Теорії особистості

Біхевіористична теоріяґрунтується на ідеї про вплив на особистість соціального середовища. Вважається, що всі форми соціальної поведінки людини є результатом її спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями, кіногероями). Особистість формується в результаті впливу на людину довкілля, які людина хоче пізнати з метою пристосування до нього.

Когнітивна теорія прагне виявити проблему контролю людиною свого існування або надання цьому існуванню сенсу. Представники цієї теорії твердять, що особистість не є пасивним результатом впливу довкілля на людину. Реакція людини на певну ситуацію залежить від когнітивної інтерпретації людиною цієї ситуації та особливостей її особистості.

Психодинамічний підхід (глибинна психологія):

• Психоаналітична теорія особистості Фрейда. Фрейд вважав, що риси особистості формуються дуже рано, а потім лише виявляються у дорослому житті. Саме тому психічне життя людини можна пояснити виходячи з її минулого, тобто з її раннього дитинства.

• Аналітична психологія Юнга, центральним поняттям якої є поняття індивідуалізації. Під індивідуалізацією Юнг розуміє розвиток особистості, який передбачає поєднання свідомого та несвідомого.

• Проблема особистісного зростання розглядається і в індивідуальній психології Адлера. На думку Адлера особистісне зростання здійснюється шляхом переходу людини від мети власної вищості до конструктивного пристосування до середовища, реалізації своїх здібностей. В процесі особистісного зростання людина розв’язує три важливі життєві завдання:: роботу, дружбу та кохання.

Гуманістична психологія

• Гештальт-терапія Перлса. У гештальт-терапії вважається, що розвиток особистості іде від опори людини на інших людей та від регуляції середовища до опори на себе і саморегуляції. Основним шляхом такого розвитку є усвідомлення потреб власного організму і здатність діяти у відповідності з цими потребами.

• Клієнтцентрована терапія Роджерса. У терапії Роджерса важливе місце займає проблема актуалізації. На думку даного вченого кожній людині притаманна вроджена потреба у актуалізації, тобто потреба у максимальній реалізації своїх можливостей, нахилів. Актуалізація особистості за Роджерсом, приводить до розвитку повноцінно функціонуючої людини. Результатом актуалізації є «хороше життя», під яким Роджерс розуміє не життя наповнене насолодами, багатством в Ладою, не повний контроль над собою, а здатність людини слідувати тим шляхом, який обрав її організм.

• Концепція самоактуалізації Маслоу. Маслоу вважає, що людина в процесі свого особистісного зростання повинна слідувати більш високим потребам. У ієрархічній системі потреб, які розробив Маслоу найвищою потребою є потреба самоактуалізації. Проте людина здатна задовольняти вищі потреби лише тоді, коли вона подолала домінування нижчих потреб (потреби у безпеці та потреби у визнанні).

• Системно-діяльнісний історико-еволюційний підхід у вітчизняній психології у вітчизняній психології. Вітчизняні психологи обґрунтували положення про те, що основою та рушійною силою розвитку особистості є діяльність людини і її спілкування та взаємодія з іншими людьми. Співвідношення між поняттями «індивід», «особистість» та «індивідуальність» виражається своєрідною формулою: «Індивідом народжуються, особистістю «стають», індивідуальність захищають».

2.Структура особистості.

Петровський виділяє такі три підсистеми особистості:

1. внутрішньоіндивідна (інтроіндивідна) охоплює структуру темпераменту, характеру, здібностей, звичок, тобто структуру індивідуальності людини;

2. міжіндивідна (інтеріндивідна) включає в себе ті якості, які людина виявляє при безпосередніх контактах з іншими людьми в процесі спілкування та спільної діяльності;

3. надіндивідна (метаіндивідна) підструктура - це ті впливи, які виходять за межі органічного тіла індивіда і за межі безпосередніх міжіндивідних зв’язків. Такі впливи виявляються у внесках, які здійснює людина у внутрішнє життя інших людей, тобто вона ніби продовжує себе як особистість в інших людях. Таке явище як продовження себе як особистості в інших людях така ідеальна представленість людини у житті інших людей називається перелокалізацією.

Платонов у своєму системно-діяльнісному підходові запропонував таку структуру особистості:

1. підсистема спрямованості, яка включає в себе спрямованість, прагнення, ставлення та моральні якості особистості. Ця підсистема формується в процесі виховання і є соціально обумовленою.

2. підсистема власного досвіду включає знання, звички, навички, вміння. Які формується під впливом досвіду людини шляхом навчання, але вплив на них біологічно обумовлених структур більш значний, ніж на першу підсистему.

3. підсистема форм відображення, яка включає в себе якості пізнавальних процесів та психічних функцій як форм відображення. На цю підсистему ще сильніше діють біологічно зумовлені підструктури.

4. біологічно зумовлена підсистема, яка включає будову темпераменту, здібностей та патологічні зміни і визначається фізіологічними та морфологічними характеристиками мозку. На ці основні підсистеми накладаються ще дві підсистеми: підсистема характеру і підсистема здібностей.

К. К. Платонов називає запропоновану структуру особистості основною, загальною, динамічною, функціональною і психологічною. Основною тому, що окрім цих чотирьох головних виокремлюють ще дві накладені на них підструктури – характеру та здібностей; загальною – оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру; динамічною – тому, що не залишається незмінною в жодної конкретної особистості: з дитинства і до смерті вона змінюється; функціональною ь- тому, що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції; психологічною – позаяк узагальнює психічні властивості особистості.

3.Активність особистості та її життєва позиція.

Під активністю особистості розуміється здатність людини здійснювати суспільно-значимі перетворення оточуючої дійсності, які виявляються у спілкуванні, спільній діяльності та творчості. Активність людини проявляється у задоволенні певних потреб, які орієнтують діяльність і забезпечують досягнення соціально-цінних цілей цієї діяльності. Найбільш загальною, інтегральною характеристикою активності людини є її життєва позиція. Виділяють два види життєвої позиції:

1. Активна життєва позиція - здатність діяти у відповідності зі своєю принциповістю, зі своїми прагненнями та переконаннями. Виділяють два види активності:

а) нормативна активність передбачає здійснення діяльності, яка є обов’язковою для даної особистості (наприклад, коли студент виявляє активність при виконанні вимог учбової діяльності);

б) наднормативна активність виявляється тоді, коли людина виконує діяльність, яка не є обов’язковою для неї, але яка відповідає її ідеалам та цінностям, соціально значимим цілям її діяльності.

2. Пасивна життєва позиція виявляється в байдужості людини до оточуючої дійсності, в її зацикленості лише на власних інтересах та переживаннях, відсутності прагнення брати активну участь в громадському житті.

Активність виявляється у її спрямованості.

4.Спрямованість особистості як система мотивів її поведінки

Спрямованість – це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність і є відносно незалежними від конкретних ситуацій.

Мотив – це спонукання до дії. Виділять такі групи мотивів, які утворюють спрямованість особистості:

І. Усвідомлювані мотиви:

1. інтереси;

2. переконання;

3. прагнення (мрії та ідеали).

ІІ. Неусвідомлювані мотиви:

1. установки;

2. потяги.

І. Усвідомлювані мотиви

1. Інтерес – це мотив, який сприяє її орієнтуванню у певних сферах знань, спонукає до пошуку нового, більш повному і глибокому відображенню дійсності. Роль інтересів в процесах діяльності дуже велика: інтереси є спонукальним механізмом пізнання, змушують особистість шукати шляхи та засоби задоволення жадоби знань, яка виникла у людини. Задоволення інтересу, який виражає спрямованість особистості, як правило, не приводить до його згасання, а внутрішньо перебудовуючись, збагачуючи та поглиблюючи його, викликає виникнення нових інтересів, які відповідають більш високому рівню пізнавальної діяльності.

Класифікація інтересів:

1. За змістом:

а) змістовні – це інтерес людини до тих об’єктів її пізнавальних потреб, які мають суспільну і особистісну цінність;

б) незмістовні - це інтерес людини до тих об’єктів її пізнавальних потреб, які не мають суспільної та особистісної цінності, і не сприяють особистісному зростанню людини.

2. За цілями:

а) безпосередні інтереси викликаються емоційною привабливістю значимого об’єкта («Мені цікаво це знати, бачити, розуміти», - говорить людина). Люди, мотивом діяльності яких є безпосередній інтерес, мають так звану ділову спрямованість і дістають задоволення від самого процесу роботи, тобто їх цікавить не лише результат діяльності, але й хід виконання;

б) опосередковані інтереси мають місце тоді, коли реальне суспільне значення чогось (наприклад, учіння) і суб’єктивна значимість його для особистості співпадають («Мені це цікаво, тому що це важливе для мене!» - говорить у цьому випадку людина). Опосередкований інтерес виникає щодо результату діяльності, а сам її процес не є цікавим для суб’єкта.

Оптимальним для результату діяльності людини є поєднання безпосередніх та опосередкованих інтересів.

3. За глибиною:

а) глибокі інтереси виявляються у здатності людини виявляти глибинну сутність, природу тих об’єктів, які її цікавлять. Наприклад, людина, яка цікавиться кіномистецтвом, має знання про особливості творчої манери режисерів, акторів.

б) поверхові інтереси виявляються тоді, коли людина цікавиться лише зовнішніми поверховими неістотними ознаками відповідних об'єктів. Наприклад, людина заявляє, що цікавиться кіномистецтвом, а її інтереси обмежуються лише збиранням фотографій та відомостей про особисте життя зовнішньо привабливих акторів.

4. За широтою:

а) широкі інтереси розподілені між багатьма сферами знань;

б) вузькі сконцентровані в одній галузі.

Цінна риса особистості – багатофокусність інтересів людини у кількох не пов’язаних одна з одною сферах діяльності. Оцінка вузькості чи широти інтересів визначається, зрештою, їх змістом.

5. За стійкістю:

а) стійкі інтереси характеризуються тривалістю збереження їх інтенсивності. Стійкий інтерес є показником здібностей людини;

б) нестійкі інтереси характеризуються швидкою змінюваністю. Нестійкість інтересів, коли вони набувають характеру пристрасних, але короткочасних захоплень, є віковою особливістю, яка стимулює пошук покликання й допомагає виявити здібності.

2. Переконання – це система усвідомлюваних потреб, які спонукають діяти відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду. Переконання є спонукальною силою поведінки, що змушує переживати свої вчинки.

Переконання це система знань, пропущених через почуття. Переконана та людина, в якої ідеї поєдналися з почуттям і волею. Вона не здатна на вчинок, що суперечить її принципам.

Якщо знання й переконання утворюють упорядковану й внутрішньо організовану систему поглядів, вони становлять світогляд особистості.

3. Прагнення – усвідомлювані мотиви поведінки, в яких виявлена потреба в чомусь, що може бути досягнута вольовими зусиллями. Якщо людина чітко усвідомлює не лише мету, до якої прагне, але й засоби її досягнення, то прагнення набуває характеру намірів.

ІІ. Неусвідомлювані мотиви:

1. Потяг – це спонукання до діяльності, що є недиференційованою, недостатньо чітко усвідомленою потребою, невиразна потреба в чомусь. Він швидкоплинний: потреба або згасає, або перетворюється в прагнення. Потяги характерні для юнацького віку як провісники майбутніх прагнень усвідомлюваних мотивів.

2. Установка – це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки. Наприклад, установка щодо вчительки першого класу у формі готовності виконувати всі її вимоги. Установка часто є результатом квапливих, недостатньо обгрунтованих висновків з фактів особистого досвіду або некритичного засвоєння стереотипів мислення (стандартизоване судження, усталене у певній рупі).

Види установки:

а) позитивні (наприклад установка хворого щодо виконання всіх вказівок лікаря )

б) негативні – це установки, які набувають характеру упередження (наприклад щодо працівників торгівлі)

5. Самосвідомість особистості.

Усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок називають самосвідомістю особистості.

В основі самосвідомості лежить здатність відокремлювати себе від власної життєдіяльності. Ця здатність виникає в спілкуванні при формуванні свідомості, мислення, розуміння, ставлення до свого буття, вона опосередкована спільною діяльністю, що сприяє формуванню певного уявлення про себе, свою здатність до суспільно значущих дій та вчинків.

Уявлення про себе(суб’єктивний образ свого «Я») виникає під впливом оцінного ставлення інших людей при співвіднесенні мотивів, мети і результатів своїх вчинків та дій з соціальними нормами поведінки, які прийняті в конкретному суспільстві.

Результатом процесів самосвідомості є «Я-концепція» особистості.

«Я-концепція» - це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних ,та інших особливостей; самооцінку та суб’єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають а особистість.

«Я-концепція» є системою установок, яка включає три структурні компоненти:

1. когнітивний – образ «Я», який характеризує зміст уявлень про себе;

2. емоційно-оцінний, афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі сам оцінок;

3. поведінковий, який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці.

З погляду змісту і характеру уявлень про себе виділяють «Я-минуле», «Я-теперішнє», «Я-майбутнє», а також «Я-динамічне» (як особистість змінюється, якою вона прагне стати), «Я-уявлюване», «Я-маску», «Я-фантастичне» тощо. Розбіжності між «ідеальним Я» та «реальним Я» є джерелом розвитку особистості. Разом з тим суттєві суперечності між ними можуть призвести до внутрішнього конфлікту й негативних переживань.

Важливою функцією «Я-концепції» є забезпечення внутрішньої погодженості особистості, стійкості її поведінки. Розвиток особистості, її діяльність і поведінка зазнають впливу «Я-концепції».

«Я-концепція» формується під впливом життєвого досвіду людини, насамперед стосунків у сім'ї, проте досить рано вона сама набуває якості активності й починає впливати на інтерпретацію цього досвіду, на мету особистості, систему її очікувань та прогнозів щодо свого майбутнього, на оцінку своїх досягнень і тим самим на її ставлення до самої себе.

6. Самооцінка та рівень домагань особистості.

Центральним компонентом «Я-концепції» є самооцінка особистості. Самооцінка – це та цінність, значущість, якої надає індивід загалом та окремим бокам своєї особистості, діяльності, поведінки.

Самооцінка виконує регуляційну і захисну функції, впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Рівень домагань особистості – це прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка (чи своїх можливостей, потенціалу в окремій сфері, чи себе як особистості загалом).

Самооцінки розвиненого індивіда утворюють складну систему, яка включає в себе як загальну самооцінку (вона відображає рівень самоповаги, прийняття чи неприйняття себе), так і часткові самооцінки, що характеризують ставлення до окремих сторін своєї особистості, вчинків.

Самооцінка може мати різний рівень усвідомлення. Її характеризують за такими параметрами:

1. за рівнем виділяють високу, середню та низьку самооцінку;

2. за співвіднесенням з реальними успіхами – адекватну та неадекватну (завищену чи занижену);

3. за особливостями будови – конфліктну та безконфліктну.

Для розвитку особистості ефективною є досить висока загальна самооцінка, що співвідноситься з адекватними частковими сам оцінками різного рівня. Стійка і разом з тим досить гнучка самооцінка, яка за необхідності може змінюватися під впливом нової інформації, набутого досвіду, оцінок інших людей, є оптимальною як для особистісного зростання, так і для продуктивної діяльності. Негативно впливає на них надмірно стійка, ригідна самооцінка, а також надто нестійка, така що змінюється за найменших впливів.

Самооцінка формується на основі оцінок оточуючих, оцінки результатів власної діяльності, а також на основі співвіднесення реального та ідеального уявлення про себе.

Збереження сформованої, звичної самооцінки стає для людини потребою, і порушення її породжує такий само оцінний феномен, як афект неадекватності.

Афект неадекватності – це стійкий негативний емоційний стан, який виникає у зв’язку з неуспіхом у діяльності і проявляється в тому, що індивід або не усвідомлює, або не хоче визнати його. Афект неадекватності настає за умов, коли в суб’єкта є потреба зберегти завищену самооцінку та завищений рівень домагань. Він виступає як захисна реакція, яка дає змогу вийти з конфлікту ціною порушення адекватного ставлення до дійсності: індивід зберігає завищений рівень домагань та завищену самооцінку, уникаючи при цьому усвідомлення того, що причиною неуспіху є він сам, і відкидаючи сумніви щодо своїх здібностей.

Діти в стані афекту неадекватності проявляють підвищену образливість, недовір'я, підозрілість, агресивну поведінку, негативізм. Тривале перебування дитини в стані афекту неадекватності призводить до формування відповідних рис характеру.

Самосвідомість особистості чутливо реєструє на основі механізму самооцінки співвідношення власних домагань і реальних досягнень. Важливим компонентом образу «Я» особистості є самоповага, яка визначає співвідношення власних домагань і реальних досягнень. Важливим компонентом образу «Я» особистості є самоповага, яка визначає співвідношення справжніх досягнень і того, на що людина претендує, розраховує. Американський психолог У. Джемс запропонував формулу, за якою в чисельнику представлені реальні досягнення індивіда, у знаменнику – його домагання:

Самоповага = успіх \ домагання

Як бачимо, для збереження самоповаги є два шляхи: досягати успіхів в обраних галузях або знижувати рівень домагань.

7.Психологічний захист особистості.

Ще один варіант збереження самоповаги – пасивний психологічний захист «Я-образу». Це особлива регулятивна система, яку використовує особистість для усунення психологічного дискомфорту і переживань, що загрожують «Я-образу», та збереження його на рівні, бажаному й можливому за даних обставин. Захисні механізми вступають у дію, коли досягти мети нормальним шляхом неможливо.

Вся активність людини побудована на тому, щоб задовольняти свої потреби. Якщо з певних причин потреби не задовольняються включаються психологічні механізми захисту, які спрямовані на подолання розладів особистості, на збереження самоповаги, що є дуже важливим моментом у житі людини.

Механізми захисту

1. Заперечення –інформація, яка турбує особистість, яка може призвести до внутрішніх конфліктів заперечується. Виявляється в тому, що інформація, яка тривожить і може призвести до конфлікту, не сприймається. Наприклад, під час масового соціологічного дослідження дорослим людям ставили питання, чи переконали їх матеріали преси про те, що паління спричиняє рак легенів. Позитивну відповідь дали 54% тих, хто не палить, і лише 28% курців. Більшість з них заперечувала достовірність наведених фактів, оскільки висловлення їм довіри означало б визнання серйозної загрози для здоров'я.

2. Витіснення – (найчастіше використовується) – зі свідомості витісняється неприємна інформація, ситуації, буває так, що вона замінюється на хибну. Це найуніверсальнійший спосіб уникнення внутрішнього конфлікту завдяки активному вилученню із свідомості несприятливого мотиву чи неприємної інформації. Так, ми легко забуваємо неприємні для нас факти нашої поведінки. Цікаво, що найшвидше людина витісняє не те погане, що їй зробили інші, а те що, вона заподіяла собі й іншим. З витісненням пов’язана невдячність, а також усі різновиди заздрощів і комплекси власної меншовартості. Чудовий приклад витіснення наведено в романі Л. М. Толстого «Війна і мир» в епізоді, де Микола Ростов зі щирим натхненням розповідає про свою хоробрість на полі бою. Насправді він виявив боягузтво, але витіснення було настільки сильним, що оповідач сам повірив у свій подвиг. Важливо, що людина не робить вигляд, а справді забуває небажану інформацію, яка повністю витісняється з її пам'яті.

3. Проекція – несвідомий перенос на іншу особу певних рис, способів поведінки, яких людина не бажає приписувати собі з причин соціальної несприйнятості. Наприклад, наговоривши грубощів комусь, людина намагається спростувати позитивні якості того, хто постраждав.

4. Ідентифікація – перенос на себе якостей і почуттів особистості, які притаманні іншому, але бажані для себе. Так діти несвідомо прагнуть бути схожими на батьків і тим самим заслужити їхню любов та повагу.

5. Раціоналізація – псевдо розумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, насправді зумовлене причинами, визнання яких загрожувало би втратою самоповаги. Часто це пов’язане зі спробою зменшити цінність недоступного; не одержавши бажаного, ми переконуємо себе, що не дуже й хотіли. Прикладом раціоналізації є «кислий виноград» у байці Езопа «Лисиця й виноград».

6. Заміщення – перенос дії спрямованої на недоступний об’єкт на дію з доступного об’єкту, тобто якщо людина не може досягти цілі, вона її спрощує. Воно знімає напруження, але не приводить до бажаної мети. У житті часто буває, що людина переносить свої роздратування, гнів, прикрощі, спричинені однією людиною, на іншу.

7. Ізоляція – обмеження у свідомості травмуючи людину факторів, починає діяти, коли людина переживає емоційне напруження. Неприємним емоціям блокується доступ до свідомості. З цим механізмом пов’язані описані в літературі випадки розщеплення особистості, тобто наявності в людини двох «Я», двійника. Двійник утілює те, що невластиве першому «Я», те, до чого він ставиться зі страхом чи відразою.

8. Включення – це механізм захисту, близький до раціоналізації, коли також переоцінюється значущість чинника, що травмує Прикладом є катарсис – зменшення внутрішнього конфлікту під час співпереживання. Бачачи чужі страждання, сильніші, аніж особистісні неприємності, і співчуваючи їм, людина починає і власні біди сприймати по-іншому, не лише полегшують його страждання, а й сприяють зміцненню свого психічного здоров’я.

Узагальнюючи, можна сказати, що дія механізмів психологічного захисту спрямована на збереження внутрішньої рівноваги шляхом витіснення зі свідомості всього того, що серйозно загрожує системі цінностей людини. Однак вилучення зі свідомості такої інформації заважає самовдосконаленню особистості.

8. Формування особистості.

Особистість формується в умовах конкретно-історичного існування людини, в діяльності (трудовій, учбовій та інше). Провідну роль в процесах формування особистості відіграють навчання та виховання, які реалізуються в групах та колективах.

Поняття «формування особистості» вживається в двох смислах. Перший – формування особистості як її розвиток, його процес та результат. В цьому розумінні поняття формування особистості є предметом психологічного вивчення, до задач якого входить прояснення того, що є і що може бути в особистості що розвивається в умовах цілеспрямованих виховальних впливів. Це і є психологічний підхід до формування особистості.

Другий сенс – формування особистості як її цілеспрямоване виховання. Це педагогічний підхід до виокремлення певних задач та формування особистості. Педагогічний підхід передбачає необхідність прояснити , що та як повинно бути сформоване в особистості, щоб вона відповідала соціально обумовленим вимогам, які висуває до неї суспільство.

Неможна допускати змішування психологічного та педагогічного підходу до формування особистості, інакше може відбутися заміна бажаємим дійсного.

Задачею психології є вивчення первинного рівня сформованості особистісних якостей у конкретних школярів в конкретних колективах, виявити, які саме результати виховної роботи, тобто, що реально сформовано, а що так і залишилось задачею, які фактичні зміни особистості підлітка виявились продуктивними та суспільно-цінними, а які - непродуктивними, як проходив процес формування особистості (з якими труднощами довелося зітнутися, наскільки він був успішним та інше).

Педагогічний та психологічний підходи до формування особистості не тотожні один одному, а утворюють в сукупності одне ціле.

Проблема розвитку особистості розв’язується у психології неоднозначно.

Фундаментальною ідеєю більшості вітчизняних досліджень є ідея про те, що особистість людини (так само як потреби і свідомість) створюється тими суспільними за своєю природою відносинами, в які людина вступає у своїй діяльності. Ситуація розвитку дитини, як відзначав Л. С. Виготський, з самого початку є соціальною і культурною ситуацією: всі відносини дитини зі світом опосередковуються для неї стосунками з іншими людьми, і насамперед із дорослими.

Поява самосвідомості означає новий етап у розвитку особистості, позаяк стає можливим оволодіння ( Л. С. Виготський ) процесом розвитку власної особистості, активне й цілеспрямоване її самовиховання ( С. Л. Рубін штейн ). Інакше кажучи, поява самосвідомості означає радикальну зміну самого типу розвитку особистості.

Розвиток особистості на цьому етапі визначається не лише тим, як вона сприймає себе на сьогодні, а й тим, як вона усвідомлює своє минуле, як бачить ближні й віддалені життєві перспективи ( О. М. Леонтьєв ).

У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями і проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції ( А. В. Петровський ).

Народження свідомої особистості – це початок тривалого і драматичного шляху розвитку особистості дорослої людини.

Людина впродовж життя переживає вісім психосоціальних криз ( за Е. Еріксоном ), специфічних для кожного віку. Сприятливий чи несприятливий вихід з них визначає можливість подальшого розвитку особистості. Термін «криза» грецького походження і в перекладі означає «момент прийняття рішення». криза – це розвилка на дорозі. Один шлях веде до успіху, інший – до невдачі. У медицині криза – це поворотний пункт, після якого пацієнт може почати одужувати або його стан серйозно ускладниться. Інакше кажучи, за будь-якою кризовою ситуацією завжди приховано дві можливості.

Ідеалом різнобічно розвиненої людини є гармонійна особистість. Гармонійні відносини між особистістю і світом означають гармонію між тим, чого особистість вимагає від інших, і тим, що вона може й повинна дати їм.

Гармонійна особистість – це людина, яка перебуває в єдності зі світом, людьми і сама з собою. Вона є, безперечно, моральною особистістю. Причому структура особистості набуває гармонійності не у зв’язку з розвитком усіх її рис, а внаслідок максимального вдосконалення тих здібностей людини, які утворюють домінуючу спрямованість її особистості, роблять змістовними життя і діяльність.

Дисгармонійна структура особистості складається тоді, коли у свідомості переважають високі самооцінки і домагання, бажання за всяку ціну бути на рівні своїх уявних можливостей як у власних очах, так і в очах інших людей, а в царині несвідомого – невпевненість у собі, яку людина не допускає до свідомості.

З віком в одних людей з'являється потреба виправдати свої дії, вони починають перетворювати «пороки в чесноти», тобто ставитися до своїх вад як до цінностей.

Чим вищий відсоток правильних позитивних уявлень людини про себе, тим безпроблемніше її життя. Позицію справжнього щасливця можна сформувати за допомогою позитивного мислення. Сутність його в тому, щоб, з одного боку, закріпити позитивний образ власного «Я» під впливом вдалих вчинків, а з іншого – не дати йому зруйнуватись у разі невдач. Справжній оптиміст не сварить себе, навіть коли в чомусь програє, зазнає невдач, а аналізує, шукає помилки і прорахунки. Таким чином, у подальших діях успіхи закріплюються, а невдачі виконують корегуючи функцію. Посилюється координація «Я», що фактично означає особистісне зростання.

Тема: Увага

1. Сутність та фізіологічні основи уваги.

2. Види і форми уваги.

3. Структура (властивості) уваги.

4. Шляхи керування увагою учнів.

1.Сутність та фізіологічні основи уваги

Увага є важливою і необхідною умовою для здійснення будь-якого виду діяльності людини, насамперед учбової та трудової діяльності. Основною властивістю всіх психічних процесів людини є їх вибірковий характер. Така вибірковість свідомості людини пов’язана з її властивістю свідомості і уваги. Увага, на відмінність від інших пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява) свого власного особливого змісту не має, а виступає динамічною стороною умови протікання цих пізнавальних процесів. Увага – це спрямованість і зосередженість свідомості людини, яка передбачає підвищення сенсорної (перцептивної) інтелектуальної чи рухової активності. Спрямованість свідомості означає її вибірковість, мимовільний чи довільний вибір тих об’єктів, які відповідають потребам людини, цілям та завданням її діяльності. Зосередження свідомості (її концентрація) на певному об’єкті означає відволікання у даний період часу від усіх інших впливів оточуючого світу стає більш повним і чітким. Це означає, що увага у її вищих формах забезпечує активну регуляцію пізнавальних процесів людини та її свідомої поведінки. Розуміння фізіологічних механізмів уваги тісно пов’язане з працями видатних вчених – фізіологів – Павлова та Ухтомського. Павлов ще при розгляді орієнтувальних рефлексів висунув думку про рефлекторну природу мимовільної уваги.

У відповідності з ідеями Павлова та Ухтомського явище уваги пов’язане з осередками підвищеної збудливості у корі великих півкуль головного мозку при взаємодії процесів збудження та гальмування. Павлов висунув положення про те, що в кожен момент часу в корі великих півкуль є осередок, в якому створюються найсприятливіші умови для виникнення збудження. Цей осередок Павлов назвав оптимальним осередком збудження. Він виникає в результаті дії закону індукції нервових процесів, у відповідності з яким виникнення збудження в одній ділянці мозку приводить до гальмування в інших ділянках. Павлов називав цей оптимальний осередок збудження творчим відділом півкуль, оскільки саме в даний момент часу найлегше утворюються нові умовні рефлекси. Цей осередок збудження є динамічним.

Для розуміння фізіологічних умов уваги важливе значення має принцип домінанти, висунутий Ухтомським. На його думку, у мозку завжди існує домінуючий панівний осередок збудження, який його назвав домінантою. Головною властивістю домінанти є її притягнення до себе вже існуючих осередків більш слабкого збудження, ще більше посилюючись за їхній рахунок і ще більше домінуючи над ними. Цей принцип домінанти дозволяє зрозуміти механізм існування тривалої інтенсивності уваги, оскільки така домінанта є стійкою.

Сучасні дослідження довели, що увага можлива лише при повному рівні активності мозку, а тому у виникненні уваги важливі роль відграє неспецифічна система мозку (ретикулярна формація, дифукаталомічна система, гіпоталамічна структура – гіппокамп). Функцією цієї неспецифічної системи мозку є забезпечення неспецифічної активації мозку. Мимовільна увага пов’язана з загальними формами неспецифічної активації мозку, а довільна увага передбачає як підвищення рівня активності мозку в цілому, так і суттєві зміни в активації різних відділів мозку. Сучасні дослідження довели також повідну роль кори великих півкуль у виникненні уваги, а на рівні кори мова йде пор існування спіральних нейронів уваги.

2. Види і форми уваги

За характером походження і за способом здійснення виділяють такі види уваги:

• мимовільна;

• довільна;

• після довільна.

Мимовільна увага виникає незалежно від свідомих намірів і цілей людини і не вимагає вольових зусиль для свого підтримання. Мимовільна увага викликається характеристиками подразника та особистості людини:

1. новизна подразника для людини;

2. сила подразника;

3. цікавість матеріалу;

4. об’єкти, які відповідають потребам людини;

5. об’єкти, які відповідають загальній спрямованості особистості. Основною функцією мимовільної уваги є швидке і правильне пристосування до постійно змінюваних умов оточуючого середовища, виділення тих об’єктів, які найбільш важливі для людини в даний момент часу.

Довільна увага виникає у відповідності зі свідомими намірами та цілями людини і потребує докладання вольових зусиль для тривалого інтенсивного зосередження уваги на потрібному об’єкті. Довільна увага виникає на основі мимовільної і пов’язана не з безпосередніми інтересами людини, а з опосередкованими. Основною функцією довільної уваги є активна регуляція пізнавальними процесами.

Післядовільнаувага виникає, коли людину цікавить не лише результат діяльності, а і сам процес змісту цієї діяльності. При після довільній увазі існує свідомо поставлена мета зосередити увагу на певному матеріалі, для цього докладаються певні вольові зусилля, але пізніше людина настільки захоплюється самим процесом і змістом. Що необхідність у вольових зусиллях відпадає.

Післядовільна увага являє собою окремий вид уваги, який не може бути зведений ні до мимовільної, ні до довільної уваги.

Виділяють в залежності від об’єкту зосередження такі форми уваги:

• сенсорна(перцептивна) увага, коли об’єктом зосередження виступають предмети, які відчувають або сприймають;

• інтелектуальна, коли об’єктом зосередження виступають думки, образи, уява;

• моторна (рухова) увага, коли об’єктом зосередження виступають певні рухи предметів. Найкраще вивчена сенсорна форма уваги, насамперед зорова і слухова форми уваги.

3.Структура (властивості) уваги

Увага має певні особливості, які називають властивостями уваги. Ці властивості знаходяться в тісному взаємозв’язку, утворюючи структуру уваги. До властивостей належать:

• стійкість уваги;

• переключення уваги;

• розподіл уваги;

• обсяг уваги.

Стійкість уваги– це її часова характеристика, яка передбачає тривалу концентрацію інтенсивності уваги людини. Стійкість залежить як від тривалості, так і від рівня зосередження на певному матеріалі.

Умови стійкості уваги. Увага залежить від:

1.особливостей матеріалу, на якому вона зосереджується:

• від змінюваності матеріалу;

• від ступеня складності;

• від відповідності матеріалу потребам, цілям людини;

2.від активності людини при роботі з даним матеріалом:

• увага буде більш стійкою, якщо людина буде мати можливість здійснювати проект дії з певними предметами або розумової дії з певним матеріалом;

• у межах стійкості уваги виділяють коливання (фрустрації уваги) – мимовільні, короткочасні зміни стійкості уваги.

Переключення уваги – це свідоме перенесення уваги з одного виду діяльності на інший, переднамірний перехід від однієї дії до іншої.

Розподіл уваги – це властивість ваги успішно зосереджувати увагу одночасно на двох і більше і видах діяльності.

Обсяг уваги – це кількість об’єктів, на яких людина здатна зосередити увагу ена протязі одиниці часу.

4.Шляхи керування увагою учнів

При організації навчально-виховного процесу в школі необхідно враховувати особливості всіх видів уваги. Важливу роль в навчальному процесі відіграє мимовільна увага. Дуже велика роль увазі приділяється в початкових класах, так як в молодших школярів слабо розвинена здатність до зосередження. В шкільній практиці, спираючись на мимовільну увагу, виховують довільну. Важливою умовою формування уваги школярів є правильна і чітка організація всього навчального процесу. Зосередженню уваги сприяє голос вимови, живе, динамічне і разом з тим логічно побудоване питання викладу, а поті проявляється важливою вимогою забезпечення уваги школярів на уроці.

Увага присутніх на уроці виявляється по побудові питання, а також вивченню питання так, як подасть вчитель.

Велике значення для вияву у школярів уваги має цілеспрямоване використання нагляду (картин, муляжів, таблиць, схем), демонстрація і самостійне проведення дослідів, застосування технічних засобів навчання. Тому для підтримки уваги і виховання велике значення має організація уроку, чіткий початок уроку, нарахування обов’язкових умов для праці, слід виділити темп проведення уроку. Важливу роль в організації уваги учнів відіграє послідовна, систематична вимогливість вчителя. Радянський психолог Гальперін і інші вважають і розуміють увагу як особливу психологічну дію контролю.

Тема: Відчуття і сприймання

1. Поняття про відчуття. Фізіологічне підґрунтя відчуттів.

2. Класифікація видів відчуттів.

3. Загальні особливості та закономірності відчуттів.

4. Поняття про сприймання та його рефлекторну природу та характерні особливості.

5. Сприймання як дія. Спостереження і спостережливість.

6. Класифікація видів сприймання.

1.Поняття про відчуття. Фізіологічне підґрунтя відчуттів

Пізнавальна діяльність – це відображення у мозку людини предметів та явищ оточуючого світу може здійснюватись у двох основних формах:

1. у формі чуттєвого пізнання;

2. у формі абстрактного пізнання.

Чуттєве пізнання здійснюється через відчуття і сприймання. Необхідною умовою такого пізнання є безпосередній вплив матеріальних подразників на органи чуття людини. За допомогою відчуттів і сприймань людина отримує відомості про зовнішні особливості та властивості предметів оточуючого світу, які можуть безпосередньо відчуватись та сприйматись.

Абстрактне пізнання здійснюється насамперед за феноменальне мислення, уяви. В своїх вищих розвинутих формах мислення та уява притаманні лише людині з її свідомістю та здатністю реалізовувати власну активність у діяльності. Функцією мислення та уяви є опосередковане відображення оточуючого світу, тобто узагальнення знань про цей світ на основі відомостей, які вже накопичені у минулому досвіді людини за допомогою пам'яті. Ці знання є результатом розмірковувань, висунення певних гіпотез, узагальнення, тобто є результатом логічної розумової обробки. Це означає, що при абстрактному пізнанні дійсності людина отримує знання про внутрішні особливості та закономірності оточуючої дійсності, які складають глибинну сутність відповідних явищ і не можуть безпосередньо виявлятись за допомогою органів чуття.

В абстрактному пізнанні дійсності важливу роль відіграє також пам'ять. Чуттєве і абстрактне пізнання дійсності тісно пов’язані між собою і тільки їх єдність забезпечує адекватне відображення психікою людини оточуючої дійсності та активну регуляцію на цій основі поведінки людини.

Відчуття – це пізнавальний психічний процес, відображення у мозку людини окремих властивостей предметів і явищ оточуючого світу, а також внутрішніх станів самого організму людини при безпосередньому впливі матеріальних показників на органи чуття людини. Відчуття є найпростішим пізнавальним процесом, вихідною формою пізнання оточуючої дійсності. Вчені довели, що органи чуття людини є єдиними каналами, через які зовнішній світ впливає на свідомість людини. Відчуття виступають суб’єктивним образом об’єктивного світу. Таке відображення світу обумовлюється:

1. природою самих відчуттів як властивості мозку відображати цей світ;

2. психічним складом особистості людини, яка відчуває.

Це означає, що кожна людина у своїх відчуттях відображає один і той же об’єктивний світ, але в кожної ладни це відображення пов’язане з її індивідуальними особливостями, тобто здійснюється своєрідно.

Рефлекторна природа відчуттів

Відчуття являє собою відповідь нервової системи на певний подразник, який діє на органи чуття людини. Відчуття як будь-яке інше психічне явище мають рефлекторну природу. В основі виникнення відчуттів лежать певні нервові процеси, які відбуваються в відповідних аналізаторах. Аналізатор складається з трьох основних частин:

1. периферійної частини – рецептора, який являє собою своєрідний трансформатор зовнішньої енергії подразника у нервовий процес;

2. провідникові нервові шляхи (доцентрові та відцентрові нерви), які переносять нервове збудження від рецептора до центральної частини аналізатора і від неї до робочого органу (ефектору);

3. центральна частина аналізатора – це підкіркові та кіркові відділи головного мозку, у яких відбувається обробка нервових імпульсів, які йдуть від рецептора. Центральна частина аналізатора складається в своєю чергу з ядра та розсіяних клітин. Ядро, яке являє собою скупчення великої маси відповідних чутливих клітин розташовується у певній ділянці мозку, тоді як розсіяні елементи певного аналізатора розташовуються в різних відділах мозку, які суміжні з ядрами інших аналізаторів. Функцією ядра аналізатора є здійснення тонкого аналізу та синтезу, тобто розрізнення подразників за якістю, інтенсивністю. Наприклад, розрізнення звуків за висотою, за тембром за гучністю. Функцією розсіяних елементів є здійснення більш грубого аналізу. Наприклад, розрізнення музичних звуків і шумів. Відчуття є результатом функціонування всіх відділів аналізатора у їх нерозривній єдності. Аналізатор являє собою найважливішу частину рефлекторної дуги, яка складається з рецептора, провідних нервових шляхів, центрального (мозкового) відділу та ефектора.

2.Класифікація видів відчуттів

Оскільки відчуття залежать від подразників та від рецепторів, то класифікацію відчуттів здійснюють за характеристиками діючого подразника і за місцем розташування відповідного рецептора. За характером відображення та за місцем розташування рецепторів виділяють 3 основні групи відчуттів:

1. екстероцептивні відчуття– спостерігається відображення властивостей предметів і явищ оточуючого світу і рецептори знаходяться на поверхні тіла. До екстероцептивних відчуттів належать:

• дистантні відчуття (зорові, слухові, нюхові) – відчуття, які виникають у відповідь на подразник у певній віддалі від нього;

• контактні відчуття (смакові, дотикові) – це відчуття, які виникають при безпосередньому контакті з рецептором.

інтероцептивні відчуття відображають внутрішні стани організму і рецептори містяться у внутрішніх органах та тканинах. Це органічні відчуття.

пропріоцептивні відчуттявідображають рухи та стан рівноваги тіла людини і їх рецептори містяться у м’яза та зв’язках. До них належать:

• кінестетичні (кінестезичні) відчуття, які відображають рухи тіла;

• статичні відчуття, які відображають стан рівноваги тіла.

3.Загальні особливості та закономірності відчуттів

Відчуття є реакцією на адекватні подразники, наприклад, зорові відчуття виникають при впливі на органи зору світлових хвиль. Слухові відчуття виникають при впливі на слуховий аналізатор звукових хвиль. Смакові та нюхові відчуття виникають при впливі на смаковий чи нюховий аналізатор хімічних речовин. Дотикові відчуття виникають при впливі на шкіру людини механічних подразників, проте, крім вказаної своєрідності кожного виду відчуттів виділяють і загальні особливості та закономірності всіх відчуттів. До загальних особливостей відчуттів належать:

1. якість відчуттів;

2. інтенсивність відчуттів;

3. тривалість відчуттів;

4. просторова локалізація подразника.

Якість відчуттів– це їх своєрідні особливості, які відрізняють ці відчуття від усіх інших. Наприклад, зорові відчуття розрізняють за кольором та насиченістю, слухові відчуття розрізняють за висотою звуків, їх тембром та гучністю.

Інтенсивність відчуттівє їх кількісною характеристикою і залежить від сили дії подразника та функціонального стану аналізатора, насамперед його рецептора.

Тривалість є часовою характеристикою відчуттів і залежить, насамперед від часу дії подразника, тобто від його тривалості. Відчуття виникає не одразу після початку дії подразника на рецептор, а лише через певний проміжок часу, який називають прихованим (латентним) часом. Точно так відчуття і не щезає одразу після припинення дії подразника. Така інертність відчуттів виявляється у явищі післядії. Це найкраще досліджено при аналізі зорових відчуттів, коли припиняється дія подразника на органи зору слід від такої дії залишається у вигляді послідовного образу. Послідовні образи можуть бути двох видів:

• позитивні послідовні образи мають таке ж забарвлення і світлоту як основний подразник;

• негативний послідовний образ забарвлений у кольори, які є додатковими щодо кольорів основного подразника.

На інерції зорового відчуття побудований кінематограф.

Просторова локалізація подразника. Аналіз у просторі здійснюють дистантні рецептори і це дозволяє визначити положення подразника у просторі. Контактні рецептори визначають положення подразника на основі його безпосереднього контакту з рецептором.

І. Чутливість та її вимірювання

Органи чуття можуть мати більшу або меншу чутливість щодо подразників, які вони відображають, тобто ці органи чуття більш менш точно відображають дані показники. Абсолютна чутливість певного аналізатора визначається такими величинами:

1. Нижній абсолютний поріг чутливості – це мінімальна сила подразника, яка здатна викликати ледь помітне відчуття. Показники, сила яких менше цієї порогової величини називаються підпороговими, вони не поступають до кори головного мозку. Нижній поріг відчуттів знаходиться у зворотній залежності з абсолютною чутливістю аналізатора. Це можна виразити у вигляді формули Е = , де Е – чутливість, Р – порогова величина. Ця формула означає, що чим менший нижній поріг відчуттів, тим вища абсолютна чутливість аналізатора. Вчені встановили, що дуже високу чутливість мають зоровий та слуховий аналізатори.

2. Верхній абсолютний поріг чутливості – це максимальна сила подразника, яка ще здатна викликати адекватне для даного аналізатора відчуття. Подразники, сила яких верхнього порогу відчуттів випливають лише больові відчуття.

3. Органи чуття здатні також розрізнити відмінності у подразниках, які діють на них. Мінімальна відмінність двох подразників, яка здатна викликати ледь помітну відмінність відчуттів називається порогом або диференційним порогом.

Німецький фізіолог Вебер, вивчаючи здатність людини помічати ледь помітне збільшення ваги на правій і лівій руках виявив, що поріг розділення є не абсолютною, а відносною величиною. Це означає, що співвідношення додаткового подразника до основного подразника для певного аналізатора є постійною величиною

Вебер виявив, що виникнення тактильних відчуттів і ледь помітних відмінностей між ними необхідне одне і теж співвідношення додаткового подразника до основного.

П – основний подразник, П1 – додатковий подразник. який викликає до основного подразника ледь помітну відмінність між тактильними відчуттями (ледь помітне збільшення відчуття ваги).

П - П1 = const П - П1 = 1

П П 33

Вчені виявили, що різні аналізатори мають різний диференціальний поріг. Для зорового аналізатора порогова величина , для слухового аналізатора , для тактильного. Чим збільшується основний подразник, тим збільшується додатковий.

Німецький вчений Фехнер, спираючись на результат експериментальних досліджень Вебере встановив залежність між інтенсивністю відчуття та силою подразника у вигляді формули:

деS - інтенсивність відчуття, І – сила подразника, К і С - const

Цей закон отримав назву основного психо-фізичного закону. Іншими словами, якщо сила подразника зростає у геометричній прогресії, то інтенсивність відчуття зростає у арифметичній прогресії (Закон Вебера-Фехнера). Крім вимірювання чутливості у психології виділяють і такі закономірності відчуттів:

ІІ. Адаптація

Адаптація може існувати в трьох основних видах. Адаптація (пристосування) – це зміна чутливості аналізатора під впливом дії певного подразника.

• Адаптація у вигляді певного зникнення відчуття при тривалій дії подразника на рецептор. Коли людина заходить в кімнату з неприємним запахом, спочатку в неї виникає відповідне нюхове відчуття. При тривалому перебуванні людина в цій кімнаті перестає відчувати неприємний запах;.

• Адаптація у вигляді притуплення відчуття під впливом дії сильних подразників. Наприклад, людина при переході з напівтемної кімнати у яскраво освітлену кімнату спочатку ніби сліпне і не може розрізнити предметів, які знаходяться в цій кімнаті, потім чутливість зорового аналізатора різко знижується і людина бачить всі предмети, які розташовані в цій кімнаті. Таке явище в психології називають світловою адаптацією. Ці два види адаптації є прикладами негативної адаптації, оскільки при такій адаптації відбувається зменшення чутливості аналізатора.

• Прикладом позитивної адаптації є адаптація, яка полягає у збільшенні чутливості аналізатора під впливом дії слабких подразників. Наприклад, коли людина певний час знаходиться у темряві, вона поступово починає розрізняти певні предмети.

ІІІ. Взаємодія відчуттів:

• сенсибілізація;

• синестезія.

Взаємодія відчуттів _ це зміна чутливості одного аналізатора при впливі подразників на інші аналізатори. Наприклад, чутливість органів зору підвищується, коли на слуховий аналізатор цієї людини впливають слабкі подразники. Якщо ж на слуховий аналізатор впливають дуже сильні подразники , то це знижує чутливість органів зору.

Виявлено, що на підвищення чутливості зорового аналізатора вати певні запахи. Різкі запахи, які викликають неприємні емоції, можуть знижувати чутливість органів зору.

Сенсибілізація – це підвищення чутливості певного аналізатора під впливом взаємодії аналізаторів або під впливом вправ.

Синестезія – це виникнення відчуття адекватного одному аналізатору при дії подразника на інший аналізатор. Прикладом синестезії є наявність у певних композиторів (Римського-Корсакова, Скрябіна) «кольорового» слуху. Це означає, що людина чує звуки, які впливають на її органи слуху, а у неї виникають зорові відчуття, які є адекватними для іншого зорового аналізатора. Взаємодія аналізаторів може здійснюватись в 2 основних формах:

1. спостерігається підвищення чутливості одного аналізатора під впливом дії слабких подразників на інший аналізатор;

2. зменшення чутливості певного аналізатора під впливом дії сильних подразників на інший аналізатор.

Сенсибілізація може проявлятися або під впливом необхідності компенсації сенсорних дефектів або під впливом або під впливом вимог професійної діяльності.

4.Поняття про сприймання та його рефлекторну природу та характерні особливості

Сприймання являє собою психічний пізнавальний процес, який полягає у відображенні предметів та явищ оточуючого світу у їх цілісності. На відміну від відчуттів. Які відображають окремі властивості предметів і явищ при сприйманні відображаються цілісні образи об’єктів оточуючого світу при безпосередньому впливі подразників на органи чуття. Сприймання не зводиться до суми окремих відчуттів, а являє собою більш складний, вищий рівень чуттєвого пізнання світу, проте сприймання завжди базується на відчуттях і являє собою узагальнення цих відчуттів.

Характерні особливості сприймання:

1. предметність;

2. цілісність;

3. структурність;

4. константність;

5. осмисленість.

Предметністьсприймань виявляється в акті об’єктивації, тобто віднесенні інформації про оточуючий світ до цього світу.

Цілісністьсприймання означає, що у людини в процесі сприймання відображаються предмети як цілісні образи в сукупності їх окремих властивостей і якостей.

Структурність сприймання означає, що людина сприймає не окремі властивості об’єктів, а їх узагальнену структуру.

Константністьсприймання забезпечується здатністю перцептивної системи пристосуватись до постійно змінюваних умов оточуючого середовища і завдяки цьому відбувається сприймання об’єктів як відносно постійних за формою, розміром, кольором.

Перцептивна система – це система аналізаторів, яка забезпечує сприймання предметів оточуючого світу,

Осмисленістьсприймання означає, що сприймання завжди тісно пов’язане з мисленням і сприйняти об’єкт – це значить зрозуміти його сутність і віднести цей об’єкт до певного вже відомого плану об’єктів, позначити його відповідним словом.

На особливості сприймання предметів впливають не лише подразники та стан перцептивної системи, але й особливості самої людини.

Вплив на сприймання предметів особливостей особистості самої людини (її досвіду, інтересів, поглядів) називається аперцепцією.

Сприймання як відчуття мають рефлекторну природу. В основі сприймань лежить функціонування системи аналізаторів, які діють на комплексні подразники. Для виникнення сприймань необхідно 2 види зв’язків:

1. внутрішньо-аналізаторні зв’язки, коли діє подразник однієї і тієї ж модальності.

2. між аналізаторні зв’язки, коли діють комплексні подразники, які впливають на рецептори різних аналізаторів.

5.Сприймання як дія. Спостереження і спостережливість

Сприймання – своєрідна дія, направлена на дослідження об’єкта, який сприймається, створення його копії, його подібного. Суттєвим компонентом сприймання є моторні процеси. До них відносяться рухи руки, яка торкається до предмета, рухи очей, які просліджують контур предмета, рухи гортані, яка створює звуки.

Велику роль відіграють моторні компоненти в акті дотику.

В роботі рук і очей є багато спільного. Око, як і рука послідовно обдивляється, «прощупує» контури малюнка і предмета. Рука «навчає» око своїм прийомам прощупування, «навчає» око своїм прийомам прощупування, «навчає» своєрідній стратегії і тактиці цього ощупування.

Аналіз функцій рухів руки і ока показав, що вони поділяються на 2 великих класи. В перший входять рухи пошукові, установчі і коректуючи. За їх допомогою здійснюється пошук зданого об’єкту сприймання, установка ока (чи руки) в «позицію» коректировка цієї позиції.

В другий клас входять рухи, які беруть участь у побудові образу, в вимірюванні просторових характеристик об’єкту, в пізнанні знайомих об’єктів. Це клас власне гностичних рухів, перцептивної діяльності.

Сприймання – це система перцептивної діяльності і оволодіння ними вимагає спеціального навчання і практики.

Важлива форма сприймання – спостереження передбачене планомірне сприймання предметів чи явищ оточуючого світу. В спостереженні сприймання виступає як мас остійна діяльність. Потрібно навчатись користуватись органами чуттів, навчитись бачити, чути і т.д. Ми часто не розрізняємо окремі звуки іноземної мови, не чуємо фальші у виконанні музичного твору. Спостереженню можна і потрібно вчитись. Успіх спостереження в значній мірі визначається чіткою постановкою задачі. Для успішного проведення спостереження велике значення має попередня підготовка до нього, колишній досвід, знання спостерігача. Чим більший досвід, тим більше у нього знання, тим багатше його сприймання. Щоб забезпечити успішне сприймання нового навчального матеріалу, вчитель повинен підготувати учнів, активізувати їх колишній досвід і допомогти пов’язати його з новим матеріалом, направити сприймання учнів, ставлячи перед ними нові завдання. Тій же меті – організації спостереження учнів і забезпеченню більш ефективного засвоєння нових знань слугує і розроблений в педагогіці принцип наглядності навчання, який досягається використанням спеціальних засобів в поєднанні їх з досвідом вчителя.

6.Класифікація видів сприймання

В основі класифікації сприймання, так як відчуттів, є відмінності в аналізаторах, які беруть участь в сприйнятті. У відповідності з тим, який аналізатор відіграє в сприйманні головну роль, розрізняють: зорові, слухові, тактильні, кінестетичні і смакові сприймання.

Звичайно процес сприймання здійснюється декількома взаємодіючими між собою аналізаторами. Рухові відчуття тією чи іншою мірою беруть участь у всіх видах сприймання.

Різні види сприймання рідко зустрічаються в чистому вигляді, звичайно вони комбінуються і в результаті виникають складні види сприймання. Сприймання учнями тексту на уроці включає зорове, слухове і кінестезичне сприймання.

Основою другого типу класифікації сприймання є форми існування матерії: простір, час, рух. У відповідності з цією класифікацією виділяють сприймання простору, часу і руху.

Сприймання просторувідіграє важливу роль у взаємодії людини з навколишнім середовищем, виступаючи необхідною умовою орієнтування в ній людини. Воно являє собою відображення існуючого простору і включає сприймання форми, величини і взаємного розміщення об’єктів, їхнього рельєфу, віддаленості і напрямку, в якому вони знаходяться.

1. Сприймання форми предметівзвичайно здійснюється за допомогою зорового, тактильного і кінестезичного аналізаторів.

Найінформативнішою ознакою, яку потрібно виділяти при ознайомленні з формою, є контур. Саме контур слугує роздільною межею двох реальностей, тобто фігури і фону. Завдяки мікрорухам очей можна виділити межу об’єктів (контур і дрібні деталі). Зорова система повинна не тільки виділяти межу між об’єктом і фоном, але і навчитись слідкувати за нею. Це здійснюється безпосередньо рухами очей, які повторно виділяють контур і є необхідною умовою створення образу форми предмета.

2. Сприймання величини предмета. Сприймання величини предмета визначається величиною його зображення на сітківці ока і віддаленістю від очей спостерігача. Пристосування ока людини до чіткого виділення різновіддалених предметів здійснюється за допомогою двох механізмів: акомодації і конвергенції.

Акомодація – це зміна заломлювальної здатності кришталика шляхом зміни його опуклості. Так, при погляді на близько розташовані предмети відбувається м’язеве скорочення, в результаті чого зменшується ступінь натягування кришталика і його форма стає більш опуклою. З віком кришталик поступово стає менш рухомим і втрачає здатність до акомодації, тобто до зміни своєї форми при погляді на рівновіддалені предмети. В результаті розвивається далекозорість, яка виражається в тому, що найближча точка ясного бачення з часом відсувається все далі і далі.

Акомодація зазвичай пов’язана з конвергенцією – зведеням зорових вісей на фіксованому предметі. Певний стан акомодації викликає і певний ступінь зведення зорових вісей, і навпаки, певному зведенню зорових вісей відповідає певний ступінь акомодації.

Кут конвергенції безпосередньо використовується як індикатор відстані, як своєрідний дальномір.

Комбінація двох подразників – величини зображення предмета на сітківці і напруження м’язів очей в результаті акомодації і конвергенції – і виступає умовнорефлекторним сигналом розміру предмету, який сприймається.

3. Сприймання глибини і віддаленості предметів. Акомодація і конвергенція діють лише в невеликих межах, на невеликій відстані: акомодація – в межах 5-6 метрах, конвергенція – до 450 метрів. Людина здатна розрізняти глибину предметів, які сприймаються, і займаного ними простору на відстані до 2 500м.

Сприймання глибини і віддаленості предметів здійснюється головним чином завдяки бінокулярному зору. При бінокулярній фіксації віддалених об’єктів (наприклад, зірок на небі) зорові лінії обох очей паралельні. При цьому зображення віддалених предметів сприймаються нами в одному і тому ж місці простору, незалежно від того, чи падають ці зображення на сітківку правого чи лівого ока чи обох очей. Тому деяким точкам сітківки одного ока відповідають певні точки сітківки іншого ока. Ці симетрично розташовані точки сітківки обох очей називаються кореспондуючими точками. Кореспондуючі точки – такі точки сітківки, які співпали б, якщо б при накладанні однієї сітківки на іншу вертикальні і горизонтальні вісі виявились би суміщеними.

Збудження кореспондуючих точок сітківки дає відчуття одного об’єкта в полі зору. При кожному положенні очей кореспондуюча точка сітківки відповідають чітко визначені точки зовнішнього простору.

Якщо зображення предмета падає на обидва ока на різновіддалені від центру сітківки некореспондуючі, або диспарантні, точки, то має місце один з двох ефектів: виникнення подвійних зображень, або враження більшої чи меншої віддаленості даного об’єкта у порівнянні з тим, який фіксується. В останньому випадку з’являється враження об’ємності, або стереоскопічний ефект.

4. Сприймання напряму– це сприймання напряму, в якому знаходяться об’єкти щодо інших об’єктів чи спостерігача.

Одним з важливих моментів просторового розрізнення виступає сприйняття напряму. Напрямок, в якому ми бачимо об’єкт, визначається місцем його зображення на сітківці ока і положенням нашого тіла щодо оточуючих предметів. Людині характерне вертикальне положення тіла щодо горизонтальної площини землі. Це положення, створене суспільно-трудовою природою людини є вихідним для визначення напряму, в якому людина розпізнає оточуючі предмети. Тому в просторовому баченні, в тому числі і сприйманні напряму, крім зорових відчуттів, велику роль відіграють не тільки кінестезичні відчуття рух очей чи рук, але і статичні відчуття, тобто відчуття рівноваги і положення тіла.

При бінокулярному зорі напрямок баченого предмета визначається законом тотожного напряму. За цим законом, подразники, які падають на кореспондуючі точки сітківки, бачаться нами в одному і тому ж напряму. Цей напрям дається лінією, яка з’єднує перетин зорових ліній обох очей з точкою, яка відповідає середині відстані між обома очима. Іншими словами, зображення, яке падає на кореспондуючі точки, ми бачимо на прямій, яка йде від одного «циклопічного ока», що знаходиться посередині лоба.

Сприйняття напряму, в якому знаходяться об’єкти, можливе не тільки з допомогою зорового, але і нюхового аналізаторів.

Сприйняття напрямку звуку здійснюється при бінауральном слуханні. Основу диференціювання напряму звуку складає відмінність у часі отримання сигналів в кору головного мозку від обох вух.

Сприйняття часу –це відображення об’єктивної діяльності, швидкості і послідовності явищ дійсності. Відображаючи об’єктивну реальність, сприймання часу дає людині можливість орієнтуватись в оточуючому середовищі.

Орієнтування в часі у людини здійснюється за допомогою кіркових відділів мозку. В основі сприймання часу лежить ритмічна зміна збудження і гальмування, згасання процесу збудження і гальмівного процесу в центральній нервовій системі, у великих півкулях головного мозку. Сприймання часу змінюється і в залежності від емоційного стану. Позитивні емоції дають ілюзію швидкого плину часу, а негативні – суб’єктивно дещо розширюють часові проміжки. Встановлено, що найточніша оцінка часових проміжків досягається за допомогою слухових і рухових відчуттів. При сприйманні часу виявлено схильність перебільшувати невеликі й применшувати великі проміжки часу.

Сприймання тривалості часу залежить від змісту діяльності людини. Час, заповнений цікавими, значимими справами, спливає швидко. Учні не помічають, як «летить час» на уроці, коли вони зайняті активною розумовою діяльністю. І навпаки, урок «тягнеться» довго, якщо не стимулюється активність учнів.

На оцінку часу здійснює влив установка особистості. Людині, котра очікує неприємних подій, час здається швидкоплинним. При очікуванні приємного зазвичай здається, що ця подія довго не настає.

При згадуванні минулого спостерігається інша оцінка часу. Час, наповнений у минулому переживаннями, діяльністю, згадується як більш тривалий, ніж він був насправді, а тривалі періоди життя, позначені малоцікавими й одноманітними подіями, згадуються як швидкоплинні.

Ступінь суб’єктивізму в оцінці часу залежить також від віку людини: дітям здається, що час минає повільно, дорослим, навпаки, здається, що він летить. Суб’єктивізм у сприйманні часу переборюється досвідом і практичною діяльністю людини. Деякі види професійної діяльності виробляють уміння дуже точно оцінювати проміжки часу. Так, досвідчений учитель без годинника вільно орієнтується у часі на уроці й точно оцінює проміжок часу тривалістю 45 хвилин.

Сприймання руху– це відображення зміни положення, які об’єкти займають в просторі. Сприймання руху має життєво важливе значення. Для деяких тварин рухомі об’єкти слугують сигналом небезпеки чи потенційної їжі, викликають швидку відповідну реакцію.

Основну роль в сприйманні руху відіграють зорові і кінестезичні аналізатори.

Людина може отримувати відомості про переміщення об’єктів в просторі двома різними шляхами, безпосередньо сприймаючи акт переміщення і на основі умозаключення про рух об’єкта, який певний час знаходився в іншому місці. Сприймання руху можливе за допомогою слухового аналізатора.

Ілюзія руху може виникнути за відсутності реального руху предмета, при фіксованому погляді. Якщо через незначні проміжки часу показувати ряд зображень, які відтворюють етапи рухів предмета, то складається враження руху. Це явище дістало назву стробоскопічного ефекту. На його основі здійснюється сприймання руху при перегляді кінофільму. Дослідження В.П. Зінченка показали, що знання про рух предметів виникають як при фіксованому погляді, так і при стеженні поглядом за рухомим предметом.

Сприймання руху здійснюється зоровим, слуховим і кінестезичним аналізаторами. Сприймання руху допомагає осмислення змін у навколишньому середовищі на основі індивідуального досвіду і знань особистості.

Тема : ПАМ'ЯТЬ

1. Поняття про пам'ять. Теорії механізмів пам'яті.

2. Види пам'яті.

3. Запам'ятовування і його види. Умови ефективності запам'ятовування.

4. Відтворення і його види. Уявлення пам'яті, їх особливості.

5. Забування і збереження. Боротьба із забуванням.

6. Індивідуальні особливості в процесах пам'яті. Типи пам'яті

1. Поняття про пам'ять. Теорії механізмів пам'яті

Враження, що їх одержує людина, відображаючи об’єктивну дійсність через свої органи чуття чи у процесі розумової діяльності, не зникають безслідно, а фіксуються в мозку і зберігаються в ньому у вигляді образів, уявлень про об’єкти та явища, що сприймалися раніше. У разі потреби набутий досвід може бути відтворений і використаний у діяльності.

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду називається пам’яттю.

Пам'ять є підґрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам'ять – неодмінна умова психічного розвитку людини. Нові зрушення в її психіці завжди ґрунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих у пам’яті. Завдяки пам’яті зберігається цілісність «Я» особистості, усвідомлюється єдність її минулого та сучасного. Без запасу уявлень пам’яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам’яті людина, зауважував І.Сєченов, постійно перебувала б у стані новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування.

Перші спроби науково пояснити феномен пам’яті на психологічному рівні були зроблені асоціативним напрямом психології. Центральним в асоціативній психології є поняття асоціації, що означає зв'язок, з’єднування. Асоціація – обов’язковий принцип усіх психічних утворень. Механізм асоціації полягає в установленні зв’язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості. Залежно від умов, необхідних для їх утворення, асоціації поділяються на три типи: за суміжністю, схожістю та контрастом.

Асоціація за суміжністю – це відображення в мозку людини зв’язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при згадуванні подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчального матеріалу тощо.

Асоціація за схожістю спостерігається тоді, коли в мозку відображуються зв’язки між предметами, схожими у певному відношенні (помилкове сприймання схожої людини як знайомої).

Асоціація за контрастом утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об’єктивної дійсності, що пов’язані між собою протилежними ознаками (високий – низький, швидкий – повільний, веселий – сумний тощо).

Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, асоціанізм як напрям не пояснював, чим саме детермінований цей процес, що зумовлює його вибірковість.

Рішучої критики асоціативна теорія зазнала від гештальт-психології. Центральним поняттям нової теорії був «гештальт» - образ як цілісна організація структури, яка не зводиться до суми її окремих частин. Тому утворення зв’язків ґрунтується на організації матеріалу, що визначає й аналогічну структуру слідів у мозку за принципом подібності за формою.

Фізіологічна теорія пам’ятітісно пов’язана з важливими положеннями вчення І.Павлова про вищу нервову діяльність.

Згідно з вченням І.Павлова, матеріальним підґрунтям пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв’язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв’язків є фізіологічним підґрунтям пам’яті. Запам’ятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв’язки, що утворились у відповідь на дію подразника.

Фізіологічне підґрунтя пам’яті тісно пов’язане із закономірностями вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимчасових нервових зв’язків – це теорія запам’ятовування на фізіологічному рівні. Умовний рефлекс – це акт утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить підґрунтя акту запам’ятовування. Для розуміння причинної зумовленості пам’яті важливого значення набуває поняття підкріплення. Підкріплення – це досягнення безпосередньої мети дії індивіда, або стимул, що мотивує дію, це збіг знову утвореного зв’язку з досягненням мети дії, а якщо тільки зв'язок збігся з досягненням мети, він залишився й закріпився (І.Павлов).

У поясненні механізмів пам’яті є ще так звані фізична, біохімічна та хімічна теорії пам’яті.

Згідно з фізичною теорією пам’яті проходження будь-якого збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізичний слід, що призводить до механічних та електронних змін у синапсах (місце стикання нервових клітин). При зоровому сприйманні предмета відбувається немовби його обстеження оком по контуру, що супроводжується рухом імпульсу по відповідній групі нервових клітин, які немовби моделюють сприйнятий об’єкт у вигляді просторово-часової нервової структури. Цю теорію називають ще теорією нейронних моделей. Процес утворення та активізації нейронних моделей і є засадовим стосовно процесів запам’ятовування, відтворення та збереження.

Біохімічна теорія пам’ятівиражається гіпотезою про двоступеневий характер процесу запам’ятовування. Суть його полягає в тому, що на першій стадії, одразу ж після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси у клітині. Друга стадія виникає на ґрунті першої – це власне біохімічна реакція, пов’язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам’яті. Друга стадія, яка характеризується необоротністю хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої пам’яті.

Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення слідів одержаних вражень.

2. Види пам’яті

Види пам’яті виділяють за такими критеріями.