5 . 1.1. Причини переходу до нової економічної політики (непу). Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

- намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.

1.2. Введення продподатку. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це був перший і найголовніший крок до нової економічної політики.

Нова економічна політика - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений X з'їздом РКП(б). Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Головним заходом непу була заміна продрозкладки продподатком на селі.

1.3. Сутність непу. X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Основними заходами непу стали:

- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;

- бідні селяни взагалі звільнялися від податку;

- після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;

- передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;

- відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;

- ліквідація безплатних послуг;

- здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств;

- впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;

- введення стабільної валюти - червонця;

- децентралізація системи управління:

- розвиток підприємництва;

- розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації.

Відмова від політики «воєнного комунізму», денаціоналізація частини торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали економічну активність населення, сприяли ліквідації товарного голоду, відбудові промисловості та транспорту.

3 переходом до непу істотної трансформації зазнала система управління націоналізованою промисловістю шляхом її децентралізації. Замість ліквідованих главків створювалися госпрозрахункові трести: «Донвугілля», «Південсталь», «Машинотрест», «Цукротрест» та ін. Усього в Україні їх виникло 19.

Поворот державної влади обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємництво. Активну діяльність розгорнули так звані непмани-орендатори, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці і т. ін. Приватновласницький сектор змагався з державним не тільки в торгівлі, а й у промисловості. Непмани сприяли виведенню країни з кризи та економічної розрухи.

Найсуттєвішою ознакою непу у сільському господарстві стало масове кооперативне будівництво. Кооперування у сільському господарстві проводилося поступово. Восени 1921 р. сільськогосподарська кооперація виділилася з єдиної системи споживчої кооперації. Потім поступово поширювалися галузеві види сільськогосподарської кооперації. У березні 1922 р. була створена всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації - «Сільський господар», яка вже у 1923 р. об'єднувала 2,5 тис. товариств і 65 районних спілок. До кінця 20-х pp. у різних формах кооперації було об'єднано більш як половину селянських господарств. Швидкими темпами почала розвиватися кустарно-промислова кооперація, яка об'єднувала дрібних кустарів і міських ремісників. Узагальнюючим показником розвитку сільського господарства на рейках непу стало піднесення зернового виробництва.

Неп досяг свого розквіту в 1926 р.: на цей час оплата в промисловості зросла в 1,6 разу (у порівнянні з 1924 p.), заробітну плату вчителям підвищили в 3,6 рази, розвивалося масове будівництво і капітальний ремонт житла, обов'язковою стала 14-добова відпустка для працюючих у містах, прибутки селян на третину перевищили довоєнні. Протягом 1922-1924 pp. червінець, що дорівнював 10 царським карбованцям, витіснив радянські грошові знаки й обмінювався на 6 доларів США.

2. Особливості непу в Україні. Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.

Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

6. У роках 1925-1926 частка виробництва України в Союзі була наступною: 81% вугілля, 68% залізної руди, 77% сталі, 82% цукру ("Голод-ґеноцид…", стор. 65; Розвиток народного господарства Української РСР 1917-1957. том 1, Київ 1967, стор. 274) та багато інших продуктів (Ось чому большевики так "вчепилися" в Україну).  Основна робочі сила - в"язні. Число в’язнів було наступне: 200.000 у 1927 році, 2.500.000 у 1930 р., 4.500.000 у 1933 році. Ці цифри для років 1930 і 1933 сьогодні подаються багато меншими. Не треба забувати також велике число депортованих звичайних не засуджених громадян, зокрема з України. "Розкуркулені" - виселено "з півдня СССР" 240.757 родин, тобто біля 1,2 мільйонів осіб, у північні райони Союзу. За українськими джерелами депортовано від 1,2 до 2 мільйонів українців, а 300.000 до 500.000 вбито на місці ("Голод-ґеноцид…" стор 22). Ніхто точно не знає, скільки людей померло з голоду в Україні. Існують різні свідчення та статистичні оцінки. Гаррі Ланґ, американський прокомуністичний соціаліст, повернувшись з Союзу, сказав, що довідався від одного високого совєтського чиновника, що з голоду згинуло щонайменше 6 мільйонів українців, при чому в деяких селах за кілька місяців померло з голоду 40% населення. Інший американець, Адам Дж. Тавдул, довідався від М. Скрипника, заступника ради народних комісарів УРСР, що в Україні і на Кубані з голоду згинуло щонайменше 8 мільйонів українців. Шеф ҐПУ в Україні, І. Балицький, ("славний чекіст…") присланий спеціально з Москви навести порядок в Україні, твердив, що в Україні згинуло з голоду 8-9 мільйонів осіб. Коли Черчілль запитався Сталіна про жертви перетворення існуючого ладу на соціалістичний, він подав приблизно цю саму цифру. Галина Вільна, колишній урядовець статистичного бюро УРСР, оцінює втрати України на 6,5 мільйонів осіб. Деякі українські дослідники на Заході подають багато менші цифри жертв.

7.

Пакт Молотова — Риббентропа — укорінена в суспільно-політичній і історичній літературі назва радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 p., особливо його секретного додатку, підписаного В. М. Молотовим і І.Ріббентропом від імені своїх урядів і держав. Існування секретного протоколу тривалий час заперечувалося радянською стороною, і тільки в кінці 1980-х років минулого століття цей факт був визнаний і став надбанням світової громадськості. До часу підписання пакту Німеччина анексувала Судети, включила Чехію і Моравію до складу рейху як Протекторат Богемія і Моравія. Забезпеченню міжнародної безпеки й боротьбі з німецькою агресією повинні були служити московські переговори між СРСР, Англією і Францією, які завершилися прийняттям проекту угоди про взаємодопомогу 2 серпня 1939 p., але проект так і не став реальною угодою, оскільки жодна зі сторін не виявляла зацікавленості, висуваючи явно неприйнятні умови. Рішення припинити переговори з Англією і Францією і укласти з Німеччиною договір про ненапад було прийнято Сталіним і Молотовим. Обидві сторони мали різні цілі, укладаючи цей договір. Гітлер гарячково готував напад на Польщу і вважав, що цей договір виключить для Німеччини загрозу війни на два фронти в Європі, оскільки Сталін, за його розрахунками, зацікавлений в захопленні територій колишньої Російської імперії і буде прагнути отримати таку можливість завдяки договору з Німеччиною. Сталін розглядав договір як шанс здійснити свої агресивні наміри, уникнувши збройного конфлікту, і можливість готуватися до воєнних дій, які неминуче повинні будуть розпочатися. 20 серпня 1939 р. Гітлер, що вже призначив напад на Польщу на 1 вересня, подав Сталіну телеграму, в якій наполягав на найшвидшому укладенні договору і просив прийняти не пізніше 23 серпня рейхсміністра закордонних справ для підписання як пакту про ненапад, так і додаткового протоколу. За договором, підписаним 23 серпня 1939, сторони зобов'язалися всі спори і конфлікти між собою «вирішувати виключно мирним шляхом через дружній обмін думками». У другій статті договору говорилося, що «у випадку, якщо одна зі сторін, що домовляються, виявиться об'єктом воєнних дій з боку третьої держави, інша сторона, що домовляється, не буде підтримувати ні в якій формі цю державу». Іншими словами, СРСР не буде допомагати можливим жертвам агресії фашистського рейху. Договір мав «секретний додатковий протокол» про розмежування «сфер впливу» в Східній і Південно-Східній Європі. Передбачалося, що у разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просунутися до так званої «лінії Керзона», інша частина Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія признавалися «сферою впливу» СРСР. Доля Польщі буде вирішена «шляхом дружньої обопільної згоди». Договір був ратифікований Верховною Радою СРСР через тиждень після його підписання. На інший день після ратифікації договору 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. СРСР повинен був відповідно до домовленостей також ввести свої війська в Польщу, однак Молотов просив невеликої відстрочки, заявивши послу Німеччини в СРСР В. Шуленбургу, що оскільки польська держава розвалюється,- Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким «загрожує» Німеччина; це дозволяло Радянському Союзу не виглядати агресором. 17 вересня 1939 р. польський кордон перетнули частини Червоної Армії, і, таким чином, СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну. Польща перестала існувати як держава. Всупереч нормам міжнародного права результати її розгрому були закріплені в новому договорі «про дружбу і кордон», підписаному Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 р. Договір ізолював СРСР від сил, що боролися проти фашизму. На території СРСР була заборонена будь-яка антифашистська пропаганда. У Німеччини і СРСР з'явився спільний кордон, і питання про напад одного з партнерів на іншого стало питанням часу.

8

22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально розробленим планом "Барбаросса" Німеччина та її союзники зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5 млн. чол. їм протистояло угруповання радянських військ, яке налічувало 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чол.). Німецький план був розрахований на швидке просування війська до найважливіших політичних та економічних центрів, оточення і розгром радянських час тин у прикордонних боях.

На Україну було спрямовано наступ групи армій "Південь", до якої входили також румунські та угорські війська. їм протистояли війська Київського Особливого та Одеського військового округів.

Загалом війська ворога поступалися радянським військам на Україні як чисельно, так і в озброєнні. Але на напрями головного удару ворог мав перевагу. Вже у перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти Києвом. Але події розгорталися інакше. Вже 23 червня 1941 р. головні частини німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк-Ровно-Дубно-Броди. Розгорілась перша у другій світовій війні грандіозна танкова битва, що тривала до, 29 червня. Хоча Червона Армія (РККА) зазнала поразки. їй вдалося зупинити просування німецьких військ на тиждень.

Після поразки у прикордонних боях радянські війська почали відходити на лінію укріплень старого кордону ("Лінія Сталіна"), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ. Не всі радянські частини змогли вдало здійснити маневр по відходу. 5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на стику 5 і 6 радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста. Цей 1-й день вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалось справою найближчого часу. На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Захисники міста (понад 120 тис. бійців, з яких 33 тис. народне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер приймає рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. чол. Наступ на Київ тимчасово припинився.

Тим часом оперативна ситуація навколо Києва стала ускладнюватися. На правобережжі були оточені і розгромлені радянські війська в районі Умані. Ворог вийшов до Дніпра південніше Києва. На початку вересня 1941 р. німецькі війська з півночі форсували Десну і в районі Кременчука — Дніпро. Радянські війська Південно-Західного фронту опинились під загрозою оточення. Єдиним способом врятувати радянські війська від оточення було залишити Київ. Але Сталін категорично заборонив це. Це дало змогу німецьким військам у середині вересня завершити оточення київського угруповання радянських військ. Лише 17 вересня було дано наказ Ставки залишити Київ, але було вже пізно. Війська Південно-Західного фронту потрапили в оточення і були розгромлені. Практично загинуло все керівництво фронтом на чолі з М.Кирпоносом. У полон потрапило 663 тис. червоноармійців. 19 вересня у Київ вступили німецькі війська.