111_agroekolog

І – зона відчуження: вона охоплює місцевість із щільністю радіоактивного забруднення 40 і більше Кі/км2. Землі виключаються з фонду землекористування.

ІІ – зона безумовного відселення зі щільністю радіоактивного забруднення 15 - 40 Кі/км2. Угіддя не використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції.

ІІІ - зона гарантованого відселення зі щільністю радіоактивного забруднення 5 - 15 Кі/км2. Після дезактивації частина території включається в фонд землекористування.

ІV – зона радіаційного контролю зі щільністю радіоактивного забруднення 1 - 5 Кі/км2. Тут може вестись у повному обсязі сільськогосподарське виробництво при систематичному контролі за безпечністю продукції.

Загальна оцінка придатності території для отримання екологічно безпечної продукції проводиться на основі усієї наявної інформації про співвідношення основних типів угідь, ґрунтовий покрив, агрокліматичні умови, розораність, еродованість і родючість ґрунтів, наявність у межах території небезпечних у екологічному відношенні промислових та інших підприємств, види і рівень забруднення атмосферного повітря, поверхневих вод, ґрунту. Зазначена інформація знаходиться у розпорядженні земельної, агрохімічної, гідрометеорологічної та екологічної служб України. Після опрацювання й аналізу одержаних даних роблять попередній висновок про екологічний стан територій, який у майбутньому обов'язково уточнюють. За результатами оцінки території поділяють на три класи придатності (рис. 5.1):

перший клас - територія придатна для одержання екологічно безпечної продукції всіх сільськогосподарських культур (екологічна ситуація в цілому благополучна; ґрунти високого або підвищеного рівня родючості, екологічно стійкі; шкідливі речовини відсутні або кількість їх така, що не перешкоджає одержанню безпечних високоякісних урожаїв);

другий клас - територія обмежено придатна для виробництва екологічно безпечної сировини (екологічний стан дещо погіршений: показники ґрунтової родючості та вмісту токсичних речовин дають змогу одержати екологічно безпечні врожаї лише деяких сільськогосподарських культур, які найбільш толерантні до токсичних речовин);

191

третій клас - територія не придатна для одержання екологічно безпечної рослинницької продукції (екологічний стан на території, як правило, несприятливий; ґрунтовий покрив — екологічно нестійкий, забруднений і з низьким рівнем родючості; високоякісну продукцію в таких умовах одержати неможливо).

Рис. 5.1. Придатність території України для вирощування екологічно безпечної продукції станом на 2000 р. [35]

Розміщення сільськогосподарських культур у сіво-

зміні. З точки зору екологічних принципів, різноманіття середовища - це основна гарантія його стабільності. Тому дуже важливим залишається питання раціонального розміщення і чергування культур.

Велика роль у підтриманні стану ґрунтів, фітосанітарної ситуації належить сівозмінам. Вони дають змогу регулювати режим органічної речовини ґрунту і мінеральних елементів живлення, підтримувати задовільний структурний стан ґрунту, регулювати водний баланс агроценозів, протидіяти процесам ерозії

192

і дефляції, зменшувати забур’яненість посівів, регулювати фітосанітарний стан.

Але на практиці фермери, орендатори й інші виробники сільськогосподарської продукції з різних причин зменшують кількість вирощуваних основних сільськогосподарських культур у польових сівозмінах. Це призводить до порушення науково обґрунтованого чергування цих культур, як наслідок – недоотримання урожаю та зниження його якості.

За оптимальної забезпеченості добривами і пестицидами, при використанні стійких до хвороб сортів, біопрепаратів й інших засобів захисту значення сівозмін щодо мінерального живлення, боротьби з бур’янами і хворобами послаблюється, збільшуються можливості повторного вирощування рослин. Але сівозміна – необхідний захід для отримання високих і стійких урожаїв навіть за умов використання інтенсивних технологій. Непереборною перепоною на шляху поглиблення спеціалізації сівозмін стоїть біологічна втома ґрунту через накопичення колінів. Більшість інших факторів може бути подолано, питання лише у ступені затратності й екологічній безпеці препаратів і технологій.

Оптимальні терміни повернення культур на попереднє місце наведені в табл. 5.1.

Таблиця 5.1

Оптимальна періодичність повернення сільськогосподарських культур на попереднє місце вирощування, ро-

ки (за М.К. Шикулою)

193

Продовження табл. 5.1

До проблематичних факторів, що не дають обійтись без сівозмін, також можна віднести розвиток бурякової нематоди, кореневої тлі, вілт бавовнику і деякі інші. У тих випадках, коли беззмінне вирощування культур приводить до накопичення специфічних шкідників, різко зростає затратність через використання пестицидів і ще більше – екологічні ризики через їх токсичність.

Тому на основі усереднених даних вважаються можливими такі екологічно припустимі концентрації посівів у сівозмінах: зернові культури – 60 - 80%, цукровий буряк – 20 - 25%, кукурудза

– 50 - 60%, коноплі – 50%, картопля – 30 - 50%, соняшник і льон – 14 - 16% [3]. Ці межі можуть коливатися залежно від типу та родючості ґрунту. Так, високий урожай кукурудзи на силос і зелений корм можна отримувати при будь-якому попереднику, а також за беззмінних посівів. Це ж саме стосується картоплі. В Україні близько 20 - 25% картоплі вирощуються у беззмінній культурі протягом багатьох років. Отримати при цьому стабільний урожай можна за умови щорічного внесення достатньої кількості органічних і мінеральних добрив, вирощування ранніх і середньоранніх сортів, які дають змогу після збирання врожаю висадити сидерати, надійно захищати картоплю від шкідників і хвороб (особливо фітофторозу та макроспіріозу) [23].

194

Великотоварне рослинництво найчастіше використовує 8 - 12 – пільні польові сівозміни. Середній розмір поля при цьому 80 - 120 га. Але ця система не завжди відповідає сучасним вимогам: наявність багатьох полів заважає впроваджувати широкозахватну техніку (наприклад, за системою no-till), великий перелік вирощуваних культур може ускладнювати їх реалізацію на ринку. А у малоземельних фермерських (70 га) і селянських (1-2 га) господарствах про впровадження таких сівозмін взагалі мова не йде. Сівозміни з довгою ротацією зменшують площі полів. Обробіток одних і тих же культур на багатьох полях, віддалених одне від одного, є неефективним, трудомістким. Велика кількість полів ускладнює застосування групового методу роботи техніки, збільшує затрати на численні переїзди, розукомплектування, потім агрегатування і налагодження техніки, що займає до 30% змінного часу [34]. Тому логічним і з екологічної, і організаційної точок зору є впровадження сівозміни з мінімально короткою ротацією і максимально збільшеними полями – чотирьохпільної сівозміни. При цьому одне поле знаходиться у стані пару, друге – під озиминою, третє – під цукровим буряком, четверте заняте ярими культурами.

Склад попередників у чотирьохпільній сівозміні не погіршується, а посіви соняшника можна розташовувати через ротацію на половині поля. Єдиний суттєвий недолік – різноманіття родючості на окремих частинах укрупнених полів.

Варто звернути увагу на підсівні, післяукісні, післяжнивні культури, які подовжують час знаходження ґрунту під рослинним покривом. Це один з найважливіших засобів біологізації. Особлива роль належить хрестоцвітим з їхньою унікальною здатністю очищати ґрунт від інфекцій. Використовуючи ріпак, суріпицю, можна значно посилити профілактичну санітарну дію сівозміни. Ущільнювальні посіви досить ефективні також стосовно захисту від ерозії.

Великі можливості відкриваються в розширенні асортименту кормових культур, у тому числі інтродукції нових видів. Ускладнення агроценозів, розвиток полікультури – одна з перспектив екологізації землеробства і підвищення його стабільності.

Надспеціалізація, коли на одній території вирощується лише одна або декілька основних культур, - неідеальна з екологічної точки зору. Вона небезпечна дегуміфікацією, втомою ґрунту,

195

дефляцією, ерозією. Але все-таки вирощування невеликого переліку рослин може бути економічно ефективним через високу продуктивність, якщо використовуються досконалі технології вирощування. Тоді загальні екологічні збитки все-таки менші, ніж якщо розміщення культур і умови вирощування не відповідають їх екологічним особливостям. Врахування особливостей території, кліматичних, ґрунтових факторів, біологічної специфіки різних видів і сортів сільськогосподарських культур дає змогу значно підвищити віддачу від аграрного виробництва і можливо зменшити площі орних земель на користь природних ландшафтів.

Дискусійним питанням при розробці структури посівів і сівозмін у степовій і лісостеповій зонах можна назвати використання чистого пару.

Роль чистого пару в землеробстві полягає у зменшенні впливу посух, подоланні забур’яненості посівів, накопиченні рухомих форм елементів живлення рослин у ґрунті, покращенні фітосанітарної ситуації. При цьому підвищується стабільність вирощування зерна, більш рівномірно і ефективно використовуються трудові й матеріально-технічні ресурси.

Однак за всіх переваг чистого пару для нього характерні і деякі недоліки: підвищена ерозійна небезпечність, скорочення надходження у ґрунт рослинних решток, надлишкова мінералізація органічної речовини, втрати азоту через міграцію за межі кореневого шару. Надлишкова мінералізація гумусу до того ж збільшує концентрацію нітратів у ґрунті до глибини 3 - 5 м і ґрунтових водах. Частка затримання опадів ґрунтом на чистих парах не перевищує 25 - 30% навіть при снігозатриманні.

Та все-таки високотехнологічне рослинництво без парів не обійдеться. Пар – це «лікар» для ґрунту, за один рік він звільняє поле від негативних факторів врожаю, що накопичуються при монокультурі. Він реанімує поля у сівозміні і є основою землеробства. У зоні нестійкого зволоження пар повинен займати близько 10%. Оптимальні межі насичення сівозмін окремими культурами і чистими парами наведено в табл. 5.2.

Оцінюючи можливість скорочення використання чистих парів, необхідно визначитись, наскільки їх можливо замінити іншими засобами. Головним лімітуючим фактором при цьому є вологозабезпеченість.

196

Таблиця 5.2

Оптимально допустимі межі насичення сівозмін окремими культурами і чистими парами в першій технологічній групі земель (0-30), % (М.К. Шикула)

197

Продовження табл. 5.2

198

Пари, що зайняті ранозбираними культурами (озиме жито і кукурудза на зелений корм, бобово-злакові однолітні сумішки, бобові багаторічні трави на один укіс), до моменту сівби озимих накопичують достатньо вологи. В цілому варто визнати, що за кількості опадів більше 400 мм відмова від чистих парів при технологічних засобах відновлення мінерального режиму і боротьбі зі шкідниками можлива.

Якщо чисті пари використовуються, дуже важливо упорядкувати систему догляду за паровими полями, зокрема забезпечити повне залишення рослинних решток у полі й мінімізацію обробки ґрунту з метою граничного скорочення надлишкової мінералізації органічної речовини, втрат азоту, протидії ерозії і зменшення випаровування вологи.

На ґрунтах, які зазнають вітрової ерозії (степова зона), для більшого снігозатримання впроваджують кулісні пари. У літньоосінній період поле обробляють за типом чорного пару. Кулісні культури (коноплі, гірчицю, соняшник, сорго, кукурудзу та ін.) сіють за 1,5 - 2 місяці до сівби озимих культур, щоб висота рослин у кулісах становила не менше 15 см. Найефективніші посіви куліс із південних конопель і гірчиці.

Важливим елементом ґрунтозахисних технологій є вирощування багаторічних трав. Вони протидіють ерозійним процесам, сприяють підвищенню родючості, покращенню водно-фізичних характеристик. Багаторічні трави добре виводять з ґрунту нітрати і збільшують врожай наступних за ними культур. У лівобережній зоні нестійкого зволоження їх варто вирощувати один рік і лише на один укіс. Це пов’язано зі зрідженням багаторічних трав за 2-3 роки і заростанням бур’янами. Вони сильно і глибоко (до 1,5 - 2 м) висушують ґрунт.

Обробіток ґрунту у системі агротехнічних заходів, спрямованих на підвищення родючості ґрунтів і продуктивності сільськогосподарських культур, є надзвичайно важливим елементом.

Обробітком ґрунту називають механічну дію на нього робочими органами машин і знарядь з метою створення найкращих умов для вирощування рослин. Він сприяє окультуренню, поліпшує водно-повітряний, тепловий і поживний режими. За допомогою обробітку регулюють агрофізичні, біологічні та агрохімічні процеси, що відбуваються в ґрунті, інтенсивність розкладання і нагромадження органічної речовини, ґрунтової вологи в корене-

199

вмісному шарі й ефективне використання рослинами внесених добрив. Обробіток ґрунту – один з найефективніших агротехнічних заходів боротьби з бур’янами, шкідниками і хворобами сільськогосподарських культур.

Про виняткове значення обробітку ґрунту для одержання врожаю вказується ще в роботах давньоримських авторів: Плінія, Катона, Варона і Колумелли, у візантійській землеробській енциклопедії «Геопоніки».

Скіфи-орачі, які займалися землеробством у степах Придніпров’я, для обробітку степової цілини, перелогових земель застосовували полицевий плуг – сабан. Взагалі плуг, спершу дерев’яний з бронзовою, а потім залізною частиною – лемешем, відомий ще з 3500 р. до н.е. Повністю залізні плуги вперше з’явилися лише у ХVІІІ ст. у Великій Британії.

За допомогою сучасних ґрунтообробних знарядь здійснюються такі основні технологічні процеси: розпушення, перевертання, перемішування, вирівнювання, ущільнення тощо. Вони виконуються за допомогою окремих прийомів обробітку: оранки, лущення, культивації, боронування, шлейфування, коткування, або з використанням комбінованих знарядь. Виділяють полицевий, безполицевий, роторний, комбінований обробіток ґрунту і обробіток під час догляду за посівами.

Дані науково-дослідних установ і досвід передових господарств свідчать, що для створення оптимальних умов розвитку сільськогосподарських культур треба застосовувати диференційований обробіток залежно від властивостей ґрунту, його окультуреності, попередників, забур’яненості тощо. Слід правильно поєднувати глибокий, звичайний і поверхневий обробіток із використанням полицевих, безполицевих, плоскорізних, роторних та інших знарядь, а також комбінованих агрегатів, забезпечуючи необхідні параметри для високоякісної сівби, загортання насіння на оптимальну глибину та дружного його проростання. Важлива умова ефективності будь-якого прийому обробітку – застосування його з урахуванням ґрунтових, кліматичних умов, біологічних особливостей вирощуваних культур.

Глибшого обробітку ґрунту потребують корене- і бульбоплоди, а культури суцільної сівби – мілкішого. Чисті від бур’янів окультурені поля обробляють менш інтенсивно, на слабкоокультурених забур’янених ґрунтах треба використовувати таку систе-

200