НА ГОЛОВНУ|  |ПРО ІНСТИТУТ|НДР|ПУБЛІКАЦІЇ|КОНФЕРЕНЦІЇ|КОНТАКТИ|КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

ГУМАНІЗМ ЯК ПОНЯТТЯ І СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ    Першоджерелом розвитку будь-якого суспільства і цивілізації загалом завжди був і є гуманізм, який є ідеологією людини і людяності, конструктивної звитяги й непримиренності до всього, що принижує людську гідність.        У словниках прийнято розрізняти гуманізм у широкому і вузькому розуміннях. У широкому сенсі гуманізм - це система поглядів, яка історично змінюється і визнає цінність людини як особистості, її права на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей, система, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності - нормою стосунків між людьми; у вузькому сенсі - це культурний рух епохи Відродження [3].     . У широкому розумінні гуманізм - це чітке усвідомлення природної людяності людини, культивування цієї людяності в конкретних формах поваги, допомоги, любові до людини; у вузькому значенні - це ідея чи концепція людини, яка розвивається на базі визнання і прийняття феномена людяності людини, її свободи, відповідальності й розумності [4, 8].     Головним началом фундаментального характеру гуманізму є особливий характер його зв'язку з особистістю. Усвідомлення людиною своєї власної людяності, її ресурсів і можливостей - це вирішальна інтелектуальна процедура, яка переводить її з рівня гуманності на рівень гуманізму. Людяність - невід'ємний елемент внутрішнього світу будь-якої психічно нормальної людини. Немає і не може бути ані абсолютно нелюдяних, ані стовідсотково людяних особистостей.    Гуманізм - це наслідок природно властивої людині гуманності, людяності. У кожного із нас є власне "Я" і кожна людина має "за душею" щось позитивне. Це не означає, що люди приречені на гуманізм. Реалізм гуманіста в тому і полягає, що він розуміє негарантованість людяності свободи, кохання, обов'язкового зв'язку зі світлими сторонами людського існування, адже життя демонструє незліченні прояви свободи як недозволеного насильства і злої волі. Та все ж гуманність - вище життєствердне начало в людині.      Як соціально-духовне явище гуманізм - це прагнення людини досягти більш зрілого самоусвідомлення, змістом якого є загальноприйняті гуманістичні принципи, та практикувати їх на благо всього суспільства. Гуманізм як система поглядів являє собою усвідомлення відповідних якостей, потреб, цінностей, принципів і норм свідомості, психології і стилю життя реальних прошарків будь-якого сучасного суспільства.      Гуманізм - це більше, ніж етична доктрина, оскільки прагне усвідомити всі сфери і форми прояву людяності людини в їх специфіці та єдності. Це означає, що завданням гуманізму є інтегрувати і культивувати на рівні світогляду і стилю життя моральні, юридичні, громадянські політичні, соціальні, національні і транснаціональні, філософські, естетичні, наукові, екологічні та інші людські цінності.      Аналізуючи поняття гуманізму, його визначення, бачимо, що воно належить до плюралістичних, є неоднозначним. Його можна розглядати як на особистісному, так і на суспільному, планетарному рівнях; без нього немислимий розвиток не лише окремого індивіда, а й цивілізації та розвитку суспільних процесів, які відбуваються в світі. Саме динаміка змін зазначеного явища і цікавить нас як у історичному розрізі, так і в умовах нашого суперечливого сьогодення.      Зокрема, зростання значення людської діяльності в епоху високого рівня НТР, засобів виробництва по-новому ставить проблему відносин людини і суспільства, до навколишнього середовища, техніки, переводить проблему глобальних відносин на рівень невідкладних практичних вимог. У нових, невідомих раніше сферах і масштабах перед людством постають комплексні завдання, які вимагають відповідних підходів до їх вирішення.      Таким чином, з одного боку, гуманізм - такий світогляд, який досить простий і самоочевидний у своїх принципах і ідеалах, а з іншого - ним передбачаються складні, осмислені процедури і принципи відношення між гуманізмом та особистістю, яка є господарем цього світорозуміння. Дедалі більша кількість людей усвідомлює крах всієї традиційної системи цінностей, особливо на рубежі тисячоліть, а це підкреслює глибинне відчуття власної приниженості, несправедливості соціальних відносин, суспільства, в якому вони живуть. Тому сьогодні як ніколи раніше людство зосереджено вдивляється в самого себе і немов би по-новому відкриває себе - Людину.      Сучасний гуманізм вступає в суперечність з попередньою системою цінностей: руйнується обмежений, але звичний світ попередніх відносин і формується новий, який несе в собі великі можливості. Існування об'єктивних передумов дає змогу теоретичній свідомості фіксувати необмежені можливості розвитку особистості, однак для їх практичної реалізації необхідне глибоке соціальне перетворення. Та нова система відносин не гарантує ані реалізації можливостей людей, ані захисту від конфронтуючих гуманізму тенденцій.      Гуманізм являє собою певну суму загальнолюдських цінностей, звичайних моральних, правових та інших форм поведінки, які проявляються в чуйності, спілкуванні, справедливості, відповідальності.      Стрижнем у визначенні гуманізму дійсно має бути визнання людини самодостатньою цінністю, ствердження права особистості на унікальність і як наслідок - її вільний розвиток на основі внутрішньої необхідності. Усі інші моменти у визначенні набувають гуманістичного характеру лише в тому випадку, коли характеризують буття особистості, яке розвивається за власними внутрішніми законами. Досить часто становлення гуманістичних поглядів знаменує собою історичну перебудову системи суспільних відносин, в ході яких створюється ставлення до людини як до самодостатньої цінності, що в свою чергу передбачає універсалізацію людських здатностей як необхідну умову суспільного руху і як наслідок - зняття жорстких соціальних обмежень з людини.      Звідси чітко зрозуміло, що теоретичне осмислення гуманізму нерозривно пов'язане з практичним становленням гуманістичної орієнтації в суспільному житті.      Складніше з характеристиками основ гуманізму як світогляду і явища суспільного та культурного життя. У них повинна фіксуватися сутність людини, її взаємозв'язок з суспільством і природою, місцем і специфікою гуманізму щодо інших світоглядних систем, соціальних практик та інститутів. Головним у даному випадку є не перерахування основних принципів гуманізму і оцінка ним основних явищ особистого і суспільного життя, висвітлення характеру самого цього світогляду і відношень між людиною і її власними гуманістичними поглядами (таке завдання зазвичай не помічається і здається або ж безглуздим, або ж суто теоретичним).      Сьогодні, за наявності в суспільстві політичного правління крайнього спрямування, "чорно-біла" модель бачення гуманізму знову стає реальністю. Всі найбільш вагомі досягнення цивілізації пов'язуються з капіталізмом, антигуманізм і руйнація усталених форм життя - з соціалізмом. Звичайно, такий підхід хибує на спрощеність. Гуманістичні й антигуманні повороти притаманні будь-якому суспільному устрою. Безперечно, антигуманні соціальні сили не потребують діалогу, який нерідко зв'язаний з постановкою нелегких питань, появою сумнівів, висловленням протилежних думок тощо. Діалогу не потребували фашизм і нацизм. У ньому не відчував необхідності й сталінізм. Що можна сказати з цього приводу стосовно наступних політичних режимів? Вони ігнорували цей іманентно притаманний гуманізму феномен. Колишня радянська "соціалістична система" славилась своєю монологічністю: монолог у партії, в ідеології, в політиці, в науці, навіть у мистецтві на культурі. Всюди існувала панівна і, зрозуміло, істинна точка зору, єдино правильною і точною була думка лідера.      У таких умовах важко було вести мову про утвердження людської гідності, інших суттєвих рис гуманізму. У цьому випадку буцімто гуманістична орієнтація була чіткою і однозначною, не допускала вибору шляхів досягнення мети, окрім запропонованих партійно-політичними лідерами. Ілюзорність подібної практики є очевидною. Сьогодні теж майже втрачені гуманістичні орієнтири. І хоча не слід жалкувати за сформульованими певними соціальними силами псевдоорієнтирами, все ж ситуація різко погіршилась унаслідок дегуманізації суспільного життя і дезорієнтації численних верств населення. Тому не слід кидатися від одних крайнощів до інших, більш важливим є завдання їх реалістичного й неупередженого аналізу. Тому слід переглянути гуманізм з погляду сучасних умов та визначити його соціальність.      Нинішня епоха, стратегія на незалежність, утвердження демократії і ринкових відносин потребують вироблення нового розуміння гуманізму. І тут важливо дослідити сукупний досвід людства щодо утвердження реального гуманізму. Загальна тенденція в історії розвитку людства простежується досить чітко: послідовний поворот до людини і фундаментальних цінностей. Очевидно, на цій методологічній платформі ідея гуманізму має дістати більш глибоке і реалістичне продовження (а головне - втілення), ніж у попередньому столітті. Якщо турбуватися про подальший розвиток суспільства, то він може відбуватися тільки відповідно до цієї тенденції. Гуманізм - не просто характеристика суспільного розвитку, а і його фундаментальна база, невід'ємний атрибут, без зростання якого неможливе існування суспільства. Саме з цією метою теоретики намагаються здійснити "трансформацію" людини, називають її "новою", такою, яка відповідала б вимогам часу [5, 176, 190-194]. А гуманізм, зокрема у Ж. П. Сартра, це передусім поняття, яке позначає "нову мораль" сучасного індивіда, для якого вже не вистачає класичного підґрунтя ціннісного ставлення до навколишнього світу. Поняття, яке несе суб'єктивне доповнення теорії розмежування в баченні індивіда як мети або ж засобу в її використанні іншою людською істотою.      Єдиний стимул, який підтримує оптимізм значної частини населення країни, полягає в наявності загальнолюдських елементів у структурі тих традиційних гуманістичних основ, які поки що зберігаються. Гуманістичні традиції, які не були остаточно зруйновані тоталітарним режимом, зберігають риси, що сприяють постійному самооновленню суспільства і людини. Так, позитивну роль відіграє своєрідна "відкритість" гуманізму будь-яким прогресивним традиціям, навіть за умови жорстких класових обмежень. Існує ряд життєстійких загальнолюдських цінностей, котрі передаються з покоління в покоління, з однієї форми гуманізму в іншу (моральні засади, гуманістичні традиції, національні досягнення тощо). Саме вони не дозволяють посттоталітарним, багато в чому псевдонародним режимам повністю знищити людську основу культури, життя, суспільності.      Гуманізм не є і не повинен бути ідеологією чи якоюсь партійно-політичною програмою, тобто суспільним ідейним рухом і структурою, яка організовує, мобілізовує і спрямовує людей до досягнення певних політичних чи інших цілей, пов'язаних з владою одних людей над іншими членами національного чи світового співтовариства. Водночас завданням гуманізму є прояснити і окреслити плюралізм загальнолюдських моральних, юридичних і політичних цінностей, які становлять основу ідеологічних, передусім релігійних і політичних доктрин і рухів. Тим самим він координує і узгоджує в діалозі, соціальній конкуренції і обміні ідеями, які постійно відбуваються на всіх рівнях суспільного життя.      Таким чином, гуманізм - це світогляд, у центрі якого ідея людини як вища цінність і пріоритетна стосовно себе реальність у ряді всіх інших матеріальних і духовних цінностей. Іншими словами, для гуманіста особистість - вихідна реальність, абсолютна щодо себе і відносна в ряді всіх інших. Вони стверджують рівноправність людини як матеріально-духовної істоти стосовно іншої людини, природи, суспільства і всіх інших реальностей та істот. Гуманізм виражає гідність особистості, її зовні відносну, але внутрішньо абсолютно неухильно прогресуючу самостійність, самодостатність і рівноправність перед усіма іншими реальностями.     Гуманізм як феномен суспільного та культурного життя є необмеженим, тому що передбачає відкритість, динамізм і розвиток, можливість радикальних внутрішніх трансформацій перед змінами і новими перспективами людини і її світу. Досить важливим моментом є те, що гуманісти визнають і антигуманне в людині та прагнуть максимальним чином обмежити його сферу і вплив. Вони переконані в можливості успішного і надійного приборкання негативних якостей людської істоти в ході поступального розвитку світової цивілізації і особистісного самовдосконалення.    . ЛІТЕРАТУРА 1. Перспективы человека // Общественные науки и современность. - 1991. - № 6.  2. Панфилова Т.В. О содержании понятий "гуманизм" // Филос. науки. - 1990. - № 9.  3. Философский энциклопедический словарь. - М., 1983.  4. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки богов. - М., 1990.  5. Фромм Э. Иметь или быть. - М., 1986. <<< Повернутись ню сторінку

© 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено. розбка: Beleven Web Studio

Розділ і. Поняття гуманізму в філософську добу Відродження

1.1. Історико-філософський аналіз становлення гуманізму як філософської парадигми

Гуманізм (від лат. Humanus – людський, людяний) виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Основною проблемою виступає відношення людини до людини та її діяльності. Людина доби Відродження це, насамперед, унікальна індивідуальність, котрій властиві гордість і самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, різнобічні знання. Саме епоха Відродження дала світові чимало видатних індивідуальностей, які вирізнялися енциклопедичними знаннями, цілеспрямованістю.

Гуманізм - світогляд, в центрі якого знаходиться ідея людини як вищої цінності; виникло як філософська течія в епоху Відродження. Гуманізм стверджує цінність людини як особистості, його право на свободу, щастя, розвиток, прояв своїх здібностей.

Варто зазначити, що починаючи з XIV в. ці гуманітарні студії позначали комплекс учбових дисциплін, в котрий входили граматика, риторика, поезія, історія, етика. Викладачів цих дисциплін стали називати гуманістами. Відродження, звісно, було зв'язано з заняттями саме цими дисциплінами. Їх вивчення здавна будувалось на знайомстві з античними авторами. Однак гуманісти Відродження побачили в «гуманітарних студіях» не просто деякі дисципліни, зайняті вивченням людини, а головне — засіб її розвитку і піднесення [12, С.521].

Якщо переважна більшість навчальних предметів покликані формувати практичні навички оволодіння визначеною професією, то гуманітарні науки зайняті вихованням і утворенням людини, а також формуванням людяного в людині.

Отже, усвідомивши особливе значення гуманітарних занять, епоха Відродження особливо акцентувала на значенні античної спадщини для виховання людяності. Починаючи з Ф. Петрарки (XIV ст.), виявилась чітка тенденція вважати класичну латинську і грецьку стародавність, перш за все стародавню літературу, єдиним зразком для всього, що стосується духовної і культурної діяльності. Латинські і грецькі автори розглядались тепер в якості справжніх учителів людяного.

Період з ХІІІ ст. до середини ХІV ст. прийнято називати Проторенесанcний. Ця доба особливо відзначається тим, що показує передумови й підґрунтя для подальшого розвитку й розквіту гуманізму в Італії. Ближче вивчаючи художні пам'ятники XІV ст. в Італії, включаючи і літературу, ми наштовхнулися на окремі культурні явища, що своїм швидким ростом і дозріванням, безсумнівно, сприяли надалі появі справжнього італійського Ренесансу.

Значним кроком уперед є естетична позиція знаменитого філософа і поета Франческо Петрарки (1304 - 1374). Інтерес представляє як доля Петрарки, так і ті елементи нового погляду на життя, що проявилися в нього з надзвичайною виразністю. Його можна назвати як першим індивідуалістом, так і першим гуманістом. М. Корелин, говорячи про Петрарку, називає його три характерні риси: індивідуалізм; звертання до авторитету античної літератури тільки в тому випадку, коли він підтверджує його погляди або дає йому формулу для його настрою; прагнення примирити нові потреби із середньовічним християнством. «Перший гуманіст не бажав поривати з попередньою епохою, замінивши її античною культурою, і прагнув, навпаки, примирити з нею нові прагнення» [15, С.144].

На цьому прикладі ми бачимо, що навіть той напрям думки, що здавалось повинен схилитись перед божественними й священними предметами, увесь пронизаний самоствердженням людини. Якщо ж взяти загальний результат цієї епохи, то можна сказати, що не залишалося вже нічого матеріального, що не приписувалося б тут священним предметам. Таке панібратство з віковими святинями стало можливим тільки напередодні зовсім нової епохи, а саме напередодні справжнього й остаточного Ренесансу.

Розглядаючи епоху раннього ренесансу нас не здивувала та обставина, що в ньому висувається на перший план вільна людська індивідуальність і що ця індивідуальність звичайно виражена тут досить сильно. Вже в естетиці проторенесансу, у лоні католицької ортодоксії, можна відзначити поступовий і неухильний ріст філософсько-естетичного мислення в напрямку індивідуальних характеристик. Однак в XIII ст. все це було з'єднане з іншими філософськими і художніми стилями [15, С.148].

Починаючи з початку XV століття, сильна і вільна людська індивідуальність виступає досить помітно і вже на досить міцній основі. І подібного роду вільна людська індивідуальність назавжди залишиться характерної для епохи Ренесансу, хоча розумітися вона буде скрізь по-різному. Людська особистість, що вийшла на перший план, обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно, тобто тривимірно. Це важливо насамперед для характеристики самого мистецтва епохи Ренесансу [25, С.578].

Але тут же ми відзначимо, що ця тілесно-рельєфна індивідуальність, ця індивідуально-матеріальна людська суб'єктивність зовсім заново орієнтує людину і все її життєве самовідчуття. Людина як би обновляється, молодіє і починає знаходити щастя свого життя в безтурботності, у легкій і естетичній самозадоволеності, у красивому житті.

Ось як характеризує цей ренесансний індивідуалізм французький дослідник Ф.Монье: «Ще недавно, в середні віки, заборонялось, як ідолопоклонництво, спорудження статуй сучасникам; кватроченто ж нічого другого не робить, як возводить вівтарі в честь ренесансної людини. Краса людини, воля людини, перевага людини, нескінченна можливість людини - не думки, а догми» [22, С.132].

Одним із визначних представників-гуманістів епохи Відродження постає Микола Кузанський (1401 - 1464) - це найбільший мислитель не тільки епохи Ренесансу, але і узагалі всієї нової і новітньої європейської філософії. Він, безумовно, неоплатонік у строгому і справжньому змісті слова. Однак у неоплатонізмі він висував і підкреслював такі моменти, що цілком відповідали індивідуалізмові, що тоді назрівав. М. Кузанський синтезував у своїй філософії традиції німецької містики, середньовічної схоластики і, нарешті, - що послужило активним початком його творчості - італійського ренесансного гуманізму, що тільки почав створюватись [12, С.512].

Саме тут варто надати увагу тому, що його схоластика зовсім втратила свою середньовічну форму і виражалася лише в універсалізмі, систематичності і логічній чіткості, а його ренесансний гуманізм був цілком позбавлений риторики і психологізму. Він віртуозно балансує на якомусь ледь помітному вістрі, що відокремлює середньовіччя від Ренесансу. Тому таке велике значення гуманізму Миколи Кузанського.

Йдучи по шляху зростаючого відходу від середньовічної ортодоксії, в епоху Відродження ми насамперед наштовхуємося на чудове явище не тільки в історії італійської культури, але і взагалі в історії європейської культури, як Флорентійська академія, на чолі з неоплатоніком Марсіліо Фічіно. Неоплатонізмом в епоху Ренесансу пронизані твори не тільки Миколи Кузанського, але і майже всіх діячів цієї епохи. Але ніде ім'я Платона не звеличується так, як у Флоренції другої половини XV в. Шанування Платона було тут перетворене майже в релігійний культ. Перед його погруддям ставилися лампади, і, власне кажучи, він шанувався на рівні з Христом.

Іншим найважливішим діячем італійського Відродження був Піко, правитель республіки Мірандоли. Загальна хвиля неоплатонічного ентузіазму, що відрізняє всіх учасників Флорентійської академії, особливо сильно позначилася на ньому. Людська особистість висувалася на перший план у таких тонах, що були цілком співзвучні хвилям Ренесансу, що зростали в ті часи [12, С.523].

Хоча сам Піко зумів все-таки залишитися тут формально вірним середньовічної ортодоксії. Вчення про особистісну активність людини є предметом його спеціального трактату «Про достоїнство людини». У цьому трактаті доводиться, що людина, що представляє собою четвертий, і останній, світ після піднебесного, небесного і підмісячного, є максимальний синтез всіх областей буття, не властивий ніякому з інших трьох світів [12, С.525].

Як зазначалося вище під «людяним» гуманісти стали розуміти сукупність якостей, що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людського. Ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці [21, С.151].

Не дивно, що звертання до античних авторів як до перших учителів людяного в людині міцно зв'язало ренесансний гуманізм зі словесністю, з культурою слова. Гуманісти зводять поклоніння перед мистецтвом слова на небувалу висоту. Особливий захват визивають у них стиль і склад античних авторів, а разом з тим латинська і грецька мова.

Помітимо, що поширенню грецької мови в Північній Італії - одному з головних центрів Відродження - сприяв приплив грецьких емігрантів, що змушені були залишати Візантію після узяття Константинополя турками. Разом з тим філологічна культура гуманістів не звелась лише до відновлення й акцентування того, що було відомо античності. Навпаки в області словесності ними був зроблений крок уперед величезної ваги. Завдяки цьому крокові ренесансний гуманізм можна вважати відкривачем і творцем основ філології як науки.

Новий підхід до мови став можливим завдяки вже згаданому відчуттю історичної дистанції, в рамках якої сприймається гуманістами стародавність, в тому числі і стародавні мови. Мова стає предметом рефлексії (тобто міркування, вивчення), а не залишається чимось подібним повітрю, яким дихають, не зважаючи на нього, - так користувалися латинню середньовічні схоласти. Стихія мовної і мовленнєвої творчості - справжня стихія гуманізму Відродження [25, С.590].

Поза цією стихією неможливі організація і творення життя відповідно до античних зразків. А саме таким життям прагнуть жити гуманісти. Характерно, що розуміння гуманістами вивчення античної спадщини зберегло своє значення на довгий час. Культура письмового й усного мовлення виходить на передній план і складає невід'ємну і характерну рису ренесансного гуманізму.

Високо ціниться витонченість мови, її правильна тональність, уміння привернути увагу співрозмовника і одночасно зачепити і переконливо розкрити теми, в першу чергу не побутові, а піднесені. Піднесеність і урочистість мови гуманістів - характерна її риса, про яку легко скласти уявлення по численних здобутках, що дійшли до нашого часу. У культі мови яскраво виявляється сутнісна риса ренесансного гуманізму - його не теоретична, а в першу чергу практично-життєва спрямованість.

Сутність гуманізму на думку А.Ф. Лосєва полягає в наступному:

— «гуманізм є, по-перше, типова для Ренесансу вільно мисляча свідомість і повною мірою світський індивідуалізм».

— «По-друге, це не просто світське вільнодумство, а суспільно-політична, громадянська, педагогічна, побутова, моральна і інші практичні сторони цього вільнодумства».

— « По-третє, це практична спрямованість Ренесансу, що нарівні з неоплатонічною теорією досить владно і з великим темпераментом говорила спеціально про людську мораль, про прогресуючу громадськість і про різні наукові, художні і педагогічні тенденції, про самосвідому людську особистість» [5, С.209].

Таким чином, головною рисою гуманізму є його практична спрямованість. Звідси аж ніяк не слідує, що гуманісти не будують теорій або не намагаються них будувати. Це значить, що теорія для них не самоціль. На відміну від середньовічної схоластики, у якій бездоганність теоретичної побудови була важлива сама по собі, у гуманізмі теорія повинна прямо і безпосередньо служити практично-життєвим інтересам.

Як справжнього зачинателя гуманістичного руху вважають звичайно Колюччо Салютаті (1331 - 1404). Він - передовий суспільний діяч, демократ, супротивник тиранії, засновник строгої, але цілком світської моралі і попередник того самого флорентійського способу мислення, що до кінця XV в. розцвіте у вигляді Платонівської академії у Флоренції [24, С.156].

Слідом за Салютаті звичайно характеризуються ще інші діячі гуманізму, що поступово поглиблювали ідею про самостійність, силу і могутність людини, залишаючись, утім, далеко за межами якої-небудь антицерковності або антирелігійності. Назвемо Ніколо Ніколі (1365 - 1437), Леонардо Бруні (1374 - 1444), Поджо Браччоліні (1380 - 1459), Джаноццо Манетті (1396 - 1459). Останній у своєму трактаті "Про достоїнство і пишноту людини " (1452) дає те, що, мабуть, можна назвати дійсною гуманістичною, оскільки тут прославляється людська особистість, і вона розглядається як осередок космічної краси, ідеальний зразок гармонії усього світу [12, С.536].

У цьому виді гуманістична естетика, незважаючи на свою релігійність, уже здобувала характер єресі, яка і була виявлена тодішніми поборниками консервативної догматики. Усі зазначені зараз імена і філософські напрямки зв'язані з тим, що можна назвати раннім італійським гуманізмом і що відноситься, узагалі кажучи, до початку XV в. Дослідники відрізняють від цього періоду так званий римський гуманізм, що приходиться вже на середину XV в. Тут, безсумнівно, початковий італійський гуманізм здобував більш радикальні форми, що почасти уже виходили за межі Ренесансу у власному смислі слова.

У науці досить часто називають гуманістами навіть таких корінних неоплатоніків, як Микола Кузанський, Марсіліо Фічіно або Джордано Бруно, що абсолютно правильно. Тільки при цьому потрібно розуміти і вміти аналізувати ту обставину, що сам ренесансний неоплатонізм, навіть без спеціальних суспільно-особистих теорій, не міг не ставати гуманізмом. Між неоплатонізмом і гуманізмом в епоху Ренесансу не тільки існувала єдність, але, м ожна сказати, навіть і тотожність. Щоб бути гуманізмом, ренесансному неоплатонізмові не треба було мати спеціально які-небудь підкреслено прогресивні суспільно-особисті і взагалі практичні вчення. І щоб бути неоплатонізмом чи по крайній мірі бути близьким до нього вченням, гуманізму не потрібно було спеціально базуватися на тих чи інших античних або середньовічних різновидностях неоплатонізму [25, C.592].

Таким чином економічною основою Ренесансу є та особлива форма товарно-грошового господарства, що передує капіталістичному виробництву, яке виникло тільки в XVІ ст. На цьому ґрунті виростає міська культура, протилежна культурі монастиря, замка, закріпаченого села й армії, що обслуговує феодальну систему.

Гуманізм і Ренесанс були явищем винятково міським. Зовсім безсумнівна та обставина, що міський характер культури Ренесансу і зв'язаний з ним ренесансний індивідуалізм відбилися на всіх шарах тодішньої культури і, зокрема, естетика Ренесансу назавжди залишилася в очах культурного європейського суспільства як естетика індивідуалістична.

Але аж ніяк не можна говорити про повну незалежність індивідуалістичної естетики Ренесансу як від середньовічної ортодоксії, так і від античної скульптурної тілесності. Усім цим визначається людина ренесансної естетики по її змісту й сутності. Однак їй була властива і своя власна, теж цілком специфічна духовна структура, що виявлялася в двох видах, що завжди переходили один в інший і часто навіть мало чим відрізнялися, а саме в неоплатонізмі і гуманізмі. Неоплатонізм Ренесансу додавав його естетиці піднесений, оживлений, завжди поетичний і часто навіть веселий, художньо-грайливий і життєво-радісний, майже богемний характер. При цьому неоплатонізм естетики Ренесансу зберігав свою специфіку й у порівнянні з античністю, і в порівнянні із середніми століттями [21, С.168].

На відміну від теоретичного неоплатонізму ми розуміємо гуманізм як практичну систему вільнодумних переконань в області моралі, громадськості, політики, педагогіки і взагалі історичного прогресу. Власне кажучи, усі ренесансні неоплатоніки теж були гуманістами, включаючи і тих, котрі минулого ближче усього до середньовічної ортодоксії.

Зазначимо, що ці напрямки думки могли і нескінченно близько сходитися одне з іншим, аж до повної тотожності, і досить значно розходитися, аж до їхнього повного протиставлення. Епоха Відродження в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану. Об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою.