Лекція №7. Англійське скрипкове мистецтво хvi – XVIII століть

Початок розвитку інструментальної музики в Англії пов’язанийз епохою Відродження, підйомом англійської культури, розквітом літератури – творчістю Шекспіра, іменами Френсиса Бекона, Томаса Мора. Відкриваються театри, у тому числі знаменитий театр Шекспіра «Глобус» (1599), де широко використовується музика.

В Англії складається специфічна традиція виконання театральних спектаклів з піснями й інструментальними номерами. Але лише на заключному етапі Відродження інструментальна музика набуває самостійності.

У цьому процесі чималу роль зіграло народне мистецтво, де була поширена гра на різних інструментах – смичкових, споріднених зі скрипкою, що тримали на верхній частині грудей. Існували також волинки, духові інструменти, цитра і т.д. Багатий шотландський, ірландський, валлійський фольклор використовував пентатоніку, поліфонічні прийоми викладу. Найбільш популярними жанрами на початку XVII століття стали вокальна балада й інструментальний танець контрданс.

Широке поширення музикування в містах, поява великої кількості бродячих народних музикантів привело до утворення 1469 року в Лондоні гільдії менестрелів, що об’єднала народних музикантів. При королівському дворі, дворах аристократії, соборах організуються інструментальні і вокальні капели.

У професійній практиці були широко поширені віоли і гамби, що затрималися в музичному побуті набагато довше, ніж в Італії чи Франції. Для ансамблів віол писалися різні п’єси, зазвичай танцювальні. Поступово викристалізовувався типовий англійський жанр: сюїта-фантазія, що представляє собою поліфонічну п’єсу – варіації на народні танці. Однак поліфонія тут уже сполучається з гомофонією, а форма стає більш вільною.

У побуті англіканської церкви, що прагне до спрощення служби, широко використовується інструментальна музика, звільнена від ускладненої поліфонії і доступна сприйняттю мас.

У світській музиці широко розвиваються жанри ансамблевої музики –сюїти, фантазії, інструментальні арії. Вони виконуються і при дворі, і в будинках аристократів, і в міському середовищі.

Широкого розвитку отримує домашнє музикування, гра на різних інструментах. В Англії особливо популярним став верджинел, створилася англійська школа верджинелістів. Одним з відомих композиторів, який писав для цього інструменту, став Вільям Берд (1543 чи 1544-1623). Представляючи епоху Відродження, він утверджував своєю музикою ідеали краси, гуманізму.

Його творчість була тісно пов’язана з народним інструментальним мистецтвом, тяжіла до образності, виразності, мала й елементи зображальності. Ця школа, основоположником якої був Берд, вплинула і на формування англійської скрипкової творчості. Англійський мадригал являв собою багатоголосну пісню, що тяжіла до гомофонії і була більш вільною за формою, ніж італійський мадригал.

Уже наприкінці XVI століття в Англії складаються інструментальні ансамблі, що одержали назву «консорти» – ранні форми оркестрів при дворах знаті. Часом за кількістю учасників вони сягали 30-40 чоловік. Для цих ансамблів писалися спеціальні твори, що передвіщають появу concerto grosso: багаточастинні, контрастні за темпами, жанрами, використовуваному складу.

На початку XVII століття в Англію починає широко проникати італійська, а також німецька музика. Англійський композитор, співак, лютністНіколасЛаньєр (1588-1666), що очолював Королівську капелу з 1625 року, був посланий королем в Італію на три рокиз метоюзакупівлікартин для двору. Ця поїздка дозволила йому широко ознайомитися з досягненнями італійської музики.

Він уперше вводить в англійську музику італійський речитатив, музику «масок» (маскарадів), а в мелодику своїх пісень інтонації англійської розмовної мови, враховує її фонетику. Ланьєру належить збірник інструментальних п’єс «Музичний компаньйон» (1667), що містить популярні танці і фантазії для музикування.

У першій половині XVII століття Англія ще має мало власних скрипалів. Деякі з них працюють в інших країнах. Одним з них є Томас Сімпсон (1582-1625). Він народився і працював в Англії. Близько 1610 року Сімпсон стає скрипалем двору в Гольдштейн-Шаумбурзі (Німеччина), згодом працює в Королівській капелі в Копенгагені (1618-1625).

Ним створено кілька інструментальних творів, що набули великої популярності в Англії і вплинули на формування скрипкової школи. Серед таких варто назвати «Нові павани, гальярди, куранти і вольти для 5 голосів» (1610), «Різноманітні веселі пісні для чотирьох інструментів і цифрованого басу» (1621).

Англійська буржуазна революція, пов’язана з пуританством, привела до розквіту останнього. Була заборонена колишня церковна музика, ламалися органи, знищувалися інструменти і ноти. Скрипка була заборонена як «шинкарський, гріховний» інструмент. Закривалися театри, різні спектаклі і свята. Цей період тривав з 1640 до 1660 року, аж поки не наступила епоха Реставрації.

Однак і в цих важких умовах інструментальна музика продовжувала розвиватися. Одним з перших застосував скрипку у своїх творах Вільям Лоу (1602-1645). Нимстворена Фантазія для двох скрипок, басової віоли і виписаної партій органа. За формою – це типова англійська фантазія-сюїта. 3а імпозантною широкою вступною частиною йдуть два характерні танці – алеманда і гальярда.Загаломвиникає деякатрьохчастинністьпобудови.У цьому творі фактура уже яскраво скрипкова.Жанр фантазії-сюїти став асоціюватися саме зі скрипкою.Крім того, тутможна побачитище однучисто англійськурису– перенесення на скрипку досягнень поліфонічної віольной фантазії, прийомів гри на ній. У п’єсі використовується лише перша позиція.

Взаємодія віольных і скрипкових тенденцій (на противагу боротьбі «шляхетної» віоли з «простонародною» скрипкою у Франції) було прогресивним явищем. Воно обумовлено тим, що в Англії сольне виконання, концертність не були привабливими настільки, як в інших країнах. В Англії значного поширення набуло ансамблеве музикування, тому тут мирно уживались обидва інструменти.

Простежимо це на прикладі знаменитого англійського віртуоза та віоліста Кристофера Сімпсона (бл. 1605-1669). У 1659 році він видає свій знаменитий інструктивний твір «The Division Violist» («division» – варіації) у двох випусках як специфічну «Школу», у якій викладені основи гри на віолі. Вона стала настільки популярна, що витримала ще два видання, вже в трьох випусках (1665, 1712). Нове видання 1955 року випустила в Лондоні Н.Долмеч.

Приведемо деякі методичні рекомендації з цієї праці. Сімпсон указує, що смичок треба тримати біля колодочки, а не вище, як тоді було прийнято; це сприяло якіснішому звуковидобуванню. Прогресивними є і зауваження Сімпсона щодо правої руки. Він радить використовувати плече лише при виконанні довгих звуків. Дрібні тривалості в швидких темпах віоліст рекомендує грати кистю.

У своїй праці Сімпсон вагоме місце приділяє залишенню пальців на струнах. Він пише, що виконавець повинний тримати поставлені пальці на струнах доти, поки вони не заважають подальшій грі, що спрощує техніку пальців і дозволяє плавно переходити від ноти до ноти та продовжити звучання після зняття смичка.

Вказівки про виконання акордів дають нам можливість зрозуміти деякі особливості гри того часу. Сімпсон радить «ударити саму нижню струну і дозволити смичку ковзати від неї до самої верхньої, торкаючись при цьому середніх струн». Такий принцип виконання акордів пояснює, чому у виданнях тих років бас в акордах позначався форшлагом.

Розвинув і збагатив свої методичні думки Сімпсон в іншому інструктивному творі: «Принципи музичної практики... співу і гри на інструментах» у 5 випусках (1665), що містить як додаток інструментальні сюїти, фантазії й інші твори. І ця праця неодноразово перевидавалася. Останнє, дев’яте видання вийшло в 1760 році.

Перші скрипкові тріо-сонати належать англійському скрипалю, флейтисту і композитору Вільямові Юнгу (?-1671). Він працював якийсь час у придворній капелі Інсбруку і познайомився там з австрійською, німецькою й італійською музикою. Він опублікував «Тридцять сонат для трьох-п’яти голосів з алемандами, курантами...» (1653), присвячені князю Карлові Фердинанду. Повернувшись в Лондон, він стає флейтистом і скрипалем у домашньому оркестрі Карла ІІ. В Англії з’являються його скрипкові твори – арії, алеманди, сарабанди, фантазії для трьох скрипок тощо.

Іншим композитором, що створив ранні зразки тріо-сонат, був Джон Дженкінс (1592-1678). Він грав на багатьох інструментах, зокрема і скрипці. Виступав у будинках аристократів, при дворі. Йому належить багато фантазій для віол з органом. Це поліфонічні твори, написані для трьох-восьми голосів.

Дженкінсу належать дванадцять сонат для двох скрипок і басу з органом чи теорбою (1660), що відображають сильний вплив італійської тріо-сонати. У них виявляються нові інструментальні тенденції – виокремлення концертуючого голосу, динамічність образів.

Дженкінс залишив велику інструментальну спадщину, яка налічує понад двісті фантазій (для двох-шести голосів), багато сюїт (для двох-чотирьох голосів), арії з варіаціями для скрипки, віоли да гамба і басу continuo та інші композиції. Твори Дженкінса, особливо його фантазії, вплинули на формування творчості Перселла.

У 1660 році відбулася реставрація монархії, що спричинила різке посилення французьких впливів, у тому числі й у галузі музики. В Англію стали приїжджати іноземні скрипалі. У програмах концертів з'явилися твори Дж. Віталі, Дж. Бассані, А. Кореллі. Організовуються перші публічні концерти, музичні видання, у 1676 році з’являється перша англійська музична енциклопедія Томаса Меса.

Провідним англійським скрипалем середини XVII століття був Джон Баністер (1630-1679). Він народився в Лондоні, навчався у свого батька, теж скрипаля, одержав різнобічну музичну освіту. Йому покровительствував Карл II, який відправив його 1661 року у Францію з метою вивчення стилю французької придворної музики, ознайомлення з практикою ансамблю «Двадцять чотири скрипки короля».

Після повернення до Лондона Баністер стає ведучим скрипалем аналогічної капели «Двадцять чотири скрипки короля», очолює також створену ним Музичну школу. У 1672 році він організовує в Лондоні перші публічні платні музичні концерти в «Музичному кафе», а з 1678 року – камерні музичні вечірки в будинку Т.Брайтона – торговця вугіллям, музиканта-аматора, де поряд з іншими композиціями, виконувалися і твори Кореллі та Перселла.

Баністер написав багато інструментальної музики, а також музики до спектаклів. Кращим вихованцем маестро був його син – Джон Баністер-молодший (1663-1735). Він учився на скрипці в батька, був членом домашньої капели Карла II та інших королів, королеви Ганни, концертмейстером Італійської опери. Після смерті батька керував публічними концертами.

Ним створено багато педагогічних творів для скрипки. Він співробітничав з музичним видавцем Джоном Плейфордом у створенні першої англійської Скрипкової школи, багато в чому написаній за зразком Школи Сімпсона, у якій помістив кілька своїх творів.

Різнорідні пошуки в сфері інструменталізму не привели англійських композиторів до тих досягнень, що могли б поставити англійську скрипкову музику нарівні з італійською, німецькою чи французькою. Необхідне було художнє узагальнення знайденого, синтезування кращих традицій, подолання віольних впливів, що сковують композиторську думку.

Таким композитором став Генрі Перселл, чиї тріо-сонати і соната для скрипки з басом підсумували шлях, пройдений англійською інструментальною музикою.

Генрі Перселл (бл. 1659-1695) народився в Лондоні у родині співака й композитора придворної капели. Навчався музиці із шести років спочатку під керівництвом батька (грі на скрипці та лютні); з 10 років співав у хорі капели, де навчався грі на клавесині, органі, а також співу і композиції. Почав писати власну музику з одинадцяти років. У 1677 році призначається придворним композитором інструментальної музики для «Двадцяти чотирьох скрипок короля» і диригентом придворного оркестру.

Високою майстерністю і виразністю вирізняються його фантазії для смичкових інструментів, що продовжують традиції У.Берда, інших англійських композиторів. У цих творах виявляються народно-музичні впливи. Зокрема, їм притаманна яскрава мелодика, багата поліфонічна розробка.

Найбільший внесок у розвиток скрипкової літератури в Англії Перселл уніс своїми двадцятьма двома тріо-сонатами (1683, 1697), які були цілком самостійними за мовою, образністю, народними ритмами й інтонаціями. У передмові до першого збірника Перселл віддає данину італійській музиці цього жанру, відзначаючи «серйозність і урочистість» італійських зразків, «велич і добірність» мелодики. Сам принцип побудови італійської тріо-сонати виявився близький його творчій індивідуальності, у чомусь перегукувався з його пошуками в галузі інструментальної фантазії.

Образний стрій його тріо-сонат багатий і різноманітний, вбирає в себе всі сторони його композиторського мислення. Побудова і драматургія сонат дуже цілісні; захоплюють їх мелодійність, майстерність поліфонічної і фактурної розробки. Відчувається, що їх писала людина, яка добре володіє інструментом.

Цикл складається в основному з чотирьох частин, кожна з який несе визначену функцію. Часом число частин збільшується до п’яти і навіть семи. Повільні частини нерідко можна розглядати як «містки»-зв’язки, що допомагають переключати сприйняття слухача. Функцію драматургічного «вузла» виконує завжди найбільш масштабна і розвинена друга частина – канцона. Вона відзначається динамічністю, драматизмом, суб’єктивністю.

Перша частина відіграє роль повільного урочистого вступу.

Фінали сонат – динамічні, характеризуються яскравими ритмами, простонародними інтонаціями, танцювальністю.

Підводячи деякі підсумки, можна констатувати, що Перселл домігся високої художньої досконалості циклу, а його тріо-сонати стали новим кроком у розвитку жанрів англійської інструментальної музики. Творчість Перселла завершує розвиток англійського скрипкового мистецтва XVII століття.