СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Їжа українців - це символ традицій, культури, етносу, якоюсь мірою матеріального стану народу. Українській системі харчування, як і системі харчування кожного етносу, притаманні своєрідні звичаї, пов'язані з приготуванням повсякденних ритуальних страв, харчові заборони, обмеження та переваги, певні смакові стереотипи у меню повсякденних та обрядових трапез. За всіх часів і в усіх народів було найбільшою святістю, коли лежав на столі хліб. Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, продовжувала родовід, і навпаки, коли він зникав, приходило лихо. Народна мораль найбільше фольклорних сюжетів пов'язувала з хлібом. Борщ - одна з найпопулярніших страв. В Україні існувало три види борщу: червоний, щавлевий або весняний і пісний. Улюбленою стравою з вареного тіста з начинкою були вареники. /Див. Вареники/. Галушки були типовою для українців стравою /див. Галушки/. Голубці в Україні дуже шанували. Сама назва цієї страви вказує на її символічність. Живі голуби вважаються духовними істотами і символами творчих сил при народженні світу, символом вогняної творчої сили, живого вогню. Голубці обгортають листками із капусти - це рослина, з якою український народ здавна пов"язував найбільше забобонів і містичних значень, а її ріст порівнювали до росту місяця, звідси символічне значення голубців - образи творчого голуба і місяця /Сосенко К. Різдво-Коляда... - С. 144-145/. На святому вечорі перед Різдвом обов'язково повинна бути риба, бо вважалося, що риба - одухотворена страва і чародійна. Вона ніби з'єднує старосвітські часи з теперішніми, тобто була основним продуктом харчування первісного господаря і сприяла нинішньому, віддавала себе в жертву людям. Риба мала містичну місію вшановувати народження дитяти у сім"ях Нового року в календарному циклі, приносити йому щастя й долю. Зелені плоди, вирощені руками людини, були добром з новоствореної землі, а риба - з первозданної, даної Богом. Своєрідною "візиткою" українців у світі є сaло - найпопулярніша м'ясна страва, найцінніший у традиційному харчуванні продукт. Його вживали на полуденок і підвечірок із хлібом, огірками й часником у скоромні дні, брали з собою в дорогу, ним засмажували і затовкували борщ, капусняк, юшку. На смаженому салі робили яєчню, шкварки надавали чудового присмаку кашам, галушкам, вареникам, млинцям тощо. Достаток сала вважався у народі за справжній добробут: "Якби мені паном бути, то я б сало їв і салом закушував". Сало символізувало добробут і ментальність українців. Капусняк - друга за значення після борщу рідка овочева страва. Страви із капусти українці споживали цілий рік: квашену, сиру, тушковану, смажену. Українці вважали капусту люнарним символом, її ріст має велику схожість з ростом місяця - молодика, бо вона свої напівокруглені листочки, ввігнуті всередину, звиває докупи й утворює повну, тверду, круглу головку, наче місяць уповні у небі. У поемі І.П.Котляревського "Енеїда" з енциклопедичною точністю перераховуються українські страви, що споживали троянці у гостях у Дідони, праведні у раю і т.д. Серед них, як одну з перших страв, названо "свинячу голову до хріну" - ритуальну страву. У слов'ян-язичників дикий кабан вважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього як ритуальної страви трапезу. Поряд з дикою, такого ж символічного змісту набула й домашня свиня, а також страви з домашньої птиці, зокрема індика. З вепром був пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею - культ життєдайної, плодоносної матері-землі /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С. 107/. Дуже поширеними та улюбленими щоденними стравами українців є різноманітні каші: гречана, ячна, манна, пшенична, гарбузова та ін. "Каша - мати наша". У давнину званий обід на весіллі, хрестинах чи у будь-яке свято називали кашею. Після розподілу короваю на весіллі обов"язковими були борщ та каша, обрядові страви, що означали кінець свята. На початку ХХ ст. особлива роль у родинних обрядах належала пшоняній, пшеничній каші, що символізувала собою продовження роду. А своєрідним символом бідності була ячна каша, про що свідчить народне прислів"я: "Лихо наше - ячна каша: з'їв би й такої, та нема ніякої". У східних слов'ян був такий звичай: під час укладання мирного договору противники варили кашу і їли її. Каша ставала символом союзу, без неї мирний договір не міг набути сили. З тих часів, мабуть, дійшов до нас вислів про дуже вперту людину: "З нею каші не звариш". Cеред приправ, якими здоблювали страви, окремо слід виділити цибулю та часник, що вважалися в народі чудодійними ліками, яким приписувалася цілюща сила, бо "цибуля від семи недуг лікує", а часник, як стверджує К.Сосенко, є символом місяця, зовнішня форма його "білих зубців" нагадує серп місяця-молодика, а смакові якості - палючу і пробуджуючу життєву енергію людей. Силу часнику запозичено від внутрішньої сили місяця, що так само має вплив на землю і все живе на ній. Через те часник кладуть у страви як символ родючості і здоров'я. Його вважають містичною дезінфекцією проти епідемічних недугів, а також носять за пазухою або за поясом як амулет від нечистої сили: мавок, упирів, відьом. К.Сосенко писав: "Палющі фосфоричні складники часнику нагадують вогонь, і то живий - тривалий, бо у фантазії народу насінне ядерце часнику - "зубець" - може бути постійним розсадником вогненної сили в природі. Часник як присмак є стимулянсом сексуального гону... І з цього огляду може бути символом плодовитості..., а на святвечірньому столі як бажання "щасливого розмноження сім'ї". Їжа українців і вся система харчування розподілялася на повсякденну, ритуальну, святкову. Народ твердо дотримувався харчових обмежень, заборон. Усі народні звичаї по-своєму відтворилися в своєрідних стравах. В Україні говорили, що "Різдво гарне ковбасою, а Великдень - крашанкою". Слід відзначити незвичайну гостинність українського народу /"Пошли, Боже, гостя, то й хазяїну добре", "Гість - на щастя", "Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі"/. Вважалося, що гість приносив у дім радість і щастя. Кожна господиня мала справою честі нагодувати й напоїти гостей так, щоб вони лишилися задоволеними. При цьому годилося припрошувати до кожної страви: "Прошу покірно; чим багаті, тим раді, звиняйте". Поважали гостей, які любили і вміли добре поїсти, і зневажали тих, котрі їли мало й погано /"Такий з нього їдець, як горобець", "Як хто їсть, так і робить"/. "Божими людьми" вважали старців, жебраків, прочан, убогих, калік, що жили милостинею, і не відпускали без подання: шматка хліба з цибулею і часником, огірка, шматка сала чи жмені пшона. Не поділитися їжею, хлібом, - символом достатку і дому - було великим гріхом /Українська минувшина. - С. 99/. У найбільш загальному значенні їжа і харчування українців становлять символічний зміст України. Л. Кожуховська.

К

Калина - символ вогню, сонця; неперервності життя, роду українців; України, батьківщини; дівочої чистоти й краси; вічної любові, кохання, вірності; гармонії життя та природи; материнства; плодючості; символ нескореності та стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам'яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв. "Без верби й калини - нема України", - каже народна мудрість. У давнину калину висаджували у кожній садибі. Нею прикрашали найсвятіше - гільце /вільце/ молодої, весільний коровай, оселю. І проводжали у вирій на вічний спочинок теж із калиною. Чому саме вона стала глибоким народним символом? Вважаємо, що це зумовлено багатьма чинниками: кольором цвіту, плодів, формою, лікувальними властивостями, світоглядом, традиціями наших предків. Можливо, їх вражало те, що серед лютої завії гордо і нескорено палахкотіли вогнисті, блискучі кетяги. Ніякий мороз не міг здолати калину. Як і віковічний потяг народу до волі, краси, гармонії, правди... Етимологія слова "калина" пов'язана із поняттям вогню, води /див. Вогонь. Вода/ - першоелементами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце. На Україні колись святим було материнське побажання: "Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!" Одним із найважливіших символічних значень калини було "чиста дівоча врода" /"А дівчина, як калина, личком рум'яная..."/. Символізувала вона і вірне, довічне кохання /"Та й зацвіла калиночка дрібненько, аби в парі прожили добренько"/. Ламати калину - означало виходити заміж, любити. "Символізуючи відновлювану від покоління до покоління кров українського народу, - пише О.Братко-Кутинський, - калина тим самим символізує його невмирущість, непідвладність часові... Єдинокровність, однак, пов'язує народ не лише в часі, а й у просторі. Отже, червона калина трактується як засіб магічного зв'язку між людністю України" /Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. Українська традиція/ Людина і світ. - 1991. - № 11. - С. 38/. У фольклорі, народній уяві символом України виступала саме калина: А ми тую червону калину та й підіймемо. А ми нашу славну Україну та й розвеселимо!... Червона калина стала також символом українського козацтва, війська. Філософськи глибоким є й символічний образ "калинового мосту". "Калина - символ розквіту, - підкреслює Б.М.Ажнюк, - міст - життя, що з'єднує два береги: молодість і старість /ширше: народження і смерть/. Перший берег вже за спиною /на ... мості/, попереду другий берег, і зворотного шляху немає. У філософському підтексті образу є поцінування життя в хвилину розквіту і ностальгія за тим, що минає" /Ажнюк Б.М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. - К., 1992. - С. 41/. Сумну символіку мала калина на хвилину вічної розлуки з дорогою людиною. Її часто висаджували на могилах неодружених дівчат та хлопців. Цвітом або кетягами калини обвивали домовину. "Так символічно, - вказує С.Боруцький, - виражалася потреба постійного зв'язку людини з "тамтим світом", що хоч там небога знайде свою долю і вічне життя" /Боруцький С. "А ми тую червону калину ..." / Людина і світ. - 1993. - № 2. - С. 28/. І все ж кущ калини не був символом смерті. Навпаки, посаджена в головах калина символізувала продовження життя у рідні, народі, світлу пам'ять. О. Потапенко.

Калиновий міст - див. Калина.

Калита - див. Коровай.

Камінь - символ буття, означає міць і гармонійне примирення із самим собою; символ єдності і сили; у християнстві - один із символів Ісуса Христа; у фольклорі, літературі - символ непорушності, твердості, водночас жорстокості, суму, душевного болю і відчаю; основи світу; Місяця. Твердість, надійність каменю споконвіку вражала людей. Саме із цього матеріалу вони робили надійні знаряддя праці, а звідси - обожествляли його. У стародавніх переказах їх називали "кістками землі". При ударі каменю об камінь з'являлися "чудо-іскри" /вогонь/, які теж стали предметом культу. Довговічність, сакралізація каміння спричинили і те, що більшість ідолів були зроблені саме із твердих порід каменю. Обожненню цих мінералів сприяли і метеорити, що падали з неба. Їх називали у слов'ян-язичників "перуновими" чи "громовими" стрілами і використовували з лікувальною метою. "Особливою силою, - пише З.С.Болтарович /Народна медицина українців. - К., 1990. - С. 168/, - наділяла народна уява камені незвичайних форм, великі, з заглибленнями на поверхні. В народній уяві східних слов'ян такі заглиблення часто асоціювалися з слідами ніг Богородиці, а вода, яка збиралася у них під час дощу, вважалася цілющою... Таким каменям приносилися жертви у вигляді полотна, частин одягу, грошей та ін. Біля них відправлялися молебні". У Росії ще в ХІХ ст. існував звичай класти у домовину померлого камінь. Вислів "побити камінням", як вважає А.Голан, походить від звичаю карати злочинця у країнах Стародавнього Сходу саме камінням. Це символізувало принесення жертви богу землі через його атрибут - камінь. Відомий також "філософський камінь", що символізує в алхімії "поєднання протилежностей", є символом "Всього". Християнська символіка часто персоніфікує Ісуса Христа саме через камінь /"Кам'яна твердиня", "Камінь живий", "Духовний камінь" тощо/. Біблійний вислів "камінь спотикання" означає перешкоду, на яку наражаються в якійсь справі. Інший вислів "каменю на камені не лишити" уживається в значенні "знищити, зруйнувати вщент". В українських колядках камінь символізує основу Всесвіту, Місяць. К.Сосенко згадує про звичай класти на Святвечір під стіл камінь /на Гуцульщині/ і кадило. На його думку, "цей святочний камінь є символом місяця; тут додам, що є він, мабуть, також наглядною фігурою каменя, на якім світ зродився й розвився, та посереднім об'єктом культу Бога..." /Сосенко К. Різдво-Коляда. - С. 251/. У фольклорі, літературі камінь символізує також душевні муки /камінь на душі /на серці/, самовідданих борців за щасливе майбутнє /каменярі І.Франка/. До речі, його самого називали Великим Каменярем/; жорстоких, безсердечних, байдужих людей: "Воскресайте, камінні душі, Розчиняйте серця і чоло, Щоб не сказали грядущі: - Їх на землі не було ... /В.Симоненко/. О. Потапенко.

Каптан - див. Одягу верхнього символіка.

Капусняк - див. Їжі та харчування українців символіка.

Каша - див. Їжі та харчування українців символіка.

Квадрат - див. Геометрична символіка.

Квітів символіка - символіка, пов'зана з різноманітними квітами. Квіти у давні часи мали ритуальну значимість, що і зараз згадується в обрядах, особливо в родинних. Напр., весільні короваї прикрашались кетягами калини, горщичок з кашею на хрестинах - ритуальним букетиком - "квіткою", що складався з трав, гілочок калини, колосся тощо. У практиці ритуального використання квітів знаходимо сліди найдавніших вірувань, пов'язаних з культом Великої богині - уособленням життя, землі й плодючості. Цей культ пізніше знаходив вияв у пошануванні давньоруських берегинь, рожениць, Мокоші. Наявність культу Великої богині, за археологічними даними, простежується на Середньому Подніпров'ї аж до періоду розквіту Київської Русі. Є відомості, що у слов'ян богиня плодючості і життя Жива /Сіва/ зображувалась в образі жінки з квітами в руках. У трансформованому вигляді цей образ зберігся на старовинних вишивках, в українському мистецтві дерев'яного різьблення. У Х-ХІІ ст. образ Великої богині у пишному оточенні квітів, звірів і птахів зникає як культ, залишившись у родильній обрядовості та у повір'ях. Вагоме символічне значення мали васильки /див. Васильки/, мак /див. Мак/, рута-м'ята, мальва, конвалія, бузок, півонії /див. Ботанічна символіка/. Поціновувалися як обереги полин і петрушка - від русалок на русалчин Великдень; м'ята, любисток, татарське зілля, якими прикрашали хати на Трійцю, хрест із пахучих трав на покуті - охорона від злих сил; пахуча трава, освячена на Маковея, - захист від "вроків", "навіювання" тощо. Що стосується певних квітів, то здавна на Україні калина вважалася символом любові, щастя, краси, багатства, здоров'я, символом зв'язку з потойбічним життям. Так, на весіллях калиною оздоблюють коровай та гільце, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту, дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. На хрестини калину затикали у калачі, шишки для кумів, клали в першу купіль дитини. Дівчата садили цей кущ і на могилах коханих. Перед розлукою або ж освідченням у коханні теж дарували кетяг калини /див. Калина/. Схожа й символіка барвінку. Його клали біля новонародженого. На весіллі гільце і коровай оздоблювали барвінком, а за невинність молодої батьків вшановували, виставляючи на хаті вінок з барвінком та калиною /див. Барвінок/. У багатьох європейських народів барвінок був першим вісником весни - неначебто переможцем зими. Крім того, його шкірясті блискучі листочки не гинуть взимку від холоду, зберігаючись під снігом. Тому він став символом життєстійкості, нев'янучості. Існувало повір'я, що посаджений в саду барвінок приносить щастя, а поміщений в букет - незмінне кохання. Тому барвінок саджають на могили дорогих людей як знак вічної любові і спогадів. Із нього плетуть вінки і кладуть у голови померлих. Збереглись у традиціях і пізніші нашарування символіки квітів, що побутували серед нашого народу. Наприклад, подарований букетик волошок говорить про скромність і ніжність, квітучий барвінок - про освідчення в коханні; білий бузок - натяк на скромність, листок папороті символізує довір'я; червоні садові маки означають красу і вірність, молодість, польові ж маки натякають на глупоту; лілові фіалки засвідчують невтішну тугу за померлим, фіалки ж інших кольорів утверджують радість, веселощі; квітка едельвейса - символ кохання і мужності, вірності і патріотизму. Якщо говорити про кольорову гаму при складанні букету, то й тут існують деякі правила: поєднання червоного та блакитного кольорів символізує вірність і кохання, жовтий колір означає невірність, розлуку, а у поєднанні з червоним - недовір'я, білими квітами підкреслюють вірність, а у поєднанні з червоними - нагороду і повагу; пурпурові і зелені кольори означають мудрість, обережність і пересторогу. Отже, даруючи букет, треба знати, які підбирати квіти до певної нагоди. Дівчині дарують квіти з напіврозпущеними бутонами, що підкреслює чистоту і щирість. Дарувати заміжній жінці червоні квіти нетактовно, бо вони означають готовність віддати їй своє серце. Чоловікам дарують, як правило, гвоздики, гладіолуси і хризантеми. В. Куйбіда.

Квочка - див. Курка.

Києво-Печерська Лавра - символ духовності українського народу, його святості, смиренномудрості. Цей православний монастир заснований у 1051 р. монахами Антонієм і Феодосієм у печерах поблизу Києва, звідси й походить сама назва. В 11 ст. Києво-Печерська Лавра була найбільшим у древній Русі центром, що поширював християнство. У 12 ст. монастир отримав статус "лаври" - найвпливовішого православного чоловічого монастиря. Києво-Печерська Лавра була центром літописання, тут працювали відомі літописці: Нестор, Никон, Сильвестр, котрі займались перекладами на церковнослов'янську мову, та переписували твори зарубіжних авторів. Саме тут було створено "Повість минулих літ", "Києво-печерський патерик" та ін. твори. Києво-Печерська Лавра виступає осереддям образу святості. Найвищим її покликанням вважалося те, до чого й був спрямований образ святості - об'єднати людей у пориванні поза межі наявного світу, до світу більш досконалого як вищої цінності й мети людського життя. Печерська Лавра мала завдання насаджувати і вирощувати насіння чистої, істинної, благодатної віри. Печерська Лавра - це не лише святий центр землі Руської, але й центр всенародного просвітництва. Яскравіше за все свідчать про це слова преп. Нестора: "Велика користь буває від вчення книжного... Книжки вказують і вчать нас шляху покаяння. Якщо пошукаєш мудрості в книжках, то одержиш велику користь для душі своєї". У 16 ст. Печерська Лавра очолює боротьбу українського народу за свою віру. Тут працюють З.Копистенський, П.Беринда, Л.Зизаній. Лавра заснувала осібний інститут проповідників, що понесли слово Боже в народ і стали за оборону православної віри. Була заснована тут і школа вищого типу, що у п.пол. 17 ст. була перейменована у Києво-Могилянську Академію. З 1926 року територія Києво-Печерської Лаври оголошена історико-культурним заповідником. Пізніше частина приміщень Лаври знову повернута церкві. Т. Товкайло.

Китайка - символ честі, чистоти; пошани до героя, який загинув за Україну; трауру. Китайкою називали густу шовкову тканину синього кольору, що завозили колись з Китаю. Пізніше ця назва перейшла і на бавовняну тканину синього чи червоного кольору, якою покривали обличчя загиблого козака, воїна. На думку С.Килимника, поняття і символ "китайки" багатозначні: "і надія, і запорука, і вшанування, і певність виконання бажання чи прохання. Дівчата носили китайку як честь, невинність, символ чистоти, а хлопці, зокрема в часи козаччини, як пошана, як нагорода" /Килимник С. Український рік... - С. 310/. Героєві, який загинув за Україну, покривали труну саме китайкою, що прирівнювалося до славнозвісного "спартанського щита". У фольклорі, літературі китайка символізує прощання з козаком, світлу та вічну пам"ять, скорботу: Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. /Т.Шевченко/. Г. Потапенко.

Кінь - символ сонця і водночас потустороннього світу; циклічного розвитку світу; нестримних пристрастей та інстинктів; чоловічого начала; інтуїтивного пізнання; у слов'ян-язичників - символ смерті і воскресіння сонячного божества; багатства, могутності; степу, швидкості; волі; символ вірності, відданості. У багатьох народів світу кінь вважався священною культовою твариною. Зокрема, у Стародавній Греції кінь був атрибутом бога пекла Аїда. Кельти, деякі стародавні слов'янські племена вірили, що душі померлих несуть у потусторонній світ саме коні. Ось чому у древніх захороніннях часто знаходять череп, упряж коня. В Авесті, Рігведі кінь персоніфікував сонце, яке називали "швидкокінним". У староіндійських, литовських міфах сказано, що кінь створений із Сонця. В античному світі саме коні були помічниками богів та героїв, символізували могутність імператорів, бо кіннота часто вирішувала долю численних воєн. Історія свідчить, що римські імператори Юлій Цезар, Андріан спорудили навіть пам'ятники своїм коням. І сьогодні зображення коней є на гербах таких держав як Монголія, Венесуела, Мальта, Уругвай, Нігерія та ін. А.Голан відзначав, що в Ірані образу коня приносили жертви, на його честь запалювали лампади, свічки, готували спеціальну їжу. У палеоліті кінь символізував чоловічу стать. Зображення крилатого коня зустрічається в міфології, мистецтві багатьох країн. У старогрецькій міфології крилатий кінь Пегас приносив Зевсові на Олімп грім і блискавку. Згодом Пегаса називають конем поетів. Ударом копита Пегас викликав виникнення джерела Гіпокрена. Хто вживав його воду - отримував поетичне натхнення. Отже, крилатий кінь - символ поезії, а вислів "Осідлати Пегаса" означає - "стати поетом". Кінь - символ сонця і одночасно емблема пекла, потойбічного світу. У древніх слов'ян /Рибаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1982. - С. 287/ з конем пов'язували вмирання чи народження сонця. Археологічна знахідка оберіг-качка з головою коня свідчить про уявлення слов'ян, що сонце вдень їде на небесній колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає підземними ріками за допомогою качок. З посиланням на багаточисельні літературні джерела А.Голан повідомляє, що в Ірані зображення коня сприймалось як сонячне божество Мітра. У фольклорі часто постає образ крилатого коня, який наділений силою, надзвичайною прудкістю, кмітливістю та ін. Відмітна ознака чудо-коня - золотосяйна, вогнена грива, що вказує на зв'язок його із сонцем, божеством вогню /див. Сонце. Вогонь/. В окремих язичницьких обрядах слов'ян кінь пов'язувався також із водою. Митрополит Іларіон вказував, що "з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкості...". На всесвітньовідомих Мамаях /див. Мамай-козак/ кінь символізував волю. Безмежно любили коней запорозькі козаки, називаючи їх не інакше як "нерозлучними товаришами", "вірними братами". Козак власне і був козаком, коли мав коня. У фольклорі козак звертається до коня як до побратима, просить "розбити тугу по темному лугу", винести з "тяжкої неволі". За словами Д.І.Яворницького, козак просить коня "розділити його радість у перемозі над ворогом, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні..." Усна народна творчість, література змальовують коня "вороненьким", "баским", "вітроногим". Напувати коня козака символізувало колись на Україні освідчення в коханні. Аналогічно трактувалися і такі дії як сідлання коня, розчісування йому гриви. Вирізьблені з дерева кінські голови /коньки/, підкови були надійним оберегом від злих духів. Сватати дівчину їхали "кіньми в наряді": Ой у саді, саді, саді-винограді Стояв кінь вороний у наряді. О. Потапенко, В. Куйбіда.

Кіт //кішка// - символ доброго духа житла; незалежності; зла, диявола, відьми; темряви і смерті; охоронця малої дитини; шкідливого ласуна. За віруваннями стародавніх народів, кіт міг бути помічником як богів, так і відьом, чортів. Дуже шанували котів стародавні єгиптяни, лакські племена. У Єгипті цих тварин називали "добрими духами житла". Їм будували храми, дарувались зображення кішок, зроблені із золота і срібла. Єгипетська богиня радості та веселощів Баст зображалася у вигляді жінки з головою кішки. У лакців існував добрий дух оселі Кікі, що був копією кота. За даними І.Заянчковського, у римлян "кішка слугувала символом незалежності. Її зображення було неодмінним атрибутом богині Свободи - Лібертас. І зовсім невипадково вождь повсталих рабів Спартак вмістив бронзове зображення кішки на бойовий прапор своїх легіонів" /Заянчковський І. Пам'ятники тваринам. - К., 1983. - С. 107-108/. Проте у більшості країн Європи, Азії, Америки кіт - це зловорожа істота, диявол, відьма та ін. Перекази, легенди нараховують десятки босоркань, стригоїв, богинок, двоєдушників - злих істот, що перетворювались у чорних кішок. Вчені вважають, що причиною таких вірувань був колір тварин /чорний/, світіння очей у нічний час. У давнину, щоб уникнути пожежі, під час грози із осель виганяли чорних кішок. За даними Г.Булашева, на Україні кота /кішку/ вважали творінням Бога, добрим оберегом від зла. Проте люди боялися чорних котів, особливо, коли вони перебігали дорогу. У деяких регіонах вважали: у хвості кота є отрута, а тому існував звичай відрубувати його кінець /Булашев Г. Український народ... - С. 330/. Вислів "між ними чорний кіт пробіг" містить приховану віру в те, що кішка - це "оборотень", який спричинює сварку. В українському фольклорі кіт - символ охоронця малого дитинчати, кмітливий помічник. Тому він присутній у десятках колискових пісень: Ой на кота-воркота, На дитину - дрімота! Ой на кота - все лихо. Ти, дитино, - спи тихо. У ХХ ст. кіт символізував також розбещену достатком людину /"Не все коту Масниця"/, а кішка - хтиву жінку /"Вигинається, як кішечка"/. Г. Потапенко.

Книга - символ Всесвіту; знань, мудрості; Бога, Істини; езо- та екзотеричного. У Стародавньому Китаї книга вважалася однією із восьми святих речей, силу, здатну захистити від злих духів. У системі символів Грааля книга означає пошук втраченого світу. У буддизмі усимволізовує досконалу мудрість, мову. Мухіддін ібн Арабі висловив таку цікаву думку: "Всесвіт - це величезна книга, де літери написані, у принципі одними чорнилами і на вічній скрижалі божественним світлом... і звідси сутність божественного феномену, прихованого у таїні таїнств", бере свою назву "трасцедентальними літерами". Саме подібні "трансцедентальні букви" чи, інакше кажучи, ці створені предмети, після фактичної кристалізації у божественному всезнанні були опущені божественним подихом на нижчий рівень, де вони і народили видимий світ" /Керлот Х. Словарь символов. - С. 246/. У християнстві книги - це апостоли, які несуть світло знань. Ісус Христос часто зображувався саме із книгою в руках. "Священна Книга, - підкреслює Дж.Купер, - це Ім'я Боже, істина та милосердя". Книгами Книг у світовій культурі вважаються Біблія, Коран, "Книга Тота /Гермеса/", "Книга Єноха", Тора, Кабала, "Голубина книга", "Влесова /Велесова/ книга" та ін. Священним для українців є "Остромирове євангеліє" - перша україномовна книга, на якій і сьогодні дають клятву народу України її Президенти, вступаючи на посаду. У літературі образ книги усимволізовує невичерпне джерело мудрості, культури, освіченості: Книга - морська глибина. Хто в ній пірне аж до дна - Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перла виносить. /І.Франко/. Г. Потапенко.

Кожух - символ достатку, заможності; влади; сімейного щастя; здоров'я. Кожух - зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. Цей вид одягу є одним із найдавніших у слов'янських народів. Перші згадки про кожух знаходимо в "Іпатіївському літописі", а у "Слові о полку Ігоревім" згадуються кожух і опанча. У різних регіонах України кожух мав свої особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення, тобто містив у собі ознаки регіональної символіки. За кроєм нагольні "некриті" кожухи були прямоспинні, розширені до низу /тулуб'ясті, кульові/ та приталені - під стан. У Середньому Подніпров"ї були поширені тулуб'ясті кожухи довжиною до п"ят із стоячими та відкладними комірами. Варто зазначити, що вид коміра - стоячий чи відкладний - був статевим символом на Правобережній Черкащині. Чоловіки носили кожухи із стоячими комірами, а жінки - з відкладними, що мали назву "вилога". Манжети, колір, поли і поділ кожуха оздоблювались хутром, вишивкою, аплікацією із кольорової шкіри, нашивками із яскравих, плетених шнурків, китицями із різнокольорових вовняних ниток. Найчастіше оздоблювались права пола кожуха, низ рукавів та поділ. Центральним декоративним елементом, що розміщувався у нижньому правому кутку поли кожуха, була "квітка", яка мала складну композиційну будову і втілювала відповідну символіку квітки сонця. Як правило, кожухи мали білий колір, рідше - червоний або чорний. "Червоні кожухи у різних регіонах України мали свої відтінки: на Чернігівщині - оранжево-коричневий, на Черкащині - червоно-коричневий. У д.п. ХIХ ст. в центральних областях поширився зимовий одяг із овечого хутра, що покривався тонким фабричним сукном. Його звали кожушанкою /хутрянкою, хутром, шушуном/. Він був значно коротшим від "тулуб'ястих", часто покривався смугастою тканиною. Найбільшим центром по виготовленню кожухів на Київщині у ХІХ ст. були Богуслав і Брусилів /Николаєва Т.А. Украинская народная одежда. - С. 62/. Кожух був основним видом зимового одягу. Люди не боялися зимових холодів, коли мали цей одяг. Кожух був гарантом тепла, затишку, здоров'я, приносив впевненість, що сім'я переборе зиму і дочекається весни: "Без кожуха бере скруха", "Зима, а кожуха нема", "Кожухова латка взимку як рідна матка", "Чужий кожух не гріє". Наявність кожуха у господарів було символом заможності, бо тільки заможне населення в Україні влітку носило жупан, а взимку - кожух з овчини /Українознавство. - С. 164/. На кожух як символ сімейного благополуччя садовили молодят на весіллі, здійснювали обрядові ритуали над новонародженою дитиною. Цей вид одягу був обрядовим символом на Різдв'яні свята. Головну дійову особу колядок і щедрівок - Козу - одягали в кожух навиворіт. Цей звичай має глибоке етнічне та історичне коріння. У "Короткому етимологічному словнику російської мови" Н.М.Шанський, В.В.Іванов відзначають спільнослов'янське походження цього слова, утвореного від слова кожа за допомогою суфікса -ух-, яке в свою чергу утворилося від слова коза /с. 154/. У весільному обряді зустрічі молодого теща вбиралася "в овчини", тобто у вивернутий кожух, і, стоячи на порозі своєї хати, намагалася "...зятя злякати, щоб дочки не дати". Обрядовий персонаж "мати у вивернутому кожусі" символізував прадавнє верховенство жінки - прародительки, володарки тваринного світу. При переході до землеробського способу життя, утративши безпосередню залежність від тваринного світу, жінка продовжувала залишатись охоронницею домашнього вогнища та порога - ходу у світ сімейного життя. Саме тому під час заручин дівчину садовили на кожух. У багатьох інших обрядах він виступав у ролі пророчого символа, "щоб зять був багатий, як кожух волохатий". Шерсть із нього підкладали під перший вінець зрубу, по кутках майбутньої хати. Кожухом обгортали сволок, запобігаючи шкідливій дії теслі, який "голий сволок міг "зарубати" "на смерть", "на хворобу", "на нещастя". Кожух був основним вбранням козаків, котрі вважали, що "козак - муха без кожуха" і що "кожух та свита - й душа сита", носити його потрібно так: "До святого духа не скидай кожуха, а по Святому дусі ходи далі в кожусі". Жупан і кожух в українців уособлювали владу, приналежність до панівних верств населення /див. Одягу верхнього символіка/. Л. Кожуховська.