Тема 7. Політична культура і політична свідомість

План:

1. Поняття, структура та функції політичної культури.

2. Типи політичної культури. Політична субкультура.

3. Політична соціалізація: суб’єкти, фази, форми.

4. Стан та особливості української політичної культури.

Ключові поняття й терміни: політична культура, політичний історичний досвід, політична свідомість, політична поведінка, функції політичної культури, патріархальна політична культура, підданська політична культура, активістська політична культура, політична соціалізація, політична субкультура, риси політичної культури України.

Політична культура представляє собою динамічну та водночас відносно усталену систему політичних цінностей та орієнтацій, моделей поведінки, характерних для певної держави, суспільства, цивілізації. Від її стану, характеру, якості політичних цінностей та домінуючих політичних орієнтацій залежить розвиток усієї політичної системи суспільства.

Зазначене поняття, вбираючи в себе емпіричні та теоретичні, ціннісні та нормативні, раціональні та підсвідомі уявлення, допомагає усвідомити всебічні зв’язки людей з інститутами влади та поміж собою з приводу участі в управлінні суспільством та державою. Знання сутності та структури політичної культури, а також її основних типів дає можливість глибокого розуміння всебічного впливу культури на суспільно-політичні явища та процеси.

1. Політична культура – один із найважливіших елементів політичної системи суспільства. Рівень її розвитку свідчить про якість цієї системи. Політична культура, віддзеркалюючи політичну та юридичну компетентність громадян, суспільних і політичних діячів і їхню політичну поведінку, дуже впливає на формування й функціонування політичних інститутів.

Політична культура – явище складне й багатогранне. Тому існує найширший спектр думок, визначень, формулювань і т.д. у тлумаченні як самої категорії «політична культура», так і її структурних компонентів, змісту, функцій і т.д.

Політична культура як особливе, пов’язане з духовним життям людей, їхніми цінностями, звичаями й традиціями, політичне явище має таку ж глибоку історію, як і політика в цілому. Вона описувалася ще в сивій давнині такими видатними політичними мислителями, як Конфуцій, Платон, Арістотель та ін. Однак сам термін «політична культура» з’явився набагато пізніше. Його вперше ввів у науковий обіг у ХVІІІ ст. німецький філософ-просвітитель І. Герде. Наукові концепції політичної культури, що опираються на емпіричну базу, склалися в 60-ті рр. ХХ ст. завдяки великим міжнародним дослідженням, проведеним американськими політологами Г. Алмондом, С. Вербою, Л. Паєм та ін.

Політична культура – невід’ємна частина загальнонаціональної культури. Це, насамперед, політичний досвід людства, соціальних спільностей, великих і малих соціальних груп, отриманий у ході історичного розвитку. Існуючи в певних формах, цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей і в остаточному підсумку виражається в їх політичних орієнтаціях і установках. Останні визначають політичну поведінку людей.

Відзначені в даному визначенні три взаємозалежних поняття: політичний досвід, політична свідомість і політична поведінка – становлять основні структурні елементи політичної культури. Розглянемо кожний з них докладніше.

Політичний історичний досвід людства, наднаціональних і національних спільностей є основою розвитку політичної культури. Він фіксує історію розвитку політичних відносин у різних формах: історичних, літературних, політичних традиціях, звичаях, політичній ідеології; у формі функціональної політичної системи з її інститутами, нормами, принципами, соціально-політичними зв’язками й т.д.

Важливе місце серед різних форм політичного досвіду займають політичні традиції. Вони формуються в результаті діяльності декількох поколінь людей, є однією з найбільш стійких основ їхнього життя й визначають зразки політичної поведінки. Збереження й розвиток політичних традицій – одна з умов політичної стабільності суспільства і його прогресивного розвитку. Закони й норми, що регулюють суспільні відносини, прийняті відповідно до національних політичних традицій, сприймаються громадянами не як засіб примусу, а як необхідне явище громадянського життя, спрямоване на досягнення загального блага.

На основі політичного досвіду багатьох поколінь і політичної діяльності людей формується їхня політична свідомість – ще один елемент структури політичної культури.

Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей й ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються найбільш стійки й значущі політичні орієнтації й установки людей стосовно політичної їхнього місця в даній системі.

Зупинимося більш детально на характеристиці структурних елементів політичної свіжості.

Політичні знання – це знання людей про політику, політичну систему, різні політичні ідеології, процедури, за допомогою яких забезпечуються участь громадян у політичному процесі й т.п.

Політичні цінності – це етнічні й нормативні судження про політичне життя, політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість та ін.

Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей і виражаються в уявленнях людей про те, якою повинна бути політична система. Для одних це демократія – пряма або представницька, заснована на принципі приватної власності; для інших – авторитарно-тоталітарні системи, засновані, наприклад, на ідеї національної переваги й т.д. Це саме те, що називається ідеологічними перевагами. Політичні переконання громадян виражаються в тому, що на виборах вони голосують за ту або іншу партію, а отже віддають перевагу тій чи іншій ідеології.

Політичні орієнтації й установки знаходять своє конкретне втілення в політичній поведінці.

Політична поведінка – це практична взаємодія людини з політичним середовищем, що виражається в тій або іншій формі політичної участі. Вона обумовлена політичною свідомістю, з одного боку, і рівнем політичного розвитку суспільства в цілому, – з іншого. Політична поведінка людей проявляється в їхній політичній діяльності й виявляє рівень і тип їхньої політичної культури на практиці.

Високу політичну культуру відрізняють два основних критерії, які посідають в політичній поведінці людей значне місце: залучення до політичної діяльності та позитивну активність. За допомогою участі в політичному процесі й громадянин, і суспільство в цілому знаходять новий політичний досвід, що сприяє подальшому розвитку політичної культури.

У процесі розвитку політичної культури сформувалися й розвиваються її функції. Вони є тими напрямками, за якими політична культура входить у життя й побут людей, саме за допомогою функцій вона стає реально відчутною, зрозумілою, а отже, практично значимою й досяжною.

Основні функції політичної культури:

- пізнавальна – форсування в громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань і політичної компетентності;

- нормативно-ціннісна – формування й закріплення в суспільстві свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поводження;

- інтегративна – досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей згоди в рамках існуючої політичної системи й обраного суспільством політичного ладу. Політична культура в такій спосіб формує стабілізаційну основу політичного життя й сприяє підвищенню ефективності керування;

- комунікативна – дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління й накопичувати політичний досвід;

- виховна – формує в громадян політичну свідомість і навички політичної діяльності, адекватні даній політичній системі.

2. У сучасній науці існує декілька класифікацій типів політичної культури. Найпоширенішим є розподіл політичної культури на три основних типи, представлений класиками політичної культури – американськими вченими Г. Алмондом та С. Вербою.

Відповідно до запропонованого вченими підходу виділяють три різні («ідеальні») моделі, що визначають роль громадян у політичному процесі – парафіяни, піддані та учасники, яким відповідають три основні типи політичної культури – патріархальний, підданський та активістський.

Парафіяни мають досить неясні уявлення про уряд і політику. Це можуть бути сільські жителі, які живуть у віддалених місцевостях, або ж просто люди, що ігнорують політику та її вплив на їхнє життя. Відповідно, внаслідок практично повної відсутності у громадян політичних знань про загальнонаціональну політику, а також навичок політичної участі, для патріархального типу культури (або культури місцевих громад) є характерною орієнтація на традиційні, общинні цінності, підкорення не існуючій державній владі, а конкретним особистостям (вождям), відсутність очікувань щодо політичної системи.

Піддані, у свою чергу, пасивно підкорюються державним чиновникам і законам, але не голосують і активно не залучаються до політичного життя. Таким чином, для підданського типу політичної культури (або культури підкорення) характерне пасивне ставлення громадян до політичної системи.

Учасники реально або потенційно залучені до політичного процесу. Вони інформовані про політичне життя, висувають вимоги до політичної системи й залежно від виконання цих вимог підтримують певних політичних лідерів. Відповідно, активістському типу політичної культури (культурі участі) властива орієнтація громадян на активну взаємодію із політичною системою.

Безумовно, ідеальні типи політичних орієнтацій у реальному житті не зустрічаються. Ґрунтуючись на результатах порівняльного дослідження політичних культур низки сучасних країн, Г. Алмонд та С. Верба виділили змішаний тип політичної культури – «громадянську культуру», яка характерна для більшості демократичних систем. В її межах більшість громадян можуть бути активними в політиці, тоді як інші виконують більш пасивну роль – роль підданих. Політична діяльність є лише частиною інтересів громадян, причому, як правило, не найважливішою. При цьому, орієнтації парафіян і підданих не тільки співіснують із орієнтаціями учасника, але й впливають на них.

Інший принцип класифікації пропонує представник функціонального підходу Є. Вятр, який поділяє політичні культури за типами політичного режиму на тоталітарну, авторитарну та демократичну. Для тоталітарної політичної культури характерні: заідеологізованість політичної свідомості; відданість лідеру, культ влади; наявність великої кількості політичних стереотипів і міфів; примусова (мобілізаційна) політична участь. Авторитарній політичній культурі, на відміну від тоталітарної, властиві такі ознаки: відсутність обожнення влади, любові до політичних лідерів; відсутність єдиної загальнообов’язкової ідеології; відчуженість особистості від політики, пасивне ставлення населення до влади, аполітичність. Для демократичного типу політичної культури характерні: дотримання законів, відкритість і прозорість дій органів влади; активна участь громадян у політиці; пріоритет прав людини, орієнтація на знання і професіоналізм.

Представник комунікативного підходу до вивчення політичної культури англійський соціолог К. Поппер виділяє відкритий і закритий типи політичної культури. Закритий тип характеризується орієнтацією на власні цінності та норми, традиціоналізмом, нездатністю до комунікації та інновацій. Для відкритого типу політичної культури характерні здатність до розвитку, модернізації, обміну цінностями, сприйняття політичного досвіду інших культурних систем, ідеологічний плюралізм.

Особливе місце в класифікації політичних культур займає порівняльний цивілізаційний підхід, що припускає виділення різних типів політичних культур, які існують у різних цивілізаціях.

У найзагальнішому вигляді виділяють західні та східні політичні культури. До характеристик західної політичної культури відносять політичну активність, свободу особистості, ліберально-демократичні цінності, інноваційний характер. Особливостями східної політичної культури є її закритий характер, традиційність, харизматичний тип лідерства, пріоритет духовно-релігійних норм у регулюванні соціальних відносин.

Виходячи з класичного цивілізаційного принципу, виділяють такі типи політичних культур: індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну та православну.

Структурний підхід до вивчення політичної культури передбачає виділення типів культур за ступенем згоди населення відносно базових цінностей і форм політичного устрою. Так, за даним критерієм американський політолог В. Розенбаум виділяв фрагментарні та інтегровані типи культур, а Г. Алмонд і Дж. Пауелл – консенсусні та конфліктні. Інтегрована (консенсусна) культура характеризується наявністю домінуючої культури – сукупності політичних орієнтацій і моделей поведінки, притаманних більшості населення, що стає базою для соціального консенсусу, стабільних політичних відносин. Для фрагментарної (конфліктної) культури характерна відсутність консенсусу щодо головних політичних цінностей, уявлень щодо ефективності функціонування політичних інститутів, визнання прийнятності різних форм політичної участі. Відсутність домінуючої культури позначається на характері політичного життя, породжує конфліктність у суспільстві.

Врахування історико-культурних розходжень, традицій у розвитку національних культур дозволив Г. Алмонду та С. Вербі виділити відповідно до домінуючої в суспільстві культури такі типи:

- англо-американську культуру, для якої є характерною гомогенність, наявність єдиної системи політичних цінностей, що надають культурі стабільності;

- континентально-європейську культуру, для якої властива фрагментарність, присутність у складі національної (домінуючої) культури субкультур них політичних утворень за наявності базових для всього суспільства культурних цінностей;

- доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) культуру, якій притаманна традиційність та диференціація;

- тоталітарну культуру, для якої характерна інтеграція на основі єдиної загальнообов’язкової ідеології.

Отже, політична культура не може бути абсолютно однорідною. Різноманітність інтересів соціальних груп породжує різні моделі політичної культури – субкультури, які існують у будь-якій країні. Насамперед це явище характерне для полі етнічних, федеративних та багатоконфесійних держав.

Політична субкультура – визначається як сукупність політичних орієнтацій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві.

3. Політична соціалізація – це процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей суспільства. В якому він живе. Набувши певної політичної культури, людина стає «homo politicus» – політичною людиною. Політична соціалізація як процес проходить дві фази – адаптацію (пристосування індивіда до соціально-політичних умов) та інтеріоризацію (засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи). Первинна соціалізація відбувається у сім`ї та дошкільних навчальних закладах і розпочинається з 3 – 4-річного віку. Дитина навчається розпізнавати атрибути держави (прапор, герб, гімн), її назву, національних героїв та лідерів. Вторинна соціалізація (шкільний вік) включає ознайомлення учня з історією країни, суспільним і державним ладом, напрямком розвитку суспільства, основними політичними силами тощо. В цей час юнаки і дівчата вступають у дитячі та юнацькі організації, отримують перший досвід політичної участі. З 18 років громадянин держави набуває усієї повноти політичних прав і обов’язків: голосує на виборах та референдумах, вступає у політичні партії, бере участь у масових політичних заходах. Тут важливу роль відіграє не лише політичне навчання і виховання зовнішніми суб’єктами й обставинами, а й політичне самовиховання та політична діяльність особи. Політична соціалізація продовжується в армії, вищих навчальних закладах, зокрема в процесі освоєння курсу політології та інших суспільних дисциплін.

Які мотиви процесу політичної соціалізації, чому людина хоче стати «людиною політичною»? згідно з «моделлю переконаності», особа має бажання відповідати вимогам суспільного ладу через почуття обов’язку перед народом і державою; за «моделлю інтересу» спонукою до сприйняття політичних цінностей і активної поведінки є усвідомлення особистих вигод і привілеїв; «модель підкорення» пов’язана х примусовою соціалізацією з боку держави, закладів освіти тощо. Узагальнюючим поняттям, яке характеризує політично сформовану особистість, є громадянськість, що включає почуття власної гідності, громадянську мужність, національну самосвідомість, почуття суспільного обов’язку, активність та сумління.

Значній частині населення країни притаманна політична пасивність і аполітичність. Останній феномен виникає внаслідок негативного чи індиферентного ставлення людей до політики, відчуження суспільних верств від політичного життя, зневіри в те, що простий громадянин може вплинути на перебіг політичних подій. Проявами політичної пасивності й аполітичності є пасивна непокора владним інститутами, абсентеїзм (ігнорування виборів, референдумів), політична індиферентність, політична самоізоляція, дисфункціональна поведінка тощо.

4. Аналізуючи політичну культуру того чи іншого суспільства, варто виявити її характерні риси. Так, політична культура США відзначається особливою прихильністю громадян до ідей представництва та плюралізму, орієнтацією не на партії, а на яскраві особистості, більшим довір`ям до урядів штатів, ніж федеральної влади, визнання в якості ідеалу «мінімальної» держави.

За твердженням російських дослідників, політична культура сучасної Росії характеризується підданським ставленням населення до центрів реальної влади, правовим нігілізмом, нерозвиненістю громадянських позицій, заідеологізованістю мислення, нетерпимим ставленням до нетрадиційних поглядів, низьким рівнем особистих претензій на політичну участь, мінливістю політичних принципів, схильністю до конформізму.

Традиційна українська політична культура зазнала істотних деформацій впродовж століть іноземного поневолення народу. Тому сьогодні вона має фрагментарний та суперечливий характер. Враховуючи перехідний стан сучасного українського суспільства, спробуємо дати їй загальну характеристику.

За характером політичного режиму, який панував в Україні впродовж 20 – 80-х рр. ХХ ст., і який сформував певні політичні якості окремих людей та народу загалом, ця політична культура має посткомуністичний, пострадянський і посттоталітарний характер, тобто в ній мають значну питому вагу елементи комуністичної ідеології, радянсько-більшовицькі стереотипи, сформовані в минулому політичні переконання й настрої. Проте ця політична культура вже не є ні офіційною, ні монопольною. Розкриття злочинів комуністичного тоталітаризму скомпрометувало її, зробило одіозною. Властиві цій культурі політичні орієнтації значною мірою функціонують за інерцією й часто приховуються її носіями.

За характером політичного статусу УРСР та української нації в СРСР нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Для неї значною мірою характерні зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості й кривди, атрофована здатність оцінити власні національні інтереси і цілі, відсутність навичок суверенного мислення та поведінки; схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили; вміння служити, а не самоврядувати на своїй, Богом даній землі.

За характером соціально-політичних процесів, що розгортаються в Україні, її новим статусом як суверенної самостійної держави політична культура сучасного українського суспільства стає національною і незалежницькою. Її підґрунтям є реабілітовані й легалізовані цінності суверенних епох української історії, ідеали національно-визвольної боротьби та сучасні потреби українського народу. Посткомуністичне суспільство та його державні органи ще не наважуються повною мірою визнати їхній офіційний статус, але вони знаходять дедалі більшу підтримку в народі, відроджуються й поширюються в національній свідомості та діяльності політичних сил.

За ставленням до демократії і держави як соціальної інституції політична культура сучасних українців залишається значною мірою авторитарною, етатистською та патерналістською. Проте за умов верненого існування відроджуються традиційні риси української культури, зокрема такі, як народоправство, толерантність, ставлення до держави в дусі лібералізму (не людина для держави, а держава для людини). Одночасно спостерігаємо прояви его- і громадоцентризму, які також притаманні українській ментальності. На це повинні звернути увагу політичні лідери, щоб вчасно нейтралізувати анархістські настрої й поведінку, сконсолідувати суспільство на засадах плюралістичної демократії та консенсусу політичних сил.

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних цінностей – з одного боку, та консервативно-ліберальних – з іншого, на інтернаціоналістів-космополітів та патріотів-незалежників (націоналістів). При цьому на Сході й Півдні України домінують перші, а на Заході та у Центрі – другі. Проте загальна тенденція суспільного розвитку характеризується лібералізацією суспільних відносин та поступовою українізацією політичних інституцій та всіх регіонів держави.

За цивілізаційно-культурними ознаками сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, хоча помітну роль у політичному житі відіграють риси ментальності та культури, характерні для східних народів. У російсько-самодержавний та радянський періоди історії України поширилися властиві для азійських народів ставлення до держави (етатизм і патерналізм), її глави (установка на харизматичних лідерів), політичних прав і свобод особистості (підданство, общинність), політичного режиму (авторитаризм), ролі церкви в політичному житті суспільства (підпорядкованість церкви державі). Характерною є розколотість українського народу на українсько- та російськомовні частини й відповідно зорієнтованість на українську та російську культури.

За системними якостями й зрілістю політичній культурі українського народу властиві амбівалентність (поєднання різних за змістом й спрямованістю елементів), нецілісність (відсутні окремі компоненти культури, а ті, що є, мають несформований характер), неорганічність (багато запозичених політико-культурних елементів не відповідають ментальності, національному характеру, традиціям, усій системі культури української нації).

Висновки:

1. Політична культура – це зумовлена історичним досвідом система відносно стійких цінностей, настанов та переконань, що визначають поведінку суб’єктів політики.

2. До функцій політичної культури відносять: інтегративну; комунікативну; функцію орієнтації; функцію ідентифікації; функцію соціалізації; функцію адаптації.

3. В структурі політичної культури можна виділити нормативний елемент (політичний досвід), ціннісний елемент (політичну свідомість) та поведінковий елемент (моделі політичної поведінки).

4. Політичний досвід фіксується в політичних традиціях, ідеологіях, символах, стереотипах і міфах, а також у формі існуючої політичної системи – її інститутах, нормах, системі зв’язків і моделях поведінки.

5. Політичний стереотип – це спрощене, схематичне уявлення про політичний об’єкт. Політичний міф – стійкий некритичний, емоційно забарвлений образ, уявлення про політичні події, явища і процеси. Політичний символ – знак, що виконує комунікативну функцію між суб’єктами політичних відносин.

6. Політична свідомість – це система політичних почуттів, знань, цінностей і переконань людей, на основі яких формуються стійкі орієнтації й настанови людей стосовно політичної системи та їх місця в даній системі, закріплюються певні моделі політичної поведінки. У структурі політичної свідомості можна виділити статичні елементи (політичні цінності, політичні переконання, політичні орієнтації) та динамічні елементи (суспільна думка, масові настрої та ін.).

7. Політична поведінка – це взаємодія соціальних суб’єктів (індивідів, соціальних груп) і політичної системи. До основних форм політичної поведінки відносять політичну участь та політичну неучасть (абсентеїзм).

8. Політична участь – це вплив індивідів і соціальних груп на політичну систему, її елементи, процес прийняття політичних рішень. Найпоширенішою формою політичної участі є електоральна участь.

9. Політичний протест – це виявлення негативного ставлення до політичної системи в цілому або до її окремих елементів. Норм, цінностей у відкритій, демонстративній формі. До форм політичного протесту відносять: мітинги; страйки; демонстрації; бойкоти; тероризм; політичний хеппенінг та ін.

10. Абсентеїзм – це ухилення від участі в політичному житті, втрата інтересу до політичного життя. Абсентеїстський тип поведінки існує в будь якому суспільстві, але його зростання свідчить про кризу легітимності політичної системи.

11. До основних типів політичної культури відносять: підданську, патріархальну, активістську; демократичну, авторитарну і тоталітарну; відкриту і закриту; консенсусну (інтегровану) і конфліктну (фрагментарну). Виходячи з цивілізаційного принципу, виділяють індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну і православну культури, а за домінуючою культурою – англо-американську, континентально-європейську, до індустріальну, тоталітарну культури.

12. Політична субкультура – це сукупність політичних орієнтацій та моделей поведінки, що значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

13. Політична соціалізація – це процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей суспільства. В якому він живе. Політична соціалізація як процес проходить дві фази – адаптацію (пристосування індивіда до соціально-політичних умов) та інтеріоризацію (засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи).

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

1. Охарактеризуйте основні структурні елементи політичної культури.

2. Які основні функції політичної культури?

3. Яку роль у функціонуванні політичної культури виконують політичні цінності, ідеали, міфи, стереотипи, символи?

4. Розкрийте сутність політичної соціалізації, її фази.

5. У чому специфіка патріархальної, підданської та активістської політичної культури?

6. Які фактори впливають на формування національної політичної культури?

7. Назвіть основні риси політичної культури українського народу.

Дайте відповіді на тестові завдання:

1. Ким з нижченазваних учених було введено в науковий обіг поняття політична культура?

А) Платоном

Б) Т. Гоббсом

В) І. Гердером

Г) М. Вебером

2. Структура політичної культури містить у собі:

А) політичні символи

Б) політичну соціалізацію

В) політичний досвід

Г) політичні міфи

3. До структури політичної культури не входить:

А) політичний досвід

Б) політична свідомість

В) політична символіка

Г) політична поведінка

4. Етнічні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність – це:

А) політичний досвід

Б) політичні цінності

В) політичні переконання

Г) політична поведінка

5. Який тип політичної культури переважає в державах, де панують авторитарні режими?

А) патріархальний

Б) підданський

В) активістський

6. Який тип політичної культури переважає в державах, де панують демократичні режими?

А) патріархальний

Б) підданський

В) активістський

7. Яка із зазначених характеристик відповідає патріархальній політичній культурі?

А) шанобливе ставлення до старших (патріархів)

Б) орієнтація на місцеві цінності – громаду, рід, плем’я й т.п.

В) у політиці беруть участь тільки особи старшого віку (патріархи)

Г) пряма передача політичного досвіду від старшого покоління молодому

8. Яка істинна характеристика підданської політичної культури?

А) орієнтація на активне включення індивіда п політичне життя

Б) прагнення вливати на політичну систему

В) пасивне відношення громадян до політичної системи

Г) орієнтація на політичні авторитети

9. Виберіть із наведених характеристик ту, котра відповідає активістській політичній культурі:

А) орієнтація на активну діяльність держави

Б) орієнтація на активне включення індивіда в політичне життя, прагнення вплинути на політичну систему з метою реалізації особистих і групових інтересів

В) орієнтація на ігнорування участі у політичному житті

Г) орієнтація на активне протистояння з політичною системою й протидія владі

Література:

1. Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді / В. М. Бебик, М. Ф. Головатий, В. А. Рехкало. – К., 1996.

2. Бурдяк В. І. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів / В. І. Бурдяк. – Чернівці, 2004.

3. Бурдяк В., Ротар Н. Політична культура, ідеологія, психологія / В. Бурдяк, Н. Ротар. – Чернівці, 2000.

4. Гаджиев К. С. Политические идеологии: концептуальный анализ / К. С. Гаджиев // Вопросы философии. – 1998. – № 12.

5. Дахин В. Политическая культура и власть / В. Дахин // Свободная мысль. – 1996. – № 1.

6. Дмитренко М. Особливості сучасної української політичної культури: проблеми визначення / М. Дмитренко // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5.

7. Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: навч. посібник / Ф. М. Кирилюк. – К., 2003.

8. Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалі / Л. П. Нагорна. – К., 1998.

9. Півнева Л. Політична і популярна культура як предмет політичного аналізу / Л. Півнева // Політичний менеджмент. – 2006. – № 6.

10. Підмазко Є. Концептуальні основи політичної культури як наукової теорії / Є. Підмазко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 7.

11. Хильки М. Політична культура населення України: аналіз розвитку громадянських якостей / М. Хильки // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1.

Список ключових понять і термінів до модуля ІІ

Абсолютизм – необмежена монархія, форма державного правління, за якої політична влада повністю належить одній особі – монархові та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади.

Автократія – система управління, за якої необмежена верховна влада у державі належить одній особі й не контролюється представницькими органами.

Автономія – форма самоуправління частини території унітарної, а іноді й федеративної держави, наділена самостійністю у вирішенні питань місцевого значення в межах, установлених центральною владою.

Авторитаризм – тип політичного режиму, який характеризується концентрацією влади в центрі і відчуженням народу від реальних важелів державної влади, обмеженістю прав і свобод громадянина, домінуванням командних, адміністративних методів управління.

Агітація – поширення політичний ідей та гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності, політичних дій.

Адміністрація – сукупність розпорядчих органів державного управління, виконавчої влади (уряд, відомчі установи, виконавчі комітети, апарат президента, губернатора тощо), діяльність яких визначена законом чи конституцією країни.

Апатриди – особи, які не мають громадянства й підданства жодної держави, проте мусять дотримуватися законів тієї країни, в якій вони зараз перебувають.

Бюрократія – 1) вищий привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі; 2) ієрархічно організована система управління державою чи суспільством за допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями.

Вето – передбачений конституціями деяких країн акт, завдяки якому глава держави абр верхня палата парламенту можуть призупинити впровадження законів або рішень, прийнятих парламентом чи його нижньою палатою.

Вибори – процедура обрання або висунення певних осіб, способом відкритого чи закритого (таємного) голосування; найбільш поширений метод створення органів та інститутів влади.

Виборча система змішана – порядок визначення результатів голосування, у якому поєднанні елементи мажоритарної та пропорційної системи.

Виборча система мажоритарна – порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Виборча система пропорційна – порядок організації виборів і визначення результатів голосування, при якому розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Герб державний – відмітний знак держави, офіційна прийнята емблема, виконана за законами геральдики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах тощо.

Гімн державний – урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності.

Громадські об`єднання – об`єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Громадянство – формально зафіксований правовий зв'язок людини з державою, який передбачає певну сукупність взаємних прав та обов’язків.

Група тиску – суспільно-політичне об`єднання, яке прагне задовольнити власні інтереси через вплив на державну владу або політичні партії. Від парії вона відрізняється тим, що безпосередньо не бореться за владу, не бере участь в керівництві та управлінні державою.

Демагогія – форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.

Демократія – форма політичної організації суспільства, яка визначає джерелом влади народ, його право вирішувати державні справи, водночас захищаючи громадські права і свободи.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Держава правова – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Держава соціальна – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Диктатура – нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим.

Закон – нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільного, державного життя і має вищу юридичну силу.

Засоби масової інформації (ЗМІ) – періодичні друковані видання та інші форми розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, соціальних груп, держав з метою оперативного інформування їх про події і явища у світі, конкретній країні, певному регіоні, зорієнтовані на виконання специфічних функцій (контролю, спостереження, соціалізації, розвитку культури населення та ін.).

Імпічмент – особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону вищих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок виборів повноважень.

Інавгурація – урочиста церемонія вступу на посаду глави держави або посвячення в сан.

Інституціональна підсистема – сукупність державних і недержавних інститутів, які виражають і представляють у політичній системі різні за значенням інтереси, – від загальнозначущих до групових і приватних.

Коаліція – союз політичних партій або угрупувань, створений на добровільних засадах для спільної участі у виборах або створення спільного (коаліційного) уряду.

Комунікативна підсистема – підсистема політичної системи суспільства, в якій реалізуються відносини між індивідами, соціальними спільнотами та інститутами з приводу організації та функціонування влади у зв’язку з виробленням і здійсненням певного політичного курсу.

Консенсус – згода між суб’єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп.

Конституція – основний закон держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, основні права, свободи і обов’язки громадян, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій держави тощо.

Конфедерація – союз декількох суверенних держав, що поєднуються для проведення єдиної політики з певними шляхами, наприклад, для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних проблем і т.д.

Конформізм – пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Корупція – злочинна діяльність щодо використання посадовими особами довірених їм прав і владних можливостей з метою власного збагачення. Типові вияви – підкуп чиновників, політичних діячів, хабарництво, протекціонізм.

Культурна підсистема – являє собою сукупність субкультур, політичний менталітет, конфесіональні системи, пріоритет цінності і переконання, стереотипи політичної поведінки тощо.

Лобізм – 1) діяльність соціальних груп, які відстоюють свої особливі політичні інтереси; 2) групи тиску на органи законодавчої і виконавчої влади.

Монархія – форма правління, за якої державна влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного глави держави – монарха, здебільшого спадкоємного.

Нормативна підсистема – підсистема в політичній системі суспільства, в якій реалізується сукупність правових, політичних, моральних норм, а також звичаїв, традицій, обрядів, що регулюють політичні відносини.

Опозиція – 1) протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил; 2) виступ проти думки більшості у законодавчих, партійних та інших структурах. Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну).

Парламент – найвищий законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням. У деяких країнах парламенти мають специфічні назви: конгрес – у США, кортеси – в Іспанії, сейм – у Польщі, кнесет – в Ізраїлі, Верховна Рада – в Україні та ін.

Підданство – приналежність особи до якоїсь держави, перебування під її юрисдикцією.

Політична орієнтація – певні уявлення політичних суб’єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Політична культура – невід’ємна частина загальнонаціональної культури. Це, насамперед, політичний досвід людства, соціальних спільнот, великих і малих соціальних груп, отриманий у ході історичного розвитку. Існуючи в певних формах, цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей і в остаточному підсумку виражається в їх політичних орієнтаціях й установках. Останні визначають політичну поведінку людей.

Політична партія – безперервно діюча організація, що існує як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях, націлена на одержання й відправлення влади і яка прагне з цією метою до народної підтримки.

Політична поведінка – взаємодія суб’єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики.

Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей й ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються найбільш стійкі й значущі політичні орієнтації й спрямування людей стосовно політичної системи і їхнього місця в даній системі.

Політична система – сукупність політичних інститутів, суспільних структур, норм і цінностей, а також їхніх взаємодій, у яких реалізується політична влада й здійснюється політичний вплив.

Політичні інститути – сукупність суб’єктів, які беруть участь у політичному житі суспільства (органи державного правління, законодавчі, судові органи, політичні партії, рухи, фронти тощо).

Політичні цінності – це етичні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість й ін.

Республіка – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Самоврядування місцеве – політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і за підтримки держави.

Символіка політична – різноманітні знаки, символи, які є предметами або актами людської поведінки, що відносяться до політичної сфери і є культурною пам’яткою певних соціальних груп чи всього суспільства.

Соціальна політика – діяльність держави за збалансованим розвитком суспільства, забезпеченням стабільності державного правління й соціального захисту населення.

Суверенітет – незалежність держави, що полягає у її праві на власний розсуд вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання будь-якої іншої держави. Суверенітет народу – визнання всіх громадян країни джерелом політичної влади.

Тоталітаризм – різновид політичного режиму, який характеризується всебічним і всеохоплюючим контролем влади над суспільством, підпорядкування суспільної системи державі, колективним цілям, загальнообов’язковій ідеології.

Унітарна держава – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

Федерація – форма децентралізованого державного устрою, за якої ознаки державного утворення притаманні як державі в цілому, так і її складовим частинам, що вважаються суб’єктами федерації.

Форма правління – організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Цивілізація – форма спільного життя людей, якій властиве відтворення власної матеріальної і соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих сенсів.