book_ukr

Виговського. Тоді ж гетьман-регент (уже від власного імені) продовжив переговори з королем Яном Казимиром, підтвердив "приязнь" ханові та султану й оформив союзний договір із Швецією, а до російського царя відрядив посольство з проханням визнати нового гетьмана.

Прихід до влади Івана Виговського збігся із загостренням суперечностей. Ще навесні 1657р., із звісткою про хворобу Богдана Хмельницького, запорозьке "товариство" відкрито заявило про незгоду з новими порядками, погрожуючи "йти на гетьмана, і на писаря, і на полковників". Серед козаків ширилося невдоволення через те, що вибори нового гетьмана відбулися не на чорній раді, тобто без участі запорожців. Окрім того, частина козаків і старшини не злюбила І. Виговського за роздавання земель Миргородщини та Полтавщини старшині, яка його обрала гетьманом. Антигетьманські настрої проникли й на Січ, центрами їх стали Запорожжя та Полтавський полк. Цим вирішили скористатися кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар, які створили сильну опозицію й послали цареві донос на Івана Виговського про його пропольську політику. Москва цим скористалася, оскільки в новому гетьмані небезпідставно вбачали прибічника антимосковського курсу, що окреслився впродовж останніх місяців життя Богдана Хмельницького (цар довго не визнавав Виговського за гетьмана). Тому, декларативно підтримавши Виговського як законного гетьмана, після його звернення про допомогу Москва одночасно запевняє Мартина Пушкаря в царській милості. Виговський на переговорах із царським посланцем Хитрово погоджується за допомогу Московії на введення воєвод у міста, виведення козацьких військ із Білорусі, утримання російських ратних людей коштом місцевих податків, однак Московська держава не поспішає допомагати. Після облоги Полтави Виговському разом із татарами вдалося розгромити в червні 1658 р. козацько- запорозько-селянське військо Мартина Пушкаря та Якова Барабаша. Пушкар загинув, Барабаша було спіймано і згодом повішено. Жорстокі розправи з опозицією принесли неочікувані результати: вони ще більше посилили антигетьманські настрої в Лівобережній Україні.

У зовнішній політиці до початку 1658 р. Іван Виговський проводив курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки щодо відновлення союзницьких відносин із Кримом та порозуміння з Портою. 16 жовтня того ж року укладено договір із Швецією, що передбачав створення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України. Наприкінці лютого – на початку березня 1658 р. гетьман уклав договір із Кримом, що передбачав надання йому військової допомоги в боротьбі з опозицією.

Велика увага приділялася врегулюванню взаємин із Річчю Посполитою: у жовтні було домовлено не розпочинати воєнних дій і дотримуватися кордону по річці Горинь. Гетьман І. Виговський і його права рука – Юрій Немирич повернулися до ідеї про ймовірне входження

101

козацької України до Речі Посполитої як суб'єкта рівноправної федерації. Ю. Немирич (1612–1659) походив зі старовинного поміщицького роду на Київщині й був одним із найбагатших аристократів Речі Посполитої. Отримав блискучу освіту спершу в авіанській академії в польському Ракові, далі в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа й Сорбонни. Спочатку козацьку революцію Немирич сприйняв вороже, однак у липні 1657 р. він поступив на службу до козацької Держави, де став козацьким полковником, здобув свої маєтки на Лівобережжі. Після тривалих переговорів гетьман зібрав 16 вересня 1658 р. під Гадячем козацьку раду, на яку прибули й комісари Речі Посполитої. Рада схвалила Гадяцьку угоду, за якої Річ Посполита набувала форми федерації трьох держав – Польського королівства, Великого князівства Литовського й Великого князівства Руського (Київське, Брацлавське і Чернігівське). Усі три частини федерації мали об'єднуватися особою вибраного короля, спільним сеймом і зобов'язанням погоджених воєнних дій проти зовнішнього ворога. Органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського оголошувалися Національні збори, тобто виборний Парламент, а виконавча влада належала б довічно обраному й затвердженому королем гетьманові. Князівство мало б власну скарбницю, свій вищий судовий орган і підпорядковану гетьману армію у складі 30-тисячного Війська Запорозького й 10-тисячного найманого (охотницького) війська. Православна Церква урівнювалася у правах

зРимо-Католицькою. Оговорювалося заснування двох університетів – Києво-Могилянської академії, зрівняної у правах із Краківською, та новоствореної вищої школи зі статусом університету. По всій території держави дозволялося без обмежень засновувати колегії та гімназії

звикладанням латиною, оголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії).

Отже, Гадяцький договір скасовував "Березневі статті" 1954 р. Він хоч і не містив антиросійських мотивів, проте був сприйнятий Московією негативно. На початку жовтня 1658 р. російські війська вступають на Гетьманщину. У боях на Лівобережжі, козацькі війська змушують російські війська відступити до Бєлгорода. Навесні 1659 р. князь О. Трубецькой на чолі 100-тисячної російської армії після кількох боїв з козаками Ніжинського та Чернігівського полків відтіснив 5-тисячний козацький загін полковника Г. Гуляницького до Конотопа і взяв його в облогу. І. Виговський зібрав на допомогу 16-тисячне військо, яке було підкріплене майже 30-тисячною татарською кіннотою під проводом хана Мегмед-Гірея і кількатисячним загоном найманців – поляків, сербів, німців і румунів. Влучним маневром армія Виговського 9 липня 1659 р. завдала царським воєводам поразки. У Москві почалася паніка, але похід Виговського на Москву зірвав Іван Сірко, який напав на Крим.

102

Тим часом політична ситуація в Україні загострювалася. Сейм Речі Посполитої урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Зокрема, заперечувалося право Великого князівства Руського карбувати власну монету; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства; зменшувався реєстр Війська Запорозького. Це викликало невдоволення серед козацтва. Опозиційні сили зосередилися навколо Юрія Хмельницького.

І. Виговський прибув до Германівки під Києвом, де був Юрій,

іскликав чорну раду. За його дорученням П. Верещака та І. Сулима мали ознайомити присутніх із змістом Гадяцького договору, але козаки не захотіли вислухати їх і невдовзі Виговський відіслав Хмельниченкові гетьманські клейноди – бунчук і булаву, а сам виїхав до Польщі. На Білоцерківській чорній раді наприкінці вересня 1659 р. гетьманом обрали Ю. Хмельницького. Зміна гетьмана, аргументовано стверджує сучасна дослідниця періоду Руїни Тетяна Яковлева, не означала тріумфу антипольських настроїв, як досі традиційно вважалося, – навпаки, на згаданій старшинській раді вперше виразно окреслилися цілком самостійницькі позиції Юрія Хмельницького: не бути ні під владою короля, ні під владою царя.

Гетьман Юрій Хмельницький (1641–1685), який не виступав на жодному боці під час громадянської війни і не був антимосковського напряму, спробував, як вважав М. Потоцький, налякати короля царем і навпаки – царя королем, щоб зберегти незалежність Гетьманщини. Він виступав за збереження союзу з Кримом, задекларував зверхність Польського королівства, а у відносинах з Москвою спробував балансувати у досягнути порозуміння, виславши посольство до московського воєводи князя Олексія Трубецького. Посли повезли із собою проект так званих "Жердівських статтей", де пропонувалося, зокрема, щоб московські залоги перебували лише в Києві, війська в Україні підлягали командуванню гетьмана, а царський уряд не брав до уваги жодних листів, не засвідчених печаткою гетьмана, і щоб в усіх зовнішніх переговорах, які стосувалися інтересів України, були присутні її представники з правом голосу. Це свідчило про неабиякий досвід козацької старшини та її готовність захищати Гетьманат.

Однак, князь О. Трубецькой, удавшись до військового шантажу, відхилив ці статті й домігся на скликаній 27 жовтня 1659 р. Генеральній раді, оточеній 40-тисячним московським військом, ухвалення нового договору – "Переяславських статей", що складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на той час втратила) і додаткових статей. Відповідно до нього Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, на обох

103

берегах Дніпра мали перебувати по одному судді, осавулу та писарю. Гетьман втрачав право призначати та звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу. Заборонялися дипломатичні відносини з іншими країнами. Московські воєводи здобули право перебувати разом із залогами в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху. Отже, Українська держава втрачала самостійність. Це обурило козаків і старшину Правобережжя. Тим більше, що сімох правобережних полковників не було запрошено на раду. 1659 р. уряд Ю. Хмельницького відрядив до Москви посольство, очолюване П. Дорошенком для скасування частини обмежень нової Переяславської угоди, однак досягти цього не вдалося. Тим часом польський уряд направив до гетьмана посольство Беньовського, який запропонував зверхність короля.

А становище України стрімко погіршувалося. На початку лютого 1660 р. 10-тисячне польське військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Потоцьким намагається захопити Могилів-Подільський. Зазнавши 20 лютого поразки, воно спробувало оволодіти Брацлавом, Ладижином та Уманню, але також безуспішно. Зазнавши великих втрат, С. Потоцький відступив. Уклавши мирний договір зі Швецією (перша половина травня 1660 р.) і заручившись підтримкою кримського хана, польський уряд пішов на зрив переговорів з Москвою й почав підготовку до нового наступу.

Для протидії польсько-татарським військам російська армія під командуванням Василя Шереметєва була поділена на дві частини: московське військо й лівобережні полки наказного гетьмана Т. Цицюри виступили проти польської армії, а Юрій Хмельницький із правобережними полками – проти татар. Польське військо 14 вересня 1660 р. оточило російсько-українські полки неподалік від Любара, а після їхнього відходу 27 вересня до Чуднова – заблокувало. Тим часом Ю. Хмельницький на чолі 20-тисячного війська діяв повільно й нерішуче, що зумовлювалося бажанням частини старшини розпочати переговори з поляками. На початку жовтня українське військо відступило до містечка Слободище на схід від Чуднова, де група старшин (Г. Лісницький, Т. Носач, П. Тетеря та ін.), усупереч настроям основної маси вояків, домоглася від гетьмана згоди на переговори з польним гетьманом Юрієм Любомирським. 17 жовтня 1660 р. було укладено так званий Слободищенський трактат ("Чуднівський трактат") із Польщею гетьманом України Юрієм Хмельницьким, за яким поновлювалася Гадяцька угода 1658 р. (щоправда, без статті про створення Великого Руського князівства). Після переговорів В. Шереметєв змушений був капітулювати, погоджуючись на виведення вій-

104

ська з України, велику контрибуцію та відмову від протекції над гетьманом. Згодом козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, однак лівобережні полки на чолі з Яковом Сомком й Василем Золотаренком не погодилися з умовами договору.

Зрив угоди розпочався відразу – Москва не визнала жодної угоди, а до неї приєдналася більшість лівобережного козацтва й старшини, переставши визнавати владу гетьмана Юрія Хмельницького. На Правобережжі теж швидко зростало невдоволення встановленням польсько-шляхетських порядків, свавіллям жовнірів, нехтуванням Варшавою умов Чуднівського трактату. Зазнавши влітку 1662 р. серйозної поразки під час нового походу на Лівобережну Україну, Ю. Хмельницький склав повноваження гетьмана (був кволим і замолодим, страждав на епілепсію, у критичних ситуаціях губився й панікував) і оголосив, що йде в монастир. У січні 1663 р. київський митрополит Діонісій Балабан особисто постриг ексгетьмана в ченці під іменем Гедеона.

У першій половині січня 1663 р. на скликаній у Чигирині козацькій раді основна боротьба розгорілася між Григором Гуляницьким і Павлом Тетерею. Завдяки підтримці татар переміг П. Тетеря (бл. 1620–1622 – квітень 1671), який виношував ідею соборності України. Її реалізацію він вбачав у розв'язанні двох проблем, а саме: у досягненні взаєморозуміння з найвпливовішою старшиною Лівобережжя та віднайденні союзника за межами України при нейтралізації потенційних недругів Української держави. Він походив з роду остерських замкових зем'ян Тетер-Моржковських, пов'язаних із козаками, його хрещеним батьком був Богдан Хмельницький, тому припускають, що його батько Іван Тетеря належав до тодішньої старшинської верхівки Війська Запорозького. Напередодні козацької революції Павло Тетеря служив канцеляристом у Володимирі, а потім став писарем, а пізніше й полковником Переяславського полку. Аж до смерті Богдана Хмельницького залишався його найдовіренішим послом.

За гетьманування Івана Виговського Тетеря був генеральним писарем (саме він готував текст Гадяцького трактату). Пізніше одружився з дочкою Богдана Хмельницького Оленою, вдовою молодшого гетьманового брата Данила Виговського. При Юрії Хмельницькому був головним радником. У своїй діяльності П. Тетеря спирався на підтримку польського короля Яна Казимира та Кримського хана. Намагаючись об'єднати Україну, він разом з польсько-козацьким військом і союзниками-татарами захопив майже все Лівобережжя, але поведінка поляків на українських землях викликає цілу низку народних заворушень. Саме на придушення цих повстань і повернув свої війська Павло Тетеря. Долаючи внутрішню анархію, П. Тетеря спирається на козацтво й православну шляхту, але, розбитий одним з ватаж-

105

ків повстанців Дрозденком, зрікається булави й 1665 р. втікає до Польщі, де, прийнявши католицьку віру, отримує посаду брацлавського, ніжинського та чигиринського старости.

На Лівобережжі у 1662 р. Москва дала згоду на скликання "Чорної ради" й відправила для організації її проведення князя Д. ВеликоГагіна з 8 тис. ратних людей. На раді 27–28 червня 1663 р. під Ніжином більшість козацтва обрала гетьманом Івана Брюховецького (1623–1668), який мав підтримку Січі та московського воєводи князя Г. Ромодановського, а його опонентів полковників Якова Сомка та Василя Золотаренка ув'язнили. Тоді ж був цілком замінений апарат влади: Іван Брюховецький передав посади своїм прибічникам із Січі. Московський уряд був дуже задоволений таким перебігом подій, адже посередником між Москвою та козацькою масою став той, хто не прагнув установити власні порядки на підвладній йому території. Складалася сприятлива ситуація для поділу Української держави між Москвою та Річчю Посполитою. Брюховецький перший із гетьманів їде до Москви, за що отримує титул боярина й дружину з роду Долгоруких, а 1 листопада 1665 р. укладає "Московські статті". За цим документом передбачалося розмістити воєвод і московські залоги в усіх великих містах України; передати збирання податків московським воєводам; провадити вибори гетьмана лише у присутності царського представника; заборонялося гетьманові зовнішньополітична діяльність тощо. Досягти порозуміння зі старшиною Брюховецькому не вдалося. Улітку 1666 р. почалося втілення "Московських статей". Збільшилися податки, стали виникати й непорозуміння з прибулими воєводами. Ситуація ускладнювалась і конфліктом з духівництвом у зв'язку з прибуттям до Києва московського митрополита. Увірвався терпець навіть запорожцям: у листі із Січі кошовий Іван Рог писав: "Почули ми, що Москва буде на Кодаку, але її нам не треба. Погано робиш, що починаєш з нами сваритися. Хоч ти від Царської Величності дістав пожалування, однак достоїнство своє отримав від Війська Запорозького, Військо ж не знає, що таке боярин, знає тільки гетьмана".

Упродовж літа 1664 – весни 1665 р. правобережний гетьманат перетворився на арену війни, де зійшлися полки І. Брюховецького, загони місцевих повстанців, запорожці, виведені кошовим Іваном Сірком із Січі, московські ратні люди, полки Павла Тетері, підсилені татарами й коронним військом. Навесні 1665 р. польське військо відступило й Тетеря зрозумів, що його становище безнадійне, тому зрікся гетьманства й доживав вік на Волині в Колках (нині Волинської обл.) як шляхтич-землевласник.

Новий лідер Правобережжя – Петро Дорошенко, реально оцінюючи обстановку, вважав за першочергове завдання домогтися зміцнення своєї влади на правому березі. Т. Шевченко називав його "Сонцем

106

руїни". Дорошенко здобув освіту в Києво-Могилянській колегії й обіймав значні старшинські посади. Скликана на початку березня 1666 р. розширена старшинська рада підтвердила його гетьманські повноваження та ухвалила вирядити до польського короля посольство. П. Дорошенко налагодив добрі стосунки з новим ханом Аділь-Гіреєм, а в липні – серпні 1666 р., коли на Лівобережжі спалахнуло велике повстання Переяславського полку проти І. Брюховецького, намагався поширити свою владу й на Лівобережжя. Восени 1666 р. гетьман фактично розриває стосунки з Польщею і йде на зближення з Портою, що прискорило укладення 13 січня 1667 р. Андрусівського перемир'я між Московією і Річчю Посполитою, яке передбачало закріплення за Москвою Сіверщини й Лівобережної України й на два роки – Києва, а за Річчю Посполитою – земель Білорусі та Правобережної України. Запорожжя потрапляло у спільне володіння монархів обох країн.

Петро Дорошенко розпочав підготовку до визвольного походу в Західний регіон, щоб приєднати його до Великої України. У травні 1667 р. на допомогу гетьманові підійшли татари, яких він відіслав у західні райони Поділля та на Волинь, але в серпні запорожці атакували Очаків і спустошили Крим. Дізнавшись про це, у середині жовтня 1667 р. Крим-Гірей пішов на укладення угоди з поляками. Петро Дорошенко змушений був також підписати цей договір, що передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. Дії запорожців помітно ускладнили взаємини гетьмана з ханом, тим більше, що в середині листопада того ж року Івано Сірко на чолі 6 тис. козаків знову напав на Крим. Через це посли П. Дорошенка, які у грудні прибули до Аділь-Гірея, потрапили під арешт. Водночас кримська верхівка з прихильністю зустріла польське посольство.

Чимало уваги наприкінці 1667 та на початку 1668 рр. Дорошенко приділив переговорам із Москвою. При цьому він підкреслював, що мало відбутися об'єднання не лише Правобережної України з Лівобережною, а всіх етнічних земель України (у минулому всієї території княжої Русі, включно з Перемишлем, Ярославом, Львовом, Галичем

іВолодимиром). Значних зусиль правобережний гетьман докладав до пошуків порозуміння із Запорожжям та Іваном Брюховецьким. Важливо відзначити, що протягом 1665–1667 рр. у ставці лівобережного гетьмана відбулася еволюція політичних поглядів: із палких прихильників московської орієнтації старшина стала її противником. А тому пропозицію Петра Дорошенка розпочати підготовку повстання проти московських залог із тим, щоб розірвати Московський договір 1665 р.

іприйняти протекцію Порти було підтримано. У січні 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання і до середини березня більшість території Лівобережжя було звільнено з-під влади московського уряду. Тим часом стали рішучішими дії Порти,

107

спрямовані на встановлення протекції над Україною. У березні того самого року великий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У квітні, прийнявши послів Івана Брюховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію й Лівобережну Україну, якщо на її території не буде російських залог. У червні 1668 р. гетьмани Дорошенко і Брюховецький зустрілися. Через неправильно витлумачений знак останнього було вбито. П. Дорошенко об'єднав Правобережжя і Лівобережжя.

Уряди Москви, Речі Посполитої й Криму рішуче виступили проти возз'єднання Української держави. Довідавшись про вторгнення польських військ на Брацлавщину 18 липня 1668 р., гетьман повернувся на Правобережжя. А на Лівобережну Україну знову посунуло московське військо. Чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний та й більшість старшин перейшли на бік Москви. Скликана в березні 1669 р. у Глухові рада обрала Дем'яна Многогрішного гетьманом

ісхвалила новий договір з Росією – так звані "Глухівські статті". Цей документ був кроком уперед порівняно з "Московськими статтями" Івана Брюховецького, але все-таки істотно обмежували права Української держави (у межах Лівобережжя). Умови "Глухівських статей" передбачали залишення у п'яти містах московських воєвод, які не мали права втручатися в місцеве управління, а тільки очолювали залоги; закріплювали збирання податків до російської скарбниці за українською адміністрацією; установлювали чисельність козацького реєстру в 30 тис.; забороняли гетьманському урядові провадити зовнішню політику тощо.

Петро Дорошенко вів запеклу боротьбу з П. Суховієм, котрого підтримували Крим, частина полковників, особливо уманський М. Ханенко, а також Ю. Хмельницький. Лише 8 листопада 1669 р. гетьман завдав вирішальної поразки своїм противникам. Петро Суховій (Суховієнко, із Полтавщини, свого часу був кошовим отаманом на Запорозькій Січі)

іМихайло Ханенко втекли, а Ю. Хмельницький потрапив у полон до білгородських татар і згодом був відісланий до Стамбула.

Петро Дорошенко продовжував послідовно захищати національні інтереси України – вів курс на зміцнення гетьманської влади, хоча для надання легітимності своїм рішенням провадив їх через ухвали старшинських рад. П. Дорошенко прагнув відновити принцип спадкоємності влади, клопотався про утвердження в державі козацького

типу господарства й перешкоджав поверненню до маєтків панів і урядовців, підтримував ідею створення окремого українського патріархату. Протягом першої половини 1671 р. він намагався встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, поліпшити відносини з Москвою і порозумітися з Дем'я-

108

ном Многогрішним, зокрема пропонував йому укласти "братерську приязнь", щоб разом захищати "суспільне добро і цілісність". Цілком імовірно, що гетьманам вдалося досягти певного взаєморозуміння.

Лівобережний гетьман Многогрішний не втримав гетьманської булави довго. З 1668 р. він висуває вимоги до царя про збереження козацьких прав, як це було за Богдана Хмельницького, повного виведення російських ратних людей із Правобережної України та амністії учасникам антимосковських повстань. Його гострі висловлювання щодо московського правління, доволі незалежна позиція, а особливо неприхована симпатія до Дорошенка, за здоров'я якого Дем'ян Многогрішний дозволяв собі привселюдно пити на бенкетах, давали добру поживу для доносів, що незабаром посипалися в Москву. Невдоволені діями Д. Многогрішного старшини за підтримки московського посла Г. Ромодановського в березні 1672 р. змістили Многогрішного та обрали (у червні) гетьманом Лівобережжя І. Самойловича. Дем'яна Многогрішного засудили в Москві до страти, яку замінили засланням до Сибіру. Там він створив Забайкальське козацьке військо.

У серпні 1671 р. польський уряд, стурбований зміцненням влади П. Дорошенка, вирішив розпочати воєнні дії. До кінця жовтня того ж року Яну Собєському вдалося окупувати Брацлавщину. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана Михайла Ханенка, Івана Сірка, М. Зеленського та інших старшин із частиною козаків.

Петро Дорошенко й татари розпочали бої з польською армією під Ладижином, Уманню, Тростянцем. На початку червня 1671 р. 120-тисячна армія Мегмеда ІV вирушила на підмогу своєму васалові Дорошенку проти "Лехістану", так розпочалася польсько-турецька війна. П. Дорошенко, дочекавшись підходу частини кримської орди, також перейшов у наступ. 1672 р. розгромив 5-тисячне польське військо, здобув Кам'янець-Подільський і Львів. Поразки Речі Посполитої змусили

їїрозпочати переговори з турками в Бучачі (нині Тернопільська обл.). За укладеним 18 жовтня 1672 р. договором Подільське воєводство

відходило до Туреччини, передбачалося визнання Польщею "Української держави" в "давніх кордонах", з її території виводилися всі польські залоги. Підписання Бучацького договору знаменувало відмову польського уряду від Правобережної України. Сейм, однак, цієї угоди не ратифікував, тому, хоча військові дії вщухли, про кінець війни не могло бути й мови. Турки ж у відвойованих володіннях частину церков і костьолів обернули на мечеті, чинили безчинства, викликаючи жах у населення. Люди масово мігрували на лівий берег Дніпра та у Слобожанщину, що призвело до обезлюднення округ, винуватцем чого вважали Дорошенка, який "запродав Україну в турецьке ярмо".

На початку 1673 р. російський уряд доручив Івану Самойловичу розпочати відповідні переговори з П. Дорошенком, який вимагав возз'єднання України на чолі з єдиним гетьманом, збереження всіх

109

прав і вольностей Війська Запорозького (цар мав присягнути), установлення кордону між Річчю Посполитою та Україною, виведення з Києва залог; направлення на допомогу українцям для боротьби з турками сильної армії. Оскільки Москва відхилила його пропозиції, переговори припинилися, але на початку 1674 р. війська І. Самойловича й Г. Ромодановського, оволодівши основними містами Правобережжя, 27 березня того ж року в Переяславі оголосили Івана Самойловича гетьманом України "обох сторін Дніпра". П. Дорошенко залишився в Чигирині і закликав татар.

Улипні 1674 р. кримська орда перейшла Дністер і спустошила Брацлавщину – землі між Дністром і Південним Бугом. Штурмом були захоплені Вінниця, Стіна, Косниця, інші міста. Г. Ромодановський

іІ. Самойлович відступили на Лівобережжя. Опір туркам і татарам вчинили мешканці Ладижина та Умані. За Самовидцем, "юже по улицах з дворов билися так, же кров текла ріками, аж усі полегли,

аінших по льохах, соломи понаволікавши, турки подушили". Після того як турки пішли, польський король Ян Собєський захопив Брацлавщину. П. Дорошенко висунув вимоги обов'язкового відокремлення України в удільну державно-політичну одиницю; допомоги Польщі в боротьбі з ворогами; підтвердження всіх прав і вольностей Війська Запорозького; заборони державцям і старостам польським прибувати до міст; скасування унії. Оскільки король відмовився схвалити головні з цих вимог, переговори зазнали невдачі. Петро Дорошенко змушений був у вересні 1676 р. капітулювати перед російськими підрозділами, що підійшли до Чигирина.

У1676 р. турецька армія переправилася через Дунай і рушила в Україну, плануючи захопити Чигирин, а потім Київ. У цьому поході брав участь "князь Сарматії та України, володар Війська Запорозького" Юрій Хмельницький. Проти турецьких і татарських загарбників під Чигирин підійшли російські війська під командуванням Г. Ромодановського та українські козацькі полки (Київський, Чернігівський, Ніжинський, Лубенський, Гадяцький, сердюцький і компанійський) на чолі з гетьманом І. Самойловичем. Заздалегідь був укріплений Чигирин і поповнений його гарнізон. У серпні 1677 р. 110-тисячна турецька армія Ібрагіма-паші з Ю. Хмельницьким підійшла до Чигирина й почала облогу. Протягом чотирьох тижнів захисники міста мужньо оборонялися. Не витримавши натиску російських і козацьких полків, турецькі й татарські війська, що прибули на допомогу своїм загонам до переправи в с. Бужині під Чигирином, відступили, залишивши на полі битви 10 тис. убитих. Поразка під Бужином деморалізувала турецьку армію та кримських татар і, припинивши облогу, вони залишили обоз і в паніці кинулися втікати. 5 вересня у зруйнований Чигирин вступили російські ратні люди й українські козаки.

110