Lection_6_Sich

У середині XVII ст., у часи початку Хмельниччини, ідея необхідності звільнення від посполитого пригноблення набула рис ідеалу “очищення землі”. Можна припустити, що йшлося про тотальне знищення всього, що асоціювалося з образом ворога. Зокрема польський обиватель міг так саме сприймати мету війни – нам відомо про панічні чутки про нібито сказану Богданом Хмельницьким фразу, що він зробить так, щоб “жодного ляха на світі не було”. При цьому тяжіння до очищення набувало підчас ірраціональних форм – зокрема, разом з ляхами винищували й євреїв, яки нічим не завинили перед українцями. У єврейських хроніках цього часу козацьке військо ототожнюється з “брамою смерті”, що нею відає Бог. Це одна з найдражливіших сторінок історії Хмельниччини, яку дослідники козацької історії завжди намагаються обійти. Але і без цієї барви ми не створимо вірної картини нашої історії.

Вперше з метафорою “очищення землі” ми зустрічаємось у вірші, якій, імовірно, декламували студенти Києво-Могилянського колегіуму, вітаючи урочистий в’їзд Богдана Хмельницького до Києва наприкінці 1648 р.:

Честь Богу, хвала, навіки слава Війську Дніпровому,

Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Вісляному.

А род проклятий жидовський стятий, чиста Україна...

І те, що це були не тільки вірші, але й реальність, підтверджується багатьма очевидцями. Ось слова архідиякона Павла з Алеппо, який у почті антіохійського патріарха Макарія переїжджав 1654 р. через Україну: “Але скільки ляхів перебили козаки! Сотні тисяч з жінками та дітьми, не залишаючи жодного... Щодо породи жидів та вірмен, то їх вщент винищили. ... Хмель (хай буде довгим його життя!), заволодівши цими численними містами, винищив в них цілком всі чужі народи, і тепер ця країна зайнята щиро-православними козаками... О, який це благословенний народ! І яка це благословенна країна! Велика достойність її в тому, що нема в ній жодного чужого іншої віри, а тільки щиро-православні, вірні та побожні”.

Ось такі форми набувала в козацькому середовищі національна свідомість. Були й інші форми, і інші підходи, але про них ми згадаємо окремо.

Підсумовуючи сказане про формування етнічної складової політичної діяльності козаків, маємо завважити, що у XV–XVI ст. ще не склалося поняття політичних інтересів нації. Етнічні відчуття ще не долали кордонів станової свідомості. У цій парадоксальній ситуації подекуди політичний ворог виявлявся більш “своїм”, ніж представники тої ж нації, але іншого стану. Козацька свідомість залишалася політично здебільшого польською як частина реєстру та шляхетного військового стану Речі Посполитої. Але у XVII ст. швидко розвиваються процеси відокремлення етнічної свідомості козаків, поєднаної віднині зі свідомістю релігійною. Ця свідомість набуває досить агресивних форм, спрямованих на очищення української землі на створення чогось на кшталт царства божого на землі, коли грішників покарано та відправлено до пекла. Політична свідомість та політичні вимоги оформилися в козацькому середовищі у середині XVII ст., підчас Хмельниччини. Звісно, не треба забувати, що саме силами козаків долю українських земель було таки змінено, і не останню роль у цьому відігравало відчуття необхідності захисту власної нації та власної віри.

Повернемося до інших ознак державотворчої діяльності Запорозької Січі. Поширеною є думка про міжнародне визнання Запорозької Січі. Кіш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував окремі державі чи їх коаліції. Запорозькі активно воювали з Османською імперією. Апогеєм турецько-татарського напрямку діяльності козаків була Хотинська війна 1621 р., коли було виставлено 40-тисячне військо. Міжнародний авторитет запорожців виріс також після їх участі у Тридцятирічній війні (1618–1648), за що вони отримали подяку та запрошення до служби від шведського короля Густава-Адольфа. Напевно, міжнародну складову державотворчих ініціатив Запорозької Січі не треба перебільшувати. В першу чергу, ці міжнародні зв’язки стосувалися військових послуг запорожців, а не міждержавних відносин. Крім того, поняття дипломатичного визнання у сучасному сенсі тоді не існувало, і присутність представника іноземної держави зовсім не треба тлумачити як політичне визнання. Особливо нелогічний вигляд ці висновки мають стосовно Польщі – її представники приїжджали до Січі зовсім не з дипломатичними місіями, а для залагодження стосунків з проблемною частиною власної держави.

Насправді переконливо про оформлення нової політичної традиції свідчать факти створення специфічної системи управління, яка згодом стає самодостатньою та протиставляє себе польській адміністрації. У XVII ст. козацькі ватажки вже розробляють політичні звернення до сейму, припиняють підпорядкування польській адміністрації та самі встановлюють собі право і систему управління. У 1616 р. польській сейм збентежено обговорює факт утворення усередині Речі Посполитої козацької республіки. Козаки зуміли виробити оригінальну суспільну організацію, ідеологію якої було положено у основу формування української політичної ідеї.

Мабуть, саме про політичну ідею треба казати в першу чергу, коли ми намагаємось виявити вплив Запорозької Січі у історії держави і права України. Ідея демократичної республіки, де усі без розрізнення віри на національності мають рівні права на користування землею, участь у самоврядуванні, виборах тощо. Підкреслюю – без розрізнення віри та національності – ця теза у найбільш переломні часи історії України виходила на перший план як центральна у державотворенні. В той час як провідні європейські країни утверджували абсолютизм, Запорозька Січ демонструвала республіканську форму правління, яка вражала сучасників підкресленим, послідовним демократизмом. В умовах розвитку у сусідніх країнах кріпосного права Січ надавала можливість пов’язати саме існування українського народу з вільним буттям без покріпачення та влади людини над людиною. Саме козацька організація нарешті вже у роки Хмельниччини надала українській історії власного політичного виміру. Ідея самобутньої української державності бере початок саме тут – у Запорозькій Січі. Але, розуміючи це, ми маємо розуміти також, що ця ідея викристалізовувалась довгими роками та навіть століттями, що творили її не святі і не божі угодники, що політичні уявлення того часу надто сильно відрізняються від сучасних, щоб запозичувати політичні рецепти напряму з минулого. Треба чітко бачити і дражливі питання цього процесу та не відводити сором’язливо очі, нібито нічого не було, а відшукувати їм пояснення (не виправдування!). Відтворення якихось рожевих (чи навпаки – чорних) картинок, підтягнутих за вуха до модерних ідеалів, ніколи не створить гідного підґрунтя для сучасної політичної позиції, а, навпаки, зашкодить їй. Не малюючи картини козацького царства Божого, ми маємо чітко усвідомити, що Запорозька Січ створила саме ідею специфічної української державності, демократичної, республіканської та побудованої на принципах рівноправності.