2.2. Створення Чехо-Словацької Федеративної Республіки
Уже на початку 1990 року постало питання, якою повинна бути назва нової Чехословаччини. Одні, переважно ліві сили, вважали, що потрібно зберегти стару назву, що в чехословацькому суспільстві є великі традиції соціалізму. Представники ГФ і ГТ1Н. в першу чергу президент В.Гавел. рішуче виступали протії збереження старої назви. Вони вимагали назви країни – Чехо-Словацька Федеративна республіка і нової атрибутики, які б відображали повний курс, по якому розвиватиметься країна.
На новому етапі революції удосконалювалися форми і методи державного правління. У січні 1990 року при канцелярії президента була створена консультативна рада, до якої увійшло ряд вчених Чехо-Словаччини. в переважній більшості своїй іноземні вчені Німеччини. Австрії. Франції. Данії. Англії. Головою ради консультантів стан німецький економіст і соціолог К.Шварценберг. Рада визначила напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, перебудови усіх сфер життя чехословацького суспільства. При канцелярії президента створили шість секцій – внутрішньої політики, зовнішньої політики, культури, економічної, соціальної політики і юридичну. Окремо була створена рада з військових питань.
Значна робота проводилася по перебудові органів правопорядку, на які лягала найбільша провина за події 17 листопада 1989 року та переслідування опозиції. Протягом кінця 1989 - початку 1990 років були здійснені кадрові зміни в органах МВС. державної безпеки, прокуратури, судів. Було замінено понад 90 відсотків кадрів. Прихильників старого режиму перевели на іншу роботу або залишили безробітними, а в органи залучали досвідчених з-поміж активістів «празької весни» 1968 року. ГФ і ГПН. Преса відзначала, що президент створює надійну службу захисту Конституції. Перед органами ставилося завдання збереження завоювань революції та боротьби проти іноземних розвідок.
Органи правопорядку зміцнилися і внаслідок проведення департизації. До березня 1990 року в усіх органах буди розпущені парткоми КПЧ. які раніше диктували свої вимоги, і утвердилася конституційна законність.
Ідеї революції втілювалися і в створенні багатопартійної системи. Уже в кінці 1989 року, коли авторитет КПЧ різко впав, зросла роль інших політичних партій. На перше місце виходила Чехословацька соціалістична партія, в рядах якої вже нараховувалося близько 400 тисяч чоловік, більшість з яких вступили в неї в ході розвитку революції. Партія провела з'їзд, обговорила програму дій, яка повністю консолідувалася з програмою ГФ і ГПН. Це піднесло її авторитет серед мас. Партія мала двох представників в уряді і активно готувалася до червневих виборів 1990 року.
Дедалі більшу роль відігравала в політичному житті соціал-демократична партія. Відомо, що вона була силоміць об'єднана з КПЧ у 1948 році Тепер в умовах кризи КПЧ старі соціал-демократи першими виходили з КПЧ і утворили Чехо-Словацьку соціал-демократичну партію. В ряди партії вступили і ті члени КПЧ, яких було виключено після подій 1968 року. Кількість ЧСДП не була великою. На початку 1990 року в її рядах нараховувалось близько 40 тисяч чоловік. Партія завойовувала дедалі більший авторитет, зокрема серед робітничих колективів Чехії та Моравії. Авторитет соціал-демократів піднесло те, що вони першими з політичних партій поставили питання про виведення Радянської Армії з Чехо-Словаччини і навіть встановили строк - 31 травня 1990 року. Партія також активно готувалася до червневих 1990 року виборів.
У січні 1990 року була створена заборонена у 1948 році аграрна партія. На Установчий з'їзд прибуло близько 600 делегатів з усіх кінців Чехо-Словаччини. Делегати в подробицях обговорили ситуацію в країні, накреслили програму1 боротьби за демократизацію і розв'язання аграрного питання. Головою партії став аграрій - доцент Ф.Грнка. На початку 1990 року в рядах аграрної партії було близько 12 тисяч членів.
Наприкінці січня 1990 року була зареєстрована 38-ма партія «Незалежна ліва», яка об'єднувала представників різних політичних сил. Чотири політичні партії об'єднатися в «Республіканську унію», яка поставила своїм завданням пропаганду приватної власності [50].
Найскладніший період переживана КПЧ. Після XVIII з'їзду партія докладала зусиль для ліквідації допущених раніше помилок. пристосовувалася до нових методів роботи. З рядів КПЧ було виключено сотні колишніх керівників, в тому числі й колишніх генерального секретаря ЦК М.Якеша, президента Чехословаччини Г.Гусака, ряд членів Президії ЦК КПЧ, на яких лягала відповідальність за кризу, за допущені партією помилки. Але авторитет КПЧ не тільки не зростав, а протягом першої половини 1990 року продовжував падати. Протягом короткого періоду партквитки здали близько 400 тисяч членів КПЧ. Особливо великий був відсів з рядів партії у Словаччині [51]. На середину 1990 року в рядах КПС залишилася лише половина тієї кількості, що була влітку 1989 року. А колишній перший секретар ЦК КПС В.Шалгович покінчив життя самогубством [36]. Великий резонанс викликано те, що в січні 1990 року з рядів КПЧ вийшло ряд членів федерального уряду на чолі з прем'єр-міністром М.Чалфою.
Газета «Свободне слово» - орган Чехословацької соціалістичної партії писала про дану ситуацію так: ряди партії покидають кар'єристи. Секретаріат ЦК КПЧ з цього приводу дав більш широке роз’яснення: «Виходять з рядів КПЧ частина тих, які багато років чесно працювали, а тепер розчарувалися в усьому. Потім виходять ті, які розгубилися в складній політичній ситуації. Дуже багато виходять чесних членів КПЧ, на яких тиснуть з боку різні політичні сили, нерідко навіть погрожують, а захисту шукати ніде. Нові влади з комуністами не рахуються. Таких потрібно просто зрозуміти. Нарешті дійсно виходять з КПЧ кар’єристи. Це повинно піти на користь КПЧ».
Словацькі комуністи гостро поставили питання про М.Чалфу. Вони не погодилися з його мотивуванням виходу з КПЧ тому, щоб не належати до партій, а як прем'єр-міністр бути над партіями. У листі ЦК КПС зазначається, що М.Чалфа був рекомендований до складу уряду міжнаціональної злагоди не як спеціаліст, а як член КПЧ, і словак за національністю. Комуністи Словаччини засудили вчинок М.Чалфи. Секретар ЦК КПЧ В.Могорита зазначав, що партію не тільки лишають, до неї вступають і нові члени, переважно молодь. Це, однак, справи не міняло. Партія поступово втрачала вплив на маси, на політичне життя країни.
Не змінило ситуацію і те, що в кінці березня 1990 року спеціальна комісія ЦК КПЧ опублікувала звіт про події 1968-1969 років. Документ давав нову оцінку необхідності реформ у той період: січневий 1968 року пленум відкрив простір для реформ соціалізму, позбавлення суспільства від сталінських деформацій. Дані зазначалося в документі, що реформи підтримували більшість народу і багато комуністичних партій світу. Але проти виступили СРСР. НДР, Польща, Угорщина. Болгарія, і в серпні 1968 року ввели війська й придушили реформи; за часів Г.Гусака почали відроджуватися старі сталінські принципи соціалізму, що призвело Чехословаччину до кризи 1989 року. У документі говорилася правда про події 1968 року.
Удару по КПЧ завдало і те, що від неї було відібрано майно і передано державним орґанам влади, або громадським організаціям, учбовим чи лікувальним закладам. Апарат КПЧ було скорочено більше, ніж на 80 відсотків [51]. Реальної перспективи КПЧ не мала. Новий уряд, особливо президент В.Гавел, вимагав звільняти комуністів з посад, які вони обіймали, переводити їх на інші ділянки роботи. Учасники подій відзначають, що покарання керівного складу комуністів у 1990 році було значно більшим, ніж у 1969-1970 роках. КПЧ готувалася до виборів у червні 1990 року, але надій на успіх не було. Соціологічні дослідження свідчили, що за КПЧ готові проголосувати лише 8 відсотків виборців [49] .
Зміни переживала і найбільш масова організація робітників -профспілки. Робітничий клас висловив недовіру старому керівництву, яке перетворилопрофспілки в придаток КПЧ. Для тимчасового керівництва профспілками на початку 1990 року було створено Комітет дії, який почав готувати позачерговий з'їзд профспілок. Поряд з Комітетом дії на заводах і фабриках почали діяти страйкові комітети, які готові були в будь-яку хвилину підняти робітників на захист завоювань революції. Страйкові комітети вимагати оновлення усього профспілкового руху, захисту кадрів усіх ланок профспілок.
Нових форм роботи вишукував і Союз молоді. На початку 1990 року Союз молоді провів конференцію, на якій були обговорені плани дальших дій. Уся молодь стала до навчання, почала наводити порядок на майданах, вулицях, де систематично проводилися мітинги і демонстрації. Оновлювалися фасади будинків, на яких молодь розклеювала плакати, портрети, лозунги. Молодіжні організації активно допомагали ГФ і ПІН здійснювати новий курс політики. Зміни охопили не лише політичну, але й економічну сферу країни. На прес-конференції, проведеній на початку січня 1990 року міністри економіки і фінансівпознайомили журналістів з пакетом документів щодо проведення економічних реформ [40, 87]. Це стосувалося визначення напрямків і форм роздержавлення, введення вільного ціноутворення. проголошення рівноправними усіх форм власності, поступового переведення економіки на ринкові основи розвитку. Характеризуючи політику уряду в галузі економіки, М.Чалфа на засіданні Федеральних зборів заявив: «Довгостроковою економічною ціллю уряду національної злагоди є підготовка переходу до ринкової економіки тому, що тільки вона здатна створити раціональне народне господарство, підвищити життєвий рівень народу і розумно використати природні ресурси». Він наголосив далі, що уряд не може собі дозволити проводити економічні експерименти з неперевіреними на практиці моделями. «Ринкову основу економіки ми повинні приймати. - говорив М.Чалфа, - з усіма її здобутками і недоліками».
Уряд уже розробив заходи щодо ліквідації як загальнодержавних, так і регіональних монополій в галузі промисловості, торгівлі, постачання. Натомість одержували юридичну і фінансову підтримку різні кооперативи і окремі підприємці, спільні підприємства, з залученням іноземного капіталу. Спеціалістизазначали, що Чехо-Словаччина розробила найбільш ефективну економічну політику, програму переведення промисловості до ринкової системи, збагативши цим самим історичний досвід розвитку Європи, зокрема центральноєвропейських країн [21, 89-90]. Успішні економічні реформи підносили популярність уряду національної злагоди, який викот вав волю ГФ і ГПН.
Багато уваги приділялося переведенню сільського господарства на ринкову систему розвитку. За 40 років чехословацьке сільське господарство мало певні успіхи: країна була повністю забезпечена продуктами сільськогосподарського виробництва (м'ясна продукція навіть експортувалася), але було і багато проблем. Надмірною була хімізація сільського господарства, що завдаю шкоди навколишньому середовищу [52, 182]. Будівництво за прикладом СРСР великих тваринницьких комплексів також ускладнювало екологічну ситуацію. І в нових умовах перебудови гостро постала проблема, як бути з сільським господарством. Одні вимагали негайно розпустити кооперативи і держгоспи, інші висловлювалися за їх збереження.
Уряд розробив програму, за якою на селі рівноправними проголошувалися усі форми власності. Бажаючі мали право виходити з кооперативів і вести власне господарство. На весну 1990 року таких в селах нараховувалося від 10 до 14 відсотків. Усі інші бажали працювати в кооперативах, оскільки заробітки тут були досить високі, тверді соціальні гарантії, регламентований робочий день, оплачений відпочинок. У нових умовах господарювання кооперативи і держгоспи одержали широку самостійність. Кожне господарство вільно входило в ринок. Державі платили податок з прибутку, але й на дотації не розраховували. Все робилося самостійно.
Вживалися і важливі заходи: кожен член кооперативу ставав співвласником майна; земля залишалася у власності тих, хто її мав до кооперування. За цю землю селянин повинен був одержувати частину прибутку. Селянинові, у якого раніше земля була забрана і він не працює у сільському господарстві, дозволяється її продавати.
Державні ж господарства передбачалося перетворити в акціонерні товариства. Акціонерами при цьому могли стати не тільки члени господарства, але й інші громадяни, навіть іноземці. Акції вільно продавалися і купувалися. Політика в галузі сільського господарства торкалася інтересів широких кіл населення не лише села, але частково і міста. Адже ж чимало колишніх селян тепер проживало в містах. Боротьба навколо напрямків розвитку сільського господарства була одночасно і боротьбою за голоси виборців на червневих виборах 1990 року.
Квітень-травень 1990 року пройшли в гострій передвиборній боротьбі. Найбільш активно діяли ГФ і ПІН. Вони пропагували свою програму, проводили передвиборні збори, висували своїх кандидатів у депутати Федеральних зборів.
Велику роботу проводила КПЧ. Передвиборну кампанію вона використала для пропаганди нової програми дій, схваленої позачерговим XVIII з’їздом і наступними пленумами, рішуче відмежовувалася від старого керівництва, яке призвело її до кризи.
В умовах передвиборної підготовки праві сили і навіть окремі державні органи намагалися дискредитувати КПЧ як політичну силу. З цією метою було використано два фактори. Перший - це затримка органами МВС В.Біляка - колишнього секретаря ЦК КПЧ, якого звинувачували в тому, що він організував і підписав звернення до КПРС і уряду СРСР з проханням ввести війська в Чехословаччину у 1968 році. Преса багато писала про це з метою повної дискредитації КПЧ. Але В.Біляка два дні допитували, склали протоколи і відпустили [53]. Це позбавило КПЧ немало голосів.
Друга акція - заява прокурора Праги Т.Сокола про те, що він заборонить КПЧ як політичну партію, яка проповідує терор, бореться за встановлення диктатури пролетаріату. Празький прокурор доводив, що «комуністичний рух по своїй суті орієнтований на насильницьке захоплення влади» [53]. Заява празького прокурора викликала обурення не лише комуністів, але і тих, хто співчував КПЧ. У листах до редакції «Руде право» читачі викривали злі наміри прокурора, засуджували його антикомуністичні дії. Вони вимагали, щоб органи юстиції дали оцінку антидемократичним діям Т.Сокола [52, 186].
Редактор газети «Руде право» З. Поробний з цього приводу писав, що КПЧ є легальною політичною партією, яка поважає Конституцію і закони країни. Вона офіційно зареєстрована і до насильницького повалення влади не закликає. КПЧ проводить передвиборну агітацію в дусі рішень XVIII з'їзду. Прокурор навмисне організував акцію проти КПЧ в період передвиборної кампанії.
Активно включилися у передвиборну кампанію й інші політичні сили. Всього в Чехословаччині влітку 1990 року діяли майже 40 політичних партій. Великі надії покладалися на Чехословацьку соціалістичну партію, яка мала чималий вплив в Чехії та Моравії. Активно діяла Чехо-Словацька соціал-демократична партія, яка мала вплив у великих промислових центрах. Включилася в боротьбу Чехо-Словацька аграрна партія, яка відновила свою діяльність лише на початку 1990 року. Передвиборна боротьба - це продовження листопадової 1989 року революції в Чехословаччині; хто переможе на виборах у червні 1990 року, той і очолить владу в державі, визначить її новий курс розвитку.
Нарешті у гострій політичній боротьбі прийшов червень 1990 року. Все було підготовлено до виборів - виборчі дільниці, бюлетені, робочі групи. Всього до списків виборців було внесено понад 11 мільйонів виборців - громадян ЧСФР, яким виповнилося 18 років. У країні діяло понад 20 тисяч виборчих дільниць. Для контролю за ходом виборів прибула численна делегація з Ради Європи [21, 95]. Представників європейських структур запросив у Чехо-Словаччину В.Гавел.
Вибори по всій країні пройшли організовано Преса і контрольна комісія не зафіксували порушень правил голосування або спроби фальсифікації результатів виборів. Характерним для виборів 8-9 червня 1990 року в Чехо-Словаччині була велика явка виборців, що свідчило про зростання політичної активності населення. Проголосувало понад 96 відсотків тих, хто були внесені до списків [21, 96] . Вибори проводилися на багатопартійній основі. Демократичні права були повністю збережені. Жодна політична партія не оскаржувала ходу проведення виборів.
У підсумках голосування переможцями вийшли, як і очікувалося. ГФ і ГПН. За них проголосувало понад 50 відсотків виборців. На другому місці несподівано стала КПЧ. За неї проголосували 13,5 відсотка виборців, що для умов того періоду було не так і мало. Прихильників КПЧ на виборах виявилося значно більше, ніж членів партії. За КПЧ голосували і безпартійні. Але ці результати були невтішними, оскільки КПЧ втратила ті позиції, які вона мала раніше. Менше, ніж розраховували, одержала голосів Християнсько-демократична унія - 12 відсотків. Вона виявилася на третьому місці, після КПЧ. Це пояснювалося, очевидно, тим. що перед виборами розгорівся скандал навколо одного з керівників ХДУ Й.Барточика. якого преса звинувачувала у тривалих зв'язках з органами держбезпеки.
Християнсько-демократична партія Словаччини одержала 21 відсоток голосів, а Словацька національна партія - 10 відсотків.
Питання незалежності Словаччини набуло актуальності після «оксамитової революції». Позаяк демократизація дозволила активно діяти крайнім силам націоналістичного спрямування, що до недавнього часу не могли вільно існувати в країні, можливість заявити про свої проблеми та політичні претензії отримали чисельні групи національних меншин. З точки зору демократії було цілком логічним, що слідом за звільненням окремої особистості повинно прийти звільнення національних одиниць, представники яких вважали своє становище у країні нерівноправним. Громадяни країни отримали можливість організовувати власні політичні групи для захисту своїх інтересів. І тоді Словаччина виявила своє невдоволення, яке спочатку вилилися у дискусію з приводу найменування спільної держави. Полеміка з приводу назви країни у 1990 році, на думку Я.Рихліка, ініціювала «війну слів», яка стала першим відкритим чехословацьким конфліктом.
РОЗДІЛ 3. Розпад Чехословаччини
3.1. Декларація про незалежність Словаччини та Закон про поділ Чехо-Словацької Федеративної Республіки
Суспільно-політичні перетворення, що відбулися в Чехословаччині після «оксамитової революції» і пройшли під керівництвом президента-інтелектуала, Вацлава Гавела, сприяли демократичному розвитку всіх сфер державної життєдіяльності. Демократичні реформи, що мали місце у посттоталітарному суспільстві та побудова правової держави створили середовище в якому людські та громадянські права були понад усе. Тут з повагою ставилися до свобод народу, до політичного вибору та релігійного віросповідання, до права народу на самовизначення та національної самосвідомості. В таких умовах починається зростання ролі національного фактора в суспільно-політичному житті, на політичну арену знову вийшов націоналізм. Ніша, яка звільнилася після знищення масової ідеології, потребувала заповнення. У такому випадку саме націоналістична ідеологія знайшла своє місце у народній свідомості.
У народних західних етнонаціоналізмах, важливу роль відігравала інтелігенція, а що стосується її ролі у Чехословаччині - державі Східної Європи, що довгий час перебувала під радянським впливом, то вона була першорядною. Тут лідерство навіть меншої верстви «чистих» або «вільних» інтелектуалів широко визнавали. Це нагадує відоме розрізнювання Г. Кона, який обстоював думку, що, на відміну від «західних» націоналізмів із їхнім раціональним і громадянським характером і буржуазною соціальною базою, націоналізми «сходу» завдячують своїм часто авторитарним, таємничим і «органічним» характером лідерству маленької верстви інтелектуалів за відсутності буржуазії [7].
У цьому є частка правди стосовно новішої епохи, оскільки командна економіка комунізму звільнила соціальний і політичний простір незадоволення й відчуження для незгодної інтелігенції, що її підштовхувала пов'язувати свою стурбованість правами людини, особливо етнічними й національними. Національний фактор виступив одночасно руйнівником усталених політичних утворень та творцем нових національних держав. Відповідно, національні суперечності та конфлікти, що мали місце в новоутвореній Чехословацькій Республіці, відіграли важливу роль для цієї країни, негативно впливаючи на її внутрішній розвиток та навіть склали загрозу її територіальній цілісності.
Національний чинник відіграв одну з головних ролей у поділі Чехословаччини. Тривалий час тут, у спільній державі, проживали представники різних націй, що мали свої субкультури. Затвердженням авторки концепції ліберального націоналізму, Я. Тамір, право націй на самовизначення випливає з права на культуру індивіда та спільноти. Право на культуру включає право на публічну сферу в якій індивіди можуть жити повноцінним життям [8, 6]. Народи Чехії, а особливо Словаччини прагнули скористатися цим правом. 1990-1992 рр. стали одними з найважливіших для визначення напрямку внутрішнього політичного та економічного розвитку країни та її держав-наступниць.
Демократичні перетворення 1989 р. призвели і до зміни у становищі національних меншин країни. Останні отримали гарантії вільного національно-культурного розвитку, захисту громадянських прав та свобод. Як наслідок, на суспільно-політичній арені країни з'являються нові громадські організації та політичні партії, які вступають у боротьбу за самостійне існування. Такі національні прагнення, особливо з боку словаків і спонукали до розділу держави. Проведення в 1990 р. перших вільних виборів у Чехословаччині підтвердило прагнення чехів і словаків жити у демократичному суспільстві, призвело до зміни закону про вибори. Останній передбачав можливість перемоги будь-якої політичної партії чи руху, якщо вони набирали 5% голосів у одній з республік федерації, прикладом чого може стати перемога двох ідейно подібних сил на виборах 1992 р. - Громадянського Форуму у Чехії та «Громадськості проти насильства» у Словаччині. Даний законодавчий акт згодом став іще одним фактором, який об'єктивно сприяв процесові розпаду Чехословаччини.
У Словаччині пройшло ряд бурхливих демонстрацій, що викликало неоднозначну реакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні 1990 року Закону про розмежування компетенції між федерацією і республіками. Згідно із новим законом у віданні центральних органів залишалися лише питання оборони, зовнішньої політики, фінансів і створення умов для єдиного ринку, що значно посилило відцентрові тенденції у державі. Впливові політичні організації Словаччини почали вимагати перетворення федерації на конфедеративне утворення двох народів. На початку 1991 року суспільно-політична ситуація ще більше загострилася у зв'язку з вимогою лідерів політичних організацій і рухів Моравії та Сілезії реорганізувати Чехословаччину у федерацію трьох республік: Чеської, Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі був присвячений «круглий стіл», проведений у березні 1991 у Брно з участю 25 партій і рухів. У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською Республікою.
Після проведення виборів 1992 р. два найвагоміші демократичні рухи - ГФ у Чехії та ГПН у Словаччині - розкололися на декілька дрібніших партій та організацій. Внаслідок цього розколу з ГПН виокремився Рух за Демократичну Словаччину, що вивів на політичну арену нового словацького лідера - В.Мечіяра, який в подальшому став одним з ініціаторів мирного роз'єднання Чехії та Словаччини. Другі і останні спільні вибори у Чехословаччині, що відбулися у 1992 p., підтвердили різницю у політичних інтересах населення обох республік: у Словаччині перемогли ліво-зорієнтовані сили та націоналістичні партії, а в Чехії - прибічники радикальних економічних реформ, які виступали за збереження єдиної Чехословаччини.
У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською республікою. Невирішеність цього питання, добровільна відставка президента у 1992 р. фактично визначили розпад Чехословацької федерації. Наприкінці 1992 р. чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації і утворення з 1 січня 1993 р. двох незалежних держав - Чеської і Словацької республік. Цей процес тривав всього пів року і пройшов взірцево та цивілізовано як і «Ніжна революція» в Чехословаччині, яка поклала край тоталітарному пануванню комуністичної партії в країні.
Спалах націоналізму серед словацької політичної еліти та небажання чеської сторони піти на поступки (погодитися на конфедерацію) фактично призвели до розпаду Чехословаччини, який був юридично оформлений і відбувся без будь-яких політичних ексцесів.
Реакція населення обох країн на розпад Федерації була неоднозначною, однак і чеське, і словацьке суспільства проявили політичну терпимість. Поділ Чехословацької Федерації на дві незалежні держави підтвердив різницю у політичних та економічних прагненнях громадян Чехії та Словаччини, певну культурно-ментальну різницю між народами.
Таким чином, суспільно-політичний розвиток Чехословаччини та спалах націоналізму серед населення та політичних еліт обох країн в 1989-1992 рр. зумовили розпад федерації. Після розпаду Федерації суспільно-політичний розвиток Чехії та Словаччини відбувався в напрямку побудови демократичних суспільств, проте мав свої особливості. Чеський уряд визначив основні напрямки політичного та економічного розвитку країни, серед яких - вступ до Європейського Союзу та НАТО. Останнє сприяло подальшим економічним перетворенням в країні та побудові демократичного суспільства, в якому громадянам гарантувалися усі права та свободи, незалежно від їхнього національного походження.
Оксамитовому розлученню передувало також загострення суспільних суперечностей. У Словаччині помітним стало погіршення життя населення, за що відповідальність покладалася на празький уряд. Запровадження ринкових відносин та утвердження демократії розширили прірву між чехами і словаками. За два з половиною роки після «оксамитової революції», приходу до влади президента В. Гавела та проголошення ідеалу «інтелектуального і культурного суспільства» Чехословаччина зіткнулася із жорстокою реальністю. Країна являла собою розколоте корумповане суспільство, позбавлене загальних прагнень, єдине тільки в ненависті до комуністичного минулого [10, 239].
У червні 1991 року, між чехами і словаками велися переговори, що свідчили про появу глибоких відмінностей у їх поглядах на принципи подальшого співжиття в кордонах однієї держави. Вибори до Національних зборів, що відбулися в Чехословаччині у 1992 році, засвідчили різноманітність суспільно - політичного життя та підкреслили значні суперечливі тенденції політичного розвитку як у Чехії так і в Словаччині. Перемога націоналістично зорієнтованих партій у Словаччині і прибічників ліберальних реформ, які виступали за існування єдиної Чехословацької федерації у Чехії - повністю відображали протиріччя, що зрештою підштовхнуло до оксамитового розлучення [9, 174].
Переважна більшість як чеського так і словацького електорату не бажала поділу федерації. Про це свідчать соціологічні опитування, які проводилися в державі. Так, за результатами опитування 1990 року лише 5,3% населення Чехії і 9,6% населення Словаччини підтримували поділ країни, вважаючи його необхідним. Опитування, що проводилося через рік у 1991 році показало майже незмінні результати. За поділ держави виступало 6% чехів і 11% словаків. Анкетування населення, що проводилося у червні 1992 року показало наростання сепаратистських прагнень. За даними червневого опитування громадської думки в Чехословаччині з приводу поділу держави 35,5% чехів і 35% словаків підтримали такий розвиток подій. Однак більша частина опитаних була переконана, що розпад держави є неминучим і це лише питання часу [10, 240].
Політичні сили обох республік продовжували вносити дезінтеграційні тенденції у суспільно-політичні реалії державного життя. Це яскраво відобразилося під час президентських виборів 3 липня 1992 року, коли словацькі депутати блокували процедуру переобрання Гавела. 20 липня президент змушений був піти у відставку. Це свідчило про те, що головні політичні сили країни не змогли досягти компромісу щодо функціональної моделі федерації.
Що стосується основної маси населення, то 80% громадян аж до відставки Гавела надавали перевагу існуванню єдиної спільної держави. Однак після завершення виборів, населення не підтримуючи поділ, розуміло, що його неможна уникнути. Блокування президентського переобрання Гавела та проголошення парламентом суверенітету Словаччини сприяло збільшенню чисельності прихильників поділу Чехословаччини. У жовтні 1992 року кількість таких прихильників досягла51% у Чехії і 37% у Словаччині, а в листопаді становила у Чехії - 50%, а в Словаччині - 40% [8].
Політичні сили республік підштовхнули процес розподілу держави. Розлученню Чехословаччини сприяли політичні лідери цих країн - В. Клаус та В. Мечіяр, погляди яких на державний суспільно-політичний устрій значно відрізнялися. Хоча Клаус і виступав за збереження політичного союзу, він був проти союзу економічного. А Мечіяр висував ідею конфедерації, яку Клаус рішуче відкинув. Словацький політик наголосив, що у Словаччині буде проводитися словацький варіант економічних реформ, який буде максимально враховувати інтереси словацького народу. Клаус, не погоджуючись з таким поворотом ситуації, заявив: «Цивілізований розвід краще за формальне співмешкання» [10, 240].
Що стосується громадської думки населення, то чехи стверджували, що єдиним способом виживання для Чехословаччини є федерація в якій існуватиме центральний уряд, що буде здійснювати контроль за над владою та регіональними урядами. Словаки, в той час, виступали за те, що лише конфедерація підкреслить їх ідентичність.
Президент Чехословаччини Вацлав Гавел опинився у скрутному становищі. Він повинен був мирними методами розв'язати ситуацію, що склалася. Однак прагнення Гавела не підтримували народні маси. Влітку, під час візиту президента до Словаччини, йому в обличчя закидали: «Досить нам Гавела!», «Досить нам Праги!» Гавел у напруженій політичній ситуації, коли його президентство не було підтримано, подав у відставку. Він залишився єдиним політичним лідером, який виступав за збереження цілісності держави. Перебуваючи ще на посту президента він у одному зі своїх останніх указів доручив В. Клаусу та В. Мечіяру розробити нові механізми функціонування федерації. Президент прагнув зберегти цілісність держави і запропонував це питання вирішити з допомогою референдуму на який би винеслося питання про майбутній устрій ЧСФР та проект угоди про розподіл державних функцій керівництва обох республік у спільній державі.
Основного опонента Гавела - Вацлава Клауса не засмучувала втрата Словаччини, економіка якої після комуністичного господарювання була катастрофічною і потребувала чималих зусиль та матеріальних засобів для відбудови. Тому він схилявся до розділу держави, як засобу простого вирішення економічної проблеми.
Можливо, найбільшою невдачею Гавела було те, що він не зміг так швидко, як інші, включаючи його головного суперника Вацлава Клауса, що Чехословаччина, як федеративна держава двох націй, після 1989 року була приречена.
Словаки, які не мали власної держави і відчували, що знаходяться під постійною опікою чехів, поступово розрушали підвалини спільної держави.
Опонент Гавела, Вацлав Клаус, який думав, що менш успішна в плані економіки Словаччина стримує чехів, не перешкоджав такому розпаду. Однак Гавел до останнього моменту сподівався, що спільну державу можна врятувати.
В результаті цього багато словаків вважають, що він не зміг зрозуміти їх національних устремлінь [2] Гавел переконався, що словацький народ не хоче більше жити у спільному домі. Він, будучи свідомим, демократичним політиком не став вдаватися до жорстких силових методів збереження держави.
У вересні 1992 року було прийнято закон про принципи поділу держави. Все майно розподілялося в пропорції 2(Чехія):1 (Словаччина). Нерухомість мала належати тій республіці на території якої вона знаходилася.
25 листопада було затверджено закон про поділ ЧСФР. Федеральна асамблея затвердила розпад держави 183 голосами проти 117-ти, що становило перевагу лише в три голоси більше від необхідних трьох п'ятих парламентської більшості. Вже 31 грудня 1992 року Чехословаччина перестала існувати як єдина держава [6, 311]. Розпад Чехословаччини тягнув за собою зміни не лише державного, але і регіонального масштабу. Відбулося своєрідне руйнування центральноєвропейських векторів - «Північ - Південь» та «Схід - Захід». «Вишеградська трійка» трансформувалася в «четвірку».
Проголошення незалежності було сприйнято населенням обох держав з розумінням. Ні чехи ні словаки не вбачали трагедії в розпаді федерації. Протягом місяця Гавела було обрано президентом Чеської Республіки. Більшість чехів була глибоко переконана в тому, що в таких умовах у Чехії є більше шансів інтегруватися до євроатлантичних структур. Цьому сприяла наявність у державі людського, промислового, сільськогосподарського та особливо політичного потенціалів.
Ліквідація Чехословацької Федеративної Республіки - це був бурхливий процес, що своє розв'язання знайшов цивілізованим шляхом у правовому полі. З 1 січня 1993 року на європейському континенті з'явилися дві нові повноправні незалежні держави Чеська Республіка і Словацька Республіка.
Вже 19 січня ці країни стали членами OOH та протягом короткого часу були визнані європейською та світовою спільнотою. Таке миттєве включення цих держав до світового співтовариства є свідченням того, що розлучення цих держав було правильним і зваженим кроком, який пройшов у цивілізованих рамках.
Розлучення Чехословаччини - це результат консенсусу провідних політичних сил держави, який відкрив рідкісний для сьогодення, але єдино припустимий конституційний і мирний шлях припинення існування федеративного утворення, еволюційного переходу до суверенітету і благоустрою власної домівки кожним із народів. Чехословацький варіант державного розділу відзначається спокійністю, прагматичністю, плавним і мирним перебігом подій, де обидві сторони спокійно і виважено вирішили основні питання поділу.
Плинний варіант вирішення внутрішньодержавного конфлікту став можливим завдяки тому, що чеському та словацькому народам і їх лідерам притаманні елементи європейської політичної та правової культури, що дало змогу вгамувати синдром «історичних кривд», переступити через ідейні і національні суперечності [5, 55].
Чехословацький приклад державного розпаду визначався спокійністю і прагматичністю за яких обидві сторони ще до офіційного розлучення вирішили основні питання усамостійнення аж до розподілу майна. Демонтаж федерації відбувся шляхом переговорів, політичних угод та законодавчих актів, що унеможливлювали суспільний вибух. Даний варіант розв'язання внутрішньодержавного конфлікту став можливим завдяки тому, що чеському та словацькому народам, а особливо їх лідерам були притаманні елементи демократичної політичної та правової культури.
Пародоксально, але те саме «мирне розлучення» Чехії і Словаччини, яке зараз слугує прикладом мудрого рішення сепаратистських тенденцій, було поразкою Гавела, який наполягав на збереженні Чехословаччини. І лише недавно він визнав, що все, що відбулося, на краще. У своєму інтерв'ю через десять років після розпаду Чехословаччини Гавел дав таку оцінку результатів поділу держави на дві окремі частини:
«У період поділу Чехословаччини я був її федеральним президентом і, виходячи з повноважень цієї посади, мав перешкоджати поділу. До сьогодні вважаю помилкою те, що поділ здійснювали політичні сили і що громадянам не було дано можливості висловити свою волю на референдумі. Однак мирний перебіг поділу мав переконати всіх у прийнятності такого рішення без фатальних наслідків. Гадаю, що коли чехи й словаки можуть послужити для когось взірцем, то саме в цьому, і вважаю, що цьому мали б присвятити себе дипломати в усьому світі» [3].
Розділ Чехословаччини був неминучим і безповоротним. Це не був стихійний процес, що вийшов з під контролю, а це був організований процес. Якщо характеризувати процес розділення Чехословаччини, то можна висловити думку, що чехи і словаки ніяк не змогли домовитися про внесення змін до конституції. Словаки прагнули максимально вільної конфедерації, а чехи хотіли міцної федерації. А тому довгі пошуки компромісного вирішення питання ні до чого не призвели. В одну прекрасну мить два політичних лідера - Вацлав Клаус та Володимир Мечіяр вирішили, що вони не можуть і не хочуть домовлятися, долю держави було вирішено.
Чехи, в принципі, не підтримували розділу країни, але так як у них існувало ще багато не вирішених питань, зокрема перехід до демократії та ринкової економіки, вони свої зусилля спрямовували в інше русло. Тому розділ держави вони пережили не так болісно і сприйняли його як елемент перехідного періоду.
Що стосується словаків, то вони теж не сприйняли розділ як велику трагедію. Вони вважали, що все, що відбулося - не дуже добре, тому що не спитали їхньої думки. Але у Чехословаччині, яка була федерацією і де словаки мали певну автономію, всі серйозні питання вирішувалися у Празі, то розпад був обумовленим і виправданим.
Зараз, через майже два десятиліття, читаючи чеські та словацькі газети, важко знайти статтю, яка критикувала б розділ держави. Суспільство переконане в тому, що таке вирішення проблеми було необхідним. А що стосується Гавела, то одні вважають, що розпад держави був його найбільшою невдачею під час керівництва країною, а інші, що це був неминучий факт, який був зумовлений національними і політичними чинниками.
Мирний розділ Чехословаччини став наслідком побудови правової держави та розвитку організованого і громадянського суспільства, де панував закон і порядок, а не політичне свавілля, дотримувалися права і свободи людини і громадянина.
Чеський науковець К.Водичка виділяє основні причини поділу Чехословацької Федеративної Республіки [1, 129]. По-перше, це були історичні чинники. Чехословацька держава була побудована на політичній фікції наявності «чехословацької нації», однак цій ідеологічній конструкції протистояв реальний чехословацький дуалізм з культурним, релігійним, політичним та економічними вимірами, який не вдалося подолати за сімдесят чотири роки спільного існування. А політичні реалії у часи так званої «нормалізації» полягали в тому, що всі важливі рішення приймалися центральними партійними органами в Празі, словацькому народові фактично була відведена роль «молодшого брата».
Важливим чинником дезінтеграції стало утворення в процесі демократизації в Чехії та Словаччині 1990-1992 роках абсолютно автономних партійних систем. Цьому сприяв складений із серйозними недоліками виборчий закон, який дозволяв політичній партії входити не лише до Національної ради відповідної республіки, але й у Федеральні збори, за умови подолання відповідного бар’єру лише в одній з двох республік.
Негативну роль відіграла також «постсоціалістична паніка», нездатність громадян визначити свою політичну ідентифікацію після краху посттоталітарних структур. Автомізація суспільства породила попит на харизматичного лідера. Це був час рішучих популістських політиків типу В.Мечіара та В. Клауса, котрі не охоче йшли на компроміси. Четвертим фактом дезінтеграції ЧСФР можна вважати відсутність ефективної конституції. Чехословаччині після листопадових подій 1989 року довелося зіткнутися зі складною ситуацією в плані своєї конституції. Проблема полягала в тому, що на початок 1990-х років не вдалося прийняти нову демократичну та функціонуючу конституцію. Адже Основний закон часів «празької весни» продовжував діяти і після «оксамитової революції», але він не сприяв пошуку демократичного консенсусу. Його положення, яке забезпечувало право вето однієї десятої частини обраних в одній з двох республік депутатів Федеральних зборів, запрограмувало конституційну кризу. Автори конституційного закону чехословацької федерації 1968 року не розраховували (власне вони і не могли цього завбачити) на те, що в майбутньому чехи та словаки проголосують за протилежні політичні орієнтації і різні моделі державного устрою. Конституція ж 1968 року передбачала єдність обох суб’єктів федерації в парламенті [9, 116].
Останнім, але одним з вирішальних чинників розпаду Чехословаччини були інтереси нових еліт. Поділ ЧСФР не був наслідком прагнень емансипації та патріотизму чеського і словацького народів. Згідно соціальних опитувань, більшість чехів та словаків ніколи не висловлювалися за державну незалежність. У 1992 році на питання дослідників з приводу відчуттів у зв’язку з поділом держави у відповідях превалювали меланхолійні настрої. Були наявними тенденції боязні не тільки економічних наслідків, а й того, що дезінтеграція призведе до розриву соціальних та сімейних контактів. Урядова коаліція Словаччини В.Мечіара використовувала словацький націоналізм як інструмент посилення своєї влади, що викликало етнічні конфлікти [1, 133]. Проте реальністю є те, що не народи, а політики і політичні сили ділять єдину державу. Дану тезу підтвердили і парламентські вибори 1992 року. Саме тоді відбулися останні спільні вибори до парламентів ЧСФР, ЧР та СР, які і закріпили різницю у політичній орієнтації органів влади обох республік. На виборчі дільниці у Чехії прийшло 80,08% виборців, а в Словаччині – 84,2% [12].
3.2. Відносини між Чеською Республікою і Словацькою Республікою після розпаду Чехословаччини
Після роз’єднання Чехословаччини стосунки між Чеською і Словацькою республіками розвивалася у чотири етапи. Перший – становлення системи двосторонніх міждержавних відносин і практичного формування структур і механізмів співпраці, який охоплював 1993-1994 роки. Другий – ускладнення чесько-словацьких стосунків у період з кінця 1994 року до парламентських виборів у СР осені 1998 року, в основному через недемократичний характер внутрішньополітичних процесів у Словаччині. Третій – перехід до тісної координації зовнішньополітичної діяльності на двосторонній і багатосторонній основі з акцентом на практичне надання Чехією допомоги Словаччині в підготовці до вступу в ЄС і НАТО, який охоплював період з кінця 1998 року до кінця 2002 року. Четвертий – практична підготовка ЧР і СР до інтеграції в Євроспільноту, який охоплював період з кінця 2002 до 1 травня 2004 року – дня набуття Чехією і Словаччиною повноправного членства в Європейському Союзі, а СР в квітні 2004 року – також членства в НАТО. Указується, що після розширення ЄС, у 2005 році ЧР і СР вступили в новий етап співпраці, який характеризується переходом від простого двостороннього співробітництва до парадигми всебічної інтеграції [19, 348].
В 1993-1994 роках державне керівництво ЧР і СР концентрувало першочергову увагу на процесі дипломатичного визнання нових незалежних країн світовою спільнотою, одночасного їх вступу до ООН та інших міжнародних організацій. В період 1994-1998 років Чехія обрала курс на системні політичні та економічні реформи, поглиблення демократії і формування громадянського суспільства, а також на прискорену інтеграцію до євроатлантичних структур, а Словаччина віддала пріоритет розбудові незалежної державності на національному принципі та утриманні нейтрального статусу. З 1998 року інтереси ЧР і СР на міжнародній арені, внаслідок передусім перемоги демократичних сил на парламентських виборах у Словаччині знову зблизилися в напрямку трансатлантичної та загальноєвропейської інтеграції [18, 274].
В 1990-ті роки Чехія з реформно орієнтованими прозахідними силами, очолюваними правоцентристською ГДП, консолідованою демократією та достатнім рівнем внутрішньополітичної стабільності більш послідовно проводила лінію на розвиток взаємовигідних двосторонніх стосунків. Словаччина, особливо в період прем’єрства В.Мечіара 1994-1998 років, навпаки, внаслідок внутрішньополітичного протистояння та конфліктів, міжнародної ізоляції з боку Заходу була недостатньо стабільним партнером для чеської сторони. Після демократичної зміни правлячих сил у СР в 1998 році і одночасного приходу до влади в ЧР лівоцентристських коаліцій, очолюваних чеськими соціал-демократами, у чесько-словацьких стосунках відбулися кардинальні позитивні зрушення. У принципі, впродовж 1998-2006 років у Чехії і Словаччині при владі знаходилися ідейно протилежні політичні сили, відповідно, лівоцентристи і право центристи [18, 279]. Але це зовсім не завадило їм спільно розробити і реалізувати нову стратегію поглиблення чесько-словацьких міждержавних відносин та загальний курс участі в трансатлантичній і європейській інтеграції. Це ще раз підтверджує відому закономірність сучасних міжнародних відносин – найбільш ефективне тісне співробітництво можливе лише між демократичними державами, а недемократичні, авторитарні режими є джерелом міжнародної напруги та конфліктів.