Тема 7

ТЕМА 7.

УКРАЇНА – МОВА, ХУДОЖНЯ СЛОВЕСНІСТЬ.

Після розгляду теоретичного матеріалу студенти повинні самостійно опрацювати та вміти схарактеризувати наступні ТЕМИ:

Мова як феномен.

Роль мови в пізнанні і творенні України та українства.

Глибина історичної мовної пам’яті українців, відображена в періодах розвитку мови.

Гiпотези про походження i розвиток української мови в доiсторичнi часи.

Формування української етномовної територiї. Етногенез, природа i мовний розвиток.

Зв’язок мови з ментальнiстю етносу (етнiчнi стереотипи). Мовна картина світу українців.

Вiддзеркалення мовної свiдомостi в самоназвах українцiв (історiя назв «Україна», «Русь»).

Духовокультурний, естетичний вплив природи на мову i на людину через мову.

Мова як засiб збереження iнформацiї про природу. Мова як вираження сутностi й форма пiзнання свiту.

Одиницi мови як мовноестетичнi знаки нацiональної культури. Мова як мiра духовностi людини i суспiльства.

Мова, культура, мистецтво. Мовотворчість як феномен. Естетична функція мови.

Мова в державотвореннi та нацiональнiй iдентифікації. Ознаки самобутностi української мови.

Українська мова у свiтi.

З’ясування ролі і місця художньої словесності в просторі (контексті) українознавства як інтегрованої науки.

Людина, народ, цивілізація і мова (мови).

Розкриття значення словесності для повноти знань про Україну й українство.

Художнє слово як місткий образ буття, історії, характеру, долі, покликання та історичної місії України і світового українства.

Література як засіб самовисвітлення, самовираження, самозбереження національної ідентичності українства.

Художня словесність крізь призму національних чинників. Iндивідуальний стиль митця і національний тип художнього мислення,

світовідчуття та світорозуміння, їх взаємозумовленість.

Вплив інокультурного середовища на творчість і долю письменника.

1

Особлива місія українського митця як виразника і захисника інтересів народу та речника української національної ідеї.

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ

Мова – 1. Здатність людини говорити, висловлювати свої думки. 2. Сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок.

Національна мова – мова, якою спілкуються представники однієї національності.

Державна мова – офіційно визнана і прийнята для спілкування у державних установах та армії, у спілкуванні між юридичними особами.

Літерат́урна мова– спільна мова писемності одного, іноді декількох народів: мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемнопобутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям. Це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова – одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами – діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові. Літературна мова ̶ це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як у писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності. Зміст поняття літературна мова змінюється у процесі історичного розвитку.

Регіональна мова – мова, якою користуються представники певного регіону.

Розмовна мова – часто неунормована мова, що служить для спілкування між людьми у побуті.

Украї́нська мо́(історичніва назви – ру́ська, руси́ нська) – національна мова українців. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Число мовців – близько 45 млн., більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров'я. Поширена також у Білорусі, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою в світі послуговуються від 41 до 45 млн. осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.

2

Етапи розвитку української мови:

‒давня;

‒нова;

‒сучасна.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південносхідного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинатилем нової української літературної мови був І.П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-Чарівник»). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

Художня література (існує також суто український термін красне письменство) – складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер.

Літературні роди

У найзагальнішому сенсі література поділяється на поезію та прозу. Трьома традиційними родами літератури є: лірика, епіка, драма.

Підвиди літературних родів (жанри)

Лірика: балада, гімн, сонет, ода, дума.

Епос: роман, сага, оповідання, новела, казка, легенда. Драма: комедія, трагедія, трагікомедія.

Пое́зія(грец. ποίησις – творчість від ποιέω – роблю, творю) – художньообразна словесна творчість, в якій мова використовується з естетичною чи евокативною метою окрім або замість самої денотації. У поетичному тексті головна роль зазвичай відводиться формі висловлювання. Поезія є мовним мистецтвом, яке передбачає максимальне використання мовних засобів, а також творення нових поетичних образів, тобто нових семантичних зв'язків між мовними одиницями шляхом метафоризації чи метонімізації тексту.

3

Термін вживається у багатьох значеннях. Поезія зазвичай протиставляється прозі. Часто поезія поєднується з іншими видами мистецтва, тоді виникають проміжні жанри.

Про́за(лат. prosa, від prosa oratio – пряма мова, що вільно розвивається й рухається) – мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою. Проза – один із двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза – глибоко своєрідні сфери мистецтва, які розрізняються і формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури.

Іноді термін про́завживається як протиставлення художньої літератури взагалі (поезія) літературі наукової чи публіцистичній, тобто література, яка не належить до мистецтва.

Фольклор

Фолькло́(рангл. folk-lore, букв. – народна мудрість; народне знання), або Усна народна творчість – художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Фольклор – створені народом та існуючі в народних масах словесність (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець.

Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, – історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості.

Роди та жанри фольклору

Традиційно виділяють чотири фольклорні роди:

Народний епос – розповідні фольклорні твори, до яких належать:

o Календарно-обрядові пісні – веснянки, русальські, купальські, жниварські пісні, колядки, щедрівки.

o Родинно-побутові пісні – колискові, весільні, танцювальні, жартівливі пісні, пісні-голосіння.

o Соціально-побутові пісні – козацькі, кріпацькі, чумацькі, рекрутські(солдатські), бурлацькі(наймитські), стрілецькі пісні.

Народна драма – фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів (пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо, а також вертеп, весілля).

Народний ліро-епос – фольклорні твори, що містять ознаки як народного епосу, так і народної лірики.

o балади;

o думи.

Прислі́в'я– мала форма народної поетичної творчості, короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом.

Багато українських прислів’їв виражають любов до Батьківщини, готовність її захищати, осуд зрадників, стверджують необхідність дружби між народами тощо.

Виникають прислів’я постійно, але поширюються в народі й передаються від покоління до покоління лише найзмістовніші й найвлучніші з них. Справжні народні прислів’я поєднують у собі глибокий зміст з дуже простою, але образною формою, їх легко запам’ятовувати й виголошувати. Прислів’я, як правило, короткі, будова їх відзначається симетричністю, поділом на частини, що римуються між собою; рими в них багаті й іноді несподівані. Часто прислів’я будуються з використанням або синтаксичного паралелізму

(«Хвали жито в стогу, а пана в гробу»), або протиставлення («Рання пташка дзьобик чистить, а пізня очиці жмурить»). Найчастіше прислів’я використовують метафору, а також гіперболу («Такий тупий ніж, що й киселю не ріже»), іронію («Поможе, як мертвому кадило»), порівняння («Живе, як у батька за пазухою»), епітети («У лиху годину узнаєш вірну людину») та інші тропи. Можна виявити такі особливості народних прислів’їв: узагальнення народного досвіду; повчальність; стислість і ємність висловленої думки; влучність і поетичність; використання слів у прямому й переносному значеннях; малий обсяг.

Завдяки глибокому змісту й художній довершеності народні прислів’я та приказки завжди привертали пильну увагу письменників. Вони їх збирали й використовували у своїх творах. Іноді прислів’я та приказки виносяться в назву твору (роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», драма М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», оповідання Г. Квітки-Основ’яненка «Добре роби, добре й буде»).

5

При́ казка– жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні. Зміст її, на відміну від прислів'я, не має звичайно повчального характеру, їй властива синтаксична незавершеність. Досить часто це вкорочене прислів'я, наприклад: «як сніг на голову», «вивести на чисту воду», «лисячий хвіст», «вовчий рот», «собаку з'їв».

Розмежування понять приказка і прислів'я

У наведеному визначенні поняття приказка, що зроблене з формального боку, акцент зроблено са́ме на розмежуванні від понятття прислів'я, яке на відміну від приказки, є хоча й коротким, але твором узагальнюючого характеру, тобто завершеним повним судженням, нерідко з двочленною структурою.

Унаочнити розмежування жанрів легко, навівши приклади українських приказок і прислів'їв:

Собака на сіні / І сам не гам, і Собака на сіні – і сам не гам, і нікому не дам нікому не дам

Особливістю приказок є те, що вона звичайно додається до сказаного як афористична ілюстрація. Натомість прислів'я є певним узагальненням. Часто приказка є скороченним прислів'ям. У західних областях України прислів'я та приказки обʼєднуються в одне поняття – «приповідки».

Балада

Бала́да(фр. ballade, від прованс. ballar – танцювати) – жанр ліроепічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Первісно – танцювально хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.

Балади бувають: історичні, міфологічні, ліричні, трагедійні, розбійницькі, сімейно-побутові.

Головні ознаки народної балади

жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір;

зосередження уваги на моральних проблемах;

напружений сюжет;

6

2.Думи про лицарську смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на долині Кодимі», «Сірчиха

йСірченки»).

3.Думи про щасливий вихід козаків із небезпеки та поворот із воєнного походу й поділ здобичі («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Розмова Дніпра з Дунаєм», «Отаман Матіяш»).

4.Думи про Хмельниччину.

5.Думи без історичного підкладу з виразною моралізаторською тенденцією («Вдова», «Сестра і брат», «Прощання з родиною», «Поворот сина з чужини», «Дума про сон»).

Сучасна класифікація дум також опирається на єдність хронологічного та тематичного принципів, тобто думи згідно з їх змістом поділяються на тематичні групи, які обмежуються часовими рамками. Таким чином думи поділяються на:

1.Думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (14 – 15 ст. – рання козацька доба).

2.Думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (16 – поч. 17 ст. – доба Хмельниччини і Гетьманщини).

3.Соціально-побутові думи (кін. 17 ст. – період Руїни, політичного

занепаду).

Мовно-стилістичні ознаки дум

Домінатний елемент дум – словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно, тому рими часто риторичні. Рими в думах переважно дієслівні.

Жанрові особливості

Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань.

Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом, що було своєрідною формою декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом – грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі).

8

ЛІТОПИС Літо́пис– історико-літературний твір на Русі, пізніше в Україні,

Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи – важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV–XVIII ст. частина пишеться латинською.

Початки літописання

Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кінця X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

У XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 – 1073 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 – 1095, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

З другої пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-92 рр.

Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу – складання зведень і списків. До нашого часу дійшло декілька сот списків. Так виникли Лаврентїївський літопис (1377), Іпатський (Іпатіївський) літопис (поч. XV ст.), Радзивіллівський список (кін. XV ст.), Хлєбниківський список (XVI ст.), Погодінський список (кін. XVI ст.) та ряд інших, що переважно були опубліковані в «Полном собрании русских летописей» (т. 1 – 42, СПб. – М. – Ленинград, 1841 – 2004). Деякі літописи збереглися лише в одному списку, деякі мають десяток копій. Давньокиївська літописна традиція у XIV-XVI ст. продовжувалася у Московській державі та Литовсько-Руській державі.

9

Цінністю фактичного матеріалу відзначаються Новгородські та ВладимироСуздальський літописи.

Протягом XVII ст. складено ряд літописів: Львівський літопис (названий так за місцем, де його знайшли), що описує події 1498 – 1649 переважно на Київщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 – 1636; Межигірський літопис (знайдений у Межигірському монастирі на Київщині), в якому розповідається про події 1393 – 1620, а також з історії козацтва; Хмільницький літопис, який описує події з історії України 1636 – 1650, пов’язані переважно з містом Хмільником. У 1672-1673 рр. Теодосій Софонович уклав «Кройнику», в якій розповідається про події в Україні до 1289, історію Литви до 1529 і Польщі до 1693.

На XVII ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 – 1640), Межигірський монастирський літопис (1608 – 1700), Добромильський літопис (1648 – 1700), Підгорецький літопис (1583 – 1715), Мгарський літопис (1682 – 1775) та ін.

Козацькі літописи

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII – початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва – «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи – Самовидця (про події 1648 – 1702 років, вірогідний автор – Роман РакушкаРомановський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 – 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (російською мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в

1734 році.

У1765 році Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751 року.

Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, Яків Лизогуб.

У1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV – XVI столітті.

10