Философия

1.Природа філософських проблем, їх зв'язок з фундаментальними питаннями людського буття

Філософія виступаючи у якості науки, світогляду, методології і духовності має основне питання

або основні питання. Основними питаннями в найбільш загальному розумінні є постановка і розв’язання проблеми, від якої залежить доля існування предмету. Стосовно основного предмету філософії існують наступні точки зору: 1.основним питанням філософії будь-яких періодів(етапів, шкіл, напрямків) є проблема відношення мислення і буття, матерії і свідомості, матеріальною і ідеальною з боку їх первинності чи вторинності. В той же час, основне питання філософії - це також проблема, яка розв’язує наступне питання: пізнавальний чи непізнавальний світ; 2.суть основного питання філософії: як співвідноситься у житті людини і сусп. такі явища як мораль, моральність, аморальність, тобто ця філософія стверджує, що в реальному житті людина живе і діє відповідно до моральності;3.у всі періоди на всіх етапах розвитку філософії ця проблема існувала і існує і постає як проблема людської свободи. Точки зору розуміння питання філософії:1) Проблема визначення матерії і свідомості, мислення і буття, істини і пізнаваності світу.2) Кожна філософська система чи в залежності від історії, чи в залежності від специфіки школи має своє основне питання:a) Екзистенціалізм – філософія існування: - вибір; - свобода існування; -ситуація.b) Неотомістська – співвідношення між людиною і богом, вірою і розумом.c) Феноменологічна(етична феноменологія) – проблема відношення людської моралі і її конкретної діяльності.3) Основне питання філософії – свобода. Проблема свободи у відношенні до того життєвого світу, в якому вони реалізуються. Має сенс при наступному розумінні свободи: свобода – це почуття, усвідомлення, теор.-практ. означеність людиною(сусп.-ом) саме свого, а не чужого місця в світі.

У філософії розрізняють дві головні проблеми. Основна проблема – відносини людини і світу. Проболема світу має такі питання – Що є світ? Який світ? Світ має початок чи ні? Світ є безкінчений?, а проблеми людини - Що є людина? Має початок чи ні? Який людський шлях?Який сенс життя? Основне питання всієї філософії - це питання про відношення мислення до буття. Що є первинним: дух чи природа? Залежно від того, як філософи розуміли дане співвідношення, вони складали такі противоположнвих напрямки: ідеалізм, матеріалізм та дуалізм.

Поняття буття є вихідним для філософії. Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світоглядний орієнтир. Завдяки цій якості воно виконує функцію сенсоутворення у людському світорозумінні. У XX ст., коли людство відчуло можливість свого самознищення, буття постає як вища цінність та міра моральної відповідальності людини за свої дії. Нарешті, у реальному виявленні буття постає перед людиною у контексті питання про смерть, безсмертя та шляхи людського самоутвердження. Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо-орієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них і саме поняття буття не є предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою.Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших в знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і цільовим орієнтиром для людини.Отже, фундаментальне значення проблеми буття для філософії виявляється у тому, що: 1.ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та узагальненого (сутнісного) розгляду будь-яких явищ реальності; 2. від розв'язання проблеми буття залежить розуміння та розв'язання усього кола філософської проблематики; 3. постаючи гранично можливим орієнтиром для людського самоздійснення та філософствування, проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей; 4. проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.

2. Своєрідність філософського усвідомлення дійсності, особливості результатів філософствування

Філософія як форма осмислення світу як єдиного та цілісного в своїй основі, допомагає зрозуміти, що є людина, яке місце вона займає у світі, якими можливостями та перспективами вона володіє, у чому сенс життя та які можливості досягнення щастя. Коли стародавньогрецького філософа Діогена запитали, що йому дала філософія, він відповів: “Крайньою мірою готовність до будь якого повороту долі”. Отже засвоєння філософії в першу чергу передбачає усвідомлення внутрішнього невідривного взаємозв’язку філософії з найбільш ґрунтовними проблемами людського існування. Аристотель підкреслював, що філософія розпочинається з подиву перед світом. Тому початком вивчення філософії повинно бути розуміння того, що людина, її буття у світі, буття світу людини та Всесвіту взагалі, зовсім не самозрозумілі речі і потребують серйозного філософського обміркування.

Філософія не пропонує готових рішень, орієнтує на самостійний пошук можливих відповідей, отже її засвоєння потребує самостійних, творчих зусиль. Мабуть тому Платон й назвав філософію наукою людей вільних.Філософія виникає у середині І тисячоліття у трьох найбільш розвинутих осередках цивілізації того часу - у Стародавній Індії, Китаї, Греції. Вперше застосовує поняття “філософія” як назву особливої науки грецький філософ Піфагор.Далі Платон пов’язує її з мудрістю, тобто прагненням зрозуміти світ як єдиний та цілісний у своєї основі. Пізніше розгорнуту характеристику філософії як науки дає Аристотель, який визначає її як вчення про всезагальні початки буття, його першопричини та принципи. Він твердить, що філософія досліджує суще як таке, те, що йому належить само по собі.Отже вже звідси вимальовується коло філософських питань та її предмет.Коло питань: взаємозв’язок людини та світу, духу та природи, мислення та буття, матеріального та ідеального.Предмет - загальним чином осмислений взаємозв’зок людини та світу.Коло питань та акценти у розгляданні предмету філософії змінюються у ході історії.

Спочатку філософія виникає як наука наук. Потім поступово виділяється особливий предмет

мораль, Естетика - вчення про прекрасне, соціальна філософія –вчення про суспільство, закономірності його функціонування та розвитку, Антропологія - вчення про людину, Аксіологія - вчення про цінності. Поступово ці підрозділи філософії відокремлюються у самостійні науки. Цей процес завершується у ХІХ-ХХ ст. В цей же час філософська увага концентрується навколо проблеми людини. Вже Кант - німецький філософ ХІХ ст.- зазначає, що головні філософські питання: Що я можу знати, Що я повинен робити, На що я можу сподіватися. Цю думку продовжує й філософ ХХ ст. Макс Шелер. Він наполягає, що усі центральні філософські проблеми можна звести до питання - що є людина.

Виходячи з усіх цих міркувань можна дати таке визначення філософії - Філософія (від грецької любов до мудрості) - це теоретична форма суспільної свідомості та самосвідомості, яка відображає світ та людину у їх цілісності та взаємозв’язку і виявляє всезагальні форми їх буття.

Своєрідність філософії полягає в тому, що вона має водночас і риси світогляду і риси науки.

Своєрідність філософії щодо науки:

1.На відміну від окремих наук має всезагальний, універсальний предмет.

2.Це єдина наука, яка піддає сумніву саму можливість пізнання власного предмету. У зв’язку з цим Аристотель визначав філософію як науку, яка постійно себе шукає, тобто постійно шукає свій предмет. Філософська позиція агностицизму, яка обстоює принципову неможливість пізнання світу, також вказує на зазначену специфічну рису філософії.

3.Має проблемний характер. Її проблеми - вічні та невичерпні, тобто філософія ніколи не дає остаточної відповіді на власні питання та усвідомлює це.

4.Не має якихось одних, загальновизнаних рішень. У філософії завжди існують різноманітні, навіть протилежні погляди на одну й ту саму проблему. Ця риса споріднює філософію із світоглядом.

5. Філософія має парадоксальний характер, її проблеми та їх вирішення можуть суперечити повсякденному досвіду.

6.Не має емпіричних засобів та методів дослідження, тому спирається на емпіричні положення інших наук, узагальнює їх, це умоглядна система знання.

7.Філософські дослідження завжди несуть відбиток особи філософа, його соціокультурного оточення.

8.У філософії існує спадкоємність у розвитку ідей, постійне звернення до минулих надбань, їх нове обміркування. Тому не можна засвоїти філософію без знання її історії.

На відміну від повсякденного мислення, філософія хапактеризується:

1.Завжди логічно обґрунтовує, аргументує свої рішення. Навіть коли надається негативне рішення, чи вважається, що проблема не має рішення це треба довести.

2.Є не будь яким світоглядом, а його теоретичною формою. Має власну мову - спеціальні поняття, категорії, принципи.

3.Повсякденне мислення формується у процесі практичного відношення до світу, практичної взаємодії з ним, є формою його духовно-практичного засвоєння. А філософія народжується із пізнавального відношення до світу, виступає формує його духовного засвоєння.

4.У повсякденному мисленні перш за все відбиваються корисні знання, які можуть бути необов’язково істинними. Філософія ж прагне до здобуття істинних знань. Але якщо ми кажемо, що філософія – це пошук істини, то виникає питання: яку саме істину шукає філософія. М. Бердяєв у своїй праці “Філософія свободи. Смисл творчості” зазначав: “Філософія шукає істину, а не істини…Філософія є загальна орієнтація у сукупності буття, а не окрема орієнтація у окремих станах буття.”

Специфіка філософії полягає і в своєрідності способів і методів філософського мислення. Філософія здійснює особливий синтез всіх засобів осмислення, опанування світогляднометодологічною проблематикою. Основні риси цього синтезу та методології філософської діяльності такі: філософія виявляє категоріальні факти, тобто такі характеристики загальнолюдських відносин, які мають універсальний і світоглядно значущій характер. На теоретичному рівні філософія мислить гіпотетико-дедуктивно, тобто висуває певну гіпотезу, а далі зіставляє її з філософськими фактами, вірогідність яких доведена практичною цілісністю людської діяльності. При цьому думка рухається від абстрактного до конкретного, тобто найбільш цілісного опанування предметом філософської рефлексії.

3.Соціальна спрямованість філософського знання

Суттєвою частиною змісту будь-якого розвиненого філософського вчення є теорія пізнання (гносеологія) - спеціалізоване навчання про пізнавальної діяльності людини. Має таку спеціалізовану теорію і соціальна філософія, що аналізує специфіку соціального пізнання - особливості пізнання (способи, можливості і процеси отримання знання) суспільних процесів людьми. Соціальне пізнання, як і пізнання природних явищ, будується на протиставленні об’єкта і суб’єкта знання, в результаті якого виникає активне відношення суб’єкта до об’єкта, прагнення представити і висловити якусь об’єктивну реальність у свідомості (знання) людини. Об’єктом соціально-філософського знання (пізнання) виступає товариство, всі різноманітні прояви, об’єктивної для пізнає суб’єкта, життєдіяльності людей. Роль об’єкта в структуруванні соціального пізнання, у визначенні напрямів розвитку пізнавального процесу, у виникненні різних його типів, форм і рівнів дуже значна. Розрізняючи об’єкти соціального пізнання (мораль, право, виховання), ми тим самим виявляємо і наукові дисципліни, які їх вивчають (етика, правознавство, педагогіка). Суб’єкт соціального знання (пізнання) - людина, яка цілеспрямовано відображає у своїй свідомості (почуттях і думках) об’єктивно існуючу реальність суспільного буття. У зв’язку з цим важливо звернути увагу на те, що, хоча кожен акт пізнання здійснюється лише в індивідуальній людській голові, проте, саме пізнання передбачає оволодіння тими формами розумової діяльності і культури, які виробило людство. Таким чином, соціальне пізнання можна охарактеризувати як рух суб’єкта до об’єкта, його відтворення в ідеальних образах. Однако, як відомо, всякий рух включає в себе момент спокою. Саме тому й пізнання - це діалектична єдність перериваної і безперервного. З одного боку, соціальне пізнання - безперервний процес розуміння дійсності, а з іншого боку - досягнення пізнає діяльності втілюються в певних результатах, які фіксуються в знакових системах (природних і штучних мовах).

Процес соціального пізнання завжди здійснюється в ході суспільно-практичної діяльності - реальних дій щодо збереження або зміни умов існування. Інакше кажучи, соціальне пізнання, як і пізнання природних явищ, обумовлено предметним типом людської діяльності. Це означає, що тільки в діяльності відбувається і отримання, і предметна апробація тих знань, які формуються у людини. Таким чином, можна сказати, що соціальне пізнання - це сфера досягнення знання, притаманна будь-якої діяльності людини. Соціальне пізнання людини, спрямоване на осягнення закономірностей свого буття в суспільстві, разом з тим має ряд специфічних особливостей. Поперше, пізнаючи соціальну дійсність, людина має справу все-таки з дещо іншою обєктивною реальністю, ніж це, припустимо, буває в пізнанні природних явищ. По-друге, роблячи обєктом пізнання суспільство, людина пізнає і свою власну діяльність, втілену в різних формах культури. Це вдається йому зробити тому, що він подумки відокремлює себе від самої діяльності, протиставляє себе як субєкта суспільству, яке в цьому випадку виступає обєктом пізнання. По-третє, в пізнанні соціальної дійсності не можна не враховувати різноманіття різних ситуацій суспільного життя людей. Ці ситуації залежать від часу і від просторової локалізації, від природних (географічних), соціокультурних, психофізіологічних та інших всілякої факторів. По-четверте, соціальне пізнання орієнтоване на людину, групу людей, історичну ситуацію, які завжди індивідуальні, особливі й унікальні у своєму становленні, існування та зміни. По-пяте, соціальне пізнання практично завжди ціннісно забарвлене, воно упереджено до отриманого знання, бо часто-густо зачіпає інтереси і потреби людей, які через відмінності життєдіяльності та інтересів керуються різними установками і ціннісними орієнтаціями в організації та здійсненні своїх дій.

Всі ці особливості соціального пізнання свідчать, що отримані в ході його здійснення, знання можуть мати науковий і позанаукові характер. Відповідно й саме соціальне пізнання теж може бути науковим або позанаукові. Існують різноманітні форми позанаукового соціального пізнання, рамки яких також вельми умовні. Найбільш значущою і найпоширенішою формою позанаукового пізнання (знання) є практично-буденне. Практично-буденне - це знання, що спирається на здоровий глузд людей. Це знання є узагальненням їх життєвого щоденного (повсякденного) досвіду. Воно включає в себе різні форми уявлень про навколишній світ: вірування, прикмети, традиції, перекази, повчання, передчуття. Наукове пізнання - це відображення дійсності, повязане не просто з емпіричної констатацією різних фактів, але, перш за все, з теоретичним відтворенням обєкта в логіці понять (категорій). Це означає, що в науковому пізнанні утворюються поняття (категорії) через які осягається, аналізується дійсність. Наукове пізнання - це процес, який включає в себе два важливих моменти: 1) збір інформації про обєкт шляхом спостереження і роздуми над ним; 2) організація інформації, створення ментальних структур ("фреймів", як часто зараз кажуть).

4. Філософія в системі духовної культури

Філософія як світогляд і система знання є надбанням духовної культури кожного народу та кожної історичної епохи. Водночас її можна назвати вищим досягненням, узагальненням та самоосмисленням вселюдського досвіду, знання й культури. Адже недаремно Цицерон говорив, що „філософія – то культура розуму”.

Філософія виникає не на підставі утилітарної користі, але й не безпідставно, а У відповідь на найбільш ґрунтовні духовні потреби людини. Така життєва укоріненість філософії і пояснює підстави її багатотисячолітнього існування як невід’ємної частки духовної культури людства. Філософія у перекладі з грецької означає любов до мудрості. Мудрість це особливого роду знання. Знання, яке дає можливість людині осягнути таємниці її буття, розібратися в найскладніших питаннях і ситуаціях її життя. Розглядаючи філософію саме у такому ракурсі слід пам’ятати, що людина має не тільки тілесні потреби, але й духовні. Людський дух так само, як і тіло людини, потребує їжі, тепла і світла. І Філософія з'являється як необхідна передумова духовного життя і саморозвитку людини. Тому Цицерон і визначив філософію як культивування душі. У

цьому контексті ми бачимо, що даремним було б шукати у філософії якусь утилітарну, безпосередню користь. Навряд чи філософія допоможе людині добре влаштуватися у житті, заробити більше грошей, здобути матеріальний комфорт. Але коли стародавньогрецького філософа Діогена запитали,

що йому дала філософія, він відповів: “Крайньою мірою готовність до будь-якого повороту долІ”.

І мабуть це не так вже замало. Які ж саме духовні потреби задовольняє філософія?

По - перше, це Потреба у осмисленні світу, у внесенні у життя смислу. Філософія розмірковує над питаннями що є світ і людина, яке місце людина займає у світі, які можливості і перспективи вона має, у чому полягає смисл життя та які можливості досягнення щастя.

Російський філософ Микола Бердяєв писав з цього приводу: ”Філософія завжди прагне осягнути смисл світу, завжди опирається безглуздю світової необхідності. Основна передумова будьякої справжньої філософії - це припущення про існування смислу і можливість осягнути смисл, можливість прориву до смислу через безглуздя.”

Характеристика філософії як форми осмислення світу дає нагоду осягнути її життєву значущість. Справа у тому, що ставлення людини до світу завжди визначається смислом. Смисл співвідносить будь-яке явище, будь-який предмет з людиною: якщо щось не має смислу, то воно перестає існувати для людини. Смисл – це зміст людського буття (зокрема внутрішнього), який

береться у особливій ролі – бути посередником між людиною і світом, людиною і собою. Саме смисл визначає, що ми шукаємо у світі і що осягнемо у ньому і у себе самих.Отже від того як ви засвоїте філософію, які філософські концепції оволодіють вашим розумом і серцем, буде залежати смислове наповнення вашого життєвого світу. Буде залежати чи виробити ви власну точку зору на світ, яка визначена певним філософсько - смисловим горизонтом, чи будете мати “кочку” зору на світ, яка укорінена у ваших буденних забобонах.

Таким чином філософія задовольняє фундаментальну психологічну потребу людини – Потребу у життєвій орієнтації. Якщо людина не знає де південь і північ, захід і схід, вона може заблукати, збитися зі шляху. Так само, якщо людина байдужа до кінцевих питань власного існування вона дуже легко у кризових обставинах, може заблукати у власному житті, збитися зі життєвого шляху. Отже філософія допомагає людині жити життям свідомим, самостійним, визначеним, долати обмеженість власного буденного існування. Радянський філософ Трубніков писав: “Ми задихаємось, заслані у зону вторинних, проміжних питань. Нам потрібна уся перспектива, з переднім та заднім планом, а не спотворений обрій, який не має манливих мерехтливих далей.”

Далі можна зазначити, що мудрість – це не нагромадження знання. Геракліт зазначав: “нагромадження знання не навчає мудрості”. Мудрість – це знання про причини і начала, про сутність, про суще як таке взагалі. Отже, ще одна потреба, яка спонукає людину до філософських міркувань - це Потреба осмислити світ як єдиний і цілісний у своєї основі. Цілісне, загальне осмислення світу допомагає людині не тільки в визначенні її буттєвих орієнтирів, але і при визначені орієнтирів для її практичної і пізнавальної діяльності. Загальне репрезентує реальність не тільки такою, якою вона є, була, або буде насправді, але й в усьому багатстві її можливостей. Тому Ортега-і-Гассет визначив філософію як пізнання Універсуму – усього того, що ми маємо.

5. Філософія як світоглядне знання. Історичні типи світогляду

Філософія (від грец. phileo — люблю і sophia — мудрість) -це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення — буття". Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. В загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості. Отже, світогляд постає формою загальнолюдського самовизначення в світі.

Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.Світогляд в цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані. Саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі світ, і себе самих. Світогляд це найважливіший фактор ненасильницького об’єднання суспільства. Суспільство, де над переважною частиною існує певний світогляд (набір цінностей) здатне до існування. Складовими світогляду постають: • погляди, • переконання, • принципи, • ідеали, • цінності, • вірування, • життєві норми.

За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного освоєння світу, яка покликана:– інтегрувати людину у світ;– надати їй найперших життєвих орієнтирів;– подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.

Виділяють два рівні світогляду: життєво-повсякденний – складається стихійно, в процесі повсякденної життєдіяльності. Це світогляд широких шарів суспільства.теоретичний – це філософський рівень світогляду, коли людина підходить до світу з позицій розуму, діє, спираючись на логіку, обґрунтовуючи свої висновки і твердження.та Науковий світогляд виникає пізно – на етапі накопичення наукою достатньої кількості знань для відповідей на основні світоглядні питання, створення цілісної картини світу на основі наукових законів та даних спостережень, експериментів.

Існує три типи світогляду 1) міфологія 2) релігія 3) філософія.

Філософія як теорія не може бути найпершою формою світогляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію – розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм – “злиття всього з усім”; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності та міфу, як розповіді про дійсність, міф і був єдиноможливою дійсністю – самою реальністю. Давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів, була інтегрована в ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення.Подальший розвиток світобачення пішов по двох лініях – по лінії релігії і по лінії філософії.Релігійне мислення, після міфологічного, стало першою формою осмислення людиною світу і, можливо, воно, згідно останніх наукових даних, виникло близько 40 – 50 тисяч років тому. Поява релігії була обумовлена таким рівнем і якістю людського мислення, коли людський інтелект виявився здатним відділити свою думку (у вигляді образу, слова) від оточуючої його реальної дійсності. Релігія – форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на земний (природний) і потойбічний (надприродний, небесний). При цьому на відміну від науки, що теж створює свій другий світ у вигляді наукової картини природи, другий світ релігії заснований не на знанні, а на вірі в надприродні сили і їх очолюючу роль в світі, в житті людей. До того ж сама релігійна віра – це особливий стан свідомості, відмінний від упевненості ученого, яка базується на раціональних основах; у релігії ж віра реалізується через культ.Причина релігії – залежність людей від непідконтрольних їм природних, природних і соціальних сил. Вона виступає як ілюзорне заповнення слабкості людини перед ними. Довга еволюція релігії привела до ідеї бога як розпорядника справ земних і небесних. Релігія свого часу грала позитивну роль як засіб соціальної регуляції, формування усвідомлення єдності людського роду, загальнолюдських цінностей.

Відомо, що філософське осмислення світу починається значно пізніше міфологічного і релігійного, оскільки філософське осмислення – це вищий рівень розуміння світу і цілком закономірна його пізніша за часом поява.Загальне, що ріднить релігію і філософію, – це вирішення світоглядних проблем. Але характер підходу до цього глибоко різний. На противагу релігії з її ставкою на віру філософія завжди спиралася на знання, розум. Вже перший крок філософії полягав в пошуку єдиного у всьому, в пошуку першооснови світу не за його межами, а в ньому самому.

6. Передумови виникнення філософії

Питання про походження філософії — це досить складна філософська проблема. Її висвітлення передбачає відповіді на питання: коли, де, за яких обставин, з чого, чому і як виникла філософія. Щодо цих питань у літературі існує кілька точок зору, котрі хоч і відрізняються, все ж пов'язані між собою і доповнюють одна одну. Спробуємо скласти інтегральну картину процесу виникнення філософії з метою поглиблення уявлень про її сутність, специфіку, призначення в суспільстві та значення для особи. Майже всі дослідники сходяться на тому, що в середині І тис. до н. е., десь приблизно в VI ст., в трьох осередках стародавньої цивілізації — Індії, Китаї та Греції — практично одночасно виникає філософія. Не вдаючись до деталізації (це питання докладніше буде розглянуте далі), дамо загальну характеристику цієї епохи.

Будь-яке значуще, аж надто суспільне, явище має для свого виникнення певну сукупність передумов, що викликали його до життя. Отже, до найбільш визначальних передумов можна віднести такі:1.Соціально-економічні, тобто такі, що характеризуються відповідним рівнем розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства. Внаслідок таких процесів відбувається остаточний розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло) філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися: а) централізація міст; б)розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло запозиченню знань і досвіду. Все це забезпечувало для певної частини громадян можливість постановки питань і пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.2. Духовно-культурні: а)вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури діалогу, обміну думками; б)завершення формування писемності і на основі цього в)наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої тощо; г)порушені та розв’язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те, „що є світ?” і „як правильно жити?”, а інша – робить пошуки відповідей на них своїм ремеслом, професією, що дістає назву „любов до мудрості”, або „філософія'”. Ці люди здебільшого не належали до політичної чи військової аристократії, а були від народження (або ставали) „аристократами духу”, тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.4. Джерелами філософії були також наявні міфологічні оповіді та первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв’язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події, учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням перших філософів було переведення смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєвопрактичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціонально-теоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.

Перші кроки до осмислення сутності світу і людини в міфологічно-релігійній формі було зроблено у Стародавньому Єгипті, а також в Індії та Китаї. А представники стародавніх семітських народів упродовж п’ятнадцяти століть до нашої ери виробили свої уявлення про світ і людину та її призначення й відобразили їх у відповідних священних книгах юдаїзму та християнства. Однак лише у Стародавній Греції УИ – У ст. до нашої ери склалися зазначені вище передумови, і саме з цього періоду й від цього народу традиційно ведеться родовід філософії як форми знання і способу світоглядного тлумачення сутності світу і людини. Наведені міркування дають підставу розглядати філософію в таких визначальних аспектах.

1.Філософія – то духовно-культурне явище, зародження і становлення якого здійснюється завдяки історично визначеним умовам.

2.Філософія постає і функціонує одночасно у двох основних взаємозумовлених „іпостасях”: а)світогляд; б) знання.

Або ж філософія є світоглядне знання, що, на відміну од усяких інших типів знання, має свою специфіку і спрямування. З такого її становища випливають усі інші функції, що визначають її місце і роль у житті окремого індивіда й суспільства. Тим-то перш ніж приступити до характеристики самої філософії, ми з’ясуємо сутність світогляду як притаманного лише людині способу її самовизначення і самоутвердження.

Філософія (з грецької. – любов до істини, мудрості) – форма суспільної свідомості; вчення про перші засади буття, про загальні принципи буття і пізнання, про відношення людини до світу, наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Філософія виробляє узагальнену систему поглядів на світ, місце людини в ньому; вона досліджує пізнавальні цінності, соціальнополітичне, етичне і естетичне відношення людини до світу.

Найбільш загальні засади сущого такі, як: буття – небуття, простір – час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода і т. ін. – загальності, з яких “конструюється” світ, в якому ми живемо, і складають предмет філософії.За своїм змістом філософія є прагнення до всеосяжності і єдності. Якщо інші науки роблять предметом вивчення якийсь окремий зріз реальності, то філософія прагне охопити всю реальність в її єдності. Реальність світу як цілого – такий зміст філософії. По своєму методу філософія є раціональний спосіб пояснення дійсності. Філософія прагне до побудови системи, заснованої на розумі, а не на вірі або художньому образі, які у філософії виконують допоміжну роль.Мета філософії – знання, вільне від звичних практичних інтересів. Корисність – не її мета. Ще Арістотель говорив: «Всі інші науки більш необхідні, а краще немає жодної».

Філософія узагальнює досягнення науки, спирається на них. Ігнорування наукових досягнень привело б її до беззмістовності. Але розвиток науки відбувається на фоні культурного і соціального розвитку. Тому філософія покликана сприяти гуманізації науки, підвищенню в ній ролі етичних чинників.Вивчення філософії сприяє підвищенню загальної культури і формуванню філософської культури особи. Вивчення філософії покликане формувати мистецтво жити в явно недосконалому світі. Жити, не втрачаючи особової визначеності, індивідуальної душі і загальнолюдської духовності. Філософія примушує людей думати.

Призначення філософії – пошук долі людини, забезпечення буття людини в світі. Філософія потрібна для забезпечення можливо кращого стану людства. Філософія зве кожну людину до благородства, істини, прекрасного, добра. Коли людина потрапляє в таку галузь діяльності, де її звичні стереотипи, методи та навички «не спрацьовують», де треба «поглянути на себе з боку», там вона, хоче того чи ні, переходить на філософську позицію і не просто працює з об’єктом або спілкується з суб’єктом, а й усвідомлює своє ставлення до них, позначає своє місце серед них, звітуючись у сенсі власних дій, перетворюючи їх на відповідні вчинки. Потреба у безпосередньому застосуванні філософії виникає тоді, коли від готових рецептів доводиться переходити до створення нового бачення світу, нових висхідних принципів діяльності. Краще робити це не доморощеними засобами, а з урахуванням філософського досвіду, напрацьованого в історії людства. Без філософії не обійтись людині, що розмірковує, творить й орієнтується на відповідальність перед світом, а не на владу над ним.Одна з задач філософії – допомогти людині в удосконалюванні свого світогляду, у доведенні світогляду до рівня світорозуміння. Якщо більш докладно розгорнути значення філософії в системі культури, то можна виділити такі її соціокультурні функції: світоглядну, методологічну, гуманістичну, ідеологічну, практично перетворювальну.

Світоглядна функція філософії полягає в наступному:1.Філософія є теоретичною формою світогляду. Вона Раціоналізує (перекладає у логічну форму) та Систематизує (теоретично оформлює) результати досвіду людини в усіх його формах.2.Філософія є формою критичного переосмислення застарілих форми досвіду та елементи світогляду. Критикує не тільки минуле, сучасне, але й майбутнє (антиутопії).3.Виконує прогностичну функцію щодо світогляду. Обмірковує перспективи та можливості подальшого розвитку людини та суспільства.

Методологічна Функція Філософії міститься в тому, що філософія виробляє загальні принципи організації та побудування теоретичної та практичної діяльності, тобто:1.Розробляє універсальні методи наукового пізнання, дає загальнометодологічне обґрунтування наукового знання - у цьому полягає її гносеологічне значення.2.Координує співвідношення методів у процесі наукового пізнання.3.Інтегрує, тобто об’єднує різногалузеві знання та методи пізнання.4.Сприяє виникненню нового знання через прогнози, виявлення нових проблем (евристичне значення).

Гуманістична функція – Філософія сприяє формуванню та розвитку людського духу та розуму. Обмірковує найважливіші проблеми людського існування й дозволяє людини жити свідомим життям, стійко зустрічати будь-які звороти долі.Філософії також притаманні ідеологічна та практично-перетворювальна функції, оскільки філософія продукує ідеї, які формують світогляд людини, організують і спрямовують її діяльність та життєдіяльність.

7. Зародження та особливості філософії на древньому сході.

Локальні цивілізації землеробського типу, що склалися на Сході, є найдавнішими на Землі. Поняття «Стародавній Схід» охоплює грандіозний часовий проміжок загальнолюдської історії від середини IVтисячелетія до н. е.. (утворення державності в Єгипті і Месопотамії) до III столетія до н.е. (падіння ханьських Династія у Китаї). Прийнято також вважати, що кінець стародавньої історії в Індії збігається з арабським вторгненням на півострів Індостан у 710 році.

Стародавній Схід представляє собою складний і багатоплановий тип цивілізації. Основними ознаками філософії Ст. Сходу є:

Економічним підставою є меліоративний землеробство, при це земля і вода знаходяться у власності держави;

Державна влада будується на принципах централізації з розвиненою бюрократією;

Абсолютну владу держави представляє правитель (цар, імператор);

Населення перебуває в цілковитій залежності від держави;

Людина об'єктивно ні, ні суб'єктивно не виділяє себе з природи і суспільства.

географічно філософія зявляється в тих країнах де вперше виникли цивілізації та перші держави (Китай Індія Ст. Єгипет Месопотамія);

Східна філософія це ідеалістична філософія, тобто філософія духу;

Філософія стародавнього світу це – менталітет народу виражений через думку (менталітет – це система духовних, моральних засад буття того чи іншого народу, який зумовлений цілим рядом причин: природними ресурсами, історією, традицією, звичаями, екон.розвитком та географічним положенням); Особливості менталітету Східних народів: 1. Дифузія людини і природи (в Індії Л і П олне і теж); 2. Пращуром є все для всіх однакове (Брахман –вічне, духовне, тотоальне начало, яке фактично і продовжкє все в світі); 3 Ідея душі – все живе; 4. Сансара – переселення душі; 5 – Проблема сенсу життя.

У філософії Стародавнього світу чітко простежуються дві парадигми (з грецької – “приклади”, “взірці”) світорозуміння: східна і західна. Основи східної парадигми сформували філософські вчення Стародавнього Китаю та Індії, а західної – Стародавньої Греції.Цей процес започатковано з VII ст. до н.е. в країнах, що розташовані по 30-й північній паралелі від Тихого океану до Балкан. Насамперед, він стосується Китаю, Індії та Греції.

З чотирьох основних вогнищ стародавніх східних цивілізацій (Єгипет, Межиріччя, Індія і Китай) для історії розвитку філософсько-правової думки особливий інтерес становлять два останніх.

8.Основні напрямки філософії стародавньої Індії

Індійський народ має дуже давню історію. Населення Стародавньої Індії поділялося на чотири варни (касти) – замкнені внутрішнім життям групи людей, які займали чітко визначене місце в суспільстві. Основою поділу був різновид занять. Жерці – брахмани керували релігійним життям, кшатрії були воїнами, вайш’ї займалися ремеслами, землеробством, торгівлею. Найбільш упослідженою була каста шудр – недоторканих. Її представники вважалися слугами інших каст і не мали права на суспільну діяльність, знання тощо. До речі, староіндійські закони забороняли доступ до знань і громадського життя також жінкам.

Ведична література

Для філософії Стародавньої Індії характерна значна кількість систем і вчень. Перші філософські думки відображені у найдавнішому індійському літературному творі “Веди” (зі санскриту – “знання”), що складався з ІІ тисячоліття до н.е. Основні думки- 1. Існує Брахман. 2. Творить світ Брахман. 3. Все повертається до Брахмана. 4 Існує душа. 5 . Сансара.

До ведичної літератури належать: Рігведа-Хвалебні гімни богам; Самведа - Священні пісні; Яджурведа - Заклинання при жертвоприношенні; Атхарваведа-Магічні заклинання Пояснювальні тексти до “Вед”: Брахмани - Пояснюють мету жертвоприношень; Упанішади - Розкривають основні філософські ідеї Вед.

Упанішади

Упанішади, написані приблизно за 800 – 500 років до н.е. і являють собою вчення про єдність брaхмана (першопричини всього існуючого, що перебуває у спокої і проникає в усе суще) та aтмана (душі індивідуальної істоти, яка відмежована від усього несуттєвого, поверхового, що притаманне людині).Основне знання, яким має опанувати кожен, – це розуміння того, що брахман і атман складають єдине ціле. Воно дає можливість людині у глибинах душі осягнути вічність буття.Друга важлива іпостась Упанішад – учення про карму і перевтілення. Згідно з ним, душа людини обов’язково перевтілюється в нову форму існування залежно від своїх вчинків. Це карма. Ланцюг перевтілень вічний. Таким є і колообіг душі. Це означає, що людина залучена у вічне дійство і що її долю визначає моральний принцип – гарні вчинки призводять до кращої наступної форми існування, а негативні – навпаки. Позначається цей процес поняттям сансара, тобто “біг, який повертається до місця свого початку”. Початком у даному разі є бездоганний брахман – атман, і саме до його стану необхідно наближати душу шляхом беззастережного слідування дхармі, вічному законові, що впорядковує основу всіх космічних подій і є мірилом людської діяльності. У цілому, згідно з Упанішадами, людське буття песимістичне: воно повне страждань, які виникають у вічному чергуванні життя і смерті. Страждань можна позбавитися, лише утримуючись від будь-якої діяльності та бажань. Але при цьому необхідні знання. Найвищим з них є інтуїтивне проникнення в брахмана: мудрець, який це робить, сам стає брахманом.

З середини І тисячоліття до н.е. в Індії започатковується класична філософія: вчення і погляди спрямовані на якнайширше осмислення буття, розуміння та пояснити системності світу. З цього часу філософські роздуми перестають належати вузькому колу брахманів (жерців) і проникають у широкі верстви населення. З часом староіндійські філософські системи поділилися на ортодоксальні, такі, що визнають авторитет Вед як одкровення (астіка) і неортодоксальні, що суттєво відійшли від ведичних світоглядних традицій (настіка).

Санкх’я - Тлумачить взаємодію двох світових начал:пуруші – свідомого, але пасивного духу;

пракріті – активної, але грубої несвідомої матерії. Створений ними світ підлягає космічним циклам,

що зумовлює вічний колообіг існування. В ньому душа і тіло мають бути чітко розмежованими. Адже груба матерія здатна заплямувати душу. Тоді неможливе її краще перевтілення;

Йога - Пояснює, як душа може звільнитись від матеріального пракріті, а також розкриває комплекс фізичних і психічних вправ, скерованих на заспокоєння й очищення душі;

Ньяя - Являє собою давньоіндійське логічне вчення; Вайшешіка - Пояснює атомістичну будову світу і доводить, що у кожному космічному циклові

атоми, з’єднуючись, формують досконалі тіла. Згодом вони розпадаються, руйнуючи світ. Таким чином, рух сущого відбувається від досконалості до занепаду.

Суттєво від ведичних традицій відійшли джайнізм і буддизм.

Джайнізм

Засновник джайнізму Махавіра (бл. 500 р. до н.е.) заперечував авторитет Вед. Основними елементами світу джайністи вважають індивідуальні душі, здатні до самовдосконалення. Але їх