ст. 75-90 978-966-521-520-2

боліт, плавнів, малих річечок правого берега Дніпра, чому й звався також «урочищем», поблизу якого було ще й озеро.

Подальший опис козацької організації на Томаківці початку 80-х років XVІ ст. не залишає сумніву, що то була централізована Запорозька Січ. У цей період на Січі вже збиралися великі січові збори, або кіш, які Зборовський, за польською аналогією, називав «рицарським колом»39. Цікаво зазначити, що кіш тоді ж збирався і поза межами Січі, наприклад, під час воєнних походів. Так, Зборовський, крім таких зборів на Томаківці, зафіксував подібні й «на острові, названому Картамлик (можливо, Чортомлик. – Авт.)» і на безіменному місці десь поміж Хортицею і Томаківкою40.

Важливо зазначити, що на таких радах проблеми січового життя демократично

обговорювалися всіма її учасниками, а для того, щоб рішення вважалося прийнятим й обов’язковим для виконання, необхідна була його підтримка переважної більшості січовиків. Так, коли Зборовський на зборах Січі намагався тиском схилити козаків до прийняття Кошем його пропозиції, то «вночі великий розрух стався, же не відав, що з ними чинить мав гетьман і не був від них безпечний здоров’я свого»41. Але Зборовський все ж не вгамувався. І коли він пригрозив січовикам, то козаки «за тими словами скарати [Зборовського] хотіли подлуг звичаю свого: підперезавши міцно, піску за пазуху насипать і в воду вкинути»42. В кінцевому підсумку шляхтич змушений був відступитися від нав’язування своєї волі Запорозькому Кошу.

На початку 80-х років XVІ ст. у Січі згадується і січова старшина. В період подорожі та на початку свого перебування на Томаківці (очевидно, ще не зовсім засвоївши січові порядки) Зборовський провідника козаків називає «один старший»43. Останній неодноразово звертався до Зборовського та від імені козацького товариства вів із поляками переговори. Згодом, трохи освоївшись на Січі, шляхтич точніше називає посаду цього «старшого», а саме сповіщає, що ним був «отаман» (wataman), який під час походів плавав на човні гетьманському44.

Зборовський також згадував про наявність у Січі регалій найвищої влади, якими були «булава гетьманська» та «зброя перших гетьманів місця того»45, що шанувалися січовиками як найвищі реліквії. Цікаво й те, що пам’ять про «перших гетьманів» Січі та їхні регалії у першій половині 80-х років XVІ ст. були ще не втрачені, тобто Січ була заснована «на місці тому» (на Томаківці) нещодавно. Це ж підтверджується й тим, що сам термін «січові козаки», як зазначав М.С.Грушевський, укорінюється в джерелах лише в середині 80-х років XVІ ст. До першої половини 80-х років належать і найраніші відомості про дерев’яні січові укріплення – засіки, які будували козаки. Так, Карло Гамберіні (секретар папського нунція в Польщі) 1584 р. сповіщав: «Дерева там багато, і вони [козаки] так уміють себе оборонити засіками, що й зимою, як Дніпро замерзне, не бояться ніякого ворога, для більшої певності вирубують навколо лід»46.

Запорозька Січ у 80-х роках XVІ ст. була центром, куди порубіжні січові застави доставляли втікачів з ординського полону. Зборовський, зокрема, згадував, що під час його відвідин Томаківки була «сторожа козацька привела в’язнів кільканадцять, які з орди втекли, бо їх того часу в жнива багато тікає»47.

На Запорожжі першої половини 80-х років XVІ ст. джерела фіксували і своєрідний менталітет січовиків. Запорозька старшина та рядовики вважали Січ своєю

вітчизною і пов’язували з нею всі свої надії та сподівання. Це особливо впало у вічі Зборовському, який зазначав, що для поляків «з козаками великі труднощі, які не дбають на короля – пана свого, а ні на вітчизну (мається на увазі Річ Посполиту. – Авт.), в якій народились, тільки всю надію на це місце [Січ] мають, поки живуть, так як кажуть таку посполиту приповідку: “Поки жити, поти боротись”». На таку ж обставину звернув увагу і папський нунцій Маласпіна на початку 90-х років XVІ ст. Він, зокрема, підкреслював, що «козаки створили гніздо, яке не підкоряється цій [польській] короні», бо «знаходиться у віддаленому місці, куди не сягає Польське королівство»48.

Об’єднанню розрізнених козацьких городців і малих січей в одну велику За-

порозьку Січ на Томаківці передусім сприяло кількісне зростання козаків на даний час. Адже ще литовський дипломат Михайло Литвин, який у 1550 р. відвідав Україну, писав, що «в цій країні дуже легко набирають добрих вояків»49. Проте значне кількісне зростання саме запорозьких козаків припадає на 70-ті роки XVІ ст. Так, хроніст М.Бєльський у цей період писав, що в козацьких зимівниках залишається цілорічно «кілька сот чоловік»50. Під 1577 р., вже згадуваний козацький гетьман Шах, «зоставив-

ши на Низу чотириста козаків з шістьмастами чоловік» (тобто загалом близько тисячі низовиків), прибув на допомогу І.Підкові на Пробитий шлях51.

В іншому місці Хроніки М.Бєльський про рубіж 70-80-х років писав таке: «Не було їх [запорожців] перед тим так багато, але зараз їх збирається до кількох тисяч, а навіть їх тих часів замножилося і частокрот туркам і татарам шкоду немалу чинять, якож по декілька разів Очаків, Тягин та Білгород, та інші замки захоплювали і в полях немало добутку набирають»52.

У 1584 р. італієць К.Гамберіні так характеризував козацьке військо (пославшись на слова одного зі старшин): «З козаків можна зібрати 14 000-15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку»53. Хоча в останньому випадку, ймовірно, враховувалися не лише запорожці, а й козаки на волості та в шляхетських маєтках України. Проте все ж значне загальне їхнє зростання наприкінці 70-х років безспірне. Бо до цього часу, як правило, йшлося про сотні запорожців, а від початку 80-х років – уже про тисячі козаків.

Одним із важливих джерел поповнення козацтва в цей період було селянство,

основні маси якого активізувалися саме в 60-х роках XVІ ст., коли значно погіршилося його економічне та правове становище (Другий Литовський Статут 1566 р.). І саме на

другу половину 60-х і 70-ті роки припадає початок систематичних згадок про масові

втечі посполитих (півсела, ціле село, кілька сіл)54.

Чисельному зростанню козацтва в цей період сприяла і поява на Запорожжі значної кількості бояр-слуг, які не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство, перевірка яких почалася в Україні ще в 1557 р. з проведенням

волочної поміри. Після Люблінської унії 1569 р. курс правителів Речі Посполитої на знищення українського боярства як стану був ще жорстокішим, а тому наприкінці

60-х – протягом 70-х років бояри-нешляхта переміщуються до південних регіонів

України.

Після Люблінської унії (1569 р.) на Київщину та Брацлавщину помітно поширилося магнатське землеволодіння, яке в свою чергу протягом 70-х років теж сприяло витісненню селян і непривілейованих бояр на південь. Останні значною мірою попо-

внили лави низовиків і разом із козаками вже протистояли магнатській колонізації,

яка загрожувала і давнім козацьким поселенням.

Переплетіння названих чинників привело не тільки до кількісного зростання

козацтва, а й до якісних змін у його середовищі. Боярство, яке становило переважну

більшість старшини запорожців, не лише внесло до козацтва організуючий елемент,

а й дало останньому перспективну програму боротьби за визнання станових прав козаків у межах Речі Посполитої. Ця боротьба вже невдовзі дала певні позитивні

результати (згідно з універсалом Сигізмунда ІІ Августа від 5 червня 1572 р. Річчю

Посполитою було взято на оплачувану службу «певний почет низових козаків» із

300 осіб)55.

Решта ж козаків змушена була закріпитися на Запорожжі і вирішувати проблеми самоорганізації на власний розсуд. А агресивна політика польського короля С.Баторія в другій половині 70-х років XVІ ст. щодо підпорядкування та вигнання запорожців, на тлі постійної (тривалістю в століття) боротьби козаків з турецько-татарськими вторгненнями, думається, тільки прискорила на рубежі 70-80-х років об’єднання розрізнених городців і малих протосічей в одну велику Запорозьку Січ на Томаківці. Територія, що підпорядковувалася Січі, була значною. Так, на початку 80-х років XVІ ст. Січ мала

свої сторожі й застави на просторі від перших порогів і Таволжанського урочища на півночі до Чортомлика й урочища Карайтебен на порубіжжі з татарськими кочови-

щами на півдні. Важливо зазначити, що засновниками Запорозької Січі на Томаківці були переважно козаки-воїни, або, як їх називали сучасники, «лицарі-люди».

Особливо контрастно відтіняють військовий характер Запорозької (Томаківської) Січі відомості про так звану Надпорозьку Січ, козаки якої синхронно із запорожцями (на початку 80-х років XVІ ст.) перебували в вододілі рік Дніпра і Самари. Польський шляхтич Зборовський сповіщав, що зустрів там «200 козаків річкових, які тільки звірів та рибу ловлять іншим на живність… а тими ріками можуть до Орди і до

Москви ходить для користі». Повідомлялося також, що вказані «річкові», або «водя-

ні», козаки мали своє самоврядування, старшину («мали старшого») і «те місце, куди козаки ховаються» і де проводять свої загальні збори56.

Кількість козаків у початковий період існування Запорозької Січі встановити не-

легко через відсутність прямих свідчень. За відомостями Е.Лясоти, в Січі на Базавлуці (1594 р.) «їх усіх було трохи більше трьох тисяч, щоправда, якщо захочуть може стати

й [ще] кілька тисяч, коли скличуть козаків, які час від часу живуть у містах і селах, але вважають себе запорожцями»57. Отже, виходить щонайменше близько п’яти тисяч. Кількість же, яку в 1594 р. називав шляхтич із Перемишля С.Хлопицький («що сили

козаків становлять вісім або десять тисяч»)58, Лясота поставив під сумнів. Хоча, якщо С.Хлопицький ураховував постійних низовиків, «сезонних» запорожців і козаків, які

мешкали на волості, то названа ним цифра недалека від дійсності.

Думається, за часів першої Запорозької Січі на Томаківці на початку 90-х років XVІ ст. було кілька тисяч козаків (2-3 тис.). Оскільки вже восени 1593 р. в поході Дні-

пром на Київ, як повідомляв 4 жовтня 1593 р. Й.Верещинський, брало участь «коло чотирьох тисяч» козаків «Війська Запорозького». Та й у 1594 р., лише за рік після її зруйнування, в Базавлуцькій Січі вже налічувалося понад трьох тисяч. І це в умовах активної участі січовиків у повстанні під проводом К.Косинського та спустошливих

рейдів на Січ татар узимку 1593 р. Під час цих нападів (яких було не менше семи) та-

тари захопили понад 2000 козацьких коней59, що побіжно теж свідчить про існування в Томаківській Січі кількатисячного козацького табору.

Загалом же військові сили українських козаків за часів першої Січі певно перевищували 10 тис. вояків. Про це дізнаємося не лише з даних згаданого С.Хлопицького, а й з відомостей Карло Гамберіні. Останній під 1584 р. вказував на можливість зібран-

ня 14-15 тис. козацького війська. Подібні кількісні відомості знаходимо й у записах

венеціанського посла в Польщі П’єтро Дуодо, який у 1592 р. сповіщав: «Між цими

двома ріками (Дністром і Дніпром. – Авт.) живуть козаки – люди хоробрі в найвищій

мірі, чисельністю від 12 000 до 15 000 осіб»60.

Стосовно визначення національної належності козаків загалом і січовиків зокрема, то тут теж можна висловити певні міркування. Так, існує загалом позитивно оцінена українськими фахівцями розвідка німецьких дослідників С.Любер і П.Ростанковські, присвячена національному складові реєстровців на початку 80-х років XVІ ст. Ученим на основі аналізу власних імен козаків реєстру вдалося встановити національну належність 356 осіб. Серед них вихідці з України становили майже половину, з українсько-білоруського порубіжжя – близько 40%, з Московської держави – трохи

менше 10%, з центральної Польщі – 5%. Зустрічалися в реєстрі й прізвища окремих вихідців з Молдавії, Криму, Литви і Сербії61. Щоправда, тут слід враховувати те, що носії іноетнічних прізвищ могли проживати в Україні досить тривалий час і бути вже асимільованими нащадками тих переселенців, які перемістилися на українські землі в попередній період. Також вповні можна припустити, що подібна ж етнічна стро-

катість була характерна і для національного складу козаків у першій Запорозькій (Томасівській) Січі. Хоча й допускаємо, що з початком масових козацьких і селянських

рухів кінця 80-х – початку 90-х років відсоток вихідців з України як основного ареалу повстань у козацькому середовищі значно зріс.

Під кутом зору історичної перспективи сформована Запорозька Січ відігравала велику роль як центр концентрації сил козаків у боротьбі за повернення втрачених земель, маєтностей (це збігалося з інтересами покозачених селян і бояр) і визнання станових прав козацтва (що було особливо актуальним для боярського елемента в

середовищі запорожців). Саме у 80-ті роки XVІ ст. козаки вже відкрито нападають на

шляхетські маєтки, а з 1587 р. ці виступи стають майже безперервними й у 1591 р. переростають у велике козацьке повстання під проводом К.Косинського, яке відзна-

чалося не лише соціальною, а й політичною спрямованістю (встановленням козацької юрисдикції й на інших українських землях поза межами Запорожжя та намаганням

запорожців спертися на широкі маси селянства в регіоні повстання). Розв’язати конфлікт з козаками вже не могли ні постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Порядок щодо низовців і України», ні збільшення козацького реєстру до 1000 осіб (королів-

ський універсал від 25 липня 1590 р.)62.

Тож, підсумовуючи процес становлення політико-адміністративного устрою За-

порозької Січі, зазначимо, що протягом другої половини XV ст. основним джерелом

кількісного зростання українського козацтва були промисловці-уходники, які промишляли на дніпровському Низу, а із закінченням сезону поверталися для продажу свого товару. Цими першими козаками-уходниками були переважно жителі україн-

ських міст і волостей. Означене освоєння Запорожжя привело до наближення козаць-

ких уходів і станів впритул до татарських кочовищ, а це своєю чергою спричинювало

сутички між зустрічними хвилями колонізації, що змушувало козаків завжди тримати

на високому рівні свою військову майстерність. До цього ж спонукало створення в

середині XV ст. Кримського ханства, набіги орд якого на Запорожжя та Україну дедалі

частішали, а з останньої чверті XV ст. стали систематичними.

Вказаний чинник значно вплинув на еволюцію запорозького та й загалом укра-

їнського козацтва. Оскільки з кінця XV ст. промислова та військова діяльність козаків

стають рівноцінно важливими для останніх, бо в умовах постійної загрози турецько-

татарських вторгнень уходництво ставало неможливим без надійного збройного за-

хисту козацьких угідь. У цей період починають створюватись і перші укріплені по-

селення на Низу – городці та протосічі.

Паралельно формуються в той час суто військові козацькі загони, на яких згодом спиралися литовські та польські воєначальники як на провідників у степах і яких як професіональних вояків наймали окремі магнати та шляхта для служби в своїх маєтках.

Діяльність козаків-воїнів з кінця XV ст. була пов’язана вже з винятково воєнними справами: захистом від татар уходів і станів на Низу Дніпра, шляхетських маєтків, зам-

ків, міст; несенням сторожової служби на дніпровських переправах і переслідування нападників після їхніх вторгнень. Окремою формою боротьби козаків у цей час ста-

ють як збройні напади на близькі татарські кочовища, так і далекі морські походи на турецькі міста. Метою козацьких набігів часто було не лише звільнення українських бранців і повернення худоби, коней, інших цінностей, а й помста за татарські вторгнення та пограбування кочовищ і міст.

Протягом першої половини XVІ ст. промислово-військові козацькі корпорації: товариства, ватаги й загони на Низу – поступово витіснили татарські кочовища з правого на лівий берег Дніпра й освоїли Запорожжя, перейшовши від сезонних промислів

до постійного проживання в невеликих протосічах та городця, де і взимку залишалися

певні козацькі залоги, керовані досвідченими старшинами.

Згодом значні зміни, які відбувалися в українському суспільстві в середині XVІ ст., стають важливим чинником впливу на еволюцію козацтва в цей період. Так, погіршення правового й економічного становища селянства в 60-х роках (Литовський Статут 1566 р.) призвело до вибуху селянських рухів і втеч, які з кінця 60-х – протягом

70-х років набувають масового характеру. Значна кількість втікачів направлялася на Запорожжя, що вело до помітного збільшення чисельності козаків. Цьому ж сприя-

ла і поява на Запорожжі бояр-слуг, які не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство (Волочна поміра 1557 р. Люблінська унія 1569 р.). Тому

в70-х роках XVІ ст. відбулося не лише кількісне зростання козацтва, а й якісне його перетворення. Боярство, яке переважно сформувало запорозьку старшину, внесло

вкозацтво не тільки організуючий елемент, а й спрямувало його на боротьбу за визнання станових прав козаків у межах Речі Посполитої.

Переважна ж більшість козаків, які не потрапили до реєстру, змушена була закріпитися на Запорожжі й вирішувати проблеми власної організації самостійно, витворюючи відповідну обставинам та умовам владно-адміністративну систему. А на-

ступ великого магнатського землеволодіння та агресивна політика С.Баторія щодо

«низовці» у другій половині 70-х років XVІ ст. лише прискорили структуризацію запо-

рожців (переважно козаків-воїнів) десь на межі 70–80-х років XVІ ст. та їхнє об’єднання у військово-політичну організацію – Запорозьку Січ (останнє зафіксовано джерелами на Томаківці на початку 80-х років XVІ ст.). Січ одразу ж стала надійним плацдармом та центром боротьби колишніх бояр, селян і низовиків (уходників, провідників, воїнів)

за повернення втрачених маєтностей і визнання станових прав останніх, але вже в

новій загальній іпостасі – козацтва. Створена Січ, унормувавши на Запорожжі певний

політико-адміністративний устрій, загалом становила значну військову силу, з якою

змушені були рахуватися не лише Крим та Оттоманська Порта, а й правителі Речі

Посполитої та монархи інших держав (Росії, Австрії тощо).

Отже, із виникненням Запорозької Січі козацтво загалом, опанувавши землі за Дніпровськими порогами, перестає бути об’єктом і стає суб’єктом історичного процесу, тобто силою, яка не лише зазнавала певних впливів з боку українського суспільства та сусідніх держав, а й сама впливала на навколишній світ.

2.Християнський контекст владно-правової моделі Запорозької Січі

Загалом запорозька владно-адміністративна система, як і козацьке право, являли собою симбіоз українського звичаєвого права, елементів

німецького магдебурзького права і положень Статутів Великого князівства Литов-

ського (1529, 1566, 1588 рр.). Причому слід також враховувати турецько-татарський, польський і російський вплив на певні сторони січового судочинства, формування службово-судової ієрархії та систему покарань. До речі, всі названі запозичення не мали чіткого джерела, оскільки козацьке діловодство й право носили усний характер і не потребувало поклику на кодифіковане писемне джерело. Як правило, січова старшина урядувала й судила «стародавнім військовим звичаєм, словесним правом,

здоровим глуздом» і умисне уникала як посилання на першоджерела так і писемної

фіксації й кодифікації козацьких звичаїв (до сьогодні дослідникам не вдалося віднай-

ти кодексів козацького права). І головна причина цього, думається, полягала в тому,

що все козацьке право являло собою не стільки механічну суму обов’язкових норм, скільки варіативну та гнучку модель правової поведінки і мислення співвідносного з

нормами моралі та релігійного вірування, а тому не могло бути механічно втиснуте в прокрустове ложе традиційного законодавчого зведення. Звідси походила й складна

поетапність і багаторічність перетворення новоприбулих на повноправних козаків, оскільки новобранець мусив призвичаїтися до січового життя, засвоїти в деталях

козацьке право, мораль і світогляд, пройти певні етапи духовного вдосконалення, випробування й ініціації. І лише заслуживши авторитет серед січового товариства, козак міг бути обраний до кошової, курінної чи паланкової старшини.

Процедура вступу на Січ, за чим досить ретельно наглядала січова старшина, з часом обросла певними звичаями та обрядовістю. Однією із важливих передумов було сповідування претендентом православної християнської віри, визнання основних

догматів віри, знання молитов і дотримання постів. Представники інших конфесій зобов’язані були прийняти православ’я як це було у випадках із католиками та протестантами, або заново охреститися в січовій церкві Покрови Пресвятої Богородиці, як це робили турки, татари, євреї. Важливо зазначити, що вказана традиція залишалася незмінною протягом століть. Бо і в останні роки існування Коша Запорозького козаки підкреслювали (1767 р.), що «У Військо Запорозьке із різних націй для проживання і служби малолітніми й зрілих літ люди приходять по прийнятті ними закону грекоруського… записуються в службу (курсив наш. – Авт.) й, вивчившись з усіма як слід норм козацьких, живуть»63. За свідченнями документальних матеріалів, на Січ прибували як малолітні хлопчаки 9-10 років, так і юнаки й дядьки 20-30 і більше років.

У подальшому осягненні козацьких звичаїв молодики, джури й козачата в деталях опановували козацьке православ’я, яке пронизувало і повсякденне побутове життя, і військово-лицарську культуру, і засади самоврядування, і правничо-судову діяльність січовиків. І козацька старшина була в цьому взірцем для рядового товариства. Незмінним правилом козацької спільноти було чинення щоденних молитов. У кожному козацькому курені обов’язково була покуть із святими іконами й лампадкою, а січовики з благоговінням носили натільні хрестики та іконки з зображенням Богородиці, святого Миколая Чудотворця, архістратига Божого Михаїла. Найпочеснішими місцями в Запорозькій Січі були майдан і січова церква, в якій правили щоденні літургії за православним чернечим чином. Регулярно на богослужіння зазвичай приходили старшини, старі запорожці та вільні від походів козаки64. Загалом же у межах Запорозьких Вольностей дослідники нарахували понад 60 культових споруд (церков, монастирів, каплиць та скитів), багато з яких було освячено на честь Покрови Пресвятої Богородиці, святого Миколая, архістратига Михаїла, апостола Андрія Первозваного. А напередодні зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) козацька старшина була надумала збудувати надзвичайну кам’яну церкву з білого мармуру та замовила культові речі (чаші, хрести тощо) рівні за величчю церковній утварі Києво-Печерської лаври65.

Суворі умови життя на прикордонні, небезпека ворожих нападів і воєнних походів не давали можливості більшості козаків вникати у тонкощі богослов’я та регулярно відвідувати козацькі церкви. Тому більшість релігійних відправ запорожці проводили до початку походу та по його завершенні, а в експедиціях «сповідувалися Богу, Чорному морю та своєму отаманові кошовому»66. Загалом січова старшина в походах особливо дбала про благочестиве поводження рядовиків. А вцілівши у небезпеці, козаки виконували свої клятви. Представники заможної старшини замовляли церковні молебні, робили щедрі внески коштовностями й грішми на користь храмів, будували нові церкви, несли іночеський послух при монастирях. За загиблими побратимами

усічовиків годилося справляти заупокійні поминальні панахиди сорокоусти, а їхні імена записувати до церковних пом’яників і синодиків. Як писав французький історик XVІІІ ст. Жан-Бенуа Шерер, козацтво по особливому вшановувало своїх прославлених гетьманів та отаманів: «Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув

убою за батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене»67.

У звичаях запорозького товариства було виховання поважного ставлення до

священнослужителів, Київської митрополії, Межигірського монастиря, інших україн-

ських і молдавських обителей, а також грецького духівництва. Козацька старшина

шанобливо вітала на землях Війська Запорозького різних церковних ієрархів і сама

регулярно відбувала на прощу до Києво-Печерського, Межигірського, Мотронинсько-

го, Самарського, Лебединського та інших монастирів, а також на Афон, надсилала дари до храму Гроба Господнього в Єрусалимі68.

Призвичаєння запорозької спільноти до насиченого релігійного життя справляло значний вплив на свідомість новоприбулих (а серед них були різні особи, часом і злодії) сприяло духовному піднесенню козацтва, яке, наслідуючи своїх старшин, уже

інакше починало дивитися на свою боротьбу, а саме як на захист християнської віри. А тому, закликаючи новобранців на Січ, козацькі керманичі підкреслювали саме цей

аспект своєї жертовності: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий перетерпіти всілякі муки за свя-

тий хрест, хто не боїться смерті – приставай до нас»69. Чимало запорозьких старшин ставало високодуховними поборниками християнської віри, які своїм коштом зводили храми, облаштовували каплиці та скити у козацьких зимівниках, ставали священнослужителями й відлюдниками в прибережних печерах і плавнях70.

Загалом на Запорожжі січові звичаї тісно переплелися з християнською обрядовістю й витворилася своєрідна козацько-православна культура. Як і решта українців, козаки постували чотири рази на рік під час основних християнських постів. Особливо благочестиві представники козацької старшини перед Великим (Пасхальним) постом відправлялися на Сирному тижні на прощу до монастирів і там проводили весь піст за черничим статутом. Цікаво зазначити, що козацька звичаєво-правова

культура чітко субординувалася з православним календарем, і тому запорожці у Чотиридесятницю вводили мораторій на прийняття важливих рішень і навіть на страту

злочинців.

До церкви козаки заходили зі зброєю, стаючи згідно з традиційно заведеним порядком. Особлива шана в храмі надавалася авторитетній січовій старшині й старим, які ставали осібно в спеціально відведених «бокунах». Усі поважно вислуховували богослужіння, а під час читання Євангелія стояли струнко, тримаючись за ефес шаблі,

що символізувало рішучість у захисті християнства й освячення зброї. Культове ставлення до зброї надавало козацьким церковним звичаям військового забарвлення71.

За козацьким звичаєм, січова церква була не лише духовним, а й самоврядним осередком, де збиралися козацькі ради, обирали кошового отамана и старшин,

приводили їх до присяги, освячували союзи козаків-побратимів, проводили прийом високоповажних гостей, оголошували судові вироки, зберігали козацькі реліквії та

військові клейноди. Ось як про такий козацький звичай перевиборів старшини в Січі сповіщав у 1760 р. кошовий отаман Олексій Григорович Білицький (отаманував у 1759–1760 рр.): «Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани

курінні при розгорнутому великому знамені й бунчуках увійшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар

військові подякували товариству й забажали звільнення від посад… Але старики й

отамани допустили тільки подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й

звільнили, а мене і старшин військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа

Іванова відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися»72. Іншою важливою умовою перебування козаків у Січі, за чим суворо наглядала

старшина, було дотримання високоморального аскетичного життя, що загалом ставало доповненням до «козацького православ’я». І якщо городові, сільські, волосні, хутірські козаки («сидні», «гніздюки») могли мати сім’ю, то, прибувши до Коша, вони

не спілкувалися з жінками, а за спробу привести на Січ будь-яку жінку січовики сво-

їм звичаєм могли скарати винуватця аж до смертної кари. Таке строге ставлення до

цнотливості пояснювалося переважно релігійним віруванням73.

Освічена січова старшина володіла багатьма мовами (латиною, турецькою, та-

тарською, польською та ін.), хоча традиційно на Січі козаки спілкувалися українською. Чужоземні мандрівники узагальнено зазначали, що «Мова козаків… є слов’янською.

Вона дуже милозвучна і сповнена зменшувальних виразів та незвичайно витончених зворотів»74. Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування ними місцевої мови і звичаїв. Свого часу академік Д.І.Яворницький так зазначав цю обставину: «вимагалося, щоб прибулий на Січ… забув свою природну мову і говорив козацькою, тобто малоросійською [українською] мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася»75. Хоча надалі вчений зазначав, що така вимога не набувала значної актуальності, оскільки переважну більшість старшини та січовиків складали: «дуже сильні з гарною статурою люди, й при тім головним чином природні українці, які називалися “лицарством” або “товариством”»76. А чужоземці писали в середині XVІІ ст. про загальне прагнення українців іменуватися козаками: «Мешканці України, які сьогодні всі називаються козаками і які з гордістю носять це ім’я, мають гарну по-

стать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі і мало дбають про нагромаджен-

ня майна, дуже волелюбні і нездатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі»77. Швидшій адаптації новоприбулих до козацьких порядків та умов життя спри-

яла й зміна попереднього прізвища на нове, яке на український манер відображало якусь зовнішню прикмету людини чи внутрішню рису характеру (Коза, Корж, Часник, Шкода, Загуби-Колесо, Сторча-Ус, Семи-Палка, Стріляй-Баба, Не-ридай-мене-мати, Не- пий-вода тощо). Відомий козацький ватажок Семен Гаркуша, приміром, дістав своє

прізвище «з причини його гаркавості». Причому надане прізвисько могло з часом змінюватися іншим, як згадка про якийсь учинок, курйоз, подію (Пересунько → Жур-

ба → Присліпа). Той же С.Гаркуша у подальшому своєму козацькому житті (участі в морських походах 1770–1771 рр. та Коліївщині) звався і Гаркавим, і Лисим, і Щерба-

тим, і Верхосудом. Така мобільна зміна козацьких прізвищ призводила до того, що їхня старшина не завжди встигала відслідковувати, яке на цей час ім’я має той чи той

запорожець. Тому російський секунд-майор Нікіфоров, перебуваючи на Січі 1749 р., писав своєму генералові Леонтьєву, що січовики «називаються лише за куренями, а імен їхніх [справжніх] не лише кошовий, а й курінний отаман не відає»78. У цьому випадку, щоправда, не слід скидати з рахунку й ту обставину, що запорозька старши-

на могла умисне не надавати відомостей російським властям щодо персонального

складу куренів Запорозької Січі.

Ті козаки, які обиралися на найвищі старшинські посади, мали звичай називати себе (або ж підписувати офіційні документи) по імені та по батькові, а не за прізвись-

ком. Так, кошовий отаман Григорій Лантух іменувався Григорієм Федоровим, Стефан

Гладкий – Стефаном Даниловим, а товариство їх називало відповідно Федоровичем,

Даниловичем і т.ін. Хоча й такі прізвища не завжди виникали від справжнього імені

їхніх батьків. Так, відомо, що С.Гаркушу ще звали Васильовичем, але його батько був

не Василем, а Іваном Миколаєнком79.

Щоб мати авторитет серед січового товариства та претендувати на старшинські

посади, рядове козацтво повинно було достеменно засвоїти козацькі звичаї та по-

рядки. До останніх входили не лише військовий вишкіл, а й перевірка на сміливість,

розважливість, дотепність, вміння готувати їжу й пекти хліб, знання про рослинний світ (лікарські, шкідливі властивості тощо) та тварин (повадки, імітація вчинків). Пере-

вірялася здатність долати високі кручі та водні перешкоди, орієнтуватися на місцевості вдень і вночі, своєчасно реагувати на несподівану небезпеку, чітко виконувати

волю товариства та коритися старшині тощо. І лише після цього козака допускали до «охрещення» в бою та брали у далекий морський похід. Паралельно новобранці за-

своювали козацьку духовну спадщину, героїчний епос та різноманітні жарти, пісеннотанцювальну та музичну культуру80.

З огляду на уніфікованість та всеосяжність козацьких звичаїв запорозьку спільноту ототожнюють із ранніми військовими демократіями, для яких була властива до-

мінуюча роль озброєного люду й усна форма кодифікації правових норм81. Крім того, владно-правова культура козаків характеризувалася рівністю всіх соціальних груп при відшкодуванні збитків і визначенні міри покарань, а також значною суворістю й невідворотністю останніх аж до смертної кари. Загалом же козацьке право зосеред-

жувалося на регулюванні основ козацького самоврядування та устрою, військоволицарських звичаїв, судоустрою та практики судочинства, а за галузевою ознакою –

цивільних і кримінальних правовідносин82.

3.Інституалізація колективної волі запорозької громади – козацькі ради

Протягом історичного періоду існування Запорозької Січі внормувалися

чіткі традиції та механізми реалізації колективної волі козацької спіль-

ноти. Найповажніша роль у зазначеному контексті відводилася загальнокозацьким січовим радам, які були не лише найвищим законодавчим та адміністративним орга-

ном, а й головною інстанцією, яка розглядала найважливіші цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та кримінальні (важкі злочини та засудження важливих злочинців)

справи. Періодичність зібрання січових рад чітко корелювалася з козацькою християнською обрядовістю, а тому найважливіші ради козаки приурочували до головних

православних свят. У зв’язку з цим найголовнішими вважалися новорічно-різдвяна, великодня та покровська ради, коли зранку козаки, відслуживши церковні молебні та пообідавши, приступали до вирішення насущних проблем січового життя. Практичними організаторами ради на січовому майдані були осавули, які через барабанний

бій і пряме нагадування товариству (інколи за допомогою київ) забезпечували явку

козаків. Загалом січовики ставали великим колом (усі були з непокритими головами),