3. Українське питання у діяльності декабристів

Із масонським рухом генетично пов’язана діяльність різних таємних дворянських організацій, які складалися переважно з кадрових офіцерів. Цей новий революційний рух в історичній літературі згодом став іменуватися «декабристським» (від російської назви грудня – «декабрь», коли відбулася спроба збройного перевороту). Пройшовши школу масонства, але не задовольнившись її поміркованістю та обережністю в засобах визвольної боротьби, майбутні декабристи зробили головну ставку на військовий переворот. Деякі з них не зупинялись у своїх намірах навіть перед фізичним знищенням царської родини.

Полем діяльності таких організацій стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У цих організаціях активною чи навіть провідною силою були українці. Так, у найбільш ранній організації – «Союзі порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяльну участь приймали брати-офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли – поміщики з Миргородщини, онуки українського гетьмана Данила Апостола. Але, як і у випадку з масонськими ложами, цей радикально-революційний рух у цілому проявляв байдужість до українського питання. Його національно-політичні програми були пройняті централістським духом й не визнавали за народами Російської імперії права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поляків і євреїв).

Після реорганізації у 1817 р. цієї організації у «Союз благоденства» було відкрито її філію в Тульчині на Поділлі. Українська територія в планах опозиційного офіцерства посідала ключове місце як важливий регіон розташування збройних сил Російської імперії, адже ці війська можна було використати й для здійснення державного перевороту.

У 1820 р. «Союз благоденства» було поділено на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого став Санкт-Петербург, а діяльність другого зосередилася в українських губерніях – у місцях постійної дислокації військ. У зв’язку із розширенням діяльності Південного товариства, крім вже існуючої Тульчинської управи, якою керував П. Пестель, утворено ще дві – в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником С. Муравйовим-Апостолом) та у с. Кам’янка на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським – братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна). С. Волконський був одружений з онучкою останнього українського гетьмана К. Розумовського, а тому в ньому опозиційно налаштоване українське дворянство вбачало майбутнього гетьмана у разі відновлення козацької автономії.

Декабристський рух на українських землях мав певні специфічні риси, які відрізняли його від цього руху в Росії. Головний програмний документ Південного товариства під назвою «Руська правда», авторство якого належить П. Пестелю, був консервативним у розв’язанні національного питання як у Російській імперії загалом, так і щодо українського питання зокрема. Деякі українці та члени таємних польських організацій безуспішно намагалися переконати П. Пестеля визнати окремі права для українських та білоруських земель, але безуспішно. «Руська правда» обстоювала територіальну неподільність Російської імперії при одночасному демократичному оновленні її форм державного управління (на взірець конфедерації США) та обґрунтовувала проведення соціально-економічних реформ ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувалися необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і запровадження права на придбання землі у приватну власність тощо.

На нараді в Києві 1823 р. представники Південного і Північного товариств навіть обговорювали долю царя та його родини у разі успішної реалізації державного перевороту. У цьому питанні між членами організацій не було згоди. Однак, незважаючи на розбіжності у визначенні засобів і способів здійснення державного перевороту, учасники товариств поклялися одні перед одними бути готовими віддати своє життя, пожертвувати власним добробутом задля досягнення поставленої мети.

Гнучкішою щодо регіональних відмінностей Російської імперії, зокрема, стосовно «українського питання» була позиція Північного товариства. У його програмному документі під назвою «Конституція» (автор Микита Муравйов), передбачався поділ Росії на тринадцять федеративних штатів. Два з них – Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові – співпадали територіально з колишніми Гетьманщиною та Слобожанщиною. У виробленні цих положень чільну роль зіграв один із найавторитетніших керівників Північного товариства Кіндрат Рилєєв, російський поет і письменник, що добре знав українську проблематику й присвятив їй чималу частку своєї творчої спадщини. Ідейне спрямування літературно-художньої творчості К. Рилєєва пронизане симпатією до визвольної боротьби українського народу за незалежність і створення своєї самостійної держави. Через те вона навіть ставала чинником піднесення українського патріотизму. Його поетичні твори, героями яких були С. Наливайко, Б. Хмельницький, І. Мазепа, С. Палій та ін., здобули популярність як серед діячів таємних військових організацій, так і серед широких кіл освіченої української громадськості.

Радикалізм таємних військових організацій, – (порівняно з масонськими ложами), полягав насамперед у тому, що вони не обмежувалися лише пропагандою визвольних ідеалів та розробкою програмних документів. Їхні керівники цілеспрямовано готували збройне повстання проти царського самодержавства й планували тактику його здійснення. Використовуючи для прикриття приїзд на популярний Контрактовий ярмарок, що відбувався у січні-лютому, вони з 1822 по 1825 рр. щорічно проводили свої таємні з’їзди у Києві.

У 1825 p. ще одна таємна організація – «Товариство об’єднаних слов’ян» – добровільно влилась у Південне товариство, створивши тим самим його четверту – «Слов’янську» – управу із керівним центром у Новограді-Волинському. Очолила цю новоутворену філію «директорія» в складі братів Борисових та Горбачевського. Південне товариство мало тісні контакти з діячами таємної польської патріотичної організації – «Польське патріотичне товариство», яка також виступала за повалення царського самодержавства й вела революційну діяльність на Правобережжі. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну українську державність. На початку 1825 р. в Житомирі відбувся спільний з’їзд представників Південного і Північного товариств та «Польського патріотичного товариства». На ньому було вирішено, що центром майбутнього державного перевороту повинна бути Наддніпрянщина. Здійснити його запланували на весну 1826 p., коли до Києва для огляду військ мав приїхати цар Олександр І.

Раптова смерть царя у листопаді 1825 р. змусила змовників змінювати плани. Північне товариство, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 р., вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі без узгодження своїх дій із Південним товариством. Учасники повстання планували примусити сенат (формально найвищий орган у державі) проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передання влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будинку сенату змовникам вдалося вивести лише три тисячі солдатів на чолі з тридцятьма офіцерами, а більшість гарнізону не підтримала заколоту. Повсталі не наважилися піти супроти значно чисельніших й вірних цареві військ. Нерішучістю повстанців скористався Микола І, який дав наказ застосувати проти них збройну силу. Повстання у столиці імперії було розгромленим.

Невдача спільників у Петербурзі не зупинила діячів Південного товариства перед повторною спробою повстання. На цей момент найавторитетніший лідер Південного товариства і керівник Тульчинської управи полковник П. Пестель за доносом провокатора уже був заарештований. Ініціативу взяли керівники Васильківської управи підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29 грудня розпочалось повстання Чернігівського полку. Його п’ять рот, розквартировані у селах і містечках Київщини, 31 грудня зібралися на центральній площі Василькова. Тут для ідейно-політичної мотивації перед солдатами був зачитаний текст релігійно-політичного трактату С. Муравйова-Апостола «Православний катехізис». Авторитетом християнських настанов і повчань намагалися переконати неписьменних, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в антицаристському повстанні – богосхвальна справа. С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз’ясненню найширшим масам солдатів та селян цілей і завдань повстання. Він наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки копій «Православного катехізису» для поширення у військових формуваннях, селах і містечках Київщини.

Після переходу на бік повстанців ще двох рот Чернігівського полку їхні сили нараховували майже 1 тис. солдатів і 18 офіцерів. Повсталими було вчинено невдалу спробу загітувати до повстання київський гарнізон шляхом агітації та поширення «Православного катехізису». Не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січня 1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти на Волинь, щоб там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени Слов’янської управи. Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю. Повстанці відразу зазнали великих втрат, а С. Муравйов-Апостол був важко поранений. Іншим офіцерам не вдалося згуртувати й повести у наступ солдатів Чернігівського поку. Позбавлені командування, солдати-повстанці почали втікати, а офіцери були взяті у полон.

З січня 1826 р. розпочалися допити рядових учасників повстання, а стосовно офіцерів слідство велось у Петербурзі. За вироком слідчої комісії, яку очолив Микола І, всі учасники повстання Чернігівського полку – як офіцери, так і солдати – були покарані засланням на каторгу в Сибір або в діючу армію на Кавказ, де йшла війна з горцями. За наказом царя було страчено п’ятьох провідників декабристів, троє із них – П. Пестель, С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін – були членами Південного товариства. Розправа царського уряду з обидвома повстаннями призвела до повного розгрому декабристського руху. Отже, декабристський рух залишив помітний слід у розвитку української політичної думки. Висунута ним ідея федеративної слов’янської держави була відображена і розвинута у пізніших політичних програмах українського національного руху.