Коваленко Є.І., Бєлкіна Н.І. Історія зарубіжної педагогіки. Хрестоматія. — Київ, 2006.

Йоганн генріх песталоцці

Йоганн Генріх Песталоцці (1746—1827) — видатний швейцарський педагог-гуманіст, теоретик народної школи. Вся його праця була спрямована на пошук шляхів поліпшення життя народу. Великі надії він покладав на правильно організоване виховання і навчання дітей, на єдність розумового, морального і фізичного виховання в поєднанні з підготовкою до праці та участі в ній. Свою педагогічну теорію педагог виводив із основної мети виховання, яку він вбачав у розвитку всіх природних здібностей дитини з врахуванням її індивідуальних та вікових особливостей. При цьому виховання повинно формувати із дитини не просто гармонійно розвиненого індивідуума, а трудівника — члена людського суспільства.

Песталоцці обґрунтував теорію елементарної освіти, згідно якої діти в процесі навчання і виховання повинні засвоювати основні елементи знання, моралі, прийомів праці. Вчений намагався поставити і розв'язати одну із найважливіших дидактичних проблем — проблему відбору змісту освіти, яка повинна поступово ускладнюватися відповідно до індивідуальних та вікових особливостей дітей.

Розробляючи проблеми дидактики, Песталоцці велику увагу приділяв принципу наочності навчання, намагаючись пов'язати чуттєве сприйняття з розвитком мислення. Важливим завданням навчання вчений вважав розвиток логічного мислення, пізнавальних здібностей, вміння логічно і послідовно викладати свої думки, формулювати поняття.

Спираючись на свої ідеї розвиваючого навчання і елементарної освіти, Песталоцці поклав початок наукової розробки методики початкового навчання рідній мові, арифметиці, геометрії, географії.

Педагогічні погляди Песталоцці викладені у працях «Лебедина пісня,» «Як Гертруда вчить своїх дітей,» «Лінгард і Гертруда».

Лінгард і гертруда

(Книга для народу)

20. Основа доброї школи — те саме, що й основа людського щастя, і є не що інше, як справжня мудрість життя

Поміщик і лейтенант увійшли в Гертрудину світлицю. В кімнаті було так тісно, що ледве можна було пройти поміж прядками. Коли двері відчинились, Гертруда, що не чекала гостей, звеліла дітям підвестися й дати місце гостям. Але поміщик спинив її і, нікому не давши рушити з місця, за руку провів пастора й лейтенанта вздовж стін до її стола.

Важко собі уявити, яке захоплення викликала ця кімната у гостей. Те, що вони бачили у Мейєра, здавалося їм дрібницями порівняно з цим.

І це цілком природно. Порядок і добробут у хаті багача не справляють такого враження. Мимохіть думаєш при цьому, що інші не можуть дозволити собі подібного тільки тому, що у більшості не вистачає грошей. Але добробут бідної хатини, який свідчить, що всі люди могли б добитися того самого, якби вони були привчені до порядку і добре виховані, на добру душу справляє величезне враження.

Тепер гості побачили кімнату, переповнену бідними дітьми у стані цілковитого добробуту.

Поміщикові здавалося, що він немов уві сні бачить картину, перший зразок свого відродженого, краще вихованого народу, а яструбиний погляд лейтенанта, як блискавка, перебігав від дитини до дитини, від руки до руки, від роботи до роботи, від ока до ока. Чим більше він бачив, тим сильніше хвилювала його думка: їй пощастило зробити те, чого ми шукаємо, — школа, яку ми шукаємо, створена в її хаті.

Якийсь час у хаті панувала мертва тиша. Гості дивилися й мовчали. Ця тиша і знаки поваги, що межують з побожністю, які виявив до Гертруди серед цієї тиші лейтенант, примусили серце Гертруди забитися сильніше.

А діти в цей час бадьоро продовжували свою роботу й посміхаючись поглядали одне на одного; вони розуміли, що пани прийшли заради них і придивляються до їхньої роботи.

Лейтенант перервав, нарешті, мовчання і спитав:

• Усе це ваші діти, господарко?

• Ні, не всі мої, — відповіла Гертруда і почала показувати йому від веретена до веретена своїх дітей і дітей Руді.

• Чи повірите ви, пане лейтенанте, — сказав пастор, — що діти Руді ще чотири тижні тому не вміли спрясти жодної нитки. Лейтенант подивився на пастора і господарку і сказав:

• Невже це можлива річ?

• Так воно й повинно бути — дитина за кілька тижнів може навчитися добре прясти. Я знала дітей, які навчилися цього за кілька днів, — відповіла Гертруда.

• Не це дивує мене в цій хаті, — сказав поміщик, — а щось інше. Відтоді, як ця жінка взялася за дітей, за яких-небудь 3 — 4 тижні вони змінилися до невпізнанності. Раніше на їхніх обличчях лежала печать смерті і злиднів, а тепер усе це стерлося, зникло безслідно.

Лейтенант відповів по-французькому:

• Але що ж робить вона з дітьми?

• Один Бог знає, — сказав поміщик.

• Якщо ви тут навіть пробудете цілий день, ви й тоді нічого незвичайного не помітите. Вам здаватиметься, нібито все, що вона говорить і робить, могла б зробити і всяка інша жінка, і, звичайно, найпростішій бабі в селі не спаде на думку, що те, що робиться тут, вони могли б виконати з таким же успіхом.

• Цього досить, щоб ще більше піднести її в моїх очах, — сказав лейтенант і додав, — мистецтво закінчується там, де перестають помічати. Все велике і високе таке просте, що дітям і пустунам здається, ніби вони все це і, може, навіть більше могли б зробити самі.

Коли пани заговорили між собою по-французькому, діти почали переглядатись і посміхатись. Гейрлі і той, який сидів напроти нього, повторювали, наслідуючи дорослих: «Парле, парле, парле» (від французького «parler» — говорити).

Гертруда подала їм знак і в кімнаті запанувала тиша. Побачивши на прядках книги, лейтенант спитав Гертруду, навіщо вони дітям.

Вона подивилась на нього і сказала:

• Як навіщо? Вони вчаться по них.

• Але ж не тоді, коли прядуть? — спитав лейтенант.

• Саме тоді, — відповіла Гертруда.

• Це я хотів би побачити, — сказав лейтенант.

• Так, — сказав поміщик, — ти повинна нам показати це.

• Діти, візьміть ваші книги і вчіться, — сказала Гертруда.

• Голосно, як завжди? — спитали діти.

• Так, голосно, як завжди, але як слід!

Діти швидко розкрили книги; кожний знайшов сторінку, яка була відмічена для нього, і почав учити задане йому на сьогодні. І в той час, як очі дітей уважно дивилися в книги, колеса прядки продовжували крутитися, не зменшуючи швидкості.

Лейтенант не міг відвести очей від дітей і попросив Гертруду показати йому все, що вона проробляє з ними, і все, чого вона їх навчає.

Вона хотіла була скромно ухилитись від показу, вважаючи все, що вона робила, за малозначне і гадаючи, що пани все це знають в тисячу разів краще, ніж вона.

Але поміщик підтримав прохання лейтенанта.

Тоді вона наказала дітям закрити книги і почала розучувати з ними вірші. Цього разу це був уривок з пісні:

Як чудово сонце сяє

Високо в небі в полумінні!

Як ніжний блиск його проміння

Радість серцю посилає.

Вони вивчали третій уривок.

Вона прочитала його голосно й поволі, повторюючи один рядок за іншим; діти так само поволі й виразно повторювали їх услід за нею; і так робили доти, доки хто-небудь з дітей не заявляв: «А я вже знаю!» Тоді він один повинен був проказати весь уривок; і коли все було сказано правильно, вона запропонувала йому прочитати всю строфу іншим, а ті повторювали вже за ним, доки не вивчали напам'ять. Після цього вони проспівали всі три строфи цієї пісні; дві перші вони вже знали раніше.

Потім вона показала гостям, як вона їх навчає лічби, і все це було просто і легко застосувати в житті. Але про це іншим разом.