54. Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель у 19 ст.

В середині XIX ст. беззастережним лідером українського руху були наддніпрянські діячі, українофіли. Наслідком репресивної політики російського уряду (Емський указ 1876 р., підрив громадівського руху, початок інтелектуальної та політичної еміграції членів Київської громади, цензурні утиски, несприятлива мовна ситуація) було те, що наддніпрянські діячі вперше виказали думку про перенесення центру українського руху з Наддніпрянщини до Галичини.

В політичному відношенні Галичина мала сприятливі умови для розвитку українського руху. Українці Галичини хоча і обмежено, але користувалися демократичними правами - вибору своїх представників до крайового сейму та австрійського парламенту, мали вільну українську пресу, умови для розвитку української мови, літератури, освіти, науки.

У східних і західних українців на зламі XIX-XX ст. витворюється спільна національна свідомість, складовою якої було усвідомлення етнічності, географічної та мовної єдності. Галицькі українці сприймають усталену для наддніпрянців назву "Україна", "українець". Створена українська літературна мова на основі полтавсько-київського діалекту доповнювалася галицькими елементами (з наукової, політичної, промислової галузей).

Генераторами суспільно-політичних ідей, громадських проектів, історичних концепцій виступали наддніпрянські українці, які стояли на підґрунті потужної східної інтелектуальної традиції. Наддніпрянські письменники, літератори, публіцисти, партійні діячі до 1906 р. друкувалися в періодичних виданнях Галичини.

55. Проблема формування української нації у 19 ст.

Цей процес формування української нації проходив важко і своєрідно. Особливістю етнічних процесів в Україні в II пол. XIX ст. було те, що українці жили в різних державах і величезна їх частина опинилась в стороні від прогресивних капіталістичних перетворень. Українці в переважній більшості залишились аграрним народом, ніж індустріальним. А так як йшов процес обезземелення бідноти, то українці поряд з переїздом до міст переселялись на Північний Кавказ, Нижнє Поволжя, Сибір, Далекий Схід Земля від узбережжя Японського і Охотського морів до Забайкалля навіть стала називатися “Зеленою Україною”.

Українська нація формувалася й розвивалася переважно як селянська. За даними перепису 1897 р. 84% населення України, яке було під владою Російської імперії, становили селяни. Із загальної кількості 1.5 млн. робітників України чотири п'ятих були місцевими уроженцями. Проте-в машинобудівній і металургійній промисловості та на шахтах Донбасу і взагалі в містах південного регіону переважали робітники, що прибули сюди з російських губерній. Чиновницько-бюрократичний апарат таінтелігенція теж розмовляли російською мовою. В основному неукраїнською була і буржуазія, в якій визначне місце належало росіянам, євреям та іноземцям. Тому українські міста перетворились в центри російськомовної культури, населення яких, що вважало українську мову своєю рідною, складало меншість. Отже, на кінець ХІХ - початок XX ст. українська нація в сучасному значенні цього слова не склалась, що й обумовило всі наступні події.

Гальмуючими факторами утворення української нації слід вважати не тільки проживання народу в різних країнах і проведення ними колоніальної політики. Близькість російського і українського етносів, що обумовлювало могутній тиск великоросійської етнічної культури на українців і їх русифікацію, також заважали формуванню українського народу в націю.