Меценатство

Аналізується меценатська діяльність гетьманів України Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Данила Апостола і духовних діячів православної церкви зі сприяння розвиткові науки й освіти, охорони й збереження культурної спадщини, історико-культурного середовища, культури, просвітництва, духовного розвитку особистості у ХVІ -XVIII ст. Виявляється, що законотворча та меценатська діяльність визначних особистостей є гідний приклад для наслідування сучасним державним службовцям як з погляду вдосконалення законодавства про меценатство, так і для покращання добробуту народу.

На сучасному етапі трансформації українського суспільства в молодій науці державного управління України відсутній історичний досвід управління і правового регулювання меценатством, зокрема, й у ХVІ – XVIII ст. Роль духовності, освіти, меценатства еліти тогочасного суспільства розглянуто в трьох томах відомої книги українського історика Д. І. Яворницького [1]. Відомий український історик М. Костомаров висвітлив діяльність меценатів Києво-Могилянської академії періоду ХІХ ст. [7]. Історичний ракурс меценатства зібрано в збірнику наукових праць, що вийшов у світ у 1993 р. за загальною редакцією І. Лужицької, О. Пиріг [8]. Сучасну трактовку термінів «благодійність», «меценатство» надано в словнику-довіднику «Управління суспільним розвитком», що вийшов під загальною редакцією доктора історичних наук А. М. Михненка і доктора наук з державного управління В. Д. Бакуменка [4, с. 20, 122]. Для розуміння історично сформованих рис та видів російського меценатства корисними є праці А. Боханова [1], М. Гавліна [3], Є. Хорькової [14].

Історія українського меценатства нині викликає особливий інтерес. І це не випадково, адже, починаючи із середніх віків, серед можновладців, заможних громадян, а згодом братських організацій та козацтва набуло поширення заснування освітянських закладів та опікування ними. Меценатами освіти виявили себе гетьмани України. Коли Хотинським походом гетьман Сагайдачний завершив військову кар’єру, то останні п’ять місяців життя він присвятив внутрішнім справам України. У польському суспільстві знали до цих пір Сагайдачного як сміливого і вдалого воїна, на Україні ж відчули його співчуття до потреб православної церкви, просвіти, усього того, що тоді для України становило національне життя. Як вихованець острозької школи, людина, що стояла близько до інтересів просвіти і книгарства того часу, Сагайдачний підтримував близькі стосунки з церковними і вченими колами [11]. Адже ще в 1612 р. гетьман реєстрового козацтва Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким записався до київського Богоявленського братства, прийнявши братство під свою козацьку опіку і захист. Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для того часу історичний крок – поставив зброю на охорону освіти, культури, православ’я. Він матеріально допомагав Київській, Львівській та Луцькій братським школам [15, с. 23 – 24]. Вступ гетьмана Сагайдачного зі всім військом до Київського братства вважається переконливою демонстрацією того, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних та культурних потреб України. Козацьке військо прийняло під свою протекцію братство, його культурні починання і відтепер виступало всюди його захисником та представником .Меценатство Сагайдачного підтверджує відомий український учений-історик, перший президент України М. Грушевський: «Гетьман Сагайдачний, відчуваючи близький кінець, розпорядився своїм майном, призначивши частину його для Київського братства, другу – для Львівського братства, щоб воно утримувало «ученого майстра», знавця у грецькій мові, «на науку… діток християнських, на виховання бакалаврів вчених, вічні літа» [4, с. 274]. Водночас гетьман Петро-Конашевич-Сагайдачний надіслав 15 тис. золотих червінців Львівській братській школі, 15 000 золотих для підготовки бакалаврів, залишив кошти й іншим школам України Після гетьмана Сагайдачного просвітницькі традиції меценатс.тва продовжив Петро Могила (1596 – 1647), митрополит Київський (1633 – 1647). Він зосередив свою діяльність на Київській колегії. Відразу після вступу в сан митрополита Могила перетворив Київську братську школу на колегію, заснував школу у Вінниці. На утримання братської колегії і монастиря Могила приписав дві лаврські волості, подарував колегії власне село Позняківку і, крім того, постійно надавав допомогу грішми на будівництво, підтримку вчителів, учнів. За його прикладом записана в братство шляхта допомагала колегії різними пожертвуваннями і щорічно обирала старост зі свого середовища для нагляду й сприяння її утриманню. Частина учнів, що була «маломаєтна», жила на утриманні колегії в її будинку, який звався бурсою й утримувався за кошти Петра Могили.З іменем митрополита Петра Могили пов’язане відродження Софії Київської після багатьох десятиріч її занепаду, який провів у Софії великі реставраційні роботи, заснував при ній чоловічий монастир, вклавши у цю справу кошти численних дародавців, у тому числі особисті. Зібрав до Софії мощі святих, забезпечив її богослужбовими книгами і церковним начинням В історії благодійності та меценатства часів козаччини та гетьманування Б. Хмельницького знайшли своє відображення всі соціально-політичні складнощі епохи. Безсумнівною заслугою його було те, що у вирі воєнних та політичних подій у діяльності гетьмана знайшлося місце для милосердних, доброчинних та меценатських діянь. Гетьман опікувався розвитком освітніх установ. Зокрема, універсалами 1651 і 1656 рр. передбачалася матеріальна підтримка Києво-Могилянського колегіуму. Гетьман надавав великі пожертви Лубенському та Густинському монастирям, власним коштом збудував Іллінську церкву в с. Суботові поблизу Чигирина Приклад гетьмана наслідувала старшина. Зокрема, Сава Туптало (1600 – 1703) – сотник війська Богдана Хмельницького, ктитор Києво-Кирилівського монастиря – усе життя разом з дружиною був благодійником Кирилівської обителі. Допомагали Кирилівському монастирю грошима, коштовними подарунками й «трудами рук своїх» і доньки Сави Туптало, які заснували при Іорданській церкві жіночий монастир і по черзі були там ігуменями. Старша – Параскева Туптало у 1710 р. перед смертю відписала Кирилівському монастирю «дім свій отечний» В Україні широко відома меценатська діяльність гетьмана Івана Мазепи (1639 – 1709). Його благодійництво та меценатство – це не примха магната і не бажання здобути собі славу і популярність. Своїми універсалами Мазепа підкреслює загальноукраїнське значення Києво-Могилянської академії. Гетьман України протягом свого 23-річного правління надавав на неімущих студентів 1 000 золотих щорічно, що зазначено в старшинських реєстрах про його меценатську діяльність, складених в еміграції 1709 р. Мазепа піклувався про розбудову академії, яка за його гетьманування досягла високого піднесення й здобула визнання у світі. У 1703 – 1704 рр. його коштом будується новий академічний навчальний корпус з високими вікнами, стрункою колонадою і тінистою галереєю, що став першою палацовою спорудою в Києві і отримав назву «Мазепин» . У збудованому для академії Братському соборі відбувались урочисті збори, а професори влаштовували проповіді. Мазепа часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. В Академії вчилися обидва Мазепині небожі – І. Обидовський та А. Войнаровський. За Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того, він заснував багато інших шкіл, друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти» Ще одним джерелом фінансування навчальних закладів України в умовах бездержавності були пожертвування громадськості, насамперед козацької старшини. Так, патроном колегіуму також був один з найбагатших представників козацької старшини чернігівського краю М. Б. Корсак [6, с. 129]. Меценат утримував декількох студентів, так званих клієнтівбБлагодійність і меценатство, взагалі значення гетьмана І. Мазепи у сфері духовної творчості – це, можливо, найменш досліджена сфера діяльності цього видатного державника [5]. Так, восени 2007 р. у Києві вулиця Січневого повстання, перейменована на вулицю Івана Мазепи. Названа вулиця прямує до духовної святині України і світу – Печерської Лаври. Ця неординарна подія змушує відкривати завіси правди на духовні і просвітницькі діяння Мазепи, який, ставши заможним, витрачав кошти на вказані цілі. Цим він намагався заглушити розмови про те, що він «лях», чужий, «скатоличений». Так, Мазепа «відновив Печерську Лавру, обвів її монументальною огорожею, що й тепер дивує око глядача, поставив гарні брами з церквами на них – так звану Святу браму і другу, так звану Економську» У Пустинно-Миколаївськім монастирі вибудував величаву церкву св. Миколая, відбудував також братську церкву Богоявлення. Завдяки гетьманам-меценатам Богдану Хмельницькому, Івану Самойловичу, Івану Мазепі, Івану Скоропадському, Івану Полуботку, Петру Конашевичу, Данилу Апостолу Лаврі були подаровані маєтки. Так чинили й кращі родини України – Якубовичі, Кандиби, Борковські. На особливу увагу заслуговує меценатство Івана Мазепи. Зокрема, Троїцька церква Печерської Лаври зведена на кошти Мазепи.Михайло Грушевський вказував, що «довго було б вичисляти всі пам’ятки Мазепині по Україні й поза нею. У церкві Гробу Господнього в Єрусалимі на великі свята й досі уживають замість антімінсу срібну плиту, артистично погравірувану (мабуть італійської роботи)», «подаянієм ясновельможного єго милості пана Іоанна Мазепи, російського гетьмана». До речі, відомий український учений, державний діяч початку ХХ ст. додає, що «російського в значенні “руського”, того що ми тепер звемо українським – мішанина імен, яка тоді не шкодила, аж нашими часами давала знати» Повернути Києву та Академії славу часів Мазепи не зміг уже ніхто. Хоча за Данила Апостола та за митрополита Рафаїла Заборовського академія стала поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишилися в її володінні. Митрополит Рафаїл Заборовський з власних коштів підтримував академію та її професорів. Посилав бідних учнів до закордонних університетів, допомагав бідним учням, прибудував другий поверх на будинку академії, спорудженому Мазепою Слід відзначити меценатську діяльність гетьмана Данила Апостола (1654 – 1734) – гетьмана Лівобережної України (1727 – 1734 рр.), автора першої конституції 1710 р. За життя він багато жертвував на будівництво й утримання храмів, зокрема, Преображенської церкви, що у Великих Сорочинцях на Полтавщині, – одного із шедеврів архітектури. Церква та іконостас (унікальна пам’ятка декоративно-вжиткового мистецтва XVIII ст.) були замовлені самим гетьманом за рік до його смерті Гідний внесок у справу меценатства на розвиток духовності виховання, освіти, культури України зробив представник духовної еліти XVIII ст. Тимофій Щербацький (1698 – 1767), митрополит Київський (1748 – 1767). Він продовжив і завершив будівельні справи Рафаїла Заборовського, перебудову софійської дзвіниці, добудову будинку митрополита, при якому завів сади, створення іконостаса з розкішними царськими вратами. Було зведено величезний будинок чернечих келій на території Софії Київської, в якому пізніше розмістилася бурса. Митрополит збагатив кафедральну ризницю начинням, прикрасив намісні ікони срібними окладами, переважно за власний кошт. Ці та інші факти відображають моральні й духовні оцінки меценатства, які сприяли розвитку духовності виховання, освіти, культури. У наші дні історичний досвід меценатства є яскравим прикладом наслідування для державних діячів України. Цей досвід сприяє відродженню віри, надії, любові в суспільстві. Виховує гордість за величне минуле, любов до своєї Вітчизни, повчає гідного служіння на благо держави.Таким чином, яскраві особистості, що творили історію України, зробили помітний внесок у розвиток меценатства. Гетьмани України впливали на встановлення закономірностей, принципів та тенденцій меценатства ХVІ – XVIII ст. Виявлено, що діяльність українських гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Данила Апостола і духовних діячів православної церкви сприяла розвитку науки й освіти, охороні та збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, культури, просвітництва, духовному розвитку особистості. Це яскравий приклад сучасникам, гідний для наслідування.Подальші дослідження історичного досвіду управління меценатством ХІХ – початку ХХ ст. відкриють нові імена для України. Бо в українському суспільстві немає розуміння того, що таке меценатство. Трактування меценатства як альтруїстичної діяльності задля розвитку культури тяжко сприймається нашим суспільством – і населенням, і бізнесом, і державою. Нехтування громадянською суттю благодійництва й такою його формою, як меценатство, віднесення їх до «галузі» приватних справ, знімає відповідальність держави за розвиток благодійності та меценатства. Водночас завдання держави в розвитку благодійності та її форм меценатства, філантропії, волонтерства – очевидні – це і створення стимулюючих і удосконалення регулюючих законів, моральне стимулювання благодійників, прямі субсидії благодійним інститутам. На жаль, усі три завдання виконуються сьогодні державою в’яло і непослідовно.

Початок національно-культурного відродження

Русифікаторська політика царизму викликала обурення в Україні та ностальгію по козацько-гетьманських часах. До цього спонукали і прояви зневаги царизму до української старшини, непосильні податки, неефективна політика уряду та бюрократизм. Із запровадженням кріпацтва на Україні багато людей, боячись опинитися у кріпацькому стані, подають заяви з проханням надати їм дворянське звання. У 1790 р. стало відомо, що в списках претендентів налічується 20 тис. купців, міщан, козаків, панських та державних селян. Виявивши це, Геральдична комісія в Петербурзі взагалі відмовила колишнім українським старшинам і урядовцям в праві на російське дворянство. У відповідь виникає так званий рух претендентів, які основують свої домагання на історично-правових доказах та документах. Робота з архівними матеріалами викликає інтерес до історії козацької України. Виділяється група старшин, до якої входили батько і син Полетиш, а також сім´ї Милорадовичів, Маркевичів, Чепів та багатьох інших, які вважають свою працю по збиранню документів, написання історичних нарисів та досліджень проявом любові до України. Цей рух охоплює великі групи українських старшин і навіть козаків, збуджує інтерес до української культури, мови та історії. В цей же час в Україну проникають ідеї народності, які виникають в Європі під впливом вільнолюбної атмосфери французької революції. Ця ідея швидко розповсюдилася серед слов´янських народів, викликавши інтерес до свого народу, його життя й побуту, мови, літератури, фольклору, національної історії. З´являються й твори, що свідчать про цю зацікавленість. «Записки о Малороссии» Я. Марковича носила енциклопедичний характер, висвітлюючи багато питань етнографії та історії України. Ця праця започаткувала цілу низку видань такого характеру в наступні роки. Справжній переворот у культурному житті України зробила «Енеїда» і. Котляревського (1798 р.) — перший твір нової української літератури, написаний народною мовою. Твір був глибоко вкорінений у минулу епоху — козацьку добу і свідчив про тісний зв´язок з народною пам´яттю про козацтво. З часом серед українського дворянства посилюється прагнення до відновлення своєї автономної держави, щораз глибше усвідомлюється етнічна відмінність українського народу, його традицій, життя та побуту, що особливо яскраво проявилося в «Історії русів». Автор книги і час її написання до цього часу невідомі. Деякі історики (О. Оглоблін та ін.) вважають, що вона написана в Новгород-Сіверському, в гуртку високоосвічених українських інтелігентів. Основна її ідея — необхідність відновлення автономії України в такому вигляді, який вона мала на час її входження до складу Російської держави. У 30-40 роках книга поширювалася в рукописах, а в 1846 р. була надрукована у Москві істориком Осипом Бодянським. Це не наукова праця, а політичний трактат, написаний «езопівською» мовою, у якому дійсні історичні події та особи тісно переплітаються з вигаданими. Концепція книги — насильницьке правління в Україні не буде тривалим, бо її народ, який боронив свою свободу віками, захищатиме її завжди. На цій книзі виховувалися покоління українців, під її впливом був і Тарас Шевченко. Однак для цього твору, як і для деяких інших, характерною є своєрідність поглядів автономістів: захищаючи історичні права України на автономію, вони не вимагали її відокремлення від Російської імперії. У кінці XVIII — на початку XIX ст. в середовищі українського дворянства та чиновництва виділяється група інтелігенції, яка дістала назву «малороси». Ці представники потомків козацької старшини відзначалися високим рівнем освіченості і в цьому відношенні значно перевищували російських дворян, що давало їм шанси для просування по службових сходинках. Амбіційні і багатші серед «малоросійських» дворян виїжджали на службу до Петербурга, де, спираючись на підтримку земляків, їх протекцію, обіймали високі посади. Там малоросійська колонія чиновників була найвпливовішою. У 70-80-х роках XVIII ст. і пізніше О. Безбородько, П. Завадський, Д. Трощинський та інші займали високі посади при імператорському дворі, торували шлях Росії до її могутності. Вони вважали «Малоросію» своєю батьківщиною, але в той же час для них вона була органічною частиною Російської імперії. Різниці між патріотизмом «малоросійським» та «великоросійським» для них не існувало. Вони вважали, що саме приналежність до Російської імперії врятувала Україну від загрози з боку Речі Посполитої, Кримського ханства та Турецької імперії. Тип «малороса», який поєднував любов до України з лояльністю до Російської імперії, був характерний для кількох поколінь дворян, чиновників та інтелігенції XIX ст. Його уособленням можна вважати всесвітньо відомого письменника Миколу Гоголя, який народився в козацькій сім´ї. Між «автономістами» і «малоросами» була одна спільна риса: з долею України вони ототожнювали не селянство і козацтво, а лише елітну соціальну групу. Це відповідало старій формулі нації, яка панувала на європейському континенті до кінця XVIII ст. Вона ототожнювала націю лише з правлячими верствами, не беручи до уваги народні маси. А тому ідея французької революції про розповсюдження поняття нації на всі верстви населення, проникаючи в Україну, мала надзвичайно позитивний вплив на українську молодь. Французьке поняття нації служило прикладом для наслідування національним рухам, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі, — німецьким, італійським, польським та ін. Рух за національні права водночас став і боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Вплив французьких ідей «свободи» нації, справедливості відчувається в «Історії русів», де автор виводив цю тезу з природних прав народів і окремих людей. Під час наполеонівського походу в Росію більшість українського дворянства виявляла готовність захищати Російську імперію. Але була і невелика група, яка раділа з успіхів Наполеона. А один із лідерів «автономістів» на Полтавщині — В.Лукашевич проголошував тости за Наполеона. Поряд з цим великий вплив на діячів українського руху національного відродження мало поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його культуру, особливо пісенну як вияв його своєрідного Духу. Вони доводили, що народна творчість, життя і мислення народу -~ то найголовніше джерело для творчості інтелектуалів. Кожна культура має свою самостійну вартість і поповнює духовне багатство світу. Україною з її багатою природою, задушевними народними піснями і героїчним минулим захоплювалося багато європейських романтиків. Польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішими і наймузикальнішими з усіх слов´янських народів.Романтичні погляди на народну творчість відкривали нові перспективи для національного розвитку. Визначне місце у концепціях романтиків відводилося слов´янському пробудженню, особливо українському. Найвизначніший теоретик романтизму німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер підкреслював: «Україна стане новою Грецією — в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий, музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя». Ідеї Гердера і романтиків поклали початок концепції національної самобутності. Таким чином, в українській суспільній еліті виділяється кілька напрямів і груп: патріоти-автономісти, які мріяли про реставрацію української державності, «малороси», які працювали на благо Російської імперії, її величі і в той же час виявляли патріотичні почуття до Малоросії та її культури; романтики, які захоплювалися культурою, мовою, побутом, світосприйманням та мораллю широких мас народу. Течії «автономістів» і «малоросів» — це колишня козацька старшина, що перетворилася на українське дворянство. Перша хвиля української інтелігенції (початок XIX ст.) теж вийшла з нього. Однак у 20-30 роках вона формувалася переважно з вихідців із духовенства, купців, козаків та міщан, поступово зростаючи і зміцнюючись. У Східній Україні в русі відродження брала участь лише світська інтелігенція. Релігійна в ці «мирські» справи не втручалася, бо так її орієнтувало всеросійське керівництво. Українське дворянство на той час зрусифікувалося, і основний тягар українського національного відродження несла українська інтелігенція. Вона забезпечувала керівництво не лише культурними процесами, а й політичною боротьбою. Головним центром національного відродження на початку XIX ст. став Харків — місто, де зосереджувалася інтелігенція України.У 1805 р. тут засновано перший у Східній Україні університет, а при ньому педагогічний інститут. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. З почуття глибокого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України група місцевого дворянства на чолі з прогресивним діячем Василем Каразіним, сином козацького старшини, зуміла переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування в Харкові університету. Завдяки цьому Харків залишався до кінця 30-х років культурним осередком та центром національного відродження. І лише коли в Києві був заснований університет Св. Володимира (1834 p.), він перемістився туди. Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й осередком української культури.

При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Спочатку вони були українськими лише за тематикою, згодом і за мовою, а часто двомовними — українсько-російськими. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне і політичне життя регіону, а й проблеми українознавчого характеру: історичне минуле українського народу, самобутність його культури та ін. Зокрема, перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, мав такий девіз — «сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». На його сторінках популяризувалися знання з історії, етнографії та географії України, пропагувалося широке використання української мови. Часопис сам друкував твори українською мовою, зокрема поетичні і літературознавчі твори П. Гулака-Артемовського, ректора Харківського університету. Викладачі університету, українські патріоти А. Метлинський, Л. Боровиковський та інші створили літературне об´єднання, яке сучасники називали гуртком харківських романтиків. У своїх творах вони популяризували минуле України, оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків, козацький суспільно-політичний устрій тощо. Г. Квітка-Основ´яненко написав українською народною мовою ряд прозових творів. У 1834 р. в Харкові ним були видані «Малоросійські повісті», що мали величезний успіх. Він гуртував молодь Харкова, залучав її до вивчення життя народу, пропагував його високу мораль. Як директор і режисер, він не лише керував роботою професіонального театру, а й поповнював його репертуар власними комедіями («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»). Під впливом викладачів почав займатися літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету, у майбутньому визначний історик, Микола Костомаров. Його магістерська дисертація присвячувалася вивченню української народнопоетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле України. Вихованець університету, згодом його професор Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень та дум на історичні теми. У 30-х роках XIX ст. вийшла трьома випусками його фольклорна збірка «Запорозька старовина». Срезневському належить велика заслуга у впровадженні ідеї слов´янської солідарності і єдності в середовищі інтелігенції України.До справи українського національно-культурного відродження в другій половині 30-х років долучається Київський університет. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. У такій же упорядкованій П. Лукашевичем збірці, що побачила світ 1836 p., вперше разом були надруковані фольклорні записи, зроблені яку Східній, так і в Західній Україні. Захоплення молодих інтелігентів-романтиків українською народною піснею, думою, казкою викликає у них бажання самостійно й безпосередньо від народу робити записи українського фольклору та знайомити з ним широку громадськість. Поступово удосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів, здійснюється науковий аналіз кожного з них, вивчається і розповсюджується українська мова. Таким чином, у першій половині XIX ст. українське дворянство, а потім інтелігенція започаткували і розгорнули рух українського національного відродження, вивчаючи історію України, її мову, побут народу, світосприймання, його духовну творчість, отримуючи від нього наснагу до подальшої діяльності. Однак цей рух носив здебільшого літературний, культурницький характер. Перші кроки до поєднання культурного відродження і політичного національного руху здійснив гурток українських інтелігентів у Київському університеті в середині 40-х років. Він отримав назву Кирило-Мефодіївського братства.Суспільно-політичні рухи в Східній Україні кінця XVIII — початку XIX ст. були викликані кризою кріпосництва, деспотизмом і політичним гнобленням народу царизмом, його колонізаторською політикою в Україні. Значними були селянські бунти, повстання, а також рух революційного і демократично налаштованого дворянства та інтелігенції. Для першої половини XIX ст. характерними були намагання державних селян, у минулому козаків, відновити за підтримки українського дворянства козацтво з його правами та привілеями. Для боротьби з наполеонівськими військами у 1812 р. царський уряд дозволив створити козацькі полки і після війни зберегти їх. У 1812 р. було створено чотири полки (З тис. козаків), а в 1813 — 15 полків (18 тис. чол.). Однак уряд не виконав своїх обіцянок, і в 1816 р. козаків повернули до селянського стану, не виплативши матеріальної компенсації.Вісім козацьких полків по 1000 чоловік у кожному на тих же умовах (зберегти козацький стан) були сформовані під час польського повстання 1830-1831 pp., і знову царизм обдурив українських селян. Після повстання царський уряд переформував шість полків на регулярні війська, а два поселив на Кавказі, де вони стали частиною терського козацтва У 1855 р. під час Кримської війни, виникла так звана Київська козаччина. Це було пов´язано з тим, що російський уряд видав маніфест, в якому закликав своїх підданих добровільно вступати у військо для оборони Батьківщини. Маніфест, в якому були нечіткі вирази російською мовою, сприймався селянами після читання в церквах як заклик записуватися в козаки і йти воювати. Селяни припинили виконувати панщину і вимагали від священиків, щоб ті приводили їх до присяги і записували в козаки. Тих хто намагався пояснити дійсний зміст маніфесту, били за те, що нібито вони «ховають волю». Повстання охопило кілька повітів на Київщині, де населення ще пам´ятало козаччину. Але воно було жорстоко придушене, при цьому тисячі селян покарано різками і сотні заслано до Сибіру. Це означало, що спровокований народ за своє намагання стати вільним в котрий раз заплатив кров´ю і сльозами.