4. Будьте доброзичливі!

Ця рада відноситься до азбуки педагогічної культури взагалі і емоційній стороні культури виховання зокрема. Бути доброзичливим — означає відноситися до дитини так, як ви віднеслися б до власного сина. Дитина погано встигає, відстає; дитині важко займатися так, як займаються його однокласники; дитина або підліток зробила хуліганський вчинок — все це біда, біда, біда... Як би ви поступили, якби в цю біду потрапив ваш син? Навряд чи запропонували б такі рішення, як виняток з школи, зниження відмітки по поведінці... Звичайно, розумному батьку, розумній матері розум підказав би, що і це необхідне, але перш за все серце підказало б щось таке, що украй необхідне для порятунку сина — адже покаранням одним людини не врятуєш. Серце зажадало б чогось такого, що створило б в душі сина моральну чистоту і красу, зробило б його справжньою людиною. Ось це бажання серця і є доброзичливість. Доброзичливість педагога виражається, перш за все, в умінні не допустити, щоб дитина стала поганою, застерегти його від помилкових кроків. По-батьківськи, по-материнському бажати добра — це означає перегородити злу дорогу до дитячого серця, закрити серце дитини від зла. Якщо у вашому серці живе така тривожна турбота про кожну дитину, якщо кожна дитина для вас – не строчка і номер в класному журналі, а жива людина, особа, неповторний людський мир, - можете бути упевнені: серце підкаже вам, що робити, якщо у дитини біда. Це веління серця — доброзичливість у дії.

Легко сказати: будьте доброзичливі. Але доброзичливість треба виховувати, і виховується цей стан душі тільки тоді, коли воно — взаємне, тобто, коли педагог бажає добра учневі, а учень — педагогові. Це найтонша гармонія шкільного життя. Взаємність доброзичливості виховується в атмосфері великої емоційної культури. Я завжди вважав одному з найважливіших виховних завдань учити дітей пізнавати мир серцем, відчувати серцем стан, в якому знаходиться людина, — не тільки рідний, близький, але і будь-який співвітчизник, що зустрівся на життєвому шляху. Навчити маленьких дітей відчувати, що у людини, що зустрілася ним, важко на душі, що у нього якесь горе — це одне з найтонших педагогічних умінь. Я хочу поділитися досвідом, як вчителеві виховувати це уміння у самого себе, як виховувати емоційну культуру у дітей і як цю культуру зробити основою взаємної доброзичливості.

Весна, в полі поряд з школою працюють на буряковій плантації колгоспниці. Кожен ранок, як тільки із-за горизонту випливає червоний диск сонця, жінки одна за одною йдуть в полі. А мої першокласники теж приходять в цей час в шкільний сад. Ми зустрічаємо схід сонечка в своєму Куточку Краси — в зеленому класі під блакитним небом — це великий зелений курінь, що вкриває нас від пекучого сонця суцільним листям винограду. Мимо нас, в двох-три метрах проходять колгоспниці. Ми бачимо їх — кожну риску їх осіб, їх очі, чуємо їх дихання, якщо сидимо тихенько, затамувавши свій подих. Вони нас не бачать. Я учу дітей: дивитеся в очі жінкам, вчитеся відчувати і розуміти, що на душі у кожної з них — безхмарний спокій або похмура хмара гіркоти. Щодня ми бачимо одних і тих же дівчат і жінок. Ми вже звикли до того, що синьоока, з товстими русявими косами молода жінка, мати двох маленьких хлоп'ят, йде на роботу, наспівуючи то одну, то іншу пісеньку. Часто вона зупиняється на горбику, дивиться в блакитне небо, слухає пісню жайворонка, посміхається. «Вона радіє життю, вона щаслива», - говорю я дітям, і всім нам побачивши людського щастя теж стає радісно. Інша жінка, скрутивши на вузьку польову стежину, зриває щодня декілька польових квітів, в її очах ми читаємо думку про щось світле, життєрадісному. Дві дівчата підходять до джерела, що тихо струмує на лугу, дивляться в нього, як в дзеркало, поправляють зачіски, милуються своєю красою, - дивитеся, діти, в очах у них радісна мрія. А ця чорноока жінка не тільки нарвала польових квітів, але і сіла на пеньок, сплела маленький вінок — звичайно, такий вінок сплітають тільки маленькій дівчинці; придивитеся до її очей, дорогі діти, ви відчуєте теплоту материнської любові. Але — дивитеся, діти, уважно, сива жінка. Подивитеся в її очі — які вони сумні, сумні. Скільки гіркоти, туга в її погляді. Ось вона зупинилася, дивиться на сонечко, на потопаюче в зелених садах сіло і важко зітхає. Бачите, вона йде не на польову стежину, а на дорогу, ведучу в центр сіла. Зриває на узбіччі дорогі польові квіти і несе їх до пам'ятника воїнам, загиблим тут в бою з фашистами. Покладає квіти на могилу і — дивитеся — плаче.

Перед вами, діти, найбільше в світі людське горе — материнське горе. Ось вона ще раз пройде мимо нашого Куточка Краси — придивіться уважно, погляньте ще раз в її очі.

Діти сидять, затамувавши подих. Ні листок не ворухнеться, ні билинка — все тихо навколо. Перед нами сумні очі матері. Ми чуємо, як вона важко зітхає, ще раз озирнувшись на пам'ятник воїнам...

Без яких би то не було слів і пояснень дітям ясно, що у матері загинув на війні син. Я розповідаю про велике материнське горе: у неї загинули два сини і чоловік...

Потім слідують один за іншим все нові і нові уроки пізнання людини серцем. Ми відправляємося в поле, сідаємо у путівця, мимо нас час від часу проходять люди.

Поглянувши в обличчя, в очі людині, діти відчувають його внутрішній світ. У одного--радість буття, у іншого — мрія про щось хвилює, дорогому, у третього — просто втома і якась байдужість — ні, у цієї людини теж на душі не зовсім добре...; у четвертого — заклопотаність, можливо, це якісь незначні життєві, побутові турботи, а може бути і тривога про щось велике. Л ось у цього дідуся якесь горе. Діти стрепенулися, насторожилися. Такого горя н людських очах вони ще ніколи не бачили. «Він страждає... У нього велике нещастя... треба запитати, чим йому допомогти...»,- говорять діти.

Вони підходять до дідуся, питають: «Чим вам допомогти?» Дідусь опускає ласкаву руку на білу головку моїй маленькою Зіни, важко зітхає і говорить: «Нічим ви не допоможете мені, дорогі дітки... дружина у мене в лікарні только-то померла... йду за машиною... Сорок сім років прожили... Нічим ви не допоможете, а все-таки легше, що ви — хороші люди...»

Так виховується емоційна культура. Це дуже тонкий, тривалий процес, що вимагає від педагога великого такту, уваги, вдумливості, глибокого знання внутрішнього духовного світу кожної дитини.

Дитина, що відчуває серцем іншої людини, стає доброзичливою. Але дуже важливо також і те, що він сприйнятливий до доброзичливості вчителя: відчуває її, платить добром за добро — важливість цієї обставини у виховній роботі важко переоцінити. Душа дитини повинна бути підготовлена до виховання ласкою, добротою, щирістю. Вам, напевно, доводилося чути нарікання вчителів (а, можливо, ви і самі висловлювали таку думку): «Що робити? Не розуміє дитина доброго слова... Я до нього з ласкою, з відкритим серцем, - а він, безсердечний, глузує з моєї доброти». Таке, на жаль, буває, і коріння цій серцевою толстокожести— в емоційній невихованості, в тому, що в роки раннього дитинства дитина не вчилася пізнавати людини серцем.

Якщо ж ви навчили свого вихованця відчувати людину серцем, ваша доброзичливість здатна творити дива. На що прямує доброзичливість вчителя? Перш за все на розумову працю дитини. Бажати добра в розумовій праці — це означає розуміти всі сильні і слабкі сторони дитини, відчувати тонкощі його розумової праці. Ваша доброзичливість як могутній засіб виховання діє до тих пір, поки вихованцеві вашому хочеться бути хорошим, поки у нього є і постійно розвивається відчуття власної гідності. У педагогічній справі, як видимий, між явищами і фактами існують найтісніші зв'язки: успішність дитини відбивається на стані його духу; стан духу дитини відбивається на облиште духовному життю, на здоров'ї педагога. Якщо учень прагне бути хорошим, хоче добре опанувати знаннями — это вже половина радості вашої праці.

Відчуття власної гідності дитини залежить від його успіхів в ученні, а успіхи в ученні — від доброзичливості педагога і, звичайно, від того, наскільки підготовлена душа дитини до сприйняття доброзичливості педагога. Пам'ятаєте, що успіхи дитини в ученні, його відчуття власної гідності — це вогник радості вашої творчої праці, поважаний мій колега. До тих пір, поки цей вогник горить, ви відчуватимете повноту свого духовного життя, радість творчості.

Але, - знову виникає питання, - як же досягти того, щоб у дитини постійно були успіхи в ученні? Як виховувати у нього відчуття власної гідності? Як одухотворити його цією величезною духовною енергією — бажанням бути хорошим? Переходжу до ради, яку стисло можна висловити: