Художні обрії української прози

У загальнолюдському вимірі. Перші десятиліття ХХ ст. принесли Україні мільйони смертей, жорстоку братовбивчу війну і втрату здобутої державності. Драматичній долі країні співзвучна драматична доля її літератури, яка знову піднімається на захист гуманістичних цінностей. Україна й українська література були точкою перетину загальних конфліктів і закономірностей доби. Цю тенденцію виразно змоделювала її проза. Адже крізь відбиття українських реалій постали широкі картини й узагальнення, що набули загальнолюдського звучання: людина й жорстока доба, самотність індивіда і проблема його духовних можливостей, особа й колектив, агресивність, руїнницькі дії революційних мас і зіткнення розуму з ницими інстинктами. Тематичні горизонти її дуже широкі й багатогранні. Вони зумовлюються, передусім, досвідом війни 1914 — 1918 рр., революцією 1917 р. та пореволюційної доби. Саме проза намагалась, об’єктивно аналізуючи страшний пережитий час, виявити, куди прямує людство й Україна, яких нових форм набувають взаємини людини і світу.

Жахливі події першої світової війни як глобального злочину імперіалізму, її антигуманний характер знайшли своє відображення у творах О.Кобилянської, Л.Мартовича, Марка Черемшини, В.Стефаника, М.Ірчана, Ю.Смолича, але з особливою художньою силою й емоційним напруженням у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917) Осипа Турянського (1880 — 1933). Цей твір у європейському письменстві посідає таке ж вагоме місце, як «Вогонь» (1916) А.Барбюса, «На західному фронті без змін» (1929) Е.-М.Ремарка. Це один із перших творів, що порушував проблеми життя й смерті в дусі філософії екзистенціалізму і що знайде своє продовження в прозі В.Підмогильного.

О.Турянський народився на Львівщині, закінчив Львівський університет, вчителював й писав оповідання з життя селян, але його у 1914 р. було мобілізовано в австрійське військо і відправлено на сербсько-австрійський фронт. У 1915 р. він потрапив до сербського полону. Під час зимового відступу серби етапували засніженими горами шістдесят тисяч полонених, серед яких був і письменник. Від голоду й холоду масово гинули і полонені, і солдати сербської королівської армії. Цю виснажливу дорогу назвали «шляхом смерті»: тут загинуло 45 000 полонених. Товариші Турянського по недолі замерзли біля згасаючого багаття, а його, охопленого кригою і напівживого, знайшов земляк-лікар Р.Романишин і повернув до життя. Ці події й покладено в основу твору.

Повість «Поза межами болю» засуджує війну й мілітаризм, утверджує нездоланність людського духу, силу розуму й волі до життя. Твір проймає гуманістична ідея, яку автор визначив так: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть». Високу оцінку повісті дав віденський критик Роберт Плен: «В найшляхетнішому змаганні народів досягнути й розділити найвищі цінності людства в царині світової літератури рідко котрий сучасний митець такий сильний, такий ідейно глибокий і оригінальний, як автор «Поза межами болю»... Його твір — це акт душі, вицвіт людського духа — це твір світової літератури». Поетика експресіонізму зумовлює структуру й розповідь твору, його пафос - пристрасне заперечення війни. Він передає масштаб духовних і соціальних потрясінь, людських страждань і горя. Волею воєнного випадку семеро полонених опинились серед зими, в лютий мороз, у горах Албанії. Виснажені від голоду й холоду, вони один за одним вмирають, окрім автора. Жах ситуації, їх страждання і порухи затьмареної болем свідомості, смерть, що чатує на кожному кроці, стають грізним звинуваченням тим, хто розв’язав війну і повернув до варварства. Біля згасаючого багаття герої твору саморозкриваються, їх гнівні діалоги й монологи — це крик душі і заперечення антигуманного світу насильства й кровопролиття, викриття мети й безглуздя жертв воїнів Австрії у цій світовій бойні: «Яка ідея, — запитує Добровольський, — привела нас в албанські нетри? 45 000 трупів невинних батьків і дітей на шляху смерті. Якій ідеї потрібні наші муки і наша смерть?».

З глибокою психологічною напруженістю розвивається сюжет повісті, написаною ритмізованою прозою, з частим використанням інверсії, що наближає розповідь до народного епосу й надає особливої експресії. Воля до життя керує вчинками героїв твору, які постійно стоять перед проблемою вибору й смерті. Вбивши жорстокого конвоїра, полонені відходять вбік від дороги і зупиняються над проваллям. Єдиний порятунок — вогонь, а його розпалити можна в даних умовах тільки одягом когось із товаришів. Їх суперечку вирішить танець смерті: багаття запалять з одягу того, хто перший впаде і не встане. Цей танець смерті символізує споконвічний інстинкт і волю до життя. Тут ще діє закон людської моралі, бо смертники не накидаються один на одного, як звіри, а чекають смерті слабшого.

Зігрівшись біля вогню, вони зрозуміли, що їх переслідує ще страшніший ворог — голод: «вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!». Інстинкт самозбереження і затьмарений розум штовхає Сабо вгамувати голод людоїдством, до чого він намовляє товаришів, які хочуть теж вижити, адже труп Бояна лежить поруч. Проте людське начало в людині не зникає ні за яких трагічних обставин. До героїв приходить просвітлення, і вони повстають проти тваринного інстинкту, перемагають свою слабість і не виходять за межі людяного. Їх дух торжествує. Але фізичні сили покидають героїв — вони залишають цей світ. Справжнім апофеозом шляхетному й гуманному в людині стала «пісня життя», яку востаннє спромігся заграти на скрипці сліпий Штранцінгер. Волю до життя живить висока й благородна ідея. Слабкий фізично Оглядівський (прототипом якого є автор) переміг фатальну смерть тому, що у найтяжчі хвилини думав не про себе самого, а про сина і дружину, які стають символами життя. На це звернув увагу і Роберт Плен у передмові до віденського видання повісті: «Символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки і дитини — це, оскільки я знаю український народ, спеціальна українська риса, яка, однак, в ідейному й артистичному зображенні Турянського є так само загальнолюдською».

Жанрова система прози. Події громадянської війни й пореволюційної доби визначили цілий тематичний ряд прозових творів 20 — 30-х рр. Ця проза відзначається інтенсивним жанрово-стильовим оновленням. На початку 20-х рр. бурхливо розвивається коротка епічна форма: ескіз, етюд, шкіц, новела, оповідання, а згодом — повість і роман. Водночас й паралельно функціонує багато стильових течій, напрямів і художніх манер письма: символізм (Г.Михайличенко, Галина Журба), експресіонізм (О.Турянський, І.Дніпровський, І.Сенченко), імпресіонізм (М.Івченко, М.Ірчан, Г.Косинка, А.Головко), орнаменталізм (М.Хвильовий, П.Панч), неоромантизм (Г.Епік, О.Досвітній, Ю.Яновський, О.Довженко) та ін. Неспокійна дійсність змальовується багатоаспектно й багатогранно: поруч із реалістичним принципом правдоподібності, відтворення життя «у формах самого життя» проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.

Новелістика. Справжнього розквіту досягає передусім новела, яка продемонструвала високу художню майстерність у змалюванні драматизму життя і долі людини. Новації митців у жанрі новели такі вагомі, що забезпечили їй європейський рівень. Ці твори були національні за духом, але модерні за формою і стилем. З’являються збірки «Новели» (1922) Г.Михайличенка, «Сині етюди» (1923) М.Хвильового, «Дівчина з шляху» (1923), «Червона хустина» (1924) А.Головка, «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) Ю.Яновського, «Твори. Т.1» (1920), «Проблема хліба» (1927) В.Підмогильного, «Переможець дракона» (1925) Гео Шкурупія та ін. Серед жанрових різновидів малої прози зразу по революції найбільш поширеними були етюди, ескізи, акварелі, новелетки (А.Заливчий, Г.Михайличенко, В.Чумак, В.Еллан-Блакитний), а у 20-х рр. розвивається імпресіоністична (Головко, Косинка) й реалістична новела, сповнена проникливого аналізу непростих людських стосунків, нових конфліктів і перипетій, вчинків і розв’язків. Функціонує новела й оповідання з філософським спрямуванням (В.Підмогильний, А.Любченко, Г.Шкурупій), пригодницько-фантастичного змісту, сатирично-гумористичного спрямування. О.Вишня створює новий жанр — усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетона. Новела й оповідання тепер будувалася не на штучній інтризі, а на художній правді й простоті, на увазі до долі людини й аналізі її психіки. У психологічній малій прозі В.Підмогильного, П.Панча, М.Хвильового, Б.Антоненка-Давидовича з неперевершеною майстерністю змальовано образи інтелігенції на тлі революції, голодних років громадянської війни й часу по ній, її болі, намагання якось пристосуватися до «нового життя», яке її нищить духовно й фізично. Так виникає ряд трагічних ситуацій і світлих образів, що бентежать своїм глибоким людинознавчим змістом.

Поет у прозі. Серед талановитих новелістів Григорію Косинці (1899 — 1934) належить видатна роль. Він автор збірок новел «На золотих богів» (1922) ,«Заквітчаний сон» (1923), «Мати» (1925), «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Циркуль» (1930), «Серце» (1933). Перо його стисле й лаконічне. Митець дотримувався принципу — нічого зайвого не має бути в новелі, не викладати подробиці — хай обрана риса дасть гостро й повно відчути ціле; не коментувати і не оцінювати — хай говорять вчинки героя і підтекст, лексика, барви, звуки. З цією метою новеліст використовує монтажну композицію, зіштовхує чи розчленовує те, що мислиться як антитезне. Звідси — естетична виразність сюжетно-композиційних елементів (події, пейзажної деталі, душевного стану), незрівняна плинність викладу, гра словом. Цієї майстерності він навчився у «селянського Бетховена» — В.Стефаника, з яким і листувався. Школа Стефаника зміцнювала його прагнення до правди і простоти, суворого відбору головного, навчила його майстерно давати глибоко прихований у сутності речей сум.

У новелах та оповіданнях Косинка, передусім, імпресіоніст, хоча не відкидає і реалістичної поетики (особливо в другий період творчості). Уже в перших новелах «Під брамою собору», «За земельку», «Сходка», «Перед світом», «На золотих богів» автор майстерно змальовує психологічні стани героїв, використовує ліризм, виразні деталі, натяки, окремі, добре дібрані враження, щоб, звернувшись до активного сприйняття читача, змусити його доповнити й дібрати образ, з маленької деталі відтворити ціле, домислити всю картину. Якщо в новелі «На золотих богів» митець у романтично-піднесеному стилі відтворює захист селянами свого села від денікінців, то новелу «Темна ніч» проймають трагічні нотки. Деякими сюжетними мотивами вона перегукується із новелою «Злодій» В.Стефаника.

Косинка показує несприйняття українськими селянами більшовицьких ідей та радянської влади, які, захищаючи свою здобуту незалежність і землю, піднімаються на боротьбу. В новелі змальовано, як повстанці впіймали більшовицького агента Байденка, який на сходці закликав до «комуни» й «класової боротьби». Вони з’ясовують, що захоплений ними пропагандист — українець, родом із Канівського повіту, але він для них чужинець, запроданець, переконаний комуніст, а значить — ворог. Автор підкреслює менталітет українців: гостинність, альтруїзм, мирність, сердечність. У селянській хаті вони садовлять його за стіл, на почесному місці, перед іконами, й частують, як поважного гостя: «Вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку». Обпоюють його горілкою, щоб легше було йому вмирати. Але на цьому їхня сантиментальність завершується, бо «діти землі» розуміють, що такі, як цей комісар, хочуть знову поневолити український народ, «приборкати волю», тільки-но здобуту. І коли більшовицький агітатор прагне їх розчулити плачем і говорить, що і в нього є такий же маленький хлопчик, як у господаря хати, селяни спалахують гнівом («Хлопчика..! білявенького... Комуну щепить будеш?!»), ненавистю, б’ють його і женуть на розстріл.

Дбаючи про лаконізм, новеліст усовує передісторію героїв, опускає такий сюжетний компонент, як експозицію, і відразу вводить читача у хід дії. Зокрема, у новелі «Десять» селяни-повстанці захопили комуніста Рубля, що прибув у Черкаський повіт організовувати комнезами. Серед жита вони допитують його, а він «розгублено белькоче виправдання». Його ренегатська поведінка викликає огиду в отамана Божка, який, даруючи йому життя, присуджує десять шомполів. Але Рубель під ударами має співати партійний гімн, бо для комуніста важливішою є не честь і порядність, а життя. Косинка майстерно застосовує перехрещення точок зору різних персонажів, використовуючи невласне-пряме мовлення, «потік свідомості», щоб у такий спосіб окреслити героїв і полярність їх світоглядів. У цьому контексті він вдається до «штрихової» стилістики, а через цензурні умови до прийому умовчування: «А Діброва в житах не бандит, ні, це...». Тобто Косинка хотів сказати, що селянин-повстанець Діброва — це святий месник за знову поневолену Україну. Такого відкрито він не міг висловити, тому ставить багатозначні трикрапки, але вдумливий читач його зрозуміє.

Серед борців за незалежну Україну своєю монументальністю й цільністю виділяється образ Прокопа Конюшини в новелі «Фавст». У творі змальовано моторошні картини життя радянської в’язниці. У тюрмі власті тримають покидьків суспільства, вбивць, волоцюг і командира повстанського загону, борця із більшовизмом Конюшину, свідомого українця, сповненого споконвічної гідності власного народу. Обличчя цього подільського селянина нагадує портрет легендарного Фауста. Більшовицькі тюремщики знущаються над ним, завдають йому страшних мук, місяцями тримають у холодному й мокрому карцері, намагаючись живцем згноїти його у цій могилі. Але він непохитний у своїх переконаннях, свідомо йде на самопожертву. Коли його слідчий Однорогов допитував, чому він, бідняк, що важко отримав освіту, був із «самостійниками» і брав участь у повстанні, Прокіп з гідністю відповів: «Ая... Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадують, ая... мені ж, самі казали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися...». Своєю шляхетністю, добротою і водночас ненавистю до ворогів Прокіп дивує спів’язнів камери. Він каже їм: «А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь... Пам’ятайте: сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби...». Це лицар ідеї незалежної України, новий тип українця, яким життям своїм стверджує правоту переконань. Перед розстрілом, поранивши руку, на камерній стіні він кров’ю пише великими літерами «Україна».

Повість. Серед оповідних жанрів новаторською була і повість, яка відбила ідейні, духовні й етичні шукання людини першої третини ХХ ст. Вона спиралася на національну традицію, адже в ХІХ ст. досягла свого розквіту в таких жанрових різновидах, як родинно-побутова, соціально-побутова, історична, пригодницька, психологічна, фольклорно-лірична повісті. Тепер письменники сміливо йшли на експеримент, застосовуючи новітні прийоми письма: монтаж, часові зміщення, асоціативне мислення, мозаїчну композицію, «потік свідомості» та ін. Про це, зокрема, засвідчує символістська повість «Блакитний роман» (1919) Г.Михайличенка, яка насичена символікою, алегоричними образами, багатою кольористикою, ліризмом, у такий спосіб моделюючи протікання революційних подій в Україні. Блакитний колір символізує загадковість душі персонажів, зосібно Інни та Ти. Інна — це Україна, а Ти — український народ. Автор тонко відтворює складну гаму почуттів своїх героїв, їх душевний світ. Вони бурхливо реагують на калейдоскопічну зміну подій, що протікають в Україні, переживають за її долю.

Така ж «ламана дія» (ретроспекції, зміщення подій, пролепсис, тобто забігання наперед) визначає структуру повісті «Байгород» (1927) Ю.Яновського, яка має ще й обрамлення — митець починає й завершує твір зверненням до буйної молодості, прославляє романтику подвигу. Герой твору, названий автором Кіханою, небожем славного Дон Кіхота, органічно не терпить рабства і покірливості. В захопленому анархісткою-отаманшою Марусею Нікіфоровою місті Байгороді (прототипом якого був Єлисаветград) він піднімає повстання і гине в бою за свободу і свою кохану. Так Яновський оригінально трактує вічну тему «дон-кіхотства» у найблагороднішому розумінні, утверджуючи гуманістичні ідеали творення добра як дії.

Серед жанрових різновидів виділяється лірична повість, у якій часто розповідь ведеться від імені ліричного «я». Тут органічно поєднується ліризм з достовірністю, конкретністю і навіть документальністю зображуваних подій. Часто така повість була написана в поетиці імпресіонізму. Цікавими були імпресіоністичні повісті «Шуми весняні» (1919), «Горіли степи» (1923) М.Івченка, написані з ліричним драматизмом і глибоким психологізмом. У біографічній повісті про Г.Сковороду «В тенетах далечини» (1924) митець порушує питання екзистенції людини, її зв’язку з вічністю і «душею» рідної землі. Чотири імпресіоністичні повісті створив А.Головко: «Можу» (1922), «Червоний роман» (1923), «Зелені серцем», «Пасинки степу» (обидві — 1924).

Повість «Можу» написана так званою «рубаною прозою», речення тут короткі, неповні, як «відрубки», називні, безособові конструкції типу: «Гарно», «Було сумно», «Так молодо пахло із степу». Вони передають відповідну емоційну атмосферу, створюють бентежний настрій. Сюжет будується не за класичним зразком, коли наявні такі його вузли, як експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка, а шляхом розвитку настроїв і переживань головного героя повісті Гордія. Проте й реальні події пореволюційного села відтворено у творі: йдеться про початки колективізації й утвердження «нового побуту» (палять ікони), нової ригористичної моралі, за якою світлі почуття кохання, альтруїзму, індивідуальний світ особи перекреслюються в ім’я суспільної моралі. Повість пройнята сонячним світлом, оптимістичним ствердженням життя вчорашнього червоноармійця, смертельно хворого на сухоти Гордія.

Імпресіоністична повість А.Головка «Червоний роман» відзначається мистецькою витонченістю, асоціативним сприйманням дійсності та модерністською (кінематографічною) композицією, яка спирається на уривчастість, швидку моментальну зміну вражень і кольористичні живописні штрихи. Важливу роль відіграють такі прийоми, як метафоричність, художня деталь та пейзаж, «потік свідомості» як основні зображальні засоби висвітлення психіки героїв. У центрі твору — образи двох безіменних героїв-селян «Я» і «Ти», що символізують за тодішніми лівацькими схемами дві сторони селянської натури — пролетарську і власницьку. Проте це одна особа з роздвоєною психікою. У кожного їх них і мрія різна, що приходить до них в образі дівчини. До «Я» — нежиттєва, примарна, що символізує абстрактність комуністичних ідей. Це революція, яка обіцяє йому «казку», спільні палаци, радісний сміх. Але шлях сюди важкий і пролягає через невинно пролиту кров, повз шибениці, через смерть прохромленої багнетом матері — відчуття Головком того, що втілення комуністичної доктрини знищить Україну.

До «Ти» з’являється мрія, втілена в образі української дівчини-хуторяночки. Герой сподівається на щасливе життя з коханою, працею на власному полі і гармонією особистого й громадського. Досягти цього він бажає тільки через безнастанну працю. Образ «Ти» уособлює кордоцентричний тип українця-хлібороба, з культом праці і сім’ї, що перегукується із поезією «Садок вишневий коло хати» Т.Шевченка. Образ «Я» персоніфікує психологію колективістську, люмпен-пролетаря, руйнівну, а не творчу. Його мрія співзвучна мрії з четвертого сну Віри Павлівни з роману «Що робити?» М.Чернишевського.

Жанрова палітра повісті цієї доби характеризується великими аналітичними й пізнавальними можливостями. Вона випробовує детективну й сатиричну поетику (Ю.Смолич, М.Хвильовий), збагачується мотивами пригодництва (О.Досвітній, Ю.Яновський) й історичного біографізму (С.Васильченко), а головне — витворює такий новий у письменстві жанр, як кіноповість. Тут поєднуються в одне ціле жанрові ознаки епосу й кіно: сюжет й авторські описи, коментарі, відступи, характеристики героїв, як і в повісті, а також кінематографічні прийоми розповіді (розбивка дії на дрібні сценки, лаконічні діалоги, монтажний принцип поєднання й чергування епізодів тощо). Творцем жанру кіноповісті був О.Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Щорс», «Земля»), А.Головко, М.Бажан, Ю.Яновський, М.Йогансен та ін.

Роман — дзеркало життя. Якісно нового рівня художнього синтезу досягнув роман, посідаючи з кінця 20-х рр. панівне місце. «Американці» (1925) О.Досвітнього, «Останній Ейджевуд» (1926) Ю.Смолича, «За плугом» (1926) Варвари Чередниченко, «Бур’ян» (1927) А.Головка — перші твори цього жанру, що змалювали історично правдивий і епічно широкий погляд на епоху і її людей. У романі «Бур’ян» Головка (особливо перше видання) образ села Обухівки, «забутої Богом глухомані», з крайньою бідністю, беззахисністю селян, виростає до символу зруйнованої війною й поневоленої більшовиками України. «Нова влада» тільки проголошує справедливість і рівність, а насправді знизу до верху її пронизує корумпованість. У селі багатії під керівництвом комуніста-переродженця, голови сільради Матюхи «звили собі гніздо», захопили владу й жорстоко експлуатують селян. Їх підтримує районне керівництво — секретар райкому партії Миронов, начальник міліції Сахновський. Радянська влада, яка в принципі покликана була по-новому організувати життя, виявилася антигуманною, жорстокою. Проголошені нею права людини цинічно нехтувалися, людина приносилася в жертву химерним, безликим і знелюдненим ідеям. Ставиться в романі і традиційна проблема особи і суспільства, висунута свого часу ще романтиками, але вже не в плані антитези людина — міщанське середовище, а незмірно в глибшому соціальному і психологічному плані, що породжений усім комплексом «нової влади». Автор майстерно будує напружений сюжет, дія в якому розгортається за принципом дихотомії (слово грецького походження і означає розчленування на дві частини), тобто тут протиставляються образи комуніста-переродженця Корнія Матюхи і комуніста Давида Мотузки, хоча й існують інші опозиційні пари. Духовна велич Мотузки, що виростає з народної етики, і моральний тупик Матюхи окреслюють характерні полюси нової доби, змушують ставити проблему антигуманності «нової влади» з неменшою глибиною і трагізмом, ніж її ставили українські романи ХІХ ст. Одним словом, «Бур’ян» був романом, де досліджувалися актуальні проблеми часу, примушуючи читача замислитись над питаннями, чи гуманною є «нова влада», чи притаманний їй рух до вищих і кращих форм, у чому гідність людини, сенс і мета її існування.

При цьому роман утверджувався в умовах, коли запанували теорії про «смерть» роману. На Заході ще у 1923 р. поет Т.Еліот писав у зв’язку з «Улісом» Дж.Джойса: «Роман помер з Г.Флобером і Г.Джеймсом». Через два роки відомий філософ Х.Отрега-і-Гассет поклав вину за «смерть» роману на Ф.Достоєвського і М.Пруста, які, мовляв, вичерпали всі його потенційні можливості і стимули для подальшого розвитку. В Україні аналогічні погляди щодо роману захищав Ф.Якубовський, твердячи, що роман і епопея уже віджили свій вік. Проте О.Білецький в огляді української прози за 1925 р. бачив перспективи роману і закликав митців створити новий роман, пророкуючи йому провідну роль в українській літературі.

У передвоєнні десятиліття романна форма досягає великих естетичних відкрить і цікавих жанрових різновидів. Романи «Майстер корабля»(1928), «Чотири шаблі» (1930), «Вершники» (1935) Ю.Яновського, «Мати» (1932) А.Головка, «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930) В.Підмогильного, «Недуга» (1928) Є.Плужника, «Вальдшнепи» (1927) М.Хвильового, «Марія» (1934), «Волинь» (1932, 1936, 1937) У.Самчука — це важливі віхи українського епосу, свідоцтво його зрілості. Він по-своєму повніше і глибше за інші жанри дав анатомію і панораму політичних, суспільних і національних відносин першої половини ХХ ст., висвітлив сам процес формування людини в її духовних пошуках і зв’язках з іншими людьми, охоплював й історичний, і філософський, і етичний матеріал. Роман стає напрочуд всеохоплюючим і гнучким: він зберіг і традиційні засоби розкриття конфлікту (боротьба героїв, діалог, авторський коментар, ясна розв’язка тощо) і набув непрямих засобів (підтекст, позафабульні компоненти, деталі, що набувають символічного лейтмотиву, використання прийомів кіно). Застосовуючи класичну композицію щодо часу і послідовності розгортання подій, романісти водночас послуговуються і сучасною, «мудрованішою», із переставленням часових шарів і «напливами», видіннями, поверненням минулого, як це робиться в кіно. Виникає новелістичний роман («Чотири шаблі» Ю.Яновського), роман-розв’язання («Майстер корабля», Ю.Яновського, «Вальдшнепи» М.Хвильового) роман-панорама («Мати» А.Головка), роман-памфлет («Сорок вісім годин» Ю.Смолича), функціонують соціально-побутовий і психологічні романи («Місто», «Невеличка драма» В.Підмогильного, «Визволення» О.Копиленка, «Чад» Я.Качури), біографічний («Аліна і Костомаров», «Романи Куліша» В.Петрова-Домонтовича), історичний («Мазепа» Б.Лепкого, «В степах» С.Божка) і сатиричний («Інтелігент» М.Скрипника, «По той бік серця» Ю.Смолича, «Голландія» Д.Бузька, «Недуга» Є.Плужника), науково-фантастичний і пригодницькі («Сонячна машина» В.Винниченка, «Прекрасні катастрофи» Ю.Смолича, «Чорний Ангел» О.Слісаренка, «Двері в день» Гео Шкурупія) епічні полотна. В.Підмогильний, В.Домонтович («Без ґрунту», «Доктор Серафікус»), культивують інтелектуальну прозу, насичуючи свої романи глибоким психологізмом, філософськими роздумами, парадоксальними судженнями, полемічністю, утверджуючи урбаністичний роман. «Мазепою» Б.Лепкий, яка складається із романів «Мотря» (1926, дві частини), «Не вбивай» (1926), «Батурин» (1927), «Полтава» (1928 — 1929, дві частини), «Орли», «З-під Полтави до Бендер» (написані в кінці 20-х, але побачили світ у 1934, 1955 рр.), «Волинню» (1931 — 1937) У.Самчук утвердили в українській прозі роман-епопею.

Але в умовах утвердження тоталітарного режиму в 30-х рр. роман зазнає кризи, міліє його критично-пізнавальний тонус, художня правда поступається «лакуванню» дійсності, описовості й патетичній фразі. Влада вимагає від романіста однозначно «оспівувати» соціалістичну індустріалізацію і колективізацію, культурну революцію з її пафосом «нової пролетарської моралі» і «нової людини». Внаслідок такого соціального замовлення виник «виробничий роман», в якому людинознавчий аспект поступається описові виробничих процесів, адміністративних конфліктів. Пропагується «шпигуноманія», обов’язкове викриття «буржуазних спеців», «класових ворогів». Такою ж однобічною була і проза про село і колективізацію.

Проте не ці від’ємні ознаки визначають обличчя українського роману цієї доби. У його зміст могутньо входить вся сучасність з її бурями і суперечностями. Він стає дзеркалом епохи.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

У чому полягає гуманістичний пафос прози цієї доби? Які проблеми порушує вона? Висвітліть це на конкретних прикладах.

Що збентежило вас у повісті «Поза межами болю» О.Турянського? З якими творами європейських митців, що відтворили події Першої світової війни, вона перегукується? Покажіть конкретно на тексті твору, в чому своєрідність експресіоністської поетики.

Схарактеризуйте жанрове й стильове оновлення прози 20-х рр. Перелічить стильові течії, поясніть причини появи і відзначте їх досягнення.

Як розвивалася новелістика? Яких новацій досягла вона? Які жанрові різновиди новели функціонують?. Назвіть новелістів і їх твори, тематику, проаналізуйте одну з новел Ю.Яновського, А.Головка, В.Підмогильного. В чому виявляється поетика імпресіонізму оповідань «Пилипко», «Червона хустина» А.Головка?

З’ясуйте своєрідність проблематики новел та оповідань Г.Косинки. Чиї традиції продовжив новеліст? Як будує свої новели митець? Порівняйте їх з новелами В.Стефаника. В чому полягає новаторство Г.Косинки?. Користуючись рекомендованою літературою, підготуйте реферат «Змалювання братовбивчої війни на Україні у новелах Г.Косинки».

Що зумовило творче експериментаторство української повісті 20-х рр.? Які жанрові різновиди повісті розвиваються? На прикладі повістей А.Головка розкрийте особливості імпресіоністичного змалювання дійсності.

Як ставились і розв’язувались питання про долю роману у 20-х рр.? Чому український роман стає дзеркалом життя? Які проблеми він порушував? У чому полягає його новаторство? Які негативні тенденції доби позначилися на його долі?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. М.Коцюбинський. Г.Косинка. А.Головко. — К., 1994.

Білецький О.І. В шуканнях нової повістярської форми // Літературно-критичні статті. — К., 1990.

Жулинський М.Г. Із забуття — в безсмертя. — К., 1990.

Журба С. Художній світ української імпресіоністичної повісті 20-х років ХХ століття. — Тернопіль, 2000.

Мельник В.Г. Суворий аналітик доби. Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. — К.,1994.

Наєнко М.К. Григорій Косинка. Літ.-критич. нарис. — К., 1989.

Пінчук С.П. Осип Турянський // Турянський Осип. Поза межами болю. Син землі. Оповідання. — К., 1989.

Сеник Л.Т.Микола Хвильовий і його роман «Вальдшнепи». — Львів, 1994.

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

(1898 — 1936)

О часе велетнів! Прости утому

Мені найменшому з твоїх синів!

І невідомому в світах нікому

Мені день радісний яснів...

Яснів...

(Є. Плужник)

Євгена Плужника сучасники порівнювали з П.Тичиною і називали найвидатнішим серед митців національного відродження. Українську поезію він підніс до загальноєвропейського рівня, збагативши її інтелектуалізмом, драматичністю, філософічністю та гуманізмом. Поет органічно поєднав у собі класичну традицію з модерними шуканнями, зокрема експресіонізму й імпресіонізму. Гуманістичне вболівання за людину, за саме право її на життя, яке нехтувалося жорстоким світом воєн та революції, протест проти обездуховлення особи, експресивно-масштабні образи й тропи, глибокий психологізм — відбивали умонастрої часу й характер художнього мислення Є.Плужника. Творчий діапазон письменника був широкий: його перу належать самоцвітні поезії, проза, драми, переклади, мовознавчі праці.

«Мовчки зросте десь новий Тарас». Народився Євген Павлович Плужник 26 грудня 1898 року в слободі Кантемирівці, колишнього Богучарського повіту, на південному сході Воронезької губернії. Це Слобожанщина з родючими чорноземами, багатими українськими звичаями й обрядами, традиційними ярмарками. Батько його був хліборобом і небагатим купцем, родом з Полтавщини, зібравши певну суму грошей, прагнув дати дітям освіту. Згодом поет напише: «Я — як і всі. І штани з полотна... / І серце моє наган... / Бачив життя до останнього дна / Сотнями ран! // Ось і не треба газетних фраз! / — Біль є постійний біль! / Мовчки зросте десь новий Тарас / Серед кривавих піль!» У родині було восьмеро дітей, які, успадкувавши від матері сухоти, періодично покидали світ. Це наклало відбиток і на характер Євгена. Він був допитливою й самозаглибленою дитиною, навчився рано читати від старших брата Івана та сестри Ганни, а тому цілі дні просиджував за книгами. Особливо любив «Кобзаря» Т.Шевченка.

Євген навчався в кількох гімназіях: спочатку у Воронежі, а згодом у Ростові, Боброві, яку закінчив 1918 р. і переїхав з батьком у с. Великі Багачки, де працював вчителем у початковій школі, організував драматичний гурток з сільської молоді. Українське національне відродження зумовило життєвий шлях Є.Плужника, його пошуки себе як творчої особистості, яка прагне самореалізуватися. 1920 р. Є.Плужник прибув у Київ, навчався рік у ветеринарно-зоотехнічному інституті, а згодом у музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка, але так само залишає навчання, адже знаходить своє покликання в поезії.

Мрійливий і сором’язливий поет не наважується оприлюднювати свої поезії. Його дружина, Галина Коваленко, показує вірші чоловіка відомому критику Ю. Меженку та М. Рильському, які запрошують молодого поета на збори київських літераторів, аби він ознайомив їх зі своїми творами. Так прийшло до поета визнання. З 1924 р. він активний учасник літературної організації «Ланка», яку в 1926 р. перейменовано у «Марс», що проіснувала три роки (1929). Усього десять років тривала літературна творчість Є.Плужника, але це був період творчого горіння митця. Поетові приходилося нелегко: його немилосердно переслідує хвороба, він бореться з тривалими періодами загострень, прикований до «госпітальних лежань», операцій, змушений щорічно лікуватися в Криму чи на Кавказі. Водночас він знаходить сили для творчості. 1926 р. вийшла перша збірка поезій «Дні», яка викликала значний резонанс серед читачів і принесла славу елітного митця. Про нього із захопленням писали Ю.Меженко, М.Рильський, який відзначив, що пафос цієї знаменитої книжки — «не зневіра, а уповання, не зречення од боротьби, а заспів до неї». Натомість більшовицька критика не сприйняла мистецької глибини художнього світу збірки, твердила про зневіру й втому як вияву «суті занепадницької й гнилої буржуазії», що, мовляв, відбилися у творах поета. Через рік з’явилася друга — «Рання осінь» (1927), а третя — «Рівновага» (1933) побачила світ тільки 1943 року у четвертому числі журналу «Український засів». Є.Плужник написав п’єси «Професор Сухорат» (1928), «У дворі на передмісті» (1929), роман «Недуга» (1929), переклав українською мовою деякі твори М.Гоголя, А.Чехова, «Тихий Дон» М.Шолохова, спільно з В.Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926).

Плужник розділив долю митців «розстріляного відродження». У сумнозвісну добу сталінського терору проти діячів української культури його було так само безпідставно арештовано 2 грудня 1934 р. і засуджено на 10 років концтаборів. Його тяжко хворого на останній стадії туберкульозу було вивезено на Соловки у Білому морі. В останньому листі до дружини він мужньо написав: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!» Однак вижити йому не судилося: 2 лютого 1936 р. поет помер і похований у братській могилі політв’язнів.

Творча особистість. Дивовижну цілеспрямованість характеру і зосередженість на внутрішній природі явищ, почуттів поєднував цей митець слова. Він змальовував «великим планом» світ людської душі, її реагування на драматизм долі людини й самого часу. Це визначило характер його художніх шукань. Збірка «Дні» засвідчила, що за своїм стилем і художнім мисленням Є.Плужник — поет-експресіоніст.

Експресіонізм (лат. expression — вираження) — це стильова течія модернізму, яка виникла в Німеччині на поч. ХХ ст. у малярстві та письменстві (Й.Бехер, Б. Брехт, Ф.Вольф, Г.Кайзер). У Польщі розцвів у творчості С.Пшибишевського, К.Тетмайєра, С.Віткевича. У Росії талановитим експресіоністом був Л.Андреєв. Свого виразно національного окреслення він набув в українській літературі, зокрема в прозі В.Стефаника, О.Туринського, в драматургії М.Ірчана, М.Куліша, І.Дніпровського, у поезії Т.Осьмачки, М.Бажана. Юрія Клена, Є.Плужника. Основна його засада — неприйняття антилюдяного світу, загострене суб’єктивне світобачення, бурхлива реакція на зло й обездуховлення людини. Експресіоністи прагнули «подолати» грубу реальність за допомогою звільнення емоційної енергії суб’єкта та його проникливої сили духу. Тому їм притаманні виразна емоційність, вибуховість почуттів, гіперболізація «Я», ірраціоналізм.

Однак Плужник мав могутній талант лірика, щоб замикатися в одному експресіонізмі. Придивлявся він до поетики імпресіоністів та неокласиків. Тому його творчій манері притаманні, за словами М.Бажана, філігранна витонченість образів, досконалість побудови поезій, інтелектуальна гра нюансами емоційної та звукової сфери. Збірки поета відбивають його тяжіння до філософії екзистенціалізму, що почала формуватись у Європі. У його творах категорії самотності, страху та страждання покликані висвітлити антигуманність світу, пояснити, чому життя гірке й знецінене, яке місце людини в історії, вибору її духовних орієнтирів, ставлення до подвигу та ідеалів. Сила Плужника-екзистенціаліста — гуманізм, стоїцизм, увага до інтенсивного духовного життя людини, у порушенні важливих і хвилюючих проблем буття людини ХХ ст.

«Як страшно! Людське серце до краю обідніло». Лірика Є.Плужника відбивала настрої доби, змальовуючи трагізм буття людини в жорстокому світі катастроф, революції та братовбивчих воєн. Митця непокоїла доля людини, сенс її буття. Безглуздому й немилосердному кровопролиттю поет протиставив людинолюбство. Він осуджує чи то «білий», чи то «червоний» терор, так звану «класову боротьбу», якими б гаслами вона не прикривалась. Твори збірки «Дні» відбивають масштаб соціальних потрясінь і людських трагедій, відзначаються пристрасним утвердженням гуманістичного ідеалу. «Як страшно! Людське серце до краю обідніло» (рядки із «Скорбної матері» П.Тичини) — епіграф до збірки, який відбиває проблематику творів і трагічне світосприйняття поета. З цією метою він звертається до поетики експресіонізму, прагнучи найглибше вплинути на емоції читача.

Для Плужника як митця-експресіоніста світ позначений людськими стражданнями, болями, невинними смертями. Про громадянську війну в Україні він пише як про вселюдське лихо, всесвітні суспільні катаклізми. У центрі його ліричних мініатюр — картини розстрілів, безжально обірваного молодого життя, трагічна доля людини, безглуздя ситуації, коли брат убиває брата: «А хто з них винний, а хто з них правий! — / З-під однакових стріх» («Сідало сонце»). З глибоким психологізмом він змальовує епізоди розстрілів, спричинених «тотальною», «звичною жорстокістю», дією антигуманних сил: «Зціпив зуби. Блідий-блідий! / За байраком село палало. / Хтось прикладом у спину — йди! / Вас чимало! // Сухо чмихнув старий наган / (Перша нота нової гами...) / Надвечірній лягав туман / Над житами» («Зціпив зуби»). У річищі поетики експресіонізму поет нехтує конкретним на користь узагальнення, майже алегорії: хто ця жертва? Молодий чи старий? Інтелігент чи селянин? Читач тільки знає: герой «зціпив зуби» перед розстрілом — зібрав силу волі, мужньо дивиться в очі катам, знає, що помирає за Україну. Такі епізоди зображено в поезіях «Уночі вели його на розстріл», «Притулив до стіни людину», «Зустрів кулю за лісом». «Ще в полон не брали тоді» та ін. Горе чатує на просту людину скрізь. Ці ліричні драми сповнені гострого болю за невинними жертвами революції, це крик душі митця: смерть переслідує людину на кожному кроці, трагедія чийогось обірваного життя волає до совісті кожного. Такі епізоди — ланка грандіозних суспільних потрясінь. Це «фільми революції» (М.Ірчан), трагедія знекровленої нації, сини якої зустрічають «наречену — кулю за Дніпром» («Був ще хлопчик лагідний і тихий»). У народних піснях про смерть козака образом нареченої була могила, у Плужника — «куля за Дніпром». Тільки степ не байдужий до смерті сімнадцятилітнього юнака, його «ранній біль простер». Ці образи наповнені експресією, граничним лаконізмом: «Пригнали до стінки людину, / Витяг нагана... / Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, — / Гра бездоганна!» Експресіоністська поезія Плужника була лірикою болю, душевного крику й будувалась на поетиці «короткого удару» (М.Рильський), щоб такими емоційно разючими образами передати жахливу руїну України. Цим він нагадує В.Стефаника.

Новаторство жанру медитації. Значних здобутків Є.Плужник досяг у жанрі медитації, органічно поєднавши філософські роздуми з глибокими психологічними одкровеннями. У цих поезіях він порушував складні проблеми буття: життя і смерті, невлаштованості людини у світі, трагізм її існування, жертовності в ім’я майбутнього. Такими мотивами пройняті медитації «І вийшов на поле, а поле — мертве...», «Там, де полягли вони за волю», «Люблю в уяві декілька сторінок» та ін. Поет відбив болючі дисонанси між проголошеними творцями «нової доби» гаслами гуманізму і їх реалізацією, вольовими пориваннями народу і «приборканням» новою владою України. Поет осмислює сучасні тенденції буття й минуле рідного народу, і його серце огортає невимовна туга за майбутнім: «О днів прийдешніх обрії безмірні!» — вигукує ліричний герой медитації «У дужих дні...».

«... І ось ляжу — родючий гній». У цій медитації ліричний герой роздумує над екзистенціальними проблемами буття, над своїм місцем у сьогоденні й поступі історії народу. Твір будується на опозиціях: ліричний герой — жорстокий час, в якому він живе. Герой готовий на самопожертву, впасти родючим ферментом на «скривавлений переліг», йти зі своїм часом у ногу, аби збагнути його заповіти, аби утвердити прекрасне майбутнє. Він пильно вдивляється у свій час, хоче розгледіти знаки «доби нової», впіймати у всьому свою присутність. Водночас ліричний герой полемізує з безжалісним і кривавим часом («О жорстокий! І весь в крові!»), який знецінює життя людини, перетворюючи її в гній. У поезії образи ниви, «колосся-муки», «часу-ратая» експлікуються і стають образами-символами, позначають народження майбутнього, утверджують віру в незнищенність духу творення. У поезії «Я знаю» поет заявляв: «Я знаю — / Перекують на рала мечі. / І буде родюча земля».

«Для вас, історики майбутні» (1926). Жанр медитативної рефлексії Плужника відзначається внутрішньою конфліктністю, незгодою ліричного героя з поверховими поглядами на роль поета в суспільстві та його місця в історії та духовному бутті народу. У поезії «Для вас, історики майбутні» ліричний герой не погоджується з оцінкою прийдешнього історика, який примітивно розглядатиме творчість митців 20-х рр. ХХ ст. як ілюстрацію до подій: «Якийсь дідок нудний напише, — Війна і робітничий рух... // О, тише! / — Біль не вщух!» В історіософській візії героя ці незабутні події — «не рядки холодних слів», а пережита й пропущена крізь серце трагедія, свідоцтво пролитої крові за волю: «О, золоті далекі будні / Серед родючих вільних нив!» — вигукує герой, бо тоді виборювалась свобода України, а тому для нього ці дні «золоті». Такий епітет зустрічаємо і в поемі «Золотий гомін» П.Тичини.

«Суди мене...» (1933). Медитативній рефлексії Плужника притаманні інтимно-особистісні інтонації, глибокий психологізм, за допомогою якого він передає моментальні стани людської душі. Бентежать читача щирі зізнання й сповідь поета: «Суди мене судом твоїм суворим, / Сучаснику... Нащадки безсторонні / Простять мені і помилки, й вагання, / І пізній сум, і радість передчасну, — / Їм промовлятиме моя спокійна щирість». Свою творчість поет вимірював глобальними категоріями. На його погляд, буття творчої особистості й історія нації, їх вибір не підлягають корекції та спотворень у майбутньому («...не дозволять мрійникам робити / Якихсь купюр історія і дні»), бо митець історичне майбутнє передчуває сьогодні, йому дано «в смузі днів сіренькій і нудній / часів нових початок розпізнати». Однак його хвилює питання: чи зрозуміють у майбутньому колишні дні як «золоті дні волі» України й окремої людини, чи відчують їх біль, страждання як головну сутність цих днів? У цьому й полягає ідейний пафос поезій «Для вас, історики майбутні», «Суди мене...»

Пейзажна лірика. Поетичну світобудову Є.Плужник не мислить без природи, яка не тільки є предметом рефлексій ліричного героя, а й рівноправним персонажем емоційних колізій, одухотворюється, залишаючись у вічних зв’язках стихій, у своїй холодній величі й таємничості. Пейзажні рефлексії Плужника відрізняються від традиційної описової лірики, в якій на першому місці були чудові картини краєвидів. Його поезії — це медитації, у яких проблема людини і природи, космосу наповнюється філософським змістом. Як вдумливий аналітик, ліричний герой зосереджено й проникливо дивиться на природу, і це погляд модерної людини ХХ ст., котра прагне збагнути закономірності її буття, сам дух життя, його відвічний рух («Передчуття спокою», «Даремно шукаю розради», «Падає з дерев пожовкле листя», «Чіткіші лінії» та ін.).

Ліричний герой Плужника милується красою зоряного неба, слухає, як у «безодні вічності безмірній світ отвору тиша вигрімля», коли у всесвіті «блакитний безум» і коли «м’ятеться, м’ятеться всує твій бентежний дух». У такі хвилини «і вже душа не хоче буть земною, / закохана у несказанну вись!» («Блакитний безум»). Ці рефлексії є особливо напруженими, по-експресіоністськи вибуховими. Його герой перед обличчям невмирущої природи порушує вічні питання про смисл буття людини, що завжди були у центрі справжньої поезії.

У медитації «Вчись у природи творчого спокою» світ природи постає у динаміці, своїй красі та поезії. «Вересневі дні», «озеро, проросле осокою», журавлі, які відлітають у вирій, сама осіння атмосфера викликають рефлексії ліричного героя. У його візії поетично співвідносяться два начала буття: людина і природа. Хоча вони й споріднені, але пов’язані двояко: прямо — від природи до людини, обернено — від людини до природи. Це зв’язки не формальні, а символічні, духовні. Змальована велична в пору дозрівання й закономірностях осінь символізує стан духовної зрілості. Плужник вірить у цілющу силу й розум природи, тому що в ній немає манівців, які перестрівають людину на шляхах пошуків істини:

Вчись у природи творчого спокою

У дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

Стилістично ця поезія нагадує неокласичний стиль М.Рильського, до художніх шукань якого Плужник придивлявся. Поет майстерно використовує звукопис у першій строфі: ри ро оро ере ро ер оро ра, за допомогою якого відтворюється і звукова наповненість, і плинність картин вересневих днів, яку завершує ключ журавлів, що линуть у небі над чудовою осінньою землею. Особливою експресією наповнюються наказові форми дієслів, адже нарататор (передбачуваний адресат) — учень, якому «негоже не шанувати визнаних взірців»: вчись у природи, вір і наслідуй, які пов’язують смислову організацію тексту в цілість. Риторичне запитання «Бо хто ж твоїй науці допоможе / На певний шлях ступити з манівців?» стає кульмінацією ліричного сюжету, виконує функцію своєрідного емоційного пуанту твору.

Мариністична лірика. Змалювання моря традиційна в письменстві тема. До поетичної мариністики зверталися Т.Шевченко («Гамалія»), Леся Українка («Кримські спогади»), Б.Лепкий (цикл «З-над моря»), П.Карманський («Пливемо по морі тьми»), П.Тичина («З кримського циклу»), О.Влизько («Дев’ятий вал»), М.Драй-Хмара («Море») та ін. Тема моря по-своєму цікаво звучить у збірках «Рання осінь», «Рівновага»: «Синє море обгорнули тумани», «Ракетою піднісся і упав», «Над морем високо», «Блакитний безум», «Вирує море» та ін. Море у Плужника то синє, «обгорнуте туманами», тихе, але сповнене «небезпеки і оман» («Синє море»), то неспокійне, бурхливе, піднімається «вище й вище кожен вал новий» («Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила»). Мариністичні фрески поета нагадують симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного героя, його бунтівливу вдачу. Водночас морська стихія є втіленням вічності, що підносить душу людини до космічних вершин, до абсолюту світла «Злітай, душе! І, мов нове світло, / Осяй глибини й простори ці!»

«Ніч.. а човен — як срібний птах!» — це мариністично-символічна поетична мініатюра, сповнена неоромантичного світовідчування. Ще у романтиків образ човна набув символічності й позначав долю людини у бурхливому морі життя. Такий образ наявний в «Абідоській нареченій» Дж.Байрона, «Парусі» М.Лєрмонтова, «Човнику» В.Забіли, «Човні» Є.Гребінки, в поезії «Вітер з гаєм розмовляє» Т.Шевченка, в яких він є символом свободи, втілює образ сироти, самотньої людини, трагічний аспект її буття. Цим пафосом пошуку, неспокою, захопленням гармонією космічної сфери й морської стихії поезія Плужника споріднюється із візіями поетів-романтиків. Однак образ човна митцем трансформується, переосмислюється і наповнюється новим смислом. Човен уподібнюється з «срібним птахом», стає alter ego митця, а тому ліричний герой вигукує: «Що слова, коли серце повне!», відчуваючи велич і гармонію світів, у якому герой як срібний птах, як човен Всесвіту є його частинкою. Це символи піднесеної душі ліричного героя, його романтичної мрійливості й закоханості в чарівний світ світобудови, від краси якої його захоплює дух. Він, як колись Фауст у Гете, хоче зупинити цю мить щастя. За допомогою трьох крапок перед реплікою героя автор передає його глибоке внутрішнє хвилювання, його прохання-звертання: «... Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!», адже доля мінлива, невпинно поспішає, і герой не знає, що через хвилину вона принесе йому. Композиційно поезія складається з двох строф, але саме у другій строфі експресивна гама почуттів ліричного героя досягає своєрідного крещендо: «І над нами, і під нами горять світи... / І внизу, і вгорі глибини... / О, який же прекрасний ти, / Світе єдиний!» У цьому контексті образи-символи й ремінісценції з поезією «Не Зевс, не Пан...» П.Тичини невипадкові. Як і Тичина, Плужник у своєму обожненні Всесвіту й природи доходить до пантеїзму, до космічного виміру нової людини. Таким же радісним світосприйманням, захопленням красою моря й насолодою від гармонії у світі відзначаються поезії «Вирує море», «Як все живе», «Прекрасен світ вночі», в яких звучить ідея величі Всесвіту, морської стихії і безсмертя людини. Природа вічна, але й динамічна. Вона у русі своїх змін. І ці природні цикли несуть життя, встановлюють безперервність буття. Людина включається в життя природи своєю працею, долучається до її невпинного руху. Особливо коли охоплена вірою, мрією, волею до творення.

Інтимна лірика. Глибокий світ почуттів відбиває любовна лірика Є.Плужника. Для поета кохання — подарунок долі, одне із життєстверджуючих начал буття, яке вимагає від людини самовдосконалення, творчості й внутрішньої свободи. Справжня любов наповнюється високими духовними цінностями, адже вона потребує «живої душі», «гарячого серця», самовідданості, готовності до дії й самозречення, тривоги й піклування. Особиста драматична доля письменника наклала відбиток на його рефлексії, а тому поезії відтінюють гіркі, позбавлені романтики реалії тяжко хворої людини, сірі лікарняні будні, боротьбу за життя. Однак його поезії не стали інтимним щоденником спаленої болем й коханням людини, її розпачу, страху за спливаючим щастям, безпідставними ревнощами й екзальтацій. Навпаки, інтимна лірика поета складна за своєю внутрішньою структурою, адже в ній відбито боротьбу різних начал, різних «голосів» у душі ліричного героя. В цих поезіях Плужника сильним є елегійне начало душевних дисонансів, сум’ять, спогадів («Немов хтось інший молодість мою / Переживав за мене»), але перемагає у них глибоко людяна щирість ліричного героя, відчуття щастя й гармонії, довір’я й добра. У цих творах постає поетичний образ коханої, зокрема у третьому розділі збірки «Рівновага». В ореолі синього дня, річки й човна його мила уподібнюється «голосу флейти над рікою», з яким «так легко навмання плисти» («Ах, флейти голос над рікою»), а в поетичній мініатюрі «Не чуючи» її образ вимальовується бентежним, замріяним, тривожним, яка болісно переживає долю коханого. Щасливі дні кохання, перші зустрічі в саду, в альтанці, на лоні чудової природи, перші поцілунки й прощання знову й знову пригадуються героєві, по новому колу він глибоко переживає ці світлі почуття («Місток замшілий і хисткий», «Як він спустів, садок»). Поет натхненно, як у добу Петрарки й Данте, змальовує портрет коханої, помічаючи дорогі риси: тендітну лінію плеча, вуста, душу чисту, профіль ніжний. Через портрет героїні він передає її внутрішній світ, глибину почуттів, вірність коханому. Але водночас у душі героя нуртує шал, віра й зневіра: «Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий! / Що розпач той?! Річ марна і пуста! / ... Я пізно ми серця свої спинили! / ... Як роз’єднали рано ми вуста! О друже мій! Останні трачу сили, / В країні тій уявній живучи, / Де образ твій, утрачений і милий, / Де голос твій... Мовчи! / Мовчи! / Мовчи!» («Мовчи! Я знаю»).

«Річний пісок слідок ноги твоєї» (1927). За своїм жанром ця поезія нагадує класичну любовну елегію. Ліричний сюжет розгортається на фоні мальовничої природи, яка відтінює душевні почуття й сум’яття героя. Елегія будується як нетлінний спогад-рефлексія. У царині пам’яті ліричний герой спромігся побачити незабутній образ коханої, через ці візії розширюючи можливості психологічного проникнення у свій внутрішній світ. Внаслідок цього пересікаються два часові пласти буття героя, його несхожі душевні стани: недавні щасливі дні і піднесені почуття, які він пережив тоді, коли поруч була з ним кохана, й жаль, душевний біль за втраченим і не зворотним тим відчуттям краси, гармонії у світі та душі:

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час — і всесвіт не тече...

Ліричний герой Плужника занурюється у світ душевних переживань, у психологічні переливи, в уяві звертаючись до коханої, ведучи з нею розмову, мов сповідаючись їй. Так побудовані, до речі, такі класичні елегії, як «Озеро», «Самітність» (1820) французького романтика А. Ламартіна. Однак український поет наповнює свою елегію не тільки емоційним напруженням і глибокими почуттями, а й філософськими роздумами над плинністю і вічністю буття: «Бо я дивлюсь і бачу: все навіки / На цій осінній лагідній землі, / І твій слідок малий — такий великий, / Що я тобі й сказати б не зумів!» Образ коханої — «єдиного друга», хоча й «далекого» — предмет духовного схиляння, любові й благородства. Він поетизується, обожнюється, стає особливо дорогим і рідним. Цей образ окреслюється на тлі «ріденького лісу», «тремтливої ріки», золотистого піску на березі, де недавно ступала нога милої, лелек, вітру й хмар, а метафора «який тут спокій стереже мене» підсилює душевну рівновагу, коли герой може самозаглибитись, оцінити світ своїх переживань. У його візіях конкретно-предметний образ «слідок ноги» милої набуває символу, стає «великим», тобто дорогим, неповторним, як слід богині, самого життя. Це символ вічної краси й кохання, який бентежитиме душу завжди.

Отже, лірика Є.Плужника наповнена внутрішнім горінням і відзначається філігранною витонченістю думки й почуття, образів і жанрових форм. Його поетичний словник і тропи, на перший погляд, «прості», вживаються звичайні поняття, але за цією звичайністю постає конденсована сила образів, експресія, неповторна поетичність. Мистецька довершеність досягається своїм баченням світу й людини у ньому, внутрішньою цілісністю переживань та напруженістю думок, що, немов вулкан, виштовхують хвилями спресовану енергію, вольовий порив, які концентричними колами розгортаються в художньому світі митця. Невипадково М.Бажан поетичну творчість цього поета відніс до найбільших і найдорожчих духовних цінностей української літератури ХХ століття.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

У чому своєрідність творчої особистості Є.Плужника? В річищі яких модерних стильових течій розвивався талант поета?

Як змальовує митець трагізм буття людини в роки громадянської війни? Прочитайте виразно одну з поезій і з’ясуйте, в чому полягає поетика експресіонізму цього твору.

Покажіть новаторство жанру медитації лірика. Продекламуйте деякі з них і поясніть естетичні функції їх тропів.

З’ясуйте філософізм пейзажної та мариністичної лірики Є.Плужника. Зіставте ці поезії з аналогічними творами Б.Лепкого, П.Тичини, О.Влизька.

Чим вам імпонує інтимна лірика поета?

Підготуйте літературний ранок «Трагічний оптиміст», присвячений творчості Є.Плужника. Підберіть музичний супровід з творів українських композиторів, на фоні яких читатимете лірику поета.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Державин В. Лірика Євгена Плужника // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.. — Кн..2. — К.,1994.

Коваленко-Плужник Г. Спогади // Україна. — 1991. — № 1 — 4.

Неборак В. Світ, народжений від пострілів // Дзвін. — 1990 — № 7.

Рильський М.Про двох поетів // Зібр. тв.: У 20 т. — Т.13. — К., 1986

Скирда Л. Євген Плужник. Нарис життя і творчості. — К., 1989.

Токань Г.«Дні» Є. Плужника: художній образ і філософія // Дзвін. — 1998. — № 11 — 12.

Володимир Свідзинський

(1885 — 1941)

Молоді, незнайомі, приходьте,

Пийте мого чистого вина...

(Володимир Свідзинський)

Неповторний художній світ вибудував Володимир Свідзинський, поет, якою Павло Тичина називав «метром», чудовою людиною і вірним побратимом. Йому першому читали свої поезії Микола Бажан, Майк Йогансен, Василь Мисик, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Юрій Яновський, бо щиро шанували його тонкий естетичний смак, схилялися перед його ерудицією, незалежною життєвою позицією. Непорушній, вічній красі поезії, безсмертному українському слову він віддавав перевагу перед суєтою «нового світу», з його примітивним, утилітарним розумінням мистецтва як «злоби дня», декларацією політичних гасел. Свідзинський створив немеркнучі духовні цінності, своєю творчістю символізує внутрішню відсіч антигуманному світові, виклик його моралі, політиці. Поет сповідував ідею, що своєю творчістю посіє в умах і душах людей цінності, які б опосередковано через досягнення культури пробуджували у читачів благородні почуття і вчинки. Празький літературознавець Орест Зілинський сказав: «Поезія Свідзинського не дзвенить, як шляхетний метал. У неї треба вдуматися».

«В очах зірниці світової любов, одна любов». Володимир Юхимович Свідзинський народився 8 жовтня 1885 року в селі Маянів на Поділлі (тепер Тиврівського району Вінницької обл.) в родині псаломщика. Майбутній поет навчався в Тиврівській та Кам’янець-Подільській духовних семінаріях, а згодом, 1907 — 1912 роки, — у Київському комерційному інституті, в якому познайомився і дружив з Павлом Тичиною. У 1912 році дебютував у січневому журналі модерністів «Українська хата» поезією «Давно, давно тебе я жду». У Першу світову війну два роки перебував у Львові. Під час революції прибував до Кам’янець-Подільського і працював у видавничому відділі Подільської народної управи. У Кам’янці поет одружився з народною вчителькою Зінаїдою Сулковською, натхненницею його Музи. 1921 року в них народилася донька Мирослава, якій згодом написав чудові казки та чимало поезій. У цьому місті побачила світ перша збірка віршів Свідзинського «Ліричні поезії» (1922). Тоді ж Валер’ян Поліщук відзначив: «Поет щирий, цікавий, творчість свою черпає з сирої глибини українського слова, що наближається до пісні». Водночас критик зробив закид авторові, що він не оспівує сучасних вимірів життя, того, що «шумить кругом, лишилось непоміченим для його ока». Насправді це були поезії художньо досконалі, глибокої культури мислення і почуттів, а не декларативні вірші-одноденки. Його лірика відбивала духовну сферу буття людини двадцятого століття, пройнята щирим вболіванням над драматичною долею народу, гуманізмом, який відкидався в ім’я перемоги революції. Ліричного героя лякає панування у тогочасному світі жорстокості, братовбивчої війни, заклики до «кари і помсти». У поезії «Оріон» поет проголосив: «О ні, не буде кар і помсти / І не проллється кров: / В очах зірниці світової / Любов, одна любов».

Переїхавши 1925 року до Харкова, Свідзинський працював коректором і літературним редактором у журналі «Червоний шлях», з 1936 року в «Літературному журналі» на цій же посаді до початку війни 1941 року. Петро Панч намалював такий портрет поета: «Середнього зросту, худорлявий з інтелігентними рисами обличчя і з постійною лагідною усмішкою. Дивував своєю скромністю і притишеним голосом». Доповнює цей портрет рідна племінниця поета І.О.Красногорцева, яка запам’ятала чорні лагідні очі дядька, які заглядали в дитячу душу. «Батько мій Олег Юхимович казав, що у Володимира прекрасна душа, щира й добра, духовний світ його багатий, ерудит. Він багато читав, знав п’ять іноземних мов, цікавився історією Греції, Сходу і був, як бджілка, працьовитий. Він весь час щось читав і писав. Писав без кінця. Дома казали, що він дуже мало спить, а все сидить і пише. Дядя дуже любив і поважав селян, знаходив спільну мову, цікавився приказками, піснями народними, фольклором, який зразу записував у свій блокнот». Друга збірка «Вересень» вийшла у Харкові 1927 року, яку не сприйняла соціологічна критика, адже поет у ній захищав не так звані класові ідеї, а загальнолюдські цінності, духовну велич людини. За словами Юрія Лавріненка, збірки Володимира Свідзинського показали його як поета широкої та глибокої культури, творця національного відродження. Однак Яків Савченко у рецензії на збірку несправедливо твердив, що поет на багато років «запізнився прийти в літературу» і що «його творчість, світовідчування й світогляд — цілковито поза нашою добою». Тому митець «замовчав», не оприлюднював своїх творів. Як згадував письменник Віктор Петров, своїм сучасникам Свідзинський дипломатично пояснював свою позицію: «Мою книгу «Вересень» критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкуватися. Не писати я не міг!». Справді, поет писав і поезії, і поему «Суд» (1937), перекладав шедеври світового письменства: Овідія, Гесіода, Арістофана, Лопе де Вегу, Пушкіна, Тургенєва, Чехова, Горького, Янку Купалу. Окрім того, він зробив один із кращих перекладів сучасною українською мовою безсмертного «Слова о полку Ігоревім».

У Харкові Свідзинським жилося нелегко: через невеликий заробіток ледве зводили кінці з кінцями, мешкали в найманій квартирі. На початку 30-х років дружина не витримала поневірянь і злиднів, хоч і терпіла понад десять років. Родина розпалася. Зінаїда Йосипівна переїхала з донькою до своєї сестри у Вінницю. Свідзинський глибоко переживав розлучення, сумував за рідними. Горе немов переслідує поета: незабаром 13 липня 1933 року дружина трагічно загинула. Поет забрав доню до Харкова й виховував її сам. Тепер дочка заповнила все його життя, жив він задля неї і поезії. Такі почуття зумовили появу таких циклів поезій, як «Зрада», «Пам’яті Зінаїди Сулковської».

У 1940 році у Львові вийшла третя збірка Свідзинського «Поезії» (редактором її був Юрій Яновський), до якої увійшли вірші з попередніх книжок та понад півсотні нових творів, три казки, переклади. Підготував поет і четверту збірку «Медобір», яку в рукописі читали харківські літератори. За спогадами Юрія Смолича, то «була збірка поетичних шедеврів».

Трагічно загинув Володимир Свідзинський 18 жовтня 1941 року під час евакуації з Харкова. У переддень окупації фашистами Харкова він був арештований ніби за відмову покинути місто. Його разом з іншими конвойованими чекісти спалили живцем в сараї під Куп’янськом. Таку трагічну свою загибель поет передбачив ще в 20-х роках:

В полум’ї був спередвіку

І в полум’я вернувся знову...

Як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасьма блискучі

Спалене тіло моє...

«Я од світла іду. Моє світло — ім’я йому розум — сіяє в земному саду». Володимир Свідзинський дотримувався принципу, що поезія дарує митцю спокуту, а тому творчі муки заради неї завжди набувають святості. Поет заявляв: «Ти з вуст моїх слово вірне, / Перейди за темряву, що вгорі. / Над сонним пониклим світлом / Доторкнися до слуху гори». Самопожертва підноситься до чеснот письменницького служіння красі, яка перебуває поза політикою і плинною щоденною суєтою. Така позиція автора визначає художню природу лірики Свідзинського. Василь Стус відзначив, що «його вірші — наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів... Його поезії — то міра авторського самодовіряння й самоприналежності, інтимні щоденникові записи інтелігента, що свідомо самоізолюється від світу». Але це не означає, що поет звертався тільки до жанру медитативної рефлексії, філософських роздумів над сутністю буття. У творчому доробку Свідзинського є жанр елегії, пісні, балади, сонета, є зразки пейзажної лірики, наповнені натурфілософськими міркуваннями ліричного героя. Перед читачем постає цікавий митець, який синтезував, за словами Юрія Лавріненка, античну прозорість, гармонію із модерним європейським мисленням, з типовим для української поезії ліризмом, сполученого з картинною пластичністю та епічною казковістю.

Ці характерні для поета ознаки наявні в першій збірці «Ліричні поезії», яка позначена символістськими тенденціями. Митець спирається на народнопоетичні й міфологічні образи. В його художньому світі буяють первісні символи й архетипи. У вірші «Зелені свята» ліричний герой захоплюється давньою традицією народу уквітчувати хати «липовим гіллям, татарським зіллям, чим весна багата», прославляє первісні, ще поганські обряди й звичаї — зелені свята, що символізують нерозривну єдність людини і природи, красу світу: «Кипуче поле, сріблястий колос, / Буйна пшенице, шовковий голос! / Стану край лану, довкола гляну — Зелені свята!». Поет обожнює природу та її явища. У його гімні природі відтворено чарівну велич космосу природи і космосу душі ліричного героя, модерної людини, яка розуміє складнощі й таємниці світу, його закономірності, гармонію і грізну стихію природи. Свідзинському був близьким пантеїзм Павла Тичини. Споріднює обох митців не так поклоніння природі, як розуміння людини — невід’ємної її іпостасі, гармонійної частини Всесвіту, захоплення і захмеління від життя, яскравих барв і радісних мелодій весни, літа, осені чи зими. Монологічна й діалогічна композиція його віршів нагадує структуру фольклорних творів: пісень, веснянок, гаївок, обжинкової поезії, щедрівок: «Ой красно ти, яблунько, / Зацвітала. / Ой рясно ти, зеленая, / Плодів приношала... // — Ой дівчата, дівчата, / Уквітчані коси, / Нас вітри колихали, Зволожили нас роси, / І нас сонце любило, / Наші личенька рум’янило, Нас наглядало / Золотим оком / Ще й наливало / Солодким соком». Однак це не була стилізація під народні пісні. У таких поезіях Свідзинського, як «Ой красно ти, яблунько», «Зелені свята», «Цілий день палючий вітер», «Ой вій, вітре», відбито філософію буття людини ХХ століття, що особливо яскраво знайшло своє художнє втілення у наступних збірках поета. Тому вірші Володимира Свідзинського — не просто пейзажна лірика, у якій змальовано мальовничі картини української природи. Це своєрідна, як відзначив Іван Дзюба, «поетична філософія природи, а ще точніше: людського життя в образах природи, в «приналежності» природі». Водночас ліричний герой не просто милується красою краєвидів України, а пропускає їх крізь свою душу, «переживає всесвіт і людське життя у нім, породжує поетично оформлені роздуми про скінченність і нескінченність, окресленість і безмежність, малість і великість, минущість і вічність буття». В цьому було новаторство лірики поета, який спирався на велику традицію мистецтва слова, зокрема на мистецтво античності та неокласиків.

Поетові дорога думка про світ природи як про одну із основних категорій життя, в якій людина здійснює себе як особистість. Природа у його творах не виступає звичайним фоном для рефлексій ліричного героя: вона наповнена широким смислом, стає еквівалентом духовного світу людини, змістом життя, стає реальністю буття героя. Василь Стус відзначив: «Людина у Свідзинського — це не вінець природи. Людина і природа в нього рядопокладені... Людина Свідзинського стоїть водноряд із деревами, горами, світанками, водами».

Поет віддавав перевагу жанру медитативної лірики, відбиваючи широку гаму почуттів ліричного героя, який задумується над плинністю буття: «Куди пливем? Чого ці води / Так смутно плюскають у тьмі? / І в висоті ріка срібляста... / Не відаєм нічого ми». Таку лірику дослідники поезії Свідзинського називають сугестивною (від лат. слова сугестія, що означає навіювання). Вона виникає внаслідок спогадів, споглядань, роздумів митця над таємницями світу й почуттів людини. У сугестивній поезії головним предметом є зображення духовної сфери ліричного героя, внутрішніх конфліктів, які розгортаються у світі роздумів, почуттів, переживань. Ліричного героя поезії «Знову в душі моїй знайомий сум замрів» ваблять до себе незвідані мрії, далекі краї, «де все інакове: життя і річ людини, / Земля і небеса, поля і цвіт гаїв». Перед його очима постає поетична у своїй красі країна, у якій «вічно ллє весна живе тепло в долини». Це світ реальний та ірреальний, таємничий і знайомий. Душа героя наповнена навіювань, чарів і ніжно-мінливих картин. Ось герой переноситься в минуле, яке сприймає як дивний світ дитинства людства, перебуває у тому бентежному часі: «Там, мариться мені, жив у віках минулих, / Коли лягав туман, серед степів поснулих, / І місяць осрібляв безмовний караван...» Спогади для ліричного героя — своєрідна форма етичного і філософського осмислення життя і місця в ньому людини.

У вірші «І час далекий, і земля далека» герой переноситься в дитинство, ідилічними фарбами змальовує пейзаж навколо рідної хати, на якій лелеки звили гніздо. Ліричний сюжет розгортається на протиставленні прекрасного минулого і безрадісного теперішнього. У тому давньому часі героя приваблює «ласкавий мир в вечірньому промінні, / Ласкавим світлом дихає ясмин, / І двох тополь високих довгі тіні / Перелягли верхівками ослін». То був світ ідеальний, неповторний, але прекрасний у вічному колообігу буття. Цей світ перегукується із світом поезії Шевченка «Садок вишневий коло хати». Вінцем цієї картини в обох поетів є образ матері. У Свідзинського він набуває метафоричного виміру: «І от виходить мати молода / І до куща звертає зір щасливий, / І ламле цвіт, і повідає в співі, / Що тихо йде Дунаєва вода. / І що ніде нема Дунаю краю». Анафоричне «і» часто вживається в Біблії, підкреслює епічну велич повідуваного. У творі Свідзинського цим прийомом так само виражається урочистість і непроминальність часу й гармонійної картини світобудови, в центрі якої мати та Дунай — символи життя, безперервності часу, вічності буття України. То була мить щастя для ліричного героя, йому сумно за втраченим прекрасним минулим:

Далеко він, той вечір, і не встане

Сіяти знов над світом молодим;

Ні паростком не похитне малим,

Ні зглибока ув очі не погляне.

Навіщо ж він, як марево, як марево,

Весь вік стоїть у спогаді моїм?

О пам’яте! Ти мов розкішне древо,

Поставлене над горбиком німим.

Свідзинський у своєму художньо-етичному сприйнятті світу, у роздумах про життя, покликання людини вдається до широких філософських узагальнень: «Не в бога смерті і рабства — Вірю в одвічне буття / Творчої сили і радості світлої / І що я її паросток, / Листок на гілці, дитя». Навіть щастя почуттів, тепло життя не можуть затримати ліричного героя: він бажає осягнути свій час, виходить у великий простір, проходячи свій хресний шлях гордо, не принижуючись перед лихими обставинами. Він уподібнюється сіячеві. Він переживає життя як постійний пошук, як відповідальність за утворення нових і живих форм життя там, де дозрівають посіяні людиною зерна духу, краси, правди. Василь Стус відзначив, що вірші поета окреслюють «цілу систему філософії людини та її життя. За Свідзинським, смисл людського існування незводимий до одноістинності, однонапрямковості». А тому герой перебуває у постійному пошуку сенсу буття. Отже, Свідзинський творив філософську лірику, тобто поезію, в якій осмислюються філософські питання буття людини і світу, загальні закономірності життя і природи, часу і простору. Але філософська лірика не обмежується тільки жанром медитації, своїм полем вона охоплює сонет, елегію, вірші-притчі.

Новаторською була й інтимна лірика Володимира Свідзинського. Вірші про кохання відзначаються витонченою вивершеністю образів, багатством почуттів і переживань ліричного героя та героїні. Поезія «Як тебе утомить місто» композиційно монологічна: це звернення до милого розрадити самотність героїні, втішити її серце. Народнопісенні образи підсилюють щирість почуттів дівчини, її смуток, очікування щастя: «Буде все в твоєму зорі / Небо тепло-голубе, / І акації прозорі / Обвіватимуть тебе. / А коли обійме небо / Ніч, зірницями густа, / Біля перс моїх спочинуть, Милий мій, твої уста». У вірші «Так сумно тут здавалось самотою» ліричний сюжет нагадує народну пісню: загиблий юнак з могили веде розмову з дівчиною, яка вірна своєму коханому, називає її «ясним сонцем». «ангелом смутку й красоти». Взагалі, інтимна лірика першої збірки переткана фольклорними символами, епітетами, порівняннями, але у контексті ліричних зізнань героїв вони трансформуються, наповнюються новим змістом: «Як важко дихає ся ніч», «Цілий день палючий вітер», «Усе в далечінь я дивлюся».

Вірші про кохання Свідзинського у своїй єдності утворюють своєрідну ліричну драму, в центрі якої образ коханої. Особливо вирізняються цикли «Зрада», «Пам’яті З. С-ської», які перегукуються зі «Зів’ялим листям» Франка. Поезії, присвячені дружині, відзначаються щирістю й широкою гамою почуттів.

Образ милої у поезіях «Ніч вереснева холодна», «Десь з’єдналися тисячі сонців», «Як повно кругом», «Ой спалахне день по дні» набуває метафоричного смислу; у ньому поєднано й узагальнені риси ідеалу жінки, і реальні, земні її прикмети: «І знову мила мені назустріч, / І знову ми юні, — і знову любим, / І несвідомі свого кохання. / Твоя одежа — як цвіт вишневий, / Рукави пахнуть степовим вітром. / О мила, мила! Нема розстання: / Світ дивний в обладі нашій». Навколо панують земні й космічні барви, на фоні яких змальовується юнак і дівчина. Знову-таки у цій картині відбивається висока філософія життя, коли герой оберігає духовну цілісність, велич кохання. Він розуміє, як небезпечно зруйнувати тонкі сіті почуттів, духовний зв’язок з милою: «Ти, мила, дивна, / Чиї невидимі одежі / Віють на мене блакиттю, / Як поглянути в очі твої, Як дойнятись твоєї руки? / Чи то вії твої / Тихо срібляться вночі?» («Як повно кругом»).

Зізнання закоханих персонажів віршів Свідзинського відбувається на тлі нічних пейзажів, повного місяця чи бурі, тобто в сфері природи, її таємниць і вічних загадок життя. У цих творах мотив кохання звучить як одна із найвищих цінностей буття, тих цінностей, без яких немислиме життя, моральність, духовна сила людини. Єдність шляхетних почуттів і духовності стає мірилом стійкості, вічності буття. Шляхетне кохання у Свідзинського спалює у душі людини, як торішнє листя, суєтне, нікчемне, зле і водночас підносить внутрішній її світ, обезсмертлює та обожествляє її («В полум’ї був спервовіку»). Любов породжує відповідальність людини за людину. Як і всесвіт є загадковим, так само загадковими є душа людини і кохання. Цей комплекс ідей та образів зумовлює характер інтимної поезії Свідзинського. Їй притаманні філософська заглибленість, журливий ліризм і розважливість інтонацій: «Як у часі незглибнім, / У світі заниклім, / Два листки на єдиному дереві, / Ми спахнули колись, / І зачарованим зором узріли / Цвіт огневий над собою, / І розцвіли в його світлі ласкавім».

Лірика Володимира Свідзинського доповнює складну картину української поезії першої половини ХХ ст. Поет збагатив її класичною ясністю стилю, гармонійною взаємозалежністю ліричного героя і природи, філософською глибиною й розважливістю. Його образи й поетика виткані на основі народного й національний ґрунту, продовжують тяглу лінію української поезії доби бароко та модернізму. Поетичний образ світу митця надзвичайно багатогранний, апелює до загальнолюдських духовних вимірів, таких фундаментальних понять, як добро і зло, життя і смерть, минуще і вічне. Класичний стиль Свідзинського відзначається глибоким аналізом внутрішнього світу людини, що допомагає поетові розкрити духовну велич і драматизм долі людини доби; улюбленими прийомами поета були розгорнута, багатоступенева метафора, асоціативний ряд образів, народнопоетична символіка, які визначають структуру його віршів. Сьогодні це й викликає до поезії Свідзинського чималий інтерес у читачів, адже ми маємо діяти так, як учив поет: заглиблюватись у «спокусливу глибину» його мудрого і спокійного слова.

?

Висвітліть творчий шлях Володимира Свідзинського у контексті розвитку української поезії його доби.

У чому своєрідність творчої позиції поета?

Як митець розв’язував проблему людини і природи. Порівняйте натурфілософію Свідзинського і Тичини. Підтвердіть свої міркування текстами.

Що нового вніс поет у сугестивну лірику? Виразно прочитайте й проаналізуйте одну з поезій Свідзинського.

У чому своєрідність поетики віршів про кохання Володимира Свідзинського і його поетів-сучасників.

У чому полягає філософічність поезій Свідзинського. Порівняйте їх з лірикою Євгена Плужника.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Дзюба І. «Засвітився сам від себе» // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літ. критики ХХ ст. — К., 1994. — Кн. 1.

Соловей Е. Українська філософська лірика. — К., 1999.

Стус В. Зникоме розцвітання особистості // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літ. критики ХХ ст. — К., 1994. — Кн. 1.

Шевчук В. Образ поета // Шевчук В. Дорога в тисячу років. — К., 1990.

Яременко В. Так починався Володимир Свідзинський. Збірка «Ліричні поезії» // Дніпро. — 1996. — № 1 — 2.

ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ

(1901 — 1937)

Любов до життя запалила його, і він

носив скрізь з собою світло. Він забув,

що то є темрява, бо й ночі освітлював

блиском своєї душі

(В.Підмогильний)

Валер’яну Підмогильному належить одне з найпомітніших місць в українській літературі доби національного Відродження. Він творець українського модерних романів «Місто», «Невеличка драма», повістей та новел, конгеніальний перекладач творів П.Ампа, О.Бальзака, Вольтера, В.Гюго, А.Доде, Г.Мопассана, П.Меріме, А.Франса, про які академік О.Білецький у 20-х рр. сказав, що ними «сміливо може пишатися українська література». В українській прозі ХХ ст. він репрезентує аналітико-інтелектуальну стильову течію.

Життєвий шлях. Валер’ян Петрович Підмогильний народився в селянській родині 2 червня 1901 р. в селі Чаплі Новомосковського повіту під Катеринославом (тепер Дніпропетровська обл.). Тут мешкали волелюбні нащадки давніх запорожців, що й наклало відбиток на характер Валер’яна. Формувався майбутній письменник під впливом родинного оточення, величної степової природи краю. Від матері успадкував любов до милозвучного, добірного та розмаїтого українського слова. Захоплювався літературою та історією України, зокрема під впливом своїх вчителів – відомого історика Д.Яворницького та мовознавця, літературного критика, перекладача П.Єфремова (брата акад. С.Єфремова). Його батько працював конторщиком в економії графа І.Воронцова-Дашкова, прагнув дати дітям освіту, навіть запрошував додому вчителя французької мови, який давав уроки Валер’янові та його сестрі Насті. Хлопець вчився охоче, закінчив церковно-приходську школу (1910), Катеринославське перше реальне училище, порофілем якого було вивчення точних наук (1918). Потяг до творчості виник у Валер’яна під впливом пригодницької літератури про нишпорок на взірець Пінкертона. У шкільному рукописному журналі він вміщував перші свої спроби під псевдонімом Лорд Лістер. Однак незабаром молодий прозаїк став уникати схематичних сюжетів та романтичних пригод героїв: його цікавить внутрішній світ людини, її психіка. Влітку 1918 р. він написав три оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк », а 1919 р. побачили світ «Ваня», «Гайдамака» в катеринославському журналі «Січ». У 1920 р. виходить перша збірка оповідань «Твори. Т. 1» у Катеринославі, яка принесла молодому прозаїкові заслужену славу. Назва дещо незвична, адже тільки твори класиків виходять багатотомними виданнями. У цій претензійності крилася доля істини: Підмогильному судилося стати класиком новітньої української літератури.

З осені 1918 р. Валер’ян навчається в Катеринославському університеті спочатку на математичному, а згодом на правничому факультетах, але через лихі обставини громадянської війни, матеріальні нестатки декілька разів переривав навчання, так і не здобувши вищої освіти. Однак працюючи вчителем у рідних краях, а з 1921 р. у Ворзелі під Києвом, він увесь свій вільний час присвячував самоосвіті: досконало опанував французькою мовою, вивчав німецьку, англійську мови, студіював західноєвропейські літератури, перекладав, цікавився новітньою філософією та психологією. У цей період він написав повість «Остап Шаптала» (1921), цикл «Повстанці», що був опублікований в еміграційному журналі «Нова Україна» (1923. № 1 - 2), який у Берліні видавав В.Винниченко, а в Лейпцізі вийшло окремою книжечкою оповідання «В епідемічному бараці» (1922). Це був виклик більшовицькій владі, яка починала переслідувати незалежне українське слово, про що письменник відкрито заявив у журналі «Червоний шлях» (1923. № 2). Закордонна преса високо оцінила ці твори молодого митця, відзначивши талант і самобутню манеру письма автора.

У 1924 р. перебравшись з дружиною Катериною Червінською до Києва, Підмогильний активно включається у літературне життя, відвідує засідання ооб’єднання АСПИС (Л.Старицька-Черняхівська, Н.Романович-Ткаченко, П.Филипович, М.Зеров, Г.Косинка, Б.Антоненко-Давидович), а в 1924 р. В.Підмогильний утворює об’єднання «Ланка» (Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, Т.Осьмачка, Я.Качура, Є.Плужник, Марія Галич та ін.). «Ланківці» захищали традиції класичної літератури, орієнтувалися на модерні стилі й відкидали політичну, по-більшовицьку заанґажовану літературу. Підмогильний працював редактором у видавництві «Книгоспілка», будучи натхненником для однодумців. За спогадами дружини Г.Косинки, Валер’ян був зосередженою і серйозною людиною, любив обговорювати мистецькі проблеми, тоді «в його очах з’являлися яскраві іскринки і він радо підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знання». Друзі жартома називали його «університетом на дому».

1926 р. «ланківці» перейменовують своє об’єднання на МАРС (Майстерня революційного слова), яке проіснує до 1928 р, гуртуються навколо журналу «Життя й революція», в редакції якого і працює В.Підмогильний. Побачили світ збірки новел «Син» (1923), «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927), останню В.Шевчук назвав однією з найкращих і найблискучіших новелістичних книжок української літератури ХХ ст. Він творить українські новітні романи «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930). З 1929 р. письменник мешкає в Харкові, тодішній столиці УРСР. Однак 1930 р. його звільняють з роботи в редакції часопису «Життя й революція», не друкують творів. У такій ситуації митець перекладає з чужоземних авторів, а саме: здійснює українську версію майже усіх творів А.Франса, «Любого друга», «На воді», «Сильна як смерть», «Монт-Оріоля» Г.Мопассана, «Мадам Боварі», «Салямбо» Флобера. Українського читача він познайомив з творами Вольтера («Кандід, або Оптимізм»), О.Бальзака («Батько Горіо», «Шегреньова шкура», «Бідні родичі»), К.Гельвеція («Про людину»), В.Гюго («Бюг-Жаогаль», «Король бавиться»), Д.Дідро («Черниця», «Жак-фаталіст»), А.Доде («Листи з вітряка»), П.Меріме («Коломба»), твори Ж.Верна та ін. Це справжня бібліотека великої класики, яку подарував В.Підмогильний українському читачеві!

Після вбивства Кірова в Ленінграді почалися масові репресії української інтелігенції. 8 грудня 1934 р. В.Підмогильного заарештували органи НКВС. Звинувачення були безглузді: участь у контрреволюційній організації, яка планувала ворожі дії проти радянської влади й прагнула утворити «Українську буржуазну республіку». Його разом з Г.Епіком, О.Ковінькою, М.Кулішем, Є.Плужником, В.Поліщуком та ін. було засуджено на десять років концтаборів. На сумнозвісні Соловки письменники прибули 9 червня 1935 р. Але навіть тут продовжувався сталінський терор: в «честь» двадцятиліття жовтневої революції 1917 р проводилося масове винищення політв’язнів. 3 листопада 1927 р. письменника було розстріляно. До 1989 р. його творчість у радянській Україні була забороненою.

Творча особистість. Ю.Бойко намалював емоційний портрет В.Підмогильного: «Делікатне, але енергійне обличчя, струнка постать у легенькому пальті, що міцно облягає фігуру, фетровий капелюх, у радянських умовах річ не зовсім звична для початку 30-х років... У всьому вигляді було щось витончене, не радянське, його зовнішність свідчила про внутрішню культуру. І справді, це був один із найкультурніших наших письменників». Життя цього митця було подвижництвом, життям обов’язку й ідеї, які він поклав на розбудову українського національного відродження. В.Підмогильний продовжив традиції української класичної літератури з її гуманістичним пафосом, пильною увагою до долі людини, до її внутрішнього світу, виявляючи в душі та вчинках боротьбу двох начал — добра і зла. На погляд В.Шевчука, свій родовід як митець Підмогильний веде від В.Винниченка, у якого навчився найщирішого та найдокладнішого психологічного аналізу, звернувся до урбаністичної тематики, зокрема до змальовування людей «дна», проблем «статі», тобто стосунків чоловіка й жінки. Правда, придивлявся письменник і до пошуків М.Коцюбинського, А.Чехова, Л.Андреєва. Однак «уроки майстерності» дали йому французькі класики й сучасники ( Д.Дідро, Флобер, О.Бальзак, Г.Мопассан, А.Франс), які були споріднені йому своїм гуманізмом та аналітизмом у баченні світу. У них він навчився і майстерності стилю (ощадної побудови фрази), і мистецтва моделювання внутрішнього стану героїв, і філософського погляду на дійсність. Проте Підмогильний, маючи добру літературну школу, сформувався як самобутній український митець європейського масштабу, витворивши неповторний художній світ, що відбивав його добу і місце в ній людини. Він став яскравим представником українського національного відродження 20-х рр.

В.Підмогильний — митець аналітико-інтелектуального складу, його твори порушують універсальні, філософські проблеми буття людини першої третини ХХ ст. В новелах та романах опис, діалог, монолог, композиція, сюжет, стиль експлікують інтелектуальну тезу. Однак це не означає, що в прозі письменника бракує чуттєво-повнокровного відтворення життя. У першій збірці «Твори. Т.1» помітна еволюція естетичних шукань молодого прозаїка: від «етнографічного натуралізму й імпресіонізму до експресіонізму» (Ю.Лавріненко): «Гайдамака», «На селі», «Іван Босий» та ін.. Але й тут відчувається перевага аналітичного характеру хисту, що поглиблюється у наступних творах і зумовлює звернення Підмогильного до процесів духу, трагедії думки і свідомості, її роздвоєності, а інтелектуалізм спрямував його до опрацювання екзистенціальних аспектів буття людини.

Автор «Невеличкої драми» творив літературу витонченої поетики, мистецтво для освічених людей, зокрема інтелігенції. З такою літературою боролася вульгарно-соціологічна більшовицька критика, оскільки, пропагуючи так звану колективну творчість мас, відносила інтелектуальне мистецтво слова до «буржуазної літератури», а тому вела з нею люту й непримиренну боротьбу, кваліфікуючи її як «занепадницьку», «класово ворожу». Під цю «давильню» потрапляли Підмогильний, Яновський, М.Куліш та інші талановиті митці.

«Блискучий новеліст ХХ ст.» (В.Шевчук). Новели В.Підмогильного сповнені проникливої віри в людину, на долю якої прийшлося пережити грізні події революцій, громадянської війни, складні умови пореволюційної дійсності. Вони відзначаються художньою виразністю й лаконічністю, умінням митця ощадно вибрати з сили-силенної деталей найбільш вражаючі, а головне — тонким відтворенням й аналізом психіки людини, її етичних запитів, духовного бунту. В українській прозі ХХ ст. письменник обстоював психоаналіз людини, її підсвідомих імпульсів, інстинктивних рушійних сил людського «Я». У перших новелах молодого прозаїка («Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Добрий Бог», «На селі» та ін.) герої — його ровесники, які прагнуть усвідомити себе як особистість, знайти своє місце в соціумі, зрозуміти «доросле» життя. Глибокі душевні переживання, розчарування, перше кохання, зневіра й зрада стають об’єктом прискіпливого самоаналізу. У новелі «Добрий Бог» (1918) змальовано дуальність внутрішнього «Я» Віктора Хобровського, його саморефлексії і самооправдання. Автор порушує екзистенціальну проблему «вартості людини». Своє утвердження як особистості юнак хоче здійснити через кохання до дівчини Кусі. Досягши мети, егоїстичний Віктор втрачає кохану, а з нею і свій статус вартісної людини. У всьому він звинувачує дівчину, свої ниці думки й почуття хоче виправдати іменем Бога, випросити у нього прощення, щоб жити й знову творити зло. Оповідач застосовує такий розповідний прийом, як внутрішню фокалізацію, тобто переносить драму героїв у психологічну сферу, через невласне пряме мовлення герой демаскується, його гра зі совістю й «Добрим Богом» висвітлює внутрішнє єство, переконує, що Хобровський нехтує моральними законами. Логікою вчинків і мовленням персонажів автор втілює ідею: людина, котра не має «людської вартості» — позбавлена духовних зв’язків з Богом і з людьми.

У збірках «Військовий літун», «Проблема хліба» головна тема новеліста — доля інтелігенції у вирі революції, голодних років громадянської війни, її життя у жорстоких умовах становлення більшовицької влади в Україні, переслідування владою цих «буржуїв». Словом, прозаїк зображує життя інтелігенції в буденному вимірі, змальовує болі, борсання, духовне падіння й піднесення душі, намагання інтелігенції якось вижити, зберегти власну гідність, врешті пристосуватися до «нової» дійсності, вписатись у це життя, яке немилосердне до неї. Так виникають трагічні колізії, як-от у новелі «Історія пані Ївги» (1923).

«Третя революція» (1925). Проблематика новели охоплює складні питання національної історії, пов’язані з постаттю анархіста Нестора Махна, який очолив селянський анархістський рух 1918 — 1921 років., відомий як «махновщина». Новеліст змальовує захоплення Катеринослава військом Махна у жовтні 1919 року, свідком яких сам був. У центрі твору — міська родина, члени якої є типовими інтелігенами того часу. Це Григорій Опанасович, чиновник пошти, чиї мрії знищила революція; його дружина, Марія Данилівна, дбає про одне: як врятувати життя членів родини; старший син Альоша — більшовик-конспіратор, працює в штабі Махна; підліток Колька, сповнений віри у справедливість, племінниця Ксеня, двоюрідний брат Григорія Андрій Петрович. Разючими фарбами новеліст змальовує господарську розруху, суспільний хаос (за короткий час у місті чотиринадцять разів мінялася влада), голод і холод, трагедію інтелігентної людини, яку викидають з життя, немов сміття.

У цій новелі розповідь ведеться не від однієї особи, як у традиційному оповіданні, де автор чи персонаж розповідає історію, а від різних суб’єктів, які спостерігають за подіями або їх коментують Такий оповідний прийом називається змінною фокалізацією, коли ситуація змальовується під різними кутами зору, з позиції героїв і спостерігача-оповідача. Тому в розповідь вклинюється мовлення героїв, яке змінюється одне за одним залежно від того, чию точку зору висвітлює автор, чий погляд на подію цікавить його. Зокрема, за допомогою фокалізації змальовується образ Андрія Петровича, ще дореволюційного соціал-демократа, ідейного натхненника свого племінника Альоші. Колишній революціонер у вирі грізних подій перетворюється на звичайнісінького обивателя, хоча й замислюється над природою анархізму. Він розуміє, що за розмахом практичної реалізації ідей анархізму Махно пішов далі за свого вчителя — російського анархіста Бакуніна: «Та це й не новина, що найкращі ідеї мають найдовші багнети».

Митець виразними фарбами змальовує стихію розвированого села з його темними, руйнівними інстинктами, виродження ідей гуманізму. Вражають у новелі епізоди грабунків, розстрілів, що сфалюються Махном або здійснються незалежно від його волі. Словом, панує хаос, непримиренна боротьба села з містом, яку анархісти назвали «третьою революцією». Але автор цю стихію й селянський анархізм оцінює як національну трагедію, братовбивчу війну.

Яскраво змальовано образ екзальтованої панночки Ксани, важливий у сюжетно-композиційній організації твору. Хоч нещодавно махновці вбили її чоловіка, але вдова прагне подарувати їхньому ватажку, герою її серця герою її серця, «останню фатальну любов». Харизматичний образ Нестора Махна подається через сприйняття інфантильно-романтичної Ксани, через її засліпленість вождем анархістів, зустріч з яким стала трагічним фіналом і для неї. Ксана гадала, що Махно «розкриє в її обіймах таємниці своєї сили і ті сховані джерела, що живлять його волю. Вона відчуватиме його серце, напоєне хвилями чужої крові, що він мусив пролити, щоб бути. І смертельна рука його спочине на її плечі, оповита великою ніжністю, що створила вона з жаху і болю». Образ Ксани набуває символічного виміру й уособлює зневолену, розтерзану Україну, стає символом зґвалтованої ідеї революції. Через те назва новели взята автором в лапки, бо селянське повстання під керівництвом «батька» Махна насправді було не революцією, а анархічним бунтом, що підрізав Україні державницькі крила.

У доробку митця виділяються новели «Собака» (1920), «Проблема хліба» (1922), «Син» (1925), в яких висвітлюється тема голоду 1920 — 1922 рр. в Україні. Це «новели відчаю», у яких концепція трагічного світосприймання митця є вираженням об’єктивного стану епохи, відбиває трагічне буття людини в епоху утвердження більшовицької влади в Україні. Новеліст досліджує психограму душі голодної людини. В першій новелі повіствування ведеться від третьої особи, але позиція оповідача не зовнішня щодо зображених подій, оскільки він веде розповідь з середини внутрішнього світу персонажа, змальовуючи голодне життя студента Тимергея, яке уподібнюється на собаче. Голод переслідує героя, зумовлює спосіб думок, робить його злим у ставленні до людей. У поетиці експресіонізму написано новелу «Син». Григорій Васюренко, глибоко моральна людина, прагне врятувати голодну матір від смерті: сам хитаючись від вітру, іде до міста, щоб виміняти останній хатній одяг на хліб, просить заможну сестру, аби вона допомогла конаючій матері. Але жорстока Марійка відмовила йому ще й дорікає: «Погано ти з матір’ю робиш!.. Матір Бог кличе, а ти її нагло на світі держиш!» А в цей час мати помирає, а син приховує це, бо сподівається отримати зайву пайку хліба, аби й собі не померти.

У новелі «Проблема хліба» оповідач виступає головною дійовою особою, розповідаючи свою історію, світ своїх почуттів і переживань. Для цього автор використовує щоденникові записи студента, який так само шукає їжу в голодному місті, втрачає людське обличчя: краде у господині гроші, щоб купити продукти, які на вокзалі забирають у нього червоноармійці, відтак вбиває баштанника, а згодом пристає у прийми до вдвічі старшої за себе спекулянтки, стає альфонсом, бо в неї «масні пиріжки». Ця історія студента, тема «голоду шлунка» — то соціальна сфера сюжету, але новелі притаманний екзистенціальний план розповіді, на що вказує епіграф з Ф.Ніцше, філософські сентенції оповідача, а також образи-опозиції дня/ночі, життя/смерті. Безіменний студент живе немовби у двох іпостасях буття: реальній, «тварній» та онтологічній, а то й ірреальній: «Я ніби стою на височенній горі, й біля ніг моїх — хмари і земля. А поруч сонце, якому моляться, і я можу обняти його, як брата. Я споглядаю сам себе... Так де-не-де на ланах життя повстало, і вдивляємось самих у себе, як у безодню світла і тіні».

У цих новелах Підмогильний постає як вдумливий аналітик і тонкий психолог, майстер точного образу й світотіні, а тому у нього кожна деталь наповнена смислом. Митець немов карбує характер, зображуючи його в динаміці навіть у такому «необ’ємному» жанрі, як новела. Це досягається віртуозною формою оповіді, зміною променів зору оповідача на подію, зосередженістю на тому чи іншому персонажі (змінна фокалізація). Таку розповідь веде імпліцитний оповідач, тобто прихований, який не виявляє себе у тканині новели, не звертається до читача і не дає оцінок подіям, вчинкам героїв. Так тонко змальовуються складні перипетії доби, зображуються найглибші порухи людської душі.

Модерністський роман «Місто». Роман «Місто» (1927) вийшов у Харкові 1928 року й викликав значний інтерес у читачів. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з’явилися звіти-рецензії. Одні критики захоплювались новим твором Підмогильного, в якому відбилася філософія «вітаїзму епохи», інші в дусі вульгарного соціологізму тої доби примітивно тлумачили роман, твердили, що книжка «антирадянська», бо в ній не показано «змичку робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, а висловлювання героя ототожнювали з автором, проти чого у пресі застерігав Підмогильний своїх читачів. Хоча, звичайно, були прототипи деяких героїв: в образі поета Вигорського вгадуються риси Є.Плужника, а в образі маститого критика — М.Зерова.

“Місто” — це перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді. Ю. Шевельов назвав його «першим справжнім прозовим романом» ХХ ст., оскільки в ньому автор не милується етнографічними й побутовими картинами, не збивається на поезію в прозі, як це було характерно для народницького роману. Критик вважав “Місто” Підмогильного «однією з вершин української прози і дороговказом для її дальшого розвитку». Справді, він був не подібний до традиційної прози ХІХ ст., адже В.Підмогильний спирався не на традицію І.Нечуя-Левицького, а на європейський роман ХІХ — поч. ХХ ст. Письменник засвоїв велику традицію французької романістики, оскільки був перекладачем роману О.Бальзака “Батько Горіо”, Мопассана “Любий друг” та ін. Це дало йому можливість створити оригінальне мистецьке полотно, майстерно побудувати сюжет і використати нову для української прози розповідну організацію тексту.

Розповідна стратегія роману. Класичний роман кінця ХІХ — поч. ХХ ст. мав два основні варіанти побудови нарації (оповіді). Автор міг не втручатися в події, а оповідати про них нейтрально, немов спостерігаючи збоку, як Е.Золя у своїх натуралістичних романах. Друга стратегія включала авторське втручання у розповідь, коли всезнаючий автор вів за собою читача, коментуючи події, не приховуючи своєї оцінки. Значної майстерності в цьому випадку досягнув О.Бальзак. Однак В.Підмогильному був ближчий досвід Г. Мопассана. В романі “Місто” використана акторіальна (від фр. аcteur — діяч, актор) розповідна стратегія, коли читач орієнтується на судження та оцінки героя. Таку ситуацію маємо в романі “Місто”: “І — дивна річ! — редакція журналу була в тій саме кімнаті, що він першу перейшов у френчі й чоботях, женучись за долею по приїзді до міста. Він пізнав її одразу — та сама шафа, та чорнява друкарка, дерев’яна канапа, а на ній кілька молодиків, що в них він серцем відчув своїх можливих товаришів!” Оповідь у романі ведеться від третьої особи, але читач сприймає світ очима Степана Радченка. Наратор (оповідач) ідентифікується з внутрішнім життям персонажа, він передає його хвилювання, його думки, почуття: “Тепер він спізнав безглуздя своїх намірів. Письменник! Хто підступний, йому це слово підказав? Звідки взялась йому та божевільна певність, що так довго манила його?” Така розповідна стратегія є послідовною протягом усієї дії роману. Наратор ніде не говорить про внутрішній світ якогось іншого персонажа, його цікавить лише Степан Радченко. Читач не зустріне в романі посторонньої оцінки вчинків головного героя, бо всі події переломлюються через свідомість Радченка. Така викладова форма роману зумовлена намаганням автора, з одного боку, дистанціюватись від поглядів героя, подати їх неупереджено, а тому з цією метою використана третьоособова форма розповіді, а з другого — представити цілісно внутрішній світ героя. В такий спосіб, як і Мопассан, Підмогильний ніде не схвалює і не осуджує свого героя. Акторіальна розповідь може не збігатися із загальною оцінною перспективою цілого твору. Тому закиди радянських критиків В.Підмогильному були безпідставні. Нова розповідна форма була на часі, бо давала змогу відійти від народницької традиції у змалюванні подій, більш яскраво відтворити внутрішній світ героя, по-новому конструювати сюжетний рух у романі.

Сюжетна структура роману. Роман “Місто” побудований на основі поширеної у світовій літературі фабульної моделі: молодий хлопець з провінції приїжджає у велике місто, щоб тут реалізувати себе. Як Париж притягує честолюбних Растіньяка, Жоржа Дюруа («Батько Горіо» Бальзака, «Любий друг» Мопассана), так і Київ стає для Радченка місцем, де має змінитися його доля. Звичайно, кожен з цих персонажів перебуває в різних житейських ситуаціях, але спільним для них є те, що вони стикаються з впливом міста, підкорюючи його собі. В цих змаганнях з містом їхні погляди й характери зазнають змін і деформацій, які залежать не так від впливів міста, скільки від власного вибору героєм життєвого шляху. В цьому аспекті твір Підмогильного сюжетними мотивами нагадує західноєвропейський «роман кар’єри»: у цьому жанровому різновиді роману герой з нижчих верств пробивається до вищих прошарків. Однак зростання й еволюція Радченка змальовується у трьох сюжетних вимірах: у соціальній площині, в особистісно-внутрішній сфері, а також у творчій царині, себто реалізується як мистецька особистість.

Радченко приїхав вчитися до міста, щоб потім повернутися в село, несучи йому освіту і прогрес. На початку твору герой споглядає місто як селянин, а тому в його візіях місто постає для нього чужим, а то й ворожим: його жителі — це “крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах”, тобто ледарі, до яких він відчуває зневагу. Вступивши до університету на навчання, Степан швидко розчаровується в науці й завдяки наполегливості знаходить роботу. Як і герої Бальзака й Мопассана, які шукали успіху в галузі журналістики чи літератури, Радченко так само йде цим шляхом: влаштовується працювати на курсах українізації, потім у редакції, прагнучи утвердити себе, видає першу збірку оповідань. Якщо Мопассан проникає за куліси паризької преси, то В. Підмогильний змальовує літературне життя України в 20-х роках ХХ століття, забарвлюючи розповідь іронією: “Література складається з творчості, життя літературне — з розмов літераторів. І на їх устах кожен факт з життя письменника чудесно стає літературним фактом, анекдот про нього — літературним анекдотом, галоші його літературними галошами, як ніби члени їхнього тіла мають чарівну властивість надавати речам своїм дотиком літературної вартості...” Мистецьке життя триває у різних формах: це і літературні вечори, на яких поети декламують свої вірші, дискусії, в яких відбувається змагання між різними літературними угрупованнями, навіть розмови літераторів у редакції творять мистецьку атмосферу, в якій обертається Степан Радченко. Літературна діяльність приносить Степану суспільне визнання й матеріальне благополуччя. Отже, в такий спосіб герой реалізує себе в соціальному плані.

Однак В.Підмогильний не обмежився зображенням зростання Степана Радченка на шляху кар’єри. Роман насичений подіями внутрішнього життя, які виникають навколо любовних перипетій героя. Степан спочатку зустрічається з односельчанкою Надійкою, далі з міщанкою “Мусінькою”, потім з міською дівчиною Зоською, а наприкінці роману знайомиться з балериною Ритою. Герой здобуває жінок все з вищим і вищим соціальним статусом, а тому його любовні пригоди так само рухають сюжетну дію. Але крізь ці перипетії розкривається внутрішнє життя Степана, яке займає значне місце в сюжетно-композиційній структурі роману. Стосунки з Надійкою відрізняються від його зв’язку з “Мусінькою”, але вже інші вони у Степана з Зоською, і зовсім по-іншому розвиватимуться з Ритою. На початку знайомства кожна з його коханок дає щось нове для Степана, його почуття свіжі й він перебуває в гармонії. Але з часом наступає розрив, який лише у випадку з жінкою купця був спровокований ззовні. Степан не егоїстична натура, як Жорж Дюруа, для якого зміна жінок випливала з кар’єрних міркувань. Герой Підмогильного в міру зростання як особистості розчаровується в своїх подругах. Він пізнає їх глибше і виявлені вади не дають йому змоги підтримувати далі стосунки. Зокрема, Надійка перетворюється на “сільську дівку”, яка зовсім не відповідає його ідеалу. Стосунки з Зоською розриваються, коли йдеться про одруження і Степан усвідомлює, що вона не відповідає його взірцю: “Йому здалося в ту мить, що його чекає десь одна, тотожна з його маренням, струнка, вродлива, прекрасна, що цілуватиме його весняної ночі в темному паркові, що ходитиме з ним близько заснулими вулицями, підводячи на освітлених ділянках радісні очі. І от він хотів перетяти до неї шляхи!” У нього виникає побоювання, що у шлюбі він втратить особисту свободу, загрузне в міщанському побуті, навіть поставить хрест на творчості. Але такі мотиви не виправдовують Радченка, його вчинок призведе до самогубства Зоськи. Якщо в романах Бальзака персонаж зустрічається з жорстокістю міста, то у романі Підмогильного сам герой несвідомо чинить зло.

Степан Радченко не стає негативним героєм, як дійові особи «роману кар’єри». Навпаки, відбувається його зростання як людини, цікавої особистості та як митця. Саме у місті розширюється його кругозір, він уже не мислить пропагандистськими лозунгами, як на початку твору. Перед ним відкривається могутня традиція літератури, звідси — усвідомлення своєї недосвідченості як митця, потреба самовдосконалюватись. Життя приносить все нові відкриття: знайомство з поетом Вигорським, власний самоаналіз дають свої плоди. Роздуми в романі відбуваються навколо ідеї людини. Епіграф, взятий з роману А.Франса “Таїс”, “Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?” висуває тезу про двоякий характер людини. Тілесне начало не раз буде керувати Степаном у його вчинках, але його досягненням стане розуміння важливості духовного начала людини. Коли Радченка спитали про що він пише, то юнак відбувся простою фразою: “Пишу оповідання про... людей.” Пізніше, уже як прозаїк, в розмові з Вигорським Степан заявляє: “Людей знати не можна” і чує заперечення. Відкриттям для нього стає усвідомлення неповторності людської особи, яка має свої турботи і радощі. Саме людина варта того, щоб писати про неї художні твори.

Фінальна сцена роману перегукується з подібними творами світової літератури. У романі Бальзака “Батько Горіо” герой після кульмінаційного моменту кидає виклик місту. У Мопассана Жорж Дюруа відчуває тріумф, через свою перемогу над містом. Степан Радченко також звертає свій погляд на місто. Він усвідомлює власну силу та велич міста, але перемога його лежить у іншій сфері. Розв’язка проблеми людини підказана ще у епіграфі з Талмуда — людина подібна до тварини і до янгола, бо “священною мовою розмовляє”. Літературна творчість дає змогу реалізуватись Степанові як особистості, духовне начало стає домінуючим і гармонізує внутрішній світ героя.

Отже, така сюжетно-композиційна структура зумовлює жанрову природу твору. “Місто” є відцентровим, тобто центрогеройним романом, оскільки його дія розвивається довкола персонажа, водночас з кожною сторінкою оповіді в ньому змальовується широка панорама духовного буття суспільства.

Образ Степана Радченка. Новаторство письменника проявилось і в створенні образу головного героя. Радянська література того часу була наповнена шаблонними постатями, які чітко розподілялись на позитивних та негативних. Окрім того, навіть герой з більшим спектром почувань і думок зображувався уже сформованим. Це явище було характерне і для класичної української літератури ХІХ ст. Натомість світова література знала іншого героя, який немов «твориться» під час розгортання романної дії, історія еволюції якого стає частиною сюжету. Такий прийом був покладений в основу багатьох романів, зокрема й О.Бальзака. В.Підмогильний так само змальовує образ Степана Радченка в розвитку, що надає героєві динаміки, руху, за становленням і формуванням особистості якого цікаво спостерігати читачеві.

На початку твору Степан — один з багатьох сільських парубків, “сільських активістів”, які прибувають у Київ. Його вирізняють риси характеру, які притаманні йому як майбутньому завойовнику міста. Він рішучий, наполегливий, вміє зосередитись на поставленій меті. Не бракує йому й здібностей до навчання, а пізніше до літературної творчості. Завдяки своїй спостережливості та вмінню аналізувати Степан позбувається нав’язаних ззовні тодішньою ідеологією плакатних гасел і стереотипів. Герой, утверджуючись у житті, швидко відкидає завдання, яке було спочатку перед ним поставлене: здобути освіту, щоб потім повернутись до села. Його захоплює велич міста, а тому в його свідомості село втрачає будь-яку привабливість. Подальший вибір він чинить, виходячи з власних інтересів. Пошук роботи здійснює з погляду меркантильних інтересів. Українізація для Степана — лише засіб заробляти гроші, а не масштабне культурне перетворення країни. Навіть літературна творчість для нього — це лише спосіб здобути славу, утвердитись у місті, а, як пізніше виявляється, ще й можливість заробляти гроші. Таким чином проявляється індивідуалізм героя. Стосунки його з жінками так само демонструють цю характерну рису героя. Над ним панує біологічне начало, інстинкти, які, з одного боку, висвітлюють безпринципність героя, а з другого — дають йому життєву енергію. Як і поет Вигорський, Степан прагне насолоджуватись життям, але, на відміну від поета-скептика, який нудиться і презирливо ставиться до суспільства, Радченко цікавиться людьми, їхніми внутрішнім світом. Саме це рятує його від міщанського животіння, дає поштовх до розвитку особистості. Таким чином, еволюція героя змальовується як боротьба різних начал у його душі. Раціональне інтелектуальне начало здобуває перемогу, що дає поштовх для зростання Степана як людини і письменника. Однак невідомо, чи цей баланс остаточний, бо хоча автор завершує роман на оптимістичній ноті, сама логіка розвитку характеру підказує, що попереду будуть нові випробування.

Інтелектуальний роман «Невеличка драма». Якщо “Місто” можна назвати урбаністичним твором, то “Невеличка драма” — це швидше роман інтелектуальний, тобто роман, в якому присутній філософський підтекст, коли порушені в творі універсальні проблеми буття, розв’язати які намагалася філософська наука. Мікросвіт людини та її оточення, національна ідентичність та українізація, конфлікт між розумом та почуттям, коханням та прагматизмом — такі питання порушуються письменником у цьому полотні. Проблематика, яка стосується екзистенціальних категорій людського буття, розлогий виклад філософії персонажів, дискусії між протилежними за світоглядом героїв — такі ознаки жанрового різновиду інтелектуального роману. Водночас це висвітлення згубного впливу міщанства на духовний світ особистості, тоталітаризму, механізованого начала, відчуження, що пронизують усі сфери життя людини, за якими проступає широке соціально-історичне тло радянської України 20-х років ХХ ст.

Роман будується на бінарних опозиціях. Головними героями твору є Марта Висоцька та Юрій Славенко. Вони зовсім різні люди, з відмінними уявленнями про життя і місце людини у світі. Марта — колишня сільська дівчина, сильна особистість, яка почуває себе самотньою в місті, яке нещадно її переслідує. Емоційно багата, вона занурена у внутрішній світ, чуттєво освоює дійсність, прагне романтичного життя. У романі дівчина стає втіленням українського національного характеру. У цьому світлі образ Марти набуває символічного виміру, втілюючи природний плин життя, гармонію, кохання, міфологічний образ землі-діви, себто України.

Натомість їй протистоїть не стільки міщанство в обличчі колишнього кооператора, співробітників Махортресту на чолі з Безпальком, а нове покоління людей, виховане більшовицьким суспільством. Якщо Дмитро Стайничий — це інтерпретатор, виконавець ідеологічних гасел комуністичної партії, людина без власної думки і почуттів, то Юрій Словенко — породження індустріалізованої доби, науковець, особистість з механістичним світобаченням. Цей молодий винахідник і професор біохімії прагне створити штучний білок і штучний інтелект, а тому керується в житті лише розумом. Він не визнає ні почуттів, ні кохання. Навіть мистецтво, на його погляд, — непотрібне, його повністю замінить наука. Славенко — це людина-робот, для якої кохання до Марти — відхилення від норми, а тому з часом він повністю позбувається свого почуття. Його вибір — Ірен Маркевич, міщанка, яка вміє пристосовуватись навіть до ворожої їй українізації. Словом, шлюб між романтичною дівчиною Мартою, сповненою ідеалізованих уявлень про життя, красу, демократію та механізованим Славенком неможливий, бо він поклоняється новітньому міщанству, прагматизму, індустріалізованому деспотизму.

Як і М.Хвильовий, М.Куліш, М.Івченко, Підмогильний гостро ставить питання «бути чи не бути» українському національному відродженню Його активно обговорюють персонажі роману. Зокрема, їм по-різному доводиться реагувати на українізацію. Сусіди Марти — міщани, які вважають українську мову «непрестижною». Доки був офіційний курс українізації, то бізнесмен Іванчук з Винничини говорив українською мовою, коли ж влада почала нехтувати нею, то навчив своїх дітей зневажати рідну мову. А ось росіянка Ірен вчить українську мову, аби витончено боротися з українізацією й затьмарити свою суперницю Марту, водночас пропагуючи свою національну зверхність. У раціональному світі Славенка не має місця такому явищу, як нація, бо воно, мовляв, не піддається аналізові. Він читає лекції українською мовою як данину владі. Натомість Марта — свідома українка, захоплюється українською поезією, скрізь розмовляє рідною мовою: Славенко йде на перше побачення з нею, щоб попрактикуватись у мові. Національну гідність Марти влучно охарактеризувала Ірен: “Вона українка, при чому з того молодого покоління, яке не задовольняється вже українською школою на селі, виданням українських книжок, театральними виставами, як це було в батьків їхніх... По крамницях вони запитують все по-українськи, до того ж голосно, демонстративно, і вимагають, щоб їх розуміли”. Автор, порушуючи проблему особи й нації, не спрощує складної картини життя, вважаючи, що майбутнє нації — у духовному багатстві й самоусвідомленні кожної особистості.

Для роману “Невеличка драма” письменник застосував своєрідну розповідну манеру. Передусім, у повіствуванні імпліцитний оповідач відіграє значну роль, оформлюючи сюжетно-композиційну структуру твору. Він вдається до ретроспективного огляду передісторій героїв, роздумів над психічними станами їх, змальовує сучасний статус персонажів, аналізуючи їх душевний світ, але при цьому зберігає дистанцію і не ідентифікується з жодним героєм. Водночас відчувається іронічне ставлення розповідача до описуваних подій, особливо яскраво це звучить у назвах розділів роману, які перегукуються з назвою “Невеличка драма”. Тема покинутої дівчини переосмислюється наратором. Це не сентиментальна розповідь про зраджену дівчину, не трагічна історія покритки Катерини. Тому в наративну (оповідну) манеру вривається іронія, за допомогою якої розповідач кепкує над голослівними сентенціями та розлогими монологами, які висловлюють інтелігенти-міщани, зокрема і Славенко. Історія нерозділеного кохання поступається оповіді про внутрішній світ героїв, про розвиток мікрокосмосу людини. Останній може бути примітивним, як у міщанина, ілюзорним, як у Льови Роттера, раціоналістичним, як у Славенка, духовно багатим, як у Марти.

Таким чином, В.Підмогильний модернізував українську прозу в новому річищі, збагачуючи її урбанізмом, новими героями, філософськими ідеями, жанровими формами. Художній світ письменника відзначається багатством характерів та ідей. Але головне в ньому — це світ душі людини, яку митець розглядав немов під мікроскопом, помічаючи найдрібніші реагування її на світ, зауважуючи небачене, але «великим планом» освітлюючи її болі, страждання, захоплення, розчарування, радощі й перемоги. Водночас проза митця характеризується інтелектуалізмом, що було домінантою модернізму перших десятиліть ХХ ст.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Схарактеризуйте життєвий і творчий шлях В.Підмогильного. Чиї традиції продовжив письменник? Чому він був яскравим представником українського національного Відродження 20-х рр. ХХ ст.? До якої стильової течії належав цей митець?

Що вас бентежить у новелах В.Підмогильного? Як застосовує прозаїк такий розповідний прийом, як «внутрішня фокалізація»? Конкретно покажіть це, аналізуючи його новели (на ваш вибір).

Яку естетичну роль у новелі «Третя революція» відіграє такий оповідний прийом, як «змінна фокалізація»?

Як за допомогою імпліцитного оповідача в новелах «Собака», «Син», «Проблема хліба» змальовується трагічне буття людини під час голоду 1920 — 1922 рр. в Україні?

Чому роман «Місто» викликав неоднозначні відгуки критиків? Охарактеризуйте своєрідність розповідної стратегії роману. Порівняйте сюжетну організацію романів «Місто» Підмогильного та «Батько Горіо» Бальзака, «Любий друг» Мопассана. Чим відрізняється герой українського прозаїка від героїв французьких романістів?

Простежте еволюцію образу Степана Радченка в романі «Місто». Складіть план для його характеристики.

Які актуальні питання порушує роман «Невеличка драма»? Визначіть жанрову своєрідність романів В.Підмогильного?

Напишіть домашній твір на одну з тем: «Еволюція образу Степана Радченка в романі «Місто» В.Підмогильного», «Змалювання трагізму буття людини у вирі грізних подій 20-х рр. ХХ ст. в новелах В.Підмогильного», «Порівняльна характеристика образів Степана Радченка та Марти Висоцької в романах В.Підмогильного».

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Коломієць Л. «Місто» В.Підмогильного: проблематика та структурна організація // Слово і час. — 1991. — № 5.

Колп В. Мала проза В.Підмогильного (риси екзистенціалізму) // Слово і час. — 1999. — № 2.

Лавріненко Ю. Валер’ян Підмогильний // Дивослово. — 2001. — № 2.

Мельник В. Суворий аналітик доби. Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст.. — К., 1994.

Мовчан Р. Український модерністичний роман: «Місто», «Невеличка драма» В.Підмогильного // Дивослово. — 2001. — № 2.

Шевчук В. У світі прози В.Підмогильного //Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. — К., 1990.

«ПРАЗЬКА ШКОЛА» ПОЕТІВ

Після поразки Української Народної Республіки (1917 — 1921) велика кількість українців опинилась в еміграції в Чехо-Словаччині. Тодішній президент цієї країни Т.Масарик симпатизував українцям і доклав чимало зусиль, щоб вони могли здобути тут освіту рідною мовою. За 30 км. від Праги, у Подєбрадах, була відкрита Українська господарська академія, в яку зразу ж вступило 300 студентів. У Празі працювали Вищий педагогічний інституту ім. М.Драгоманова, Український вільний університет, Українська мистецька студія. Водночас багато молоді навчалось у Карловому університеті, Чеській вищій промисловій школі та ін. Словом, у Чехо-Словаччині зосередилось чимало наукової і творчо обдарованої молоді. Внаслідок цього інтенсивно налагодилось громадське й культурне життя.

Закономірно, що тут розквітало мистецтво слова, зокрема у творчості поетів, більшість з яких зі зброєю у руках виборювала державність України, а тепер опинилась в еміграції. Це була елітна група, поети якої зближуються між собою світоглядними засадами, державницькими переконаннями, проблематикою й високомистецькими уподобаннями. До неї належали Ю.Дараган, Є.Маланюк, Л.Мосендз, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, О.Стефанович, Юрій Клен (О.Бургардт) та ін. Вони склали «празьку школу» поетів. За своїм стилем її учасники були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов’ю до класики й класичних форм споріднювались з київськими неокласиками. Їх твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольних змаганнях України та втратою нею державності. А тому в їх ліриці переважає історіософська??? проблематика. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — не традиційно кордоцентрична особистість, лірично-розслаблений романтик, тюхтій-селянин, якому байдуже до поневоленого стану його народу, не малорос, з його комплексом меншовартості й прислужництва окупантові, а духовно сильна й вольова людина, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.

Юрій Дараган (1894 — 1926) — родоначальник школи, мав великий вплив на творчість її поетів саме історіософськими мотивами. На думку Б.-І.Антонича, поезія Ю.Дарагана «містить у собі всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця». Народився він в Єлисаветграді 16.03.1894 р. в родині українця (за фахом інженера) та грузинки за походженням, яка прищепила йому любов до Грузії й України. Навчання в Тираспільському реальному училищі перервала Перша світова війна. Служив поручником російської армії, але після проголошення УНР без хитань вступив до рядів українського війська. Після поразки УНР його інтернували в табори Калішу і Шеп’юрне (Польща), в яких він захворів на туберкульоз. У 1923 р. вступив до Українського педагогічного інституту в Празі. Але військовий полон і хвороба знесилили й виснажили молодий організм, і поет передчасно помер 17.03.1926 р., похований на Празькому Ольшанському цвинтарі.

Дараган увійшов в історію української літератури однією збіркою «Сагайдак» (Прага, 1925). Назва дуже влучно передає силу його віршів, які, справді, нагадують тугі стріли, що влучають у мету. Водночас назва визначає тематичне коло збірки й виражає філософію боротьби й життєствердження. Його поезія живилася кількома джерелами: участю митця у визвольній боротьбі за державність України, осмисленням її історії, а з естетичного боку — модерними стилями, передусім символізмом. Певний вплив на художні шукання Дарагана мали «Сонячні кларнети» П.Тичини, від якого він навчився витонченої живописності, зорової ефективності й омузичення слова, що розширює свої виражальні можливості («Спливло, занурилось, загасло...І дня нема — пішов кудись, І вечір на високе прясло Смаглявим парубком схиливсь... Здається темний явір ляхом... Здається, так давно-давно Курить мій віз чумацьким шляхом Туманом, сріблом і вином»). Сила переживань підсилюється то літописними ремінісценціями з історії України, то біблійними образами («З літопису днів біжучих», «В Празі»). Історіософські мотиви Дарагана сягають епохи Дажбога, коли навіть сама природа насичена духом поганства і міфами («Дажбог лякає білі коні», «Слова о полку Ігоревім»). Митця цікавила українська історія у найрізноманітніших сюжетах і постатях («Похід», «Київ», «Свати»). Його історіософська лірика воскрешає мужні образи жінок-патріоток Ярославни, Малуші, княгині Ольги («Малуша», «Ольга»), зображає добу середньовіччя й козаччини. У поемі «Мазепа» поет змальовує велич й трагізм гетьмана Мазепи, його намагання здобути незалежність Україні.

Тема України є центральною темою лірики Дарагана. Про це свідчать цикли «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя», в яких Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і в наяву, в спогадах і рідких звістках («З емігрантської кореспонденції»). За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що недосягнений ідеал. У цих поезіях виразно проступає символістська поетика. Водночас історіософська лірика допомагає митцеві знайти паралелі до ситуації його покоління, надихає на творчу працю в ім’я незалежної України. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який гордиться славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.

Леонід Мосендз (1897 — 1948) щасливо поєднав у собі талановитого поета, прозаїка, критика, перекладача з англійської, німецької й французької мов і вченого-хіміка, визнаного у Європі винахідника, який один із перших розгадав таємницю «важкої води» і був тільки за крок до Нобелівської премії. Народився 1897 р. у Могилеві-Подільському в родині міського службовця Марка Мосендза, предки якого колись були грецькими поселенцями в Україні. Його мати, Марія Лясковець, була донькою лісничого з Костополя, що на Рівненщині. Чудова волинська природа, працьовиті волиняни, дід Осип Лясковець мали великий вплив на формування світогляду Леоніда, про що письменник згодом напише в автобіографічній повісті «Засів» (1936) та поемі «Волинський рік» (1948). Дідусь розповідав легенди про своїх предків, які під Грюнвальдом громили тевтонів. З цих оповідань про давнину свого роду й краю майбутній письменник одержав життєдайний «ковток питва із джерела кастальської принади», тобто довідався про власне коріння, що й відіб’ється у його ліриці. Водночас національне самоусвідомлення юнака формувалося під впливом розповіді батька про рідного брата, свідомого українця, який відбував заслання в Сибіру, й «Кобзаря» Т.Шевченка. 1915 р. закінчив Вінницьку учительську семінарію. Під час Першої світової війни перебував у російській армії, а коли УНР закликала захищати волю Вітчизни, він пішов до війська Петлюри. Велике потрясіння пережив поет, коли старший брат, воїн УНР, помер від ран на його руках. Мосендз 1920 р. разом з розбитою армією УНР відступив до Польщі. У 1922 р. переїхав до Подєбрад і навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії. Після закінчення навчання в 1928 р. працював асистентом кафедри хімії, а вже в 1931 р. захистив докторську дисертацію з проблем переробки нафти. Проте життя емігранта було важким, він часто змушений змінювати працю і місце проживання. У 1945 р. із Братіслави виїхав до Австрії, а в 1946 — до Швейцарії. Його переслідує давня хвороба — сухоти. Поет лікувався у санаторії, витримав декілька операцій, на останній з яких помер від нападу серця. Це сталося 13 жовтня 1948 р.

Творчий діапазон Л.Мосендза як митця дуже широкий. Його перу належать збірки новел «Людина покірна» (1939), «Відплата» (1939), повісті «Засів», роман з часів раннього християнства «Останній пророк», низка статей, рецензій, есе, гумористична збірка (спільно з Ю.Кленом) «Порфирій Горотак» (1947), поеми «Вічний корабель» (1933) «Канітферштан» (1945), збірка поезій «Зодіак» (Прага, 1941), до якої увійшли поезії, написані протягом 1921 — 1936 рр. Головна тема збірки — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни, активним учасником якої був поет. Тому багато творів мають автобіографічний характер, зігріті щирим ліричним теплом і водночас трагізмом. Глибокі почуття й переживання висловлено в скорботно-патетичній «Баладі про побратима». Це своєрідний реквієм побратимам, які загинули в боротьбі за незалежну Україну. Шляхетною й величною ідеєю побратимства наповнені народні пісні й думи. Вона проймає повість «Тарас Бульба» М.Гоголя, поезію Т.Шевченка і Лесі Українки. Але з особливою силою переживань це благородне почуття висловлено в триптиху Мосендза. Для поета побратимство — це не тільки спорідненість по крові, а й по духу. Побратим — не тільки названий брат, а й товариш по боротьбі, сподвижник, який пронесе крізь усе своє життя пам’ять про полеглих за волю Вітчизни й ідею української державності. За жанром твір Мосендза — балада, що написана класичними секстинами. Поет зумів органічно поєднати епічну розповідь про драматичні події і ліричні зізнання, змальовуючи велич і трагізм боротьби за свободу Батьківщини. Він змальовує узагальнений образ побратима, чорнобрового й стрункого сина «золотих піль» і «білих хат», що «носив багато він імен: Петро, Данило, Гнат». З друзями по зброї поет проходив складними шляхами перемог і поразок, роздумуючи над долею полеглих борців: «І ось не знаю: де поляг, / де згас завзяття жар? / Можливо, пам’яткою ввік / над ним стоїть Базар, / чи, може, пригорнув його / стрімкий подільський яр? // А може, в застінку Москви / замучив лютий кат...» Пам’ять про побратима свята. Митець власним іменем й пам’яттю прийдешніх поколінь клянеться не забути полеглих за волю борців, героїв Крут, Базару й возвеличити всіх тих, «хто звавсь Петро, Данило, Гнат».

Назва збірки «Зодіак» символізує космічну ідею безмежності часу й простору, глибинного зв’язку всього сущого на землі зі Всесвітом. Подібні мотиви зустрічаємо в поезіях «У космічному оркестрі», «Міжпланетні інтервали» П.Тичини, в циклі «Зодіак» М.Зерова. Л.Мосендз іде далі й створює міфологічний образ Праматері Роду з космічного океану, яка ллє «вже мого роду вічне море». Поет одним із перших відчув космічність свого народу й нації. Це було модерне світовідчуття людини ХХ ст. (вінок сонетів «Юнацька весна»). «Вінок» структурно й тематично об’єднує 15 сонетів, з яких останній, що називається магістраль, будується з перших рядків усіх попередніх, є ідейно-концептуальним і формально завершальним твором усього циклу. Ці сонети — унікальне явище в українській поезії, адже мало хто з поетів у цій рафінованій (вишуканій) формі досягав вершин майстерності. Мосендзу вдалося: дисципліна сонетних строф у нього підпорядковується внутрішній драматургії розвитку думок і почуттів, логіці розвитку ліричного сюжету, що втілює ідею непереможності людського духу в пізнанні буття. Філософська ідея циклу оптимістична: які б випробування не чатували людину, вона, озброївшись силою волі і вірою, їх переможе на шляху до майбутнього, а тому зайвою є пересторога «від небезпек, які ховають путь. Там, де відвага з вірою ідуть — там перешкод немає і не буде».

Мосендз творив «наукову» поезію, сміливо в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи цим естетичне поле лірики («Спіраль стихій на скрайніх межах неба, Прудкий в орбітнім леті електрон...Від сяйв зеніту до глибин Ебену Один у Необхідності закон»). Цим шляхом у 60-х рр. йтиме І.Драч та інші «шістдесятники».

Олег Ольжич (1907 — 1944) — талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Народився 8 липня 1907 р. у Житомирі в родині визначного українського поета Олександра Олеся (Кандиби). До 16 років свого життя Олег жив в Україні. Його батько був повпредом УНР в Будапешті, через що з приходом більшовиків в Україну змушений був емігрувати. Олег разом з матір’ю в 1923 р. приїжджають до батька в Берлін, згодом родина поселилась у Горних Черношицях (поблизу Праги). В 1924 р. майбутній поет вступив до Карлового університету на археологічне відділення. В 1930 р. одержав диплом доктора археологічних наук. Тема його дисертації — «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкрилася блискуча кар’єра. Його запрошують до праці в Український вільний університет, до Чеського національного музею, Гарвардського університету. Активну участь брав молодий вчений у різних археологічних симпозіумах і конференціях. Безпосередня праця в розкопках у Чехо-Словаччині, Західній Україні, Югославії, Болгарії приносить йому славу першорядного спеціаліста з слов’янської археології. В цей час він опублікував ряд статей у престижних світових журналах, монографію, редагував наукові збірники. Але у другій половині 30-х рр. Олега привабила політична діяльність. Він став членом Організації Українських Націоналістів, згодом заступником голови Проводу ОУН. Під час Другої світової війни був керівником відділів ОУН у Правобережній Україні. В 1942 р. приїхав до Києва, де організовував підпільні групи, рух опору фашистам. Німці викрили плани українських патріотів, провели масові арешти і розстріли, під час яких загинули відомі поети Олена Теліга, І.Ірлявський. Ольжичу пощастило дібратися до Львова, де його гестапівці арештували й вивезли до концтабору Заксенгаузен (недалеко від Берліна). Його, українського революціонера, жорстоко мучили гестапівці. Він, однак, залишився незламним борцем за свободу свого народу. Своїм катам гнівно відповів: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!» Фашисти закатували його на смерть 9 червня 1944 р. Про таких борців болгарський поет Христо Ботев сказав «Хто за волю життя віддав — той не вмирає!»

Про це свідчить поезія Олега Ольжича. Збірками «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамче» (1946) поет увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозливе оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. За спогадами сучасників, Олег виховував у собі вольову натуру і вважав, що саме така цілеспрямованість потрібна майбутній відродженій Україні. Це й визначило характер його естетичних шукань, «енергійну дикцію» його творів, їхній інтелектуальний та емоційний рівні. Проте поетові були до вподоби «експресіоністичний спалах» (Б.Рубчак) і сюрреалістична недомовленість, сполучення уяви і реальності. Поет будує свою візію минулого на пралюдській та праслов’янській історії, сягає зором античної Греції та Риму, епохи Київської Русі. Він вільно оперує часовими площинами, навіть у межах одного твору («Рінь», «Поважна мова врочистих вітрин»). Око ліричного героя зупиняє свій погляд на «жорсткому прошарку ріні», повертається в первісні часи, в епоху праслов’янського племені: «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали». У такий спосіб ліричний герой ідентифікується з давнім пращуром: «Я жив колись в простому курені Над озером з ясними берегами». Водночас такі «голоси», що символізують код давньої культури, не випадкові в художньому світі поета. Вони творять відчуття взаємозв’язку і взаємозалежності культур та епох світової історії, висвітлюють контекст людської цивілізації. Це засвідчує вміння митця збагнути філософський сенс історичних подій, образів і символів.

Особливо виразно історіософська концепція Олега Ольжича знайшла своє вираження у знаменитій поезії «Був же вік золотий». Митець прагнув винести з історичних подій уроки. Мотто до твору взято із «Метаморфоз» Овідія, який, як відомо, поділяв історію на золотий, срібний та мідний віки. У всьому буянні природи, гармонії Ольжич відтворює вік золотий як дивний сон людини, як солодкий спогад. Це первісне буття людства. Другий вік — срібний, «простий і яснотверезий», у якому є «рівно всього, горя й радості, праці й забави». На його зміну прийшов вік бронзи (міді), принісши кровожадність, «грабунки і ґвалт без ліку», втрату моральності. Проте людство осмислює себе: «У змаганні зі світом, у бої з самим собою, Нам дано відрізнити зле й добре, мале й велике І прославити вірність, невинність і жертву героя». Герой, мужній воїн, фізично сильна й духовно багата людина, бентежить уяву поета. У такій людині автор підкреслює мілітарність (войовничість), що символізує прихід залізного віку,

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,

Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,

Холод віку заліза мов взори нестерпно-пекучі,

Взори того, що гарне, і того, що світло-величне.

Подібно до М.Хвильового, Ольжич, погоджуючись з ідеєю циклічності культур німецького філософа Шпенглера, вважав, що наступає відродження його Батьківщини, її культури і державності. В 1938 р. він з твердою упевненістю писав: «Героїчна доба, в першій стежі якої найшлася завдяки глибині свого переродження Україна, гряде! Чуємо її непереможний, могутній хід. Бачимо весь безмір простору, що відкривається людині героїчної духовності».

Метафорична назва збірки «Вежі» символізує вершини духовності, до яких прагне його герой — героїчна натура, сповнена дії і рішучості захищати Вітчизну. По-новому трактує Ольжич поняття героїчного, що поєднує в собі і хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства. Найвиразніше поет змальовує героїчні характери у поемах «Городок 1932» та «Незнаному воякові», присвячених підпільній революційній боротьбі українських патріотів за права рідного народу.

Великою довершеністю відзначається остання збірка поета «Підзамче», що побачила світ після його трагічної смерті. В ній мистецькою глибиною він наближається до київських неокласиків («Голландський образ», «Люкреція», «Данило»). Художня виразність і природність тропів, зокрема епітетів, неперевершені, про що з пієтетом писав Є.Маланюк. Ольжич творив поезію високої культури, прагнучи піднести українську лірику на новий щабель. Він збагатив її конденсацією вольових мотивів, інтелектуальним струменем, воскресив героїзм і героїчну етику українця.

Олена Теліга (1907 — 1942) — поетеса й революціонерка, яскрава особистість, вольова, енергійна і незвичайно вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі за незалежну Україну. Народилася в 1907 р. в Петербурзі, де її батько І.Шовгенів працював професором політехнічного інституту. Під час революції батьки повернулися до Києва і брали активну участь у творенні молодої української держави. Зазнаючи переслідувань від більшовиків, у 1923 р. разом з мамою Олена нелегально емігрувала до Чехо-Словаччини. В Празі закінчила педагогічний інститут. Тут познайомилась з поетами «празької школи» Ю.Дараганом, Л.Мосендзом, Є.Маланюком, О.Стефановичем, О.Ольжичем. Вийшла заміж за донського козака, старшину війська УНР М.Телігу і переїхала до Варшави, де вчителювала в українській школі, а інколи заробляла як манекенка (1929 — 1939). У Варшаві активно долучається до громадського життя, з 1932 р. друкує поезії у «Віснику» Д.Донцова. З початком Другої світової війни у Кракові очолила літературно-мистецьке товариство «Зарево», разом з О.Ольжичем співпрацювала у Культурній Референтурі ОУН. Коли фашисти окупували Україну, Олена Теліга у вересні 1941 року разом з похідними групами українського підпілля прибула до Рівного, а з жовтня уже діяла в Києві. За жорстоких умов окупаційного режиму організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України, редагувала український журнал «Літаври» (1941 — 42). Її як українську патріотку і голову СП України 9 лютого 1942 р. гестапівці арештували, а 21 лютого цього ж року разом із іншими борцями розстріляли у Бабиному Яру. Вона палко любила Вітчизну, виконала свій патріотичний обов’язок сповна.

Тільки посмертно вийшли збірки О.Теліги: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум’яні межі» (1977). В Україні в 1991 р. побачив світ «Збірник» її поезій та статей (фототипічне перевидання 1977 р.), а в 1999 р. вийшла збірка «О краю мій». Художній доробок Олени Теліги невеликий, але в мистецькому плані довершений. Поетеса ретельно шліфувала кожен образ, кожне слово, щоб найтонше відтворити світ почуттів ліричної героїні. У 30-х рр. Олена Теліга належала до найвизначніших українських поетес, захищала нове обличчя української літератури як духовного чинника, що сформує нову людину, борця за незалежну Україну. В поезіях та публіцистичних виступах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, орієнтир життя й творчості, які щільно пов’язуються з боротьбою за вільну Вітчизну. Продовжуючи традиції Лесі Українки, Олена Теліга сформувала принципи героїчної етики, наповненої героїчним діянням, відвагою й безкомпромісністю («Поворот», «Відповідь», «Безсмертне», «Засудженим», «Сучасникам»). Її художні шукання спрямовуються на осмислення драматичної сучасності. Тому в художньому світі поетеси панує вічний бунт, змагання за оновлений світ, протест проти безбарвної «нудоти життя». Неоромантизм визначає стильову палітру творів, зумовлює її естетичну концепцію людини. На її переконання, рідний край від неволі може врятувати новий тип українця, який вміє жити й творити для своєї нації.

Світ поезій Олени Теліги можна поділити на декілька тематичних полів: життєрадісне поле, глибокої віри в торжество справедливості, добра як діяння. Домінантою її духовності були оптимістичні настрої, радісне сприйняття життя: «Повір: незнане щось у невідому пору Тебе зустріне радісним — живи!». В поезії «Лист», присвяченій Л.Мосендзу, поетеса зізнається, що в житті не переносить сірості, невиразності: «У мене дні бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим, законам І тиснуть в серце вогненну печать, І значать все не сірим, а червоним». Червоний колір символізує боротьбу у житті, що «не чіпає лиш раба».

Тематичне поле неспокою охоплює і громадянську, й інтимну лірику. Активна життєва позиція — ідеал поетеси. Навіть в інтимній «Вечірній пісні» лірична героїня Олени Теліги, прощаючись з коханим, споряджаючи його в похід, коли «простори проріже сурма», говорить йому напутні слова: «Тобі ж подарую зброю: Цілунок гострий, як ніж, Щоб мав ти в залізнім свисті Для крику і мовчань — Уста рішучі, як вистріл, тверді, як лезо меча».

Таким же цілісним окреслюється у ліриці поетеси тематичне поле вибору. Безкомпромісна позиція зумовлює життя героїні, ідеал, пошук гармонії, мету до майбутнього і невблаганну смерть у боротьбі, яку вона сміливо приймає як борець («По ваших же слідах підемо ми на смерть»). Через те Д.Донцов назвав Олену Телігу «поеткою вогненних меж».

Свої поезії найчастіше авторка будує на антитезах, у такий спосіб розвиваючи ліричний сюжет і виливаючи свій настрій. У вірші «Гострі очі розкриті в морок» перша строфа змальовує неспокійну безсонну ніч, друга — врівноважений день, третя — підсумкова, вибухова: «Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятися зміг!» Домінуючим настроєм лірики поетеси був оптимізм, світла віра у відродження державності України. Читача заворожує у її поезіях ніжне щиросердя, стоїцизм і відвага героїні. Українську поезію Олена Теліга збагатила сміливою образністю, романтичними пориваннями душі й «романтичною самоопанованістю» (Ю.Шевельов), ліричною інтенсивністю й експресією.

Олекса Стефанович (1899 — 1970) — один із елітних поетів «празької школи», який найбільше цінував самодостатність мистецтва. Народився 5 жовтня 1899 р. в с. Милятин (тепер Острозький р-н Рівненської обл.) в родині православного священика. В 1919 р. закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі. 1922 р. емігрував до Чехо-Словаччини, де й закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928), хоча одночасно студіював філологічні науки в Українському вільному університеті. 1932 р. захистив докторську дисертацію «А.Метлинський як поет», але не мав постійної праці і завжди жив у матеріальній скруті. В 1944 р. його насильно вивезли на примусові роботи в Німеччину. З 1949 до 23 грудня 1970 р, тобто до своєї смерті, жив у США, у м. Буффало. Жив самотньо й вкрай бідно, завжди тужив за Україною. «Мій Хрест — мій тягар, моя дорога», — говорив митець собі, перебуваючи в забутті й самовідчуженні. Помер у будинку для перестарілих. За його труною йшло тільки двоє чоловік: поет Б.Рубчак і критик І.Фізер.

Друкуватися О.Стефанович почав з 1923 р. в емігрантських журналах — «Нова Україна», «Веселка», «Український студент», а згодом у львівському «Літературно-науковому віснику». В Празі поет видав дві збірки «Поезії» (1927), «Стефанос І» (1938). Був незвично скромною і вимогливою до себе людиною, а тому наступні збірки «Стефанос ІІ», «Кінецьсвітнє» і «Фрагменти» увійшли тільки у «Зібрані твори», що їх після смерті поета видав у Торонто Б.Бойчук (1975). Сучасники митця згадують, що він дуже докладно опрацьовував свої поезії, буквально карбував, шліфував їх, домагаючись, щоб кожне слово звучало точно й виразно. Як талановитого митця, його приваблювали досконала версифікація, мелодика рядків, витонченість і змістовна вагомість образів. Він був тонким майстром ритмомелодики, вишуканих рим, зокрема й внутрішніх, доводячи до віртуозності асонансне й алітераційне звучання поезії: «В сріблі місяця лебеді срібні. Срібні лебеді в срібній воді» («От високо став місяць у небі»).

Як лірик зазнав деякого впливу поетики символізму, що виразно помітно в першій збірці. Поетичні образи, почерпнуті часто з волинського фольклору, відбивають багатий світ природи і почуттів ліричного героя («Ходить Осінь, молодиця смаглолиця», «Бабине літо літає на вітрі»). Його ранні пастельно-осінні пейзажі елегійні й зігріті теплими почуттями. Акварельні й барвисті краєвиди рідної Волині, по-рембрантськи колоритні картини селянського достатку, запахи яблук, рябини, вина, літепло відтворені живописно й виразно. Осінь у Стефановича персоніфікована і діє то в образах смаглолицьої волинянки, молодиці з голубими очима, то сумної вдови, що білить на зиму хатину, то княгині Лади. З дивовижним лаконізмом, але рельєфно чітко відтворює простір рідних країв, що залишився в пам’яті ще з дитинства і юності. У триптиху «Волинські сонети» поет з ніжним трепетом змальовує рідний Кременець, легендарну гору Бону, яка вся «у соняшному дзвоні», землю древлян село Велику Глушу. Але з особливим ліричним настроєм поет змальовує «лінивую Горинь», яка повільно і тихо несе свої голубі води, символізуючи «сонливую Волинь». Сонет «Волинь» поет завершує вибуховим метафоричним і риторичним запитанням: «Як увінчать годину цюю млосну, Як закричать в цій важкій тишині, Щоб раптом все прокинулося зосну?» І.Фізер у передмові до «Зібраних творів» Стефановича підкреслив, що поет все життя прожив у містах, серед «згеометризованого бетону і сталі», але не став поетом-урбаністом, бо в своїй поетичній уяві «снував мініатюри про синю волинську далечінь, про молоду княгиню осінь, про каскади золотого дощу, про Ярил та Либедів», тобто був вільним від насилля емпіричного світу. Словом, природа у нього — це рідна волинська земля, дорогий серцю образ якої він проніс крізь усе життя.

У художній картині світу Стефановича важлива роль відводиться образам давньої української історії та міфології. Невичайно цікаву інтерпретацію дав поет «Плачу Ярославни», де змальовано величний у своїй трагічності образ Ярославни: «Чуєш? Зозулею хоче злетіти, Хоче у далеч кудись...Чув те квиління жіноче, що вітер, З мурів здійнявшись, доніс. “Я б, — каже, — в зелень його перенесла, В зелень з кривавих калюж! Дайте мені ви для синяви всела! О, не даєте... Чому ж?..”». Звертається митець і до доби козаччини, оспівуючи Петра Дорошенка й Богдана Хмельницького як державотворчих мужів, що виборювали незалежну Україну («Дорошенко», «Богдана стрічають»).Їх святий заповіт незалежної України взяли герої Базару й Крут.

Поезія «Крути» (1933) — одна із перлин лірики О.Стефановича, співзвучна «Пам’яті тридцяти» П.Тичини. Це реквієм трьомстам полеглим київським студентам, учням та курсантам, які героїчно, до останнього подиху під Крутами 29 січня 1918 р. захищали суверенітет України від кількатисячної військової частини більшовицької російської армії, якою керував жорстокий М.Муравйов. Митець драматичними фарбами змальовує бій, карбує динамічні образи й напружені картини. Українські патріоти мужньо витримують шалені атаки ворога, але немає патронів, сили нерівні: «Як захлиналися співами ви, Так захлинулися кров’ю. О, ви уміли за Неї (Україну — М.Т.) лягти, Мужньо лягти і діточо, Вміли холодную млу пропекти Жаром багряних сорочок!». Героїзуючи подвиг молоді, поет вірить, що кров за незалежність Вітчизни пролито недаремно, пам’ять трагедії під Крутами буде бити на сполох, будити совість кожного українця. Головна ідея твору — віра у перемогу ідеалів, за які боролося молоде покоління борців. Це ідеали найсвятіші, ім’я яким — незалежна Україна:

Ваша загуба за Весну ясну,

Ваші зарубані весни —

Громом німоти байдужжя і сну,

Криком кривавим — воскресни!

Сходять нам ваші невгасні сонця,

Дзвонять серця ваші вічні,

Ваші квітневі, травневі серця,

Криком кривавим — воскресни!

Образ Весни, символ національної революції, коли Україна здобула незалежність, — це тичинівський образ, але у Стефановича він символізує тяжку долю Вітчизни у ХХ ст. У сонеті «Багряна піраміда» поет змальовує закривавлену, «у пурпурі від ран» Вітчизну, трагічний образ якої постає і в поезіях «До Базару», «До Бродів», «Вічна слава» та ін. Свідком трагічної української історії виступає золотоверхий вічний Київ в однойменній поезії.

Поети празької школи, отже, доповнювали й піднесли на високий щабель розвитку українську літературу міжвоєнних десятиліть. Адже вони зверталися до тем, ідей та образів, котрі в радянській Україні були заборонені. Тематичні обрії їх творів широкі, охоплюючи в своє художнє поле античні й середньовічні мотиви, котрі перегукуються із болючими проблемами ХХ ст. Біблійні сюжети відтінюються образами сучасників, борців за волю України. Їхня творчість окрилювала полум’яна любов до поневоленої Вітчизни, підсилювалась ренесансом української культури 20-х рр., що засвідчувало велику визвольну енергію української нації. Внаслідок цього національна проблематика й герої української історії (заборонені радянською владою в батьківщині, згадаймо, наприклад, переслідування В.Сосюри за поеми «Махно», «Мазепа»), гуманістичний пафос й вольове напруження їхніх творів по-своєму оригінально зображали тогочасну добу й служили ідейною зброєю в боротьбі за суверенну Україну.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Які історичні обставини зумовили появу «празької школи» поетів? Які естетичні засади захищали вони? У чому своєрідність історіософських мотивів поетів-пражан?

Розкажіть про основні факти життя й творчості Ю.Дарагана. Окресліть джерела й тематичне коло його лірики. Який вплив на художні шукання поета мали «Сонячні кларнети» П.Тичини? Порівняйте поезії цих митців. Що спільного, а що відмінного в поезіях цих митців?

Під впливом яких факторів формувався світогляд Л.Мосендза? В яких вчинках виявились такі риси його вдачі, як патріотизм, національна свідомість, громадянська мужність, працелюбство? У чому полягає новаторство поета в поезії «Балада про побратима»? Визначіть віршовий розмір твору, характер римування, висвітліть жанрові особливості й поетику. Розкрийте композиційні особливості вінка сонетів «Юнацька весна». До яких жанрових різновидів лірики звертався поет? Які художні відкриття здійснив Л.Мосендз в українській поезії? Які його традиції продовжив І.Драч?

Висвітліть основні віхи життя Олега Ольжича. Поміркуйте, чому воно було життям-подвигом, синівським служінням Україні. Чим визначається інтелектуальний та емоційний рівні лірики поета? Якою окреслюється історіософська візія Ольжича в його творах?

Якій ідеї присвятила своє життя Олена Теліга? Як це позначилось на її ліриці. Дослідіть основні принципи героїчної етики поетеси. Які тематичні поля можна визначити в художньому світі лірики Теліги? В чому полягає неоромантичний пафос її творчості?

Яким був у житті О.Стефанович? Як він ставився до творення поезії? Яких художніх вершин досяг митець? У чому естетична неповторність пейзажів Стефановича? Порівняйте художню самобутність «Плачу Ярославни» Шевченка й однойменну поезію Стефановича. Напишіть твір на одну із тем: «Тема Крут у ліриці П.Тичини й О.Стефановича», «Поетичний образ України в творах поетів «празької школи», «Героїчний характер ліричного героя в ліриці поетів «празької школи».

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Гроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. — К., 1997.

Ільницький М.М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20 — 30-х років. — К., 1992.

Неврлий М. Празька поетична школа // Муза любові й боротьби. Українська поезія празької школи. — К., 1995.

Череватенко Л. «Я камінь з Божої пращі» // Ольжич О. Незнаному воякові. — К., 1994.

Просалова В. Поезія «празької школи». — Донецьк, 2000.

Салига Т.Ю. Високе світло. — Львів, 1994.

Черняк Б. Олена Теліга. Життя і творчість — К.,1997.

Шелест В. Поезія Леоніда Мосендза // Українска мова і література в школі. — 1992. — № 1.