2. Теорії державного регулювання економічного зростання.

Економічне зростання забезпечує високий рівень життя, дає можливість вирішувати цілий ряд економічних і соціальних проблем, визначає місце країни у світовому співтоваристві, тобто воно є бажаним для кожної країни. Це означає, що держава завжди повинна проводити політику, направлену на стимулювання економічного зростання.Зростання його темпів – досить не проста задача. Економісти різних теоретичних напрямів рекомендують різні методи стимулювання економічного зростання.

Відповідно до цього необхідно вважати, що основними моделями державного стимулювання економічного зростання є: стимулювання через фактори сукупного попиту (Кейнсіанська модель), стимулювання через фактори сукупної пропозиції (неокласична модель), стимулювання через фактори розподілу (структурна модель).

Коротко розкриємо їх зміст, так як суть їх детально була розглянута в попередніх темах нашого курсу.

Кейнсіанці в забезпечені високих темпів економічного зростання надають перевагу факторам попиту. Їх ідея полягає в тому, щоб використати інструментарій уряду для збільшення сукупного попиту, яке не супроводжується інфляцією. Зростання сукупного попиту забезпечує краще використання ресурсів і стимулює фірми розширювати виробництво. Для стимулювання зростання сукупного попиту кейнсіанці рекомендують широко використовувати інструменти монетарної і фінансово-бюджетної політики, зокрема, політику “дешевих грошей”, зниження податків, збільшення державних закупівель товарів та інші. Усі ці заходи сприятимуть нагромадженню капіталу, який розширює виробничий потенціал економіки.

Неокласики наголошують на факторах, які збільшують виробничий потенціал економічної системи. Вони пропонують проводити таку податкову політику, яка б стимулювала зростання заощаджень, інвестицій та пропозиції робочої сили.

В закритій економіці збільшення інвестицій можливе лише за рахунок збільшення заощаджень.

Державна політика може передбачати два шляхи збільшення національної норми заощадження: збільшення державних заощаджень і збільшення приватних заощаджень.

Державні заощадження являють собою різницю між доходами й видатками. Якщо видатки перевищують доходи, то виникає бюджетний дефіцит, який уряд покриває за рахунок збільшення позик. Якщо ж доходи перевищують видатки, то виникає бюджетний надлишок. Профіцит дає можливість уряду погасити частину національного боргу і почати стимулювати інвестиції. Отже, скорочення бюджетного дефіциту створює тенденцію до збільшення рівня національних заощаджень.

Рішення про заощадження в кожній сім’ї приймаються індивідуально. Разом з тим, за інших рівних умов, розмір приватних заощаджень залежить від доходності капіталу: чим вищий дохід на капітал, тим більш привабливими стають заощадження. Держава також може істотно впливати на обсяги приватних заощаджень, створюючи такі податкові стимули, як, наприклад, скасування або зменшення податку на дохід від процентів, на особисті пенсійні рахунки, податку на дохід від трудової діяльності та інші. Пільгове оподаткування приватних інвестицій у капітал корпорацій збільшує дохід від капіталу і заохочує заощадження.

Відповідно до моделі Р.Солоу істотним фактором, що впливає на зростання сукупної пропозиції є пропозиція робочої сили. На збільшення пропозиції робочої сили держава може вплинути шляхом зменшення ставки податку на дохід від трудової діяльності. Деякі економісти виступають за впровадження єдиного національного податку на споживання, як повної чи часткової заміни особистого подоходного податку. Зміст цієї пропозиції полягає в тому, щоб зменшити видатки на споживання, стимулювати збільшення пропозиції робочої сили й зростання заощаджень.

Зростання національної норми заощадження спричиняє збільшення інвестицій, а отже, і сукупної пропозиції. Графічна ілюстрація державного регулювання довгострокового макроекономічного зростання під дією цих факторів розглянута нами в темах: “Сукупний попит і сукупна пропозиція” та “Макроекономічна фінансова система”.

Відомо, що збільшення заощаджень спричиняє зменшення біжучого споживання. А тому необхідно робити вибір між споживанням і заощадженням, визначати оптимальну долю заощадження. Така доля визначається суспільними перевагами, тобто значенням, яке суспільство надає майбутньому споживанню порівняно з теперішнім. Так, якщо інвестиційний проект принесе такий великий дохід, який дає змогу пожертвувати частиною біжучого споживання, то його необхідно здійснювати. Згідно теорії оптимального рівня заощадження баланс між біжучим і майбутнім споживанням найкращим чином досягається тоді, коли гранична продуктивність капіталу (МРК) дорівнює дисконту переваг у часі плюс темп зростання населення. Це співвідношення відоме як “модифіковане золоте правило”.

У відкритій економіці, в умовах вільного руху капіталів, інвестиції не обов’язково повинні дорівнювати заощадженням. Кожна країна може позичати гроші на світовому фінансовому ринку під світову процентну ставку і таким чином мати дефіцитний рахунок біжучих операцій. Позичені на світовому ринку гроші інвестуються в національну економіку. При цьому дохід від інвестицій повинен бути таким, що забезпечує виплати процентів по боргу. В цьому випадку світова ставка проценту визначає обсяг внутрішніх інвестицій, тоді як обсяг внутрішніх заощаджень визначає темпи зростання валового внутрішнього продукту. Збільшення внутрішніх заощаджень не обов’язково відіб’ється на збільшенні внутрішніх інвестицій. Воно може лише вплинути на зменшення чистих позичок за кордоном.

Представники структурної і індустріальної політики вважають, що держава з метою заохочення економічного зростання, повинна взяти на себе обов’язки по розподілу факторів економічного зростання й формування структури економіки. Така діяльність держави повинна стимулювати розвиток технологічного прогресу й підвищення продуктивності праці. Для цього уряд має прийняти заходи щодо прискореного розвитку високопродуктивних галузей, переміщення ресурсів із низькопродуктивних галузей у високопродуктивні. З цією метою він може, зокрема, збільшити власні інвестиційні видатки в інфраструктуру, які істотно можуть вплинути на агрегований темп зростання. Справа в тому, що інвестиції в інфраструктуру дають велику соціальну віддачу.

Зростання продуктивності праці тісно пов’язано з напрямами інвестування. Більшість економістів рахує, що доцільнішим є вкладання інвестицій не в фізичний, а в людський капітал.

Дослідження вчених-економістів в США показали, що якщо до основного капіталу добавляється один відсоток обсягу ВНП, то випуск продукції у наступному році повинен зрости на 0,12% ВНП. Щоб збільшити темп зростання виробництва приблизно на 0,5%, то необхідно збільшити інвестиції на 4% ВНП (так як ). Отже, щоб прискорити темп економічного зростання, потрібен великий обсяг інвестицій, тобто роль інвестицій у фізичний капітал не треба перебільшувати.

Більший економічний ефект отримає суспільство від інвестицій в людський капітал. Американський вчений-економіст Роберт Лукас стверджує, що інвестиції у людський капітал конкретної людини підвищує продуктивність праці не тільки даного індивіда, а й інших людей. Тобто, існують позитивні зовнішні ефекти, які виникають в результаті інвестицій у людський капітал. Лукас підрахував, що в США еластичність випуску по відношенню до зовнішнього ефекту людського капіталу складає 0,4. Таким чином, збільшення позитивного зовнішнього ефекту людського капіталу на 10%веде до збільшення випуску на 4%. Звідси він робить висновок, що держава повинна більше приділяти уваги субсидуванню освіти, професійної підготовки й перепідготовки та інших видів діяльності, які збільшують людський капітал.

Представники індустріальної політикивважають, що швидких і високих темпів економічного зростання можна досягти стимулюючи нові науково-технічні знання й нововведення. Наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки (НД і ДКР) вони розглядають як особливий капітал. Цей вид капіталу ними включається як змінна величина у виробничу функцію. В емпіричних дослідженнях, проведених на основі даних США, еластичність доходу по відношенню до НД і ДКР – капіталу знаходиться в межах 0,06 і 0,1. Це означає, що 10%-е збільшення НД і ДКР – капіталу забезпечує зростання виробництва від 0,6 до 1,0%. Отже уряд повинен заохочувати видатки на НД і ДКР, збільшувати свої видатки на ці цілі, субсидіювати фундаментальні дослідження. Конкретними інструментами заохочення НД і ДКР виступають податкова й кредитна політика, які передбачають надання податкових пільг для видатків на НД і ДКР, пільгових кредитів невеликим фірмам, які планують застосування нових технологій.