33.Стилістичний синтаксис: складні речення

Стилістика складного речення відрізняється від стилістики простого речення. Саме через те, що складне речення зазвичай становить певну цілісну одиницю, в ньому виникає стилістичний ефект естетичної цілісності, єдності в змалюванні картин; в простих реченнях кожен із членів речення, кожна думка залишається окремо виділеною (Не робіть незвичних жестів, які притягують до себе надмірної уваги)-сентенція.(Не робіть незвичних жестів. Не притягуйте до себе надмірної уваги). Стилістика складного речення часто зумовлена стилістичною сутністю простих речень(його структурних компонентів). Сурядні і підрядні речення дещо по-різному функціюють у стилях мовлення. Так, складносурядні речення переважають у художньому, конфесійному стилях, активними є вони у публіцистичному мовленні.Складнопідрядні речення використовувані в усіх стилях мовлення.

34.Стилістичний синтаксис: період

Період-багатокомпонентна конструкція, що має специфічну структуру, подібну до тексту, а також особливе інтонування.Періоди відносять до речень. Період складається з протазису(підвищення)-нагромадження інформації і апозису(знаження)-завершальна думка з різким спадом інтонації.Період з двох членів назив. двочленним, з трьох членів –тричленним. У стилістиці період вважається фігурою високого, піднесеного, урочистого стилю. У прозовий текст період вносить ритмомелодійні риси віршової мови і тим самим додає їй більшої ритмічності та мелодійності, бо прозовий твір також має бути ритмічним до певної міри.

За відношеннями між першим і другим періодами розрізняють кілька їх видів:

• Період завершальний

• Період означальний

• Період часовий

• Період предикативний

• Період причинний

• Період протиставний

• Період пояснювально-порівняльний

• Період умовний

• Період пояснювальний

Періоди є елементами художнього, конфесійного, зрідка публіцистичного стилів.

35. Стилістичний синтаксис: пряма, непряма, невласне пряма мова

                        Усне або письмове мовлення іншої особи, що вводиться в текст авторською ремаркою зі збереженням лексичних, граматичних та інших особливостей зветься прямою мовою. Одним із видів прямої мови є цитування. Це дослівний уривок з іншого твору, наведений із дотриманням усіх особливостей та посиланням на джерело. Цитати характерні для наукового та офіційно-ділового стилів. Обов’язкова умова – автентичність першоджерелу. Малі цитати основно характерні для публіцистики. Особливі значення посідає пряма мова в художньому стилі, завдяки чому він досягає глибокої експресивності. Зокрема в драматичних творах, пряма мова є єдиним засобом самовираження персонажів. У недраматичних жанрах мові автора протиставляється мова персонажів, яка дає рух оповіді, характеризує героя і його добу.

            Непряма мова – це форма чужої мови, що будується на основі безпосереднього висловлювання, але передається від автора за допомогою підрядних речень з певними скороченнями. Автор викидає тут деталі, нецікаві чи неважливі для читача, або ж коли відпадає потреба передати своєрідність мовлення персонажів.

НЕВЛАСНЕ ПРЯМА МОВА стилістичний прийом взаємопроникнення авторської і прямої мови, що й створює враження підслуханих думок: Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. (М. Коцюбинський). 

Невласне пряма мова поєднує в собі властивості прямої й непрямої мови. Вона характерна для художнього та деяких жанрів публіцистичного стилю.

Як і пряма мова, вона висловлюється від імені того, хто говорить, і зберігає його мовні особливості. Проте в ній, як і в непрямій мові, замість форм першої та другої осіб, як правило, виступає форма третьої особи. Слів автора немає. Ав тор ніби ототожнюється зі своїм героєм. Ось як, наприклад, письменник передає думки свого героя невласне прямою мовою: Підрубував учитель. Лівою рукою смикав пружний сто вбурець, дужо відгинав убік і розмахував сокирою... З кожним таким помахом робився дедалі злішим. На себе. Передовсім на себе, А на! А ось тобі. Ось! Падай викоріненою жертвою. Па дай. Бо дурень. Бо його життя так нічого й не навчило. Нічо го (Б. Тимошенко).

На письмі невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона виступає переважно у вигляді групи емоційно забарвлених ре чень, які раптом чи поступово вклинюються в текст розповіді. Іноді навіть важко встановити, де вона починається і де закін чується: Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай любить її такою, якою пам'ятає (1. Багряний).

Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, син та к сис та інтонацію висловлення мовця. Пря ма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова ав то ра, їх на зи ва ють авторським введенням. Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — прямамова). А: «П». А: «П!» А: «П?» «П», — а. «П!» — а. «П?» — а. «П,— а,— п». «П? — а.— П!» «П!— а,— П». «П,— а.— П». Пряма мова може стояти: 1. Після слів автора: Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не міг Леонардо да Вінчі бути тільки жи во пи с цем або тільки скульптором, так не на ро дже ний був Іван Франко на те, щоб усю силу сво го розуму, темпераменту й талану спря му ва ти якимось одним річищем... Франко був на ро дже ний поетом, але він же був на ро дже ний і прозаїком, і ученим-дослідником, і гро мад сь ким діячем. Його творча діяльність на га дує складний і прекрасний поліфонічний твір: ба га то мелодій, багато контрастів, го с т рі по єд­нан ня звуків— але, зрештою, все зли ва єть ся в світлу гармонію». 2. Перед словами автора: «В умовах власної держави Довженко виріс би на світового генія», — сказав у своєму виступі на урочистому зібранні Євген Маланюк. 3. Перед словами автора і після них, отже, ніби роз ри ва ти ся словами автора: «Життя мені всміхалося, — говорив Іван Фра н ко, — а діти були тим весняним промінням, яке зігрівало моє серце». Пряма мова може оформлятися у виді діа ло гу, якщо передається розмова, суперечка двох осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кіль ка чи багато осіб: –Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь мо ло ди ці своє череп’я. — В ньому більше дзво ну й приварку, нід в іншій голові... –Ось Варвара, що ніч обірвала, а день до то чи ла! — вигукує маляр і показує жіноцтву мо ло дісінь ку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу. –Чого ж твоя Варвара в стрічках? — підо зріло допитується немолода жінка. –Бо вона ще не дожила до ваших років. Їй теж хочеться подівувати... –Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб. –Ніяк не можу дешевше, — впирається ста те ч ний бондар з вусами Тараса Бульби. (Стельм.) У драматичних творах діалоги й полілоги скла да ють основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються імена пе­р со на жів: Гаральд: Щоправда, є одна у мене шана, Я пам’ятав священний заповіт Зірвать тобі з могили Іоанна Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт. Але пізнай, моя Єлизавето, Хай не сумує серце золоте: Немає квітів на труні поета. Один лиш терен дикий там росте. Єлизавета: Така судьба усіх свівців чудових – Їх тернами увінчує життя... Гаральд: Зате не в’яне цей вінок терновий, Для тебе я зірвав оце гілля І в золото оправив та рубіни. (І. Кочерга)  Якщо немає можливості виділити ім’я чи на зву дійової особи, то після них ставлять дво кра п ку: Марія: Куди ви, дівчата? Галя: В біб ліотеку.