Lekcija_8

Лекція 8. Науковий стиль і його засоби у професійному спілкуванні

1.Становлення і розвиток наукового стилю української мови.

2.Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки.

Мовні засоби наукового стилю.

3.Оформлювання результатів наукової діяльності. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.

4.Анотування і реферування наукових текстів.

5.Основні правила бібліографічного опису джерел, оформлювання покликань.

6.Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату.

7.Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті.

8.Основні вимоги до виконання та оформлювання курсової, бакалаврської робіт.

9.Рецензія, відгук як критичне осмислення наукової праці.

10.Науковий етикет.

Література до заняття

1.Кияк Т. Апологія лінгвістики фахових мов // Українська термінологія і сучасність: Збірник наукових праць. Вип. VII / Відп. ред. Л. О. Симоненко. – К.: КНЕУ, 2007.

–С. 18 – 21.

2.Коваль А. П. Науковий стиль сучасної української літературної мови. Структура наукового тексту. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1970. – 306 с.

3.Наконечна Г. Про основні параметри дефініцій термінознавчих одиниць // Проблеми української науково-технічної термінології: Тези доповідей 4-ї Міжнародної наукової конференції. – Львів: Вид-во Держ. ун-ту «Львівська політехніка», 1996. – С. 12 – 13.

4.Погиба Л. Г., Грибіниченко Т. О., Голіченко Л. М. Українська мова фахового спрямування. Підручник / Л. Г. Погиба, Т. О. Грибіниченко, Л. М. Голіченко. – К.: Кондор, 2011. –352 с.

5.Полюга Л. Термін у науковому тексті // Проблеми української науковотехнічної термінології: Тези доповідей 4-ї Міжнародної наукової конференції. – Львів: Видво Держ. ун-ту «Львівська політехніка», 1996. – С. 7 – 8.

6.Саєвич І Термін і слово: стан, проблеми і шляхи вирішення // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Вип. 29. – Львів: ЛНУ, 2000. – С. 230 – 235.

7. Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія» , 2010. – 216 с.

8.Симоненко Л. Лінгвістичні проблеми унормування наукової термінології // Українська термінологія і сучасність: Збірник наукових праць. Вип VІІ / Відп. ред. Л. О.

Симоненко. – К.: КНЕУ, 2007. – С. 21 – 25.

9.Симоненко Л. Українська наукова термінологія: стан та перспективи розвитку

//Українська термінологія і сучасність: Збірник наукових праць. Вип. ІV / Відп. ред. Л. О.

Симоненко. – К.: КНЕУ, 2001. – С. 3 – 8.

1.Становлення і розвиток наукового стилю української мови

Усвітовій мовній практиці виникнення і розвиток наукового стилю пов'язано з еволюцією різних галузей наукових знань, різноманітних сфер діяльності людини. Спочатку стиль наукового викладу був близький до стилю художньої оповіді. Саме тому наукові праці Піфагора, Платона і Лукреція відрізняються особливим, емоційним сприйняттям явищ. Відокремлення наукового стилю від художнього відбулося в олександрійський період, коли в грецькій мові,

поширивши свій вплив на весь тодішній цивілізований світ, стала створюватися наукова термінологія. Згодом вона збагатилася за рахунок латині, яка стала інтернаціональною науковою мовою європейського середньовіччя. В епоху Відродження вчені прагнули до лаконізму і точності наукового опису, вільного від емоційно-художніх елементів викладу, які суперечать абстрактно-логічному відображенню природи. Відомо, що занадто "художній" характер викладу Галілея дратував Кеплера, а Декарт знаходив, що стиль наукових доказів Галілея надмірно

"белетризований". Надалі зразком наукової мови став суворо логічний виклад Ньютона.

Науковий стиль і його основні мовні засоби простежується ще в давній книжній українській мові. Він сформувався під впливом грецької і латинської мов, які викладалися тоді в усіх вищих школах України. Саме з цих мов перекладалися наукові книги, тому що латина була мовою наук усієї Європи.

Почасти науковий стиль формувався з власне українських мовних засобів шляхом спеціалізації вжитку їх і термінологізації значень. Свідченням цього є наукові книги-монографії, трактати, лексикони, прогностики, послання, бесіди,

що готувалися і видавалися українськими вченими в Острозькій академії,

Львівському братстві («Адельфотес»), Києво-Могилянській академії, Києво-

Печерській лаврі та в інших навчальних закладах, братствах, монастирях України. Відсутність наукових установ та вищих навчальних закладів в Україні

за часів російського панування, постійні заборони царського уряду викладати і друкувати книги українською мовою негативно позначилися на розвитку наукового стилю. Науковий стиль нової української мови почав формуватися з середини XIX ст. спочатку як науково-популярний стиль.

Журнал «Основа» та заснована у 1868 р. «Просвіта» були єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців, техніків, господарників.

Вони видавали статті й брошури, порадники, календарі з народногосподарської,

ім. Т. Г. Шевченка», основною метою якого був розвиток науки, освіти,

культури. У 1893 р. воно реорганізувалося в «Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка» і мало історико-філософську, філологічну та математико-

природничу секції. Товариство видало чимало матеріалів з історії,

фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р.

почало діяти «Українське наукове товариство» у Києві. У ньому українською мовою видавали наукові записки, збірники, матеріали, періодичні видання

(часописи, вісники) та монографічні праці й підручники з історії, літератури,

економіки, права, філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики,

хімії, техніки. Розвитку наукового стилю сприяли такі видатні українські вчені,

як І. Франко, М. Драгоманов, К. Михальчук, С. Подолинський, І. Верхратський,

А. Кримський, М. Сумцов, В. Гнатюк та ін.

Наприкінці XIX ст. уже були вироблені загальнонаукова, гуманітарна й фахові термінології, що відображали рівень науки на той час: аналіз, синтез,

абстракція, аргументація, аспект, генеза, принцип, проблема, процес,

абсолютизм, автономія, методологія, об'єкт, об'єктивний, опозиція, орган,

організація, позитивізм, полеміка, політична економія, інституції, кооперація,

солідарність, продуктивні сили, пропаганда, ритміка, епідемія, діагностика,

аналітичний, раціональний, симетричний та ін.

У 1921 р. при Академії наук України організовано Інститут української наукової мови, основним завданням якого було вироблення спеціальної термінології з різних галузей знань і впровадження української мови у всі

сфери суспільного життя. Однак тоталітарний режим, що утвердився в СРСР уже на кінець 20-х років, жорстоко обірвав ці починання. І хоча термінологічні комісії Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні намагалися інтенсивно працювати, але особливого попиту на українську термінологію не було, бо українська мова витіснялася російською з управління, науки, виробництва,

школи.

З прийняттям Закону про мови в УРСР, яким за українською мовою визнано її державний статус в Україні, з утвердженням незалежної Української держави почався процес оздоровлення наукової термінології, визначення специфіки та шляхів збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук питомо українськими термінами і терміносполученнями. Слід пам'ятати, що жодна мова не має суто своїх терміносистем, без запозичень. Природа наукового стилю така, що він більш або менш інтенсивно, але завжди запозичує як лексичні терміни інших мов. По-

сучасному його можна назвати інтерактивним.

2.Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки. Мовні засоби наукового стилю

Сфера використання наукового стилю мови – наукова діяльність,

науково-технічний прогрес суспільства, освіта, навчання. Призначення наукового стилю – систематизування, пізнання світу. Також цей функціональний різновид літературної мови служить для повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій,

роз'яснення явищ, систематизації знань, викладу матеріалу, представлення наукових даних суспільству.

До ознак наукового стилю належать інформативність, понятійність і предметність, об'єктивність, логічна послідовність, узагальненість,

однозначність, точність, лаконічність, доказовість, переконливість, аналіз,

синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки.

Мовними маркерами наукового стилю вважають абстрактну лексику,

символи, терміни, схеми, таблиці, графіки, іншомовні слова, наукову фразеологію (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання,

однозначну загальновживану лексику, безсуб'єктність, безособовість синтаксису, відсутність усього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання (емоційно-експресивні синоніми, суфікси, багатозначні слова,

художні тропи, індивідуальні неологізми).

Наукові тексти мають чітку структуру. Для текстів наукового стилю властиве послідовне членування на розділи, параграфи, пункти, підпункти.

Науковий стиль має чітко організований синтаксис. У наукових текстах

переважають речення складної, але «правильної» будови, часто ускладнені зворотами, нанизуванням іменних форм. У реченнях багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм. З наявних дієслівних форм частіше вживаються безособові, узагальнені чи неозначені.

Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий (монографія, стаття,

наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівців – книги, статті у неспеціальних журналах); науково-

навчальний (підручники, лекції, бесіди тощо).

Зберігаючи основні ознаки стилю, для кожного з підстилів і жанрів властиві свої особливості використання мовних засобів. Власне науковий підстиль має інтернаціональну символіку, універсальні загальнонаукові терміни. Науково-популярний підстиль використовує й елементи художнього мовлення (епітети, порівняння, метафори), щоб зацікавити читача. Для науково-

навчального характерна доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямована на активізацію мислення слухачів, поступове, послідовне уведення термінологічної лексики.

Слід зауважити, що призначення текстів власне наукового підстилю –

об'єктивувати наукові відомості і кінцеві результати аналітико-синтетичної переробки інформації, основна функція – пояснювати наукову ідею.

Основними жанрами власне наукового стилю є монографія, стаття, наукова доповідь, аналітичний звіт. У межах власне наукового підстилю можна

виділити науково-інформативний з жанрами: реферат, огляд, анотація, резюме

– та науково-довідковий (довідники, словники, каталоги).

Монографія – це одноосібно чи колективно написана книга, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено матеріал та результати вагомого наукового дослідження або об'єднано однією темою кілька досліджень.

Монографію створюють, коли зібрано й опрацьовано значну кількість фактичного матеріалу, одержано переконливі висновки, а її автор (чи автори)

має свою наукову гіпотезу чи концепцію вирішення актуальної наукової проблеми. У монографії обов'язково мають бути теоретичні розділи, висновки і наукова література. Стиль викладу — об'єктивований (безсуб'єктивний),

логічний, точний і чіткий.

Стаття – це надрукована в часописі або збірнику наукова робота невеликого розміру, присвячена певній проблемі, питанню і розрахована на фахівців, які розв'язують цю проблему. Статті бувають повідомлювальні (про нові результати), оглядові, аналітичні (підсумки), дискусійні (про спірні питання).

Реферат – це короткий виклад результатів наукового пошуку (наприклад,

автореферат – виклад основного змісту дисертації) або кількох праць з якоїсь наукової проблеми. У рефераті повинно бути стисло, але точно відображено основний теоретичний зміст реферованої роботи та довідковий апарат (власні публікації, список наукової літератури).

Дисертація – власне науково завершене дослідження, яким відкрито новий напрям у науці, започатковано досі невідомий підхід чи вирішено складну проблему, досліджено невідомі досі аспекти наукової проблеми або розв'язано низку завдань, що забезпечать поступ у цій проблемі зокрема чи галузі знань загалом. Дисертація має визначені розмір і чітку структуру,

стандартні композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом цього дослідження. Наприклад: мовні формули –

актуальність теми дослідження зумовлюється...; наукова новизна роботи полягає...; здійснений аналіз дає підстави зробити висновок, що... —

продовжуються і підтверджуються мовними конструкціями, що містять конкретний зміст дослідження.

У вступі дисертації автор обґрунтовує вибір теми, розкриває актуальність дослідження, вказує його мету й завдання, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, апробацію і структуру роботи. Основна частина дисертації складається з розділів, перший з яких, як правило, є теоретичним або присвячений історії питання, інші репрезентують оригінальне авторське дослідження, його основні теоретичні положення. Жанр дисертації передбачає у композиційно-мовних формах виклад логічного механізму доказів: теза, доказ

(аргумент і спосіб доказу — ствердження або заперечення). Теза – це думка або положення (в дисертації може бути гіпотеза), яку ще треба довести і підтвердити, проілюструвати. Докази (аргументи) – це також думки або положення, які або не потребують доведення (аксіоми), або вже доведені,

перевірені іншими дослідниками, тому дисертант може ними послуговуватися

(але обов’язково слід вказувати на першоджерело інформації). Спосіб доведення – це пошук шляхів логічного зв'язку і його форм між тезою і доказом. Це, власне, і має бути основною частиною дослідження. Саме тут можуть бути одержані нові його результати. Спростування – це логічний прийом доказу неістинності тези. Факти можуть не підтвердити систему аргументів, суперечити висунутому положенню.

У процесі доведення істинності того чи іншого наукового положення дотримуються законів логіки (тотожності, заперечення, виключення третього,

достатньої підстави) та методів наукового пошуку (індуктивного,

дедуктивного, аналогійного, концентричного, контрастного тощо).

Цінність роботи виявиться у висновках, котрі формуються під час підведення підсумків. Список джерел та наукової літератури засвідчить, з

одного боку, об'єктивність і достовірність дослідження, а з іншого – рівень наукової обізнаності автора у порушеній проблемі й галузі знань загалом.

Науково-навчальний підстиль має два основні жанри (види літератури):

підручники і навчальні посібники.

У текстотворенні підручника та навчального посібника є спільне і відмінне. До спільних ознак слід віднести: науковість; об'єктивність викладеного матеріалу; відповідність його навчальній програмі; наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу; доступність подачі матеріалу, спрямована на активізацію мислення учнів, студентів; поступове і послідовне введення термінологічної лексики; суворе дотримання норм української літературної мови; культура й естетика мовлення автора та ілюстрацій.

Розрізнення мовних жанрів підручника і навчального посібника стосується способів подачі матеріалу і мовного викладу.

Підручник подає весь обов'язковий зміст навчального курсу. Навчальний посібник може розглядати не всі розділи, теми, проблеми, а ті, що, на думку автора, потребують особливої уваги, або подавати матеріал ширше. Посібник може давати, крім основних або й без них, додаткові відомості, тому що він може бути вільнішим, емоційнішим, суб'єктивно-авторським. Часто навчальний посібник є першою спробою підручника і в наступних виданнях переростає в нього.

Мовні засоби наукового стилю

Для текстів наукового стилю властива низка спільних рис, що виявляються незалежно від характеру тієї чи іншої науки (природничих,

точних, гуманітарних) та відмінностей між жанрами висловлювання

(монографія, наукова стаття, доповідь, підручник і т. д.), що дає можливість говорити про специфіку стилю в цілому. Разом з тим цілком природно, що,

наприклад, тексти з фізики, хімії, математики помітно відрізняються за характером викладу від текстів з філології або історії.

Однією з характерних рис наукового стилю є логічна послідовність викладу, упорядкована система зв'язків між частинами висловлювання,

прагнення авторів до точності, стислості, однозначності при збереженні насиченості змісту.

У процесі вивчення курсу ми згадували про комунікативні якості

літературної мови. Про них необхідно пам’ятати під час створення наукового

тексту. Так, логічність – це наявність смислових зв'язків між послідовними

одиницями тексту.

Послідовність як комунікативна ознака властива тільки тому тексту, у

якому висновки випливають зі змісту, вони несуперечливі, текст розбитий на окремі смислові відрізки, що відображають рух думки від часткового до загального або від загального до конкретного.

Ясність як якість наукової мови передбачає зрозумілість, доступність.

За ступенем доступності наукові, науково-навчальні та науково-популярні тексти розрізняються за матеріалом і за способом його мовного оформлення.

Точність наукової мови забезпечує однозначність розуміння, відсутність розбіжності між означуваним і його визначенням. Тому в наукових текстах, як правило, відсутні подібні, експресивні засоби; слова використовуються переважно в прямому значенні, частотність термінів також сприяє однозначності тексту.

Крім того вимоги точності, які властиві науковому тексту, роблять обмеження на використання образних засобів мови: метафор, епітетів,

художніх порівнянь, прислів'їв і тощо. Проте іноді такі засоби можуть проникати в наукові твори, тому що науковий стиль прагне не тільки до точності, але і до переконливості, доказовості. Іноді подібні засоби необхідні для реалізації вимоги ясності, дохідливості викладу.

Характерною ознакою стилю наукових робіт є їх насиченість термінами

(зокрема, інтернаціональними). Не слід, однак, переоцінювати ступінь цієї насиченості: в середньому термінологічна лексика зазвичай становить

15 – 25 відсотків загальної лексики, використаної в роботі. Також слід зауважити, що помітну роль у виробленні стилю наукових робіт відіграє

використання абстрактної лексики.

Лексичний фонд наукової мови формують три основні групи:

загальновживані слова, загальнонаукові слова і терміни. У будь-якому науковому тексті загальновживана лексика становить основу викладу.

Передусім відбираються слова з узагальненим і абстрактним значенням

(буття, свідомість, фіксує, температура). За допомогою загальнонаукових

слів автори зазвичай описують явища і процеси в різних галузях науки і техніки

(система, питання, значення, позначити). Однією з особливостей вживання загальнонаукових слів є їх багаторазове повторення у вузькому контексті.

Термін – це слово чи словосполучення, яке точно і однозначно називає предмет, явище чи поняття науки і розкриває його зміст. Термін несе логічну інформацію великого обсягу. У тлумачних словниках терміни супроводжуються позначкою "спеціальне".

Морфологічні риси наукового стилю:

переважання іменників;

частотне вживання абстрактних іменників (проблема, ідея, явище,

стан);

використання у множині іменників, що не мають у звичайному вживанні форм множини (вартості, часи);

вживання іменників однини для узагальнених понять (береза,

кислота);

вживання майже виключно форм теперішнього часу в позачасовому значенні, що вказує на постійний характер процесу (виділяється, наступають).

Абстрактність наукового стилю помітна і на граматичному рівні – у

виборі форм слова і в побудові словосполучень і речень. Найбільше особливостей вживання в науковому стилі має дієслово.

Як вже було зазначено, типовим для текстів наукового стилю є вживання форм теперішнього часу дієслова, і ці форми, характеризуючи досліджуване явище, мають позачасове значення. Позачасове значення набувають і форми минулого часу. Чергування форм теперішнього і минулого часу в інших стилях робить мову образною, "живописною", в науковому ж стилі чергування форм теперішнього і минулого часу вказують на закономірність явища, а також на причинно-наслідковий зв’язок, що підкреслено в контексті.

У науковому стилі частіше вживаються дієслова недоконаного виду

(близько 80% від усіх дієслів), оскільки від них утворюються форми теперішнього часу, які, як вже сказано вище, мають позачасове узагальнене значення. Дієслова доконаного виду вживаються значно рідше (20%) і