Кримінальне_право
.pdf1 поняття ,предмет ,система КП Кримінальне право — одна з фундаментальних галузей права, законодавства,
наука (доктрина) і навчальна дисципліна. Кримінальне право як галузь права — це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.Предмет кримінального права як галузі законодавства – відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення. Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян. У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини - Загальну і Особливу.
В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх. Система Загальної частини КК складається із таких розділів:
І. Загальні положення.
II. Закон про кримінальну відповідальність. III. Злочин, його види та стадії.
IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину). V. Вина та її форми.
VI. Співучасть у злочині.
VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів.
VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння.
IX. Звільнення від кримінальної відповідальності. X. Покарання та його види.
XI. Призначення покарання.
XII. Звільнення від покарання та його відбування. XIII. Судимість.
XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.
XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що складають Загальну частину КК.
Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК.
2. Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину Будь-яка поведінка людини пов'язана з певними зовнішніми обставинами: місцем, часом, способом виявлення поведінки та обстановкою, в якій
вчиняються певні дії, у тому числі і злочин. У науці кримінального права ці обставини мають назву "факультативні ознаки" об'єктивної сторони складу злочину, а це означає, що вони можуть бути як обов'язковими, так і необов'язковими при встановленні певного складу злочину. Якщо місце, час, спосіб або обстановка вчинення злочину не виписані у статті кримінального
закону, то вони не є обов'язковими ознаками такого складу злочину і не мають значення для кваліфікації.
Зазначимо, що і в цьому разі згадані вище обставини впливають на кримінальну відповідальність і враховуються судом як такі, що пом'якшують або обтяжують покарання (відповідно до ч. 1 ст. 66; пп. 10, 11 і 12 ст.
67).
Обставини, що аналізуються, стають обов'язковими ознаками об'єктивної сторони складу злочину лише тоді, коли вони зазначені в Кримінальному кодексі. В одному випадку ці обставини зазначені в законі як такі, що надають конкретному складу злочину більш тяжкого (кваліфікованого) виду
(зокрема, ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 403, ч. З ст. 408), в
іншому - як такі, що використовуються для досягнення злочинного наслідку, зокрема, вчинення злочину спеціальним способом (ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 187, ч. 1 ст. 190).
Місце вчинення злочину - це зазначена в законі певна територія, на якій вчиняється злочин. Наприклад, це митний кордон (ст. 201), територія заповідника (ч. 1 ст. 248), поверхня і надра морського дна підводних районів, які прилягають до узбережжя або островів, що має назву "континентальний шельф" України (ст. 244), поле бою (ст. 432).
Час вчинення злочину - це означений у законі проміжок часу, протягом якого може бути вчинено злочин. Наприклад, такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права та роботі виборчої комісії (ст. 157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159) можуть бути вчинені лише під час проведення виборчої кампанії. Вчинення багатьох військових злочинів у воєнний час надає таким злочинам тяжкого (кваліфікованого) виду.
Обстановка вчинення злочину - це певні об'єктивні умови (події), в оточенні яких, з використанням яких чи створенням яких вчиняється злочин. Зовнішні компоненти обстановки вчинення злочину іноді безпосередньо зазначено в законі. Наприклад, вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій вважається обставиною, що обтяжує покарання (п. 11 ст. 67). У багатьох статтях XIX розділу КК передбачене більш суворе покарання за військові злочини, вчинені у бойовій обстановці.
При вчиненні злочинів з необережності виникає потреба встановити, чи могла особа в даній обстановці передбачити наслідки своєї поведінки. Місце, час та обстановка вчинення злочину не можуть вважатися причиною настання злочинних наслідків, вони є самостійними ознаками об'єктивної сторони складу злочину і нерідко використовуються злочинцем як необхідна умова вчинення злочину.
Спосіб вчинення злочину - це застосування або використання злочинцем певних прийомів, методів, послідовних рухів під час вчинення злочину. Спосіб злочинного діяння може виявитися у різній формі: таємні або відкриті дії, обман, фізичне або психічне насильство, підпал, вибух, отруєння, використання властивостей зовнішніх сил (наприклад, електричного струму або джерел іонізуючого випромінювання, радіоактивних речовин і ядерних матеріалів).
Спосіб вчинення злочину істотно впливає на. ступінь і характер небезпечного діяння, тому він описаний у багатьох основних та кваліфікованих складах злочину. У диспозиції відповідних статей він описаний по-різному, зокрема: а) як єдиний спосіб вчинення конкретного злочину. Так, склад злочину крадіжки чужого майна буде лише тоді, коли
заволодіння майном було вчинено таємним способом (ч. 1 ст. 185); б) як альтернатива. Наприклад, кваліфікований вид складу злочину - умисне знищення або пошкодження майна буде, зокрема, тоді, коли таке діяння вчинено шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом (ч. 2 ст. 194 КК).
Для притягнення особи до кримінальної відповідальності необхідно встановити не лише характерний для даного складу спосіб вчинення діяння, а й те, що злочинні наслідки настали саме через дії, вчинені таким способом. Часто лише за способом вчинення злочину можна розмежувати суміжні склади злочину. Наприклад, різні форми розкрадання майна (крадіжка, грабіж, шахрайство, розбій) різняться між собою способом вчинення цих злочинів.
3. Призначення покарання за сукупністю вироків.
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбування покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує не відбуту части¬ну покарання за попереднім вироком (ст. 71).
Згідно з п. 26 ППВСУ ―Про практику призначення судами кримінального покарання‖ від 24 жовтня 2003 р. № 7, не відбутою частиною по¬карання за попереднім вироком слід вважати:
1) покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79, 104), крім часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу чи затримання, перебування в медичному закладі тощо;
2)частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовнодостроково (статті 81, 107);
3)невідбуту частину більш м‘якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м‘яким
(ст. 82, ч. 3 ст. 86);
4)частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку чи жінку, що має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83);
5)не відбуту частину певного строку позбавлення волі, яким заміне¬но довічне позбавлення волі (ст. 87);
6)не відбуту засудженим частину будь-якого основного покарання;
7)додаткове покарання (або його не відбуту частину) за попереднім вироком;
8)покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105). Оскільки за сукупності вироків новий злочин вчиняється після засудження особи за першим вироком, наявна ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тож за інших однакових умов сукупність вироків становить більшу суспільну небезпеку, ніж сукупність злочинів, де обидва злочини вчиняються до засудження, до постановлення вироку хоча б за один із них.
У разі складання покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для цього виду покарання в Загальній частині КК.
У разі складання покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п‘ятнадцяти років, а якщо хоча б один зі злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим за п‘ятнадцять років, але не повинен перевищувати двадцяти п‘яти років. Під час складання покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного
за сукупністю вироків, визначається поглинанням менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання чи не відбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основ¬ного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71 КК, стосується не тільки основних, а й додаткових покарань. Отже, незалежно від того, призначено додаткове покарання лише за одним (поперед¬нім) вироком або за другим вироком, до остаточного основного покарання за сукупністю має бути приєднане покарання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові покарання, суд під час їх складання має керуватися їхньою максимальною межею, зазначеною в Загальній частині КК. У разі ж призначення різних додаткових покарань обидва ці покарання приєднуються до остаточного основного покарання, призначеного за сукупністю, та використовуються самостійно.
Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від не відбутої частини покарання за попереднім вироком.
При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі, котрій унаслідок акта амністії чи помилування не відбуту частину покарання було замінено більш м‘яким покаранням, не відбута частина останнього приєднується повністю або частково до покарання за новий злочин.
Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбування покарання вчинив два чи більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у ст. 70 КК, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, установлених у ч. 2 ст. 71 КК.
4.джерела, витоки ,структура Джерела .
Конституція України як концептуальна база всього законодавства України, в тому числі і кримінального законодавства (див. статті 29-31, 60, 62, 92). Кримінальний Кодекс України — основний систематизований законодавчий акт, який об'єднує всю сукупність кримінально-правових норм.
Укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори, що містять кримінально-правові норми, які імплементовані в національне кримінальне законодавство (див. Закон України «Про міжнародні договори України»[4]). Рішення Конституційного Суду України у випадку визнання ним неконституційності кримінально-правових законів (ст. 152 Конституції України).
Усе кримінальне законодавство України наразі представлено у Кримінальному кодексі України. Він складається з Загальної та Особливої частин. У Загальній частині представлено норми загального значення, які визначають основи кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині Кодексу визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Особливої частини можна застосовувати лише на базі Загальної частини КК.
Сучасною кримінально-правовою реформою в Україні передбачено створення «закону України про кримінальну відповідальність» — двох законодавчих актів, що встановлюють кримінальну відповідальність (Кримінальний кодекс України та закон України про кримінальні проступки).
Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
Витоки.
Витоки кримінального законодавства України сягають сивої давнини — часів Київської Русі, приблизно 1016— 1054 p., коли князем київським Ярославом Мудрим була створена "Руська Правда". Вона стала першим кодифі29 кованим актом нашої держави, що містив перші кримінально-правові норми щодо захисту вільної особи та її власності'. "Руська Правда" відома у трьох списках: Коротка, Розширена і Скорочена редакції. Розширена редакція "Руської Правди" є подальшим її удосконаленням наступними князями. Охороні життя були присвячені 5 статей (1, 3—6), власності — 16 статей (7—9, 29—35, 38—43), честі і гідності особи — 11 статей (18—28). Злочини визначались як "кривда" і, в основному, передбачали покарання у вигляді штрафу різних розмірів — "віри", який стягувався на користь князівської скарбниці. У зв'язку із цим злочини мало відрізнялися від цивільно-правових норм, що також передбачалися "Руською Правдою". Структура кримінального закону.
Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і КК. Кожна частина КК поділяється на глави: у Загальній частині їх 5, в Особливій – 11. Кожна глава має назву та об‗єднує сукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Наприклад, умисне вбивство з корисливих мотивів буде кваліфікуватися за п.‖а‖ ст.93, призначення покарання за злочин, вчинений за обтяжуючих обставин – у стані сп‗яніння, буде мотивуватися з посиланням на п.11 ст.41, а якщо злочин було вчинено за наявності пом‗якшуючих обставин, наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, то таке мотивування буде з посиланням на п.6 ч.1 ст.40. Деякі статті КК мають дуже специфічну структуру, оскільки в них передбачені примітки, які роз‗ясняють певні терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). Наприклад, у ст.81 є примітка, яка в ч.1 вказує критерії визнання вчиненого розкрадання державного або колективного майна повторним, а в ч.2 та ч.3 визначає поняття розкрадання у великому та особливо великому розмірах. Водночас пояснення термінів, що вживаються у кримінальному законі, дається і в окремих частинах (абзацах) певної статті Особливої частини КК. Наприклад, у ч.3 ст.164 дається визначення таких понять, як істотна шкода та тяжкі наслідки, якщо вони були спричинені злочинними діями посадової особи; в ч.4 ст.164 – визначається великій розмір хабара; в ч.5 ст.164 – розкривається поняття повторного злочину, вчиненого посадовою особою, а в ч.6 ст.164 дається визначення понять вимагання хабара. У кінці КК – перелік майна, що не підлягає конфіскації.
5 Змішана форма вини 1. Відповідно до ст. 23 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу
або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними (крадіжка - ст. 185), другі - тільки необережними (службова недбалість - ст. 367), треті - як умисними, так і необережними (вбивство-статті 115,
119).
Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною, або подвійною, формою вини).
Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.
При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших - необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).
2.Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тільки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину.
Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша - це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269), та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: злочинній самовпевненості або злочинній недбалості. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння - умисел, а щодо наслідків - необережність.
У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) - кваліфікуючою ознакою, В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслідку - тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 278) та ін. Так, якщо проаналізувати суб'єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел (прямий чи непрямий), а щодо другого наслідку - смерті потерпілого - лише необережність (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).
3.При наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним, - умисним або необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до статей 14 і 15 КК тільки в умисних злочинах можливі готування і замах; відповідно до ст. 26 обов'язковою ознакою співучасті є умисна участь в умисних злочинах. Під рецидивом як найбільш небезпечним видом множинності розуміється вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів -
умисних чи необережних - слід віднести вчинений злочин. Вирішення цього питання залежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.
Упершій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови, що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів у цілому до необережних.
Удругій групі злочинів, де щодо діяння і найближчого (обов'язкового) наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а щодо віддаленого - необережність, злочин у цілому визнається умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність.
4. Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) визначити правильну кваліфікацію; 3) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство (ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження, і смерті була необережність, то особа відповідатиме за необережне вбивство (ст. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті - необережності матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 - умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть 6 Судимість та її загально-правові наслідки
Кримінальна відповідальність включає в себе осуд особи, яка вчинила злочин, від імені держави, а також, як правило, призначення покарання за вчинене і судимість.
Судимість — це особливий правовий стан особи, створений реалізацією кримінальної відповідальності, який виникає у зв‘язку з постановленням обвинувального вироку суду за вчинений нею злочин і призначенням покарання та тягне певні, несприятливі для засудженого,
правові наслідки, що виходять за межі покарання. Судимість відіграє роль сприяючого правового засобу досягнення й закріплення цілей кримінальної відповідальності. З нею законодавець пов‘язує можливість обмеження суб‘єктивних прав особи, тобто загально-правові наслідки, або настання певних кримінально-правових обтяжень, тобто наслідки кримінальноправового характеру. Факт наявності судимості сам по собі ще не створює підстав для обмеження суб‘єктивних прав особи. Судимість тягне загальноправові та кримінально-правові наслідки для особи тільки за волею законодавця, який їх передбачає в законі.
Загально-правові наслідки судимості полягають у різного роду обмеженнях, що встановлено законом для осіб, які мають непогашену або незняту судимість. Вони різноманітні за обсягом і порядком настання часткових обмежень прав і свобод судимої особи, які передбачені нормами різних галузей права і застосовуються протягом усього або часткового строку стану судимості, але не входять до змісту конкретного призначеного виду покарання. Виходить, що судимість може впливати на правовий статус особи залежно від власного розсуду законодавця у сфері будь-якої галузі права. У ч.2 ст.63 Конституції України закріплено, що ―засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду‖. А цих обмежень за законодавством України існує вже достатньо. Діє значна кількість законів
і навіть підзаконних актів, якими передбачені різні обмеження прав і свобод осіб, які мають судимість.
Зокрема, існують такі загально-правові наслідки судимості: 1)ч.3 ст. 76 Конституції України передбачає, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) судимість є перешкодою для обіймання певних посад. Особа, яка має судимість, не може бути суддею (ч.7 ст.7 Закону України ―Про статус суддів‖ від 15.12.1992 р.), нотаріусом (ч.1 ст. 3 Закону України ―Про нотаріат‖ від 02.09.1993 р.), судовим експертом (ч.1 ст. 11 Закону України ―Про судову експертизу‖ від 25.02.1994 р. зі змінами від 09.02.2004 р.), членом Вищої ради юстиції (ст. 7 Закону України ―Про Вищу раду юстиції‖ від 15.01.1998 р.), адвокатом (ч.2 ст. 2 Закону України ―Про адвокатуру‖ від 19.12.1992 р.), членом Центральної виборчої комісії (ч.4 ст.7 Закону України ―Про Центральну виборчу комісію‖ від17.12.1997 р.), прокурором або слідчим прокуратури (за винятком реабілітованих) (ч.6 ст.46 Закону України ―Про прокуратуру‖ від 05.11.1991 р.), присяжним народним засідателем (ч.2 ст.69 Закону України ―Про судоустрій‖ від 07.02.2002 р.), не може бути обраною або призначеною на посаду в державному органі та його апараті особа, яка має судимість, що є ―несумісною із заняттям посади‖ (ст.12 Закону України ―Про державну службу‖ від 16.12.1993 р.), не може бути прийнятою в органи місцевого самоврядування (п.2 ч.1 ст.12 Закону України ―Про службу в органах місцевого самоврядування‖ від 07.06.2001 р.), на роботу в органи податкової служби, якщо вона була засуджена за корисливі злочини (ч.3 ст.15 Закону України ―Про державну податкову службу в Україні‖ від 04.12.1990 р.); 3) обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідної діяльності до закінчення строку, встановленого вироком суду; особи, які мають судимість за крадіжку, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, виступати співзасновниками підприємницької організації, обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об‘єднаннях) керівні посади і посади, пов‘язані з матеріальною відповідальністю; 4) обмеження у допуску до державної таємниці (за наявності у громадянина судимості за тяжкий злочин) (п.4 ст.23 Закону України ―Про державну таємницю‖ від 21.01.1994 р.), що, в свою чергу, є умовою обіймання певних посад; 5) обмеження у виїзді за кордон громадянина України й обмеження у прийнятті до громадянства України. Громадянином України не може бути особа, яка засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (п.2 ч.5 ст.9 Закону України ―Про громадянство України‖ від 18.01.2001р.); 6) обмеження у застосуванні амністії. Не допускається застосування амністії до осіб, які мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів, засуджені за бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, деякі інші злочини (п. ―в‖ ст.3 Закону України ―Про застосування амністії в Україні‖ від 01.10.1996р.); 7) збільшення мінімального розміру застави як запобіжного заходу. Розмір застави, що застосовується до раніше судимої особи, не може бути меншим п‘ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч.2 ст.154-1 КПК); 8) обмеження, що пов‘язані із застосуванням адміністративного нагляду (Закон України ―Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі‖ від 01.12.1994 р.); 9) заборона призову на строкову військову службу в мирний час громадян, що були засуджені до позбавлення волі (ч.5 ст. 15 Закону України ―Про
загальний військовий обов‘язок і військову службу‖ від 25.03.1992 р. в редакції від 18.06.1999р.); 10) позбавлення права на отримання певних пільг. Так, у разі засудження за вчинення злочину державному службовцю припиняються виплати, передбачені чинним законодавством (ч.6 ст.11 Закону України ―Про державну службу‖ від 16.12.1993 р.).
Загально-правові обмеження прав і свобод засуджених враховують громадську думку, вони відіграють роль додаткового суспільного фільтру, що не дає можливості криміналізувати найважливіші сфери суспільних відносин.
7. структура особливої частини кримінального кодексу україни.диспозиція,санкція Більшість статей Особливої частини КК складається з одної або декількох
частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання передбачено за їх скоєння. Особлива частина складається з 20 розділів, назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів, схожих між собою за родовим об'єктом посягання. Наприклад: "Розділ VI. Злочини проти власності".Відмінність між Загальною і Особливою частинами кримінального права України полягає:
1)в змісті норм Загальної частин регламентовані положення, які спільні (загальні) для всіх чи більшості злочинів; в Особливій частині - які специфічні (особливі) для окремих видів злочинів;
2)структурі норм: норми Загальної частини, як правило, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини - з диспозиції та санкції (за винятком норм-дефініцій ("роз'яснювальних") та норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за окремі злочини ("заохочувальних");
3)умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона абсолютно виключається.
Диспозиція - це та частина норми (статті) Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 КК диспозицією будуть слова «вбивство, вчинене через необережність».
За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсилочну.
Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 "Давання хабара".
Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. Так, у ст. 185 "Крадіжка" наводиться визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна.
Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність. Бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах.
Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій
частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 "Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження" відсилає до ст. 121 "Умисне тяжке тілесне ушкодження".
Санкція - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості. У КК застосовуються відносновизначені та альтернативні санкції.
Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.
Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:
а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк "від" і "до"). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років; б) з максимумом покарання (на строк "до"). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання.
Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного року до трьох років). Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне.
Альтернативні санкції мають різновиди:
а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання(наприклад, санкція у ст. 112 - "карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі"); б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 - "карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років", санкція у ч. 1 ст. 130 - "карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років"). 8. поняття співучасть у злочині,класифікація дій Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох осіб (суб'єктів
злочину) у вчиненні умисного злочину. Проста співучасть (співвиконавство, співвинуватість), має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину, виконують однорідну роль, їх дії можуть мати різний характер. Наприклад, один із виконавців погрожує жертві ножем, інший б'є її, а третій виймає гроші з кишені.
Складна співучасть (співучасть із розподілом ролей) полягає в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей — один чи кілька з них виконавці, інші — підбурювачі, пособники тощо.
За ступенем стійкості зв'язків співучасників вчинення злочину групою осіб; вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб; вчинення злочину організованою групою;
вчинення злочину злочинною організацією. Кваліфікація дій співучасників при ексцесі виконавця