0402_UMPS_tekhn_2013

3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція

В сучасному інформаційному суспільстві фахівець має вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, дискусії, висловлюватися публічно тощо. Слово є одним із інструментів професійної діяльності інженерів, лікарів, педагогів, правозахисників, менеджерів, архітекторів, журналістів тощо. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежить професійна майстерність, імідж та успіх особистості. Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Формування мовної, мовленнєвої і комунікативної компетенції є невід’ємною складовою становлення успішної професійної особистості.

Мовна професійна компетенція – це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.

Мовленнєва професійна компетенція – це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.

Комунікативна компетенція охоплює професійні знання, вміння і навички спілкування. Комунікативна компетенція має кілька складових:

лінгвістичну, соціолінгвістичну, соціокультурну, стратегічну (дискурсивну), соціальну.

Лінгвістична компетенція передбачає оволодіння певною сумою формальних знань і відповідних їм навичок, пов'язаних із різними аспектами мови: лексикою, фонетикою, граматикою. При цьому постає питання: які слова, граматичні структури та інтонеми необхідні людині того чи іншого віку, професії тощо для забезпечення нормальної взаємодії мовою, яка вивчається.

Соціолінгвістична компетенція – це здатність здійснювати вибір мовних форм, використовувати і перетворювати їх відповідно до контексту.

Мова відбиває особливості життя людей. Вивчаючи багатоманітність планів вираження, можна багато зрозуміти і дізнатися про культуру країни мови, яка вивчається. А це підводить нас до необхідності формування

соціокультурної компетенції.

Певні вміння й навички в організації мовлення, вміння вибудовувати його логічно, послідовно й переконливо, ставити завдання й досягати поставленої мети – це вже новий рівень комунікативної компетенції, що у матеріалах Ради Європи названий стратегічним чи дискурсивним.

Соціальна компетенція передбачає готовність і бажання взаємодіяти з іншими, впевненість у собі, а також уміння поставити себе на місце іншого і здатність орієнтуватися у певній ситуації.

11

4.Мовні норми

Етикет усного професійного спілкування вимагає від кожної людини вимовляти слова за літературними нормами, тобто загальновизнаними правилами вимови. Правильна літературна вимова надає мовленню органічної краси, привабливості, що має неабияке значення для того, хто його слухає, сприяє кращому й глибшому засвоєнню висловлюваної думки, донесенню до слухачів своїх почуттів і роздумів. Кожен із задоволенням, навіть з насолодою сприймає правильну літературну мову.

Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Це головна категорія культури мови. Розрізняють єдино можливі, обов’язкові мовні норми, які відбивають характерні ознаки системи мови, і норми літературної мови.

Діалектній нормі протиставляється літературна. Діалектна засвоюється носіями мови стихійно, в процесі функціонування діалектів, а літературна вимагає свідомого користування мовою, культивування правильних, зразкових мовних форм.

Порушення літературної норми спричиняються впливом діалектного наголошування слів чи діалектної вимови (хожу, ходю зам. літературного ходжу); сплутуванням слів, що мають близьке звучання, але відмінну семантику, тобто слів-паронімів типу тактовний, тактичний, талан – талант; незнанням законів синтаксичної сполучуваності слів, коли вживають вислів типу молодший брата замість нормативного молодший від (за) брата тощо.

Порівняйте і запам’ятайте правильний варіант:

Нормативними в укр. мові є чергування [о], [е] з [і] в закритих складах (стіл – стола, піч – печі), перехід у певних позиціях приголосних г, к, х у ж, ч, ш та [з’], [ц’], [с’] (нога – ніжка – нозі, рука – ручка – руці, вухо – вушко – у вусі), твердість губних б, п, в, м, ф, що не мають м’яких відповідників, а також

12

твердість шиплячих ж, ч, ш, які можуть бути у відповідних позиціях напівм’якими, пор. жито – жінка, чистий – чільний, шити – шість.

Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють: нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників, напр.: директорові / директору, товаришеві / товаришу; особові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена / роботу закінчено тощо; стилістично забарвлені, тобто співвідносні з певними стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова говорити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфінітива закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмовному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.

Розрізняють норму безваріантну (напр., слово земля вимовляють з наголосом на останньому складі) і варіантну (наприклад, паралельно вживаються форми (у) цвіті і (у) цвіту).

Розрізняють орфоепічні, орфографічні, словотвірні, лексичні, фразеологічні, граматичні, стилістичні норми. Усі норми, засвідчені в словниках, грунтуються на вивченні усної літературної практики, а також пам’яток української літературної мови.

Складним був процес становлення лексичної норми, особливо формування термінологічної лексики з різних наукових галузей. В унормуванні термінологічної і номенклатурної лексики відіграли певну роль перекладні спеціальні словники. Перекладні словники, а також найбільший в історії української мови тлумачний «Словник української мови» в 11 томах сприяли кодифікації лексичної норми української літературної мови.

Норми літературної мови шліфуються, перевіряються на тривалість існування у практиці функціональних стилів, у постійному процесі взаємодії усної і писемної мови. Розглянемо орфоепічні норми.

Орфоепічні норми

Завжди викликають невдоволення, а часом і обурення різні помилки у вимові слів та в їх наголошуванні. Щоб оволодіти усним українським літературним мовленням, слід дотримуватися правил літературної вимови (орфоепії). Основні з них такі (табл.).

13

Таблиця – Основні правила української орфоепії

1.В українській мові відсутнє акання. Отже, і під наголосом, і без нього голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: водопровід.

2.Голосні е, и в ненаголошених позиціях звучать з наближенням [е] до [еи], [и] до [ие]: [теипло].

3.Специфічною рисою української орфоепії є тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф]: сім.

4.У запозичених словах вимовляється звук [ф]: фізика. У власне українських словах вживається звукосполучення хв: хвиля.

5.Зімкнені (африкати) звуки вимовляються злито, як один звук: відряджений.

6.Роздільно вимовляються звукосполучення, які виникли в результаті збігу приголосних префікса та кореня: під-живлення.

7.Твердо вимовляються всі шиплячі звуки: жорсткий.

8.Пом'якшено шиплячі можуть вимовляться перед і: шість.

9.М'яко вимовляються приголосні з, ц, с у суфіксах -зьк-, -цьк-, -ськ-: український.

10.У закінченнях дієслів у результаті асиміляції звукосполучення -ться, -шся вимовляються як [-ц':а], [-с':а]: виконуються – [виконуйуц':а], керуєшся – [керуйес':а].

Велике значення має правильне наголошування слів. Наголос допомагає оформляти і виражати різні значення слова. Неправильне наголошування часто спотворює слово або надає йому зовсім іншого, аніж треба, значення.

Так, віддієслівні іменники середнього роду на -ання наголошуються звичайно на тому складі, що й інфінітиви, від яких вони утворені : питáти – питáння, завдáти – завдáння (а не завдання́) тощо. У двоскладових іменниках на -ання наголошується останній склад: знання, звання.

Утворюючи іменники від дієслів або інших іменників шляхом приєднання префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-, роз-,

сторінка́ – сторінки́та ін.

Абстрактні іменники на -ин(а) мають наголос на закінченні: глибина, височина. Географічні назви на -ин(а) мають наголос на корені твірного слова: Київ – Київщина, Одеса – Одещина, Житомир – Житомирщина.

У числівниках від одинадцяти до дев’ятнадцяти наголос падає лише на склад на: одинадцять, чотирнадцять.

У запозичених словах наголос є постійним для однієї моделі , наприклад: моноло́г, діало́г, катало́г; спеціаліст́ , програміст́ тощо . В іншомовних словах з компонентом -метр наголос падає на останній склад у назвах мір: міліметр, сантиметр, кілометр і на передостанній – у назвах вимірювальних приладів: барометр, спідометр, манометр.

14

Іншомовні власні назви здебільшого наголошуються так, як у тій мові, з якої вони запозичені, а саме: французькі прізвища мають наголос на останньому складі (Бальзак, Дюма, Стендаль), англійські – на першому (Гамлет, Діккенс, Дарвін), польські – на передостанньому (Міцкевич, Словацький). Однак внаслідок частотності вживання і під впливом української мови змінився наголос у словах Шекспір́ , Ньюто́н, Рентге́н.

Система українського наголосу досить складна, тому в усіх сумнівних випадках потрібно звертатися за довідками до орфоепічних словників та словників наголосів.

5. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Українська мова – єдина національна мова українського народу. Відповідно до ст. 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.

Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою.

Термін «лінгвоцид» (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є етноцид – ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти.

За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Це започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 закрито Руський (слово «руський» використовувалося як синонім до слова «український» до середини ХІХ століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою.

У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край.

15

Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців.

Протягом століть українську оголошували мовою «холопською», «селянською», одним словом – непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким. У свій час видатний драматург І. Карпенко-Карий писав: «Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей вважають нашу мову мужицькою і соромляться нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки треба вміти нею користуватись...»

Із 47 європейських країн (включаючи Росію, країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85 % від загальної кількості). Таким чином, власна мова є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.

Мовну ситуацію в Україні сьогодні визначають два основні чинники:

а) наявність мовного законодавства, яке закріплює державний статус однієї (української) мови; б) співіснування двох мов (української та російської) у багатьох сферах суспільного життя.

16 серпня 2012 року російській мові надали статус регіональної у Донецькій області.

Цілі і принципи державної мовної політики сьогодні

1.Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

2.При здійсненні державної мовної політики Україна дотримується таких цілей і принципів:

1) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками;

2) забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і у тих випадках, де це є виправданим;

3) підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами.

16

Питання за матеріалами лекції 1

1.Що таке мова?

2.У чому різниця між національною і державною мовою?

3.Що таке літературна мова? Які існують ії форми?

4.У чому різниця між літературною і діалектною мовами?

5.Що таке мовна норма?

6.Які існують мовні норми?

7.Яким був процес становлення лексичної норми?

8.Які Ви знаєте основні орфоепічні норми?

9.Як вимовляються губні і шиплячі в українській мові? Як вимовляються дієслівні закінчення -ться і -шся?

10.Які Ви знаєте правила наголошування слів?

11.Як наголошуються французькі, англійські, польські прізвища?

12.Які законодавчі акти обмежували права української мови?

13.Як сьогодні розвивається українська мова на законодавчому, офіційному та побутовому рівнях?

14.Схарактеризуйте статус регіональної мови сьогодні.

Тести за матеріалами лекції 1

1. Оберіть правильну відповідь. Мова – це…

а) система висловлювань, прийнятна для декількох народів; б) здатність людини мислити, формулювати свої думки;

в) сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок.

2. Оберіть правильну відповідь. Літературна мова – це…

а) оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка і в писемному, і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності;

б) мова, якою спілкуються представники однієї національності; в) офіційно визнана і прийнята для спілкування у державних установах та

армії, у спілкуванні між юридичними особами.

3. Оберіть правильні відповіді. Існують такі мовні норми:

а) орфографічні; б) діалектні; в) орфоепічні;

17

г) естетичні; ґ) фразеологічні.

4. Оберіть правильну відповідь.

Кодифікації лексичної норми найбільше сприяв: а) словотвірний словник української мови;

б) тлумачний «Словник української мови» (в 11 томах); в) орфографічний словник української мови.

5.Оберіть правильні відповіді. Специфічними рисами української орфоепії є: а) тверда вимова губних звуків; б) «акання»;

в) роздільна вимова африкатів дж, дз; г) злитна вимова африкатів дж, дз; ґ) м’яка вимова губних звуків; д) тверда вимова шиплячих звуків;

е) м’яка вимова шиплячих звуків.

6.Оберіть правильну відповідь.

У префіксальних іменниках традиційно наголос зберігається: а) на корені; б) на префіксі; в) на суфіксі.

7. Оберіть правильну відповідь.

Слова монолог, діалог, каталог мають наголос: а) на першому складі; б) на другому складі; в) на третьому складі.

8. Оберіть правильну відповідь.

Прізвища англійського походження типу Гамлет, Діккенс мають наголос: а) на першому складі; б) на останньому складі;

в) на передостанньому складі.

9. Оберіть правильну відповідь.

Закон «Про мови» був прийнятий Верховною Радою України:

а) 1989 р.; б) 1991 р .; в) 2010 р.

18

10. Оберіть правильну відповідь.

Валуєвський указ про заборону друкування літератури українською мовою з’явився:

а) 1720 р.; б) 1753 р.; в) 1863 р.; г) 1876 р.

Відповіді:

1.в

2.а

3.а, в, ґ

4.б

5.а, г, д

6.б

7.в

8.а

9.а

10.в

19

ЛЕКЦІЯ 2

ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1.Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови.

2.Комунікативна професіограма фахівця.

3.Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.

4.Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул.

1.Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

Комунікативні ознаки культури мови

Культура мовлення формується багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, умінням розрізняти нейтральні і стилістично марковані мовні одиниці, недопущенням стильового і експресивного дисонансу, фонетико-інтонаційною виразністю (в тому числі володінням темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних особливостей народу, якому належить мова.

Мова через акт мовлення спонукає адресата до відповідної реакції на волю відправника інформації. Отже, добре мовлення – це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів.

Основними комунікативними ознаками культури мовлення є:

правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), ясність, виразність, емоційність.

Усі ці ознаки підпорядковуються одній глобальній – правильності, бо залежать від того, порушені чи не порушені у мовленні (не в загальнонародному, а в індивідуальному) правила організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики. За тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідає дійсності; 2) який відповідає встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий (СУМ, т. 7, с. 503). Критерій правильності

– мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон – строга відповідність чинним правилам, за допомогою яких сформульовано мовні норми.

Отже, культура мовлення – це культура мислення і культура соціальних і духовних стосунків людини.

2. Комунікативна професіограма фахівця

Комунікативна професіограма фахівця – це професійний портрет фахівця з погляду володіння ним комунікативною технікою.

20