2 Збірка В Стуса Веселий цвинтар

Збірка В.Стуса «Веселий цвинтар»

План

1. Стильові й ідейно-композиційні особливості збірки.

2. М.Коцюбинська, Ю.Шерех, М.Шкандрій про збірку.

3. Основні мотиви збірки.

Збірка "Веселий цвинтар" є третьою поетичною збіркою Василя Стуса, що створювалася впродовж 1968-1970 років і вже, зі зрозумілих причин, не подавалася до видавництв автором. Вона є етапною та понадвагомою в творчості поета, підсумовує київський період його творчости, засвідчує остаточну кристалізацію життєтворчої позиції письменника з виразно-експресіоністичними світоглядними домінантами. Поет сам виготовив у 1970 році лише 12 примірників саморобної збір­ки, яка призначалась для найближчого кола друзів.

Єдиний примірник «Веселого цвинтаря», який не був вилучений співробітниками КДБ чи спалений заляканими власниками під час арештів 1972 р., зберіг доктор хімічних наук Генріх Дворко. За тим варіантом збірки й робилася першопублікація. Ці поезії увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій 1977 року за кордоном видавництвом «Сучасність».

Суттєво, що збірка "Веселий цвинтар" відбиває певний період творчого розвитку і є композиційно цілісною, викін­ченою. Вона формувалась без стороннього втручання, поза тиском цензури, як зовнішньої, так і внутрішньої. Д.Стус зауважує з цього приводу, пояснюючи формально-стильові особливості збірки: "Не маючи найменшої надії на публікацію "Веселого цвинтаря", поет вільно експериментує з формою, зміщує й змішує стилі, нагромаджує образи й ви­бухає лірикою сюру ("Марко Безсмертний", "Вертання"). <...> Книжка є ще й вільним експериментом із формою: тра­диційна строфіка "На Лисій горі..." сусідує з вільною від рим поетичною ніби п'єсою "Ця п'єса почалася вже давно..." та цілком авангардним "Вперіодрозгорнутогобудівни...". Втім, формальні пошуки — другорядні. Надзавдання — відтворити дух доби. Звідси — певна епічність окремих віршів, занижена нагромадженням сюрреалістичних ситуацій, де максимально проявляється самотність, беззахисність і абсурд життя лю­дини, давно позбавленої й "інтимного" простору, і власних думок, і бодай якихось сподівань на краще". Утім, як зізнавався В.Стус у листі до Василя Захарченка, завершеною збіркою він не зовсім задоволений: "Закінчив нову збір­ку, але щось ніби не те, що малося б вийти."

Власне, В.Стусові йшлося про поєднання двох стильових ма­нер — гротескової та, умовно, герметичної — з метою витво­рення нової стильової якости, яка б максимально адекватно відбивала його світоглядні (зокрема, етичні) переконання.

Ідейний задум збірки «Веселий цвинтар», визначений М.Коцюбинською: збірка є поетичним документом «протесту проти інтелектуального застою ... імітації живого життя». «Веселий цвинтар» тяжіє до осмислення сутності людського життя, людського «Я». Стусів «веселий цвинтар» - символ, що ввібрав у себе два комплекси української ментальності - рабства і свободи. Через категорію страждання Стус виявляє існування двох людських світів на «веселому цвинтарі»: 1) через біль і страждання людина реалізує своє прагнення до свободи; 2) світ абсурду, якому протистоїть людина. Постає гротескно-сатирична фантасмагорія у відображенні абсурдного світу, де людині важко залишатися собою, справжньою: «Мені здається, що живу не я, а інший хтось - за мене у моїй подобі». Проте особистість, на думку В.Стуса, має долати світ абсурду, постійно самовдосконалюватися. Поет осмислює екзистенційні проблеми життя і смерті - «смерте існування», «життєсмерть». Отже, провідна ідея «Веселого цвинтаря» - утвердження важливого вибору, коли людина йде проти системи і оточення. Це не життя, а химерний вертеп абсурду. Тональність поезій збірки є дуже різкою, абсурдність таврується сатирою, прямолінійністю.

«Подібно до збірки «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» розгортається концентрично: ключове семантичне гроно (назва) наростає додатковими мотивами; водночас у цій збірці простежується і полярна побудова через мотив знеособленої дороги героя (образ маски, блазня) до порогу власної екзистенції (тручення світу), що прогнозує бажаний внутрішній злам (відторгнення мертвожиття, повернення-до-себе і самонаповнення)» (Г. Біла).

Ідея трагічного стоїцизму зближує філософію В.Стуса з ідеями екзистенціалізму, зокрема Гайдеггера, Сартра, особливо Габріеля Марселя з йою поняттям «Буття в ситуації», протиставленям «людини маси» як сукупності функцій - «особистісному началу», протиставлення людини, яка творить саму себе, - «змертвілому світові». Як і екзистенціалісти, в центрі світобудови В.Стус ставить внутрішнє буття людини. Оригінальну філософську концепцію дає вірш «Цей біль - як алкоголь агоній». У ньому відбито погляд автора на проблему власного призначення, своєї місії у світі. Результативним може бути тільки один шлях - заглиблення у власну екзистенцію, внутрішнє буття. Ліричний герой перебуває у стані глибокого душевного страждання, окресленого словами «біль», «жаль».

"У "Веселому цвинтарі" з'являється властиво Стусова інтонація, голос, віднині упізнаваний, який уже не можна сплутати з іншими голосами, образ, який не розчиниться в сонмі самопочезань і сотнях чужих подоб. Ця збірка є наслідком і свідченням якоїсь глобальної переміни, що відбулася зі Стусом і в якій відбувся він.

У "Веселому цвинтарі" перед нами, як зазначає М.Коцюбинська, «низка поетичних сатир, сюрреаліс­тичних портретів і колажів, гротескових притч, зміст яких — поетичне перевтілення у фантасмагоричних формах реальних абсурдів дійсності. Своєрідний Стусів театр абсурду». Варто одразу додати, що ця збірка В.Стуса несе в собі пере­довсім травматичний досвід поета й людини — досвід люди­ни переслідуваної й реально загроженої з боку всевладного політичного режиму. Тому гротеск можна трактувати одно­часно як спробу атакувати і захищатись.

Сергій Квіт мав абсолютну рацію, коли писав: "Василь Стус також є письменником пристрасти, що стала творчіс­тю. Хоч це літератор більше інтелектуальний, ніж чуттєвий". В.Стус таки справді є поетом пристрасти. І поетом інтелекту також. Ці дві домінанти вже у збірці "Веселий цвинтар" зростаються й дають нову синтетичну якість, у якій пристрасть відповідає за етику, а інтелект елементарно контролює високу якість літературного продукту.

Юрій Шерех шукав у творчості Стуса особливості стилю. Тобто, акцент пере­носив на власне поетику, доходячи слушних висновків, які ще й сьогодні проте не всі почули: "Поети шістдесятих років — Голобородько, Вінграновський, Костенко, Драч та інші, як і їхні однолітки в російській поезії, принесли в своїй творчості помітний нахил до «депоетизаці» або, коли хочете, до пое­тизації позірно непоетичного. У цьому сенсі Стус — людина свого покоління. Вирізняє його й прокладає міст між двома його манерами підкреслено, виразно відчутна напруга, екстатичність. Тому його поетистичний стиль веде до молит­ви, його антипоетистичний стиль — до химерного гротеску. А своє власне місце в розвитку стилів української поезії Стус знаходить у поєднанні елементів експресіонізму й сюрреаліз­му." Юрій Шерех, як ніхто, мабуть, інший, спос­теріг і влучно-тонко виокремив найсуттєвіше в аспекті сти­льової динаміки Стуса: "Експресіоністичні й сюрреалістичні первні поєднуються в синкретизмі світосприймання й світовідтворення (і поетичного світотворення) Стуса, коли звук стає кольором, колір — запахом, запах — дотиком, і так поезія поєднує ніби непоєднанне в одну суцільність.

А вже чистий сюрреалізм панує в гротескових перекривленнях по­буту — в образі "всесоюзного науководослідного центру по акліматизації картоплі на Марсі", в образі розчленованого кагебіста...".

У "Веселому цвинтарі" очевидною стає усклад­неність мови та образности поета. "Творення "важкої" поезії є своєрідною боротьбою за самоповагу, розривом з засвоє­ним комплексом меншовартості, що був наслідком культур­ної колонізації", — зауважує з цього приводу М.Шкандрій.

Дослідник, безперечно, має рацію, хоча ця ускладненість Стусового стилю має й інші, значно глиб­ші за політичні, причини. Ю.Шерех вважав, що "для Стуса складність" "мови", яка далеко виходить поза межі складности і навіть поза межі мови, випливає з молитовного став­лення до поезії. Уся техніка Стусового "високого стилю" — це тільки помічні атрибути, що личать розмові з Богом".

Передчуття розплати за інакодумство, цвинтарний настрій, незахищеність людини чесної й прямолінійної від ідіотизму життя, пошук смерті як альтернативи такому жит­тю, роздвоєння особистості, переосмислення понять життя і часу і, нарешті, розкриття в собі якоїсь таємничої сили, що дає змогу пережити всі негаразди, - такі основні мотиви збірки. Сама назва збірки - «Веселий цвинтар» - не просто парадоксальне сполучення непоєднуваних понять, а своєрідний оксюморон епохи, який є ключем до розуміння Стусових поезій. Поетичні сатири, сюрреалістичні колажі, ґротескно-притчеві фантасма­горії є свідченням постійної внутрішньої боротьби поета, його непримиренності зі станом соціальної задухи.

Прозорі алюзії сюрреалістичних колажів мають реальну життєву основу. Візьмімо хоча б такий вірш:

Цей корабель виготовили з людських тіл.

Геть усе: палуба, трюм, щогли

і навіть машинне відділення.

Морока була з обшивкою

особливо погано держали воду місця,

де попадалися людські голови.

Коли утворювалася потужна водотеча,

діру затикали кимось з екіпажу,

в той час як решта

шукала щасливої пристані

у відкритому морі .

Мотив приреченості й беззахисності, присутній у збірці «Зи­мові дерева», з'являється й у «Веселому цвинтарі»: «Неприхищенний, а чуєш, чуєш, протяг у душі!?» («Над осіннім озером»). І, перетворившись на відчуття приреченості всієї циві­лізації, разом із протестом проти жорстокості суспільного жит­тя й нелюдських умов існування виливається в гірку іронію, яка відображає реальність духовного цвинтаря нашого народу:

Кульгавий день відходить, бо печерний

ікластий лютий смерк не западе,

допоки аж останній самоїд

не з'їсть себе самого і помре

із філософським виразом. Мовляв,

життя коротке, а – забракло м'яса .

(«Як страшно відкриватися добру»)

У цьому ж вірші висловлено бажання втекти від себе - «піти світ за очі, повіятися з вітром і власної подоби утекти, мов чорта лисого», - аби лише не бачити «цвинтар душ» рідного народу.

Ліричний герой визнає, що втеча від себе і своєї свободи - це зло, що він не повинен шукати «щасливої пристані у відкри­тому морі»:

Вдатися до втечі?

Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон. І власної неволі

спізнати тут, на рідній чужині.

(«У цьому полі, синьому, як льон»)

Тут слова «рідна чужина» - не просто оксюморон, це - того­часні реалії, адже тоталітарна система зробила Батьківщину чужиною. Навіть гірше - тюрмою, де «сказитись легше, аніж буть собою». Помітний тут і перегук із Шевченковими рядками:

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій - не своїй землі.

У віршах «Ярій душе, ярій, а не ридай...» та «Колеса глухо стукотять...», присвячених пам'яті А. Горської та М. Зерова, висока трагіка утримується постатями з того берега Стікса, але навіть смерть вже не здатна протистояти чорному вертепу світової безголовости:

Колеса глухо стукотять,

мов хвиля об паром,

стрічай, товаришу Хароне,

з лихом, і з добром.

Колеса б'ють, колеса б'ють

кудись торують путь,

Уже. Додому не вернуть,

додому — не вернуть.

Колеса глухо стукотять,

колеса стукотять

в христа, в вождя, в усіх божат

і в мать і в перемать.

Москва, гора Ведмежа, Кем

і Попів-острів — шлях

за ґратами, за вартами,

розбухлий на сльозах.

І знову Вятка, Котлас, Усть-

Вим. Далі — до Чиб'ю,

рад-соц-конц-таборів союз,

котрий Господь забув,

Диявол теж забув.

Тепер тут править інший бог:

марксист, расист і людожер —

один — за трьох.

Москва — Чиб'ю, Москва — Чиб'ю,

печорський концентрак

споруджує нову добу

на крові і кістках. («Колеса глухо стукотять»)

Так пам'ять про трагіку минулого у контексті «Веселого цвинтаря» виявляється найстрашнішим злочином. І щоб запобігти цьому, кожного виявленого самітника піддають прискіпливому промацуванню душі: чи ж не надто далеко відійшов від ви­значеного кимось шляху?

Стус дуже гостро реагує на ці доскіпливі погляди-лапання живої душі брудними руками: «Сто дзеркал спрямовано на мене, / в самоту мою і ні­мо­ту». Проте лише минуле зберігає свою чистоту, і саме в давно забутому він дошукується справжности. Поки ж про майбутнє краще не думати, бо там:

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща тьма.

І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.

Тільки чорна водь. І чорна пуща.

А твого Святошина — нема.

Ні сестри, ні матері, ні батька.

Ні дружини. Синку, озовись.

Поніміли друзі. Чорна гатка

в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.

Лиш тремтить, як віра в спроневірі,

копійчана свічка на столі

та шугають люто по квартирі,

ніби кажани, твої жалі.

(«Зазираю в завтра – тьма і тьмуща»)

В. Стус намагається віднайти Бога в собі. Поет заглиблюється у свій внутрішній світ і, знайшовши Його, не переби­рає на себе функції Господа, а існує з Ним паралельно:

Я з ним удвох живу. Удвох існую,

коли нікого. І гримить біда,

мов канонада. Він опорятунок,

я ж білоусто мовлю: порятуй,

мій Господи. Опорятуй на мить,

а далі я, оговтаний, врятую

себе самого сам. Самого - сам.

Бог для В. Стуса є не якоюсь вищою силою, що вимагає рабського покло­ніння, а всього лиш допомогою для власного мислячого «я». Поет не просить у Бога якогось чуда, а лише «опорятунку на мить», для того, щоб далі боротися самому. Стусів Бог «приватний», поет не дає Йому вийти з себе:

Він хоче поза мене вийти. Прагне,

Рятуючи, донищити мене

аби на протязі, на буряних вітрах

я вийшов сам із себе, наче шабля

виходить з піхов... Хоче вийти геть,

щоб згасла свічка болю. Щоби тьма

впокорення мене порятувала

інобуттям. Іножиттям...

Ключовим у контексті художнього осмислення В.Стусом образу Бога сприймається поетичний твір "В мені уже наро­джується Бог..." Це одна із найскладніших для аналізу поезій (констатація має дещо умовний характер, оскільки сприй­няття й осмислення інших творів Стуса теж потребує високої концентрації духовної енергії).

В мені уже народжується Бог,

і поступово одміняє душу,

і повнить груди холодом, і світлом

мене донищує...

Свій варіант осмислення цієї поезії пропонує І.Дзюба: "не про гординю йдеться... а про те, що Бог входить у душу... готує її до блаженної миті самоспалення". «В мені народжується Бог і напівпам'ятний, напівзабутий... Я з ним удвох живу. Удвох — існую коли ніко­го... Він — опорятунок для мене... Він хоче поза мене вийти..». Можемо спостерігати поетичне самовираження концентрації у внутрішньому світі ліричного героя високого духовного начала, витоки якого і в християнській традиції; усвідомлення ліричним героєм складності "союзу" Бога і людини.

Поет не боїться неминучої смерті, тому й у відповідь усім невдачам звучить Шевченкове «Мені однаково...» в переосмисленні В. Стуса:

І чи померти, а чи жить

Однаковісінько, їй-богу ж,

Однаково. Чи ти, чи ні,

а помремо на чужині,

шукавши отчого порогу .

(«Один лиш час і має совість»)

У Стусовій поезії постійно стикаються два, здавалося б, діа­метрально протилежні прагнення: лишитися самим собою, «у власне тіло увійти» і водночас побачити себе відстороненим поглядом збоку, щоб осягти власну роздвоєність. Така ж діа­лектика єдності й роздвоєності звучить і в гротескно-притчевих поезіях «Еволюція поета», «Виховання», «Перевиховання».

Рівновага основних тональностей - гротескно-іронічної і непроглядно-похмурої (художнє відображення життєвої неприхищеності й безвиході) зі спокійно-розважливою відстороненістю (той стан душі, коли вже ніщо не страшить) - надає збірці філософської довершеності, мудрої виваженості.

6