Л 3

11

Тема 3

Важковиховуваність – основна передумова правопорушень серед молоді

План

1. Сутність поняття “важковиховуваність” у науково-педагогічній думці таі причина її виникнення.

2. Суть делінквентної поведінки у теоріях злочинності.

3. Важковиховуваність як педагогічна проблема виховання.

4. Типи важковиховуваних дітей.

Як засвідчує педагогічна практика, переважну біль­шість учнів вчителі вважають важковиховуваними. Чому так? Які критерії сприйняття важковиховуваності? Термін “важковиховуваність” пройшов ряд перетворень. Ще у першій половині XIX ст. важкими вважали лише дітей з різко вираженими фізичними вадами: сліпих, глухих, глухонімих тощо. Частіше використовували термін "важке дитинство” "морально-дефектавний”, "бездоглядність".

У загальноприйнятому розумінні до важковиховуваних відносяться фізично здорові діти, у поведінці яких спостерігається неорганізованість, недисциплінованість, хуліганство, правопорушення, опір виховним впливом.

У цього терміну є ряд похідних, а вірніше - вихідних. Скажімо, важке дитинство, як результат несприятливого впливу середовища і неправильного виховання в сім'ї і школі. Важка дитина - це така, по відношенню до якої робота вчителя виявляється малопродуктивною. І це в основному стосується проблеми учнів, які погано вчаться.

Процес виховання являє собою складну взаємодію вихователів і вихованців, основану на взаєморозумінні і позитивних взаємостосунках. Головна роль у системі цих взаємостосунків відводиться вихователю. Послаб­лення виховного впливу здебільшого призводить до по­силення негативних впливів оточуючого середовища.

В результаті знижується рівень вихованості дитини, виникає і закріплюється стан його невихованості, педа­гогічної занедбаності. Якщо взаємодія і позитивні взає­мостосунки у системі "вихователь-вихованці" не відно­влюються, педагогічна занедбаність може перерости в соціальну, тобто від непокори щодо педагога дитина пе­реходить до порушення норм і правил вимог суспільст­ва. Дитина, підліток, що не піддається, або важко піддається вихованню, стає важким у виховному відношенні, важковиховуваним.

По відношенню до школярів, що відстають у навчанні, постійно порушують дисципліну на уроках, на перервах, проявляють негативізм, конфліктують з од­нолітками і вчителями, скоюють негативні вчинки і правопорушення, В.О. Сухомлинський вживав поняття важкий без лапок. Зміст цього поняття надзвичайний, тому немає єдиної думки про те, кого з учнів можна віднести до цієї категорії. Кожний вчитель називає свої ознаки важковиховуваності. Скажімо, у 30-і роки відомий педагог-дослідник П.П.Блонський у книзі “Трудные школьники” пише, що поняття "важкий учень" можна вживати і в об'єктивному і в суб’єктивному розумінні. З об'єктивної точки зору, важкий учень, такий, по відношенню до якого робота вчителя вияв­ляється малопродуктивною. З суб’єктивної точки зору, важкий учень - такий, з яким вчителю обтяжливо зай­матися, який вимагає від вчителя багато роботи. П.П.Блонський, аналізуючи типологію важких, виділяє невстигаючих, дезорганізаторів, лінивих, одинаків у сім'ї, психічно недорозвинутих дітей. В основу такої ти­пології закладені провідні причини, які обумовлюють важковиховуваність дитини.

Водночас П.П. Блонський відмічав, що важкі вони тому, що школа погано справляється з ними. Дійсно, в руках умілого, доброго вчителя такий учень не виділя­ється поганою поведінкою, але труднощі в роботі з ним залишаються. В тому, що "трудність" - поняття умовне, переконував і В.М.М'ясищев. Він доводив, що трудність не являє стійкої невід'ємної якості особистості і проявляється в певних ситуаціях, викликаних і зовнішнім моментом, і особистими особливостями дитини, причо­му особисті особливості в кожний даний момент визна­чаються всією історією попереднього розвитку дитини.

Особливий аспект проблеми важких полягає в тому, що не лише з ними важко, але і їм важко через невлаш­тованість життя, непідготовленість до нього. Макаренко підкреслював, що людина погана лише через те, що знаходиться в поганій соціальній структурі, в поганих умовах. А польський педагог Я. Корчак писав, що дити­на недисциплінована і зла тому, що страждає.

Терміни "важкий", "важковиховуваний", "учень з відхиленням у поведінці" вживають найчастіше як си­нонім; їх використовують, як правило, для характери­стики учнів з негативним ставленням до навчання та норм моральної поведінки.

Причини важковиховуваності нерідко пояснюються тим, що дитина, підліток, юнак не може правомірними засобами задовольнити свої соціально-психологічні потреби у визнанні, довірі, самоствердженні.

О.М. Грабаров у книзі “Типы трудных детей” писав, що важкі діти – це одно із неформальних педагогічних понять. Для одних – то діти слабообдаровані, невстигаючі; для інших - діти з установками, не прийнятливими для школи, чи діти з різко виділеною індивідуаль­ністю, нерідко з невизначеністю між здоровим і хворим.

Це положення Олексія Миколайовича Грабарова яскраво відбиває наше сьогодення, оскільки в сучасний період (і взагалі в бувший радянський період) обдаро­вані діти з їх нестандартним мисленням, сміливістю і оригінальністю суджень нерідко потрапляли в розряд важковиховуваних. На жаль і зараз можна констатувати, що 1-2% важковиховуваних - саме, ця категорія підліт­ків. Більш того, кожен сотий вихованець спеціальних шкіл для неповнолітніх - теж з цього розряду учнів.

Відомий психолог Л.С. Виготський головною причиною важковиховуваності вважав труднощі підліт­кового періоду з його інтенсивним анатомо-фізіологічним і психологічним розвитком, підвищеною збуд­женістю, швидкою ранимістю, неузгодженістю психо­логічних процесів. Тому в цьому віці є велика небезпека всіляких патологічних, травматичних впливів.

Якщо зробити спробу розподіляти всю сукупність факторів важковиховуваності на ряд умовних груп, то в першу з них повинні бути включені причини і умови, пов'язані з індивідуально-психологічними особливостя­ми розвитку дітей підліткового віку. Підлітковий вік, за словами Д.І.Фельдштейна, - важкий період і при роботі з ними:

1. Клубок внутрішніх протиріч цього віку і протиріч дитини з дорослими - батьками і вчителями, що особ­ливо гостро проявляється на даному етапі виховання, опір підлітків вихованню призводять до появи великої групи важких підлітків.

2.Специфічним для підліткового віку є прагнення якомога швидше завоювати статус дорослої людини, домогтися самостійності і незалежності. Ця установка може реалізуватись як позитивно, так і негативно.

3. Психологічною причиною важковиховуваності під­літка може виявитись його неспроможність соціально прийнятливим способом компенсувати свою непристо­сованість до соціального оточення, органічну ваду чи іншу дефективність, порушення нервової діяльності. Чи, залишаючись у межах норми, ці характеристики підлітка все ж являють серйозні труднощі, які заважають пра­вильному процесу виховання, особистому, сімейному життю дитини.

4. З серйозними проблемами зустрічаються педагоги при вихованні підлітків з акцентуаціями характеру чи темпераменту: черезмірною збудженістю, тривожністю, демонстративністю, педантичністю та ін.

2. У зарубіжній літературі широко розповсюджений термін "делінквентна поведінка", яка характеризує пси­хологічний нахил до правопорушень. Така поведінка вбачається у протиріччі норм і оцінок поведінки в ближньому оточенні, заниженій самооцінці підлітків; у неблагополучних сімейних стосунках; у розходженні норм і оцінок різних груп; вживанні алкоголю, наркоти­ків (до цієї групи ще вживається термін "адиктивна по­ведінка"); відчуження від дорослих і негативного само­ствердження; у негативному наслідуванні окремих асоціальних типів.

Вивчення проблеми делінквентної поведінки переконує в необхідності комплексного підходу до факторів, що зумовлюють можливості відхилення, зокрема єдності соціально-психологічних, соціально-біологічних, соціально-економічних, педагогічних аспектів.

Наука про злочинність і причини її виникнення сформувалась у XIX столітті і дістала назву криміно­логії, хоч окремі теоретичні міркування про злочинність ми знаходимо у Платона і Аристотеля. Однак на всіх етапах історичного розвитку характерною була боротьба двох напрямків щодо витоків злочинності - біологічного і соціального.

БІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ

Велику роль в розвитку кримінологічної думки відігріла антропологічна школа кримінального права італійського психіатрі Чезаре Ломброзо, який дотримувався теорії біологічної природи людини. Ломброзо стверджував, що існують вроджені злочинці і вони складають третину усіх злочинців. Особливості анатомічної будови тіла саме є причиною девіації.

Американський психолог Вільям Шелдон стверджував про існування зв'язоку між фізіологічними особливостями організму та формами поведінки людини. Також на ос­нові обстеження 500 делінквентів і стільки ж їх однолітків дійшов висновку про зв'язок кон­ституції людини з її схильністю до злочину.

Концепція конституціональної схильності до зло­чинності є різновидом охарактеризованої вище теорії. Німецький психіатр Ернест Кречмер доводить зв'язок між фізичною конституцією людини, її психічним складом і типом поведінки. Він стверджує, що, скажімо, фізично розвинуті люди, атлети можуть мати схильність до тяж­ких насильницьких злочинів.

Представники теорії ендокринної схильності людини до злочинності вважають основною причиною злочин­ної поведінки аномалії в залозах внутрішньої секреції.

У. Пірс зазначав, що наявність зайвої ігрек-хромосомн у чоловіків обумовлює схильність до кримінальної поведінки.

Проблемі злочинності приділяється велика увага у зарубіжній кримінологічній науці і практиці. І на сучасному етапі вчені розвинутих країн ведуть інтен­сивний пошук виявлення причин і профілактики по­ведінки - девіантної і делінквентної.

В сучасних умовах біологічні теорії злочинної по­ведінки нерідко сполучаються з культурологічними, соціологічними, психологічними та іншими пояснення­ми, авторами яких є юристи і медики. Вони доводять спадкоємність злочинної поведінки, оскільки існує При­рода спадкоємності деяких психологічних якостей.

ПСИХОЛОГІЧНІ ТА ПСИХІАТРИЧНІ ТЕОРІЇ

Психоаналітична теорія З.Фрейда і його послідовників пояснює злочинну поведінку свідомою агресивністю. Поведінкою людини, згідно з цією теорією, правлять три тісно пов'язані сили: ід (біохі­мічна енергія людини), его (своєрідний посередник між інстинктом і середовищем, який обирає найбільш без­печні засоби розрядки напруженості) і суперего, зміст якого складають передані батьками моральні цінності і норми - це так званий "голос совісті".

Злочинна поведінка, згідно з психоаналітичною теорією З.Фрейда, є результатом неадекватного розвитку его і суперего (свідомим і підсвідомим), що пояснюється помилками сімейного виховання дітей у ранньому віці, структурним порушен­ням сім'ї.

Креслі, Карл Шуслер пов’язували девіації з наявністю психологічних компле­ксів.

Альфред Адлер вказував, що відхилення в поведінці є резуль­татом нездатності індивіда встановити адекватний контакт з оточуючим середовищем.

М. Герберт доводив, що невпевненість в собі та низька самооцінка є джерелом соціальної дезадаптації.

На відміну від психоаналітичної теорії походження злочинності, представники біхевіоризму усі вчинки і якості особистості намагались вмістити у формулу "стимул-реакція". Вони вважають, що у злочинців немає якихось емоційних і моральних відхилень. Правопору­шення вони також пояснюють як відповідну реакцію на оточуючі подразники мікро- і макросередовища. Біхевіористи, розкриваючи процес засвоєння відхилень у поведінці, оперують десятком психологічних механізмів. Основні з них - моделювання, імітація і підкріплення. Дитина, спостерігаючи за злочинною по­ведінкою, скажімо батьків (моделювання), починає наслідувати, копіювати їх (імітація) і сама в подальшому вчиняє подібне. У підлітковому віці об'єктом моделю­вання ситуацій стає референтна група однолітків, не­формальні об'єднання; інші впливи мікросередовища.

Соціологічні теорії

Представники культурологічної теорії С. Селлін і О. Турк стверджували, що виникнення злочинності, так званої культурної девіації, базуються на гіпотезі, що делінквенція - це наявність в суспільній культурі субкультури, якій властиві різноманітні цін­ності, норми, моделі поведінки. Увійшовши в асоціаль­ну групу, діти навчаються, засвоюють мотивацію і техніку злочинності, оскільки злочинне середовище є основним у делінквентній субкультурі. Отже, вони пов'­язують злочинність з фактором впливу соціального се­редовища.

Теорія соціалізації Альберт Коен і Едвін Сазерленд концентрується на думці, що девіантній поведінці люди навча­ються в процесі засвоєння культу­ри певної групи

Аналіз різноманітних теорій причин розвитку злочинності дає можливість глибше осягнути природу цього явища в сучасний період. При розгляді важковиховуваності, різних форм відхилення від соціальних, етичних норм, слід мати на увазі співвідношення соціального і біологічного, не заперечуючи об'єктивного існування жодного з них.

Таким чином, широко вживане поняття важковиховуваності є збірним і в кожному окремому випадку не­обхідно визначити його конкретний зміст. "Важковиховуваність” з похідним від терміні "важковихвувані", тобто ті діти, вихованням яких викликає труднощі.

До цієї категорії належать соціально і педагогічно занедбані, невстигаючі ті недисципліновані діти, діти з вадами фізичного та психічного розвитку. У педа­гогічному проймі неї ці відхиленім сприймають як наявний чи прихований опір виховним впливам, а та­кож нездатність дитини сприймати на рівні з усіма педагогічні вимоги - "важховиховуваність".

3. З точки зору медичної психології відхилення у по­ведінці неповнолітніх поділяють на патологічні (хвороб­ливі) і непатологічні. Важковиховуваними в непатологічному плані є в цілому повноцінні діти з деякими відхиленнями у фізичному здоров'ї, дещо розладнаною чи ослабленою нервовою системою внаслідок дій психотравмуючих факторів. У їхній поведінці можуть спо­стерігатися неадекватні реакції, надмірна несміливість, або розпущеність, пригніченість чи агресивність, озлоб­леність, заздрість та ін. У ставленні до них необхідний комплекс медико-педагогічного характеру для корекції порушень галузі діяльності (неуспішність) і порушення системи взаємостосунків з оточуючими. Найхарактерні­ші прояви їх важкості такі: вони ледачі, безвідповідаль­ні, неорганізовані, неуважні, легко піддаються впливу, інтелектуально нерозвинені, слабкодухі, емоційно не­стійкі тощо. Недоліки психічного розвитку проявляють­ся в афективності, апатичності, деспотизмі, жорстокості. Як свідчить практика, такі підлітки складають 92% від усіх важковиховуваних.

У цих підлітків яскраво виявляються ознаки соці­альної дезадаптації, в тому числі: порушення адаптації до шкільного навчання проявлялося у низькій успіш­ності (57,6%), конфліктах з однолітками (53,3%), кон­фліктах з педагогами (35,7%). Вираженість цих явищ різноманітна: у 35,7% йдеться про стан латентної (прихованої) шкільної дезадаптації, у 64,3% таких під­літків порушення адаптації проявляється у різних фор­мах правопорушень.

У зв'язку з цим однією з найважливіших складових психолого-педагогічної профілактики та корекції відхилень у поведінці неповнолітніх є вміння "бачити" як зовнішні, так і внутрішні причинно-наслідкові зв'язки, що зумовлюють ці відхилення. Так, порушення учнем дисципліни на уроках можуть спричинятися його неуважністю, підвищеним психомоторним збудженням, браком інтересу до предмета, ворожим ставленням до вчителя; хворобливим станом і т.д. Така неодно­значність зв'язку між поведінкою та її причинами часто призводить до того, що педагог відчуває труднощі в її потрактуванні. Для соціального педагога вкрай важливим є осмис­лення мотивів та причин тієї чи іншої поведінки учнів, а надто відхилень у ній, і їхня інтерпретація потребує ґрунтовних психолого-педагогічних знань.

Соціальному педагогу необхідно бодай в загальних рисах орієнтуватися у класифікації патологічних відхилень. Ці відхилення можуть мати такі різновиди: недорозвиток, затриманий розвиток, порушений розвиток, дефіцитарний розвиток, деформований розвиток, дисгармонійний розвиток.

У тих випадках, коли в соціального педагога є підстави підозрювати наявність в учня того чи іншого з пе­релічених відхилень, слід звернутися за допомогою до психолога, дефектолога чи дитячого психіатра (іноді си­туація потребує обстеження учня із залученням усіх пе­релічених фахівців). Обстеження учня дасть змогу фахівцеві визначити тип порушення психічного розвит­ку, методи його психолого-педагогічної корекції та профілактики ряду вторинних розладів.

У кожній з патологічних і непатологічних форм відхилення в поведінці психологи виділяють декілька типів: антидисциплінарний, антисоціальний, делінкентний і аутоагресивний. Особливо саморуйнівною пове­дінка стає при вживанні нікотину, алкоголю та ін. Вона може призвести до злочинів, суїциду (самогубства) то­що.

Важковиховуваність характеризується не лише пове­дінкою, а й відношенням, ставленням школяра, які є обов'язковими компонентами у психологічній структурі свідомої діяльності особистості, - до навчання, до спілкування, до основних видів діяльності, до людей, до самих себе.

Практика роботи шкіл і дошкільних виховних за­кладів свідчить, що вже в дошкільному і молодшому шкільному віці можуть виникати відхилення у мораль­ному розвитку і поведінці дитини. Спостереження свідчать, що більшість дітей з відхиленнями в поведінці відвідували дитячий садок. Перші ознаки відхилення в поведінці відмічалися в них у три роки. Вивчаючи цю ка­тегорію дошкільників, з'ясувалося, що частина з них по­ставлена на облік з хронічними захворюваннями, є вади здоров'я, відстають у загальному розвитку. У цієї кате­горії дошкільників не сформовані такі суттєві для на­ступного навчання в школі якості особистості, як дис­циплінованість, самостійність, працелюбство, уміння поводити себе в колективі.

Цілком закономірно, що прийшовши до школи, в новий дитячий колектив, де мета і завдання нової соціальної ролі дитини зовсім інші, дитина з відхилен­нями в поведінці відразу ж потрапляє в нерівні умови зі своїми однокласниками. І природно, що число таких учнів не зменшується, а зростає. Більшість молодших школярів з відхиленнями в поведінці приходять до шко­ли непідготовленими.

Необхідно зазначити, що за даними досліджень виражені форми важковиховуваності спо­стерігаються приблизно у 8-10% учнів. І цілком зако­номірно, що кількість учнів початкових класів, які сто­ять на обліку в правоохоронних органах, складає 6-8%. Майже така ж кількість дітей має нечітко виражені відхилення. І вони нерідко не даються взнаки за висо­кого рівня навчально-виховного процесу.

Аналіз динаміки проявів важковиховуваності у до­шкільників свідчить, що в молодших групах дитячого садка кількість дітей, які мають негативні прояви у по­ведінці, складає 2-3%, у підготовчих групах дитячого садка їх кількість зростає до 8-10%. У перших класах кількість дітей, які мають негативні прояви у поведінці - 6-8% (незначно падає), але в третіх класах їх число зростає до 10-12%. Це явище пояснюється в першу чергу тим, що важковиховуваність, педагогічна зане­дбаність зростає в несприятливих умовах, зі зростанням і накопиченням відхилень.

Можна виділите три найбільш характерні групи важковиховуваних підлітків: з нерівномірним розвитком психіки, педагогічно занедбані і ті, що перебувають у неправильних взаємостосунках з оточуючими.

Об'єктивна реальність педагогічної проблеми важковиховуваних - це об'єктивна дійсність педагогічного процесу, яка відома на всіх етапах розвитку виховної діяльності людства. Висвітлена ще в працях античних авторів, середньовікових просвітителів і сучасних вчених, ця проблема в кожний історичний період вирі­шувалася по-різному. Багато з тих методів виховання сучасному педагогу вважаються дивними і незро­зумілими. У свій час гуманістична педагогіка теж мала багато супротивників, і тому великим педагогам Ж.Ж.Руссо, Я.Коменському, КД.Ушинському, А.С.Макаренку доводилося тільки ціною неймовірних важких зусиль у поєднанні практичної, наукової і просвітницької роботи обґрунтовувати доцільність підходу до "важкої" дитини. Полемізуючи з вченням про існуючу "вроджену дефективність" частини дітей, педа­гоги гуманістичної спрямованості визначили, що фор­мування особистості відбувається під впливом багатьох умов. Видатний психолог Л.С.Виготський налічував їх близько 150. І негативний розвиток відображає індивідуальну реакцію на ці умови. Кожна дитина має свою, притаманну тільки їй ступінь залежності від впли­ву негативних факторів, але разом з тим треба розуміти і типову, вікову залежність від їх впливів.

У молодшій ланці школи, на фоні досить загальної психологічної керованості дітей соціальним педагогом, важкі діти привертають увагу психічною нестійкістю, низькими пізнавальними потребами і дефектами виховання. Для класного керівника, вчителів, батьків проблема таких дітей, що перейшли в середню ланку школи, попов­нюється проблемами підліткової популяції, коли "важ­ким" за різними ознаками можна вважати чи не кожно­го учня. У той же час під дією негативно спрямованих генетичних, суто психологічних, соціально-психологіч­них, суто соціальних, а також і суто педагогічних, антидидактичних і антивиховних факторів створюються різні види і ступені важковиховуваності. Саме тому кожний підліток є важковиховуваним по-своєму. В одних це зу­мовлено зниженою чи навпаки визначною інтелек­туальною силою і витривалістю, в інших - це вади ха­рактеру, треті в своїй поведінці керуються невірно сформованими навичками поведінки в сім’ї, або сліду­ють вимогам і настановам асоціального середовища, в якому спілкуються. Нашарування цих особливостей на психовікові, типові реакції поведінки (групування з од­нолітками, реакція опозиції тощо) - в разі несприятливого розвитку відносин у сім'ї, школі, позашкільній діяльності – спричиняють різновиди відхилень.

У нашому визначенні важховиховувані - це такі ка­тегорії учнів, у яких під впливом несприятливих для їхнього розвитку соціальних, психолого-педагогічних та медико-біологічних факторів відбуваються порушення моральних ставлень до навчання та норм поведінки, зниження або й втрата почуття відповідальності за свої вчинки.

4. На основі систематизації досліджень виділяємо такі типи важковиховуваних. Перший тип - пасивно-позитивний, або ж конфліктно-ситуативний з переваж­ною позитивною спрямованістю; другий - байдуже-нестійкий, або ж неврівноважено-ситуативний з не­значною негативною спрямованістю; третій - пасивно-негативний, або нестійкий з переважаючою негативною спрямованістю; четвертий - активно-негативний, або стійкий з негативною спрямованістю.

Характерним є ставлення різних категорій важкови­ховуваних учнів до асоціальної поведінки, що відображає таблиця 1.

Отже, за основу береться спрямованість особи­стості. Визначення цих типів необхідно для правильно­го обрання стратегії корекційної роботи.

Скажімо, формування особистості першого типу (конфліктно-ситуативний з перевагою позитивної спря­мованості) відбувається у позитивному середовищі. Особливості духовного світу важковиховуваних (відхилення у галузі потреб, інтересів, звичок) не викли­кає побоювань. У них переважають позитивні потреби и соціальному спілкуванні, потреба в праці Є незначно спотворені матеріальні потреби. Переважають соціально корисні інтереси, хоч правомірні шляхи їх задоволення обмежені. Звички до безцільного проведення вільного часу виражені слабко. Має місце середній рівень розу­мової діяльності і самоорганізації.

Ставлення до навчання позитивне, працездатність відносно висока. Переважно вони прийняті колективом класу, ізольована дуже незначна частина таких підлітків.

Правопорушення для них випадкове явище, яке тло можливе завдяки випадковій ситуації. Такі підлітки гірко каються у скоєному. Для них достатньо докірливих бесід, допомоги у виборі пізнавальних, тру­дових видів діяльності. В жодному разі не варто поспішати ставити їх на облік до інспекції у справах неповнолітніх чи викликати на комісію. Корисний постійний контакт з батьками. Такі діти вимагають не­нав'язливого, незримого, але постійного контролю.

Другий тип важковиховуваних підлітків - ситуатив­ний з незначною негативною спрямованістю - харак­теризується тим, що вони формувалися в середовищі з незначними відхиленнями. У галузі матеріальних по­треб - бажання йти в ногу з модою. Відрізняються звичкою до безцільного проведення вільного часу, бродяжництва, догоджання. Інколи служать мішенню для шкільних рекетирів-здирників. Аморальні елементи свідомості і поведінки незначно виражені. У них середня працездатність, занижений інтерес до навчання. Вони важко уживаються у класі терплять образи, їх недооцінюють, принижують, вони, як правило, ізольовані в колективі. Нестійкість і безвілля призводять неповнолітніх цього типу в компанію з негативною спрямованістю, де їм відводять роль виконавців. Схильні до вживання наркогенних речовин. Переваж­но виправдовують мотиви своїх негативних вчинків. Без особливих умовлянь залучаються до трудової діяльності. Для них це є засіб матеріальної зацікав­леності, самоствердження, можливість розвинути професійні навички.

Таких підлітків (як і першого типу) ми називаємо групою ризику. Вони потребують постійного контролю і допомоги у виборі діяльності, особливо трудової. Нагляду - де, коли і з ким проводить час підліток. Що­до них слід тактовно коригувати взаємостосунки з кла­сом на користь підлітка, допомагати батькам у вихо­ванні.

Підлітки третього типу (нестійкий з переважаючою негативною спрямованістю) формуються у несприят­ливому середовищі. У них примітивні матеріальні по­треби, є схильність до вживання не лише тютюну, а й спиртових напоїв. Виражена схильність до самостій­ності, вони агресивні, полюбляють бійки, наслідують негативні звички дорослих. Відзначаються значною моральною деформацією: брехливі, недоброзичливі, заздрісні. Низька загальна працездатність. Характеризуються конфліктністю з позитивним середовищем. Легко пристосовуються до умов, не здійснюючи своїх установок і ціннісних орієнтацій. Рідко виступають в ролі лідерів, проте часто є ініціаторами різноманітних правопорушень. Дотримуються принципу "постою сам за себе".