2. Суспільний лад

Широкий розмах антикріпосницького та визвольного руху у ході війни призвів до значних змін у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних та пригнічених класів.

Основні зміни пов'язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування Землі переходили до загальновійськової власності, передавалися козацькій старшині при умові служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частину земель захопи­ли селяни, користуючись звичаєм займанщини. У ході війни феодальна власність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований, «козацькою шаблею знищений» феодально-кріпосний гніт. Однак, як і до війни, збереглось «ісстаринне» землеволодіння української шляхти, мона­стирів, магнатів, козацької старшини. Але це вже були інші форми власності.

Верхівка козацької старшини і гетьманське правління приводили політику збереження попередніх соціальних порядків. Гетьман та уряд намагалися видавати норма­тивні акти про захист і збереження феодальної власності на землю за формулою «ведлуг звичаю давнього». При цьому гетьманська влада від підвладних вимагала «звичного послушенства».

Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалася внаслідок гетьманських пожалувань «у вічність» за служ­бу. Інколи «за послуги» землею наділялись особи, котрі ніякого відношення до козацтва не мали. «Ісстаринні» землі й ті, які передавались «у вічність», мали типову форму феодальної власності, їх можна було продавати, міняти, віддавати у заклад, взагалі розпоряджатися на свій розсуд.

Значного розвитку досягло так зване умовне землево­лодіння козацької старшини і шляхти. Загальновійськові землі передавалися старшинам «на ранг». Основою такого землеволодіння була служба. Власники цих земельних ділянок намагалися зберегти їх у своїх руках чи в своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворити рангові землі у власність. Правовий режим рангових земель ви­значався гетьманськими універсалами спочатку «до ласки військової», потім —доки «військо побажає залишити», а наприкінці війни —«на утримання власного господарства за вислугу». Нові землевласники намагалися перетворити рангові землі у повну власність. Тому в нормативних ак­тах часто зустрічаються вказівки про передачу землі в «спокійне», «повне», «безушкодне» володіння, коли оскар­жуваний міг таку землю «в будь-який дохід перетворити.?

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягаря, не залучалася до «стації» на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від «мостового» —грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладанні орендних договорів на про мисли тощо.

Козацька старшина, використовуючи свою владу, до моглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювались у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

За соціально-економічним і правовим становищем най ближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали і розширювали свої права та привілеї.

Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від геть­манської влади за надання допомоги і заслуги перед Вій­ськом Запорізьким.

Залежно від конкретних обставин шляхта вимагала від підвладного населення виконання попередніх повинностей. Як було підтверджено згодом царською Жалуваною гра­мотою 27березня 1654р., шляхті «бути за попередніми правами і привілеями, даними від королів польських і ве­ликих князів литовських, і тих їх прав і вільностей пору­шувати нічим не веліли». Це повністю задовольняло ви­моги шляхти, яка висловлювала прохання і в наступні роки, щоби її повернули «в попередній стан».^У ході народно-визвольної війни були повністю віднов­лені права християнської православної церкви. Гетьман­ська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм стано­вищем духовенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які про­живали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося «білим», тобто не підлягало обкладанню податками. Селяни були зобов'язані нести «звичайне по­слушенство» —за давніми правилами і звичаями. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки. Майнові та особисті інтереси, життя, здоров'я і честь духовенства захищались так, як і шляхти. За пору­шення прав і привілеїв духовенства винні підлягали су­довій чи адміністративній відповідальності й суворо карались.

Духовенство домоглося повернення йому всіх земель­них володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою.

За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка —митрополит. єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне ста­новище низове духовенство (сільських священиків і мо­нахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз соціально-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства засвідчує, що у період народно-визвольної війни відбувався процес фор­мування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас-українських феодалів. Вони змушені були зважати на ви­моги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був значно послаблений» якщо не скасований.

Іншу велику групу залежного населення становили се­лянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головною рушій­ною силою народно-визвольної війни. Як наслідок —було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволо­діння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на зем­лях української шляхти і духовенства. В універсалах зу­стрічаються заборони до переходу в козаки тільки мона­стирських селян.

Селяни залучалися до панщини один-два дні на тиж­день. Якщо розмір не/визначався гетьманським універса­лом, то феодали встановлювали його самостійно. Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вони виконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових і натуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності належав також обов'язок надан­ня війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії та їх охорони, виконанні;

господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо.

Селяни сплачували також щорічний «подимний пода­ток». Його розмір залежав від наявності будинку, роз­міру і характеру господарства селянина. Періодично вста­новлювалися повинності у вигляді плати «мостового» — грошей на утримання доріг, «покотельщизни» —мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобто грошей-па утримання вуликів, та ін. За правовим станом селян­ство поділялося на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними. Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литов­ської шляхти, за якими визнавалося право вільного пере­ходу.

Міське населення за соціально-економічним і право­вим становищем не було однорідним. Його верхівку ста­новили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу —ремісники, дрібні торговці та декласовані елементи, тобто міська біднота.

Міське населення називалося міщанами. Серед них ви­різнялися представники міського управління —війти, бур­містри, радники і лавники, що за становищем прирівню­валися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в коза­цтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сіль­ським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібну орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом;.таін.

На міщанство поширювалась уся система різноманіт­них повинностей. Вони платили подимний податок, мосто­ві гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста.

Нелегке становище міщан стало причиною того, що-чимало з них переходили у козацтво і виступали разом із. селянами в антикріпосницькій боротьбі.

Чільне місце в українському суспільстві посідало ко­зацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Ко­зацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло без­перешкодно переходити в інший стан, змінити місце про­живання, користуватися землею, звільнялося від загаль­них податків і повинностей. Його особливим правом була. участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові козаки, за якими визнавалися право власності на землю. Одним із приві­леїв козацтва було те, що вони користувались правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових на генеральному суді.

Таким чином, в Україні продовжував існувати суспіль ний лад, що відповідав феодальному способу виробництва.