Регіональна економіка

схема необхідна для реалізації стратегії соціально-економічного розвитку регіонів, зокрема для розроблення моделі регіональної політики (табл. 5.2).

Підтвердженням обґрунтованості наведеного у табл. 5.2 районування є такі аргументи:

1)соціально-економічний район може бути тільки тоді повноцінним, якщо він формується навколо потужного ядра чи системоформуючого центра - великого міста з розвиненими функціями. В Україні таких міст 6. Це п'ять містмільйонерів (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса) і місто Львів - єдине велике місто в західній частині країни, яке наближається до мільйонного рубежу і виконує, так би мовити, столичні функції для цієї частини країни;

2)для того, щоб Україна як господарський і політичний організм була стійкою, навколо столиці має бути сформоване потужне та стійке ядро у вигляді соціально-економічного району.

Таблиця 5.1

Схема соціально-економічного районування України за Ф.Д.Заставним

Таблиця 5.2

Схема соціально-економічного районування України ІРД НАН України

41

У Законі України «Про концепцію державної регіональної політики» (далі Концепція) пропонується мережа економічних районів України у такому складі (табл. 5.3):

Таблиця 5.3

Схема соціально-економічного районування України згідно з Концепцією

Запропонований проект нової мережі економічних районів відповідає науковим критеріям економічного районування, але не позбавлений недоліків. Це стосується виділення Поліського району, Чернігівська область якого завжди мала тісні багатогалузеві зв’язки з Києвом, тому її доцільніше віднести до Центрального району. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району, точнішою була назва Північно-Східний.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України з

42

метою прогнозування, розробки регіональних програм і схем природокористування, розміщення продуктивних сил та розселення населення.

43

ТЕМА 6. РЕГІОН У СИСТЕМІ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ

План

6.1.Сутність та передумови територіального поділу праці.

6.2.Поняття та показники обліку регіонального ринку праці.

6.1.Сутність територіального поділу праці

На основі вивчення територіального поділу праці розкривається дія закономірностей розміщення продуктивних сил, спеціалізації господарства та комплексно-пропорційного розвитку регіонів.

Територіальний поділ праці – об’єктивний процес розвитку продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності.

Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями і проходить на основі розвитку спеціалізації господарських регіонів і взаємозв’язків між ними через обмін.

Господарська спеціалізація і товарний обмін виконують в територіальному поділі праці різні і протилежні функції:

1)диференціюють господарство регіонів країни на виробництво певних видів продукції і перетворюють їх у взаємозалежні;

2)об’єднують ці регіони як взаємопов’язані частини єдиного цілого. Поділ праці між районами країни має винятково важливе значення для

розвитку теорії розміщення продуктивних сил та економічного районування. Об’єктивно існуючими передумовами для виникнення та розвитку

територіального поділу праці є природні умови і ресурси. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва і обміну, оскільки в одних і тих же природних умовах можливий різний територіальний поділ праці та різні напрямки територіальної спеціалізації. В одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції, але яким з них треба віддати перевагу - це залежить від економічних факторів. Адже одна і та ж продукція в різних районах виробляється з неоднаковими суспільними затратами. Перевагу надають тим районам, в яких затрати на одиницю продукції є найнижчими. Так, наприклад, лісостепові райони України спеціалізуються на вирощуванні цукрових буряків і виробництві цукру, бо тут затрати на одиницю готової продукції найнижчі у порівнянні з поліськими і степовими районами. Однак це не означає, що в інших районах не можна займатись цим виробництвом. Просто там воно буде менш вигідним для суспільства через значно вищі затрати на виробництво продукції.

Рушійними силами територіального поділу праці є рівень розвитку науково-технічного прогресу, спеціалізація виробництва в економічних

44

регіонах та економічний ефект виробництва. Однак головним рушієм розвитку територіального поділу праці в сучасних умовах є економічний ефект.

Показником економічної ефективності територіального поділу праці є різниця вартостей продукції на місці її виробництва і на місці збуту. У вигляді нерівності цей показник має вигляд:

де ЦС - ціна товару на місці продажу (споживання); Цв - ціна товару на місці його виробництва;

S - транспортні витрати.

Чим більша різниця між лівою і правою частинами нерівності, тим ефективніший територіальний поділ праці. Тобто ціна на товар на місці його виробництва та на місці збуту повинні знаходитись між собою в такому співвідношенні, щоб різниці між ними вистачило на покриття витрат на перевезення продукції. Отже, економічний ефект залежить від продуктивності праці в різних регіонах та від транспортних витрат на перевезення товарів.

Крім цього, треба враховувати інші вигоди від територіального поділу праці:

-компенсацію витрат, пов’язаних з доставкою і реалізацією;

-збільшення капіталовкладень при освоєнні нових родовищ корисних копалин;

-фінансування капітального будівництва.

Розвиток територіального поділу праці і рівномірне розміщення продуктивних сил несумісні, вони навіть суперечать одне одному. Кожен район як господарська система продуктивних сил є одночасно підсистемою в народному господарстві країни. Всі економічні райони функціонують на основі тісних економічних взаємозв’язків, що складаються в залежності від того, як формується система територіального поділу праці. В кожному економічному районі ніяк не можна створити всі виробництва і таким чином позбутись ввезення продукції з інших районів, у тому числі з віддалених. Прагнення виробляти в районах буквально всі види продукції не виправдовує себе, оскільки це негативно впливає на всю систему територіального поділу праці і веде до зростання витрат виробництва.

6.2. Поняття та показники обліку регіонального ринку праці

Територіальна організація регіонального ринку праці (РРП) - це просторова форма функціонування інституційно-правових та соціальноекономічних відносин трудовідтворення, процес територіального регулювання їхнього розвитку з метою ефективного його використання в економіці.

Критеріями оцінки рівня розвитку РРП є такі параметри:

45

-рівень безробіття (як відношення чисельності безробітних до чисельності економічно активного населення);

-рівень напруженості (розрахунок кількості безробітних на одне вакантне місце та порівняння розрахованих відношень до усередненого показника по території);

-питома вага осіб серед безробітних, звільнених у процесі групових скорочень;

-рівень хронічного безробіття (питома вага безробітних зі стажем понад рік у загальній кількості безробітних).

У практиці роботи Державного центру зайнятості України розраховують:

-рівень зареєстрованого безробіття - відношення чисельності зареєстрованих безробітних до чисельності працездатного населення працездатного віку (за методологією МОП розраховується як відношення чисельності зареєстрованих безробітних до чисельності економічно активного населення);

-чисельність незайнятих, безробітних громадян, які перебувають на обліку в службі зайнятості упродовж року.

В основу схеми розрахунку пропозиції робочої сили і зайнятості населення покладено дані статистичної форми 1-ПВ.

В регіональному аспекті важливим показником обліку регіонального ринку праці є місткість території для населення – це максимальна чисельність населення, спроможного забезпечувати засоби до існування, проживаючи на конкретній території і використовуючи її ресурси. Місткість території визначається максимально можливою щільністю населення і залежить від рівня розвитку продуктивних сил, типу господарства (в тому числі ступеня участі у територіальному поділі праці) від природних умов.

В ринкових категоріях пропозиції, попиту, кон'юнктури та ціни використовують поняття місткість ринку - це максимально можливі обсяги реалізації потреб зайнятого населення (постійного і тимчасово проживаючого)

умісцях прикладання праці з урахуванням пропозиції робочої сили, виходячи з конкретних умов простору і часу. Вона визначається рівнем імовірності працевлаштування незайнятого населення на одиницю території.

Для розрахунку режиму відтворення робочої сили можна скористатись підходом до оцінки стану ринку праці через поняття повної зайнятості і норми природного рівня безробіття. В умовах повної зайнятості рівень безробіття має дорівнювати сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття.

Природне безробіття - це резерв робочої сили, що забезпечує можливість швидкого міжрегіонального і міжгалузевого перерозподілу робочої сили відповідно до коливань попиту і зумовлених ними коливань попиту виробництва на робочу силу. Воно складається з

-безробіття фрикційного (короткочасного 4-5-тижневого безробіття, пов'язаного з тимчасовою незайнятістю при зміні місця роботи або проживання);

46

-інституційного (безробіття очікування, пов’язане з системою організації регіональної економіки);

Природне безробіття визначають за допомогою таких показників:

-чисельність офіційно зареєстрованих службою зайнятості безробітних;

-їхня питома вага у складі трудоактивного населення; середній період безробіття.

Норма природного рівня безробіття відображає економічну доцільність використання ресурсів праці, свідчить про структурні (за кваліфікаційним, демографічним, географічним тощо) диспропорції на ринку праці.

Постіндустріальні тенденції розвитку визначають пріоритетність використання людських ресурсів, інтелектуального капіталу. В Україні за останні роки знижується якість людських ресурсів, втрачається інтелектуальний потенціал. Безробіття (враховуючи приховане) сягнуло 40%. В трудову міграцію втягнуто понад 7 млн. осіб. Понад 6 000 вчених покинуло нашу державу. Для того щоб наука, інтелект, кваліфікована праця стали затребуваними в Україні, необхідно здійснити перехід до інтелектуальноінформаційної моделі розвитку регіонального ринку праці.

Інноваційна модель регіонального ринку праці має такі особливості:

1.Кожен регіон повинен формувати: регіональну стратегію розвитку господарського комплексу, стратегію зайнятості та стратегію розвитку людських ресурсів.

2.Застосування системного підходу при побудові цієї моделі формує системне бачення проблем ринку праці, забезпечує дотримання таких системних закономірностей, як цілісність, комунікативність, ієрархічність, необхідна різноманітність, наявність мети, інтеграційність.

3.Взаємозв’язок заходів політики регіонального ринку праці із напрямами державної регіональної політики виокремлено у розрізі активної і пасивної політики, причому наголошується на пріоритетності перших, що відповідає переходу країни до інноваційної моделі розвитку, орієнтації на випереджувальну підготовку нової формації фахівців. У стратегічному плані мова повинна йти не тільки про працевлаштування тимчасово незайнятих громадян, а й про необхідні та достатні обсяги їхньої професійної підготовки для потреб регіонального ринку праці.

Законодавчі заходи передбачають: пряме стимулювання зайнятості; опосередкований вплив на зростання зайнятості через залучення фінансовокредитних важелів; стимулювання самозайнятості; сприяння розвитку малого, середнього, великого підприємництва; розвиток гнучкого ринку праці тощо.

Активізація регіонального ринку праці можлива за умови поєднання її з заходами інвестиційної, податкової та фінансово-кредитної політики.

47

ТЕМА 7. СУТНІСТЬ, МЕТА І ЗАВДАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

План

7.1.Сутність державної регіональної економічної політики.

7.2.Мета та основні завдання державної регіональної економічної політики.

7.1. Сутність державної регіональної економічної політики

Вплив держави на розміщення продуктивних сил здійснюється за допомогою економічної регіональної політики. Державна регіональна економічна політика – це сукупність організаційно-правових і економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.

Засади державної регіональної економічної політики закладені у Законі України «Про концепцію державної регіональної політики».

Головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Політика регіонів не завжди відповідає політиці держави. Внутрішня політика регіонів спрямовується на використання внутрішніх ресурсів регіону для вдосконалення структури матеріального виробництва, розвитку соціальної інфраструктури, екологічної безпеки тощо.

Тактика держави розглядається як дії держави щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення умов для їх ефективного функціонування.

Об’єктами державної регіональної економічної політики є галузі господарського комплексу регіону, соціальна інфраструктура, природне середовище, населення і трудові ресурси. Держава здійснює регіональне управління не тільки переліченими об'єктами, але й всіма адміністративнотериторіальними одиницями, які входять до складу регіону.

Управління комплексним розвитком регіону повинно ґрунтуватися на залежності економічних можливостей регіону від ефективності функціонування матеріального виробництва, залежності благополуччя кожного господарюючого об’єкту території від результатів його діяльності. З цією метою формування регіональних бюджетів здійснюється на підставі встановлення довготермінових фіксованих нормативів відрахувань до

48

державного бюджету з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку кожного регіону.

Суб’єктами державної регіональної економічної політики є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв’язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів, а саме:

-структурну перебудову продуктивних сил регіону;

-поліпшення територіальних пропорцій у країні;

-способи здійснення роздержавлення і приватизації майна;

-визначають напрямки земельної реформи;

-шляхи розвитку підприємництва тощо.

Державна регіональна економічна політика держави передбачає поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості, і спрямовується на збалансованості соціально-економічного розвитку та суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.

Отже, предметом державної регіональної економічної політики є як розподіл влади між центром і регіонами, так і практична діяльність держави в регіонах.

Виходячи із загальнонаціональних і регіональних інтересів і можливостей, держава реалізує регіональну економічну політику, яка передбачає:

-врахування відмінностей у рівнях економічного і соціального розвитку окремих територій, а також історичних, природно-географічних, демографічних та етнічних особливостей регіонів;

-децентралізацію процесів управління соціально-економічним розвитком регіонів, підвищення відповідальності місцевих органів державної виконавчої влади за здійснення економічних реформи;

-раціональне використання природно-ресурсного потенціалу;

-підтримання внутрішньо-регіональної збалансованості економічного розвитку, поліпшення екологічного стану та соціально-демографічної ситуації.

Державна регіональна економічна політика є інструментом удосконалення територіальної організації суспільства і спрямована на зближення умов функціонування територіальних господарських комплексів. Державне управління розвитком регіону ґрунтується на певних засадних принципах. Найважливішим з них є розподіл влади між центром і регіонами, інші принципи випливають із поточних проблем розвитку держави.

Державна регіональна економічна політика перехідного періоду ґрунтується на таких принципах:

-правове забезпечення посилення економічної самостійності регіонів розмежуванням повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами;

49

-дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни;

-урахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

Відповідно до різноманітності процесів, що відбуваються в регіонах, виокремлюють і певні складові частини державної регіональної політики: економічну, соціальну, екологічну, науково-технічну, гуманітарну, національну, управлінську, демографічну та зовнішньоекономічну. Для кожної

зних держава встановлює цілі, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначає права, сфери, ресурси та методи роботи регіонів, здійснює певні дії щодо них та доручає їм виконання окремих завдань.

Розглянемо детальніше складові частини державної регіональної політики. 1. Економічна політика. Сутність економічної політики полягає в забезпеченні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика; планування, прогнозування та програмування розвитку регіону; використання природних ресурсів і власності регіону (інвестиційна політика); розміщення продуктивних сил; політика розвитку регіональних комплексів (агропромислови, транспортний, будівельний); контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення. 2. Соціальна політика. Складовими соціальної політики є: забезпечення зростання рівня добробуту населення; соціальний захист; забезпечення громадянам рівних прав і можливостей щодо вибору місця проживання та працевлаштування. Ефективність соціальної політики дуже залежить від економічних можливостей держави, тобто від частки національного доходу, що спрямовується на споживання. Головним завданням соціальної політики є забезпечення соціального захисту різних верств населення регіонів, який здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх можливостей. Це може бути фінансова підтримка, працевлаштування, продаж товарів за зниженими цінами, безкоштовне харчування, медичне обслуговування інвалідів тощо. Найважливішою складовою соціальної

політики є забезпечення громадянам прожиткового мінімуму.

3. Науково-технічна політика. Вона спрямовується на визначення пріоритетів щодо вдосконалення та розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в регіоні і базується на попередньому вивченні та аналізі науковотехнічного комплексу регіону.

4. Екологічна політика. Нині набула надзвичайно важливого значення в зв'язку з неприпустимим промисловим забрудненням довкілля. Особливо

гострою є ця проблема в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській та Київській областях. Головною метою екологічної політики є оздоровлення довкілля.

50