2. Закон моделювання аудиторії.
Передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховане викладення концепції. Він формується на основі ознак трьох груп:
соціально-демографічні ознаки – становлять собою перший ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття «зовнішньої оболонки» людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіта, професія, склад сім’ї тощо;
соціально-психологічні та індивідуально-особистісні ознаки - це другий ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття внутрішнього світу людини. До цих ознак можна віднести: мотиви поведінки, потреби, ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, рівень розуміння предмета (соціально-психологічні), тип нервової системи, тип і спосіб мислення, особливості характеру, тип темпераменту, ступінь розвитку основних функцій: інтелектуальної, емоційної, рухливої тощо (індивідуально-особистісні ознаки).
Важливий момент - оцінка лекційної ситуації з позиції оратора й аудиторії. Кожний з них прогнозує ситуацію, спираючись на свій досвід. Тому ораторові слід знати про існування своїх і чужих «зон небезпеки», вміти їх попередити, делікатно поводитися… Аудиторія створюється не одразу і не швидко. Досвідчений оратор прагне тримати в полі зору свою аудиторію, особливо її небезпечні зони (острівки шуму, відволікання тощо). Для цього автор готує набір цікавих фактів, змінює тональність розмови, виключає або адаптує складний матеріал).
При незбіганні оцінок з боку аудиторії та оратора слід зберегти здатність до вирівнювання психологічного клімату.
Значимість закону моделювання полягає не лише в тому, що на його основі можна створити цілісний психологічний портрет аудиторії, але і в тому, що цей закон відкриває можливість подальшої роботи з цим портретом.
Закон моделювання аудиторії дозволяє побудувати наступний крок «запуску» концепції – виробити стратегію її реалізації.
Стратегічний закон.
Стратегія (програма дій) становить собою варіант реалізації концепції та характеризується такими ознаками: динамічність, гнучкість, варіативність.
Стратегічний закон передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.
Стратегія становить собою таку послідовність кроків:
визначення цільової установки;
ви членування в концепції основного кола питань, розрахованих на певну аудиторію, та їх аналіз;
формування тез, тобто стислого вираження думок про виділені питання.
Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія ще не є детальною і конкретною. Це входить до сфери дії наступного етапу (закону) – тактичного.
Тактичний закон.
Тактичний закон полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.
Аргументація – це засіб впливу одного суб’єкта на погляди та поведінку іншого. В основі лежить логічне обґрунтування тези шляхом доказу, переконання. Аудиторія має «привласнювати» докази ритора, робити їх своїми.
Активізація мисленнєвої та емоційно-вольової діяльності – це система дій, завдяки якій ритор забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання. Активізація передбачає таку послідовність дій:
зацікавити аудиторіюю. Прийомів зацікавлення є багато: оригінальний, незвичний початок, несподіваний ефект, емоційний заряд, переключення уваги, риторичне запитання, каверзне запитання, дотепний жарт, рекламний трюк тощо;
викликати аудиторію на роздуми, (проникнення у зміст);
вивести аудиторію на рівень обговорення. В процесі обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі ритора йде пошук різних, альтернативних думок, виявляються протилежності й суперечності, спростовуються вони шляхом доказів на користь тієї чи іншої точки зору.
Успішно пройшовши всі етапи винайдення та організації думки, ритор наближається до наступного етапу текстотворення, де вступає в дію мовленнєвий закон. «Перш, ніж випустити слова з нижньої частини голови, пропусти їх спочатку через верхню частину» (Цицерон).
Мовленнєвий закон.
Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дійовій словесній формі (ДСФ).
ДСФ – система комунікативних якостей мовлення: правильність, виразність, якість, точність, стислість, доцільність.
Правильність – це володіння нормами літературної мови. Основними шляхами, які сприяють розвитку правильності мовлення є тренінги, робота з різними словниками та спеціальною літературою, написання листів, слухання взірцево правильного мовлення. Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що такого роду мовлення покликане перш за все впливати на свідомість людини.
Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинно бути виразним.
Виразність – це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції та почуття аудиторії.
До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів’я, цитати, афоризми тощо.
Ясність – така комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.
Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування. Практика виявила, що чим частіше ритор вступає в процес комунікації, причому з різними типами аудиторії, тим більше уваги він починає приділяти роботі над своїм мовленням, зокрема над ясністю, оскільки від цього багато в чому залежить досягнення ним поставленої мети та задоволення від спілкування.
Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мислення.
Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів у повній відповідності з їх лексичними значеннями. Вказана якість виробляє звичку називати речі своїми іменами.
Слід підкреслити, що від точності слів багато в чому залежить точність дій людей: «Правильно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь» (Декарт).
Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками, навчальною, науковою літературою, шляхом аналізу власного та чужого мовлення тощо.
Точність найтісніше пов’язана з комунікативним аспектом – стислістю.
Стислість – це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити суттєво. На це вміння давні греки звертали особливу увагу: « Все, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам не зрозумілий, бо забутий початок». Тобто, багатослів’я деформує процес комунікації.
Досить ефективним шляхом розвитку стислості мовлення є аналіз власної й чужої промов, мовлення.
Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.
Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування.
Основний спосіб розвитку доцільності мовлення – виступ з однією й тією ж темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як ніяка інша відточує і шліфує мовне чуття ритора, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії.
Мовленнєвий закон завершує стадію мисленнєво-мовленнєвої організації діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап – управління мисленнєво-мовленнєвим процесом.
Закон ефективної комунікації.
Закон ефективної комунікації діє на етапі реалізації попередньо підготовленого матеріалу. Умовою ефективної реалізації мовленнєвої комунікації є встановлення контакту, тобто інтелектуального й емоційно-вольового взаєморозуміння та взаємодії ритора й аудиторії. Контакт може налагодитись сам собою, без особливих зусиль, якщо інтереси ритора і аудиторії збігаються. В інших випадках можлива якась із названих нижче дій або й усі разом:
керівництво власною поведінкою;
корекція підготовленого для виступу матеріалу;
керівництво поведінкою аудиторії.
Керівництво власною поведінкою не обмежується тільки вмінням себе тримати відповідно до належної ситуації (контролювати рухи, жести, міміку, голос тощо). Головне тут – володіти своїм психічним станом: гасити негативні емоції в собі і викликати позитивні – доброзичливість, коректність, легкий гумор.
Керівництво поведінкою аудиторії можливе, якщо ритор зможе підтримувати й «прочитувати» зворотній зв'язок з аудиторією і вчасно на нього реагувати репліками, запитаннями, зауваженнями, спонуканням, гумором.
Корекція підготовленого матеріалу – це вимушена дія. Професійний ритор повинен так усе передбачити ще на підготовчому етапі (доступність змісту, час, реакцію аудиторії), щоб не було потреби коригувати в процесі спілкування.
Системно-аналітичний закон.
Після акції виголошення промови настає для ритора час зіставлення й глибокого аналізу своїх дій та поведінки, сприймання та реакції слухачів, зорієнтованих на кінцевий результат (хоча аналіз якості здійснюється й на інших мисленнєво-мовленнєвих етапах). Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності: на самоаналізі й аналізові інших. Етап самоаналізу виробляє в людині етичну звичку – шукати причину чогось перш за все у собі, а не в інших. Після того, як суб’єкт оволодів механізмом самоаналізу, він здатний повноцінно аналізувати інших.
Отже, риторика як наука базується на семи законах, які ми з вами щойно розглянули. Спробуйте визначити, які уміння ритора формує чи розвиває кожен із законів.
Концептуальний закон –формує уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього.
Закон моделювання – формує і розвиває уміння вивчати в системі три групи ознак,які визначають портрет будь-якої аудиторії.
Стратегічний закон – формує уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції.
Тактичний закон – формує і розвиває уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника.
Мовленнєвий закон – формує і розвиває вміння володіти мовленням.
Закон ефективної комунікації. –формує і розвиває уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією. Системно-аналітичний закон.
Системно-аналітичний закон – формує і розвиває уміння виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок, нагромаджувати цінний життєвий досвід і оцінювати діяльність інших.
Зв'язок риторики з іншими науками
Найближче риторика пов’язана із філософією і є частиною її. Філософія вивчає загальні закони розвитку людини, природи, суспільства і формує світогляд людини; риторика вивчає й описує конкретні закони, закони мисленнєво-мовної діяльності, виробляє правила мовного спілкування, а також сприяє формуванню світогляду та морально-етичних норм поведінки людини.
Риторику і логіку єднає те, що основою кожної є мислення. У логіці йдеться про загальні основи мислення, а в риториці основним є вербальне мислення. У логіці панує теорія доказу, а в риториці найважливішими є аргументи переконання.
Логіка орієнтована на істину та діяльність, а риторика ще й на вигадку та на ймовірне, вона творить мислення, яке описує реальний та уявний художній світ.
Спільними для риторики й етики є моральні закони. Риторика завжди стояла і стоїть на сторожі добра. Моральне обличчя оратора й ритора забезпечує їм успіх або неуспіх.
Риторика – праматір лінгвістичних наук, попередниця граматики, поетики, культури мови, стилістики, психолінгвістики.
Граматика в античні часи визначалася як наука гарної мови. Головна мета грецької граматичної школи – розвиток уміння пояснювати літературні тексти з точки зору риторичної науки. До граматики ще входили рахунок і малювання. У пізній антиці граматика, риторика і діалектика становили цикл вільних наук. Іронія долі в тому, що вікове партнерство граматики і риторики, коли граматика служила риториці, закінчилося поразкою риторики, поглинанням її граматикою.
Зв'язок риторики з лінгвостилістикою.
Стилістика досліджує стилістичну систему мови, тобто виражальні можливості і їх реалізацію в мовленні. Вона вивчає функціональні стилі та їх засоби. Значить, стилістика є для риторики теоретичною наукою. Вона вчить, як використати стилістичний потенціал мови, має для цього правила, техніку, вимоги до оратора та аудиторії.
Культура мови і риторика пов’язані між собою. Культура мови вивчає комунікативні якості мови – правильність, ясність, точність, образність, багатство, естетичність. Риторика досліджує ті ж самі якості в динаміці і комбінаціях, залежно від умов і ситуацій спілкування, передбачає же комплекс цих якостей у видах публічного мовлення.
Сценічна майстерність – це знання законів і правил риторики, вміле володіння технікою риторики. Важливими тут є риторичні поради про мовне дихання, дикцію, композицію, міміку, жести, пози, рух тощо.
Риторика, естетика і поетика генетично споріднені з мовознавчими науками. У давні часи поетику називали другою риторикою, бо поетика - «це мистецтво мови поезії», яке належить до найдавніших мистецтв, ще дописемних (усних), і розвивається й нині успішно.
Риторика й поетика служать мовній організації художнього тексту, яка доносить до слухача художній задум, ідею чи концепцію образного бачення. Вже для Платона риторика була «філософією красномовства», засобом досягнення мудрості мистецтвом і наукою слова.
Література
Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2003. – С.90-109.
Спанатій Л.С. Риторика: Навч. посіб. Для студ.вищ. навч. зал. –К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2008. -144 с.
Література
Абрамович С.Д., Чікарьова М.Ю, Риторика: Нач. Посібник._Львів: Світ 2001. – 240
Вандишев В.М. Риторика: екскурсія в історію вчень і понять: Навч. посібник. – К.: Кондор,2003. – 264 с.
Спанатій Л.С. Риторика: Навч. посіб. Для студ.вищ. навч. зал. –К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2008. -144 с.
ЛЕКЦІЯ № 5
ОСНОВНІ РОДИ, ВИДИ ТА ЖАНРИ КРАСНОМОВСТВА
ПЛАН
Ранні класифікації красномовства.
Соціально-політичне красномовство.
Академічне красномовство.
Судове (юридичне) красномовство.
Суспільно-побутове красномовство.
Дипломатичне красномовство.
Військове красномовство.
Церковно-богословське красномовство (гомілетика).
Рекламне красномовство.
Види публічних виступів: доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.
Ранні класифікації красномовства.
Перші спроби диференціації (розчленування, розділення) і класифікації промов та систематизації засобів досягнення заданого ефекту від них були зроблені у Давній Греції пізніше Стародавньому Римі. У Давній Греції розрізняли такі види риторики (красномовства): політична (дорадча), судова й урочиста або (епідейктична) промови. Крім того в ораторському мистецтві виділялось ще «надгробне слово», присвячене пам’яті заслуженої особи, тому виголошення його доручалось лише видатному або добре відомому оратору.
Але навіть геніальний Аристотель у своїй «Риториці» не подав глибокої класифікації видів красномовства. Він розрізняв не види, а стилі зарання написаної і проголошеної (вивченої напам’ять) промови. Вона точна, суха без афектів. І друга, не написана, а виголошена вільно, - творча, акторська.
Диференціював античне красномовство також Цицерон. У праці «Про оратора» він писав, що «існують три роди красномовства», і зв’язував їх з типами самих ораторів: «Перш за все - оратори велемовні, з високою силою думки, з урочистими виразами, рішучі … Другий рід – це оратори стримані й проникливі, всьому повчають, усе роз’яснюють. Між цими двома групами (родами) є ще одна – середня, яка не використовує ні тонкої передбачливості других, ні буйного натиску перших, хоч близька до обох».
Роди й види ораторського мистецтва сучасності розрізняються на основі ораторського монологу й ораторського діалогу. Розрізняють 5 – Г. Апресян (10 – московські вчені, 9 – Галина Сагач, 2 – П. Сопер) основних видів красномовства.
Соціально-політичне красномовство.
Соціально-політичне красномовство – це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію.
Соціально-політичне красномовство – одне з найдавніших родів красномовства, яке уславило імена Демосфена, Цицерона, інших видатних ораторів. Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Словом оратора на агорі (місце публічного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних ініціатив, долі цілих країн і народів.
Сьогодні демократизація суспільства знову стимулює ораторську творчість громадян на зборах, мітингах, сесіях Верховної Ради та ін. У нинішній Україні , де змагаються за владу багато політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий. Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах і просто демагогії. Проте, відповідальність політичного оратора набагато більша, ніж, скажімо, університетського викладача, якщо брати до уваги масштаб резонансу його промови. Його слово мобілізує до активної діяльності тисячі людей і його слово дуже легко стає дією.
Соціально-політичне красномовство диференціюється на такі жанри:
політична промова – заздалегідь підготовлений гострополітичний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрунтування, конкретними фактами, планами, перспективами. Політичною промовою може бути парламентський виступ. Парламентське красномовство має чимало «секретів» публічного переконання аудиторії: оригінальність думок, ґрунтовні спостереження, яскраві описи, гумористичні вставки, щирі почуття тощо.
мітингова промова – має на меті з’ясувати, зробити зрозумілою якусь актуальну, хвилюючу громадську проблему, спонукати слухачів до певних дій. Вона перебуває на стику політичного і дипломатичного видів красномовства. Визначається посиленою експресивністю, виразністю… часом виступає прелюдією до мобілізації колективних зусиль для важливої та невідкладної мети.
Ольга Олійник у своєму посібнику «Риторика» пропонує наступну диференціацію політичних промов:
інформаційні – це пропаганда, політосвіта, наука;
переконуючі та закличні, спонукаючі до дії, - це агітація (наприклад передвиборча);
дискусійні, полемічні, навіть викривальні (обговорення спірних питань).
Ще один різновид політичного красномовства – риторика революцій. Вони дали нам багато обдарованих ораторів: Че Гевара, Дж. Гарібальді. Причина цього – глибока переконливість лідерів руху в своїй правоті, необхідність залучення людських мас, їх переконання, високий емоційний підйом, натхнення, готовність до жертви, проголошення боротьби за свободу і щастя людей. Революційна риторика розжарена пристрастями до межі, вона збуджує велику кількість людей.
У сучасній політиці широко використовують засоби масової інформації – радіо, телепередачі, але в моменти загострення політичної боротьби зростає роль живого слова, імпровізації. Це виступи на мітингах, демонстраціях. Такі виступи потребують досконалого володіння мистецтвом слова. Тільки за допомогою цього можна досягнути успіху. Промови політичних ораторів нерідко видаються і перевидаються у вигляді брошур, книг і навіть багатотомних збірників.
Академічне красномовство.
Це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження науки, популяризує досягнення науки. Воно застосовується у різних рівнях шкільної та наукової аудиторії. Саме слово «академія» походить з грецької. Згадайте, як вивчаючи давніх античних риторів, ми говорили про те, що Платон заснував в саду грека Академа школу, яка називалась академією, а її учні – академістами. У ній надавалася перевага усним формам викладання, писемна мова вважалася художнім відгуком живої усної мови. З цієї інформації, ми також можемо зробити висновок, що навчання в давні Греції було невимушеним, свої бесіди, лекції давні філософи проводили просто прогулюючись з учнями по терасі чи саду. З часом школа ставала все більш регламентованою. У Європі академічне красномовство почало динамічно розвиватися в середньовічних університетах.
В Україні зародження академічного красномовства пов’язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Харківського, Львівського та ін.).Щоправда лише у ХХ столітті українська мова набуває в цій галузі прав громадянства.
Видатними ораторами в жанрах академічного красномовства були М. Максимович, М. Костомаров, Феофан Прокопович та ін.
Головні риси академічного красномовства – доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка термінологія, позбавлена будь якої двозначності До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна лекція, бесіда.
Лекція – основний жанр академічного красномовства.
Судове (юридичне) красномовство.
Судове (юридичне красномовство) – це ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.
Виникло воно в Давній Греції у зв’язку з необхідністю апологій – промов на захист, які для населення писали логографи – спеціальні майстри цієї справи. Тоді не існувало ані державного звинувачення, ані попереднього слідства. У пору існування родового полісу суд вершили вожді – царі. З утворенням античної державності роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожний міг звинуватити будь-кого у злочині. Захищатися мусила людина сама виклавши красномовно перед судом аргументи захисту. Логографи з’явилися тому, що не кожний міг себе сам захистити.
Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ, в якому прагнули схилити на свій бік суддів; оповідь (виклад фактів справи з погляду того, хто виступає); докази своєї правоти й полеміка із супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок. Вступ і висновок були типовими шаблонами, на зразок тих, що у нас практикують в шкільних творах донині. Існували навіть збірки-трафарети таких висновків і вступів.
Сучасний суд багато в чому відрізняється від судочинства античної пори. Сьогодні це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний захист самого себе, поступився об’єктивному вивченню особистості підсудного й обставини справи. Кожне слово тут має бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою складовою якої є дебати. Успіх справи , торжество справедливості залежить від того, хто виступає у суді, від відповідної підготовки судочинства. Дуже важливо, щоб усі, кому надається слово в суді, мали відповідну риторичну підготовку. (Фільм Міміно).
Судова промова виголошується тільки на судовому засіданні, що може проходити як в приміщенні суду, так і на підприємстві, якщо засідання виїзне. Отже, судовою промовою вважається лише той виступ, що виголошений в суді. Виступати з промовою в суді можуть лише з дозволу суду уповноважені для цього особи. До них належать: особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники особи, яка притягається до адміністративної відповідальності , адвокат, прокурор..
Особливістю промови в суді є те, що тема виступу, предмет обговорення завчасно відомі аудиторії, що мета промови доволі ясна. Докази вини підсудного – мета обвинувачувальної промови. Метою захисту – є заперечення вини підсудного, спростування доказів, що досягнуті судом під час слідства і наведені державним або громадським звинувачем, а також іншими учасниками судового процесу.
У судовому засіданні при розгляді кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справ можна виділити 20 т видів промов. Серед них: обвинувачувальні, захисні, самозахисні та ін.
Розглядаючи засади і функції судової промови, варто відзначити, що виділяють три основні засади: психологічну, етичну і логічну, а також такі функції, як комунікативну та інформативну.
Однакових судових промов не існує, як не існує однакових кримінальних справ. Тож слід пам’ятати, що обвинувачувальні та інші судові промови завжди не схожі одна на одну.
Призначення судової промови – висвітлити громадську точку зору відносно визначеного злочину та особи підсудного. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.
Суспільно-побутове красномовство.
Суспільно-побутове красномовство - це влучне, гостре, або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації (народження, одруження, вітання, ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Воно виникло не тільки з подій сьогодення, а й живилося з епідейктичного та політичного красномовства: це й природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в одне. Характерною рисою подібного красномовства є стабільність, навіть ритуальність (весілля, хрестини, похорони тощо), що накладає певний відбиток на стиль промови.
Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово, надгробне (поминальне ) слово, інтимні пояснення, спори тощо.
Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. За своїм обсягом це невеличкі лаконічні тексти, що не вимагають обов’язкової, звичайних для інших галузей риторики сталої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічне начало тут може бути послабленим, панує емоційна стихія. Ораторові не обов’язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів тощо, хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово.
Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу, продовжує традиції та звичаї народу.
Соціально-побутове красномовство має масовий характер і помітний вплив на культуру живої народної мови. Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті (на базарі, у магазині, в транспорті, залицяння хлопця чи признання дівчини). Але очевидно, що сфера застосування красного слова тут справді безмежна.
Неперевершеним розповідачем своїх усних гумористичних оповідань був український письменник Остап Вишня, блискучі «вечірні розмови» вів із читачами газет незабутній Максим Рильський. Особливою пошаною в усьому світі користуються майстри застільних промов народів Закавказзя, Середньої Азії. Полонив серця усними побутовими оповіданнями-імпровізаціями, мудрими казками великий педагог В.О. Сухомлинський. (Фільм «кавказька полонянка»).
Дипломатичне красномовство.
Дипломатична промова – суто офіційний виступ особи, яка представляє ту чи іншу державу. Слово дипломата завжди було зброєю політики.
Розвивається у державах, які проводять активну державотворчу політику, формують свій міжнародний авторитет.
Українське дипломатичне красномовство започаткувалося за часів Київської Русі, зазнало розквіту за часів Запорізької Січі, Богдана Хмельницького, а також у період розбудови України у 90 рр. ХХ ст.
Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед них поширені такі:
промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;
промови під час дипломатичних актів (угод, комюніке);
промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;
дипломатичні листування.
Дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний вищий рівень мовлення.
Дипломатичне красномовство вимагає від оратора високого рівня комунікативної та мисленнєво-мовленнєвої культури, вільного рівня володіння рідною та іноземними мовами, ясності мислення й мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інтелігентності, нарешті почуття гідності та впевненості у своїх позиціях., в захисті інтересів своєї країни.
Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила і норми дипломатичного спілкування, порушення яких не допускається і нині. Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умовностей називають дипломатичним протоколом. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяльності, визнання нових держав, встановлення дипломатичних відносин, відкриття місій і представництв тощо.
Цікаво, що частина суто дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими:термінами: аудієнція, альянс, глобалізація, декларація, імунітет, коаліція, конгрес, легалізація, місія, церемонія тощо.
Для дипломатичних промов обов’язковим є етос «міжнародної ввічливості», поваги і шани до власної держави та держави-партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, що складалися віками.
Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюструють лист гетьмана «Військ Запорізьких і всієї України обіруч Дніпра» Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Густава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 року:
Найясніший королю Швеції, наш вельможний пане і друже.
З наказу самої природи і з нашої вродженої прихильності до кожного ми звикли нікому не робити кривди, а навпаки, змагатися у доброзичливості з тими, хто ставиться до нас прихильно. Отже, ми, відчуваючи добре і достатньою мірою ясне ставлення до нас вашої королівської величності, вже двічі, з душевною насолодою, відіслали листи до вашої королівської величності. Але якимсь чином, як проти нашого бажання, так і проти бажання вашої королівської величності, вони і досі не торкнулися рук вашої королівської величності. Таким же чином частіші нагоди до бесід були відрізані з обох сторін, це треба приписати не якійсь ворожій недбайливості з нашого боку, в зависній ненависті тієї ж долі. Тепер, отже, для підтвердження нашої приязні до вашої королівської величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до цього нас часто закликали — ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би поширювалась якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти вашої королівської величності. То нехай ваша королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми ( як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу. Подавець цього листа усно і більш докладно викладе вашій королівській величності нашу доброзичливість. Тим часом благаємо у Всевишнього найліпшого Бога вічного щастя вашій королівській величності.
Дано в Чигирині, дня 13 липня 1656 за старим календарем.
Вашій королівській величності, вельмишановного пана і друга готовий до послуг друг Богдан Хмельницький, гетьман Військ Запорізьких1.
Військове красномовство.
Військове красномовство деякими дослідниками розглядається як жанр політичного. Розвивалося в усі часи й у всіх народів (О. Македонський, Юлій Цезар, Петро Великий, Олександр Суворов), зокрема і в Україні в період відстоювання нею своїх національно-політичних інтересів, боротьби із численними іноземними ворогами.
Слово – це зброя, сила й могутність якої визнавалася й визнається провідними воєначальниками, політиками. Цікавою в цьому відношенні є талановита спадщина О.В. Суворова: «Наука перемагати», де в одному з розділів викладено основи «Словесного повчання солдатам». Тут подано основні засади військового красномовства: говорити із солдатами «Їхньою» мовою, мислити своєю головою, діяти відповідно до обставин, розвивати творчість, а не шаблонність у всьому з метою перемоги над ворогом.
Українське військове красномовство найяскравіше представлене в ораторській спадщині часів Запорізької Січі, у документах, мемуарах провідних військових діячів періоду Великої Вітчизняної війни, коли хід військових подій залежить від сили переконуючого слова.
Військове красномовство – своєрідний жанр, що потребує, по суті, ясності, сили та чіткості в побудові висловлювань.Різновиди жанрів: промова – наказ, інструктивна промова, виступ на військово-політичну тему, надихаюча промова, заклик.
Церковне (церковно-богословське) красномовство.
Церковне красномовство - це проповіді, бесіди, напучування, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.
Релігійне красномовство характерне не лише для сфери християнської культури. У зародку воно існувало вже у Стародавній Греції.
Іоан Златоуст, Іоан Богослов, Василій Великий – видатні майстри богослови.
Із церковним красномовством тісно пов'язаний термін «гомілетика». Гомілетика – християнська риторика, що має на меті витлумачення Біблії через проповідь чи повчальну бесіду. Гомілетика пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через «уроки віри і благочестя». Гомілетика також приділяє значну увагу змісту і формі проповіді, промови, вишуканості стилю мовлення, його пишності, багатству, а також зовнішньому вигляду священника, який повинен бути благородним у думках, вчинках, словах, стриманим у рухах, не сміятися у храмі, говорити не голосно й не тихо, а відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення.
Особливості духовно-етичної мови:
мова некваплива, без підвищення тонів, розмірена, ритмічна, позбавлена емоційних вибухів, розсудлива, рідше – повчальна;
відмінно відпрацьована лексика з ненаголошеною,проте помірною артикуляцією звуків, ледве помітною схильністю до окання;
порівняно часте цитування відомих у народі біблеїзмів, крилатих слів з Євангелія та інших християнських книг, причому ці цитати органічно вплітаються в авторський текст тих, хто говорить;
синтаксис мови чіткий, речення не дуже великі, зазвичай інтонаційно завершені.
Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів і завдяки духовному змісту Біблії, естетичній силі всіх видів мистецтва – архітектури, іконопису, музики (хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим ароматам кадильниць, лампад.
Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований на мирян з метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім’я потойбічного життя. У візантійському вжитку встановлюється три типи проповіді (за правилами Василя Великого): 1. Проповідь як екзегетика, тобто витлумачення прихованого містичного змісту Біблії, розрахованого на інтелектуалів. 2. Настановча проповідь, призначена для простого люду. 3. Богословська проповідь, що трактує питання віри й оберігає від єресей. У сучасній церковній проповіді виділяють: проповідь-розповідь, проповідь-слово, проповідь-повчання, проповідь-бесіду, тлумачення Святого Письма.
Заздалегідь продумана, розрахована на емоційне піднесення прихожан, церковна проповідь виголошується в ході богослужіння. Припиняється дійство, замовкає орган, припиняється хоровий спів та інші ритуали, і духовна особа розпочинає своє слово.
Історія гомілетики починається з Нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тисячі років вражає всіх глибокою мудрістю і передбачуваністю. Основу її складають заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для тлумачень майбутніми поколіннями проповідників. Тож першим проповідником можна вважати Ісуса Христа.
Основою багатьох проповідей Христа є притчі як засіб непрямого повчання. Зразком може бути «Притча про сіяча»:
Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І як сіяв, упало одне край дороги, - і було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Друге ж упало на грунт кам’янистий – і, зійшовши, усохло, не мало бо вогкости. А інше упало між терен, - і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добрую землю, - і, зійшовши, уродило стократно. – Це сказавши, закликав: Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!
Рекламне красномовство.
Особлива сфера практичної діяльності продуктом якої є словесний твір – рекламний.
Реклама – це особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має зачепити увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована естетичній, вона має бути максимально зручною для сприйняття, привабливою.
Реклама в Америці – складна структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор, лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та ін.
В Україні рекламне красномовство робить перші кроки на шляху завоювання внутрішнього й зовнішнього ринку. На жаль ще бракує професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку. Вже з’являються певні штампи, які відлякують своєю настирливістю, «крикливістю», прямим запозиченням.
Як висновок лекції, хочу запропонувати Вашій увазі міркування А. Чехова щодо ролі і значення різних видів ораторського мистецтва, які є актуальними і для поколінь ХХІ століття та вислів Вольтера.
Ми, російські люди, любимо поговорити й послухати, але ораторське мистецтво в нас у повному занепаді. У земських і дворянських зібраннях, учених засіданнях, на парадних обідах та вечерях ми соромливо мовчимо, або ж говоримо мляво, беззвучно, "понуривши бороди", не знаючи, що не вміємо говорити коротко й незнайомі з тією грацією мовлення, коли при найменшій витраті сил досягається відомий ефект - небагато (за кількістю), але багато про що (за змістом).
У нас багато присяжних повірених, прокурорів, професорів, проповідників, у яких за сутністю їхніх професій слід було б передбачити ораторську жилку, в нас багато закладів, які називаються "говорильними", тому що в них за обов'язками служби багато й довго говорять, але в нас зовсім немає людей, які вміють висловлювати свої думки ясно, коротко і просто. В обох столицях нараховується всього-навсього справжніх ораторів п'ять-шість, а про провінційних златоустів нічого не чути.
На кафедрах у нас сидять заїки й шептуни, яких можна слухати й розуміти, лише пристосувавшись до них, на літературних вечорах дозволяється читати навіть дуже погано, тому що публіка давно вже звикла до цього, і коли читає свої вірші який-небудь поет, то вона не слухає, а лише дивиться.
...І в давні, і в новіші часи ораторство було одним із найсильніших важелів культури. Немислимо, щоб проповідник нової релігії не був водночас і захоплюючим оратором.
Усі кращі державні люди в епоху процвітання держав, кращі філософи, поети, реформатори були водночас і кращими ораторами. "Квітами" красномовства був устелений шлях до всякої кар'єри, і мистецтво говорити вважалося обов'язковим.
Можливо, і ми колись дочекаємося, що наші юристи, професори і взагалі посадові особи, зобов'язані по службі говорити не тільки вчено, але й зрозуміло і гарно, не будуть виправдовуватися тим, що вони "не вміють" говорити. Адже в принципі для інтелігентної людини погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати й писати, і у справі освіти й виховання навчання красномовства мало б бути обов'язковим.
Усі жанри красномовства є хорошими, крім нудного (Вольтер)
ЛЕКЦІЯ № 6
ТИПИ ПРОМОВИ ЗА ЗНАКОВИМ ОФОРМЛЕННЯМ ТА ЗАКРІПЛЕННЯМ
ПЛАН
Що ми розуміємо під поняттям «промова»? Типи промов.
Промови, які читають за конспектом.
Промови, які готують заздалегідь, але не вчать напам’ять.
Промови, які готують заздалегідь і вчать напам’ять.
Методики запам’ятовування виступу.
Імпровізовані промови (експромти).
Що ми розуміємо під поняттям «промова»? Типи промов.
Промова – публічний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів, з логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця. Розрізняють мітингові, політичні, агітаційні, ділові, ювілейні та ін. промови. Усі ці промови різні за своєю внутрішньою структурою і зовнішньою формою, а тому, потребують від оратора використання різних способів їх підготовки та проголошення (знакового оформлення та закріплення).
Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, - чи обов’язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцю писати текст промови обов’язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставини, при яких відбувається виступ, Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція – заздалегідь підготовлені і обґрунтовані.
Існує 4 основні типи промов за знаковим оформленням та закріпленням:
Промови, які читають за конспектом (Конспект – це короткий писаний виклад змісту виступу. Іноді готується план-конспект - детальний план, у якому кожний пункт супроводжується коротким викладом основних ідей виступу).
Промови, які готують заздалегідь, але не вчать напам’ять.
Промови, які готують заздалегідь і вчать напам’ять (виступ заучується напам’ять і виголошується без опори на будь-які записи).
Імпровізовані промови (експромт) – виступи без підготовки.
Розглянемо кожен із типів промов.
Промови, які читають за конспектом.
У яких випадках, на вашу думку, промови читають за конспектом і чому?
У певних випадках «по-писаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного зловживання (зачитування офіційних документів, політичні промови, наукові доповіді, студентські реферати, виступи на каналах масової комунікації).
Наукові промови (доповіді, реферати тощо) можуть містити велику кількість дат, імен, складні наукові визначення, які складно запам’ятати і точно відтворити, а права на помилку доповідач не має. Крім того, науковий текст, викладений на папері, дає змогу логічно скомпонувати матеріал, викинути зайве, побачити те, чого не вистачає, що пропущено, чітко викласти висновки.
Політичні промови потребують великої відповідальності від оратора за їх зміст, тому що часто мають великий масштаб резонансу, найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь. Неточність у дипломатичних промовах здатна викликати навіть дипломатичні конфлікти.
Але за будь-яких обставин, найчастіше користується конспектом ритор-початківець. Тому, що виступаючи перед широким загалом, він повинен стежити за багатьма речами: станом свого одягу, виходом на трибуну, диханням і голосом, виразністю артикуляції, силою голосу, реакцією слухачів та ін. Навряд чи зуміє молодий ритор думати ще й над змістом промови та формулюванням думок. Тільки ритор з великим досвідом, який не боїться публічно виступати, може наважитися виголосити промову перед великою кількістю слухачів без написаного тексту.
Звичайно писати текст виступу справа нелегка, Але це має багато переваг. Записану промову можна перевірити, виправити. Її можна показати спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам’ятовується і довше утримується в пам’яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал. Це, крім того, дисциплінує оратора, дає йому можливість уникнути повторень, невірний формулювань, робить його промову більш впевненою.
В усіх наведених випадках можна порадити оратору, щоб він мав перед собою старанно написаний (краще надрукований) і охайно оформлений конспект. Ритори користуються своїми записами по-різному, найбільш оптимальним варіантом є варіант, коли конспект надруковано (написано) на невеликих цупких аркушах, щоб їх можна було взяти в руки, йти з ними в зал, зрідка заглянути в них. Варто заздалегідь розставити правильні наголоси у словах, логічні наголоси, інтонування, паузи, важливі думки виділити кольоровим фломастером. Слід також співвіднести обсяг тексту з часом відведеним для його проголошення, перечитати записаний текст засікаючи час. Так, 30 рядків машинописного тексту з інтервалом 1,5 можна прочитати за 2 хвилини (розповісти - за 3 хвилини).
Античні теоретики ораторського мистецтва вважали записування тексту промови єдиним вірним способом її підготовки. Цицерон, наприклад, стверджував,що потрібно якнайбільше писати:
«Так як раптова промова не витримує порівняння із підготовленою і продуманою, так і ця остання буде поступатися старанній і серйозній письмовій роботі. Більше того, оратор, який виступає зі звичкою до письмової роботи, той здатен навіть без підготовки говорити як по писаному, а якщо йому випаде дійсно захопити якісь письмові замітки, то він і відступити від них зможе, не змінюючи характеру промови. Як корабель, що рухається навіть після припинення греблі продовжує пливти , хоча напору весел уже немає, так і промова у своєму плині, отримавши поштовх від письмових заміток, продовжує іти тією ж ходою, навіть, якщо замітки уже вичерпані».
«Лише за допомогою письма можливо досягнути легкості промови», - писав римський оратор Квінтіліан.
А ось думка судового оратора П.С. Проховщикова:
«Ми не будемо повторювати старого спору: писати чи не писати промови. Знайте, що списавши декілька сажнів чи аршинів паперу, ви не скажете сильної промови у складній справі. Якщо тільки ви не геній, прийміть це за аксіому і готуйтеся до промови з пером у руці…»
«Імпровізатори, - говорив Квінтіліан, - хочуть видаватися розумними перед дурачками, але замість того, виявляються дурачками перед розумними людьми…».
Промови, які готують заздалегідь, але не вчать напам’ять.
Викладач чи вчитель, готуючись до лекції опановує значний науковий матеріал занотовує його у вигляді конспекту чи тез з певним фактологічним матеріалом. Великими за обсягом можуть бути і політичні промови. Промови тривалістю 1-2 години напам’ять не вивчити. Але зачитування такого великого тексту є недоцільним через низьке його сприйняття чи засвоєння аудиторією (виклад матеріалу по пам’яті або із зоровою опорою на текст збільшує засвоєння матеріалу у три рази). Зачитиючи увесь текст, виступаючий намагається донести зміст свого повідомлення у найбільш повному вигляді. Однак при цьому повністю ігнорується емоційна сторона сприйняття: коли доповідач занурюється у читання, слухачам важко довго утримувати увагу, так як письмова і усна мова – різні мови. Одні слухачі при цьому засинають, інші – борються зі сном.
Цікаве порівняння використовує лауреат Нобелевської премії фізик Вільям Брегг, висловлюючи свої думки з приводу мистецтва наукової бесіди: «Я вважаю, що збирати слухачів, а потім читати їм написаний матеріал – це теж саме, що запросивши приятеля прогулятися, запитати, чи не прти він пройтися пішки, а самому їхати поряд з ним в автомобілі».
Тому оратору бажано, запам’ятавши певний обсяг матеріалу, викладати перед аудиторією з пам’яті, інколи імпровізувати, цифровий матеріал, наукові визначення, цитати варто зачитувати для більшої аргументованості. Висновки необхідно знати напам’ять.
Отож, коли передбачається тривалий за часом виступ, оратору необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу, скласти план, чи конспект промови.
Готуючись до виступу, варто скористатися певними тренувальними, наприклад:
Доберіть певний текст і уявіть, що це підготовлений вами виступ перед аудиторією. Читайте вголос текст, швидко забігаючи зором наперед і запам’ятовуючи зміст абзаців. Водночас, час від часу, кидайте погляди на уявних слухачів, встановлюючи зоровий контакт з ними, поки переказуєте запам’ятоване. Це допоможе вам навчитися виступати перед аудиторією, спираючись лише на план виступу.
Читайте окремі абзаци дібраного тексту, потім відтворюйте прочитане двома способами:
а) переказуйте дослівно, запам’ятовуючи деталі;
б) передавайте зміст своїми словами.
3. Зробіть розмітку тексту, виділіть ключові фрази і слова, прізвища, назви, найбільш важливі цифрові дані. Таким тексто легко користуватися під час виступу, достатньо опустити погляд на сторіну, щоб відтворити хід думок, знайти потрібний матеріал.
Але що робити ритору, якщо він втратив послідовність виступу. Досвідчені лектори в такому випадку радять скористатися однією із порад:
спокійно оголосіть невеличку перерву;
зробіть короткі висновки з раніше викладеного матеріалу (наприклад: «Підводячи підсумки, дозвольте мені ще раз обрисувати цю ситуацію…»);
повторіть ще раз останнє речення (наприклад: «Хочу ще раз підкреслити, що…»);
поставте питання слухачам або запропонуйте їм задати питання Вам (наприклад: «Чи немає у вас запитань щодо викладеного матеріалу?»);
перейдіть до наступного питання або змініть тему (наприклад: «Перейдемо до наступного питання…»);
у вас повинен бути напоготові який-небудь жарт або цікава історія (наприклад: «Зенітна думку спав один цікавий епізод…»);
зверніться до своїх тез.
Промови, які готують заздалегідь і вчать напам’ять.
Бувають випадки, коли з тих чи інших причин читати промову недоцільно. Але одночасно потрібно точно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, вшанування ювіляра, виступ на дипломатичних прийомах, де високо цінуються лаконізм і щирість, виступ на захисті бакалаврської, дипломної чи іншої роботи також бажано вивчити напам’ять. Досконале володіння текстом дасть змогу зосередитись на власне ораторських прийомах.
Оскільки подібні промови не бувають занадто великими за обсягом, їх варто написати, а потім вивчити напам’ять.
Імпровізовані промови (експромти).
Такі промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин. Наприклад: дискусії, збори, засідання, урочистості. Але найкращий експромт – той що заздалегідь підготовлений.
Знаючи наперед програму зборів, проблеми комісій, людей, до яких ви збираєтесь у гості, тему урочистостей, можна «на ходу» продумати, що від вас хотіли б почути і що саме скажете.
Кожен тип промов має свої переваги і недоліки. Читання писаного справляє враження скутості, імпровізація – викликати певну недовіру, проголошення завченого тексту теж інколи справляє протилежний ефект. Тож промовець завжди має бути готовим перейти з одного типу промови на інший. Якщо не зважати на те, що атмосфера в аудиторії зміниласі і відповідно слід змінити тип виступу, порівняно з тим, на який налаштовував себе промовець, - годі сподіватися на успіх.Найчастіше успіху досягають промовці, які оптимально поєднують елементи різних типів промов, залежно від того, яку мету вони ставлять і перед якою аудиторією виступають.
Методики запам’ятовування виступу.
Вам, мабуть відомо, що ми використовуємо не більше десяти відсотків своєї пам’яті. Інші 90 – пропадають марно, оскільки ми порушуємо природні механізми запам’ятовування.
Приклади людей з унікальною пам'яттю: композитор-педагог С. Танєєв, який полюбляв жарти, знаючи, що до нього прийде композитор О. Глазунов, щоб зіграти щойно закінчену симфонію, сховав за ширму свого учня С. Рахманінова. Коли Глазунов закінчив виконання своєї симфонії, С. Танєєв вивів юного Рахманінова і той точно відтворив весь музичний твір. Глазунов був дуже здивований, адже своїх нот він нікому не показував, а студент консерваторії вже її виконав. Така сама феноменальна музикальна пам'ять була й у композитора М. Балакірєва (відтворив один із симфонічних творів П. Чайковського, який прослухав два роки тому), Юлія Цезаря (пам'ятав імена понад ЗО тисяч своїх солдатів), академіка А. Йоффе (знав напам'ять всю чотирьохзнакову таблицю логарифмів), археолога Генріха Шлімана (вивчив 50 іноземних мов, деякі з них вивчив за шість, а то й за два-три тижні).
Особливе значення в процесі засвоєння людиною знань має рівень їхнього запам'ятовування. Психологи розрізняють пам'ять рухову (відпрацьовані рухи акробата в цирку чи балерини в театрі), музичну (відтворення музичних творів) емоційну (спогад про яку-небудь радісну подію підносить настрій) словесну (допомагає зберегти і точно відтворити суть прочитаного, почутого). Знаючи види пам'яті, ви можете визначити, який із них розвинутий у вас краще, а який потрібно розвивати шляхом відповідного тренування. .Удосконалиш свою пам'ять неважко людині вольовій. Для цього потрібно її постійно тренувати, запам'ятовуючи, певний матеріал, який поступово ускладнюється. Це можуть бути вірші і проза, ряди цифр, рухи і музика Щоб запам'ятовування було успішним, слід оволодіти раціональними прийомами, без яких людина затрачає багато часу і сил для запам'ятовування. Що мається на увазі.
Першим етапом має стати попереднє обдумування, мислений аналіз тексту, виділення в ньому найбільш істотного. На цьому етапі, по-перше, важливо добиватися розуміння важких місць; по-друге, потрібно прагнути пригадувати із раніше вивченого матеріалу те, що сприяє засвоєнню нового. Не зрозумівши матеріалу, не можна його завчати. Після цього важливо встановити логічну послідовність частин матеріалу, а в інших випадках письмово чи шляхом продуманого підкреслення чи проставлення цифри виділяють «логічний каркас» матеріалу.
Як складають план для запам'ятовування?
Потрібно, насамперед, намагатися згрупувати матеріал за смислом, тобто розбити текст на смислові частини, об'єднані однією, хоча б маленькою темою.
Виділяючи смислову групу, ми таким чином полегшуємо здійснення наступного важливого процесу, що забезпечує запам'ятовування, — виділення смислових «опорних» пунктів. Найчастіше ними є назви розділів матеріалу, основні визначення, формулювання, які містять у стислій, скороченій формі найістотніше з того, що підлягає запам'ятовуванню. Інколи «опорними пунктами» можуть бути влучні цитати, яскраві образи, імена, вислови.
Таким чином, короткий, лише в кілька рядків план, можна легко розгорнути в повну і досить докладну розповідь. Цінність такого плану полягає в тому, що він розкриває внутрішні закономірні зв'язки в матеріалі, що його передбачено запам'ятати, і у такий спосіб сприяє збереженню його в пам'яті.
Спеціальна література пропонує ряд правил поводження з пам'яттю. Отже, «Правила запам'ятовування».
1. Завчай з бажанням знати і пам'ятати.
2. Передбачай ціль запам'ятати надовго.
3. Користуйся смисловими опорами, смисловими співвідношеннями і смисловим групуванням — хто добре осмислює, добре запам'ятовує і довго пам'ятає.
4. Починай повторювати до того, як матеріал почав забуватися. Пам'ятайте слова К. Ушинського: «...той, хто розуміє природу пам'яті, буде безупинно повторювати, і для того, щоб полагодити те, що розвалилось, і для того, щоб зміцнити споруду і вивести на ній новий поверх».
5. Завчай і повторюй невеличкими дозами.
Краще вчити по одній годині сім днів, ніж сім годин підряд в один день.
Пам'ять любить різноманітність.
Коли вчиш, записуй, малюй схеми, діаграми, кресли графіки, відображуй карикатури, порівнюй з тим, що знав раніше, — дій!
9. Не вчи вірші стовпчиками. Короткі завчай повністю, довгі — розби-вай на порції.
Якомога швидше, не чекаючи повного вивчення, намагайтеся відтворити матеріал, закривши книгу. Пам'ятайте слова Л Толстого: «Ніколи не шукай у книзі, якщо що-небудь забув, а намагайся сам пригадати».
Якщо одержав завдання на вівторок, а відповідати потрібно в п'ятницю, не чекай четверга: вивчи зразу, а напередодні тільки повтори.
Зрідка використовуйте штучні прийоми, які полегшують запам’ятовування.
Запам'ятати все неможливо. Наша пам'ять довго зберігає лише невелику частину відомостей (близько 14-15%). Тому слід відібрати для запам'ятовування найголовніше. Хто прагне запам'ятати все, не запам'ятає до пуття нічого.
Якщо хочете якнайбільше запам'ятати — навчіться інтенсивно мислити, хто вміє думати, той більше і знає, тому що пам'ять вимагає не простого зазубрювання, а усвідомленого активного мислення.
Умови запам’ятовування
Перша умова запам’ятовування – це глибоке і яскраве враження від того, що ви хочете запам’ятати. Для цього потрібно зосередитись. П’ять хвилин повного, глибокого зосередження дадуть відчутніший результат, ніж година блукань манівцями розрізнених думок. Що означає зосередитись? Уявіть собі, що ви знайомитесь з новою людиною. Вона назвала себе. Зробіть усе, щоб чітко з’ясувати її прізвище та ім’я. Не полінуйтеся перепитати; запитайте, звідки походить це прізвище. Таким чином ви отримаєте сильне враження. Можливо, вам краще деякі тексти читати вголос, бо це допомагає запам’ятовуванню.
Не лінуйтесь записувати нову інформацію: номер телефону, план доповіді, план роботи на наступний день. Подивіться на свої записи, а потім закрийте очі і уявіть їх написаними вогняними літерами. І запам’ятаєте.
Друга умова запам’ятовування – повторювання. Кожному, хто хоче розвинути пам'ять, слід привчати себе до того, щоб часто у вільну хвилину, у транспорті, під час прогулянки пригадувати, пригадувати і запам’ятовувати. Але тут слід пам’ятати про те, що суто механічні повторювання – не завжди найкращий шлях. Психологи вважають, що людина, яка сидить і повторює текс, доки не закріпить його у своїй пам’яті, витратить удвічі більше часу, ніж людина, яка процес повторювання здійснюватиме з розумними інтервалами, хоча б і протягом декількох днів.
Третя умова запам’ятовування – це використання асоціацій. Асоціації бувають різними: дата народження, якась історична подія, знання структури підручника, спеціальні мови, закони логіки тощо. Інколи ім’я людини чи назва місцевості, або назва речі чи зміст події, дають поштовх до якоїсь асоціації, що дозволяє ніби викарбовувати їх у пам’яті. Той, хто більше осмислює отримані свідчення і встановлює між ними тісні взаємозв’язки, буде мати і кращу пам'ять.
Щоб запам’ятати прізвище незнайомої людини, ставте їй запитання стосовно її прізвища.
Щоб запам’ятати дати, асоціюйте їх з відомими вам знаменними подіями, які ви знаєте.
Щоб запам’ятати план вашого виступу, розташуйте пункти його так, щоб вони постали перед вами у логічній послідовності.
Якщо ви забули, що казати далі, використовуйте останні слова попередньої фрази на початку нової.
Отже, заучуючи напам’ять підготовлений виступ, скористайтесь згаданими порадами, постарайтесь сконцентруватися якомога глибше у взаємозв’язках, усвідомити його зміст, встановлюючи асоціативні зв’язки. Повторюючи текст, віднаходьте нові зв’язки як між його змістовими елементами, так і з іншими відомими вам знаннями.
ЛЕКЦІЇ 7-8
МЕТОДИКА ТА ЕТАПИ ПІДГОТОВКИ ПРОМОВИ (КОМПОЗИЦІЯ,ІНВЕНЦІЯ, ДИСПОЗИЦІЯ)
ПЛАН
Промова як дослідження.
Вибір теми.
Формулювання мети.
Процес збирання матеріалу.
Запис промови.
Складання плану.
Розмітка тексту знаками партитури (рядкові знаки, надрядкові знаки, підрядкові знаки).
Тренування.
Структура ораторського твору (вступ, основна частина висновки).
Промова як дослідження.
Промова - свого роду наукове дослідження, яке обов’язково базується на ґрунтовному вивченні питання. Тема виступу має бути новою, актуальною, змістовною.
Оратору потрібно ґрунтовно вивчити питання, про які він буде говорити у промові. Цицерон писав, що: «Промова повинна розцвітати й розгортатися на основі повного знання предметів». Промова, як правило, потребує ґрунтовної підготовки, і чим ґрунтовніша підготовка, тим солідніше, вагоміше і переконливіше виглядатиме промова. «Готуватись – це значить думати, виношувати думки, згадувати ті з них, які вас особливо захоплюють, відшліфовувати їх, розташовувати у відповідному порядку, створювати свого роду мозаїку», - писав Д. Карнегі. При цьому, ритор обов’язково має у промові представити власну позицію, власну оцінку явищ, понять і фактів, адже шаблонність, переказ чужих думок, завжди вважалися серйозними недоліками. Усі ці риси ріднять промову з науковим дослідженням.
Підготовка промови має певний «алгоритм», тобто етапи роботи над інформацією, а саме: вибір теми — формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція (тренування).
Вибір теми.
Д.Карнегі писав: «Не намагайся сісти і підготувати промову за 30 хвилин. Не можна «спекти» промову на заказ, як пиріг. Промова повинна визріти. Виберіть тему на початку тижня, обдумайте її у вільний час, виношуйте її, не забувайте ні вдень ні вночі. Обговорюйте її з друзями. Зробіть її предметом бесід. Задавайте самі собі різні запитання по даній темі. Записуйте на папірцях всі думки й приклади, які приходять вам у голову, й продовжуйте шукати».
Отже, вибір теми – перший і досить важливий етап у підготовці промови. Нерідко трапляється, що виступ готується за заданою темою. В такому випадку оратору необхідно лише конкретизувати її. Складніша справа — визначити і сформулювати свою тему виступу. Саме тому, слід добре розумітися в понятті «тема» та знати, що саме слід враховувати ритору при виборі теми.
Саме слово «тема» походить з грецької мови і означає «те, що покладено в основу», фундамент. Тема завжди конкретна, стосується одного питання. У межах теми виділяють підтеми. Підтема, в свою чергу, може поділятись на мікротеми. Мікротема часто зводиться до абзацу, а то й одного речення.
Щоби визначитись з темою слід спочатку визначитися з тим, яку психологічну реакцію оратор хоче викликати у слухачів (розважити, поінформувати, переконати, закликати до чогось). При цьому варто враховувати свої власні можливості, інтереси, уподобання. Оратор має захоплюватись обраною темою, тільки тоді він зможе захопити нею аудиторію.
Тему слід розуміти як проблему, задачу, яку треба вирішити. Ця проблема має бути актуальною для аудиторії. Вибирайте теми, які ви здатні пояснити. Тематика розмов у вузькому колі товариства буває найрізноманітнішою: про спорт, театр, моду політику, кіно, дозвілля тощо. У значній за кількістю учасників аудиторії коло тем для обговорення істотно звужується, обмежуючись переважно професійним спрямуванням їх учасників або ж воно стосується спільних для більшості людей питань – проблем здоров’я, культури, політики, освіти, економіки, моралі і права.
Не бійтеся зачіпати складні й не до кінця визначені проблеми, викликати заперечення – бійтеся іншого: що ви малодушно обминаєте протиріччя, або свідомо приховуєте істину. Пам’ятайте, у людей існує психологічна потреба у новизні, люди прагнуть нового. Ви також захопите аудиторію, якщо розкриєте свою тему в конфліктних колізіях, показуючи усі «за» і «проти» тієї чи іншої теми. Адже увагу людей завжди привертали суперечки чи змагання (фактори успіху теми за П. Сопером).
Отже, при визначенні теми виступу потрібно враховувати наступні моменти:
1. Обирайте тему, яка відповідає вашим пізнанням і інтересам.
По-перше, подумайте про ті галузі знання, в яких ви маєте особливий
досвід або теоретичну підготовку. По-друге, поспілкуйтесь на яку-небудь
цікаву тему зі своїми товаришами чи друзями. По-третє, зверніться до
книги. Продивіться довідники, свіжі журнали і газети.
2. Підбирайте доречну тему.
Настрій аудиторії залежить від місця і часу. В аудиторії він один, в
приватному житті — інший. В побутовій ситуації слухачі сприйматимуть як
досить природну річ те, що в аудиторії їм може здатися нецікавим,
смішним, шокуючим.
3. Обирайте тему, яка відповідає аудиторії.
Тема повинна бути досить цікава, досить важлива, досить зрозуміла для
слухачів. Для того, щоб вирішити, чи буде вона відповідати цим вимогам,
необхідно мати уявлення про рівень знань слухачів, їх виховання, вік,
особливі інтереси.
Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання. Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що підлягають обговоренню.
Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст виступу і обов'язково привертати увагу слухачів. Вдала назва теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до сприйняття майбутньої промови. Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштовхують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу. Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви потребують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Тому серед слухачів будуть невдоволені, бо вони не отримають відповіді на питання, які їх цікавлять.
Існують такі поняття, як тема «розкрита» та тема «не розкрита». Тема «розкрита», коли матеріал їй відповідає, коли основна думка промовця зрозуміла, коли вона доведена. Бажано, щоби тема мала точки зіткнення з іншими темами, апелювала до вже відомих аудиторії фактів. Якщо хоча б кілька людей зрозуміють вас – тема розкрита вдало.
3. Формулювання мети
Необхідно ясно уявляти, для чого, з якою метою виголошується промова, якої реакції слухачів ви добиваєтесь. Чи бажаєте ви тільки що-небудь пояснити, описати чи просто розповісти? Або ви хочете змінити свою думкучи переконати аудиторію що-небудь зробити? Для того, щоб отримати чітке уявлення про те, чого ви добиваєтесь, викладіть письмово ваш намір у формі цілого речення. Потрібно також мати на увазі, що мету виступу слід формулювати не тільки для себе, але й для своїх слухачів. Чітке визначення цільової настанови полегшує сприйняття
ораторської промови, певним чином налаштовує аудиторію.
Існує загальна і конкретна мета виступу. Загальна мета визначаєтьсявидом реакції, яку оратор хоче викликати у слухачів і залежить від того, чи бажає він тільки розважити їх або задовольнити цікавість, надихнути, переконати чи схилити до дії. Конкретна мета виражена в самому змісті промови, який може розважати, вгамовувати жагу знань, надихати, переконувати і викликати готовність до дії. Певним чином можливе і злучення цих цілей. Наприклад, розважальна промова іноді не обійдеться без інформації і навіть без елементів впливу. Промова, яка спонукає до дії, не буде мати успіху, якщо вона не цікава, не надиха-юча, не переконлива. Але оратор повинен ясно уявляти собі, яка ж із загальних настанов є переважною, і у відповідності до цього будувати свою промову.
В той час як загальна мета визначає, якої реакції ви хочете добитися, конкретна чітко показує, що слухач повинен знати, почувати і робити. Вона виражена в самому змісті промови. Конкретне тематичне ствердження не повинно бути загальновідомою істиною. Ваша справа показати, що дещо вірогідно або можливо, правильний чи той або інший хід дій..
4. Збирання матеріалу
Якщо зміст промови взято не тільки з особистих переживань, матеріаль можна добирати з багатьох джерел. Прочитайте не одну, а декілька журнальних статей, зберіть інформацію не з однієї, а з декількох з них. Розкрийте точки зору різних авторів, зіставте їх. Поспілкуйтеся з
оточенням, запишіть думки і факти, що приходять в голову і про які прочитали.
Отже, наступний етап підготовки публічного виступу — підбір матеріалів для ораторської промови. Існує чотири основних джерела накопичення матеріалу:
1) особистий досвід;
2) роздуми і спостереження;
3) інтерв'ю і бесіди;
4) читання.
Не обов'язково використовувати завжди всі перелічені джерела, але при всіх умовах необхідно обмірковувати питання і обов'язково заглядати в книжки. В методичній літературі визначені основні джерела, з яких можна черпати нові ідеї, цікаві дані, факти, приклади, ілюстрації для своєї промови. До них відносяться:
офіційні документи;
наукова, науково-популярна література;
довідникова література: енциклопедії, енциклопедичні довідники, довідники з різних галузей знань, лінгвістичні довідники, бібліографічні покажчики.
Ці джерела доцільно використовувати для дискусій, тематично обмежених і базованих на загальновизнаних авторитетних даних;
художня література;
статті з газет і журналів.
Для поточної інформації можна користуватися статтями зі звичайних журналів. За більш свіжою інформацією і за матеріалом и питань, що миють місцеве значення, потрібно завжди звертатися до газет, хоча зібрані в них дані менш надійні і солідні, ніж дані, які містяться в книгах або журналах; результати соціологічних досліджень; статистичні дані. Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а декілька.
За етапом збирання настає обмірковування матеріалу, встановлення зв'язків, коментування. В цілому це можна назвати «інкубаційним періодом». До нього відносяться перевірка фактів і уточнення думок, їх упорядкування.
Передумовою плідної підготовки є виділення найкращого часу для роботи, який у кожного індивідуальний.
Внутрішніми передумовами плідної підготовчої роботи є:
самоопитування («В чому причина, яка дія факту?», «Яка суть, головна думка того, що я повинен повідомити?» і т.ін.). Постановка питань самому собі є засобом активізації думки. Якщо є запитання, то існує і відповідь;
чергування станів — роздуми вголос і прослуховування «внутрішнього голосу». Обравши час, ми звертаємось «в себе», потім знову висловлюємо наші думки уже вголос. Ця зміна станів зазвичай веде до зясування головного;
терпляча, систематична робота над текстом, поєднання частин, раціональна організація матеріалу і ефективна розробка визначень. Регулярна робота веде до більшого успіху.
5. Запис промови.
Єдина мета нарисів — не краса, не ефектність написаної промови, а її доступність при виступі. Робота над конспектом досягає цієї мети, якщо її робити, не лякаючись повторів і не забуваючи про призначення промови і про слухачів. Перший крок до найкращої систематизації — це складання без всякої класифікації переліку фактів і міркувань, які були накопичені при підготовці. Робити це найкраще на картках. Конспекти в зошитах або на великих аркушах дуже зв'язують. А компактний набір карток завжди можна розкласти перед собою на столі, «тасуючи» їх так, як вам потрібно. До того ж між двома вже знайденими цитатами можна завжди легко вставити нову картку — з новою цитатою або з власною думкою. Після попередньої роботи необхідно скласти картки за логікою розвитку теми й переписати їх у вигляді вже звичайного тексту, щось додаючи, поширюючи, а від чогось, можливо, і відмовляючись. Підлеглі положення розмістити під головними. Потрібно уважно проглянути — чи точно обрано слова. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? Аудиторії, до якої вона буде звернена? Чи не будуть деякі слова «випадати» з тексту стилістично? Зверніть увагу на наявність елементів художності в тексті — без них текст виглядає занадто сухим. Простежте, чи не втратилися логічність та доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами.
Після складання конспекту, необхідно його відредагувати. Конспект не може і не повинен містити все багатство самої промови. Але словесне його оформлення складає першу умову, яка визначить у підсумку вражаючу силу промови при її проголошенні.
Редагування конспекту необхідно проводити з точки зору:
а) ясності;
б) конкретності;
в) специфіки питання;
г) стислості.
6. Складання плану
Перш ніж розпочати роботу над композицією своєї промови, необхідно визначити порядок, за яким буде викладатися матеріал, тобто скласти план. «для успіху промови важливим є протікання думки лектора. Якщо думка перестрибує з предмета на предмет, якщо головне постійно переривається, то таку промову майже неможливо слухати» (А. Коні у статті «Поради лекторам»).
План — це взаємне розташування частин, коротка програма будь-якого викладення.
Важливо одразу ж визначити, які конкретно питання ви передбачаєте висвітлити в своїй промові. Тому складається попередній план, який відображує особисте визначення оратором теми виступу і підходу до даної проблеми. У процесі вивчення літератури, аналізу підібраного матеріалу план може змінитися, та в будь-якому випадку він буде сприяти вашій роботі.
Після того, як вивчена література, обміркована тема, зібраний фактичний матеріал, складається робочий план.
Виділіть питання обраної теми, відберіть суттєві і основні, визначать, в якій послідовності їх викладати. До робочого плану вносяться формулювання окремих положень, наводяться приклади, факти, цифри, які ви хочете використати. Робочий план допомагає краще обміркувати структуру виступу, визначити, які розділи виявились перевантаженими фактичним матеріалом, які, навпаки, не мають прикладів, які питання слід пропустити, які включити і т. ін. Робочий план може мати декілька варіантів, тому що він постійно уточнюється. Характерною особливістю робочого плану є те, що він являє цінність для самого оратора, тому що його пунктами бувають не тільки закінчені речення, але і незакінчені, а також словосполучення і навіть окремі слова.
На основі робочого плану складається основний план. Цей план не стільки для оратора, скільки для слухачів. Формулювання пунктів основного плану повинні бути чіткими і ясними. Цей план оголошується слухачам після повідомлення теми виступу або у вступі при розкритті мети промови. План промови не завжди оголошується оратором. Це залежить від виду виступу, від складу і настрою аудиторії, від намірів оратора. Найчастіше план оголошується в лекціях, доповідях, наукових повідомленнях. Слухачі під час таких виступів ведуть записи, і план допомагає їм слідкувати за ходом викладення матеріалу. Наприклад, в вітальних, призивних промовах оголошення плану є недоречним.
Плани бувають трьох видів: простий, складний та цитатний. Простий план складається з декількох пунктів, що відносяться до основної частини викладення теми. Він являє собою, по суті, ряд непоширених речень.
Тема: «Правовий статус дитини в Україні
План
1. Громадянство як елемент правового статусу дитини.
2. Принципи правового статусу дитини.
3. Права, свободи та обов'язки дитини.
4. Гарантії захисту прав і свобод.
Складний план — це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди, звичайно, вводять вступ та висновки.
Тема: «Правовий статус дитини в Україні»
План
І. Вступ. Міжнародне та вітчизняне законодавство про правовий статус дитини.
ІІ. Основна частина. Правовий статус дитини, його елементи.
1. Громадянство як елемент правового статусу дитини.
2. Принципи правового статусу дитини.
3. Права, свободи та обов'язки дитини.
4. Гарантії захисту прав і свобод.
ІІІ. Висновки. Необхідність вдосконалення реалізації правового статусу дитини
в Україні
Цитатний план подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть даного питання.
Тема: “Правовий статус дитини в Україні”
План
«Громадянство — це структурний елемент правового статусу дитини, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою й суспільством».
«Принципи правового статусу дитини — це основоположні засади, керівні ідеї, які проголошуються і охороняються державою, покладені в основу здійснення прав, свобод і обов'язків дитини» і т. д.
Записуйте план на окремому аркуші. Можливо, ви якісь моменти скасуєте, натомість введете інші.
Розмітка тексту знаками партитури.
Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найважливіші місця чи такі, що залишають простір для неточного тлумачення. Для цього використовують знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи та ін.
Знаки партитури за місцем їх розташування в тексті поділяються на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові.
Рядкові знаки.
Фразові паузи: / - коротка (на один рахунок), // - на два рахунки (раз, два), /// на три рахунки.
Дужки ромбічні: , якими варто позначати вставні речення або слова.
Дужки квадратні: - вживаються, якщо варто додати слово (слова), що допомогли б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію.
Лапки «», беруться слова, що вимовляються з іронією.
Надрядкові знаки.
Знак наголосу. Якщо для вас слова у тексті нові, і ви не знаєте, де поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі: статуя, цемент.
Підвищення тону . Пониження тону .
Злам інтонації (від підвищення до пониження чи навпаки).
Підрядкові знаки.
Логічний наголос_______ (виділяється слово або група слів).
Для правильної розстановки логічних наголосів використовують прийом скелетування, тобто знаходження смислового «скелету» фрази та наступні правила.
1. Якщо ми протиставляємо особу чи явище іншому, то наголоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставляються.
2. Якщо у виступі вперше називається яка-небудь річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (слова), що означають цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом.
Уповільнення темпу _ _ _ _. Цей прийом використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими.
Прискорення темпу . Використовується для позначення інформації додаткового характеру, із значенням вторинності.
Легато . Використовується, якщо слова вимовляються як одне ціле. Знак свідчить про те, що пауза тут непотрібна.
Тренування.
Усі відмічають природність, з якою тримаються на сцені професійні актори. Але глядач не бачить їх на репетиціях. Актори відпрацьовують кожен рух, кожен рядок разів по тридцять, а деякі жести чи репліки повторюють і по шістдесят, сто разів. Більшість же ораторських виступів являють собою першу і єдину репетицію. Але одна справа бути захопленим і щирим. Звичайно, це найважливіша вимога, яка висувається до оратора. Та, разом із тим, виступ має бути чимось більшим, ніж поєднання ідей у голові оратора. Адже ці ідеї не проявляються, допоки не знаходять свого вираження у мові. Тільки у процесі виступу ваші ідеї, розкриваючись, справляють враження на слухача.
Передусім підготовлений текст виступу потрібно запам’ятати у процесі кількаразового повторення. При цьому слід постаратися і відтворити умови, в яких відбуватиметься виступ, тобто тримати рукопис у руці (якщо говорити прийдеться біля звичайного столу) або поставити стілець на стілець, імітуючи кафедру. Для спостереження за жестикуляцією, мімікою та рухами тіла буде корисно повправлятися у читанні тексту перед дзеркалом. При цьому голову слід тримати прямо й дивитися на уявних слухачів. Коли треба підглянути в рукопис, то опускають лише очі, а голова не нахиляється.
Мета тренувальних виступів полягає, зокрема, в тому, щоб ритор-початківець міг протягом лекції якомога більше часу дивитися на слухачів, підтримуючи з ними контакт. Для досягнення цього треба добре орієнтуватися в тексті рукопису. Розбірливо написаний текст з підкресленнями у потрібних місцях і відповідними позначками, а також тренувальне кількаразове повторення виступу допоможуть вам у цьому (підкресліть важливі речення різнокольоровими олівцями: червоний - дуже важлива думка, синій – менш важлива, зелений приклад, це допоможе вам краще орієнтуватися в тексті під час виступу). Після того як ви опрацюєте і засвоїте виступ в цілому, займіться частинами, які найбільш непокоять вас.
Для того щоб укластися в регламент, розподіліть час виступу по пунктах. Біля кожної частини (втуп, основна частина, висновки) з правого краю аркуша позначте час: 5 хв., 20 хв. Тощо. Виголошуючи промову, стежте за годинником, чи дотримуєтесь ви розкладу виступу.
Стежте за звучанням та темпом промови (100 - 120 слів за хвилину). Дуже зручним помічником тут виступає магнітофон, відеомагнітофон. Намагайтесь розвинути в собі відчуття невимушеного спілкування зі слухачами. Доречно буде запросити на таку репетицію товариша, який стане вашим першим слухачем, вашою уявною аудиторією. За будь-яких умов намагайтесь уявляти собі аудиторію і відповідну навколишню обстановку.
Виконання будь-якої роботи вимагає певного мотивування. Чому підготовці промови та тренуванню треба приділяти належну увагу й відповідну кількість часу? Слід завжди пам’ятати, що коли ваш одногодинний виступ слухає сто слухачів, то разом це становить 100 годин колективного часу. Уже одне це має стати достатньою причиною, щоб підготувати такий виступ, який би приніс користь і виправдав витрату 100 годин колективного часу. Сумлінна підготовка виступу і прагнення принести слухачам як найбільше користі відчуваються завжди. Люди оцінять це і захочуть послухати вас знову. Безумовно, ви одержите також і особисте задоволення від того, що допомогли слухачам розширити їх кругозір, переконали у чомусь важливому тощо.
Ретельна підготовка та тренування забезпечать успіх вашого публічного виступу, Це надасть вам упевненості, віри в свої сили. Ви будете куди менше хвилюватися, якщо впевнені, що добре підготували текст виступу.
Структура ораторського твору (вступ, основна частина висновки).
Ще з античних часів виділяють три структурні моменти твору: вступ, основна частина та висновки (вступ – зацікавлення, основна частина – опис + оповідь+міркування, висновки – преконання). Основну увагу слід приділяти найбільшій за обсягом частині – основній частині.
ВСТУП. Привести предмет до руху набагато складніше, ніж підтримувати цей рух. Це простий закон фізики, який має відношення до інерції спокою і руху. Слухач також буває у стані інерції спокою і руху. Тому вступ, є найважливішою частиною промови. Ваш виступ не матиме успіху, якщо ви не завоюєте симпатії слухачів уже під час вступу.
Що ж може привернути увагу та викликати прихильність аудиторії?
Головним чином це такі ваші якості – впевненість у собі, діловитість і дружнє ставлення до слухачів, скромність і підйом. Запам’ятайте, що більшість слухачів протягом перших хвилин виступу приділяють промовцеві всю свою увагу: вони приглядаються до нього, як він іде, як розкладає папери, як починає говорити, як поводиться за трибуною. Слухачі відразу налаштуються проти вас, якщо ви триматиметесь відсторонено, байдуже, будете в’ялим чи безпорадним. Ніколи не кажіть слухачам, що ви не мали часу підготуватися, що ви невмілий оратор. Такі виправдовування ніколи не справлять на слухачів доброго враження. Їм не хотілося б слухати маленьку, скромну людину, яка не в змозі приховати перед ними свого страху. За словами гумориста Джорджа Еді: Це вже остання справа – оголошувати усім про свою неспроможність. Біда у тому, що, чого доброго, це вдасться довести.
Отже, ви повинні всією своєю поведінкою виражати впевненість в свої сили.
Мета вступу полягає в тому, щоб стисло пояснити (зміст) завдання промови і вказати часткові питання, на яких промовець збирається зупинитись.
Щоб вступ був вдалим, слід продумати його план. Поль Сопер у своїй книзі «Основы искусства речи» радить дотримуватися такої структури вступу: вступні зауваження, виклад конкретної мети, пояснення, огляд головних розділів теми. Характер загальної теми виступу, склад аудиторії та навколишня обстановка можуть вносити певні корективи щодо об’єму чи порядку цих структурних елементів.
Розглянемо детальніше запропоновану Сопером структуру вступу.
1. Вступні зауваження. Вони можуть бути різні за формою: гумористичні, зауваження щодо значення теми для слухачів та оратора, захоплюючі запитання чи повідомлення, цитати, приклади.
Гумор є чи не найкращим засобом налаштування аудиторії на потрібний лад. Гумористичні зауваження можуть стосуватися мети доповіді, самого оратора, обстановки, головуючого, аудиторії і будь-якого предмету, який має відношення до теми виступу. При цьому , особливо ритору-початківцю, слід відчувати різницю між гумором , іронією і сарказмом. Звичайно слід вдаватися до гумору, за допомогою якого можна показати комічні аспекти життя, нікого не ображаючи. Зверніть увагу, як жартівливі посилання підводять оратора до викладу поставленої ним мети: Однажды Авраама Линкольна, который на своїх журавлиных ногах высился на шесть футов три дюйма, спросили, какой длины, по его мне нию,должны бать у человека ноги. Линкольн ответил, что, по его разумению, ноги должны бать настолько длинны, чтобы доставать ими до полу. Когда я спросил вашого председателя, каким временем я располагаю для речи, он дал аналогичный ответ: «Ровно таким, каное окажется необходимым». Что ж, уверяю вас, она будет не такой длинной, как ноги Линкольна, но длинной настолько, чтобы я мог заручится одной вашей идеей. Эта идея заключается…
Можна завжди викликати увагу слухачів, якщо показати, у якій мірі їх стосується обрана вами тема. Для цього слід подумати про слухачів під час підготовки виступу. Запитайте себе: «Які у слухачів потреби? Що їх найбільше цікавить у даний момент? З якими труднощами вони стикаються і яких порад потребують? Що ви можете їм сказати з того, чого вони досі не знали і що їм може допомогти у вирішенні тих чи інших проблем?»
Крім того, якщо ви добре знаєте аудиторію і часто перед нею виступаєте, то нема необхідності вказувати на близькість з нею, про спільність проблем. Але якщо ви перед аудиторією вперше, то слід протягом 1-2 хвилин розповісти про свою роботу в даній галузі. Потім підняти проблеми аудиторії і наголосити, що під час виступу ви спробуєте допомогти їй у вирішенні цих проблем.
Запитання або повідомлення, які захоплюють увагу. Такі збуджуючі увагу повідомлення зустрічаються у вигляді випадкового посилання, незвичайних фактів, положень, статистичного узагальнення тощо. Посилання на незвичайні, парадоксальні явища викликають найбільше враження.
Питання чи група питань особливо доцільні, так як викликають бажання відповісти на них (особливо, якщо після їх виголошення промовець зробить паузу). Якщо ж слухачі не можуть відповісти, то чекають на відповідь доповідача. Як правило, питання повинне стосуватися суті теми. Наприклад: Чи повторюється історія? Історики зі звичайною багатозначністю дають загадкову відповідь. Вони говорять: «І так і ні».
Цитата. Вступна цитата повинна вражати своїм змістом, бути короткою і збуджувати інтерес слухачів до піднятої вами теми. Вона може підтверджувати принципи, які є опорою змісту промови, відображати мету виступу тощо. Цитувати слід якомога точніше. Точна цитата звучить набагато переконливіше.
Приклади. Якщо дозволяє час , виступ варто розпочати з цікавої історії, прикладу з власного досвіду, яка б стала ілюстрацією до поставленої вами теми (мети) виступу. При цьому приклади не повинні бути переобтяжені зайвими подробицями, мають бути просто викладені і повинні створювати напругу з подальшою розрядкою.
Виклад конкретної теми. Цей пункт особливо стосується інформаційних виступів. Конкретне завдання викладається в інформаційному виступі як прямолінійне і розгорнуте повідомлення про те, що повинна знати і що повинна зрозуміти ваша аудиторія. Повідомлення про те, що ви збираєтесь сказати, саме по собі є тим кроком, який привертає увагу. Воно означає для слухача, що ви прийшли з діловими, серйозними намірами.
Пояснення.
Пояснення необхідні, якщо при викладі теми деякі терміни не будуть зрозумілі аудиторією. Якщо ми не роз’яснимо термінологію, аудиторія буде скучати. При цьому визначення не повинні бути заважкими, штучними, вони повинні стимулювати уяву. Роберт М. Хетчинс, бувший ректор Чиказького університету розпочав свій виступ на тему «Що таке університет» такими словами:
Університет – це спільнота вчених. Це не дитячий садочок, не реформаторій, це не політична партія і не агентство з пропаганди. Університет – спільнота вчених. Цікаво відмітити, що дане визначення вказує не тільки на що схожий університет, а й на що він не схожий. Такий прийом є дієвим, бо включає контраст. Також тут використано прийом повторювання.
Слухачі часто бажають знати чому оратор обрав ту чи іншу тему і яким чином він отримав інформацію, якою ділиться з ними. Задовольнивши ці бажання своїми поясненнями, оратор зробить промову більш суттєвішою, змістовнішою.
4. Огляд головних розділів теми. Складання плану промови порівнюють з плануванням екскурсії. Розвиваючи цю аналогію – слід зауважити, що слухачі хочуть знати шлях і головні пункти проходження цього шляху. Огляд повинен бути коротким, вказувати на основні поняття, питання, розділи.
Отже, від початку вступу багато що залежить:
чи подолає промовець хвилювання, заспокоїться й набуде впевненості;
чи зуміє встановити контакт зі слухачами; чи зацікавить їх і чи приверне їхню увагу;
чи зуміє стисло викласти тему виступу й пояснити розподіл його на окремі питання.
Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим. Чим більше думає промовець про слухачів, готуючись до виступу, тим кращий початок він зробить.
Помилки промовців під час підготовки вступу.
Роблять вступ або довгим, або нудним, або те й друге разом.
Не вміють докладно пояснити, про що йтиметься, внаслідок чого, слухачі орієнтуються не на те, про що буде мова.
Інколи промовець починає з досить цікавого випадку, який, проте, не має ніякого відношення до суті справи.
Пам’ятайте, що втуп стосується слухачів, тоді як закінчення – суті проблеми, викладеної у вступі.
ОСНОВНА ЧАСТИНА. Основа виступу – це схема його основних положень, яка потім заповнюється деталями. Кожна промова, як людина (Емерсон), - єдина у своєму роді і неповторна. У неї своє обличчя з виразом надихаючої її мети, обличчя, яке відображає дух оточення. Якщо це не так, краще їй залишитися в глибинах свідомості автора, допоки вона не з’явиться на світ у пристойному вигляді. Тому все що стосується планування основної частини має умовний характер, використання тих чи інших порад залежить відвід ваших намірів, від уміння відстояти ваш вибір, від вашої обізнаності щодо предмета виступу тощо.
Як упорядкувати окремі думки, положення, тези? Найкраще йти від простого до складного. Ритор повинен постійно стежити, чи все, що він говорить, зрозуміле слухачам.
Ще один метод упорядкування думок полягає в дотриманні хронологічної послідовності. Розбивка на розділи за часовою ознакою повинна бути логічною і відповідати інтересам аудиторії. Наприклад, бібліографічну доповідь про відому людину можна підготувати за такими рубриками: ранні роки, роки зрілості, останні роки життя; роки формування, адвокатська і службова кар’єра, політична кар’єра. Увагу слухачів треба привертати з самого початку. Однак цікаві думки слід тримати про запас. Щоб протягом виступу час від часу посилювати свій вплив на слухачів.
Ритор може розвивати свої думки по-різному: пояснювати, описувати, розповідати, доводити (опис, розповідь, міркування). Найцікавішою формою викладу є розповідь.
Композиція – побудова тексту, спосіб розташування компонентів, може бути трьох типів:
лінійна – частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це – хронологічний розвиток подій);
спіральна композиція – основна думка тексту повторюється неодноразово, але кожного разу збагачується новою інформацією;
кільцева композиція - перша та остання частина твору віддзеркалюють одна одну.
ЗАКІНЧЕННЯ ВИСТУПУ. Промову слід рішуче розпочати і рішуче закінчити. Тому закінчення слід так само ретельно планувати, як і інші частини. Закінчення виступу складається з двох частин:
узагальнення головних думок;
обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставлених цілях, заклик до виконання певних дій.
Крім того, заключні слова повинні створити відповідний настрій в кінці виступу.
Щоби реалізувати мету заключної частини рекомендується використовувати: повторення, ілюстрації, зобов’язуючі або вражаючі ствердження, гумористичні зауваження.
Повторення. Ми як слухачі, здебільшого ліниві. Тому завжди вдячні за коротке повторення, зроблене у тій чи іншій формі в кінці виступу. Але обираючи форму повторення, ритор повинен намагатися, щоб воно було простим, пояснювало головні ідеї, повторювало їх але «по-особливому», що поглиблює зміст, і підсилює зацікавленість слухачів.
Доречним стане після напруженої уваги жартівливе зауваження. Хоча воно не замінить повністю очікуваних висновків, але допоможе розслабитись аудиторії, створить позитивний емоційний фон. Наприклад, доповідь на тему «День у конгресі» була закінчена таким гумористичним посиланням: Недивлячись на всю складність і недосконалість, конгрес сповна відкритий для безпосереднього спостереження, і, кінець кінців, він такий, яким його створив народ. Тож не слід приходити у відчай від одного висловлювання бувшого капелана сенату США Едварда Хейла. Хтось запитав його, чи молиться він за сенат?. На що той відповів: «Ні, я дивлюсь на сенаторів і … молюсь за країну».
Про наближення завершення виступу слухачів треба повідомити. Це загострює їхню увагу – вони захочуть послухати узагальнення й підсумки промови. Промову слід закінчувати протягом 2-3 хвилин.
Ніколи не закінчуйте виступ словами: «Оце і все, що я хотів вам сказати», ; жартом, який не стосується теми; вибаченнями щодо невдалого виступу; словами, які налаштують аудиторію на безнадійність,безвихідність.
Не забувайте, закінчення вирішує, що візьмуть слухачі для себе з вашого виступу.
Психологи рекомендують:
Приблизно 10-12% загального часу присвятити вступові; 4-5-% - закінченню, а решту – основній частині.
Кризи втомлюваності – 17 та 33 хвилини виступу. Потрібно використовувати жарт, паузу, емоційний приклад.
Починати слід з викладу питання, яке буде висвітлено, з цитати, але не з головного, бо декілька хвилин слухачі приглядаються, звикають до голосу оратора.
Цікаві думки слід тримати про запас щоб потім посилювати свій вплив на слухачів.
ЛЕКЦІЯ 9
ЛОГІЧНІ ТА ЕМОЦІЙНІ ЗАСАДИ ПРОМОВИ
ПЛАН
І. Логічні докази автором своєї правоти.
Система логічних доказів.
Логічна побудова виступу.
Логічні помилки.
ІІ. Психологічні докази оратором своєї правоти.
Психологічна налаштованість аудиторії.
Бажання та сподівання людей.
Логічна та психологічна мотивація.
Виголошуючи промову, оратор обов’язково ставить перед собою мету. Щоб ця мета була досягнута промовець повинен послуговуватись двома засобами: логікою та емоціями. Тобто, переконливі докази та логічність їх викладу, а також емоційність промови, яка розбудила б почуття слухачів. Обидва засоби є необхідними і невід’ємними один від одного. Хоча у різних за метою промовах той чи інший засіб є переважаючим (надихаючі промови, інформаційні). Задля зручності Абрамович та Чікарькова називають ці два засоби впливу на аудиторію логічним (активізація мислення) та психологічним (активізація почуттєво-емоціної сфери).
І. Логічні докази автором своєї правоти.
Ви запитаєте до чого тут логіка? Відповідь проста: предметом логіки і риторики є думка. Відмінність лише в тому, що риторика вивчає думку як живий процес, у динаміці, як вона народжується, отримує внутрішню мовну форму, коректується, отримує зовнішню мовну форму. Логіка, в свою чергу, досліджує думку як результат. Взаємозв’язок логіки і риторики в тому, що риторика забезпечує зміст думки, а логіка його адекватне оформлення. Поговоримо про вплив оратора на аудиторію за допомогою логічності доказів.
1. Система логічних доказів.
Система логічних доказів - це авторитетні посилання, статистика, приклади, висновки, які покликані переконати слухачів. Хід розгортання повідомлення (думки) в такому разі може базуватися на дедуктивному чи індуктивному методах. Дедуктивний метод полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового (конкретного).
Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію. Тобто слухачі мають бути попередньо ознайомлені з вихідним положенням (теоретичним знанням), на основі якого будуть будуватися дедуктивні докази, або воно у них не повинне викликати ніяких сумнівів. Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку до причини, інтригує їх на пошуки цієї причини. При цьому перехід роздумів від загального положення до конкретного (часткового) повинен супроводжуватися найбільш переконливими, яскравими прикладами. Дедуктивний метод широко використовується у навчальному процесі, переважно в середніх та старших класах.
Прикладом дедуктивного міркування є міркування молодого чоловіка після розмови із Сократом:
Одного разу до давньогрецького філософа Сократа прийшов молодий чоловік за порадою. Його цікавило питання: «Чи слід йому одружуватися?». Сократ подивився на нього та відповів: «Одружишся ти чи не одружишся, все одно пошкодуєш!». Довго розмірковував молодий чоловік, щоб з’ясувати ї, що мав на увазі Сократ. Спробуємо разом з ним відновити аргументацію Сократа. У повному вигляді вона буде такою: «Якщо ти одружишся, то пошкодуєш. Якщо не одружишся, то пошкодуєш. Ти одружишся або не одружишся. Отже, ти пошкодуєш».
Індукція – хід думки від часткового до загального, до висновку. При цьому, висновок наче формулюється на очах у слухачів, що справляє враження співучасті аудиторії в акті мислення. При цьому при підготовці слід продумати і відібрати найбільш суттєві факти, найбільш переконливі приклади Розгортання думки від часткового до загального орієнтоване здебільшого на менш підготовлену аудиторію. Індуктивний метод частіше використовується у роботі з дітьми молодшого шкільного віку.
Наприклад, досвід усіх поколінь людства, що жили на землі, показує, що всі люди вмирають і ніхто не живе вічно. З цього незаперечного факту шляхом індукції виводиться загальний закон: «Усі люди смертні».
Оратору необхідно володіти обома методами, обираючи той чи інший метод виходячи зі специфіки аудиторії.
Використовуючи метод аналогії, оратори можуть вдаватися до доказів за аналогією, тобто висновку від часткового до часткового. Аналогія – умовивід, який базується на схожості суттєвих ознак явища. При цьому ознаки є не випадковими, а суттєвими. Такі аналогії називають буквальними, тобто порівнюються предмети одного порядку. Але бувають аналогії і фігуральні (за П. Сопером), тобто відмічається схожість між предметами різного порядку. Фігуральна аналогія має лише риторичну, а не логічну цінність.
Наприклад: «Не мечи бисер перед свиньями (следовательно, нельзя расточать истину перед глупцами)».
Приклад застосування міркування за аналогією можна знайти в оповіданні Плутарха, у якому повідомляється про несподіване розлучення консула Павла Емілія: «Римлянин, розлучаючись з дружиною і чуючи осуд друзів, які твердили йому: «Хіба вона не цнотлива? Чи не гарна вона собою? Чи вона безплідна?» - виставив вперед ногу, взуту в черевик, і сказав: «Хіба він не гарний? Або стоптаний? Але хто з вас знає, де він мені тисне ногу?
- На Вашу думку, які міркування за аналогією прозвучали у наведених прикладах: буквальні чи фігуральні?
2.Логічна побудова виступу.
Існують закони логіки, який автор промови не може порушувати, дотримання цих законів створює зручність і комфортність мовного спілкування, бо учасники виконують певні правила, норми.
Закон тотожності – будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах певного контексту.
Наприклад, ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи варіантів. кожна думка у процесі розмірковування зберігає один і той же конкретний зміст, скільки би разів вона не повторювалась.
«Правильно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь» (Декарт).
Про те до якого казусу може призвести порушення закону тотожності свідчить наступний випадок:
В ХУІІ веке английского врача Джона Хилла забаллотировали на выборах в лондонское королевское общество. Он воспринял это как обиду и решил своеобразно отомстить. Хилл знал, что королевское общество много дискутировало о целебных свойствах подсмольной воды и дегтя. Через некоторое время после провала на выборах он прислал в Лондон научную записку следующего содержания: «Одному матросу на корабле, на котором я работал судовым врачом, раздробило ногу. Я собрал все осколки, уложил их как следует и полил смолой и подсмольной водой, получающейся при перегонку смолы. Вскоре осколки соединились, и матрос смог ходить, как будто ничего не случилось…»
Сообщение медика вызвало настоящую сенсацию. Его доклад был зачитан на одной из научных сессий. Но через несколько дней Хилл прислал в королевское общество дополнительное сообщение: «В своем докладе я забыл упомянуть, что нога матроса была деревянная».
Закон протиріччя (суперечності) – жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним. Інакше виникає суперечність.
Не можна одночасно стверджувати і заперечувати одне й те саме. Цей закон також діє в межах одного мовного вираження (вислову) і в один і той же час.
Наступний приклад вказує на порушення закону протиріччя: Ноздрев показывает Чичикову и своему зятю Межуеву свои владения. Они подходят наконец к границе владений – деревинному столику и узенькому рву. «Вот граница, - сказал Ноздрев – все, что ни видиш по эту сторону, все мое, и даже по ту сторону, весь этот лес, который вон синеет, и все, что за лесом, все мое», (Н.В. Гоголь)
Закон виключення третього – істинним може бути або вислів або його заперечення. Із двох висловів, що протирічать один одному в той самий час і стосовно того ж предмета – тільки один істинний. Латинське формулювання цього закону має такий вигляд: «третього не дано». Одна із умов закону виключення третього – точність протиставлення.
Цей закон непогано ілюструє така байка. Двоэ спорящих пришли к Ходже Насреддин спросьбой рас судить их. Выслушав одного, он сказал: «Ты прав!» Выслушав другого – сказал: : «Ты прав!» - «Но ведь так не может бать!» - вскрикнул свидетель этогоразговора. «Знаешь, и ты прав»- благодатно ответствовал Насреддин.
Закон достатньої підстави – будь яке судження, що приймається має бути належним чином обґрунтоване. Обґрунтуванням вважають таке судження або кілька суджень, які самі не потребують доказів, бо це вже доведене, перевірене, зафіксоване як доказ (фактичний матеріал, цитати, наочність).
Прослухайте історію і скажіть, чи не порушується у ній закон достатньої підстави? Обґрунтуйте свою відповідь. Одного разу перед битвою давні римляни почули каркання ворони з лівої сторони, і виграли битв;: іншим разом вони почули каркання ворони праворуч, і програли битву. Усе зрозуміло, вирішили римляни: каркання ворони з правої сторони приносить війську загибель, а каркання з лівої сторони – перемогу.
3. Логічні помилки:
Підміна тези (побудова виступу на неправильних поглядах). «Вивчати логіку не треба, бо можна без неї обійтися».
Недоведена основа доказу (Усім потрібно вивчати риторику,бо це потрібна наука).
Визначення невідомого через інше невідоме. «Атман – це індивідуальна проява Брахмана.»
Подання визначення через заперечення (трамвай збудувати – це вам не ішака купити).
«Коло» в доказі (люблю, бо подобається, подобається, бо люблю).
Об’єднання неспіввідносних понять (ми чудово провели разом дні і свята).
Повторення доказу – тавтологія (цього не може бути, бо такого не може бути.
Поспішні висновки після недбалого перерахування фактів (до 1606 року у Європі вважали, що «Усі лебеді білі». Після відкриття Австралії у 1606 році, виявилось, що це твердження хибне, бо там знайшли чорних лебедів).
Нерозрізнення об’єктів дії (її мати одружилась, коли їй було 17 років) .
Отже, риторові слід знати і дотримуватись законів логіки, уникати логічних помилок, щоб уникнути смішного й незграбного положення, уникаючи неконкретності, штучності, абсурдності досягати мети виступу.
ІІ. Психологічні докази оратором своєї правоти.
Головне завдання психології ораторської праці – пробудження і підтримка уваги до промови, а також задоволення інтересу до теми.
У наш час не так просто й легко бути цікавим оратором. Слухачі чекають від нього не тільки змістовної промови, але й справжнього красномовства, що приносить естетичне задоволення, при цьому виразність чи дотепність не можуть замінити науковості і переконливості, а актуальність теми повинна доповнюватись діловитим і конкретним публічним словом. Щоб відповідати даним вимогам, необхідно добре знати психологію ораторської творчості. Правомірно говорити про «психологічний механізм», яким потрібно оволодіти і вміти оперувати оратору.
Уміння враховувати психологічний настрій аудиторії. Завдання оратора закріпити чи не зрушити з місця ті позитивні емоції, які зібрали аудиторію, подолати все те, що вороже вам і ставить за мету зірвати чи знецінити ваш виступ.
Велике значення має особистість оратора (вигляд, поведінка, манери, професійність, близькість поглядів тощо). Приклад: експеримент Г.К. Келмана і К.А. Говленда (1953р.) щодо визначення відмінностей у сприйнятті аргументів залежно від їх джерела.
Врахування віку та інтересів аудиторії.
Корисно користуватися займенником «ми», а не я. Це допомагає аудиторії відчути себе активною учасницею творчого процесу.
Варто апелювати до широкого кола психологічних імпульсів - бажань і прагнень, які є у будь-якої людини (почуття власної гідності, фізичне благополуччя, суспільні інтереси тощо).
«Якщо хочеш примусити мене заплакати, то насамперед мусиш заплакати сам» (Горацій) Якщо промовець сповнений натхнення, то він неодмінно викличе інтерес у слухачів, передасть частину свого натхнення їм.
Деякі відомі оратори при побудові виступу використовують закони симфонічної музики. Симфонічна музика – це вища форма інструментальної музики. Ця форма музичного впливу спирається на психологічні особливості нашого сприйняття. Саме для полегшення сприйняття в симфонії чергуються темпи. Перша частина частіше – в швидкому темпі (алегро), друга – в повільному (адажіо) чи в помірно повільному (анданте). Далі темп знову змінюється. Великий знавець класичної музики, великий оратор і «геній зла» Адольф Гітлер будував свої виступи саме за законами 4-частинної симфонії. Про силу його впливу на аудиторію можна судити з з кадрів кінохроніки.
Використання «прийому еліпса». Суть цього прийому в недомовлянні останнього слова у фразі. Слухачі самі договорюють це слово, і цим самим залучаються у процес активного слухання.
Отже, «залізні» докази самі по собі мало що дадуть, якщо оратор не матиме на увазі людських почуттів, основних емоцій, якими живуть люди. Логічний виклад потрібно пересипати апеляцією до безпеки, шляхетності, справедливості, національно-суспільних інтересів тощо.
ЛЕКЦІЯ 10
Елементи художності та літературні прийоми в мові оратора
План
Художньо-словесний образ і закони його створення.
Фігури мовлення.
Стилістичні, риторичні фігури.
Тропи.
Культура мови оратора.
Слово, промовлене нами , має велику силу впливу. Адже слово містить у собі можливості усіх видів мистецтва (живопису, музики). Тобто за допомогою слів можна зобразити предмет, явище. За допомогою повтору певних звуків, створити прекрасну мелодію чи тужливе голосіння. При цьому, за допомогою слова, ми створюємо художній образ, який, не менш ніж будь-який умовивід, здатен переконувати. Образ твориться на рівні звука, слова, синтаксису.
Ще в стародавній Греції представники однієї із філософських шкіл дійшли висновку, що можливість виражати певний зміст різними мовними засобами дає змогу добирати їх у такий спосіб, щоб використовувати як засіб психічного впливу на слухача. Пізніше було розроблено велику кількість таких засобів, частина з яких використовується і в сучасній риториці.
«Фігурами мовлення називаються речення і групи речень, які, стаючи типовими формами, стало повторюються. Такими є найуживаніші влучні вислови. Вони необхідні, щоб зробити повідомлення коротшим, таким, що швидко запам’ятовується», - відзначав Карл Ясперс.
Існує багато їх класифікацій таких мовних засобів, але основними є дві групи: 1) стилістичні (риторичні) фігури; 2) тропи.
Основні функції фігур та тропів – це вплив на слухача, привернення й утримання його уваги, зацікавлення змістом промови, надання мовленню образності, переконливості, вишуканості і краси.
Але, разом із тим, користуватися цими засобами треба дуже обережно, залежно від мети виступу та рівня знань слухачів. Ніколи не можна обмежуватися кількома постійно і дослівно повторюваними штампами та кліше, бо це може справити комічний ефект, як, наприклад, надмірне вживання одних і тих же приповідок, афоризмів, дотепів.
Ви запитаєте, а звідки ж узяти усі ці засоби, готуючи виступ. Як правило, з газет, журналів та книг, які ви читаєте. Тільки-но ви на них натрапите, запишіть їх собі. А коли готуватимете свій виступ або статтю, прогляньте свої записи, і ви неодмінно щось знайдете для їх пожвавлення.
Риторичні фігури.
Анафора або єдинопочаток – це стилістичний прийом, який полягає у повторенні на початку рядків, строф чи речень однакових звуків, слів чи синтаксичних конструкцій, вживається в художній літературі та ораторському мистецтві, наприклад:
Він бачив несправедливість і намагався її ліквідувати. Він бачив страждання і намагався їх пам’ятати. Він бачив війну і намагався покінчити з нею» ( З виступу Е. Кеннеді).
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
(Л. Костенко)
Епіфора – стилістична фігура, протилежна анафорі, яка полягає в повторенні однакових слів, виразів, звукосполучень у кінці речень (їх частин), рядків чи строф з метою посилення виразності висловлювання, наприклад:
«Виють собаки, віщують недолю, і небачені птиці літають уночі над селом і віщують недолю.
І реве худоба вночі, і віщує недолю. Біжать миші степами незчисленні на схід і віщують недолю.» (О.Довженко).
Паралелізм – паралельне зображення двох, інколи більше, явищ в схожих синтаксичних конструкціях (повторення однакової структури речень), наприклад:
-… Ми переможемо! – гримить артилерія.
- Живе непорушне товариство! – гуркочуть льотчики, змітають з лиця землі ворогів без ліку.
- Непорушне тримається братерство народів! – ревуть і гримотять танкісти (За О. Довженком).
Антитеза – особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, почуттів, думок, людських характерів тощо, наприклад:
Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, правдива людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців» (Б. Харчук).
Градація – нанизування виразів з усе зростаючим чи спадаючим значенням з метою посилення емоційності висловлення, наприклад:
Були часи криваві, були стражденні, були вирішальні часи, були величні часи в нашій історії, але такого кривавого і такого величного часу, як наш час, - такого часу не було! (О.Довженко).
Інверсія – незвичайна розстановка слів у реченні з метою виділення найбільш значущого слова, наприклад:
«Великий і незламний народ твій, народ-трудівник, народ-воїн, народ-лицар. Не підкорився він мерцям. Жива душа народна, жива, неподолання!» (О. Довженко) (Порівняйте із звичним порядком слів. «Народ твій великий і незламний, народ-трудівник, народ-воїн, народ-лицар. Він не підкорився мерцям. Душа народна жива, жива, неподоланна!)
Еліпсис – пропуск у слові речення чи словосполучення, зрозумілого з контексту для надання виразу енергійності, передачі схвильованості, складних переживань тощо, наприклад:
Бджола жалить жалом, а людина- словом» (нар.творчість)
Риторичне звертання – це підкреслене звертання до кого-небудь або чого-небудь, щоб посилити виразність мовлення, наприклад:
«Україно-Батьківщино! Велика земле наша, чесна, прекрасна мати, ти в огні» (О. Довженко).
Риторичне запитання – це запитання, яке ставиться не для того, щоб одержати відповідь, а для того, щоб привернути увагу слухача, наприклад:
Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! (М. Гоголь).
Короткі розповіді (приклади з життя, подробиці, анекдоти) урізноманітнюють, увиразнюють виступ, роблять його цікавішим.
Повтор – має особливе значення, бо сприяє запам’ятовуванню основної думки, підвищує переконливість промови.
Пояснення – розширений повтор, з допомогою якого підсилюється висловлювана думка, наприклад:
«Нема уз святіших за товариство! Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, любить і звір своє дитя! Але поріднитися рідністю по душі, а не по крові може сама тільки людина…» (М. Гоголь).
Рафінування – це узагальнюючий повтор перед переходом до нової частини промови.
Заклик – широко вживаний засіб, що використовується для підсилення емоційності висловлювання і впливу на слухачів.
Цитування, коли воно влучне, підсилює висловлення, але ним не слід зловживати.
Перехрещення – перехресне розташуванн6я чотирьох членів речення – що увиразнює вислів, наприклад:
«Ці плани легко скласти, але важко виконати».
Ланцюжок – ефективний засіб впливу на слухачів, коли зміст однієї ланки думки розгортається, уточнюється, підсилюється наступним, наприклад:
«Кому належить Берлін, тому належить Німеччина, кому належить Німеччина, тому належить Європа» (Г. Жуков).
Натяк - на відомий усім факт без його обговорення – ефектний риторичний прийом.
Затягування – риторична фігура, яка полягає в тому, що виступаючий вказує чи натякає на розвиток поставленої проблеми не відразу, а відкладає це на найближчу перспективу, викликаючи цим самим напружене очікування, інтерес, наприклад:
«Про що свідчать ці факти? Чи не свідчать вони про те, що потрібні зміни? Розгляньмо одну можливість … (П. Сопер).
Несподіванка – несподіваний для слухачів зворот, що є ефективним засобом впливу на слухачів, наприклад:
«Я також за відміну смертної кари», - сказав опонентові німецький канцлер Бісмарк і додав: «Але я за те, щоб початок цьому поклав убивця».
Гра слів (каламбур) – є окрасою виступу і завжди подобається слухачам, наприклад:
«Ми хочемо не одержавлення людей, а олюднення держави».
«Останній зовсім не обов’язково буде останнім».
Вставка – це зауваження, що робиться побіжно, для привернення уваги слухачів, наприклад:
«Можливо, це Вас не переконує, тоді давайте замислимось над такими фактами …»
Передмова – зауваження щодо подальших намірів промовця з метою загострення уваги слухачів, наприклад:
«Зараз я наведу вам аргументи…»
Попередження – формулювання можливих заперечень висунутих виступаючим тез і їх спростування, що підсилює аргументацію промови.
Тропи – це зворот мовлення, в якому слово або вислів вжиті в переносному , образному значенні. З їх допомогою творяться образи, увиразнюється мовлення, бліді абстрактні поняття з допомогою порівнянь, метафор та інших тропів стають наочними, яскравими, зримими і тоді гарно запам’ятовуються. Чим нижчий рівень образного мислення у слухачів, тим наочнішою має бути промова.
Порівняння – це зіставлення двох і більше явищ (предметів, дій), щоб пояснити одне з них за допомогою іншого. Промовець пояснює слухачам невідоме, звертаючись до їхнього досвіду, порівнює нове з уже відомим, наприклад: «Підприємства нашої економіки, як зів’яле листя, лежать на землі» (З виступу Ф. Рузвельта)
Метафора – слово або словосполучення, що вживається в переносному значенні на основі подібності в певному відношенні двох предметів чи явищ, наприклад:
В одному із журналів було таке образне порівняння: «Стрілки годинника зімкнулись опівночі, як гострі ножиці, щоб відкраяти ще один день».
«Панове! Ми працювали швидко. Ми, так би мовити, саджаємо Німеччину в сідло. Вона може скакати» (Бісмарк).
Персоніфікація – вид метафори: надання предметам, явищам природи та поняттям властивостей людини, наприклад:
«Бідна маленька Бельгія говорить: «Мені не потрібно ніяких французьких корпусів, я покладаюсь на обіцянку кайзера…» Сербія говорить Австрії: «Якщо завинили якісь мої чиновники, я їх звільню»…
«Брехня облетить світ раніше, ніж правда зашнурує черевики».
Метонімія (перейменування) – це заміна одних назв іншими на ґрунті асоціації за суміжністю їх значень, наприклад:
Вивчали Шевченка (твори Шевченка); подай математику (підручник з математики), немає серця (жорсткий); у нього шлунок (хвороба цього органу)
Кругом листочки обведу та й списую Сковороду (Т.Шевченко)
Гіпербола – перебільшення розміру, сили, значення певного явища, щоб надати зображуваному виняткової виразності, наприклад:
«Там було справжнє пекло!»
Перифраз – називання предмета або явища не прямо, а у формі опису їх істотних і характерних рис та ознак, внаслідок чого посилюється яскравість, картинність зображення, виявляється емоційне ставлення до описуваного, наприклад:
«Не будь тою людиною, що догори щетиною».
«Країна, де сходить сонце, в багатьох галузях економіки володіє передовими технологіями».
Перифраз не слід змішувати з парафразою – скорочений переказ літературного твору або ж викладом його у зміненій формі.
Іронія – прихована насмішка, коли про когось або про щось говориться в позитивному тоні, а мається на увазі протилежне, наприклад:
«Це дуже розумна й освічена жінка, інакше її, звичайно, на таку високу посаду нізащо б не призначили… Від довгого напруження розумових сил і широти охоплення складних предметів у неї з’явилася короткозорість, внаслідок чого подруг свого безсонного дитинства вона майже не впізнала» (О.Довженко).
Культура мови оратора – це процес свідомого відбору та використання тих мовних засобів, що допоможуть лектору швидко та результативно досягнути мети в кожній конкретній ситуації публічного виступу.
Найпоширеніші мовні помилки:
Тавтологія – повторення однокореневих слів:
«Він переконливо переконав усіх у своїй правоті».
Неправильна вимова звуків, неправильний наголос, неправильне вживання слів за значенням тощо.
ІІІ. Висновки.
ЛЕКЦІЯ 11
МИСТЕЦТВО СПОРУ (ПОЛЕМІКА)
План
Еристика.
Форма проведення спору.
Спори організовані й неорганізовані.
Поведінка учасників спору. Основні вимоги до культури спору.
Мистецтво відповідати на запитання. Види відповідей.
Дозволені і недозволені хитрощі в дискусії..
Обов’язковим для сучасної людини, а ще більше – для державного управлінця, керівника є уміння компетентно обговорити життєво важливі проблеми, доводити й переконувати, аргументувати, відстоювати свою точку зору і відкидати думку опонента, тобто володіти полемічною майстерністю, мистецтвом спору.
У зміст поняття «полемічна майстерність» входить: знання предмета спору, розуміння суті публічного спору і його різновидностей, дотримання основних вимог культури спору, уміння доводити висунуті положення і відкинути думку опонента, використання полемічних прийомів, уміння протистояти хитрощам противника.
Спір. Що це таке?
Звернемося до «Великого тлумачного словника сучасної української літературної мови».В ньому зафіксовані всі значення і відтінки слова.
Спір: словесне змагання; обговорення чого-небудь двома або кількома особами, в якому кожна із сторін обстоює свою думку, свою правоту // Полеміка (звичайно в пресі) з різних питань науки, літератури, політики і т. ін.
У сучасній науковій, методичній, довідковій літературі слово спір служить для позначення процесу обміну протилежними думками.
У нашій лекції під спором розуміється всяке зіткнення думок, розбіжність у точках зору з якого-небудь питання, предмета, боротьба, в ході якої кожна із сторін відстоює свою правоту.
Є в українській мові ще й інші слова для позначення даного явища: дискусія, диспут, полеміка, суперечка, дебати. Дуже часто вони використовуються як синоніми до слова спір. У наукових дослідженнях, у публіцистичних і художніх творах ці слова нерідко бувають назвами окремих різновидностей спору.
Наприклад, дискусією (лат. діскуссіо – дослідження, розгляд, розбір) називають такий публічний спір, метою якого є виявлення і зіставлення різних точок зору, пошук, знаходження правильного вирішення спірного питання. Дискусія вважається ефективним засобом переконання, бо її учасники самі приходять до того чи іншого висновку.
Слово диспут також прийшло до нас із латинської мови (діспутал – роздумувати, дісрпутатіо – суперечка) і спочатку означало публічний захист наукового твору, написаного для одержання наукового ступеня. Сьогодні в цьому значенні слово диспут не вживається. Цим словом називають публічний спір з наукової чи суспільно важливої теми.
Дебати – (від фр. – сперечатися). Це представлення своїх ідей, поглядів, концепцій, своє бачення розв’язання важливих проблем на противагу іншій стороні.
Інший характер носить полеміка. Про це свідчить походження даного слова. Древньогрецьке слово полемікою означає «войовничий, ворожий». Полеміка – це не просто спір, а такий, при якому є конфронтація, протиставлення, протиборство сторін, ідей, речей. Виходячи з цього, полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з того чи іншого питання, публічний спір з метою захистити, відстояти свою точку зору і відкинути думку опонента.
Полеміка і відрізняється від дискусії, диспуту своєю цільовою спрямованістю. Учасники дискусії, диспуту стараються прийти до єдиної думки, знайти спільне рішення, істину. Мета полеміки – отримати перемогу над супротивником, відстояти і утвердити власну позицію.
Полеміка – це наука переконувати. Вона навчає підкріплювати думки незаперечними доказами, науковими аргументами.
Словами дебати, суперечка, як правило, іменують спори, що виникають під час обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях і т. ін.
Об’єднує ці всі поняття евристика (від гр.. ерістікос – той, що сперечається) – це риторика діалогічного мовлення. Вона виявляється в таких жанрах: дискусія, диспут, полеміка, суперечка, дебати.
Учасники суперечки: пропонент – той, хто висуває та обґрунтовує певну точку зору.
Опонент – той, хто піддає сумніву або заперечує істинність або слушність точки зору пропонента.
Аудиторія - - колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу обговорюваного питання.
Форма проведення спору.
Спори можуть бути усними й письмовими (друкованими). Усна форма передбачає безпосереднє спілкування осіб. Усні спори, як правило, обмежені в часі і замкнуті в просторі: вони ведуться на заняттях, конференціях, засіданнях, різних заходах. Письмові форми більш тривалі, ніж усні.
В усному спорі, особливо, якщо вони ведуться у присутності слухачів, важливу роль відіграють зовнішні і психологічні моменти. Велике значення має манера впевнено триматися, швидкість реакції, жваве мислення, гострий розум. Боязлива і сором’язлива людина програє впевненому противнику. Тому письмова суперечка буває більш придатною для вияснення істини, ніж усна.
Спори організовані й неорганізовані.
Організовані спори плануються, готуються, проводяться під керівництвом спеціалістів. Полемісти мають можливість заздалегідь познайомитися з предметом спору, визначити свою позицію, підібрати необхідні аргументи, придумати відповіді на можливі заперечення опонентів. Але спір може виникнути стихійно. Таке нерідко трапляється в навчальному процесі, на зборах і засіданнях, у побутовому спілкуванні..
Неорганізовані, стихійні спори, як правило, менш продуктивні, ба виступи їх учасників бувають недостатньо аргументованими, іноді звучать не зовсім зрілі висловлювання, наводяться випадкові докази.
Успіх спору в значній мірі залежить від складу полемістів. Важливе значення має рівень їх культури, ерудиція, компетентність, життєвий досвід, володіння полемічними навичками і вміннями, знання правил публічного спору.
Поведінка учасників спору.
Повага до опонента
Важливою умовою справжнього, хорошого і чесного спору є повага до переконань і вірувань противника, якщо ми бачимо, що вони щирі…
Людям властиво вважати того, хто має інші переконання, справжнім «ворогом». Заперечувати можна найрішучішим способом, але не ображаючи чужих переконань насмішками, різними словами, знущаннями, особливо – не глумитися над ним перед натовпом, який співчуває нам. Повага до чужих переконань не тільки означає поваги до чужої особистості, але й ознака широкого і розвинутого розуму.
На жаль, це правило часто порушується. Нерідко учасники дискусії, полеміки, нетерпимо ставляться до людей, які дотримуються інших поглядів, стоять на інших позиціях.
Сьогодні важливо, щоб кожен громадянин мав можливість здійснити своє право висловлювати будь-яку точку зору. Розмаїття поглядів, позицій, що відображають різні інтереси, плюралізм думок – обов’язкові передумови демократичного вирішення проблеми. Подобається чи не подобається кому-небудь та чи інша точка зору, людина може її висловити. Дуже точно про це висловився російський письменник Д. Гранін: «…опонувати не можна, затискаючи рот оратору».
Витримка і володіння собою в спорі
Психологи встановили, що коли робиться спроба нав’язувати опоненту думку, яка різко відмінна від його поглядів, то він сприймає запропоновано точку зору як неприйнятну. Тому не рекомендується обов’язково у всьому протирічити противнику. Іноді корисно згодитися із запропонованими доказами опонента. І перш, ніж сказати ні, вимовити так. Це продемонструє усім присутнім вашу безпристрасність, намагання об’єктивно розглядати питання. Треба знайти вдале поєднання розуміючої і атакуючої інтонації.
Упертість ніколи не допомагає в спорі. Однак не потрібно й відразу погоджуватися із кожним доказом противника, який на перший погляд видається правильним. Буває, що опонент як доказ використовує чужу думку і не в повній мірі володіє нею. Тому є смисл ґрунтовно, зі всіх боків прощупати, що він має на увазі.
Не рекомендується гарячитись у спорі. Спостереження показують, що із двох полемістів, рівних у всіх відношеннях, переможцем стає той, у кого більше витримки. Та це й зрозуміло. У спокійної людини явні переваги: її думки працюють ясно і спокійно. У збудженому стані важко аналізувати думки опонента, підбирати вагомі докази, не порушувати логічної послідовності у викладі матеріалу.
Уміння зберегти спокій-важлива якість полеміста. Не можна допустити, щоб спір переходив у перепалку, неорганізовану сварку. Філософ М. Монтень вважав, що вплив такого порадника, як роздратування, згубний не тільки для розуму, але й для совісті. А лайка під час спорів повинна заборонятись і каратись як інші словесні злочини. Породжена злим роздратування, вона завдає полемістам великої шкоди.
Що впливає на поведінку полемістів?
Поведінка полемістів, їх манери дискутувати, мають велике значення і , звичайно, впливають на успіх обговорення. Цього не можна не враховувати у спорі.
Знання і розуміння особливостей манери сперечатися, уміння вчасно уловити зміни в поведінці своїх опонентів, зрозуміти, чим вони викликані, дозволяють краще орієнтуватися у спорі і знаходити більш правильне рішення, найбільш точно вибирати варіант власної поведінки, визначати тактику в спорі.
У значній мірі поведінка полемістів визначається тими завданнями і цілями, які вони переслідують у спорі, особистими інтересами.
«Чого ми тільки не здатні зробити під впливом інтересу!» - вигукнув відомий французький філософ 18 століття Гельвецій. У його книзі «Про людину» є роздуми про те, що одні і ті ж погляди здаються істинними чи брехливими, в залежності від того, якими їх хочуть бачити люди.
Поведінка в спорі залежить і від того, з яким супротивником приходиться мати справу.
Якщо перед нами сильний супротивник, знаючий предмет спору, авторитетний, володіє навиками полеміста, то ми більш зібрані, напружені, намагаємось уникнути зайвих роз’яснень. Більше готові до оборони, намагаємось самі вникнути в суть його висловлювань. Зі слабким супротивником ми поводимо себе інакше: вимагаємо пояснень і додаткових доказів, ставим під сумнів його висловлювання, почуваємо себе більш упевнено, незалежно, рішуче.
Як у фехтувальному мистецтві, на турнірах, до боротьби допускаються тільки сильні противники, так і в словесному спорі учений не повинен сперечатися з нерозумною людиною, бо не зможе застосувати проти неї своїх кращих аргументів, тому що та просто не зрозуміє їх, не оцінить через недостатні знання.
Полемістам далеко не байдуже, хто спостерігає за суперечкою, хто є свідком перемоги чи поразки. Нерідко поведінка полемістів змінюється через реакцію присутніх.
Поведінка полемістів багато в чому залежить від їх індивідуальних особливостей , рис характеру.
Основні вимоги культури спору
Полемістам необхідно знати основні вимоги культури спору,дотримання яких підвищує його ефективність, сприяє успіху в дискусії. Вони вироблені практикою публічного спору, сфломульовані в старих і нових риторика, наводяться в книгах з мистецтва спору. Коротко охарактеризуємо ці вимоги.
Уміння чітко виділити предмет спору.
Всякий спір буде успішним лише в тому випадку, якщо чітко виділений його предмет. Це найважливіша вимога культури спору. Предмет спору – це ті положення, судження, які необхідно обговорити шляхом обміну різними точками зору, зіставлення різних поглядів.
Предмет спору повинен відразу визначитися полемізуючими сторонами. Нерідко він уточнюється в ході самої дискусії,а іноді може з’явитися і під час обговорення якої-небудь проблеми. Під час розмови спір може переходити з одного предмета на інший, головне, щоб сперечальники кожен раз ясно уявляли собі, що є предметом їхніх розбіжностей.
Визначення позицій полемістів
Якщо в ході обговорення проблеми точка зору опонента виражена нечітко, з ним важко вести полеміку. Уявіть, що полемізуєте з людиною, яка, розглядаючи якесь питання, одночасно висловлюється «за» і «проти» одного й того ж положення. Як відкидати його, як заперечувати? Людей подібного типу народ осудив у прислів’ях та приказках: «Бійся не гідри з сімома головами, а людини з двома язиками».
Спір буде плідним, якщо в його учасників є спільні вихідні позиції, початкове взаєморозуміння, єдина платформа для обговорення невирішених питань. Мова йде не про єдину точку зору з обговорюваних проблем. Погляди учасників спору модуть бути різними, але повинна бути спільна мета, стремління знайти правильне рішення, бажання розібратися в спірному питанні й добитися істини.
Правильне оперування поняттями в спорі
Успіх полемічного обговорення багато в чому визначається умінням його учасників правильно оперувати поняттями й термінами. Що це значить?
Перш за все необхідно виділити основні, опорні поняття, пов’язані з предметом спору, старанно відібрати необхідні для обговорення терміни. НЕ слід перевантажувати спір науковою термінологією. Щоб учасники дискусії однаково розуміли вживані слова, доцільно на початку спору уточнити значення основних термінів, домовитися про зміст понять необхідних для розгляду проблеми.
Уміння переконувати
Досвід спілкування між людьми засвідчує, що домогтися аби співбесідник змінив свою думку, набагато легше, ніж змінити його переконання, тому що переконання складаються протягом тривалого часу і становлять систему поглядів, пов’язаних між собою в єдине ціле, тоді як окрема думка, що не зачіпає переконань, є короткочасним феноменом і порівняно легко змінюється. У цьому разі покладатися лише на аргументи не можна. А слід врахувати цілий комплекс чинників, від яких залежить зміна поглядів людей.
Вченими –психологами було встановлено, що на дієвість аргументів під час переконання впливають такі чинники:
Характер джерела інформації, тобто, хто переконує.
Характер самої справи, тобто переконливість того про що говориться (ніколи не слід сперечатись з приводу тем, понять, які є аксіомами і не потребують доведення. Слід обирати теми, що потребують «розгортання теми»).
Характер групи (її склад і погляди), яку переконують (курці).
Характер і важливість погляду, який має бути змінений.
Характер слухачів (залучайте аудиторію до паритету: колеги знають, слухачі підтвердять).
До людини, яка переконує, слухачі можуть ставитися: з довірою, сумнівом, недовірою.
Довіру викликає зазвичай авторитетна людина, яку добре знають, До незнайомця ставляться з сумнівом і недовірою, які він має долати гідною поведінкою, пристойним зовнішнім виглядом, приємними манерами, вмінням встановлювати контакт з аудиторією і опонентом, впевненістю у своїх поглядах.
Головна зброя у спорі – аргументи, факти, докази, логічна послідовність. Міміка, жести, вигуки не замінять змісту. Аргументація має будуватись на причинно-наслідкових зв’язках і законах формальної логіки: це є так тому що …; якщо це є таким, то …, слід використовувати такі форми доказу як : дедукція, індукція, аналогія
По кожному пункту дискусії слід підбивати підсумки.
Мистецтво запитувати та відповідати
Здатність полемістів правильно формулювати запитання і вміло відповідати на них багато в чому визначає ефективність спору.
Вірно поставлене запитання дає змогу уточнити точку зору опонента, отримати від нього додаткові дані, зрозуміти його відношення до проблеми, яка обговорюється. Щоб задати запитання і відповісти на нього, необхідно мати вже якусь уявлення про предмет, що обговорюється. Питання можуть бути уточнюючі і доповнюючи, гострі, доброзичливі і недоброзичливі тощо.
Народна мудрість говорить: «Яке запитання, така й відповідь».
Незалежно від характеру і виду запитання полемісту слід дотримуватися основного принципу – відповідати на запитання лише в тому випадку, коли до кінця зрозумілою є його суть, коли знаєш правильну відповідь.
У спорі дуже цінуються дотепні відповіді. Винахідливість полеміста, його уміння зорієнтуватися в ситуації, швидка реакція допомагають вийти із скрутного становища.
Деякі полемісти починають іронізувати над запитаннями свого опонента: «Ви ставите таке «Глибоке запитання»», «Це незріле запитання» тощо. Такого роду фрази не сприяють виясненню істини, бо в них проявляється неповажне ставлення до опонента.
Найбільш поширеною у спорі є відповідь запитанням на запитання. Не бажаючи відповісти чи не знайшовши відповіді на поставлене запитання, полеміст ставить зустрічне питання. Якщо супротивник починає відповідати, значить, він попався на хитрощі.
Існують й інші недозволені хитрощі, якими користуються, щоб полегшити дискусію для себе і зробити тяжкою для опонентів, які називають ще софізмами в суперечках.
- Аргумент до вигоди – сперечальник застосовує пропозицію, яка має, на його думку, принести користь супротивнику або присутнім при суперечці. (реклама будь-якого товару: «Купіть цей товар, бо вам це вигідно»). Слід бути обережним, чітко встановлювати баланс вигоди й невигоди, не покладатися на почуття та емоції.
- Аргумент до пихи, підмазування аргументів – сперечальник як аргумент застосовує компліменти («Ви ж розумна людина, кваліфікований спеціаліст…», «Нам з вами, звичайно, зрозуміло…».
- Аргумент до освіченості – сперечальник застосовує посилання на неосвіченість, не інформованість супротивника у питаннях суперечки («Невже ви не читали А. Камю? А саме він стверджував…», «Соромно не знати статті цього видатного філософа», «Яка ж у вас освіта, якщо ви не знаєте праць …». Ставка робиться на те, що супротивникові буде соромно зізнатися в необізнаності.
У такому разі слід запитати, а де ви читали ці статті?, це цікаво , розкажіть, я із задоволенням послухаю тощо. Не слід соромитися визнати, що ви чогось не знаєте, Згадайте Сократа
- Надмірна причепливість до аргументів – сперечальник затягує час і знову й знову вимагає доведення того, що й так є зрозумілим. У такому разі слід звернутися до аудиторії із запитанням чи все їм зрозуміло.
- Помноження аргументів – сперечальник повторює один і той же аргумент різними словами для створення ілюзії наведення багатьох аргументів. Здебільшого застосовується у довгих промовах і розрахований на аудиторію.
- Бездоказова оцінка аргументів – сперечальник безпідставно дає негативну оцінку аргументам опонента. (« Це не розумно!», «Гра слів!», «Не будемо зупинятися на цьому наївному аргументі!» тощо. Такі аргументи можуть призвести до конфлікту.
- Набір фраз, що не мають смислу – сперечальник збиває опонента з пантелику набором нісенітниць. Ставка робиться на те, що опонент не дуже розуміється на предметі спору.
ЛЕКЦІЯ 12
Зовнішня культура оратора
Зовнішня культура оратора.
Можна виділити три рівні ораторської майстерності:
володіння матеріалом («що говорити»): грамотність та культура мови, словниковий запас, композиція виступу;
володіння собою («як говорити»): природність поведінки оратора, техніка мовлення (дикція, темп, інтонація, голос), контакт з аудиторією;
образ оратора («хто говорить»): одяг, положення, вираз обличчя (міміка), жестикуляція.
Перший рівень ми розглядали на попередніх лекціях. Тому сьогодні розглянемо два наступні рівні та їх складові.
Володіння собою («як говорити»).
Публічна промова – це володіння інформацією, яку ми повинні повідомити. Тому ораторові важливо знати про критерії, за якими його оцінює аудиторія: невимушеність, природність поведінки, техніка мовлення, і контакт з аудиторією.
Невимушеність поведінки оратора – це його розкутість, доброзичливість, розмовний стиль спілкування, уміння відірватися від конспекту, не говорити офіційним тоном, невимушена постава. Неприродна поведінка, штучна відразу відчувається аудиторією, налаштовує її проти оратора. Це зажатість, відсутність жестикуляції чи навпаки черезмірна рухливість, зайва активність, відсутність відчуття аудиторії (лектор сам по собі, аудиторія – сама по собі), похмурий вигляд оратора.
Техніка мовлення. М. Сперанський «… Хто має справу з людьми, той повинен мислити добе, але говорити ще краще».
Коли ми чуємо про когось захопливі відгуки: Як легко він говорить! – знаємо, це дань високій техніці. На побутовому рівні хорошу техніку мовлення характеризують так: це коли добре чути і все зрозуміло. Розглянемо головні компоненти техніки мовлення.
Дикція (від лат. «промовляння») – це вимова звуків. Дикція дуже важлива для ораторів, телеведучих, акторів, співаків. Дикцію можна порівняти з почерком людини, людину з поганим почерком не зрозуміє адресат, а людина з поганою дикцією буде спонукати слухачів або перепитувати інформацію, або «пропускати» її.
Існує багато спеціальних вправ, які формують чітку дикцію (промовляння в різному темпі скоромовок, спеціальна техніка дихання. Кожен оратор повинен пам’ятати закон «Говорити потрібно не так, як нам зручно говорити, а так, як слухачу зручно слухати» і працювати над своєю дикцією (вправи).
Із дикцією тісно пов’язане поняття «фонаційне дихання». Узагалі дихання поділяють на фізіологічне (звичайне дихання людини) та фонаційне (озвучене мовленням чи співом дихання, що характеризується коротким, але глибоким вдихом і більш тривалим, тобто уповільненим, видихом). Досягти ораторської майстерності можна лише копіткою працею, передусім, над фонаційним диханням, яке справедливо вважають основою і джерелом енергії звукотворення.
Темп. Хороша дикція пов’язана з темпом. Темп (від лат. «час») – це швидкість нашого мовлення, той час, за який ми промовляємо наш текст. Нормальний темп – 120 слів за хвилину (1 сторінка комп. тексту з інтервалом - 1,5, повинна читатися 2-2,5 хвилини). Можуть спостерігатися дві крайності щодо темпу мовлення: занадто швидкий темп, або уповільнений. Такі крайнощі стомлюють і нервують аудиторію. Промовцю важливо уміти змінювати темп: якщо потрібно щось підкреслити, виділити, зробити акцент, темп слід уповільнити, якщо промова проголошується з підйомом, внутрішнім пафосом, темп слід прискорити.
Інтонація – (від лат. «голосно промовляти) – допомагає усвідомити, розпізнати зміст. Одне і те ж речення, вимовлене з різною інтонацією, набуває різного смислу. Наприклад:
1) Ви поїдете на південь восени? (Ви чи не Ви?)
2) Ви поїдете на південь восени? (на південь чи на північ?)
3) Ви поїдете на південь восени? (восени чи влітку?)
За допомогою інтонації виражаються основні комунікативні значення: ствердження, запитання, оклик, спонукання( розповідні інтонації, питальні, спонукальні, роздумів, вагань, оцінювання, ствердження). Часто інтонації, з якою вимовлена фраза, довіряють більше ніж словам, тобто прямому значенню фрази. І це є унікальне явище. Наприклад:
1) Дитина: – Мама! Я піду в кіно!
Мати: – Іди! Іди! (зміст: "Можеш іти, але наслідки будуть погані!" – погроза)
2) Викладач в аудиторії:
– Так, я бачу всі готові здавати контрольну работу, всі розмовляють один з одним… (зміст: "Якщо ви розмовляєте, я зберу контрольні работи" – попередження)
Оратор повинен володіти інтонацією: робити логічні акценти, підвищувати чи понижувати тон, робити необхідні паузи (дихальні, логічні, психологічні).
Дихальні – паузи, які використовуються, щоб набрати дихання.
Логічні – відтворюють структуру тексту (у першу чергу розділові знаки).
Психологічні – (використовуються оратором для того, щоб звернути увагу слухачів чи підготувати їх до якогось важливого моменту.
Ораторські – пауза перед початком виступу.
Інтонація тісно пов’язана з власне голосовими характеристиками.
Голос має для оратора велике значення. Це індивідуальна характеристика людини, така ж унікальна, як відбитки пальців.
Голос має багато акустичних характеристик. Оратор повинен уміти володіти своїм голосом: говорити достатнього голосно для того, щоб його було добре чути; змінювати силу голосу (голосно-тихо) для створення особливого ефекту мовлення; піклуватися, щоб голос був приємним (не крикливим, не захриплим, без кашлю тощо).
Михайло Сперанський: «Щасливий той, кому природа дарувала гучний, сильний, чистий, який ллється, і дзвінкий голос. Древні настільки поважали це обдарування, що винайшли науку робити його приємним. Часті вправи, напруження грудей і смак до музики можуть доповнити або приховати недоліки природи. Але ми занадто мало турбуємося про всі ці зовнішні обдарування оратора…».
Тембр голосу – характерне забарвлення голосу живої істоти чи звуку музичного інструмента називається тембром. В ораторському мистецтві перевага надається низьким жіночим і чоловічим голосам з оксамитовим тембром та виразною силою голосу.
Видатні політики показують нам приклад серйозного відношення до голосу як фактору успіху. Усі знають, що Маргарет Тетчер називали «залізною леді». Цей епітет вона отримала за «металевий голос», яким вона володіла від природи. Такий голос заважав адекватному сприйняттю її оточуючими. І Тетечер пішла на доволі ризиковану операцію голосових зв'язок, щоб зробити свій голос більш очікуваним від жінки.
Навпаки, мужчинам, які володіють «залізним голосом», він зовсім не заважає, а скоріш допомагає створити потрібне враження. Приклад генерала Дебедя – тому свідоцтво. Ті, хто вперше чують його голос, наділяють його вольовими якостями. Хоча по голосу не завжди можна все сказати про людину.
В однакових умовах напруга в голосі жінки не призводить до того, що їй починають приписувати негативні характеристики. Напруга ж в голосі чоловіка зазвичай заставляє людей думати, що він не зовсім володіє собою, у нього невисокий рівень інтелекту, він вразливий тощо.
Отже, володіння технікою мовлення – важливий показник ораторського мистецтва. Оратор повинен прагнути до того, щоб його техніка мовлення відповідала позитивним критеріям оцінки.
Контакт з аудиторією
Контакт з аудиторією важлива складова ораторського мистецтва, важливий момент спілкування. Два оратора можуть говорити одне і те ж, але слухати одного з них буде цікаво, іншого – ні. За визначенням психологів – контакт з аудиторією, це спільність психічного стану оратора та аудиторії, це взаєморозуміння між виступаючим і слухачами. У зв’язку з чим виникає ця спільність? Перш за все на основі спільної мисленнєвої діяльності, бо оратор і слухачі повинні вирішувати одні і ті ж проблеми, обговорювати одні і ті ж питання – оратор, розкриваючи тему свого виступу, а слухачі слідкуючи за розвитком його думки. Спільну мисленнєву діяльність оратора й аудиторії вчені називають інтелектуальним співпереживанням. Невипадково в народі кажуть: «Слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає».
Головні показники взаєморозуміння між виступаючим і аудиторією – позитивна реакція на слова виступаючого, зовнішнє вираження уваги слухачів (їх поза, зосереджений погляд, посмішки, аплодисменти, кивання головою на знак згоди), «робоча» тиша в залі.
Треба мати на увазі, що оратору іноді вдається установити контакт тільки з частиною слухачів, а не з усією аудиторією. Можна сказати, що контакт – це величина змінна. Він може бути повним і неповним, стійким і нестійким, змінюватися в процесі виступу. Стійкість контакту залежить від: актуальності питання, що обговорюється, новизни, змісту, особистості оратора, його репутації.
Контакт з аудиторією починається з ораторської паузи (перед початком виступу, поки люди ще не зосередились). Помилкою оратора буде присікати аудиторію, вимагати тиші, робити зауваження тим, хто запізнився.
Важливо встановити зоровий контакт з аудиторією. Час від часу слід дивитися в очі слухачам, тоді аудиторія відчуває турботу про себе, а оратор бачить, чи цікаво, чи пора закінчувати.
Новий викладач, читаючи лекцію, на прохання експериментатора на одну групу студентів довго і безвідривно дивився, а на другу кинувши погляд, відводив очі. У результаті перша група оцінила його як владного і впевненого в собі чоловіка, а друга віднесла його до категорії дуже сором’язливих людей.
Зрозуміло. Що виявлений у ході експерименту вплив погляду на формування первинного враження про людину – це наслідок досвіду людей, який був сформований ще в далекому минулому,про те, що вольова по натурі людина не боїться дивитися в очі людям, з іншої сторони, якщо людина затримує на нас погляд, значить ми їй чимось цікаві.
Розповсюджені помилки ораторів: погляд поверх голів, дивитися на одну і ту ж людину, дивитися тільки в текст доповіді.
Контакт з аудиторією встановлюється за допомогою майстерності викладу матеріалу: питання до аудиторії, інтрига, гумористичні вставки, приклад із життя, невеликі відступи від теми.
Налаштовують аудиторію проти оратора зарозумілість, монотонність, суперечки зі слухачами, ворожі випади тощо.
Образ оратора (хто говорить)
Цицерон: «… і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд».
При першому сприйнятті оратора увага слухачів розподіляється таким чином:
60% – ХТО оратор, що він представляє собою;
30% – ЯК оратор говорить;
10% – ЩО він говорить.
Образ оратора (те, як він виглядає і яким його бачать слухачі) може серйозно вплинути на сприйняття того, що він говорить.
Загальне враження є синтезом багатьох чинників, які оратору необхідно контролювати і які важливі для створення образу оратора.
1. Одяг. Він не повинен кидатися в очі, а повинен відповідати очікуванням аудиторії і характеру ситуації. Якщо аудиторія запам’ятає ваш костюм замість промови, потрібно зробити для себе відповідні висновки. Одяг завжди повинен бути охайним, чистим.
Про те, що зовнішній вигляд людини впливає на думку про неї аудиторії доводять багато експериментів. Перед різними групами слухачів (рівними за різними характеристиками) виступав один і той же доповідач, але у різному одязі (воєнна форма, спортивний костюм, звичайний ділови й, робочий комбінезон тощо). Слухачі, оцінюючи його, крім якостей , помічених усіма групами,називали такі, вказувати на які заставляв костюм. Наприклад, коли доповідач з’являвся у воєнній формі, йому приписували дисциплінованість, акуратність наполегливість, а коли, у звичайному штацькому костюмі – внутрішню розкутість. Свободу у прояві почуттів.
Виявляється, що і окремі деталі у зовнішньому вигляді людини можуть впливати на думку про неї, наприклад, окуляри. У проведеному експерименті одні й ті ж самі люди, в окулярах здалися аудиторії більш розумними і старанними чим без окулярів. У цілому позитивний вплив окулярів на сприйняття особистості широко використовується в діловому світі. Багато ділових людей носять окуляри тільки для того, щоб викликати краще враження про себе, виняток – затемнені окуляри.
2. Позиція. Як проголошувати промову – сидячи чи стоячи, – залежить від характеру виступу і розміру аудиторії. У невеликій аудиторії у неофіційній обстановці можна і сидіти. Однак спостереження показали, що переваги віддаються виступаючому, який стоїть під час виступу.
В одному експерименті людей, які виступали в ролі об’єктів формування першого враження, просили під час розмови нахиляти свій корпус вперед, а в інших – відхиляти назад. Виявилось, що у першому ці люди подобались аудиторії більше, ніж у другому.
Люди, виховуючись у сучасному суспільстві, навчилися непогано володіти своїм обличчям при вираженні почуттів, і гірше – тілом. Тому дуже часто саме поза видає істинне хвилювання оратора.
3. Вираз обличчя. Оратор повинен уникати стереотипних виразів обличчя, які можуть не відповідати настрою аудиторії. Вираз обличчя оратора повинен бути природним для нього самого. Час від часу слід дивитися в очі людям для встановлення контакту. «У гарного ритора обличчя говорить разом з язиком», - говорив відомий юрист Анатолій Коні.
Михайло Сперанський: «Мова обличчя завжди була визнана найточнішим вираженням переживань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить більше, ніж усі слова оратора, а тому він повинен … вміти настроювати обличчя відповідно до мовлення, а особливо око – орган душі настільки сильний, наскільки й виразний, як і мова – повинне слідувати за усіма його рухами і передавати слухачам почування його серця».
4. Жестикуляція. Усі люди використовують жестикуляцію для підкріплення ідей і допомоги в описі. Оратору слід звернути увагу на жестикуляцію, бо вона надає значущості фрагментам промови, роблячи її більш виразною. Ц додатковий засіб впливу на учасників аудиторії.
Навчитися правильної жестикуляції – складний процес, який повинен здійснюватися під керівництвом педагога. Наприклад, американські політики і бізнесмени говорять і тримаються бездоганно саме тому, що беруть уроки у спеціалістів, які вчать їх ходити, стояти, вимовляти слова, тиснути руки, співчувати, сміятися).
Існують механічні жести – супроводжують промову без зв’язку з її змістом (автоматичні).
Ілюстративні жести (описові) – жести, які зображують те, про що йде мова.
Жести емоційні – підсилюють виразність промови, прикрашають, допомагають у виділенні думок (стиснутий кулак, витягнута рука, рухи головою, руками). Ці жести викликають аналогічні приховані рухи у слухачів, настроюють їх відповідним чином.
Жестикуляція, міміка та інтонація - найважливіші складові ділового спілкування. Австрійський вчений А. Піз говорить про те, що за допомогою слів передається 7 % інформації, за допомогою звукових засобів (включаючи інтонацію, тембр і т.д.) -38 %, жестикуляції і пози – 55 %.
Працювати над собою.
Так дано самою природою, що людина намагається вдосконалюватись. До тих, хто служить науці і мистецтву, тут особливі вимоги. Ще древні греки й римляни розуміли, що кожен оратор, незалежно від його обдарованості й майстерності, повинен самовдосконалюватися, розширювати свій кругозір, збагачувати свою культуру, виховувати в собі високі моральні якості.
Заклик до тих, хто готується зійти на трибуну ораторську, збагачуватись знаннями в різних сферах життя, культури, науки, техніки. Бо ж не розкажеш людям те, чого сам не знаєш. Як писав Шота Руставелі, із кухля можна вилити лише те, чим він наповнений.
Оратору важливо виховувати в собі такі психологічні якості, як чітку, наполегливу пам’ять, живу уяву, здатність зосереджуватись, сконцентровувати увагу, внутрішній самоконтроль.
Пам’ять – це здатність людини фіксувати сприйняте, довгий час зберігати його і при потребі відновлювати. Як і всякий атрибут мислення, людська пам'ять піддається цілеспрямованому психологічному впливу. Засобом тренувань людина може розвинути свою здатність запам’ятовувати думки, цифри, відчуття.
Поряд з чіткою пам’яттю оратору потрібен тонкий слух, натренований так, щоб мимоволі чути власну мову. Зрозуміло, що не з цікавості чи бажання помилуватися, як вона звучить. Автоматичне прослуховування своїх слів, інтонації допомагає вести поволі внутрішній самоконтроль і вносити по ходу потрібні корективи.
Слід розвивати творчу уяву. На основі знань, досвіду майже кожен здатен уявити нові картини, абстрактні образи. По суті уява складається із наших здібностей узагальнювати сприйняте і пов’язана з мріями, фантазією. В кожному, навіть найпростішому узагальненні є доля, частка фантазії. Для вченого, художника, поета – творча уява – мірило таланту.
Великий письменник Жуль Верн володів такою надзвичайною уявою, що написав десятки пригодницьких романів про країни й події, яких сам не бачив ніколи. Дивлячись на полотна художника, ми кажемо: «Який талант!». Яскрава, вражаюча промова – теж, у певній мірі, результат творчої уяви, натхненної праці оратора.
Важливий елемент ораторської психіки уміння зосередитись на даній думці, образі, предметі. Розсіяна людина нечітко контролює свої слова і дії, з’являються непотрібні слова, жести без смислу, фальшива інтонація. Нібито людина говорить про одне, а думає про інше. Здатність мимовільно зосереджуватись можна розвинути розумним тренуванням. Смисл його в тому, щоб цілеспрямовану увагу перетворити на мимовільну, тобто виробити рефлекс зосередження.
Зібраність думок залежить від того, наскільки щирі й зацікавлені ми в тому, про що говоримо. Людина безсила вдихнути вогонь у слова, якщо сама не прониклась почуттям, яке хоче розбудити в інших. На ораторській трибуні, як на вокальній сцені, справедливі слова: «Без голосу співати ще можна, без серця – не можна (ні!).».
Отже, дійсно важко бути хорошим оратором. Необхідно багато працювати над собою, своїм мовленням, навіть жестами. Але всьому можна научитися, і знання ці дуже важливі. Адже в будь-якій професії приходиться спілкуватися з людьми.