Кримінальне_право
.pdfКожна із визначених ч. 2 ст. 19 КК особливостей інтелектуальної та вольової ознак має відносну самостійність і рівне значення при визначенні поняття неосудності.
Юридичний критерій містить ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. У цьому полягає нерозривний зв‘язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 закріпити змішану формулу неосудності.
17.кримінальна відповідальність, звільнення від крим відп Кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, яка полягає в обмеженні прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироку суду і здійснюється спеціальними уповноваженими органами.
За юридичною природою звільнення від кримінальної відповідальності тісно пов'язане з підставами кримінальної відповідальності. Нагадаємо, що кримінальна відповідальність - це правовий обов'язок особи, яка вчинила злочин, піддатися (підкоритися) заходам державного впливу та бути покараною.
Маємо наголосити, що звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності визначається кримінальнопроцесуальним законом.
Кримінальний закон передбачає певні підстави та умови, за наявності яких особа, що вчинила злочин, в одному випадку звільняється (ст. 45-46), в іншому - може бути звільнена (ст. 47-48) від кримінальної відповідальності.
Звільнення від кримінальної відповідальності - це наявність законних підстав та певних умов, які обумовлюють звільнення особи, яка вчинила злочин, від її обов'язку піддатися судовому осуду і перетерпіти покарання.
Закон передбачає чотири види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), 2) у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46), 3) у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47), 4) у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48). Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється і на підставі акта амністії або помилування, але за своєю юридичною природою амністія і помилування є водночас і видами звільнення від покарання (ст. 86, ст. 87). Тому їх зміст буде розглянуто в главі XX.
Крім зазначених видів можливого звільнення від кримінальної відповідальності, закон передбачає за наявності певних підстав спеціальні види обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення деяких злочинів, що виписані в Особливій частині Кодексу,
зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 3 ст. 369 КК.
Підставами загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності є: 1) вчинення злочину вперше, тобто не лише у випадку фактичного вчинення злочину перший раз, а й знову після закінчення строку давності або після погашення чи зняття судимості за раніше вчинений злочин, 2) вчинений злочин, за вимогами ст. 45-46, має бути невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, а за вимогами ст. 47-48 КК - невеликої або середньої тяжкості.
Крім того, для кожного виду звільнення від кримінальної відповідальності у відповідній йому статті зазначені умови такого звільнення.
Особа також звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули вказані в ч. 1 ст. 49 строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.
З моменту звільнення особи від кримінальної відповідальності припиняється дія кримінально-правових відносин між державою і людиною, яка вчинила злочин. Закон не містить підстав відновлення припинених внаслідок звільнення від кримінальної відповідальності кримінально-правових відносин, за винятком передачі особи на поруки; якщо така особа порушила умови передачі на поруки, то вона притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.
Вчинення особою злочину після звільнення від кримінальної відповідальності не створює юридичної повторності злочину.
У всіх випадках звільнення від кримінальної відповідальності може застосовуватися лише стосовно людини, винної у вчиненні злочину, склад якого передбачено у відповідній статті кримінального закону. За цим положенням, закон про звільнення від кримінальної відповідальності відрізняється від закону про малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК), за яким "не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі".
Звільнення від кримінальної відповідальності не тотожне припиненню кримінальної справи. Останнє має місце і за умови неможливості реалізувати існуючі кримінально-правові відносини. Це може бути, зокрема, за таких умов, як смерть винної особи чи її психічне захворювання, або за умов скасування того закону, за яким була у свій час засуджена особа.
18.Виправні роботи
1.Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.
2.Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування.
3.Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох установлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.
1.Виправні роботи є одним із видів основних покарань, яке обмежує право засудженого на зміну місця роботи, просування по службі, позбавляє частини заробітної плати.
Засуджений відбуває дане покарання тільки за місцем роботи. що має за мету його виправлення в звичайних для нього умовах праці та запобігання вчинення ним нового злочину. Місцем роботи є, підприємство, організація, установа, незалежно від форми власності, де
особа прийнята на роботу у передбаченому законодавством порядку, виконує покладені у зв'язку з цим на неї трудові (службові) обов'язки й одержує заробітну плату.
Із змісту ст. 57 випливає, що дане покарання не може бути призначене безробітним, оскільки, на відміну від ст. 29 КК 1960 р., у ній не передбачена можливість його відбування в інших місцях, що визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт, а також тому, що воно передбачає відрахування із суми заробітку, Виправні роботи можуть бути призначені на строк від шести місяців до двох
років. В дохід держави за вироком суду відраховується щомісячно із суми заробітку засудженого від десяти до двадцяти відсотків.
2.Суд не вправі застосовувати виправні роботи до певних категорій осіб, якими є: вагітні жінки; жінки, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною; непрацездатні; неповнолітні, які не досягли шістнадцяти років; особи пенсійного віку; військовослужбовці; працівники правоохоронних органів; нотаріуси; судді; прокурори; адвокати; державні службовці; посадові особи органів місцевого самоврядування.
3.У певних випадках закон (ч. З ст. 57) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом.
4.КК передбачає також можливість умовно-дострокового звільнення від відбування виправних робіт (ст. 81) і звільнення від його відбування з випробуванням (ст. 75).
5.Порядок застосування виправних робіт до неповнолітніх регулюється ст.
6.Ухилення від відбування виправних робіт утворює склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389.
19.кримінально правові відносини,права і обов‘язки суб‘єктів Суб'єкти правовідносин — це сторони, володарі певних прав і обов'язків,
встановлених нормами права. У кримінально-виконавчих правовідносинах однією із сторін виступають установи і органи виконання покарань та інші органи держави (суд, прокуратура, органи внутрішніх справ), а також підприємства, де працюють засуджені, і громадські об'єднання. Іншою стороною є особа, яка вчинила злочин і яка стає суб'єктом правовідносин з часу набрання вироком суду законної сили про її засудження і покарання, пов'язане з виправно-трудовим впливом.
Зміст кримінально-виконавчих правовідносин створюють фактична поведінка суб'єктів і сукупність їхніх прав і обов'язків.
Права і обов'язки належать обом суб'єктам. Однак, якщо один з них має якийсь обов'язок, то другий — відповідні йому права. Характер і обсяг належних суб'єктам виправно-трудових відносин прав і обов'язків залежить від виду кримінального покарання і розкривається в процесі його відбування (виконання) і здійснення заходів виправно-трудового впливу.
Об'єкт правовідносин становлять явища і предмети, з приводу яких виникають правовідносини. Ними можуть бути певні блага, інтереси. Як об'єкти кримінально-виконавчих правовідносин виступають різні сторони порядку та умов виконання (відбування) покарань і здійснювані при цьому діяння.
Особливості кримінально-виконавчих правовідносин:
1)їх суб'єктами можуть бути тільки органи держави, які виконують покарання, і особи, засуджені до відбування кримінальних покарань;
2)правове становище суб'єктів цих правовідносин нерівнозначне;
3)кримінально-виконавчі правовідносини є своєрідними довготривалими правовідносинами, оскільки мають реальний строк дії, встановлений вироком суду;
4)у процесі виконання (відбування) покарання виникають не тільки прості, а й складні (комплексні) правовідносини, в яких можуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права;
5)реалізація цих правовідносин не допускає так званої солідарної відповідальності засуджених за їх порушення, а лише індивідуальної (що можливе в інших галузях права), а також не допускає їх розриву в разі взаємного порушення обов'язків сторонами чи принаймні одним із суб'єктів;
6)кримінально-виконавчі відносини передбачають різні види відповідальності одночасно за вчинення одного правопорушення (на приклад, за навмисне знищення державного майна — дисциплінарну, передбачену ВТК, та матеріальну, регламентовану КЗУпП);
7)кримінально-виконавчі правові відносини забезпечені суворим контролем як відомчого характеру (по вертикалі ієрархії системи виконання покарань), так і іншими видами контролю за дотриманням змістовної сторони кримінально-виконавчих відносин (парламентським, судовим, прокурорським, рідних та близьких засуджених тощо), у тому числі самих засуджених, шляхом подачі звернень у різні державні органи та до їх посадових осіб, включаючи міжнародні суди та організації (ст. 55 Конституції України);
8)процес кримінально-виконавчого впливу не може бути цілком і повністю регламентований нормами права. Наприклад, немає потреби регламентувати нормами права різноманітні методи та засоби виховної роботи із засудженими. Така робота повинна проводитись індивідуально, з урахуванням вимог педагогіки та психології на грунті наукових досягнень;
9)не всі відносини, що виникають з приводу виконання покарання, слід вважати кримінально-виконавчими й навіть правовідносинами взагалі. Так, фактичні відносини між засудженими членами самодіяльних організацій будуються на моральній основі й не вважатимуться правовими.
Юридичними фактами, що спричинюють виникнення конкретних або зміну існуючих кримінально-виконавчих правовідносин, бувають окремі діяння, наприклад надання побачення, накладення дисциплінарного стягнення або переведення в приміщення камерного типу, надання поліпшених умов утримання. Закінчуються кримінально-виконавчі правовідносини в результаті таких юридичних фактів, як діяння і подія. Діянням може бути, наприклад, рішення суду про умовно-дострокове звільнення, а подією — закінчення строку покарання, призначеного вироком, смерть тощо.
Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини — це врегульовані нормами кримінально-виконавчого права відносини між представниками адміністрації місць позбавлення волі та іншими органами держави, які виконують кримінальні покарання, з одного боку, і засудженими, які відбувають покарання, з іншого, що виникають з приводу виконання (відбування) покарання.
Кримінально-виконавчі відносини тісно пов'язані з іншими видами правових відносин: кримінальними, кримінально-процесуальними, трудовими, цивільними, шлюбно-сімейними. Цей взаємозв'язок полягає у виникненні кримінально-виконавчих відносин на основі інших правовідносин, їх спільного впливу на один і той же суб'єкт або в переростанні кримінальновиконавчих відносин в інші види правовідносин — кримінальні, кримінальнопроцесуальні, цивільні тощо.
20.Обмежена осудність
Обмежена осудність як кримінально-правова категорія є різновидом осудності. КК 2001 р. уперше законодавчо закріпив поняття обмеженої осудності. До цього часу проблема обмеженої осудності мала переважно теоретичний характер. Відповідно до закону (ст. 20 КК) обмежено осудною визнається така особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують обмежену осудність, можна називати формулою обмеженої осудності. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про обмежену осудність. Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і тільки у зв'язку з ним. Отже, недопустимо за межами такого діяння ставити питання про обмежену осудність. Поняття обмеженої осудності визначається за допомогою трьох критеріїв: медичного, психологічного та юридичного.
Медичним критерієм є психічний розлад. На жаль, у законі не конкретизовані хоча б загальні ознаки медичного критерію. Тому розкривати зміст цього критерію можна по-різному. До медичного критерію треба відносити хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості (наприклад, епілепсія, олігофренія, психопатія, неврози).
Психологічний критерій виражається в нездатності особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. У законі не передбачено ступінь обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Цим, по-перше, ігнорується факт існування розбіжностей за тяжкістю проявів психічних розладів, які передбачають обмеження здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними; по-друге, унеможливлюється визнання обмежено осудною будь-яку особу, яка має хоча б незначні розлади психіки. Тому психологічний критерій потребує певного уточнення. Він повинен передбачати суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.
За обмеженої осудності відбувається кількісна зміна свідомості, при збереженні її якості. Усвідомлення фактичних обставин вчиненого обмежено осудною особою суттєво знижується, стає неповним внаслідок значних кількісних змін свідомості, які викликані хворобливими розладами психічної діяльності. Це суттєве обмеження свідомості вказує на глибину психічного розладу і виражається у формулі обмеженої осудності через психологічний критерій. Психологічний критерій може виражатися двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа нездатна повною мірою усвідомлювати свої дії (нездатна у повному обсязі розуміти фактичну сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки); 2) вольовою особа нездатна повною мірою керувати своїми діями.
При цьому в особи може бути суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії та просто обмежена або збережена здатність керувати ними, і навпаки. А також може бути суттєво обмежена і здатність усвідомлювати свої дії, і здатність керувати ними.
Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак й обумовили те, що у кримінальному законі між ними стоїть і єднальний («та»), і розділовий («або») сполучники.
Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК суспільно небезпечного діяння (злочину), ознаки якого відбивають психічний розлад суб'єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.
Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли: а) є факт вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину), б) вказане діяння
передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин, в) діяння вчинене особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність; г) у судді (слідчого) виник сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхилення від норми).
Лише за наявності усіх трьох критеріїв особа може бути визнана обмежено осудною.
Важливе значення має те, що будь-який психічний розлад межового характеру, який не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який психічний розлад свідчить про обмежену осудність. Тобто, обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного рівня), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного рівня, необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи й зумовили злочинний характер діяння. Визнання особи обмежено осудною є прерогативою суду, однак із змісту ч. 2 ст. 20 КК це чітко не випливає, оскільки в ній йдеться про те, що визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання.
Вчинення злочину обмежено осудною особою треба визнавати скоєним при пом'якшуючих покарання обставинах, хоча з тексту закону це також не випливає. Правова природа обмеженої осудності полягає у тому, що вона є пом'якшуючою покарання обставиною, яка передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України.
До обмежено осудної особи за необхідності суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.
21 Судимість — це правовий наслідок засудження особи, який визначає її правовий стан, пов'язаний з наявністю відповідних правообмежень на період виконання обвинувального вироку та на час, обумовлений законом після його виконання.
Погашення судимості Погашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні
передбачених законом умов. Головним з них є невчинення особою протягом строку судимості нового злочину.
Стаття 89 КК встановлює диференційовані строки погашення судимості залежно від виду і строку покарання, відбутого винним. У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбуття покарання або звільнення від нього. Наприклад, судимість погашається після відбуття такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Стаття 89 КК передбачає також погашення судимості перебігом встановленого в законі строку після відбуття особою основного і додаткового покарання. Тривалість цих строків встановлюється залежно від виду покарання і ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, п. 5 передбачає строк погашення судимості в один рік, якщо особи відбули покарання у виді штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, а для осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі, строк погашення судимості дорівнює двом рокам (п. 6).
Упунктах 6-9 ст. 89 КК строки погашення судимості диференціюються залежно від категорії злочинів (ст. 12). Для злочинів невеликої тяжкості
— 2 роки; середньої тяжкості — 3 роки; тяжких — 6 років; особливо тяжких
— 8 років.
Закінчення передбачених ст. 89 КК строків судимості за умови, що перебіг строку не переривався вчиненням нового злочину, дозволяє вважати особу такою, яка не має судимості.
Зняття судимості 1. Під зняттям судимості розуміється припинення судимості рішенням суду.
При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього питання судом.
2. Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашення судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достроковим. Для зняття судимості згідно зі ст. 91 КК необхідні такі умови:
1) відбуття особою покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі; 2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого
в ст. 89 КК; 3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним
ставленням до праці довела своє виправлення.
Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов.
Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості. 22. Стадії вчинення умисного злочину.
Етапи умисного злочину від початку діяння до повного їх завершення , мають назву стадії вчинення злочину, вони включають:
1.готування до злочину.
2.замах на злочин.
3.закінчений злочин.
Кожна з них має чітко законодавче вираження.
Готування до злочину може мати прояв у таких діях, як підшукування та пристосування засобів чи знарядь вчинення злочину, усунення перешкод для його вчинення , а також умисне створення умов для його здійснення.Але готування до злочину невелиикої тяжкості не розглядається як кримінальнокарне діяння.
До готування не належать діяння безпосередньо спрямовані на досягнення злочинного результату, бо вчинення з прямим умислом таких діянь уже розглядаються як замах на злочин, якщо з підстави, що не залежить від волі суб‘єкта, вони не презвели до закінченого злочину.
Залежно від ступеня суспільної небезпеки дій із готування до злочину може наставати кримінальна відповідальність за них.
Кримінальний кодекс дає поняття закінченого (ч.2 ст. 15) та незакінченого (ч.3 ст. 15) замаху, загальним для яких є ненастання злочинного результату з підстав, що не залежить від волі особи, яка здійснює замах; та відрізняє повне вчинення (закінченй замах) або не можливість повного вчинення із незалежних від особи підстав (незакінчений замах) усіх діянь, які ця особа вважала необхідними для доведення злочину до кінця.
Унауці кримінального права уснують інші види замахів, наприклад, замах на непридатний об‘єкт або замах із непридатними засобами.
За?мах на зло?чин — вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованного на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежали від волі винного.
Закінченим злочином визнається діяння , яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статею Особливої частини КК України
(ч.1 ст.13).
23. Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями чи різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено
(ч. 1 ст. 33).
Криміналісти 19 століття сукупність злочинів називали збігом злочинів, що, на їх думку, більш повно і точно розкривало сутність цього юридичного явища. Види сукупності злочинів: сукупність ідеальна та сукупність реальна.
Ідеальна сукупність наявна, якщо одним діянням особи вчинено два чи більшу кількість злочинів.
Наприклад, Зачепилівський районний суд Харківської області засудив О. за те, що він у дворі помешкання П. з особливою зухвалістю порушив громадський порядок, побив Я., спричинивши йому тілесні ушкодження середньої тяжкості. Дії О. суд кваліфікував за ч. 1 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК і призначив покарання за правилами ст. 70 КК, тобто за сукупністю злочинів.
Реальна сукупність наявна, якщо винний різними самостійними діями вчиняє два чи більшу кількість злочинів. Отже, за реальної сукупності є дві чи більше дії, кожна з яких є самостійним злочином.
24 1. Штрафце грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу.
2.Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.
3.Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.
4.У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.
25.Принципи кримінального права Принципи кримінального права - це фундаментальні ідеї, які лежать в
основі побудови кримінального права, визначають його систему та методи реалізації.
Розгляд принципів кримінального права в сучасній науці кримінального права різними авторами здійснюється по-різному. Саме кримінальне законодавство України, на відміну від кримінально-процесуального, не містить їх визначення.
Важливість принципів важко переоцінити - вони визначають «обличчя» кримінального права, рівень демократизму суспільства, забезпечують вирішення завдань, які стоять перед цією галуззю законодавства.
Всі принципи, які лежать в основі чинного кримінального права, можуть бути поділені на:
конституційні (загальноправові); галузеві (спеціальні).
До перших належать ті, що закріплені в Конституції України, а саме:
¦принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст.
6);
¦принцип верховенства права (ст. 8);
¦принцип справедливості права (ст. 19);
¦принцип рівності громадян перед законом (ст. 24);
¦принцип забезпечення гідності особи (ст. 28);
¦принцип законності (статті 29, 61, 62, 124);
¦принцип гуманізму.
Загальноправові принципи притаманні фактично всім галузям законодавства, оскільки Конституція України є витоком для всіх галузей системи права. Галузевими (спеціальними) є ті принципи, які визначають структуру, методи реалізації саме кримінального права у світлі завдань, які стоять перед ним.
До спеціальних принципів кримінального права належать:
принцип нормативного визначення кола злочинних діянь. Цей принцип має чи не основоположне значення, оскільки визначає і систему кримінального законодавства, і обсяги кримінального регулювання, і межі кримінальної репресії, і підстави кримінальної відповідальності. Він практично скасував притаманний десятиріччями радянському кримінальному праву принцип аналогії кримінального закону, за «допомогою» якого тисячі людей були репресовані в часи тоталітаризму. Принцип походить від латинського nullum crimen sine lege - немає злочину без вказівки на те в законі; принцип відповідальності за власні діяння передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності виключно за діяння, які вчинені безпосередньо винним. Це випливає зі змісту ст. 2 КК України, яка встановлює, що «1. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом»;принцип відповідальності при наявності вини також випливає зі змісту ст. 2 КК України. «2. Особа вважається не винною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»; принцип сукупності відповідальності знаходить свій прояв у притягненні до
відповідальності за всі злочинні діяння, які вчинені особою і за які до цього вона до відповідальності не притягалась (статті 70, 71 КК); принцип відповідності покарання тяжкості злочину — ідеалізований принцип кримінального законодавства, який полягає в необхідності співвідношення злочину і призначеного за нього покарання. Цей принцип зафіксовано в ст. 65 ч. 1 п. З КК, яка визначає необхідність призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину. У реальній практичній діяльності цей принцип, на жаль, ще діє недосконало; принцип економії кримінальної репресії визначає співвідношення кола
діянь, які визнані в суспільстві злочинами, і загального рівня економічного та культурного розвитку суспільства.
(http://pidruchniki.com/16280414/pravo/printsipi_kriminalnogo_prava)
26 Необхідна оборона — дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони[1].
Оборона здійснюється для захисту певних благ і цінностей від небезпечного на них посягання. Оборона визнається необхідною, а отже, і правомірною, за наявності таких умов: 1) оборона спрямована лише проти небезпечного посягання з боку людини; 2) захист має бути здійснений шляхом заподіяння шкоди лише самій особі (особам), яка вчиняє посягання, або її майновим правам (знешкодження предмета, знаряддя, які було застосовано при посяганні) з метою відведення чи припинення небезпеки посягання; 3) оборона припустима для захисту людиною особистих благ або благ іншої людини (життя, здоров'я, волі, гідності), недоторканності житла, майнових та інших соціальних прав людини, суспільних благ і цінностей (громадської безпеки, громадського порядку, безпеки навколишнього природного середовища, здоров'я населення, соціальних, матеріальних і духовних цінностей держави, зокрема, конституційного ладу та суверенітету держави, цілісності і недоторканності території, внутрішньої та зовнішньої безпеки); 4) своєчасність оборони щодо заподіяння шкоди тому, хто посягає, саме протягом існування посягання; 5) відносна відповідність сили та енергії захисту, з одного боку, силі та енергії посягання (нападу), - з другого. При вирішенні цього питання треба враховувати всі обставини певної події (час і місце події, спосіб посягання і спосіб захисту, наявність або застосування зброї чи інших знарядь, кількість учасників події з однієї і з другої сторони тощо).
Стан необхідної оборони має місце й тоді, коли дії самозахисту сталися безпосередньо після небезпечних дій, навіть якщо напад закінчився, але за обставинами події для того, хто захищався, не був зрозумілий момент закінчення нападу.
Перевищенням меж необхідної оборони, зазначено в ч. 3 ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом (ст. 118 і 124 КК). Перевищення меж необхідної оборони може бути пов'язано із застосуванням для відвернення нападу таких засобів чи методів, які явно (очевидно, поза будь-яким сумнівом) не були викликані ні характером нападу, ні реальною його небезпекою, ні самою подією. Такі випадки спеціально описані в Особливій частині КК. Так, у ст. 118 КК передбачено відповідальність за вбивство в разі перевищення меж необхідної оборони, а в ст. 124 - за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони, пов'язане із заподіянням нападникові легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, закон не розглядає як заподіяння тяжких наслідків, і таке перевищення не визнається злочином.
Вкрай важливим для діяльності правоохоронних органів та суду є законодавче положення (ч. 4 ст. 36 КК), за яким: "Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту".
Сильне душевне хвилювання може бути викликане раптово-зухвалим нападом, вчиненням нападу вночі у безлюдній місцевості; це може бути і сильний переляк, внаслідок якого не лише важко, а іноді й неможливо оцінити відповідність захисту характерові посягання.
У Законі (ч. 5 ст. 36 КК) закріплено положення, відповідно до якого не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної