, властивих тільки їм рис. Універсологія змикається із загальним мовознавством, яке вивчає загальні закономірності будови мови, а вив­чення унікалій є предметом конкретного мовознавства. «Універсальна граматика, — зауважує Дж. Ді П'єтро, — охоплює всі основні властивості мови, а конкретна — нідображає унікальні інтерпретації цих властивостей кожною конкретною мовою» [Ди Пьетро 1989: 89].

Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працю­ють у галузі ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Стверджувати про ареальне зближення, ге-і гетичну близькість чи запозичення мовного явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є універсалією.

Ґрунтовно досліджував універсали Б. А. Успенський. У додатку до своєї книжки «Структурна типологія мов» | Успенский 1965] він представив 139 універсалій із фо­нології та граматики.

У 1966 р. в Москві відбулася конференція з проблем ішвчення універсалій, матеріали якої опубліковано в збір-

56

Загальні питання зіставного мовознавства

нику «Мовні універсали й лінгвістична типологія» («Язы­ковые универсалии и лингвистическая типология»). Значний внесок у теорію універсаліи зроблено Ю. В. Рож-дественським (виділив до 200 універсаліи), В. 3. Панфі-ловим, Б. О. Серебренниковим та В. М. Ярцевою.

Теорія універсаліи еволюціонувала від пошуків по­верхневих і відтак імплікаційних універсаліи у синхро­нії до пошуків діахронічних універсаліи і широких ти­пологічних зіставлень способів реалізації однієї й тієї самої змістової універсали. В останні роки помітним є звернення дослідників до універсаліи тексту і порядку компонентів у синтаксичних структурах. Вихід за межі внутрішньоструктурної інтерпретації зумовлює нові можливості пояснення дії універсаліи: соціальні причи­ни, кодифікація, поява писемності та ін.

Розглянувши співвідношення зіставного (контрас-тивного) мовознавства, типології, характерології й уні-версології, можна зробити висновок, що відмінність між ними головним чином полягає в розподілі завдань. Завданням типології передусім є виявлення ізоморфіз­му мов, що об'єднує їх у певні типологічні класи. Явища аломорфізму типологія використовує також, але як кри­терії, які виокремлюють різні типологічні класи мов. Оскільки відношення структурного ізоморфізму й ало­морфізму певною мірою є і в полі зору зіставного мово­знавства, характерології й універсології, то вирішаль­ним критерієм їх розмежування можуть слугувати різні аспекти мовного ізоморфізму й аломорфізму. Зіставне мовознавство розглядає будь-які ознаки структурної по­дібності/відмінності мов незалежно від їхньої типологіч­ної релевантності. Характерологія розглядає будь-які структурні риси мов, також не звертаючись до поняття мовного типу і обмежується певним способом окресле­ним колом мов. Універсологія досліджує ізоморфізм, який поширюється на всі чи більшість мов світу. Однак ці різновиди мовознавчих досліджень тісно пов'язані між собою, і тому контрастивні дослідження повинні вра­ховувати дані типології, характерології й універсології.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте зміст поняття «мовна типологія». Які різновиди мов­ної типології розрізняють у сучасному мовознавстві (залежно від об­сягу досліджуваного матеріалу, структурного і функціонального спря-

ІІстивне мовознавство, типологія, характерологія й універсологія 57

муішння дослідження, напряму дослідження, мети дослідження, син­хронічного й діахронічного аспектів)? У чому сутність ареальної типо-

ІІОІЇІ?

2. У яких відношеннях перебуває типологічний підхід до вивчення ми« і генетичний та ареальний?

3. Чи коректно стверджувати про типологію близькоспоріднених мов? Обгрунтуйте відповідь.

4. У якому співвідношенні перебувають зіставне мовознавство і іипологія? Що в них спільне і відмінне?

5. Чим відрізняється характерологія від типології й зіставного мо­вознавства?

6. Що є предметом універсології? Назвіть різновиди універсаліи. Для чого необхідне знання універсаліи? Що протиставляється універ-силіям у зіставному мовознавстві?

Література

Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского язы­ков. — Л., 1979. — С. 26—32.

Базелл Ч. Лингвистическая типология // Принципы типологического анализа языков различного строя. — М., 1972. — С. 3—30.

Буранов Дж. Сопоставительная типология английского и тюркских языков. — М., 1983. — С. 55—73.

Вардуль И. Ф. 0 предмете и задачах типологии // Лингвистическая іипология. — М., 1965.

Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. — М., 1999.

Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. — М., 1989. — С. 8—9, 11—19.

Гринберг Дж., Осгуд Ч., Джзенкинс Дж. Меморандум о языковых универсалиях // Новое в лингвистике. — М., 1970. — Вып. V. Языковые универсалии. — С. 31—44.

Гухман М. М. 0 предмете исторической типологии // Лингвистичес-іши типология. — М., 1985. — С. 19—25.

Климов Г. А. Принципы контенсивной типологии. — М., 1983.

Матезиус В. 0 лингвистической характерологии // Новое в зарубеж­ной лингвистике. — М., 1989. — Вып. XXV. Контрастивная лингвистика. — <;. 18—26.

Нікітіна Ф. О. Лінгвістика універсаліи // Проблеми та методи струк-іурної лінгвістики. — К., 1969. — Вип. 2. — С. 25—40.

Потье Б. Типология // Новое в зарубежной лингвистике. — М., 1989. — Ими. XXV. Контрастивная лингвистика. — С. 187—204.

Серебренников Б. А. 0 лингвистических универсалиях // Вопр. язы­кознания. — 1972. — № 2. — С. 3—16.

Скаличка В. О современном состоянии типологии // Новое в лин-I иистике. — М., 1965. — Вып. III. — С. 19—36.

Ульманн С. Семантические универсалии // Новое в лингвистике. — М., 1970. — Вып. V. Языковые универсалии. — С. 250—298.

Успенский Б. А. Структурная типология языков. — М., 1965.

58 Я'Г'бжэй!'.-•'•.•; йeh<) Загальні питання зіставного мовознавства

Іиііолопчна класифікація мов

59

1.4. Типологічна класифікація мов

Мовний тип і тип у мові

Одним із основних понять (таксономічною одини­цею) лінгвістичної типології є тип мови, або мовний тип. Однак загальноприйнятого визначення цього по­няття у мовознавстві ще не існує. Не встановлено й кри­теріїв визначення типу мови.

Слово тип широко вживається як у загальнонарод­ній (розмовно-побутовій), так і в науковій мові. Пор.: з одного боку, противний тип, небезпечний тип, підозрі­лий тип, тип будинку, тип сучасного вчителя, само­бутній тип, гляньте на цього типа, з іншого — літера­турний тип «персонаж, що має певні риси, які є уза­гальненням рис конкретних людей», психічний тип «холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік», тип членистоногих «ракоподібні, павукоподібні, комахи», тип квіткових рослин тощо.

Щоб з'ясувати, що таке тип мови, розглянемо деякі риси мов. Так, в українській мові більшість слів можна поділити на корінь, словотвірну морфему і закінчення: чолов'-яг-а, куз-ин-а, сміл-ив-ий, ім-ен-н-ий, ор-а-н-ий. Са­мі корені переважно не виступають як самостійні слова: чолов-, куз-, сміл-, ім-, ор-. Якщо ж узяти тюркські мови, то в них кожен корінь збігається з окремим словом. Див. тур. atlar «коні» і at «кінь», balalar «діти» і Ьаіа «дитина», masada «на столі» і masa «стіл», ohulda «у школі» і okul «школа». Отже, в тюркських мовах наро­щення суфіксів не позбавляє слово його самостійності, а надає йому нового граматичного значення.

Нижче наведено форми іменного відмінювання в ук­раїнській, арабській і турецькій мовах:

українська мова арабська мова турецька мова

однина Н. Н. китаб-ун Н. kitab

P. книжк-и P. китаб-ін P. kitab-in

Д.-М. книжц-і 3. китаб-ан Д. kitab-a

3. книжк-у 3. kitab-i

О.книжк-ою М. kitab-da

множина

Н. kitab-lar P. kitab-lar-in

Н. куту 6-у н Р. кутуб-ін

Н.-З. книжк-и Р. книжок-0

Д. книжк-ам 3. кутуб-ан Д. kitab-lar-a

О. книжк-ами 3. kitab-lar-i

М. книжк-ах М. kltab-lar-da

В арабській мові, як і в інших семітських, відмінко-ЯІ. офікси, подібно до аглютинативних мов, стандартні, плс способи утворення множини, подібно до флектив­них мов, не стандартні. Множина утворюється за допо­могою нестандартного чергування голосного в корені олова. Як в арабській, так і в турецькій мовах афікси од­нозначні. В арабській мові фузія трапляється рідше, ніж в українській.

Щодо порядку слів, то на відміну від української мо­им в турецькій мові, як і в англійській, він є суворо фік­сованим, однак в англійській мові це SPO (суб'єкт + пре­дикат + об'єкт), тоді як у турецькій мові SOP (суб'єкт + об'єкт + предикат).

Наведені приклади показують особливості структу­ри слова і речення в названих мовах. Ці риси співісну­ють у мові не механічно, а формують певну стійку сис­тему, що дає підстави говорити про тип мови, або мовний тип.

Мовний тип — спільне, що притаманне групі мов, характерне для всіх мов цієї групи і відрізняє її від інших груп; особлива структура ряду мовних систем.

Мовний тип виводиться з мовного різноманіття як якась середня величина, що пояснює особливі риси структурно об'єднаних груп мов. Наприклад: група иідмінкових мов (українська, російська, польська, ні­мецька тощо). Правда, певна ознака, за якою мови об'єднуються в певний тип, може виявлятися в мовах, що входять до певного типу, різною мірою. Зокрема, ступінь відхилення від номінативності в українській мові є вищим, ніж у німецькій (пор.: Мені страшно, Мені хочеться, Вітром знесло дах будинку і Ich habe Angst, Ich will, Das Haus wurde vom Wind abgedacht тощо).

Мовний тип — це певна комбінація типологічно ре-ловантних ознак, система структурних ознак, що ха­ри ктеризуються певною ієрархією [Солнцев 1978: 35]. (Сукупність диференційних ознак типу повинна об'єдну-нити тільки логічно взаємно необхідні риси, а не явища, лісі вільно поєднуються. До них належать також універ-спльні й індивідуальні явища. Поняття мовного типу не

60

Загальні питання зіставного мовознавства

Типологічна класифікація мов

61

може бути одномірним, тобто побудованим на основі якоїсь єдиної ознаки; вона спирається на факти всіх рів­нів мови [Климов 1983: ЗО].

Мовознавці виділяють п'ять основних мовних типів:

1. зовнішньофлективний (граматичне значення ви­ражається за допомогою закінчення, що приєднується до основи слова);

2. внутрішньофлективний (граматичні значення ви­ражаються за допомогою внутрішньої флексії, тобто чергування звуків у корені слова, як, наприклад, в семі-то-хамітських мовах);

3. аглютинативний (для нього характерний сингар­монізм, відсутність узгодження як типу синтаксичного зв'язку, розташування означення перед означуваним, наявність розгорнутих членів речення замість підрядних речень, граматичне значення виражається за допомогою однозначних афіксів-приклейок; див. тур. ev «дім», ev-im «мій дім», ev-ler «доми», ev-ler-im «мої доми», ev-im-den «з мого дому», ev-ler-im-den «з моїх домів»);

4. полісинтетичний (ґрунтується головним чином на об'єднанні аморфних слів-основ в єдині складні ком­плекси, сукупність яких оформляється службовими елементами);

5. ізолятивний (у цьому типі відсутня флексія, слова в реченні ізольовані, тобто між ними нема формального зв'язку; слабо протиставлені повнозначні й службові слова; граматичні значення виражаються за допомогою порядку слів, інтонації, редуплікації тощо).

Оскільки флексія може бути внутрішньою і зовніш­ньою, а полісинтез — конкретним випадком аглютина­ції, то, на думку Б. Потьє, всі названі вище типи можна звести до тріади «флексія — аглютинація — ізоляція» [Потьє 1989: 203].

У структурі кожної мови є риси, що характеризують різні типи. Іншими словами, у мовах певного типу є еле­менти іншого типу. Так, в англійській флективній мові є риси аглютинативності: форми множини іменників виражаються однозначними морфемами -s, -es, -en (table «стіл» — tables «столи», lunch «другий сніданок» — lunches «сніданки», bus «автобус» — buses «автобуси», child «дитина» — children «діти», ох «віл» — oxen «во­ли»). По суті, за аглютинативним принципом побудова­ні дієслова з прийменниками about, away, down, on, off, out, up: get about «поширюватися», get away «уникати»,

цел down «проковтнути»; give out «розподіляти», give hack «повертати, віддавати», give off «випускати, виді­ляти», give on «ринутися вперед», give over «передава­ти, вручати», give up «залишити». Тут прийменники ііберігають своє основне значення, але значення дієсло­ва після приєднання прийменників щоразу змінюється. Б англійській мові немає категорії роду, через що немає узгодження прикметника і присвійного займенника з іменником (the new book «нова книжка» — the new books «нові книжки»), однак все ж таки трапляються випад­ки узгодження в числі вказівних займенників із імен­никами (this book «ця книжка» — these books «ці книжки», that table «той стіл» — those tables «ті сто­ли»). Порядок слів суворо фіксований: суб'єкт + преди­кат + об'єкт (тобто такий, як у китайській мові). Цими двома останніми ознаками англійська флективна мова зближується з ізолятивними мовами. Усі флективні мо­ви характеризуються чітким протиставленням частин мови: кожна частина мови має властиві тільки їй мор­фологічні характеристики (пор.: укр. спів — співати — співочий, біг — бігати). В англійській мові частини мо­ви так не розрізняються, і в цьому аспекті англійська мова нагадує аглютинативні й ізолятивні мови (пор.: cold «холод», «простуда» і cold «холодний», love «лю­бов» і love «любити», walk «прогулянка» і walk «гуля­ти», work «робота, праця» і work «працювати»).

В угорській аглютинативній мові є елементи інкор­порування: а szep hдz-ak «красиві будинки» (артикль а і суфікс -ak утворюють інкорпоративну рамку). Риси ін­корпорації (рамкову конструкцію) знаходимо у флек­тивних англійській і німецькій мовах: the good boy «доб­рий хлопець», die interessanten Bьcher «цікаві книж­ки» . Риси аглютинації часто трапляються у флективній російській мові. До них належать дієслівний суфікс ми­нулого часу -л (чита-л, писа-л), суфікс другої особи множини наказового способу -те (читайте), зворотна частка-постфікс -ся (умываю-ся). В українській мові, яка є синтетичною, трапляються риси аналітизму: аналітичні форми майбутнього часу поряд із синтетич­ними (писатиму — буду писати); аналітичні форми (також поряд із синтетичними) ступенів порівняння прикметників і прислівників (веселіший — більш весе­лий, найвеселіший — найбільш, веселий, грамотніше — більш грамотно). Слід зазначити, що аналітичність (службові слова) властива всім мовам.

62

Загальні питання зіставного мовознавства

Типологічна класифікація мов

63

У французькій мові можна виділити зовнішню флексію (mangez «їжте» — mangeons «їмо»), внутріш­ню флексію (рейх «можу» —pouvons «можемо»), аглю­тинацію (lentement «повільно»), полісинтез (radioquida-ge «радіоуправління»), ізоляцію (par la main «за руку») [Потье 1989: 198].

Так, у структурі кожної мови наявні ознаки різних типів. Однак вони для перелічених мов не є визначаль­ними. Йдеться про тип у мові.

Тип у мові — окремі ознаки інших типів у мові певного типу.

Ці ознаки звичайно належать до менш важливих ділянок граматики, не є продуктивними, можуть ма­ти тенденцію до зникнення або їх можна виділити тільки з деякою натяжкою. Отже, під типом у мові ро­зуміють мовні ознаки, які не є основними для певної мови, але утворюють стійку сукупність. Саме тому тип мови визначається за тими ознаками, які перева­жають у мові. Це стійка сукупність взаємопов'язаних основних (провідних) ознак, характерних для групи мов. Наявність або відсутність якоїсь ознаки зумовлена наявністю або відсутністю інших ознак.

Отже, типологічні ознаки, що утворюють певний тип, являють собою стійку сукупність. Ця сукупність є взаємозумовленою, де кожна ознака пов'язана з іншою і зумовлена іншою ознакою. Такі ознаки слід розгляда­ти як основні за можливої наявності ознак, які є друго­рядними і не враховуються в характеристиці певного мовного типу.

Тип мови є ширшим поняттям, ніж тип у мові. Як ти­пи мови виділяють ізолятивний, аглютинативний, полі­синтетичний і флективний, а типами в мові вважають помічену в деяких мовах особливість мовної структури, наприклад наявність або ступінь аналітизму граматич­них форм, наявність чи відсутність граматичних змін на стику морфем — фузія чи аглютинація. Отже, коли гово­рять про тип мови, мають на увазі сукупність провідних ознак, якими характеризуються системи певної групи мов, а коли говорять про тип у мові, мають на увазі кон­кретні мовні ознаки, які є в системі цієї чи іншої мови або певних мов. Наприклад, в одних мовах наголос є вільним, а в інших — фіксованим, довгота голосних в од­них мовах є диференційною ознакою фонем, а в інших —

ні. Якщо поняття мовного типу не може бути одномір­ним, тобто побудованим на основі якоїсь однієї ознаки, то тип у мові може бути одномірним.

Типологічна подібність є найбільш загальним видом структурної подібності між мовними системами, позаяк вона не обмежена ні часом, ні просторовими межами і може визначатися для будь-яких мов.

Донині не розв'язано проблему зв'язку мовних ти­пів з поняттєвими категоріями у плані співвідношення форми і змісту, тобто питання про те, чи є мовний тип ка­тегорією суто структурно типологічною, чи він пов'яза­ний із змістовим планом мови. На думку В. М. Ярцевої, такий зв'язок безсумнівний, тому важливо визначити, якою мірою специфіка рівневої структури мови пов'язана з певним мовним типом. З огляду на це при вирішенні питання про мовний тип не можна обійти увагою проблему взаємозв'язку різних рівнів мови. Певні граматичні значення можуть передаватися засо­бами, які належать до різних мовних рівнів. Пор. англ. John continues to work — John has been working, де зна­чення «продовження (тривалість) дії до теперішнього часу» у першому випадку передається лексично, а в другому — граматично (морфологічно), і укр. Джон продовжує працювати, де це значення виражене лек­сично (продовжує) й інших способів вираження цього значення тут немає. Отже, навіть у відносно типологіч­но близьких мовах корелятивні зв'язки лексичного і морфологічного рівнів мови можуть мати суттєві роз­біжності за наявності однорідних лексем, але за відмін­ності парадигматичних форм диференціації граматич­них значень. Звідси В. М. Ярцева робить висновок, що мовний тип є певною формою організації поняттєвого змісту мови [Ярцева 1985: 9]. Якщо виходити з визна­чення мовного типу як якоїсь форми організації понят­тєвого змісту мови, то різний ступінь розчленування поняття або, навпаки, синкретизування понять (нап­риклад, поєднання виду і часу, виду і способу, часу і способу, що характерно для багатьох мов) має пряме відношення до проблеми виділення мовних типів. То­му врахування всієї тріади «форма — функція — зна­чення» забезпечує ту змістовість типологічного аналі­зу, яка відповідає вимогам сучасної науки [Ярцева 1.985: 12].

64

Загальні питання зіставного мовознавства

Іипологічна класифікація мов

65

Різновиди типологічної класифікації мов

Перша спроба типологічної класифікації належить німецькому мовознавцеві Ф. Шлегелю, який виділив два типи мов — флективні, тобто мови, в яких сло­ва мають закінчення, і нефлективні, в яких слова не мають закінчень. Флективні мови він уважав най­досконалішими. Його брат А. Шлегель удосконалив цю класифікацію, виділивши мови «без граматичної структури» (пізніше вони були названі аморфними, або ізолятивними). Він також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) і пізніші (аналітичні).

Власну типологічну класифікацію запропонував В. фон Гумбольдт (1767—1835). Цьому сприяли його знання надзвичайно великої кількості різноструктур-них мов, у тому числі мов американських індіанців і на­родів Полінезії, а також широкий лінгвістичний круго­зір. Спираючись на класифікацію Шлегелів, він виділив три типи мов: ізолятивні, аглютинативні й флективні, ав типі аглютинативних мов — інкорпо-ративні (мови зі специфічними інкорпоративними ком­плексами, де стерті межі між словом і реченням). Ця класифікація ґрунтується на здатності коренів слів при­єднувати до себе певний тип морфем. У кореневих мовах корені не приєднують до себе словозмінних морфем; в аг­лютинативних — приєднують лише однозначні морфеми; у полісинтетичних (інкорпоративних) мовах корені поєд­нуються в особливі слова-речення; у флективних — коре­ні здатні сполучатися з багатозначними морфемами. Гум­больдт уперше звернув увагу на те, що чистих типів мов не існує, що ті типи виділяються на основі ознак, які пе­реважають, тому тип — це ідеальна модель. Водночас він уважав, що різна типологія мов відображає різний куль­турний рівень розвитку народів — носіїв цих мов. Флек­тивні мови, на його думку, є вершиною мовної творчості.

Ф. Бопп не визнав класифікації В. фон Гумбольдта і запропонував свою, в якій виділив три типи мов на основі кореневої ознаки: мови з моносилабічними (односкладовими) коренями; мови з дисилабічними (двоскладовими) коренями.і мови з коренями, які можуть поєднуватися. До моносилабічних належить китайська, до дисилабічних — семітські, до третьої групи — індоєвропейські мови. Його класифікація не охопила всіх типів мов.

А. Шлейхер визнав класифікацію Гумбольдта (щоп­равда, він не виокремлював інкорпоративних мов) і, як його попередники, вважав, що мови розвиваються в напрямі від ізоляції до флексії і що в «нових» сучасних йому індоєвропейських мовах, які втратили багатство словозмінних форм, виявляються ознаки деградації мов­ної будови. Він поділив мовні елементи на такі, що вира-жають значення (корені), і такі, що виражають відно­шення. Останнім він відводив найважливішу роль у визначенні місця мови в типологічній класифікації. У кожному виділеному типі розмежовував синтетичні й аналітичні підтипи. Як основоположник біологічного напряму в мовознавстві (натуралізму) вчення про мовні типи він назвав морфологією, а класифікацію мов, осно­вану на структурних особливостях, — морфологічною. Він уважав, що виділені Гумбольдтом три типи мов нідображають три ступені розвитку мови, які відповіда­ють трьом ступеням розвитку (від простих до складні­ших форм) природи — кристал, рослина, тварина.

Отже, мовознавці першої половини XIX ст. намага­лися представити різні структурні типи мов як етапи единого процесу розвитку мови загалом, як рух від менш досконалого до більш досконалого стану. їх типо­логія мала оцінний характер (ділила мови на примітив­ні й розвинуті). Водночас вони вважали, що всі мови з часом змінюють свій тип і всі врешті-решт стануть флективними, тобто допускали еволюцію мовних типів.

Наприкінці XIX ст. за основу типологічної класифі­кації вже брали не одну, а кілька ознак (праці Г. ІПтейн-таля, М. Мюллера, Ф. Містелі, Ф. Фінка). Типологічна класифікація стає багатовимірною. Г. Штейнталь (1823—1899) уперше в основу класифікації мов поклав синтаксичну ознаку — синтаксичні зв'язки між слова­ми. М. Мюллер (1823—1900) на основі можливості по­єднання і способу поєднання коренів розрізняв три типи мов: 1) мови, в яких корені можуть уживатися як слова, зберігаючи своє значення; 2) мови, в яких два корені можуть поєднуватися, щоб утворити слова, внаслідок чого один із компонентів утрачає своє значення; 3) мо­ви, де два корені утворюють складне слово і в складенні обидва корені втрачають своє значення. Він також ука­зав на те, що критерієм типологічної класифікації мов можуть бути морфологічні процеси [Mьller 1980].

Швейцарський мовознавець Ф. Містелі (1841— 1903) за основу типологічної класифікації взяв два но-

66

Загальні питання зіставного мовознавства

Іипологічна класифікація мов

67

вих критерії: місце слова в реченні і внутрішню струк­туру слова. Перший (синтаксичний) критерій є дуже важливим, бо в аналітичних мовах (англійській, швед­ській, норвезькій та ін.) місце присудка після підмета суворо фіксоване, а в аглютинативних мовах, зокрема тюркських, присудок займає прикінцеве місце в речен­ні. Вчений перший розмежував коренеізолятивні мови (типу китайської) і основоізолятивні (типу індонезій­ської). Його заслугою є й те, що він уперше ввів у прак­тику типологічних досліджень матеріал америндських, аустроазійських і африканських мов [Misteli 1893].

Німецький мовознавець Ф. Фінк побудував свою класифікацію на критеріях складності слова і фрагмен­тарності його структури. За цими критеріями він ділив мови на мови з масивною структурою і мови з фрагмен­тарною структурою. Масивність і фрагментарність структури слова позначаються на градуйованій шкалі, яка показує не так наявність/відсутність, як ступінь ви­яву ознаки.

Типологічна класифікація мов була в полі зору й ро­сійського мовознавця П. Ф. Фортунатова. Він як крите­рій традиційно використовує морфологічні особливості слова і на їх основі виділяє чотири типи: 1) аглютина­тивні мови, де основа й афікс залишаються за своїм значенням окремими частинами слів ніби склеєними; 2) флективно-аглютинативні мови, в яких основи слів самі мають необхідні форми, утворювані флексією основ, тобто видозміною частини звукової сторони (се­мітські мови); 3) флективні; 4) кореневі, в яких немає форм окремих слів (китайська, сіамська та інші мови) [Фортунатов 1959: 154].

На початку XX ст. мовознавці вказали на недоліки наявних на той час класифікацій: невмотивоване об'єд­нання історично або логічно не пов'язаних ознак; багатство емпіричного матеріалу, що не підпадає під жоден тип; хиткість і довільність критеріїв та обмежена їхня пояснювальна сила. Це спричинило перегляд ос­новних принципів побудови типологічної класифікації мов. Першим зробив спробу створення типологічної кла­сифікації на нових принципах (1921 р.) американський мовознавець Е. Сепір. Виходячи з глибокого розуміння мовної структури і широкої обізнаності з америндськи-ми мовами (мовами американських індіанців), вчений поділяє мови за типами на основі таких трьох критеріїв: 1) типи виражених граматичних понять (типи функціо-

купання формально-граматичних елементів); 2) «техні­ко », яка переважає в мові; 3) ступінь синтезу. З погляду їхньої природи розрізняють чотири типи понять: 1) основ­ні поняття (предмети, дії, якості, виражені самостійни­ми словами); 2) дериваційні поняття, які є менш кон­кретними, ніж поняття першого типу (виражаються шляхом афіксації некореневих елементів до елементів кореневих, при цьому зміст висловлення не змінюєть­ся); 3) конкретно-реляційні поняття (значення слова поряд із лексичним компонентом містить і значення підношення — число, рід тощо); 4) абстрактно-реляцій-иі поняття (виражають суто «формальні» відношення, котрі служать для зв'язку між елементами висловлен­ня; відношення ці виражаються порядком слів, службо­вими словами тощо).

Відповідно до вказаних типів понять Е. Сепір ділить усі мови на чотири типи: 1) прості суто реляційні мови (мови без афіксації); 2) складні суто реляційні мови (мо-пи, які виражають синтаксичні відношення в чистому нигляді і які мають здатність модифікувати значення кореневих елементів шляхом афіксації і внутрішніх амін); 3) прості змішано-реляційні мови (мови, в яких синтаксичні відношення виражаються у зв'язку з понят­тями, не зовсім позбавленими конкретного значення, але кореневі елементи не можуть зазнавати ні афіксації, пі внутрішніх змін); 4) складні змішано-реляційні мови (мови зі «змішаними» синтаксичними відношеннями, подібно до мов змішано-реляційних, які мають здатність модифікувати значення кореневих елементів шляхом »фіксації або внутрішніх змін). До них належать флек­тивні, а також багато аглютинативних мов.

Кожен із цих типів ділиться на чотири підтипи за­лежно від «техніки», яку застосовує мова. За «техні­кою» мови можуть бути: ізолятивними; аглютинатив­ними; фузійними; символічними (мови з внутрішньою флексією, тобто з чергуванням голосних у корені слова для вираження граматичних значень).

За ступенем «синтезу» вчений поділяє мови на ана­літичні, синтетичні й полісинтетичні.

На основі всіх трьох критеріїв виникла складна пікала, в якій факти весь час доповнюються поясню-шільними зауваженнями типу middling «помірно», strongly «сильно», tinge «злегка», weakly «слабо» (слабо аглютинативна мова, злегка аглютинативно-фузійна мова, ледь символічна мова, сильно символічна мова то-

68

Загальні питання зіставного мовознавстві

що) і за якою виділяється 21 тип мов. Так, за цією кла­сифікацією китайська мова належить до простого суте реляційного ізолятивного аналітичного типу, турецька — до складного суто реляційного аглютинативного син­тетичного типу, французька — до простого змішано-ре-ляційного фузійного аналітичного (злегка синтетично­го) типу, англійська — до складного змішано-реляційно-го фузійного аналітичного'типу [Сепир 1934: 78—212].

Ця багатоступінчаста структурно-функціональна класифікація ґрунтується на комплексі загальних ха­рактеристик (види і способи вираження граматичних понять, техніка поєднання морфем, ступінь складності граматичних форм), що дало змогу побудувати гнучку й детальну таксономію, яка відображає політипологізм мов та наявність мов перехідних типів, вигідно відріз­няється від попередніх. Вона складніша і точніше відоб­ражає різноманітність мовних структур. Тут уміло поєднані три критерії, що перебувають у відношенні су­підрядності. Між критеріями встановлена ієрархія від­повідно до ступеня стійкості описаних ознак. Найлегше піддається зміні «ступінь синтезу» (перехід від синте­тизму до аналітизму). «Техніка» (фузія або аглютина­ція) є стабільнішою, а «тип понять» — надзвичайно стійким. Отже, ця класифікація корисна і тому, що дає чітке уявлення про важливі особливості морфології. Не­доліками її є надзвичайна складність і відсутність чіт­ких меж між третім і четвертим типами.

Класифікацію Е. Сепіра розвинув Дж. Грінберг. Узявши за основу критерії Сепіра і підпорядкувавши їх своїй меті, він запропонував обчислення ступеня вияв-люваної в синтагматиці тієї чи іншої ознаки мовної структури. В основу своєї класифікації він поклав п'ять ознак. Кожна ознака, в свою чергу, складається з одного або більше індексів, які використовуються для визначення місця мови щодо інших мов. Цими пара­метрами є: ступінь синтезу; спосіб зв'язку (техніка); наявність або відсутність дериваційних і конкретно-реляційних понять; порядок слідування підпорядкова­них елементів стосовно кореня; способи для встанов­лення зв'язку між словами. На основі цих параметрів виділено такі десять індексів: 1) індекс синтезу, який визначається за формулою M/W (відношення кількості морфем до кількості слів); 2) індекс аглютинації (A/J — відношення кількості аглютинативних конструкцій до кількості швів між морфемами); 3) індекс словоскла-

69

[ііпшюгічна класифікація мов

дні і ця (R/W — відношення кількості коренів до кількос­ті слів); 4) індекс деривації (D/W — відношення кількос­ті дериваційних морфем до кількості слів); 5) індекс домінантної словозміни (I/W — відношення кількості словозмінних морфем до кількості слів); 6) індекс пре­фіксації (P/W — відношення кількості префіксів до кількості слів); 7) індекс суфіксації (S/W — відношення кількості суфіксів до кількості слів); 8) індекс ізоляції І ()/N — відношення певного порядку слів до нексуса — певного принципу вказування на відношення між слова­ми в реченні); 9) індекс словозміни в чистому вигляді (l'i/N — відношення чистої словозміни до нексуса); 10) індекс узгодження (C₀/N — відношення випадків узгодження до нексуса)¹. Перелічені індекси Дж. Грін-Снфг застосував до восьми мов різних типів (санскриту, англійської, англосаксонської, перської, суахілі, в'єт­намської, якутської й ескімоської) і визначив ступінь на­явності індексів у досліджуваних мовах (табл. 1).

Таблиця 1 Ступінь наявності індексів у мовах

	Сан­скрит	Англо­сакс.	Перськ.	Англ.	Якут.	Суа­хілі	В'єт­нам.	Ескі­мос.
(Синтез	2,59	2,12	1,52	1,68	2,17	2,55	1,06	3,72
Аглютинація	0,09	0,11	0,34	0,30	0,51	0,67		0,03
(Слово­складання	1,13	1,00	1,03	1,00	1,02	1,00	1,07	1,00
Деривація	0,62	0,20	0,10	0,15	0,35	0,07	0,00	1,25
Переваж, словотвір	0,84	0,90	0,39	0,53	0,82	0,80	0,00	1,75
11 рефіксація	0,16	0,06	0,01	0,04	0,00	1,16	0,00	0,00
Суфіксація	1,18	1,03	0,49	0,64	1,15	0,41	0,00	2,72
лоляція	0,16	0,15	0,52	0,75	0,29	0,40	1,00	0,02
іласне їловозміна	0,46	0,47	0,29	0,14	0,59	0,19	0,00	0,46
Узгодження	0,38	0,38	0,19	0,11	0,12	0,41	0,00	0,38

¹ Значення символів: М — morpheme «морфема», W — word «слово», А — agglutination «аглютинація», J — juncture «стик, шов», R — root «корінь», D — derivational «словотвірний», І — inflectional «словозмінний», Р —prefix «префікс», S — suffix «суфікс», О — order «порядок», Pj —pure inflection «чиста сло-иозміна», С₀ — concord «узгодження», N — nexus «нексус».

і

70

Загальні питання зіставного мовознавства

Іипологічна класифікація мов

71

Типологічна класифікація Дж. Грінберга однознач­но й точно визначає місце кожної мови стосовно іншої за певними ознаками.

Крім проаналізованих, існують й інші типологічні класифікації мов. Так, В. М. Алпатов запропонував класифікацію мов на основі наявності в мові флексій, формантів-приклейок і службових слів, виділивши ві­сім типів: 1) мови, в яких є всі три типи грамем; 2) мови з флексіями і формантами; 3) мови з флексіями і служ­бовими словами; 4) мови з формантами і службовими словами; 5) мови тільки з флексіями; 6) мови тільки з формантами; 7) мови тільки зі службовими словами; 8) мови, в яких нема грамем. Мови типів 5,7 і 8 не зафік­совані [Алпатов 1985: 97—99].

Існують класифікації мов за окремими мовними рів­нями і за окремими рівневими ознаками. Серед них най-відомішими є синтаксична типологія І. І. Мещанинова та фонологічна і морфологічна типології О. В. Ісаченка.

Синтаксична типологія Мещанинова [Мещанинов 1948; Мещанинов 1963; Мещанинов 1967; Мещанинов 1984] ґрунтується на оформленні основних синтаксич­них відношень у реченні, а саме на відношеннях між ді­єю, діючою особою і об'єктом Дії. За цією ознакою він виділяє три типи мов: номінативні, ергативні й пасивні. У номінативних мовах підмет вживається в на­зивному відмінку незалежно від того, перехідним чи неперехідним дієсловом виражений присудок. До номі­нативних належить більшість мов світу — індоєвропей­ські, афразійські, уральські, дравідські, тюркські, мон­гольські, тунгусо-маньчжурські, частина китайсько-тибетських і австралійських та ін.

В ергативних мовах (грец. ergдtes — діюча особа) дієслово-присудок має подвійний зв'язок із під­метом. Воно не тільки узгоджується з підметом, але од­ночасно керує ним: при перехідному дієслові підмет стоїть в особливому відмінку — ергативному (відмінку діяча), а при неперехідному — в абсолютному. Форма об'єкта перехідного дієслова збігається з формою суб'єк­та неперехідного дієслова. Пор.: аварське Ди-ца бече б-а-чана «Я теля пригнав» (ергативна конструкція), але Бече б-ач і ана «Теля прийшло»; атранта Atula garra intanama «Чоловік убиває звіра», де atu-la — ергативний відмі­нок від atua «чоловік», a garra «звір» — називний від­мінок, \Atua lama «Чоловік іде», де atua — називний

иідмінок у функції суб'єкта неперехідного дієслова. До ергативних мов належать баскська, більшість кавказь­ких, папуаських, австралійських, чукотсько-кам-чпдальських, ескімосько-алеутських та індіанських мов.

Як правило, ергативна і номінативна структури вза-шовиключають одна одну. Однак існують деякі мови, в яких обидві структури перебувають у доповнювальній дистрибуції. Так, у грузинській мові ергативна конс­трукція представлена тільки в аористі, а в деяких ново-Іпдійських і новоіранських мовах — тільки у претериті. Трапляються мови, де всупереч основній нормі ергатив­ної структури з перехідними дієсловами вживаються обидві конструкції — ергативна й номінативна.

Ергативну конструкцію не можна ототожнювати з пасивною. В ергативних мовах немає іншої конструкції н перехідним дієсловом, оберненням (трансформацією) якої була б ергативна конструкція, а в тих ергативних мовах, де є пасив, він не збігається з ергативною конс­трукцією [Кацнельсон 1972: 69—73].

У пасивних мов а х ні суб'єкт, ні об'єкт не ма­ють жодного граматичного оформлення, об'єднуючись в один комплекс, підпорядкований головному слову. До пасивних належать усі інкорпоративні мови.

Синтаксичні типи мов не є незмінними. Наприклад, Індоіранські мови в переважній більшості виявили в іс­торії свого розвитку тенденцію до структурного пере-тіюрення від номінативної будови до ергативної. Нині помітна тенденція до повернення до номінативного ти­пу [Эдельман 1985: 42].

Опрацьована Мєщаниновим синтаксична типологія Мо« була доповнена, розширена й уточнена чеським уче-Цим Володимиром Скалічкою (1909—1991) [Скаличка ІШІ5: 19— 36]. Він установив, що для аглютинативних Мои характерний твердий порядок слів: підмет — непря­мий додаток — прямий додаток — присудок; для флек-їйниих мов — відносно вільний порядок слів: підмет — Присудок — непрямий додаток — прямий додаток; для Ііолятивних мов — твердий порядок слів: підмет — Присудок — прямий додаток.

Дж. Грінберг опрацював «типологію основного по­рядку», поклавши в її основу такі критерії: 1) наявність у Moni прийменників або післяйменників; 2) відносний Іоилдок підмета, присудка й додатка в розповідному ре-

72

Загальні питання зіставного мовознавства

ченні з іменним підметом і додатком; 3) позиція означу-вальних прикметників щодо означуваного ними слова (іменника). Як додатковий критерій Грінберг викорис­товує «генетичний порядок», місце іменника у формі родового відмінка стосовно іменника, що керує. Так, у тюркських мовах означення завжди передує означува­ному слову, об'єкт дієслова займає місце перед перехід­ним дієсловом; залежний генетив передує слову, яке ке­рує [Гринберг 1979: 114—162].

Синтаксичну типологію щодо америндських мов опрацював польський мовознавець Т. Мілевський (1906—1966) [Milewski 1953].

Австрійський мовознавець О. В. Ісаченко запропону­вав морфологічну і фонетичну типології.

За морфологічною типологією Ісаченко ділить усі мови на дві групи: вербальні й невербальні. До вер­бальних належать мови з багатим дієвідмінюванням і бідним відмінюванням іменних частин мови (роман­ські, германські, болгарська). До невербальных мов належать такі, що мають розвинуте відмінювання іменних частин мови і ослаблене дієвідмінювання (ук­раїнська, російська та інші мови).

За фонетичною класифікацією залежно від кількос­ті голосних і приголосних слов'янські мови вчений поді­лив на вокалічні, тобто з переважанням голосних (сербська, хорватська, словенська, кашубська), і к он-сонантичні, де переважають приголосні (усі інші сло-в'янські мови). Як зазначає сам автор цієї класифі­кації, та обставина, що в одних слов'янських мовах максимально використовується різне забарвлення при­голосних (м'якість і твердість як розрізнювальні озна­ки), а в інших мовах представлені вокалічні відмінності (музикальний наголос у штокавському діалекті), дозво­ляє констатувати існування всередині слов'янських мов двох крайніх типів — консонантичного та вокалічного. Усі інші мови розташовуються між цими двома полярни­ми типами. У штокавському наріччі є голосні [і], [є], [а], [о], [и]. Кожен із них може бути довгим і коротким, з ви­східним і низхідним наголосом. Чотирма різними інто­націями характеризується і складовий сонант [г]. Разом тут є 24 складові фонеми. Кашубська мова має 26 голос­них. У літературній словенській мові є 7 довгих фонем з висхідною інтонацією (<и>, <о>, <о, >, <а>, <q>, <e>, <і>), 5 довгих — з низхідною (<и>, <о>, <а>, <е>, <і>) і

73

Типологічна класифікація мов

(і коротких (<и>, <о>, <а>, <э>, <е>, <і>), які не беруть участі в поліфонії. Крім цього, є 3 складові фонеми <г> (довга з висхідною інтонацією, довга з низхідною інтона­цією і коротка), що разом становить 21 складовий звук.

Інша картина спостерігається в польській і росій­ській мовах, де, за Ісаченком, відповідно є 5 голосних і 35 приголосних, 8 голосних і 37 приголосних.

Мови з бідним консонантизмом, як штокавська або словенська, характеризуються багатим вокалізмом, і, навпаки, мови з добре розвинутим консонантизмом, як польська, характеризуються надзвичайно бідною систе­мою голосних.

Ґрунтуючись на цих даних, О. В. Ісаченко виділяє для слов'янських мов такі основні типи: радикальний нокалічний тип, представлений сербською, словаць­кою, словенською і кашубською мовами, і радикальний консонантичний, представлений східнослов'янськими, лужицькими й болгарською мовами. Третій тип, до яко­го належить літературна словацька мова, розташова­ний між указаними двома крайніми мовними типами.

Вокалічні мови виявляють тенденцію до вокалізації приголосних. Найчіткіше вона простежується в серб­ській і хорватській мовах, де [1], який закриває склад, Переходить в [о] (spal —> spao, gostilna -> gostiona, grlce —> groce) і де старе [ 1 ] перейшло в [и] (ръШъ ->puk, svlza -> $uza, dblgi -> dugl, ръ1по ->рипо). Подібне явище маємо в словенській мові, де закінчення «голосний + [1]» і f-ev] перейшли в чистий голосний [u]: hцdil —> hцdu, vhiel —> vedu, zetev —> zetu. Вокалізація виявляється та­кож у використанні приголосних фонем у складовій функції і в тенденції до утворення нових складів, тобто До введення до звукового ланцюжка нових голосних (»отавні голосні): хорв. nerv —> nerav, frank —> franak, ahcent ч> akcenat [Исаченко 1963: 106—112].

Український мовознавець П. К. Ковальов (1898— 1073) вніс деякі корективи щодо місця української мо­їй п типології О. Ісаченка. Він акцентував на відмінних рисах між, на його думку, консонантичною російською Моною і значною мірою вокалічною українською [Kova-lev J 954].

Методику Ісаченка використав Т. Мілевський, який у «поему дослідженні америндських мов врахував не Тільки кількість голосних, і приголосних, а також їхню

74

Загальні питання зіставного мовознавства

Іипологічна класифікація мов

75

Найновіша рівнева (фонологічна) типологія пред­ставлена російським мовознавцем В. Б. Касевичем [Ка-севич 1988: 19—25]. Він усі сучасні мови поділяє за чо­тирма фонотипологічними класами: складові мови (ки­тайсько-тибетські, тайські та деякі інші); нескладові, або фонемні (індоєвропейські, алтайські та ін.); невлас­не складові (мон-кхмерські, можливо, японська); не­складові з рисами силабізму (більшість індонезій­ських). У складових і невласне складових мовах основ­ною фонологічною одиницею сегментної сфери виступає склад (силабема). Тут склад є необхідним і достатнім мі­німумом для формування експонента морфеми.

У нескладових мовах основною сегментнофонологіч-ною одиницею є фонема, а в нескладових мовах із риса­ми силабізму співіснують дві супідрядні одиниці — фо­нема і силабема [Касевич 1988: 20—21].

Спробу словотвірної типології здійснив чеський мо­вознавець В. Матезіус (1882—1945). На його думку, в мовах існує два типи найменування: ізолятивний, або невмотивованйй, — той, що не має чіткої етимології (англ. veal «телятина», чеськ. ok fin), і описовий, або включний, тобто етимологічно пов'язаний з іншими словами (нім. Kalbsfleisch , чеськ. teleci).

П. Гарвін [Гарвин 1972: 31—43] і Ч. Базелл [Базелл 1972: 3—14] стверджують, що за труднощами в застосу­ванні до конкретних мов тих чи інших лінгвістичних операцій можна судити про особливості структури цих мов. «Мови, — зазначає Базелл, — де добре здійснюєть­ся сегментація і погано класифікація, — ізолятивні, мо­ви з поганою сегментацією і доброю класифікацією — флективні і, нарешті, мови з доброю сегментацією і доб­рою класифікацією — аглютинативні. Сегментація пов'язана з питаннями, як співвідносяться морфи з при­писаним їм значенням (морф : одне значення — аглюти­нативна мова, один морф : декілька значень — флектив­на мова, морфу не можна приписати постійного значен­ня — ізолятивна мова). Питання класифікації пов'язане з системою парадигм».

Отже, протягом більше ніж двох століть тривають пошуки типологічної класифікації мов, однак єдиної типологічної класифікації досі немає. Очевидно, така єдина класифікація і неможлива. Мови настільки бага­тогранні, що втиснути їх у якусь одну класифікаційну схему важко. Не випадково В. Д. Аракін висунув ідею

створення «типологічних паспортів мов», які врахову­ють різні типологічні ознаки й уможливлять коротко й наочно (доступно для огляду) охарактеризувати тип мо-ии. До найсуттєвіших показників він відносить: склад фонемного інвентарю; структуру фонемного інвентарю; наголос; структуру складу; інтонацію; склад граматич­них категорій; словосполучення і їхні типи; речення; структуру слова; структуру словникового складу; сло­вотвір; завершальну коротку характеристику.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає сутність мовного типу і типу в мові? Які мовні ти­пи відомі в сучасному мовознавстві?

2. Кому належить перша спроба типологічної класифікації мов? Охарактеризуйте її.

3. Розкрийте внесок у типологічну класифікацію мов В. фон Гум­больдта, Ф. Боппа, А. Шлейхера, Г. Штейнталя, М. Мюллера, Ф. Місте-лі, Ф. Фінка.

4. У чому полягають переваги типологічної класифікації Е. Сепіра?

5. На яких принципах побудована типологічна класифікація Дж. Грінберга?

6. Що взято за основутипологічної класифікації 1.1. Мещанинова? Які типи мов він виділив?

7. Які ще типологічні класифікації мов вам відомі? На чому вони грунтуються?

Література

Алпатов В. М. Об уточнении понятия «флективный язык» // Лингвис-іическая типология. — М., 1985. — С. 92—101.

Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского язы­ков — Л., 1979. — С. 13—23.

Буранов Дж. Сопоставительная типология английского и тюркских н.чыков. — М., 1983. — С. 41—52.

Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. — М., 1989. — С. 9—10.

Гринберг Дж. Квантитативный подход к морфологической типологии наї.іков // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вып. III. — С. 60—94.

Исаченко А. В. Опыт типологического анализа славянских языков // І Іоіюе в лингвистике. — М., 1963. — Вып. III. — С. 106—121.

Мещанинов И. И. Номинативное и эргативное предложения: Типоло-іИ'кіскоє сопоставление структур. — М., 1984.

Сепир Э. Язык. — М.—Л., 1934.

Солнцев В. М. Типология и тип языка // Вопросы языкознания. — 1078. — №2. — С. 26—41.

Ярцева В. Н. К определению понятия «языковой тип» // Лингвисти­ ческая типология. — М„ 1985. — С. 6—12. '

76

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства

77

1.5. Методика зіставного мовознавства

Зіставний метод. Прийоми індукції і дедукції в зіставному мовознавстві

Мовознавство, як і кожна наука, у своїх досліджен­нях використовує загальнонаукові методи, а також власні, тобто лінгвістичні. Так, у зіставно-типологічних дослідженнях застосовуються, з одного боку, притаман­ні всім наукам прийоми індукції і дедукції, а з іншого боку — зіставний метод.

Індукція (лат. inductio — наведення, збудження) — прийом дослі­дження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться за­гальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення резуль­татів окремих конкретних спостережень.

Наприклад, Р. Якобсон, вивчаючи диференційні оз­наки фонем, дійшов загального висновку, що всі дифе­ренційні ознаки фонем можна звести до дванадцяти пар. Більшість зіставно-типологічних досліджень якраз ґрунтуються на індуктивному підході до вивчення мов­них фактів. Так, порівняння систем голосних у різних мовах виявляє такі їх диференційні ознаки (йдеться про корелятивні ознаки фонем, які самостійно розрізняють хоча б одну пару слів):

українська англійська німецька французька

Піднесення + + + +

РЯД + .■+.;..+ +

Лабіалізація — — + +

Назалізація — — — +

Довгота — + + —

Кожна європейська мова перебуває в межах цих п'яти ознак. Іспанська мова повторить ознаки україн­ської, угорська — німецької, польська, крім першої і другої ознаки, використовує назалізацію (q, ej. Щодо неєвропеиських мов, то вони характеризуються іншими ознаками. Так, голосним арабської мови властива така ознака, як фарингальність (звук утворюється звужен­ням проходу повітря в порожнині глотки).

Дедукція (лат. deductio, від deduco — виводжу) — спосіб дослі­дження, який полягає у переході від загального до окремого; одна з форм умовиводу, за якої на основі загального правила з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

В основі дедукції лежить аксіома: все, що стверджу­ється щодо всього класу, те стверджується стосовно ок­ремих предметів цього класу. Ілюстрацією може бути такий приклад: у тричленному комплексі SPO (суб'єкт + предикат + об'єкт) математично вираховується шість варіантів порядку слів. Відтак встановлюється, які з тих варіантів представлені в якійсь мові. В українській мові трислівне речення Хлопчик малює етюд може реа­лізуватися в усіх шести варіантах (SPO, PSO, OSP, SOP, POS, OPS), а у французькій мові тільки у двох (першому і шостому, причому шостий у питальному реченні). П'ятий порядок у французькій мові ніколи не реалізу­ється, а другий і четвертий лише у випадку, якщо чле­ни речення виражені службовими придієслівними зай­менниками.

Індуктивна й дедуктивна методики взаємопов'язані. Індуктивний аналіз повинен завершуватися дедуктив­ним обґрунтуванням, а дедуктивне визначення має бу­ти підтверджене фактами безпосереднього спостере­ження.

З дедукцією пов'язане поняття гіпотези (існує навіть термін гіпотетико-дедуктивнийметод). Гіпотеза — це науково обґрунтоване припущення, висунуте для пояснення певного явища або закономірного зв'язку між сукупністю явищ (гіпотеза лінгвальної відносності Сепіра — Уорфа, гіпотеза лінгвальної доповняльності, маррівська гіпотеза чотирьох елементів — сал, бер, йон, рош тощо).

Зіставне мовознавство є окремою науковою парадиг­мою (поряд із порівняльно-історичним, структурним тощо). Як правило, кожна наукова парадигма (лінгвіс­тичний напрям) пов'язана із власним методом дослі­дження. Таким методом для зіставного мовознавства є :гіставний (його ще називають контрастивним, зіставно-типологічним і синхронно-порівняльним).

Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження і опису мови _ч шляхом її системного порівняння з іншою мовою з метою вияв­лення її специфіки на фоні спільних рис.

Цей метод спрямований передусім на виявлення від­мінностей між двома чи більше мовами (унікалій), хоча й не ігнорує їхніх спільних рис. Він є ніби зворотним бо­ком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-істо­ричний метод має на меті встановлення відповідностей між зіставлюваними мовами, то зіставний передусім

78

Загальні питання зіставного мовознавства

шукає відмінності. Застосовується цей метод до будь-яких мов безвідносно до їхньої генетичної, типологічної та ареальної належності для аналізу співвідношення їх­ніх структурних елементів і структури в цілому пере­важно на синхронному зрізі з урахуванням усіх факто­рів їхньої взаємодії, взаємопроникнення і взаємовпливу на всіх мовних рівнях. Щоправда, останнім часом зі-ставний метод використовується і на часовій осі (зістав­ляються два історичні періоди однієї й тієї самої мови). Це так звана внутрішньомовна конфронтація. У цьому випадку до завдання дослідника входить порівняння різних синхронних зрізів історії мови, які відобража­ють різні стадії її розвитку. Він дає змогу визначити факти і явища, які мають аналогічні функції в зістав-люваних мовах, а також те місце, яке вони займають у своїй мікросистемі. Так, в англійській мові назви діяча утворюються за допомогою суфікса -er (суфікс -er є яд­ром мікросистеми засобів, які служать для утворення іменників діяча, причому він має широкі можливості утворення іменників від основи будь-якого дієслова). У турецькій мові більшість імен діяча утворено за допомо­гою суфікса -сі та його варіантів -сі, -си, -сіі, але слово­творчі можливості цього афікса обмежені характером основи (поєднується тільки з іменними основами) і наяв­ністю інших афіксів діяча: -da§ (-ta§), -li {-її, -їй, -їй) та ін.

В українській мові існує ряд суфіксів діяча, які утво­рюють певну мікросистему (-тель, -ник, -щик, -ак, -ач, -ист, -ецъ, -ик, -аль тощо), однак тут нема чітко виражено­го суфікса діяча, який був би ядром системи, як англ. -er.

Наведені приклади засвідчують, що мікросистеми словотвірних засобів для творення імен діяча в різних мовах не тільки не однакові за складом компонентів, а й займають у них різні місця.

Зіставлення є способом поглибленого пізнання сис­темно-функціональних закономірностей мов.

Інколи трапляються випадки протиставлення зі­ставного і типологічного методів. Так, К. Горалек нази­ває три методи порівняльного вивчення мов: історич­ний, типологічний і зіставний [Horдlek 1960: 11—12]. Насправді це один метод. Різниця між ними полягає не в способі дослідження, що становить сутність методу, а в меті та обсязі залучених до аналізу мов (зіставляється велика кількість мов і на основі зіставлення виявляють­ся типологічні ізоглоси, які дають змогу згрупувати

Методика зіставного мовознавства .. :iS 79

досліджувані мови в опозитивні групи — мови, які ма­ють певну типологічну ознаку, і мови, які її не мають). Наприклад, якщо прийняти за типологічну константу наявність/відсутність категорії відмінка, то всі відомі мови поділяються на дві типологічні групи — мови з сис­темою відмінювання і мови без системи відмінювання.

Ефективність зіставного методу залежить від корект­ності його застосування, тобто від того, що зіставляєть­ся і в який спосіб. Залежно від спрямованості, за Р. Штернеманом, розрізняють односторонній і двосто­ронній (багатосторонній) зіставний аналіз [Штернеманн 1989: 153]. За одностороннього підходу вихід­ним пунктом виступає одна з порівнюваних мов. Між­мовне порівняння здійснюється в напрямі «вихідна мо­ва — цільова мова». Вихідна мова виконує роль системи співвідносних понять опису цільової мови. Такий підхід виявляє значення лексичних і граматичних явищ ви­хідної мови, які відображаються на рівні значень цільо­вої мови і охоплюють ті засоби цільової мови, які вона має для передавання значень вихідної мови. Спочатку встановлюється структура значення певної одиниці у вихідній мові, тобто проводиться семасіологічний ана­ліз, а відтак ця одиниця проектується на площину зна­чень цільової мови. Наприклад:

^^^— when (часове значення)

нім. wenn — англ. xZ^~

' ■ if, in case (умовне значення)

___ Mensch «людина»

франц. komme — нім. ~~

Mann «мужчина, чоловік»

Односторонній підхід нагадує спосіб укладання двомовного словника: для слова вихідної мови добира­ють еквівалентні кореляти цільової мови: укр. весна — нім. Lenz (поетичне або/і іронічне), Frьhling (поетичне, образне), Frьhjahr (нейтральне); укр. минулий час — нім. імперфект, перфект, плюсквамперфект. Резуль­тати одностороннього аналізу не є оборотними (reversi­ble). Коли «перевернути» односторонню процедуру, то матимемо іншу картину.

Якщо опис здійснювати в термінах цільової і вихід­ної мов, то потрібні ще два типи операцій: 1) додавання правил у тих випадках, коли їх немає у вихідній мові,

80

Загальні питання зіставного мовознавства

Мотодика зіставного мовознавства

81

але є в цільовій. Так, при зіставленні німецької мови як цільової та англійської як вихідної необхідні додаткові правила, які пояснюють узгодження іменника й при­кметника в граматичному роді, наприклад у словоспо­лученнях ein junger Mann «молодий чоловік» {junger — чоловічий рід, однина, узгоджується з Mann); ein klei­nes Kind «маленька дитина» {kleines — середній рід, од­нина за узгодженням з іменйиком Kind); 2) зняття пра­вил у тих випадках, коли у вихідній мові проводиться певне граматичне розрізнення, а в цільовій мові — ні. Пор., наприклад, побудову скороченої частини диз'юн­ктивного запитання в англійській і німецькій мовах. В англійській мові існують особливі правила вибору діє­слова {do, be, have, will тощо) і повторення підмета, тоді як у німецькій мові вони відсутні: англ. Не has read the book, hasn't he? «Він прочитав книжку, чи не так?», You have read the book, haven't you? «Ви прочитали книжку, чи не так? » — нім. Er hat das Buch gelesen, nicht war? Du hast das Buch gelesen, nicht war?

За двостороннього (багатосторонньо­го) підходу основою зіставлення є «третій член» (tertium comparationis) — певне позамовне поняття, не належне до жодної із зіставлюваних мов явище, дедук­тивно сформульоване метамовою, і простежуються спо­соби його вираження в зіставлюваних мовах. Цінність двостороннього підходу в тому, що він дає змогу вияви­ти всі мовні засоби вираження чогось. Наприклад, як­що дослідника цікавлять засоби вираження дії, яка від­будеться в майбутньому, в німецькій, французькій і англійській мовах, то він виявить, що в німецькій мові для цього використовують: 1) футурум {Ich werde kom­men morgen «Я прийду завтра»), презент у значенні фу-турума {Ich komme morgen); в англійській — 1) Future indefinite (/ shall come tomorrow), 2) Future continious {I'll be coming tomorrow), 3) Future з to be going to {I'm going to come tomorrow), 4) Present у значенні Future (/ go tomorrow), а у французькій — 1) Future simple {Je vi-endrai), 2) Present у значенні майбутнього часу {Je vais au theatre apres-demain «Післязавтра я йду до театру»), 3) aller + інфінітив {Je vais venir «Я зараз прийду»). От­же, за двостороннього підходу досягається вичерпний опис досліджуваного явища. Оскільки лексичні та гра­матичні одиниці переважно є багатозначними, то за цього підходу враховуються лише ті значення, які від-

повідають основі порівняння. У випадку футурума це стосується його значення «майбутнє», а не інших тем-поральних і модальних значень, які також можуть ви­ражатися цією граматичною формою. Наприклад, зна­чення модального (передбачуваного, можливого) тепе­рішнього {Er wird wohl schlafen = Er schьft wohl «Він, напевно, спить») або значення спонукального {Du wirst jetzt gehen «Ти зараз підеш»). Форма презенса в даному нипадку розглядається тільки у значенні майбутнього часу, її основне значення («теперішнє») тут зовсім не враховується [Штернеманн 1989: 145—150].

Обидва підходи мають переваги й недоліки. Перева­га одностороннього підходу в тому, що він обходиться без метамови, а недоліком є те, що зіставлення може проводитися тільки в одному напрямі (образ другої мо­ви в дзеркалі першої). Перевагою двостороннього підхо­ду є те, що обидві мови рівноцінні, а недоліком — те, що порівняння спирається на метамову, якої поки що не­має (існують різні пропозиції).

Розмежування одностороннього і двостороннього підходів зближується з відмінністю між семасіологіч­ним і ономасіологічним підходами. За семасіологічного підходу факти роглядають від форми до змісту, за оно­матологічного —■ від змісту до форми.

Проблема мови-еталона порівняння (tertium comparationis)

Ефективність контрастивного аналізу залежить від вдало вибраного еталона (основи порівняння, спільного знаменника), на основі якого визначається реалізація певної ознаки. Тому дослідники-контрастивісти вважа­ють, що для цього необхідна особлива метамова. Мета­мова, як правило, не відображає жодної з реально наяв­них мовних систем, а втілює в собі якийсь ідеальний тип, що служить інструментом порівняння реальних систем. Така метамова повинна мати імена всіх одиниць і властивостей мов — об'єктів дослідження (у ній мають бути представлені універсальні властивості всіх мов), вираження для різних характеристик цих мов і бути вручною для зіставлення з усіма мовами. В ідеалі мета­мова має бути універсальною для порівняння систем різних мов (відомих і невідомих). Конкретні мови уяв-

82

Загальні питання зіставного мовознавства

Методика зіставного мовознавства

83

ляються як вияви мови-еталона і виводяться з неї. Характеристика конкретної мови полягає у вказівці на шлях переходу до неї від мови-еталона. Порівняння мов із єдиною мовою-еталоном позитивно вплинуло б на ре­зультати дослідження — дало б змогу отримати одно­рідні результати, які б легко піддавалися зіставному по­рівнянню. У такому разі сукупність відмінностей від мови-еталона становила б специфічну характеристику досліджуваної мови. Однак такої мови ще не сконстру­йовано. Одні вчені уявляють її як суму абстрагованих дефініцій, «котрі пояснюють будову всіх мов без їхніх типологічних відмінностей» [Рождественский 1969: 40], інші — як «систему ознак і правил, що існує неза­лежно від конкретних мов і прийнята гіпотетично-еврис­тично» [Heibig 1973: 173]. На практиці в ролі метамови найчастіше використовують одну з мов (порівнювану або якусь третю). Наприклад, при зіставленні англійської та української мов можна відштовхуватися від обох. Зіставний опис при цьому буде значно різнитися. Якщо взяти англійську мову за основу, то важливо буде з'ясу­вати, які засоби має українська мова для передавання значень англійських артиклів. Якщо відштовхуватися від української мови, то необхідно з'ясувати, як в анг­лійській мові передаються значення українських видо­вих форм дієслова. Отже, зіставлення з якоюсь мовою, умовно прийнятою за еталон, не має абсолютного харак­теру і дає відносні результати, які не завжди є надійною підставою для висновків. Правда, саме шляхом порів­няння рідної мови як вихідної (еталона) з іноземною можна повно і легко виявити контрасти (аломорфні ри­си), але в такий спосіб не можна виявити діалектику всезагального, особливого й одиничного і не можна по­будувати однаковий опис мови-об'єкта. У багатьох ви­падках така мова-еталон не буде мати найменувань для властивостей мови-об'єкта (категорію означеності/не­означеності в німецькій чи в англійській мовах не мож­на описати через систему української мови, а категорію виду української мови — через систему англійської, ні­мецької, французької чи італійської мов).

Інколи в ролі мови-еталона використовують якусь реальну третю мову. Так, угорський мовознавець К. Ке-рестеш у дослідженні англійських прийменників і угор­ських післяйменників обрав як еталон для порівняння латинську мову. Б. А. Успенський у ролі мови-еталона

Пропонує розглядати ізолятивні (в його термінології — аморфні) мови, які, на його думку, мають найпростішу структуру і в яких чітко і послідовно виражені для всіх мов інваріантні значення. Він, зокрема, показує, що синкретично представлені в закінченнях флективних мов граматичні значення можна подати лінійно. На­приклад: стол-а «іменник х родовий відмінок х однина». Такому опису відповідає реальна будова аглютинативних мов, де значенням кожного суфікса є одна грамема. Так аглютинативна будова виявилась метамовою для флек­тивної. Зняттям відмінностей між лексичними і грама­тичними значеннями представлення останніх як зна­чень деяких самостійних слів дає перехід від аглютина­тивної структури до ізолятивної, яка є метамовою для аглютинативної. За Успенським, структуру будь-якої мо­ви можна охарактеризувати за схемою: ізолятивна структура + введення обов'язкових службових елементів + поширення обов'язкових службових елементів + вве­дення алгоритму узгодження + синтетизм елементів. Од­нак ізолятивні мови за своєю структурою значно складні­ші від того ідеалу, до якого повинна наближатися мова-еталон. Тому нині робляться спроби сконструювати якусь апріорну систему мови, яка б могла виступати як мова-еталон.

На думку В. Г. Гака, існує три головні основи для по­рівняння: 1) одна з зіставлюваних мов; 2) сконструйова­на індуктивно на основі зіставлюваних мов мова-еталон, яка ма® всі значення, що реалізуються хоча б в одній із них; 3) абсолютна мова-еталон, що містить категорії форм і значень, виявлених дедуктивно.

За сферою (широтою) використання розрізняють м і-німальну мову-еталон (її можна застосувати в дослідженні обмеженої кількості мов) {максимальну (має відносно необмежене застосування і здатна визна­чати лінгвістичні універсали).

За характером структурної організації і змістовим наповненням виокремлюють анкетні та редукційні мо-ви-еталони. Анкетні мови дають перелік усіх об'єк­тів реальних мов та їх ознак і характеризують мови ме­тодом вказівки на те, які ознаки і в яких комбінаціях властиві об'єктам певної реальної мови. Прикладом мо­же служити матрична форма дихотомічної фонології Р. Якобсона, Г. Фанта і М. Халле, в якій кожна фонема

84

Загальні питання зіставного мовознавства

будь-якої мови описується стосовно дванадцяти парних розрізнювальних ознак.

У редукційній мові-еталоні ознаки об'єктів певним чином упорядковані, тому опис кожного об'єкта досягається послідовним уточненням його характерис­тики, введенням усе конкретніших ознак. Звичайно ви­діляють мінімум ознак, що утворюють ядерну систему, з якої шляхом додавання ознак виводяться системи конкретних мов. Редукційна мова-еталон не тільки дає економніші описи, а й більше відповідає вимогам до ме­тамови. Оскільки ізоморфізм мов є сукупністю їх інва­ріантних властивостей, мова-еталон насамперед повин­на відображати ці інваріантні властивості, даючи осно­ви для подальшого переліку мовного аломорфізму.

У значенні «мова-еталон» часто використовують сино­німічний термін tertium comparationis «третій член порів­няння», або основа зіставлення. Ці терміни є ширшими, оскільки охоплюють не тільки природну чи штучно сконструйовану мову, а й вужчі, конкретніші об'єкти як основу порівняння, наприклад якусь поняттєву катего­рію (причинність, посесивність, модальність, збірність, детермінація, зворотність тощо). їх часто не зовсім корек­тно називають мовою-еталоном, однак це не мова, а лише основа порівняння, третій член, поняття, на основі якого простежуються способи його вираження в зіставлюваних мовах. У подібних випадках слід використовувати термі­ни основа порівняння, або tertium comparationis. Так, ета­лонний характер має поняття семантичного поля і пов'я­зане з ним поняття семантичного множника — семи (для лексики), а також поняття функціонально-семантичного поля (для системи мови в цілому). Наприклад, поле ча­су, каузативності, особи тощо. Виділення семантичного і функціонально-семантичного поля дає змогу розгляда­ти специфіку його структурування в різних мовах і роз­поділ його значень між різними мовними рівнями як особливу й індивідуальну рису кожної окремої мови (пор. функціонально-семантичне поле часу в україн­ській і німецькій чи англійській мовах). Так, О. Л. Зеле-нецький і П. Ф. Монахов у підручнику з порівняльної типології німецької й російської мов еталоном порівнян­ня обрали саме семантичне поле.

Отже, основа порівняння може варіюватися залежно від того, що досліджується, — мова загалом, певний її рівень, функціонально-семантичне поле тощо. Так, сто-

85

Методика зіставного мовознавства

совно синтаксичного рівня, вважає К. Джеймс, третім членом порівняння (tertium comparationis) може стати відмінкова граматика Ч. Філлмора. її закрита універ­сальна множина категорій дає точку відліку для будь-якої пари речень, структури яких порівнюються. Той факт, що пара структур порівнюваних мов, незважаючи на поверхневі відмінності, може бути зведена до однієї спільної відмінкової конфігурації, служить виправдан­ням здійсненого порівняння: ця відмінкова структура є tertium comparationis. А оскільки поверхневі структури виводяться з глибинної відмінкової конфігурації за до­помогою трансформацій, то можна використати всі пе­реваги трансформаційного підходу. До того ж апарат глибинних відмінкових конфігурацій настільки прос­тий і прозорий, що може бути легко використаний [Джеймс 1989: 265—266].

Як tertium comparationis у зіставленні мов можуть вис­тупати окремі концепти (такі дослідження широко прак­тикуються), пропозиції (семантичні інваріанти, спільні для всіх членів модальної і комунікативної парадигм ре­чень і похідних від них конструкцій), моделі ситуацій і цілісних текстів, при цьому враховуються етнокультур­ні особливості зіставлюваних мов, соціальні, вікові, си­туативні співвідношення учасників акту спілкування.

Отже, як основу зіставлення використовують най­ різноманітніші засоби: спеціально створену штучну мо­ ву, або символічну мову, що складається із загальних штучних правил; певну окрему мову з добре розвину­ тою системою; певну систему; лінгвістичну (граматич­ ну, семантичну тощо) категорію; певні диференційні ознаки; певне граматичне правило; певне семантичне поле; фонетичні, морфологічні, синтаксичні та інші мо­ делі; певний метод; мову-посередник при перекладі; ти­ пологічну категорію та ін. л

' Принципи зіставних досліджень

ч Щоб коректно виконати зіставний аналіз, необхідно дотримуватися певних принципів. В. Д. Аракін виділяє три принципи зіставного аналізу: принцип системного Підходу до опису подібностей і відмінностей; принцип опори на змістову основу зіставлюваних явищ (семан­ тичний принцип); принцип врахування функціональ­ них особливостей зіставлюваних одиниць. g;,f<

86 Загальні питання зіставного мовознавства

Принцип системного підходу. Він полягає в тому, що кожне явище слід розглядати в системі, тобто у його зв'язках з іншими явищами тієї системи, до якої воно належить. Порівнювати можна парадигматичні групи (підсистеми, поля, лексико-семантичні групи, синоні­мічні ряди тощо). На думку У. К. Юсупова, повний зі-ставний опис можна отримати, поєднуючи малосистем-ний (поєднуються малі системи мов), трансляційний (визначаються міжмовні еквіваленти), польовий (порів­нюються семантичні, асоціативні, синтаксичні, слово­твірні, функціонально-семантичні таін. поля), логічний (засоби вираження поняттєвих категорій) і денотатив-ний (порівнюються «смаки», тобто віддання переваги чому-небудь) [Юсупов 1988: 9]. Лінгвісту важливо з'ясу­вати, що в мові зумовлено внутрішньосистемними зв'яз­ками, а що — позамовною дійсністю. Водночас не можна забувати про можливість передавання одних і тих самих значень засобами, які належать до різних мовних рів­нів. Так, в українській мові дія, що почалася в минуло­му і триває в момент мовлення, може бути виражена тільки на лексичному рівні (Іван продовжує працюва­ти), а в англійській мові — на лексичному і морфоло­гічному (John continues to work i John has been working). Каузативність у тюркських мовах виражається одини­цями морфемного рівня, а в англійській мові — словами або словосполученнями. Оскільки кожна мова по-своє­му (своїм способом) кодує (концептуалізує й категори-зує) дійсність, то для встановлення еквівалентних співвідношень необхідно враховувати всі різнорівневі засоби вираження в кожній із зіставлюваних мов. Іс­нує гіпотеза про рівновагу між простотою одних і складністю інших частин мовної системи (А. Мейє, В. Брьондаль, Л. В. Щерба та ін.). Зокрема, наявний зв'язок між довжиною слова і структурою складу, між односкладністю слова і наявністю музикального наго­лосу, між кількістю фонем і середньою довжиною мор­фем, між будовою морфеми, складу і слова, між фоне­тичною структурою слова і способами вираження в ньо­му граматичних значень. Деякі лінгвісти врахування міжрівневих зв'язків виокремлюють як принцип.

Принцип опори на змістову основу порівнюваних явищ (семантичний принцип). Перші контрастивні дослідження мов ґрунтувалися на зіставленні мовних форм, адже формальні розбіжності знаходяться «на по-