1017798_3F6A5_mihaylichenko_o_v_istoriya_nauki

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

-Фізична антропологія, що включає палеоантропологію, судову антропологію, які розглядають людину як біологічного виду в контексті його еволюції і порівняно з його найближчими родичами – сучасними і викопними людиноподібними приматами.

-Соціальна і культурна антропологія – дисципліна, достатньо близька етнології, займається порівняльним вивченням людських

суспільств.

- Візуальна антропологія – займається вивченням людини на основі фото–відеоматеріалів за допомогою таких виражальних та зображальних мистецьких засобів, як: кінематограф, фотографія, телебачення, і інших.

Основні розділи антропології: морфологія людини, вчення про антропогенез, расознавство. З середини ХХ століття посилено розвивається комплекс дисциплін, об'єднаних спільною назвою біологія людини (вивчення фізіологічних, біохімічних і генетичних факторів, що впливають на варіації будови і розвитку людського організму).

Теологія, богослов'я, богослів’я (грец. ζενο – Бог та

ινγνο – слово, знання, вчення) – наука, предметом пізнання якої є Бог і все що з ним пов'язано, у тій мірі, в якій ці знання можуть бути доступні людям.

Християнська теологія вивчає такі основні питання:

•природу Бога;

•відношення Бога зі всесвітом;

•Боже провидіння щодо людини;

•вчення Церкви.

У галузі теологічних наукових досліджень є різні підходи щодо визначення напрямів. Але типовими напрямами теологічної науки є:

•догматична теологія – вивчає непорушні канонічні

традиції церкви;

•історична теологія – вивчає історію Священного Писанія, походження релігійних вчень;

•пасторальна теологія – вивчає проблеми збереження церковних надбань і піклування про церкву.

–283–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Гуманітарні науки:

Рідна та іноземні мови – цикл наук, що вивчають системи спілкування людей між собою за допомогою мовлення.

У цьому контексті існує два поняття – мова і мовлення.

Мова – система звукових, графічних, візуальних та інших знаків, за допомогою яких здійснюється передача інформації або спілкування між людьми.

Мовлення – спілкування між людьми за допомогою вербального466 застосування мови – використання фізіологічних можливостей і здатностей людського голосу (голосового апарату).

Слово мовлення має три різних значення:

а) мовлення як діяльність, мовлення як процес; б) мовлення як продукт мовленнєвої діяльності; в) мовлення як ораторський жанр.

У дослідженнях основних функцій мови та мовлення найбільш поширені такі:

•Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження

інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.

•Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.

•Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні – суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.

•Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

466 Вербалізація (від лат. verbalis – словесний, мовленнєвий) – здатність людини виражати свої думки і почуття словами (мовленням).

–284–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Література (від лат. litterae – буква, літера) – сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства.

Література відображає та зберігає знання й культуру народу та певного історичного періоду і є однією із форм суспільної свідомості.

Література за своїм змістом розмежовується на філософську, політичну, природничу (біологічну, математичну, географічну тощо), юридичну, філологічну, тобто наукову, та художню, призначену спеціально для задоволення пізнавальних, інтелектуальних та естетичних потреб. Сама специфіка художньої літератури є предметом літературознавства, зокрема теорії літератури.

Література як об‘єкт наукового дослідження може полілятия на вітчизняну та зарубіжну.

Художня література розцінюється як вид мистецтва. У художній літературі автор намагається розповісти про світ, людину та їхні проблеми через призму свого власного бачення, використовуючи поетичні засоби. Здебільшого персонажі та події, описані в художній літературі, вигадані, однак таким чином, щоб знайти відгук в особистому досвіді читача.

Художня література багатопланова й різножанрова. Спираючись в основному на розважальний принцип, вона також часто підіймає важливі для світогляду людини й суспільства філософські, етичні та естетичні питання й теми.

Журналістика – вивчає питання світогляду соціальних груп засобами підбору фактів, оцінок і коментарів, які актуальні у суспільних взаємовідносинах сьогодення.

Під журналістикою як професійною діяльністю розуміють діяльність, яка полягає у зборі, осмисленні та оприлюдненні за допомогою засобів масової інформації повідомлень про події, людей або проблеми.

Залежно від використовуваних технологій і устаткування журналістику підрозділяють на такі види:

• газетно–журнальна журналістика;

•тележурналістка;

•радіо журналістика;

•інтернет–журналістика;

•фото журналістика.

За жанровою і тематичною різноманітністю журналістика охоплює такі напрямки: Політична журналістика, міжнародна журналістика, ділова журналістика, бульварна журналістика, музична

–285–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

журналістика, спортивна журналістика, наукова журналістика, журналістські розслідування, нова журналістика, гонзо–журналістика, цивільна (непрофесійна) журналістика, релігійна (православна) журналістика.

Етика (ст.–грец. ἦζνο (етос) – вдача, звичай) – наука, що вивчає норми поведінки, сукупність моральних правил певної суспільної чи професійної групи.

Основні проблеми етики:

• Проблема критеріїв добра і зла;

• Проблема щастя:

• Проблема сенсу життя і призначення людини. Основними категоріями етики є мораль і моральність.

Мораль – це система поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві.

Моральність – це внутрішня установка індивіда діяти згідно своїй совісті і вільній волі – на відміну від моралі, яка, разом із законом, є зовнішньою вимогою до поведінки індивіда.

Мистецтво (мистецькі науки) – сукупність наук, що вивчають виконавські і образотворчі види мистецтва та інші суміжні дисципліни, предметом яких є відтворення навколишнього середовища

ухудожніх образах та предметах ужиткового мистецтва.

До традиційних видів мистецтва (мистецьких наук) відносяться:

-Образотворчі: живопис, графіка, скульптура, фотомистецтво.

-Необразотворчі: архітектура, декоративно–прикладне

мистецтво.

-Динамічні: музика, хореографія, балет, радіо мистецтво

-Статичні: театр, опера, естрада,

цирк, кіномистецтво.

У кожній із цих груп художньо– творча діяльність може бути поділена на:

-зображувальну, що передбачає подібність образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис, скульптура, графіка; література, акторське мистецтво);

-не зображувальну, що не допускає впізнавання в образах

реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до

–286–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

асоціативних механізмів сприйняття (архітектурно–прикладні мистецтва, музика й танець);

- змішану, яка властива синтетичним видам творчої діяльності (синтезу архітектури, декоративно–прикладного мистецтва з образотворчим мистецтвом, або музично–пісенного з акторсько– хореографічним).

На основі вище викладеного, можна стверджувати, що

соціально–політичні науки (суспільствознавство) – це система наук, об‘єктом якої є процес державно–правового та суспільного розвитку. Ця система складається з соціальних, суспільних і гуманітарних наук, які охоплюють основні напрямки наукових досліджень з питань держави і права, соціального устрою та суспільних відносин.

Зміст і структура соціальних, суспільних і гуманітарних наук тісно пов‘язані з рівнем суспільної практики та розвитку освітніх процесів у суспільстві.

Сутність соціальних, суспільних і гуманітарних наук, їхній зміст широко розроблені у нормативних документах органів освіти та навчальних закладів України. Їхня реалізація у навчальний процес навчальних закладів є запорукою подальшого успішного розвитку теорії та практики у галузі суспільних знань.

Немає потреби говорити про те, що кваліфікований викладач, доцент, професор має право на самостійний вибір методики викладання свого предмету.

–287–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

Розмаїття напрямків наукових досліджень у науках, які вивчають світогляд людини інколи негативно впливають на навчально–виховний процес тим, що методики, які вони пропонують не мають під собою класичних науково–педагогічних обґрунтувань, а іноді взагалі втілюються у навчальний процес закладів освіти на основі апріорних, псевдонаукових уявленнях викладачів, що базуються на їхніх особистих, суб‘єктивних розуміннях і уявленнях про навчання.

Питання для обговорення:

1.Наука як поняття, виникнення науки в історії цивілізацій.

2.Характеристика основних історичних періодів розвитку науки.

3.Класифікація наук в умовах сучасності.

4.Характеристика діяльності основних наукових інституцій та установ в Україні та пріоритетні напрями наукових досліджень в Україні.

5.Політика як об’єкт дослідження, історія та предмет політичної науки.

6.Категорії, методи дослідження і функції політичної науки.

7.Система політичних навчальних дисциплін.

8.Розвиток наукової думки про соціальний устрій та суспільне життя в історії народів (Стародавній Світ, Середньовіччя, Відродження, Новий час).

9.Становлення та класифікація соціальних, суспільних та гуманітарних наук.

10.Система суспільних та гуманітарних навчальних дисциплін.

Література до вивчення розділу:

1.Губерський Л.В., Кремень В.Г., Приятельчук А.О. Людина і світ. – К.: Видавництво "Знання", 2001. – 361c.

2.Від витоків до середини ХІХ століття: Короткий довідник з історії філософії / Міжрегіональна академія управління персоналом / Тетяна Дмитрівна Пікашова (ред.), Олександр Петрович... Архіпов (авт.–уклад.), Вадим Леонідович Чуйко (ред.). – 2.вид., стереотип. – К.

:МАУП, 1998. – 150с.

3.Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» – Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001. – № 48.

4.Западно–европейская социология ХІХ – начала ХХ веков [Текст] / под общ. ред. В.И.Добренькова. – М. : Междунар. Ун–т Бизнеса и Управления, 1996. – 518 с.

–288–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

5.Історія філософії в запитаннях і відповідях [Текст] : навч. посібник / М.О.Качуровський, Ю.П.Тарєлкін, В.О.Цикін. – Суми : СумДПУ ім. А.С.Макаренка, 2009. – 207 с.

6.Кіндер Г., Хільгеман В. Всесвітня історія: dtv–Atlas. – К.: Видавництво "Знання", 2001. – 631c.

7.Литвин В.М. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник. – К: Видавництво "Вища школа", 2002 – 432c.

8. Соціологічна енциклопедія. / [ред. кол.: В.І.Астахова, В.С.Бакіров, В.Г.Городяненко та ін. ; уклад. В.Г.Городяненко]. – К. : Академвидав, 2008. – 455 с.

9.Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн [Текст] / К. Г. Федоров.–К. : Вища школа, 1994. – 464с.

10.Тарєлкін Ю.П., Цикін В.О. Історія філософії в стислому викладі: навчальний посібник. – Суми: СумДПУ, 2010. – 226 с.

11.Трофанчук Г.І. Історія вчень про державу та право: Навч. посібник. – К.: Ун–т «Україна», 2004. – 210 с.

12.Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991. – 322 с.

13.Алєксєєнко І.В. Міжнародні політичні процеси: навч. посібник

/Міністерство освіти і науки України. – Донецьк : Норд–Прес, 2009. – 289с.

14.Бебик В. М. Політологія. Наука і навчальна дисципліна [Текст] : підручник для студ. вищ. навч. закладів / В. М. Бебик. – К. :

Каравела, 2009. – 495 с.

15.Бурдяк В.І. Теоретичні і методологічні проблеми політологічних досліджень: Навч. посіб. / Чернівецький національний ун–т ім. Юрія Федьковича. – Чернівці : Рута, 2005. – 104с.

16.Бушанський В.В. Естетика політичної влади: монографія. – К. : Парапан, 2009. – 360с.

17.Бачинин В.А. Политология: Енциклопедический словарь. – СПб. : Издательство Михайлова В.А., 2005. – 288с.

18.Боришполец К.П. Методы политических исследований: Учеб. пособие для студ. вузов, обуч. по направлениям подгот. "Политология", "Международные отношения" и "Регионоведение" – М. : Аспект Пресс, 2005. – 221с.

19.Історична і політична наука та суспільна практика в Україні / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса / Борис Євгенович... Патон (голова редкол.). – К. : Парламентське вид–во, 2009. – 632с.

–289–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

20.Основные сведения об Организации Объединенных Наций [Текст] : справочник / Департамент общ. инф–ии ; Пер.с англ. – М. : Международные отношения, 1991. – 253 с.

21.Соціологія: підручник / за ред. В.Г.Городяненка. – 3–тє вид., переробл., доп. – К. : Вид. центр "Академія", 2008. – 542 с.

22. Соціологічна енциклопедія. / [ред. кол.: В.І.Астахова, В.С.Бакіров, В.Г.Городяненко та ін. ; уклад. В.Г.Городяненко]. – К. : Академвидав, 2008. – 455 с.

23.Білецький І.П. та ін. Філософія науки: Навч. посіб. / Харківський національний економічний ун–т. – Х. : ХНЕУ, 2005. – 128с.

24.Вільчинський Ю.М. Філософія історіі: теорія взаємопроникнення часу і вічності: [лекції]. – К. : Поліграфкнига,

2009. – 360с.

25.Добронравова І.С., Сидоренко Л.І. Філософія та методологія науки : підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2008. – 223 с.

26.Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

27.Курс лекций по социологии образования: учеб. пособие для студ. вузов / Народная украинская академия / В.И. Астахова (общ.ред.). – Изд. 2–е, перераб. и доп. – Х. : Издательство НУА, 2009. – 464с.

28.Лутай В.С. Філософія сучасної освіти: навчальний посібник. К.: «Магістр–S», 1996. – 256 с.

29.Мозговий І.П. Неоплатонізм і патристика, або світло в присмерках великої цивілізації: монографія. – Суми : ДВНЗ "УАБС НБУ", 2009. – 471с.

30.Починок І.Б. Філософія гуманітарних наук: навч. посіб. / Чернівецький національний ун–т ім. Юрія Федьковича. – Чернівці :

Рута, 2007. – 71с.

2.5. Природничі науки.

Природничі науки – науки, що вивчають явища навколишнього світу у живій та неживій природі.

Історично склалося, що до основних природничих наук відносяться:

астрономія — наука про Всесвіт;

фізика — наука про склад і структуру матерії, а також про основні явища в неживій природі;

–290–

Михайличенко О.В. «Історія науки і техніки»

хімія — наука про будову й перетворення речовин;

біологія — науку про живу природу;

науки про Землю: географія, геофізика, геологія;

медицина — наука про людське тіло та його хвороби.

Це лише основні природничі науки. Насправді сучасне

природознавство є розгалужений комплекс, що включає сотні наукових дисциплін. Одна тільки фізика об'єднує ціле сімейство наук (механіка, термодинаміка, оптика, електродинаміка і т.д.).

Уміру зростання об'єму наукового знання окремі розділи наук набули статусу наукових дисциплін зі своїм понятійним апаратом, специфічними методами дослідження, що робить їх важко доступними для фахівців, що займаються іншими розділами.

Подібна диференціація у природничих науках є природним і неминучим наслідком розвитком спеціалізацій, які дедалі звужуються

уході наукових відкриттів і нових досягнень.

Утой же час природним чином у розвитку науки відбуваються зустрічні процеси, складаються і оформляються природничо–наукові дисципліни, так би мовити, "на стиках" наук: хімічна фізика, біохімія, біофізика, біогеохімія і багато інших. Ці процеси приводять, з одного боку, до подальшого зростання кількості наукових дисциплін, а з іншого – до їхнього зближення і взаємопроникнення. Це є однією із особливостей інтеграції природних наук, що характерно для загальної тенденції в сучасній науці.

Основою природничих наук слід вважати природознавство – науку про природні явища. Відповідно, першими представниками природних наук слід вважати великих дослідників природи минулого, таких як Блез Паскаль, Ісаак Ньютон, Михайло Ломоносов.

Узв‘язку з тим, що людство еволюціонувало від простіших станів до більш складних і удосконалених, то й наука пройшла такий самий шлях еволюції.

Існує декілька точок зору про час виникнення природничої

науки:

вид знання, відмінний від міфологічного мислення, природнича наука виникла у Стародавній Греції у V столітті до н.е.

природнича наука виникла в період пізньої середньовічної культури, коли набули великого значення дослідні

–291–