Висновки

Російсько-турецька війна та її наслідки (Кючук-Кайнаджірський мирний дороговір 1774) істотно вплинули на правове становище окремих українських земель, а власне – Буковини. Слід звернути увагу на те, що особливого статусу після приєднання, як, наприклад, Фінляндія в складі Росії, буковинський край у складі могутньої Австро-Угорської імперії не матиме.

Буковина була анексована Австрією зі стратегічною метою – покращення зв’язку між провінціями, ніякі історико-правові обґрунтування “справедливості” цього акту не мали жодного підґрунтя;австрійська адміністрація на Буковині пройшла через етапи військового управління, окружного управління та крайового управління. Від етапу до етапу рівень компетенції буковинської адміністрації зростав; правовий статус адміністрації визначався співвідношенням централізму і федералізму в державному устрої Австрії. Загальними ознаками всіх етапів і форм управління Буковиною були: німецькі чиновники, німецька урядова мова і загальноавстрійські закони.

Заможні землевласники та представники так званої «фінансової еліти» суспільства мали на той часи особливі привілеї, що дозволио окремим буковинцям отримати провідні місця у владних структурах краю. Втім, представництво Буковини в австрійському парламенті не принесло особливих вигод в силу обмеженості прав парламенту і малочисельності буковинського представництва в ньому, але відіграло все ж позитивну роль у формуванні національних політичних еліт, становленні демократичних традицій політичного життя;еволюція Австрії до конституції зумовила визнання рівноправності усіх народів держави, їх непорушного права зберігати та розвивати свою мову; на практиці цієї рівноправності не було досягнуто, але загалом в Австрії з її ліберальним режимом склалися більш сприятливі умови для українського національного руху, ніж в Росії. До початку ХХ ст. цей рух на Буковині перетворився у важливу політичну силу.

На основі австрійського законодавства 60-х років ХІХ ст. на Буковині сформувалася система органів самоврядування, яке здійснювалося на двох рівнях – крайовому (сейм) та громадському (міському і сільському). Досить обширна компетенція цих органів стосувалася виключно місцевих, переважно господарських, питань, але її реалізація знаходилася під постійним адміністративним контролем (від повітової управи до центрального уряду); на Буковині була створена розвинута система судових, правоохоронних та правозахисних органів. Станові суди були замінені загальними, судова влада відокремилася від адміністрації, утвердився суд присяжних; у тісному зв’язку із судами розвивалися адвокатура і нотаріат, судова та фінансова прокуратури; важливу роль в охороні правопорядку відігравали поліція і жандармерія, процес формування яких пройшов ряд послідовних етапів, що визначалися особливостями загальноавстрійського підходу до завдань та організації цих державних інститутів; основною метою всіх правоохоронних органів було забезпечення вірнопідданості населення краю Габсбургам.

Включення Буковини у правовий простір Австрії відбувалося поступово, тривалий час тут ще діяло попереднє право, адже австрійське законодавство стало основним джерелом права після 1787 р.

Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть у часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав — сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду «радянського парламентаризму» в складі СРСР. Отже, сучасний етап українського парламентаризму спирається на історичні традиції, багатовікову історію вітчизняного державотворення, на досвід представництва у вищих законодавчих органах державної влади сусідніх країн.

Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні мають, безперечно, велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Їх вивчення дає змогу заповнити певні прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі сприяти досягненню головної мети — створенню неупередженої об’єктивної картини історичного розвитку української державності, поєднання історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його сучасних нагальних проблем.

Наприкінці ХVIII ст. після трьох поділів Речі Посполитої більша частина її етнічно українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) опинилася під владою Австрійської та Угорської монархій. Внаслідок революційних подій 1848 р. тут розпочався перехід до конституційної монархії. Під впливом революційних потрясінь австрійський цісар спішно проголосив у квітні 1848 р. демократичну конституцію і заснування першого австрійського парламенту — рейхстагу. Передбачалась його двопалатна структура: палата панів і палата представників, яка формувалась би шляхом двоступеневих виборів. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. Тепла хвиля «весни народів» пробудила українське населення до громадського і політичного життя. Втім, Буковина була анексована Австрією зі стратегічною метою – покращення зв’язку між провінціями, ніякі історико-правові обґрунтування “справедливості” цього акту не мали жодного підґрунтя.

Революція Австрії до конституції зумовила визнання рівноправності усіх народів держави, їх непорушного права зберігати та розвивати свою мову; на практиці цієї рівноправності не було досягнуто, але загалом в Австрії з її ліберальним режимом склалися більш сприятливі умови для українського національного руху, ніж в Росії; до початку ХХ ст. цей рух на Буковині перетворився у важливу політичну силу.

Слід відзначити, що характерною рисою адміні­стративної політики австрійського уряду було й те, що на Буковині і в Галичині не була створена дієва низова ланка управління на місцях.

На рубежі ХІХ-ХХ століть необхідність сеймової виборчої реформи стала очевидною. Одним з основних завдань було подолання куріальної нерівності на виборах, адже в результаті обмеження виборчих прав його були позбавлені 150 тис. дорослого населення. Не менш гострою проблемою був перегляд національного представництва у сеймі. Так, за підсумками виборів початку ХХ ст. до сейму потрапило 14-15 румунів, 7-8 німців та євреїв, 5 українців, 4 вірмен та поляків. Тобто, українцям належало лише 16,6% депутатських місць, тоді як у складі населення – 41,2%. Зрозуміло, що таке представництво породжувало гострий національний антагонізм на виборах, ускладнювало крайове життя.

Понад 10 років питання про сеймову виборчу реформу не сходило з порядку денного буковинського сейму. Лише в жовтні 1909 р. Сейм 3/4 голосів прийняв у третьому читанні законопроект про виборчу сеймову реформу, а в травні 1910 р. закон був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво через введення національних виборчих округів. Для Буковини це була спроба справедливого національного розмежування п’яти народностей. Новий виборчий закон збільшував число депутатів сейму до 63 (два мандати, як і раніше, надавались вірилістам). За новим законом українцям в новообраному сеймі належало 27% мандатів, румунам – 37%, німцям і євреям – 27%, полякам – 9%, хоч за переписом 1910 р. населення відповідно становило 37%, 33%, 21% і 5%

Таким чином, представництво українців в сеймі безумовно покращилось. 15 із українських послів належали до націонал-демократів, 1 – до національно-радикальної партії, 1 – до соціал-демократів. Новий виборчий закон суттєво демократизував виборчу систему: запровадив прямі вибори від сільських громад, таємне голосування, збільшив загальне число депутатів сейму, національне представництво. Проте все ще відчувався вплив старої (куріальної) системи, яка була представлена церквою, великим землеволодінням, торгово-промисловою палатою. Введення нового виборчого порядку як інституційної форми національного порозуміння було компромісом між п’ятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс дав національностям і певну автономію управління. Однак історія відвела йому вкрай короткий час для прояву своїх переваг, оскільки з початком Першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося. Обраний у 1911 р. сейм мав тільки одну сесію.

Отже, крайові сейми, хоч і були обмежені в своїй компетенції імперським парламентом і законодавством, теж зіграли помітну роль у розвитку народного представництва, парламентського життя на західноукраїнських землях, досвіду самоврядування.

На кінець 60-х років XIX ст. на Буковині сформувалася система органів крайового управління та самоврядування. Протягом наступних років найбільших реформувань зазнав виборчий закон. Сфера компетенцій сейму та виділу, повноваження президента та крайового уряду залишились без змін. Характер­ною рисою існуючого управління стало поєднання представниць­ких інституцій та органів централізованого політичного правління. Останні повинні були контролювати сейм та виділ (управління), не допускати з їхнього боку сепаратистських тенденцій. Іншим, не менш важливим завданням політичних органів, – і це особливо стосувалося Буковини, – мало бути забезпечення домінування німецького елементу в краї. Разом з тим, існуюча структура органів влади мала заспокоїти громадськість Буковини, дати їй можливість брати участь в управлінні краєм. Ця місія й покладалась на крайовий сейм та виділ.

Таким чином, до закінчення 60-х рр. XIX ст. склалися всі зовнішні політичні, адміністративні та суспільні передумови для організаційного оформлення польського національного руху на Буковині, провідною сферою реалізації котрого була культурно-освітня діяльність. Однак, чи була польська спільнота краю монолітною, здатною цілеспрямовано і координовано стосовно до загальнопольського національного руху розвиватися в новопосталих умовах конституційного ладу Австро-Угорської імперії. Чимале значення для суспільно-політичного виховання буковинців мала їхня участь в органах самоврядування краю. Австрійське громадське право, під яким розумілись не лише правові положення про організацію громад (сільських, міських, повітових окружних, крайових), а й ті положення, що регулювали справи, виконання котрих належало громадам, засновується з революційного 1848 р. Відповідно до цього права самоврядування на Буковині в означений період здійснювалося на двох рівнях - крайовому (сейм) та міському і сільському. Наприкінці 60-х - початку 70-х рр. ХІХ ст. у краї існували ще й повітові органи самоврядування - повітові ради й управи. Загалом представництва у них були такі ж, як і в сеймі. Функції ж повітових зібрань зводились до нагляду та посередництва, що суперечило автономії громад і заважало їхній ефективній роботі. Крайовий сейм 7 грудня 1872 р. прийняв закон про скасування повітової ланки самоврядування, а 31 грудня 1873 р. цісар санкціонував прийняття цього закону. Саме в умовах Австро-Угорської монархії український політикум і українське населення Північної Буковини набули цінного політичного досвіду.

Реальне відновлення парламентаризму в Австрії 1861 р. фактично звузило представництво західних українців в двопалатній Державній раді, оскільки її депутати обирались утвореними крайовими семами, де більшість складали німецьке, польське та румунське представництва. Введення 1873 р. прямих виборів хоча і закріпило виборчим законом визначене представництво земель, проте куріальна виборча система, “удосконалена” 1896 р. щодо станового представництва, обмежувала коло виборців. Новонароджена українська багатопартійність очолила боротьбу західних українців за їх конституційні права, загальне виборче право. Демократизація виборчої системи у 1907 р. привела до збільшення українського представництва в Рейхсраті. Серед обраних українських депутатів абсолютну більшість складали правники і адвокати. Такого професійного складу не мало жодне національне представництво австрійського і угорського парламентів. Їх участь у законотворенні, кодифікації законодавства, розвитку парламентської демократії, українського самоврядування сприяли національному пробудженню українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Так, нова австрійська конституція (20 жовтня 1860 р.) передбачала широку компетенцію провінційним сеймам, які мали від себе обирати делегатів до австрійського парламенту у Відні. Імперія мала набути рис федерації, а крайові сейми – законодавчих прав.

Реальний вплив сейму на політичний, економічний та культурний розвиток краю зростав поступово. З цієї точки зору історію «буковинського парламентаризму» можна поділити на два умовних періоду «до і після 1903 року». Такий поділ у своїх працях обгрунтував відомий буковинознавець Аркадій Жуковський: «...спочатку Буковинський крайовий сейм виконував роль декоративної інституції...і за складом, і реальними можливостями працювати... Становище змінилося після створення в сеймі у 1903 році «Вільнодумного союзу». Щойно відтоді автономна управа краю із своїми різними інституціями ставала дійсністю: у ній брали участь всі народності Буковини...»[Див.:21]

Саме завдяки «Вільнодумному союзу» українцям (спільно з представниками єврейської громади) вдалося добитися ухвалення принципово нового виборчого закону (1909-1910), завдяки якому принцип «станово-майнових кірій» при формуванні Буковинського сейму був замінений на принцип «соціально-національних курій». Згідно цього ж закону на Буковині вперше відбулися вибори на основі загального, прямого й таємного голосування. Це все розкриває значення саме українського питання в діяльності владних структур краю і якнайкраще дає змогу прослідкувати боротьбу українців за парламентське представництво та власні національні права в тогочасних історичних умовах.

Розвиваючись у правовому полі імперії Габсбургів, у складі Австрійської та Австро-Угорської монархії, українці - як широкий загал, так і політикум - пройшли тривалу й нелегку школу європейської демократії, засвоїли основні умови й вимоги облаштування цивілізованого державницького життя на засадах конституціоналізму і парламентаризму. Аналіз документів і матеріалів засвідчує, що парламентська діяльність західних українців зосереджувалася у трьох інституціях - у Державній Раді у Відні та у Галицькому і Буковинському сеймах. Буковинський крайовий сейм став головною ареною формування взаємин та співжиття багатьох народів в одному краї – Буковині – під владою Австро-Угорсьої імперії. Незважаючи на помилки, хиби й утрати, на кінець 1918 р., коли імперія почала стрімко розпадатися, українці вже були цілком готові до побудови власної незалежної держави саме як парламентської республіки європейського типу.