СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Віск - див. Свічка.

Вітер - символ духу, дихання Всесвіту; невловимості, неусвідомленості; швидкості; якоїсь звістки /як правило, однієї/; шкоди, руйнації і водночас оновлення. Вітер - конкретне вираження однієї з основних стихій світобудови - повітря /інші-Земля, Вода, Вогонь/. У багатьох міфологіях йому приписують величезну міць руйнівного характеру. У давніх греків богом вважався Еол, що мешкав на острові Еолія у печері, де він стримував вітри. Починаючи з Гомера, образ Еола набирає поетичного характеру, що знаходить відображення в європейській літературі, сам Еол стає символом Вітру. Особливе значення мають вітри Борей та Зефір /у римській міфології - Аквілон та Фавоній/, які часто вживаються у поетичній мові У давньоіндійській міфології бог вітру Ваю - життєве дихання; та й сам виник із дихання Пуруши - першолюдини, з якої утворено елементи космосу та вселенської душі. У Старому завіті дихання Яхве пов'язано з безперервним створенням світу. Божественний подих надає людині незвичайних якостей - надзвичайної сили, яснобачення, дару пророцтва. На Самсона "зійшов дух Господній, і він розірвав того левчука, як розривають ягня, а в руці його не було нічого" /Суд., XIV, 6/. Інша функція вітру: сильний вітер, буря або шквал передують божественному виявленню. У книзі Йова Господь відповідає Йову із бурі /Йов, XXVIII, I/, Іоан Богослов отримує одкровення у грозі та бурі. З вітром прилітають крилаті божественні вісники - ангели. Водночас вітер є місцем перебування багатьох духів, серед яких і душі померлих /Мифы народов мира. - Т.1. - М., 1991. - С.241/. В українському фольклорі символіка вітру дуже широка. О.Потебня підкреслює поняття швидкості, здатності переносити вість, людину: Ой повій, вітроньку, з гори на долину, Ой принеси, Боже, здалеку родину!...; Повій, вітер холодненький, з глибокого яру, Прибудь, милий чорнобривий, з далекого краю. /О некоторых символах в славянской народной поэзии //Потебня А. Слово и миф. - М., 1989. - С.330-333/. Широко використовується народна символіка, пов'язана з вітром і в поезії. Плач Ярославни починається із звернення до вітру: "О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?...Чому господине мої веселощі по ковилі розвіяв?" У С.Руданського /"Повій, вітре, на Вкраїну"/ вітер повинен принести на чужину звістку про вірність чи зраду коханої. Багате символічне навантаження несе образ вітру у Т.Г.Шевченка - від страшного передчуття /"Реве та стогне...", "Причинна"/ до трагічного фіналу у багатьох творах /"Причинна", "Утоплена" та ін./. Для нього народна символіка - не поетичний прийом, а грунт, на якому виростає саме мистецтво. Тому не випадкове таке неймовірне згущення символів в одному творі. Напр.: сонце, вітер, вода, верба, калина, соловейко, доля, море... /"На вічну пам'ять Котляревському"/. У фольклорі, мові існують численні стійкі звороти: "вітер змін", "свіжий вітер" /символи кращих часів, надії/. Ю.Мільошин.

Вічний вогонь - символ пошани; довір'я, багатства; очищення та вшанування пам'яті загиблих воїнів; безсмертя, пам'яті, вдячності. В уяві первісних людей - це стихія, що світить і гріє, підтримує життя, відганяє хижаків, все нищить і спопеляє. Вогонь став Богом, і йому почали поклонятися і обожнювати в різних країнах, зокрема й у слов'янських. Вічний вогонь вважався вічно живою, вічно голодною і очищувальною силою. За народними повір'ями, це багатство не можна було віддавати з дому, щоб не зубожіти. М.П.Холл наводить дуже цікаві факти "вічних ламп" античності та середньовіччя. За часів папства Павла III знайшли у одній із гробниць лампу, яка горіла на протязі 1600 /!/ років. "Вічні" лампи горіли у єгипетському храмі, присвяченому Венері, у храмі Юпітера та ін. Аналогічні дивні світильники були знайдені у гробниці Полланта, сина Енандра, у 1401 році. Лампа горіла понад 2 тисячі /!/ років. Вчені не можуть пояснити цей феномен /Холл М.П. Энциклопедическое изложение... - Новосибирск, 1993. - С.204-205/. У Середньовіччі вірили у саламандру - дивну істоту, що може жити у вогні, не згораючи. Вона вважалася духом вогню, що складається із його найчистіших часток. Для одержання саламандри треба було сфокусувати у скляну посудину сонячні промені за допомогою системи дзеркал. Але ж це, фактично, - прообраз лазера!! За даними О.Афанасьєва, слов'яни використовували вогонь під час весільного обряду: молоді переступали підпалені снопи жита й пшениці або перестрибували через вогонь, щоб іти в життя чистим і багатим. Коли народжувалася дитина, господарі запалювали лампади, доки не охрестять немовля. Вважалось, що "нечисть" боїться вогню і тому не зашкодить дитині. Переходячи в нове житло, переносили із старого й вогонь, щоб не щезнув колишній затишок. У IX-X ст. у слов'ян існував звичай спалювання померлих. Вічний вогонь очищав грішних покійників і переносив їх у рай невразливими для злих сил. Серед українців побутувало повір'я, що Святий Огонь Бог дав Іллі-пророку, а він передав його людям. У XX ст. вічний вогонь біля величних монументів загиблим воїнам усимволізовує вдячну пам'ять нащадків. Т.Товкайло.

Вовк - символ зла, жадібності, жорстокості, лицемірства, брехні, кровожерливості. Вовк, як не дивно, був символом доблесті, честі, мужності у римлян та єгиптян. У багатьох міфологіях вовк асоціювався з богом війни або вождем дружини. Часто вовк є родоначальником племені. Характерний у цьому плані міф про засновників Риму, братів-близнюків: Ромула та Рема, що були вигодувані вовчицею. Відома легенда про персидського царя Кіра, котрого також вигодувала вовчиця. Подібні міфи є у монголів, китайців, індійців. У "Слові про Ігорів похід" здатність перетворюватися у вовка притаманна декільком героям, а саме князю Всеславу:"Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмутаракань, великому Хорсові вовком путь перебігав". Самому князю Ігорю:"Гуде земля, шумить трава, вежі половецькії задвигтілися. А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком". У слов'янській міфології поняття про перевтілення вождя племені або дружини пов'язане з образом вовка, що народився від вогняного змія. Такий персонаж з'являється на світ в образі людини, але з характерною позначкою: "у сорочці" або з "шерстю вовка", тобто з ознакою дивного походження. Пов'язаний з образом вовка міфологічний персонаж київського велетня ВОЛХА /Волги/, "що мав дивні властивості обертатися на тварин та птахів... У билинному епосі Волх, на відміну від інших богатирів обвертається то на вовка, то на горностая, то на сокола" /Персонажи славянской мифологии/Сост. А.А. и С.А.Кононенко. - К., 1993. - С.42/. У біблейській традиції вовк символізує жорстокість та кровожерливість. Характеризуючи 12 племен ізраїлевих, Мойсей говорить про племена Вениямина:"Вениямин - хижий вовк: вранці їсть він ловитву, а на вечір розділює здобич" /Ім.XLIX, 27/. В Євангелії від св. Матвія вовк - символ лицемірства та брехні. Св. Матвій передає слова Ісуса Христа:"Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, всередині - хижі вовки" /Мт. 7, 15/. У фольклорі різних країн вовк - символ жадоби, ненажерливості, жорстокості. Українська казка разом з тим вважає вовка сміливим та небезпечним звіром, що має дар знищувати чортів:"Якби їх грім не бив та вовки не виїдали, то їх би такого розплодилося, що і світу не було б видно" /Українська минувшина. - К., 1993. - С.232/. В Україні відомий сюжет про Вовкулаку /див. Демонології української символіка/. Ю.Мільошин. Вовкулака - див. Демонології української символіка.

Вогонь - символ духовної енергії; перетворення і переродження; руйнівної і водночас народжуючої сили; кохання, плодючості; багатства, щастя, сімейного добробуту; сонця; зв'язку з небесним світом; роду; сили; очищення від зла; бога; потойбічного світу. Одним із найпоширеніших у світовій символіці є образ вогню. У Стародавньому Єгипті він пов'язувався із життям та здоров'ям. У багатьох міфологіях - із Сонцем, блискавицею, золотом. Ще в інших - із ідеєю очищення, знищення сил зла. Пізніше вогонь розглядали як "образ енергії, яка може бути виявлена як на рівні тваринної пристрасті, так і в площині духовної сили /Керлот Х.Е. Словарь символов. - С.353/. У світоглядних концепціях католицизму вогонь вважався засобом очищення грішних душ /у чистилищі/ на їх шляху до раю. На Україні магічну, очищувальну силу мав купальський вогонь. Праукраїнці вважали вогонь первісною матерією чоловічої статі, що, поєднавшись з Даною, утворила Землю та всі речі на ній. За даними С.Плачинди, вогонь "вважався живою, вічно голодною та очищувальною силою. В капищах служителі язичницького культу /огнищани/ утримували вічний вогонь як знак постійного доброго зв'язку з богами та безперервності життя й добробуту роду, племені..." /Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - С.38/. Про культ вогню свідчить давній звичай спалення покійників. Цей ритуал символізував "відхід померлого до володаря потустороннього світу; можливо, цей обряд мислився як ритуал передачі жертви божеству з тим, щоб воно, вдовольнившись, не шукало нових жертв серед живих" /Голан А. Миф и символ. - М., 1993. - С.32/. У слов'ян-язичників богом вогню вважався Сварог /Сварожич/. Часто вогонь уявлявся людиноподібною істотою чоловічої статі. А ще - святим, на якого не можна говорити поганих слів, плювати. За свідченням П.Чубинського, "господиня повинна бути з вогнем дуже обережною і поважати його: повинна замітати його чистим віником, хрестити його, ставити при ньому горщик з водою й поліно, щоб він мав що їсти й пити. Про вогонь кажуть так:"Ми шануємо вогонь як Бога; він наш дорогий гість. Він як розгнівається й візьме, то другому вже того не дасть" /Чубинський П. Ангели на сходах неба. - К., 1992. - С.10/. Про обожнювання вогню, розгляд його як символа багатства свідчать і етимологічні дані. Окремі дослідники вважають історично спорідненими слова "бог", "багатство", "багаття" /вогонь/. Напр.: Огонь-багач, не йди до нас! Хто тебе буде звати - не йди до хати. /"Ви, зорі-зориці"/. Про одухотворення вогню свідчать і такі факти: замість цього слова вживали евфемізми - "жижа", "свята жижа". У деяких регіонах до вогню зверталися не інакше як "Іван", "Миколай" /у замовляннях/. У фольклорі зустрічаються легенди про здатність вогнищ літати, говорити по-людському тощо. Вогонь, добутий тертям однієї деревини об іншу, називали "живий", "цар-вогонь", "лікувальний", "святий", "Божий". Він вважався особливо лікувальним, оберегом; символізував очищення від скверни, зла. О.Потапенко.

Вогонь живий - див. Вогонь.

Вода - символ першоматерії, плодючості; початку і кінця всього сущого на Землі; Праматері Світу; інтуїтивної мудрості; у християнстві - символ очищення від гріхів /у обряді хрещення/; смерті і поховання; життя і воскресіння із мертвих; чистоти і здоров'я; чесності й правдивості; кохання; сили; дівчини та жінки. Символіка води надзвичайно багата і глибока. В Індії вода вважалася охороницею життя, яке циркулює в природі у формі дощу, соку рослин, молока і крові. Води вважалися безмежними і безсмертними, першопочатком і вінцем земного життя. Народи Месопотамії ототожнювали воду із безмежною інтуїтивною Мудрістю /пор. сучасну українську фразу "глибока думка", у якій перше слово асоціюється теж із водою /!//. У давнину води символізували "вселенський збіг потенційних можливостей..., які передавали всім формам і всьому творінню" /Х.Е.Керлот/. У стародавній Греції, Русі-Україні вода вважалася посередником між життям та смертю /див. Човен/, потоком творення і водночас знищення. Слов'яни-язичники мали подібні уявлення про воду. Про це свідчать прадавні закляття та колядки. Напр., у одному із заклять мовиться:"Водичко, найстарша царичко". А космогонічна українська колядка стверджує: Що ж нам було з світа початку? Не було нічого, - одна водонька. Як плодюча та родюча стихія, вода обожнювалася. За космогінічними поглядами давніх слов'ян, вода, поєднавшись із первісною матерією чоловічої статі, утворила струмки, ріки, озера, загалом усе на Землі. "Водним" божествам /Дані, Мокоші, Водянику та ін./ наші пращури приносили спеціальні жертви /рослинні, тваринні і навіть людські/. Відгомін цього вірування існує і у нинішньому звичаї кидати у воду "на щастя" гроші /дрібні монети/. Воду вважали святою, очищувальною силою, здатною принести щастя /див. Купальська символіка/. Дуже поширеними у стародавньому світі були обряди обмивання - "очищення водою", окроплення, обливання. Особливо цілющою була "жива вода" /свята, свячена, "святовечірня", "стрітенська" /див. Вода жива/. Очищальну силу мали /за віруваннями/ слина та сльози /див. Сльоза/. За даними митрополита Іларіона, "вода - символ розмноження й парування... Шлюби слов'ян часто бралися над водою. І взагалі парування відбувалося при воді... Умитися молодим обом разом - це символ побратися". Вода на Україні символізувала і віщу силу. Дівчата гадали на воді, пускали в річку вінок на Івана Купала, щоб дізнатися про судженого та ін. В українському фольклорі "наносити води", "хотіти напитися води" означає "кохати": - Галю ж моя, Галю, дай води напиться. Ти ж така хороша, дай хоч подивиться. П.Чубинський зазначав також:"Вода - символ здоров'я: вживається в заклинаннях і намовах... Свячена вода вживається як ліки при всіх недугах. Така вода набирається в річці або колодязі на Богоявлення. Тримають її майже в кожній хаті" /Чубинський П. Ангели на сходах неба. - С.10/. За народними повір'ями, чиста вода символізувала здоров'я, щастя, вірність, а каламутна - зраду, хворобу, журбу, прикрість /"В мутній воді рибу ловити"/. Рух води асоціювався також із плином часу, віку /"Літа пливуть як вода"/. На думку авторів книги "Українські символи" /С.57-58/, "води - це один з найдавніших символів українського фольклору, який навіть увійшов у підсвідомість людей образом Праматері всього живого, яка пронизана золотим стовпом /світовим деревом/, зродила світ і є кров'ю землі, всеплодющою силою. Зберігаючи пам'ять про первісну хаотичну воду й поєднуючи її з уявленнями про світ померлих як антисвіт..., предки надали річкам і воді взагалі властивості бути посередником між живими і мертвими і в той же час можливості передбачити майбутнє, бо вода є причетною до вічності. Вода і є рубежем між життям і смертю, між двома станами людини: до шлюбу і після. І, що найголовніше, вода символізує силу дівчини й жінки - земних відображень Води-Праматері, господині Всесвіту". О.Потапенко.

Вода свята /жива/- символ зовнішнього та внутрішнього очищення; здоров'я, богатирської сили; оберега від нечисті; воскресіння, духовного відродження. Із сивої давнини вода глибоко шанувалася всіма народами світу /див. Вода/. Особливо цілющою вважалася свята /свячена/ вода - святовечірня, йорданська, стрітенська. Освячена у церкві, вона широко використовувалася у побуті: її давали пити породіллі, нею кропили дітей, хворих, оселю, криниці і т.ін. Свята вода була символом очищення тіла і душі. Християнство зберегло символічне значення води при таїнстві хрещення, водосвятті та ін. Бджолярі, за даними Г.Булашева, "окроплюють цією водою бджіл, аби в такий спосіб їм дати змогу брати мед з різних квітів неушкоджено". Віра в живу воду характерна для всіх індоєвропейських народів. Це "неймовірно сильна, животворна" вода, що з'являється в образі весняного дощу. Вірили: вона є у тридев'ятому царстві, приносять її ворони, соколи, орли. Хто вип'є живої води, стає всемогутнім та непереможним. У казках саме вона творить чудо: розрубане тіло зростається, герой оживає. Відгомін цих уявлень знаходимо у сучасних формах "животоки", /джерела/, "живильна волога", "жива вода". Окрім того, існувала також "непочата вода", якою лікували найтяжчі недуги. Її набирали до схід сонця за повної мовчанки із тієї криниці, де ще ніким не скаламучена вода. Несли її мовчки - інакше могла зникнути цілюща сила. Українці шанували воду "Єлену", яка допомагала від пристріту, підвію, курячої сліпоти. Існувала також "тридзвінна" і "зоряна" вода. Останню, напр., залишали у відрі на ніч під зоряним небом, а зорі, нібито, надавали їй особливого запаху і смаку, від чого корови давали багато молока /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - К., 1995. - С.50/. О.Потапенко.

Водяник - див. Демонології української символіка.

Волосся - символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся - символ покритки /стриги/, втраченого дівоцтва, цнотливості; "народження-смерті"; вічної пам'яті; оберіг. Волосся - багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас - ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти. Автор Словника символів Х.Е.Керлот зазначає, що волосся означає енергію, плодючість. Густа шевелюра означає життєвий порив, радість життя, духовний розвиток. В індуїзмі волосся символізує "силові лінії" Всесвіту. Втрата його означає падіння і бідність. Водночас добровільне постригання, напр., у ченці, означало відмову від усіх земних втіх, абсолютний аскетизм. У Малій Азії саме їм жерці і жриці приносили в жертву своє волосся. За міфами, Самсон втратив сили, коли його обстригли, тобто позбувся підтримки богів. За даними О.М.Афанасьєва, "стародавньою поетичною мовою трави, квіти, кущі та дерева називались волоссям землі". Люди одухотворювали землю, вважаючи сушу тілом, каміння - кістками, воду - кров'ю, а рослини - волоссям велетенської істоти. Тому-то у народних казках саме щітка /гребінь для волосся/, кинуті героєм, перетворюються у рівний ліс: із кожної волосинки виростає дерево. Отже, у казках волосся - символ енергії, плодючості, буйної рослинності. У давнину на Русі-Україні категорично заборонялося заміжній жінці "світити волоссям". Одним із найганебніших вчинків було зривання хустки із голови жінки. Це зумовлено віруванням в те, що, вийшовши заміж, дівчина переходить під владу чоловіка, який заволодів її косою, а отже - честю. Тому з'явитися перед чужим без хустини означало зрадити своєму чоловіку. Найганебнішим на Україні для дівчини було колишнє насильне обстригання, яке символізувало неславу за втрату вінка, цнотливості. Така дівчина звалася "стрига" або "покритка", бо їй хлопці за зраду відтинали волосся, їй заборонялося ходити із непокритою головою. Очевидно тому, що волосся, коса зокрема, /див. Коса/ були символом незайманості, святості. Одним із стародавніх символічних ритуалів був обряд пострижин. За даними Геродота, скіфи, гіперборейці стригли волосся на ознаку трауру. Дівчата перед шлюбом обтинали коси і жертвували їх богині Артеміді. У багатьох народів категорично заборонялося це робити, щоб не потрапити під вплив демонічних сил. На Русі-Україні лише воїни /за свідченнями В.Колесова /"повністю збривали волосся, присвячуючи своє життя і життєву силу Перуну". Візантійців дуже вразила зачіска князя Святослава. На виголеній голові був лише жмут волосся на маківці /подібний до запорозького "оселедця"/. Пострижини проводили, коли дитині виповнювалося 3-5 років і символізували перехід її в "отроцтво". На думку І.Снігирьова, цей обряд розглядали як щось аналогічне хрещенню. У Білорусії колись жінки ткали собі саван із власного волосся, а на могилу прив'язували косу із куделі. Отже, образ пострижин символізував і жертву богам, і поняття "народження-смерть". Відгомін про цей язичницький звичай знаходимо у постриганні допризивників, що йдуть в армію. Існував також звичай зберігати волосся у медальйонах як символ вічної пам'яті. Історії відомий факт, коли Павло Грабовський зберіг пасмо волосся своєї коханої Надії. У християнстві вистригання волосся у дитини є одним із елементів обряду хрещення. У фольклорі є чимало образів золотокосих царівен, золотогривих коней. Волосся символізувало вогонь, сонце, силу, красу. О.Потапенко.

Ворота - символ входу у рай /пекло/; місце, через яке проходить сонце, весна, щастя, радість, душі померлих та ін.; надійної охорони від зловорожих сил; початку шляху /чужого світу/, де чекає горе, біда; входу на небеса; земний світ; доброго господаря; оберіг; минулого-майбутнього; початку чогось - оберіг. Віддавна ворота мали символічний зміст: відчиняєш ворота - і за ними увесь світ. Причому не рідний, а безмежний, загадковий, небезпечний. Сакральними були ворота у стародавніх слов'ян, хеттів, єгиптян, греків, римлян, народів Америки та ін. Напр., у греків були богині Гори, які стерегли небесні ворота на священний Олімп. Небесний Ієрусалим мав 12 воріт. Героїні слов'янської міфології Додоли відчиняли ворота дощу, весні. Емблемою весняного бога слов'ян Божича були золоторогий олень та ворота. Чи не найколоритнішим є римський бог входів та виходів Янус, ім'я якого у перекладі означало "ворота", "двері". Це був бог початку життя, року, місяця. Зображувався із ключами, 365-ма пальцями /стільки днів у році/, двома обличчями, які дивилися назад і вперед. Ця дволикість мала глибоке символічне значення. Ворота можна розглядати як точку на безкінечній лінії часу життя, по обох боках якої минуле чи майбутнє. Праукраїнці створили символ небесних воріт, через які приходять із вирію новонароджені душі і відходять душі дідів. Напр., веснянки "Ворота", "Воротар" змальовують образ "небесних воріт", які відчиняються для сонцесяйної весни, людських душ. На думку О.Потебні, їх відчиняє зоря, а небо дає живильну воду. М.Костомаров вважав, що це символічні ворота, крізь які приходить новий хліборобський рік. За даними С.Килимника, через ці магічні ворота іде "і радість-весна, і всетворяще Сонце, і тепло, і урожай, і щастя, здоров'є й добро..." /Килимник С. Український рік... - Кн.1. - С.185/. Ворота або брама робилися у заможних господарів із суцільних дощок, іноді з різьбленням чи розписом. Наявність "намальованих знаків: червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляла про те, що в даній оселі є на виданні дівка чи парубок". Всесвітньовідомими є Золоті ворота древнього Києва. Це були головні, урочисті ворота міста, овіяні легендами й переказами. Саме тут побіля своєрідної української тріумфальної арки зустрічали козацьке військо на чолі з Б.Хмельницьким після перемоги під Жовтими Водами і Корсунем. Ворота мали вагоме значення й у весільній обрядовості. Перед ними запалювали вогнище із соломи /цей звичай зберігся на Київщині/ для "очищення" молодих. Існував також "воротній могорич". Місцеві парубки не пропускали весільний поїзд, доки їх не пригощали могоричем. У фольклорі українців ворота символізують також початок якоїсь /часто сумної, трагічної/ події, розлуку, тугу. Напр.: Гой вийду я улицю, де тисові ворота, Стану собі у куточку, як та бідна сирота. Або: Скрипливії ворітечка, Брехливії люде, На кого ви набрешете, Як нас тут не буде. /Нар.тв./. О.Потапенко, Я.Потапенко.

Вузол - символ нескінченності; влади когось над кимось /чимось/; лабіринту; міцного єднання наречених; надійного оберега; зв'язаності, замкнутості; згоди, дружби, братерства. У світовій символіці вузол співвідноситься із спіраллю /див. Спіраль/, сигмовидною лінією, петлею, сіткою, косою /дівочою/, горизонтальним зображенням вісімки. Найголовніше символічне значення вузла - це нескінченність /проголошення безкінечності/. Водночас вузол є символом небезпеки, неволі, насильницької влади когось над кимось /чимось/. Про це свідчать стародавні форми "узник" /в'язень/, "узы" /пута/, "уздечка", гуж. На Україні побутувало колись вірування про те, що корову, коня треба обов'язково купувати із уз-дечкою, мот-уз-кою. Вважали, що саме ці предмети наочно передають ідею оволодіння цими тваринами новим господарем /Афанасьєв О.М. Народ-художник. - М., 1986. - С.197/. У китайському буддизмі "нескінченний вузол" був одним із восьми символів успіху та довголіття. Подібна символіка простежується в українській обрядовості. Напр., колись на Поділлі, йдучи на сватання, зв'язували ніжки стола /щоб діло швидше в'язалося/. Коли перед весіллям заплітали коси нареченої, то намагалися зробити вузли найміцнішими, щоб со-юз молодих був довгим і нерозривним. Під час вінчання священник часто зв'язував руки молодих рушником /знак єднання життєвої долі/. У віруваннях багатьох народів вузол слугував надійним оберегом від злих сил. Шотландські рибалки щиро вірили: вузли можуть керувати навіть штормовими вітрами. Етнографічні дані свідчать, що українці вважали вузли /фактично замкнені магічні кола/ дуже помічними у боротьбі з нечистю. Напр., у народній медицині часто використовувалися амулети /нав'язки, вузли, "наузі"/ проти зурочення. У деяких регіонах накидали рибальську сіть чи нитку із сотнями вузликів на молоду, що йшла під вінець. Вірили: відьма чи чародій не зможуть тоді завдати дівчині шкоди, бо будуть зайняті розплутуванням вузлів /О.М.Афанасьєв/. У селах після виносу покійника із двору зав'язували червоним поясом /див. Одягу символіка/ ворота, щоб інші члени сім'ї "не пішли" за покійником. До речі, і нині покійнику зв'язують ноги з подібною метою. Перед похороном розв'язують, а "пута" знищують, бо ті мають нібито страшну силу. На жінці, яка мала родити дитину, навпаки, не повинно бути жодного вузла. Існувало вірування у демонічну силу "закрутів", "завитків", "заломів" /із стебел жита, коноплі; ниток/. Вони символізували змертвіння, підкидалися на ниви, щоб був неврожай тощо. "Мені як зав'язано" - казали на Україні у давнину /тобто нічого не вдається, погано/. Пор. "зав'язати світ" /комусь/ - знищити. Водночас вузол - це символ дружби, обопільної згоди, про що свідчать "мовні відбитки" - "узы родства", "узы дружбы", "союз" тощо. О.Потапенко.

Вуж - див. Гадюка.

Г

Гадюка /змія/ - символ енергії життя; воскресіння і водночас смерті; кругообігу явищ; інтуїції; глибокої мудрості; прихованих знань; духовних скарбів. Гадюка - символ злоби, люті, підступності, лукавства, знаряддя кари Божої, спокуси. З іншого боку змія - емблема медицини, символ зцілення, гігієни, вона дочка землі, матір всього живого, ідеал працелюбства. У багатьох міфологіях світу змія вважалася охоронницею джерел життя і безсмертя, а також недосяжного багатства духу. На думку Бейлі, змія "може бути символом найпотаємнішої мудрості і величезних таємниць". На думку вчених, змія є символом та атрибутом активних сил /позитивних та негативних/, які керують світом. Широко відомий гностичний /теософічний/ символ Уробороса - змії, яка кусає свій власний хвіст. Це означає вічність, опору світу. Окрім того, змія означала також сублімацію особистості, тобто відхід від "мирського життя" і посвячення себе лише духовним устремлінням. У католицьких єпископів одним із знаків розрізнення був кадукей - жезл із симетрично переплетеними зміями. Вони символізували рівновагу сил Добра і Зла. Змія на Т-подібному хресті означала смерть "нижчих" інстинктів в ім'я духовного зростання, і думку про те, що людина, яка здійснила заглиблення у сферу спіритуального, набуває мудрості. Змія, розрубана надвоє, усимволізовувала таку глибоку думку: "Якщо ми не з'єднаємося з Христом, то через гріхи повинні померти!" У давнину вірили, що змії навчили людей лікуванню, оскільки вони володіють знанням цілющих трав. Асклепій /по-лат. Ескулап/, син Аполлона, бог медицини і цілитель хвороб, був навчений зміями мистецтва молодити старих і воскрешати мертвих. Одного разу навколо посоха Ескулапа обвилася змія і він убив її. Інша змія воскресила вбиту цілющими травами. З тих пір Ескулап завжди зображувався із посохом, обвитим змією. Дочку Асклепія Гігію давні греки зображували у вигляді молодої жінки зі змією, яку вона годує з чаші. Від імені Гігія походить відомий розділ медицини - гігієна. У Біблії змій - емблема злісності, лютості, підступності, лукавства. Диявол прийняв образ змія і підмовив Єву з'їсти заборонений плід яблуні. "І сказав змій до жінки:"Умрете - не вмрете! Бо відає Бог, що для того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючі добро і зло!" /Книга Буття 3.4-5/. Господь Бог покарав і змія, і жінку:"За те, що зробив ти оце, то ти проклятий над усю худобу, і над усю звірину польову! На своїм череві будеш плазувати і горох їстимеш у всі дні життя свого" /Книга Буття 3,14/. У фольклорі, особливо в казках, важко відшукати позитивні образи гадюки. Вона - то знаряддя кари Божої:"Як не вкусить, то засичить", "Щебече, як соловейко, а кусає, як гадюка", "У гадюки нема іншої науки, як кусати". За народним сонником, як присниться гадюка - чекай зради, підступності, небезпечного ворога або хвороби, а вбив гадюку - позбавився свого ворога. Однак, за повір'ям, 21 квітня на Радіона /Руфи/ вбивати змій не дозволялось, бо "Хто побачить гадюку і вб'є, то сонце три дні буде плакати". Відтак, запримітивши плазуна, казали:"Гадина, гадина! Не кажи ти гадові, що я тебе бачила, і я не буду нікому казати". О.Потапенко, В.Куйбіда.