Метод Культура 2011 Стац

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Донбаська національна академія будівництва і архітектури

Кафедра прикладної лінгвістики та етнології Секція української мови та народознавства

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

з курсу «Історія української культури» (Модуль ІІ. Українська етнокультура)

для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання

Макіївка – 2012

ТЕМАТИКА ЛЕКЦІЙНОГО МАТЕРІАЛУ З КУРСУ

«ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

1.Особливості етногенезу українського народу. Поняття «етнічна культура». Етапи етнографічних та етнокультурних процесів становлення українського народу. Походження назви «Україна». Культурно-історична своєрідність регіонів України. Південно-Східна Україна. Донбас.

2.Мовні та психологічні особливості нації. Українська ментальність.

Український національний характер. Етичні та правові звичаєві норми поведінки українців. Історія розвитку української літературної мови. Писемність і літературні традиції українців. Слово в контексті етнокультури.

3.Самобутні риси української національної культури. Народна творчість, професійна культура. Культурні надбання інших народів. Міжкультурна комунікація. Комунікативний шок і шляхи його запобігання. Рецепція культурних запозичень в українській мовній картині світу.

4.Духовні складники української культурної самобутності.

Визначальні сфери української культури: релігія, мораль, історія, мистецтво (звичаї і обряди, типи традиційного орнаменту, ужиткове мистецтво, іконопис, сакральна архітектура). Взаємодія різних релігійно-культурних традицій.

5.Матеріальна культура українського народу. Народне будівництво та архітектура. Інтер'єр традиційного українського житла. Етносимволи як продукт національної творчості.

6.Основні традиційні заняття українців. Народні промисли і ремесла.

Ужитково-декоративне мистецтво (вироби народних майстрів). Український національний одяг. Символіка кольору. Опішне – центр українського гончарства.

7.Український культурний архетип. Світоглядні уявлення українців.

Найбільші річні християнські свята. Традиції сімейного виховання. Родинна обрядовість. Етнолінгвістика. Українські обрядові мовні формули на етнокультурному тлі.

8.Етнопсихологія та етнопедагогіка. Становлення і розвиток української системи іменування. Антропоніми, топоніми, гідроніми. Норми української етики і моралі в українській фразеології. Роль громади, громадської думки. Родинна педагогіка.

9.Краєзнавство. Житло, народне господарство, традиції та звичаї населення Донеччини. Культурні центри та літературно-мистецьке життя донеччан, осередки народної майстерності Донеччини.

3

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Література основна:

1.Намакштанська І.Є., Новикова Ю.М. Історія української культури (модуль «Українська етнокультура»). Конспект лекцій. – Макіївка:

ДонНАБА, 2011. – 126 с.

2.Новикова Ю.М. Семантико-словотвірна структура прізвищ Центральної і Східної Донеччини / За заг. ред. д-ра філол. наук, професора Т.Ю. Ковалевської. – Монографія. – Донецьк: Норд-Прес, 2009. – 210 с.

3.Словарь української мови (Упорядкував з додаванням власного матеріалу Б. Грінченко). – К.: Наук. думка, 1996-1997. – Т. 1-4.

4.ТрійнякІ.І. Словникукраїнськихімен. – К.: Довіра, 2005. – 509 с.

5.Шкода М.Н. Традиції і свята українського народу. – Донецьк: ТОВ ВКФ

«БАО», 2008. – 384 с.

Література допоміжна:

1.Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. – К.: Рідна мова, 1998. – 475 с.

2.БоканьВ., ПольовийЛ. ІсторіякультуриУкраїни. – К., 1998.

3.Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: „Оберіг”, 1993. – 592 с.

4.Жайворонок В. Українська етнолінгвістика: Нариси: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Довіра, 2007. – 262 с.

5.Івченко А.С. Найвидатніші храми України. – Харків: Книжковий клуб «Клубсімейногодозвілля», 2010. – 224 с.

6.Істрія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / Б.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін.; За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища школа, 1999. – 326 с.

7.Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. Навч. посібник. / За ред. А.З. Москаленка. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.

8.Ковальова Н.О., Новикова Ю.М. Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 150 с.

9.Ковальчук О.В. Українське народознавство. Книга для вчителя. – К.:

Освіта, 1994. – 176 с.

10.Корінний М. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжноїкультури. – К., 2000.

11.Корнієнко І.А. Прізвища Дніпровського Припоріжжя (граматична структура, морфемна структура, лексико-семантична база, походження): Дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01 / Дніпропетровський національний ун-т.

– Дніпропетровськ, 2004.–202 с.

12.Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія – посібник : У 2 кн. / Передмова П.П. Кононенка. – К.: Либідь, 1996. – 352 с.

13.Культура і побут населення України. / За ред. Наулко В.І., Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. та ін. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.

4

14.Летопись Донбасса: Краеведческий сборник. Выпуск IV-V. Часть 1. –

Донецк, 1997. – 68 с.

15.Літопис Донбасу: Краєзнавчий збірник. Випуск Х. – Донецьк: Донбас, 2002. – 120 с.

16.Лозко Г.С. Українське народознавство. – 3-є вид. – Х.: “Див”, 2005. – 472 с.

17.Моя земля – земля моїх батьків. РВП “Лебідь”. – Донецьк: Український культурологічний центр, 1995. – 64 с.

18.Намакштанська І.Є. Як дбаємо, так і маємо: Есе. Вид. 2-ге, виправлене і доповнене. Українською і російською мовами. – Донецьк: Норд-Прес, 2009. – 137 с.

19.Намакштанська І.Є., Новикова Ю.М., Назар Р.М. Навчальні матеріали з українознавства (для студентів заочної форми навчання). – Макіївка:

ДонНАБА, 2006. – 134 с.

20.Нетлінний голос поколінь / Уклад.: В.М. Левченко, В.І. Братчун, І.Є. Намакштанська, О.В. Романова, Ю.М. Новикова та ін. / За заг. ред. к. філол. н., проф. І.Є. Намакштанської та к. філол.н., доц. Ю.М. Новикової / Українською та російською мовами. – Донецьк:

“Вебер”, 2007. – 996 с.

22.Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ / За ред. Варченко І. – К.: «Рад. школа», 1969. – 356 с.

23.Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: історичний, філософсько-релігієзнавчий аспекти): Хрестоматія. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 306 с.

24.Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців): Хрестоматія. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 272 с.

25.СемчишинЯ. Тисячароківукраїнськоїкультури. – Львів, 1993. 26.Скуратівський В. Вінець. – К.: Вид-во УСГА, 1994. – 240 с. 27.Скуратівський В. Святвечір. [У 2 к.]. – К.: „Перлина”, 1994. – К. І. –

288 с.

28.Скуратівський В. Святвечір. [У 2 к.]. – К.: „Перлина”, 1994. – К. ІІ. – 192 с.

29.Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. – К.: Освіта, 1995. – 272 с.

30.Словник української мови: в 11 т. – К.: Наукова думка,1970-1980. – Т.1- 11.

31.Східностепові українські говірки: Наук.-навч. посібник / За заг. ред. д-ра філол. наук проф. А. Загнітка. – Донецьк: ДонДУ, 1998. – 114 с.

32.Трубіцина В.Д. Жива скарбниця. – Донецьк: ЦПА, 2000. – 176 с.

5

33.Україна і світ у часовому вимірі: 2008 рік / [укл. Намакштанська І.Є. та ін.; за заг. ред. к.т.н., проф. Левченка В.М. та к.ф.н., проф. Намакштанської І.Є.]. – Донецьк, 2008. – 400 с.

34.Україна і світ у часовому вимірі: 2009 рік / [укл. Намакштанська І.Є. та ін.; за заг. ред. к.т.н., проф. Левченка В.М. та к.ф.н., проф. Намакштанської І.Є.]. – Донецьк, 2009. – 780 с.

35.Україна і світ у часовому вимірі: 2010 рік / [укл. Намакштанська І.Є. та ін.; за заг. ред. к.т.н., проф. Левченка В.М. та к.ф.н., проф. Намакштанської І.Є.]. – Донецьк, 2010. – 536 с.

36.Україна і світ у часовому вимірі: 2011 рік / [укл. Намакштанська І.Є. та ін.; за заг. ред. к.т.н., проф. Левченка В.М. та к.ф.н., проф. Намакштанської І.Є.]. – Донецьк, 2011. – 400 с.

37.Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг. ред. ЗаблоцькоїК.В. – Донецьк: «Східнийвидавничийдім», 2001. – 372 с.

38.Українська мова. Походження, розвиток і функціонування // Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 572 с.

39.Українська родина: Родинний і громадський побут. / Упорядник Лідія Орел. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2000. – 424 с.

40.Фаріон І.Д. Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини наприкінці XV – початку XIX ст. (з етимологічним словником). – Львів:

Літопис, 2001. – 371 с.

41.Художники Донеччини. – Донецьк, 2004. – 326 с.

42.Чорна С. Регіональні ландшафтні парки // Схід. – 2004. – № 9. – С. 37. 43.Чумак Г. Донбас музейний // Схід. – 2004. – № 9. – С. 13-16. 44.Щетинин Л.М. Антропонимический текст как источник исторической

информации // Перспективы развития славянской ономастики. – М.:

Наука, 1980. – 396 с.

45.Яхно І.П., Яхно А.П. Відродження вишивки на Донеччині. Навчальний посібник. – Донецьк: КП „Регіон”, 2004. – 148 с.

46.Сайт літератури рідного краю: www.donbaslit.skif.net

47.www.donetsk.dn.ua

48.www.info.dn.ua

49.www.library.donetsk.ua

50.www.partner.dn.ua.

6

ВИМОГИ ДО ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ

На заліку студенти мають продемонструвати знання лекційного матеріалу з курсу (перелік тем див. вище), зокрема усвідомлювати й розуміти значення таких термінів: культура, етнічна культура, держава, нація, ментальність, національний характер, звичаєві норми поведінки, стара, нова і сучасна українська літературна мова, міжкультурна комунікація, український культурний архетип, духовність, звичаї і обряди, сакральна архітектура, декоративно-художнє оздоблення хати, інтер'єр української хати, гончарство, ковальство, писанкарство, символ, фольклор, фразеологізм, родовід, сім'я, громада, прізвище, антропоніми, топоніми, гідроніми, мораль, етикет.

САМОСТІЙНА РОБОТА СТУДЕНТІВ

7

УВАГА! При виконанні письмових робіт не можна відтворювати

дослівно матеріали Інтернету. Роботи мають бути виконані самостійно, творчо, побудовані логічно, оформлені грамотно й акуратно.

При оцінюванні письмових робіт викладачем враховуються два основні показники: 1) зміст роботи; 2) грамотність виконання роботи.

Додаток 1

ТЕКСТИ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ВИВЧЕННЯ

ПІВДЕННО-СХІДНА УКРАЇНА. ДОНБАС

Як відомо, Україна протягом століть мала кілька адміністративнотериторіальних поділів, які розмежовували її на паланки, губернії, провінції, повіти, області та райони. Існує і поділ України на основі історикоетнографічних ознак, за якими виділяють Середнє Придніпров'я, Слобожанщину, Південь України, Поділля, Полісся та Карпати. Таке поняття, як Донбас, існує в нашій історичній науці з початку XIX століття. Його походження цілком було пов'язане з геологічною наукою, яка відокремила цей реґіон України за своїми власними ознаками. А вжив уперше цю назву у 1827 році інженер Є.П. Ковалевський, уклавши геологічну карту Донбасу – земель, які прилягають до басейну річки Дінця. Згодом тут завдяки значним покладам вугілля та інших цінних мінералів утворився потужний промислово-економічний район.

Хоча на картах і не існує Донбас як окрема адміністративнотериторіальна одиниця, ця назва міцно прив'язалася до Донеччини і Луганщини. Зокрема в Донецьку існує видавництво «Донбас». Тут же протягом сімдесяти років видається однойменний художньо-публіцистичний журнал. І видавництво, і журнал обслуговують у першу чергу ці дві суміжні і пов'язані економічно області.

Історія нашого промислового Донбасу почалася з будівництва заводів і шахт, але згодом цей реґіон України постає культурно освоєною землею, зі своїм специфічним і часто надміру спролетаризованим обличчям. Та новітній історії цих земель передувала складна і героїчна боротьба українського народу за своє виживання, за володіння південноукраїнськими степами, на які зазіхали як північні, так і південні сусіди. Давньоруська історія тут продовжується в історії Слобідської України, в обороні та заселенні півдня України запорізьким козацтвом.

Ще з першого твору давньої української літератури «Слова о полку Ігоревім» ми довідуємося, що руські землі простяглися на схід від Києва аж до Тмутаракані, теперішнього Краснодарського краю Росії, а по шляху русичів у той край, по Дінцю, зустрічалися такі руські міста, як Денець і Білин. Зі скупих історичних свідчень відомо, що на цих землях розвивались народні обряди та звичаї, давньоруська культура, про які, на жаль, збереглося мало відомостей. Згодом цей край опиняється під татаро-монгольськими завойовниками, а пізніше, з кінця XV століття, піддається постійним нападам

8

спочатку Кримської орди, а потім і Туреччини.

Та пам'ять про цей край як споконвічно рідний не зникає у свідомості українського народу. Основне населення цих земель під тиском ворогів хоча й перебралося на центральні та західні землі України, все ж не забувало, звідки воно. Тож коли у кінці XVI століття почалося нове широке освоєння цих земель, українці повертаються сюди, як сказано в одному з перших Описів Харківського намісництва (за 1787 р.), на «спустошену своїх прабатьків спадщину».

Землі ці, що пізніше одержують назву Слобідської України, а згодом – Харківського намісництва, Харківської губернії, у різні часи доходили до таких меж: на сході – до ріки Дону, на півдні – до Азовського моря і Дніпра, на заході – до ріки Ворскли, на півночі – до верхів'їв Псла, Дінця й Осколу. Слобідська Україна поділялася на кілька адміністративно-територіальних одиниць – полки: Харківський, Сумський, Острогозький (тепер це територія Білгородської області Росії), Охтирський та Ізюмський. Керівництво полками здійснювали виборні полковники, які у своїй діяльності керувалися пільгами для українського війська та царськими указами і грамотами. Сама ж назва Слобідська Україна, чи Слобожанщина, виникла від способу поселення українців на цих землях – слободами, невеличкими селами.

В адміністративному відношенні межі Слобожанщини по сучасній Донецькій області сягали з півночі лінії Добропілля – Дружківки – Артемівська. У Луганській області межі Слобідської України простягались з півночі Луганщини до південних околиць Старобільського району. Впливи ж слобожанської народної культури можна прослідкувати ще й сьогодні набагато південніше названих адміністративних меж колишньої Слобожанщини.

Славну сторінку в історію України вписали запорізькі козаки, які впродовж кількох століть охороняли кордони рідних степів від ворогів. Десятки сіл, селищ і міст Донеччини та Луганщини можуть пишатись іменами козаків-запорожців, які заснували ці населені пункти у XVI-XVIII століттях. Так, у Переліку пам'ятних знаків і пам'ятників на честь запорізького козацтва (затвердженому Верховною Радою України) вказується, що на Луганщині козаки заснували такі населені пункти, як місто Луганськ (кол. Кам'яний Брід), селище міського типу Красний Кут, села Жовте, Нижнє, Оріхове, Пархоменко та ін. На Донеччині козаками були засновані такі міста, як Горлівка, Макіївка, Дружківка, Маріуполь, Ясинувата, Селидове, села Андріївка, Олексіївка, Криворіжжя та багато інших.

Понад двісті років проіснувала Запорізька Січ як повноправна держава, що, вийшовши на сцену політичної боротьби наприкінці XVI століття, вже через кілька десятиліть, під час визвольної війни українського народу (16481654 рр.), надала свій політично-адміністративний та військовий устрій всій Україні. Українськими землями — Гетьманщиною та Слобідською Україною

– були сприйняті і поширені ті політичні, ідеологічні, культурні ідеали, які виробило в собі запорізьке козацтво. Присутність козацького елементу в соціальному, політичному і культурному житті України XVI-XVIII віків

9

сприяло формуванню самосвідомості українського народу.

Після знищення Запорізької Січі у 1775 році її землі були роздані різним особам, переважно військовим. Сюди ж на південь починають стікатись добровільно і під примусом тисячі робочого люду, осідаючи в основному на землях, освоєних козаками-фермерами. Так, в «Історичному огляді православної християнської церкви у межах сучасної Катеринославської єпархії...» (1876 р.) зокрема про цей період і заселення Маріупольщини греками писалось: «Мешканці Урзуфа, по переходу з Крима на Кальміус, зайняли під поселення собі стародавній, багатий і великий зимівник запорожця Степана Коваля. Добродушний козак-запорожець все добро і майно своє віддав грекам. У каплиці Коваля, у молитовному дерев'яному домі його, митрополит Ігнатій негайно влаштував церкву в ім'я Архангела Михайла і відкрив у ній богослужіння».

Хоча царський уряд пильно стежив за тим, щоб на цих землях якомога менше зосереджувалось українців (уряд боявся виникнення нової Січі), цей південно-східний край в основному був заселений ними.

Із викладеного вище, таким чином, випливає, що Донеччина і Луганщина підвладні впливам двох історико-етнографічних реґіонів України

– Слобожанщини і Півдня України.

УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР

Термін«фольклор» походитьвіданглійського, деfolk означає «народ», «рід», «люди», а lоrе– «знання», «вчення, успадковане відпредківздавніхчасів». Наука про фольклор – фольклористика – досліджує проблеми, художню сутність, тематикународноїпоетичноїтворчості, їїспільнірисизіншимитипамимистецтва. В Україні фольклористика як окрема галузь знань оформилась на початку ХІХ ст. Першою спробою представити в друкові український фольклор був збірник

М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малорусских песней» (1819 р.).

письменності і не було письменників, але народ прагнув відтворити у слові свої враження, настрої, переживання, поняття про красу, добро і зло. Уснопоетичне художнє слово таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами. У різних жанрах українського фольклору спостерігається відгомін побутових відносин родового ладу, історичні події Княжої Русі, татаро-монгольського лихоліття, епохи литовсько-польського поневолення України, Козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземців за свою свободу і незалежність. Відгомін родовихтаплеміннихгуляньдонесладонасобрядовапоезія.

10