не ходіть дівчата в гори

16

• Слухай, а давай жити разом! - одного дня запропонував він.

• Це освідчення?! - наївно спитала я.

• Мала, нафіга ці формальності? Ми ж – сучасні люди!

• А як же весілля?

• І знову своєї рябої. Кидай свої пріколи, я ва-аще проти штампів, рушників, караваїв, гості-шмості…Скільки дурного клопоту, а збитків….Ууу…

• А я так хочу свята!

• Та не пищи, поїдемо у подорож!

• Вперед, Катько, бо проґавиш шанс! - аж підстрибувала моя подруга Настя. - І чого тобі ще треба? Без п’яти хвилин лікар, впливовий тато, сам високий блондин, на вольвесі ганяє, а фігура…Ех (Настя аж зашарілась)…Словом, крутий мен! Мені б такого, так я б – хоч на край світу! Дурепо, ти, Катрухо! І що тут думати!

Та я, на жаль, звикла думати…

За фахом я – майбутній економіст і через два роки закінчую інститут. З Валентином познайомилась на черговій «Love-Party» у день всіх закоханих. Він одразу полонив мене своєю зовнішністю та галантністю. Такий тип чоловіків я називаю просто – красунчик.

• Мушу визнати, як майбутній лікар, що ви інфікували мене небезпечним вірусом, ім’я якому – кохання, тому процес лікування ми маємо пройти разом!

Коротше, ми почали зустрічатися. Наші побачення поступово перейшли на новий етап: Валентин закінчував інтернатуру, а у моїй голові все частіше зринала думка про весілля, і вечорами в Інтернеті я продивлялась модні сукні для наречених. А тут, виявляється, що йому не тільки до лампочки мої сподівання, ба більше, це все його дратує. Чи збирати речі, чи зачекати ще? - крутилось в голові. Я йшла на побачення, не тямлячи ЩО відповісти. Мої нерви були напружені, а вуха мимоволі ловили звуки гомінкого міста. Раптом з динаміка маршрутки, що проїжджала повз, пролунало:

…Если друг оказался вдруг,

И не друг, и не враг, а так,

Если сразу не разберешь,

Плох он или хорош…

Валентин вже чекав на мене в «Cooffee housе» на театральній.

• І коли забирати тебе з речами? – пролунало замість вітання.

Він помітно нервував і все заглядав на мене псячими очима, щоб прочитати відповідь.

• Згода, Валю, тільки переїду я до тебе після спільної подорожі, ну, скажімо, в Крим.

• Ха! І всьо шолі? У тебе такий скромний «апетит»? Махнем хоча б у Турцію – той же тобі Крим, тільки сервіс.

• Та ну, там чужа мова, і теж, блін, знайшов Роксолану!

• Вмовляй мене ще! Я це люблю-ю-ю-ю! Ну добре, Крим, так Крим. Треба дзвякнути старому, щоб вихопив пару путівок в пристойне місце, скажімо…Е-е-ем…Форос! Море, сонце, лежаки, пахлава мєдовая, кріветкі сальоние, піво, віно, водка – теж тобі екзотика!

Ні-і-і-і, подумала я. Пиво, водка - не буде!

• Котику! – замуркотіла. - А давай відпочинемо з адреналіном! Не так, як всі! Піднімемось, наприклад, в гори, на чисте повітря. Там така краса! А краєвиди…Подруга казала - кайф неймовірний.

Валентин ображено надув губи.

• Лізти в гори з важким рюкзаком, пхатись фіг знає куди, та ще й від цивілізації?! Ні! Це, крихітко, не моє.

Мій голос став солодким, як патока:

• Ну, котик, рибка, літачок! Зроби таку ласку!

Ще кілька хвилин і його опір подолано.

• Тільки не більше тижня! – заявив він. - Кілька днів пошвендяю з рюкзаком, але тільки заради тебе. Будеш винна мені, як земля колгоспу! А коли спустимось до моря, от тоді музику замовлятиму я, крихітко!

На цьому й погодились.

…Все почалося за довго до походу. Вечорами, замість інших приємних занять, ми носились по крамницях, по знайомих і друзях, добуваючи необхідне спорядження. З якою радістю обирали маршрут в Інтернеті! З усіх боків нам давали поради і батьки, і досвідчені туристи. Ми стали щасливими володарями самих чудових речей: від величезного рюкзака, і до «надійних» дощовиків made in China.

• Валю, давай купимо ці круті термокружки!

• Бери більші, на літруху, чи з такої нап’єшся?

• Коть, візьмемо оці ліхтарики?! Прикинь як будуть яскраво світити!

• А коштують ще яскравіше!

Але гонитва за речами захопила і його.

• Знаєш, Катрухо, добре б ще придбати палиці, не лижні, а гірські, спеціальні, для того, щоб на скелях виглядати справжнім царьом гори!

Та і вдома не було спокою:

• Доню, що вдягнеш на ноги? – турбується мама.

• Треба надійні кросівки – підказує тато.

• Надійніше кирзових чобіт нічого немає! Замотав онуча і лушпариш, аж вуха завертаються! – кряхтів дідусь, дивлячись футбол.

• От горщик дірявий! Кирзові чоботи ніяк не для гір! – подала голос бабуся.

Проходжу курс молодого бійця – вчуся спаковувати рюкзак поки що, правда, в домашніх умовах. Процес захоплює, але через годину, розумію що «найнеобхідніше» важить з півтонни, що речей вже під зав’язку і це – без продуктів. І ось тут починається боротьба за кожну корисну річ. Я так не люблю ризикувати, і тому беру ВСЕ найдорожче серцю.

З Валентином ми зустрічаємося на вокзалі і з нашими рюкзаками забитими «найдорожчим», короткими перебіжками прямуємо до потягу.

• Який тісний поїзд для наших рюкзаків! – насилу втиснувшись до купе, видихнув Валик.

• Ми – як дві черепашки Нінзя, та наступного разу буде легше.

Мій жарт залишився без відповіді.

• Таню, ось наше купе. – пролунало в коридорі, і до нас впурхнуло дві дівчини.

• Доброго дня! - проспівала одна.

• О, які дівчата! Ви теж до Сімферополя?

Очі милого пускали бісики, уста розтяглися в усмішці.

• А що ви робите сьогодні увечері?

Прибувши на місце зустрічі, ми побачили ще з десяток таких же дивних осіб веселої зовнішності, половина з яких, як і ми, в поході вперше. Олексій, Даша та Дмитро – з Москви – трійко веселих КВНщиків. Олексій – студент Політеху, стрункий, кароокий, завжди підтягнутий і серйозний. Даша – дівчина Дмитра, давно вже звикла бути мішенню для не завжди вдалих жартів та гострих дотепів. Дмитро – студент фізичного факультету, русявий качок. Його обличчя чудово виражає емоцію, а язик – випереджає думку. Одним словом, безшабашний балагур і сміхотун.

Олена та Льоня з Одеси-мами. Вони вже кілька років живуть разом та ніяк не наважаться одружитися. Лєнка – вихователька, Леонардо – скромний будівельник.

Сашко і Алла з Пітера – хазяйновиті туристи зі стажем. Вміють все і знають всі нюанси. Сашко – менеджер, розпалює вогнище лише одним сірником і трьома літрами солярки. Алла – психолог, вродлива, статна. З першого ж дня стала для нас мудрою порадницею.

…Та все це ми дізнаємось пізніше.

Інструктор Тарас – молодий спортивний парубок років тридцяти. Просолений кримськими вітрами, з голови до ніг вкритий засмагою, виглядає старшим за свій вік. Можливо в цьому винна борода в якій він вміло ховає усмішку...і весело комадує:

• Відкрити рюкзаки!

Безуспішно намагаюсь стерти збентежену посмішку і розчулено дивлюсь як розподіляють продукти. На мою долю випадає біля чотирьох кілограмів якихось дивних банок, пакетів, брикетів, тобто продуктів.

• Я такі упаковки бачив, а тим більше готував, по-моєму, в минулому житті! – пожартував Валик.

Тарас прискіпливо поглянув на мій непідйомний рюкзак.

• Дівчино, щось залиште, бо хліб насущний дорожче!

Зітхнувши, я викладаю улюблену сіль для ванни та ароматичне масло, звільняючи місце для жахливих банок та пакетів. У той час, ніяково усміхаючись, Валентин залишає фірмову електробритву і гель для волосся, спаковуючи загальний казан і воду.

Нарешті все. В очах коханого горять вогники неймовірних надій, а мої ноги вже відбивають нечіткий ритм: ВПЕРЕД, мій друже!

Разу з п’ятого мені вдається закинути рюкзак на спину, саме так, як треба. Підтягую дивні ремінці, регулюю, сама не знаю що.

• Ка-а-апець!Назад дороги не має... Як ся маєш, люба? Тепер не пищи! А могли б зараз кайфувати десь біля моря…

Далі згадую уривками: переповнений автобус, останній магазинчик перед початком маршруту, докладний інструктаж Тараса. Попри всі застереження, Лєна і Льоня, наші одесити, перехиляють по пивасику із прекрасною назвою «Крим», завбачливо взявши кілька пляшок на дорожку.

• Гей, народе! - підняв Дмитро руку. – Я - класний чувак, і тому запам’ятайте моє обличчя, бо з початком підйому ви будете бачити лише мою чарівну дупу!

Всі бадьоро шкандибають на початок маршруту. Вітер ще не стер усмішки з уст. По дорозі оглядаємо один одного, та майже не розмовляємо – важкувато. Попереду, як прапор над лазнею, майорить червона кепка Тараса. А дорога тим часом нестримно піднімається майже в небо, і враження починаються просто одразу.

• Ох, ця «ішача стежка», - стогне Льоня.

• Ой, Леонардо, не можу більше, зараз таки помру!- репетує Лєна.

• Нє, ну нащо я це пиво дудлив? От довбень! Чекай, Лєнуся, зараз буде друге дихання!

• Ой, Льонька, нема вже ні першого, ні другого! Все, валюся!

• Ну, давай перекуримо. – дістаючи цигарки, радо говорить Льоня.

Одесити відстають, а ми вперто лізимо вперед.

• Може і нам перепочити? – шепочу я.

Стали. Рюкзаки вперто тягнуть вниз.

• Катюхо, поки не піднялись далеко, давай зійдемо. Сядемо в маршрутку і ге-е-е-ей!

• «…Врагу не сдается наш гордый «Варяг»…- декламую, - Йдемо далі, хоч на перше Плато, а там побачимо.

Валентин надовго замовкає. Що значить дихачка! Сопемо, ліземо, як слимаки. За нами тільки Лєна і Льоня.

Нарешті перевал! Не знімаючи рюкзаки, важко валимось на траву. Спина болить, ноги ватяні, відчуття ще ті! До нас з Валиком підходять хлопці-КВНщики:

• Привіт салабони! Роздягайтеся! - жартують, допомагаючи стягнути вантаж.

• Ой люди добрі, дайте спочити, бо так хочу закурити, що без обіду не засну! – це підповзають до табору виснажені одесити.

• Казала ж мені тьотя Соня з Молдованки: чи тобі в житті спокою мало? - голосить Лєна, звільняючись від ноші.

• Валику, поглянь який краєвид розкинувся донизу, а вгорі яструби! –в захваті шепочу.

Над нами, широко розкинувши крила, ширяють два птаха.

• Після такої спеки, ну й дубак! Вітрище дме з різних боків одночасно. – сичить Валентин.

Час відпочинку пролетів.

• Чого лежимо? Вставайте! Йдемо далі! – голос Тараса гримів як труба.

• Не гоні лошадєй, Горєц, блін! – огризається милий.

І ми знову з вантажем вервечкою тягнемось тепер з гори.

• Ось печера Еліне Баір Хосар. Одягайтеся тепліше, бо там всього +5, вологість – 100 відсотків. – виголошує інструктор.

Знявши вантажі, йдемо на екскурсію. Крім нашої групи біля входу тусується ще одна. В печері надзвичайно гарно. І поки з долу та зі стелі до мене посміхаються сталактити та сталагніти, коханий десь подівся.

Шукаю його поглядом і зовсім не дивлюся під ноги. Ще мить, і лечу сторчака, боляче забивши коліно.

• Дівчино, обережніше на віражах. – подає мені руку Олексій.

• Слухай, Лєшику, дякую,(сама ледь не плачу), а ти мого не бачив?

• Кого? Валентина? Бачив, він там, біля входу клеїть двох білявок.

• Вау! Ухти! Кльово! – чується з усіх боків, а я вже починаю паритись з почутих слів від Олексія.

• Ну і холоднеча! – бурчить Валик – Що ж тут гарного? Гроші деруть, а сервіс – просто посміховисько! Хіба що тьолки нормальні зустріча-ються…

Всі були НАСТІЛЬКИ голодними, що гречана каша з тушонкою видалася справжнім святом! Уплітали так, що металеві ложки мимоволі вибивали африканські ритми. Задоволені навіть непокірні одесити, крім…Валентина.

• Що це за їжа? Каша зі шматками жиру! Відстій! А де хліб?!

• Хліб – це ніщо, хоча б тому, що його, як правило, немає. А ось хлібці – все – подав голос Тарас.

Сидимо біля вогнища, і небо сміється з нами міріадами зірок. Марку тримають одесити:

• Льонька, я після цієї вечері так погладшала!

• Та, ну нафіг, бери два пенька та сідай!

Спалахує ясніше вогонь, а з ним гарячішими стають жарти.

• Дашо, ну чому я такий товстий? Всі з мене сміються!

• Не засмучуйся, Дімчику, ходи краще, любий, поїж, я саме зварила носорога!

Тут Олексій не втримується і пристрасно звертається до мене:

• Дозвольте запропонувати Вам руку і серце…

На що Дімка блискавично реагує:

• -… сказав людожер за обідом своїй подружці…

Незабаром догорає багаття і туристи стомлено тягнуться кожен до своєї палатки. Тишу порушує дивне шарудіння та плямкання з боку ночівлі Валентина. Спимо всі як застрелені, забувши про надокучливий біль у м’язах. А ранок приносить нові клопоти.

Валентина у палатці не виявилось. Натомість увагу привернула купа яскравих обгорток від снікерсів (до речі, мій улюблений батончик), і обгортка від туалетного паперу «Обухів».

• Валентин і Катя миють казанок, всі інші – по хмиз для вогнища – голосно скомандував Тарас.

• Що-о-о? - почувся голос десь з-поміж кущів. – Мити казан? Мені? Це – бабська робота! Я теж піду по хмиз…Пізніше…

Мляво позіхаючи, із сусідньої палатки на світ показується скуйовджена чуприна Дімки:

• Чуваки, ви мені скажіть, а хто це півночі вничку щось жер?

• Так, так, хтось таки щось хом’ячив, я й справді чула як щось шаруділо…- підхопила Лєна.

• Та-а-а-ак, значить мені не здалося… - стиха промовила я…

Із-за кущів чулося тихе кректання і голос Валіка:

• Краще б я, бляха, поділився! Ці х.ікерси прострочені!

• …Кримський тобі засіб від геморою! – продовжив Діма.

Група зайшлася реготом.

• Знаєш, Катерино, це не моє діло, та я все ж хочу спитати: як ти терпиш коло себе цього…динозавра? Своїм ниттям він вже дістав всю групу.

• Ні, Аллочко, він хороший! Принаймні був таким…

• З боку видніше…

Весело потріскує багаття, а у казані булькає англійський сніданок. В кружках запашний «молодильний» чай.

• Вівсянка, сер! - протягую Валику тарілку.

• Знову каша! – копилить губу. - Я вам не пташка, зерно клювати!

• То може по снікерсу? Нє тармазі – снікерсні! – пожартував хтось.

• Поцілуй мене в пачку! – огризнувся Валентин.

• Валю, не зважай!

• Я хочу вниз, до цивілізації!

• Ти ж розумашечка, потерпи ще трохи!

• Що знову до наступного плато? А думаєш легко збирати хмиз, коли в радіусі 500 метрів самі колючки? Я звичайно, обожнюю ТАК відпочивати! Романтика ще та, коли рюкзак гне до низу, а піт заливає очі, що може бути краще?

• Як казав один дядько з Бердичева, Валік не наводі тоску! –репліку Олексія перервав регіт.

• Народ, збираємо речі! – команда Тараса.

Блиснувши злими очима, Валентин демонстративно бере туалетний папір і надовго зникає. Терпляче чекаємо. Пауза…І враз подає голос Лєнка. Жарти, дотепи посипались як із відра. Паразит Дімка, доволі жваво обігрує ситуацію:

Ідуть Холмс і Ватсон по лісу.

–Ви знаєте, Ватсон, що за тим деревом величезна купа гною?! Підходять. Справді є.

– Геніально, Холмс, як ви вгадали?

– Елементарно, Ватсон! Тут я вперше зустрів собаку Баскервілів.

Ми просто падаєм на траву від сміху.

• Досить,хлопці! – не витримала я. - Як не соромно? У людини біда, а ви ржете як коні!

• Ага, оно йде король кримських снікерсів!

• Так, так, турист - приший кобилі хвіст!

Перші два дні пригадую з жахом. Нестерпний біль у м’язах,відчуття голоду, тяжкі переходи то вгору, то вниз. Та більше всього допікав коханий.

• На хріна, я тебе послухав? Дурбецел! Міг би спокійно кадрити дівок у Європі! Ото влип, ідіот!

…І якби не дружна компанія – не витримала і дня.

А випробування не закінчувалися. На черговому підйомі потрапляємо під дощ. Від перших трьох крапель «надійні» дощовики стали м’якими, мов папір і, зустрівши перший кущ, любенько обернулись на лахміття. Дощ пендюрить без угаву і стежка раптово «розлазиться» під ногами. Човгаємо, як «бурлаки на Волзі». А десь, здається, просто з неба лине бадьорий голос Тараса:

• Ще трошки, милі равлики! Як кумедно дивитися на вас зверху! Ще кілька десятків метрів!

А мені здається, що метри розтяглись на сотні кілометрів…Нарешті, висоту взято!

Дощ раптово вщухає. Я з подивом визнаю, що впоралась, хоча весь стрімкий підйом хотілося кричати: «Будь проклятий той день, коли я сів за баранку цього пилосмока!!!»

• Якщо я захворію – все на твоїй совісті! – змією шипів «мій герой». – Подумай,змок до нитки…

• Скільки можна скніти? Я по горло сита твоїми докорами.

• Все, Катька, заколупала ти мене!

• Мовчи! Обридло тебе вговорювати?

• Пі-і-і-іпец, це остання крапля! С.ка, більше не буду тут ні хвилини! Останній раз питаю: ти зі мною?

• Та йди ти, куди хочеш! Дай спокій!

Як ошпарений, «любий турист» похапцем викидає з рюкзака «загальний» запас. Відчеплений казан з ображеним дзвоном котиться по плато.

• Прощавай, дурепо! Я вшиваюсь! А ти, коли нагуляєшся по горах, приходь! От же ж засранка, всю відпустку зіпсувала!

• Шкандибай, любий, тільки не заляпайся! - роздратовано крикнула вслід.

Запала гнітюча мовчанка. Всі були свідками цієї сцени.

• Не ходіть дівчата в гори – не пізнаєте проблем… - задиркувато пробасив Сашко.

• Ти правильно зробила, - раптом відрубує Тарас. - Ми таких в армії проносним лікували.

…На висоті в тисячу п’ятсот метрів над рівнем моря ми стоїмо в хмарах. Враження, що небо спустилось на голову, на руки і просто поцілувати траву та квіти. Далеко внизу відкриваються віддалені поселення, а ближче, в долині, лежать хмари, білі-білі, як збиті вершки. Катарсис неймовірний.

• Гей, народе, я вас всіх люблю!- волає Дімка.

• Лєнчік, давай одружимось! Прямо тут, зараз!

• Тримай мене, Аллочко, бо полізу цілуватися!

А мені хотілося плакати. Стою одна, на краю землі, там, де мене, пак, навіть ніхто не почує! Де ти, справедливість? Чому саме зі мною? Лямки боляче впились в плечі, ноша тягне до низу, а потік сліз нестримно розриває душу. В думках безглуздий хаос, кільканадцять питань на тему: «чому саме так?», а на очах закохані та щасливі люди. В такі миті серце розривається від жалю, а душа прагне вирватись на всі чотири сторони. В такі миті також виникає бажання вбити всіх індивідів чоловічої статі, а потім і себе, бо важко терпіти такого собі внутрішнього Леона Кіллера, що ріже твої почуття на шмаття.

• Не переймайся, подруго! – озвалась Алла, допомагаючи стягнути рюкзак.

• Всі чоловіки – сволота!

• Повір, все не так погано. Ну зістрибнув чувак з катушок, це буває.

• Ти вважаєш , що ВСЕ нормально!?

• Як психолог хочу сказати: він не герой твого роману, а як жінка кажу:Ти вільна, радій свободі. Можливо, дуже скоро біля тебе з’явиться людина гідна тебе.

• Я нікого не хочу бачити!

• Ти хочеш поговорити про це?

• А говорити тим паче!

• Усе перемелеться…

Навколо вирує життя – радісне, щасливе.

• Дивіться, ген внизу коні!

• Ніколи не думав, що коні лазять по скелям «яко ящери»!

• А он люди! Які кумедні, рюкзаки на ніжках!

• АГОВ!

• КУ-КУ!

• АААУУУУ!

Ще довго крики відбиваються від скель, лякаючи птахів, тварин та не менше диких туристів.

Тільки мене все обходить. Певно Алла щось сказала групі - мене залишили в спокої.

А далі був незабутній спуск. Уявіть собі пологий схил, що зверху і до низу всипаний камінцями, як кульки з підшипника, ЩО СТРІМКО КОТЯТЬСЯ ІЗ ШВИДКІСТЮ ЗВУКУ ПРИ НАЙМЕНШОМУ РУСІ!

Мій настрій відповідав дійсності. Я летіла з гори як у прірву…Не раз п’ята точка ніжно «цілувала» земну поверхню. При цьому в голові дзвеніла порожнеча. І раптом, як блискавка, майнула думка: «А як же Валик? Спустився чи досі блукає? Чи все добре?» Його мобільний мовчав…

На черговому привалі біля мене вмостився Олексій. З першого дня помічаю його палкі погляди.

• Катю! Я хотів сказати, ще раніше…, одним словом, ти мені дуже подобаєшся! Прикро, що ти…

• Льошо, ти класний, тільки…Давай не зараз!

• Та не парся! Хоч анекдот? Йдуть по лісу дві блондинки, годину, дві…

• Слухай, - каже одна,- давай уже зрубаємо першу – ліпшу ялинку, навіть якщо вона без іграшок! Ги – ги! Круто?

• Мабуть…Але мені не смішно.

• Так про що ти думаєш?

• Любов, дійсно, сліпа!

• Зате шлюб – чудовий окуліст і Слава Богу, що ти прозріла раніше.

Знову дорога…

• Льоню, коли я бачу черговий підйом – мені не хочеться жити! –подає голос Лєна.

• Все колись закінчується – зітхає Леонард і дістає цигарку.

• Увага! Зараз ми підходимо до «стежки сивого волосся»! – повідомив Тарас. - Всіх прошу бути дуже пильними…

Інструктаж триває кілька хвилин. Я занурена в думки, тож слова інструктора пролітають без уваги. Розгублено плетусь, а тривога все зростає, тому навіть не помічаю як відстаю. Стежка попереду круто огинає скелю, наші –десь, певно,за нею. На мить залишаюсь сама.

• Треба іти скоріше! – шепочу, приходячи до тями. І тут мозок фіксує блискавично: вгорі – синя бездонність, зліва – стрімка скеля, справа –провалля, під ногами – благенька стежка з підступними камінцями.

Зупиняюсь. В роті пересохло, серце шалено калатає, в ногах неймовірна слабкість - страх паралізував повністю. Ще мить і почнеться паніка. Хочеться втиснутись в скелю і не відплипати. Заплющую очі і бачу як лечу в провалля, забута всіма на світі. Все…мені капець…

• Спокійно, Катю! Гір боятися не можна. Тут перемагають тільки сильні. Цей маршрут долають навіть дітлахи. – голос Тараса приводить мене до тями.

• Якщо я подолаю це провалля, то присягаюсь, що ніколи в житті не полізу більше в гори!

• Скільки разів я чув цю фразу! Та на дев’яносто відсотків знаю, що буде далі…

Намагаюся оглянутися, та побачити Тараса…

• Не від-во-лі-кай-ся! Я з тобою! А будеш опиратися – прив’яжу мотузкою та поведу як поні.

З кожним кроком сили додаються, а голос Тараса звучить як бальзам. Останні метри стежки долаємо разом…

…Четвертий день походу пам’ятаю уривками. Розпач змінювали напади сміху, що його провокувала моя команда. Я дуже вдячна долі, що звела мене з такими людьми, яких зараз по праву називаю своїми друзями. Стежки, перевали, спуски підйоми Кримських гір… Як же ви дорогі моєму серцю… з подивом відчуваю, що рюкзак на спині став набагато легший і зовсім не заважає. Для себе розумію, що стала витривалішою та спокійнішою. Тепер я насолоджуюсь кожним кроком, вдихаючи цілюще гірське повітря.

Неймовірна краса і захоплююче видовище як наркотик. Забуваєш про все: біль, розтягнення, втому, холод. Так, так, забуваєш! Неймовірні прекрасні гори, великі й маленькі пагорби, мальовничі стежки, різнокольорові озера, загадкове каміння і густі прохолодні ліси. А ще…НЕЙМОВІРНЕ не-е-е-ебо. Бо небо в горах Криму рухається! Так, я бачила це на власні очі! Аж не віриться! Позитив, позитив, позитив…Не підвладний ні холоду, ні вологості, ні комарам, ні вітру…ні чому. А ці чудові вечори…Яскраво палає багаття, всі повечеряли. Втомлені ноги та язики раді спочинку. Прислухаємось до веселої розповіді хмизу. Це складна історія з пригодами, пострілами і головна суть її, як же цікаво і весело жити. А коли затихає тріскотня, починаємо свої розповіді ми. Тарас виявився чудовим оповідачем.

• Ось ви йдете, дивитесь під ноги та нічого не помічаєте. А придивіться скільки різних трав. Наприклад іпритник… Трава як трава, але постоїте коло нього, та ще, не дай Боже, понюхаєте – хімічний опік гарантовано!

• Розкажи якусь легенду!

• Ну добре, слухайте про фортецю Чембало та скарби «Чорного Принца». - І лине чудова казка, нашептана кримськими вітрами, а я мимоволі ловлю замріяний погляд Тараса.

…Ранок наступного дня, вірніше, ранок останнього дня. На годиннику ще немає десятої, а ми вже весело чимчикуємо дорогою. Дістаємось до першої крамнички, ба більше, до першої цивілізації за всі п’ять днів мандрівки. Почалося безладне «пограбування» полиць (за гроші, звичайно). Скуповувалось все оптом, починаючи від морозива та горішків з кунджутом до московської ковбаси та житнього хліба. Вже за традицією, як справжні одесити, Лєнка і Льонька вихопили дві останні пляшки пива «Крим» і блок цигарок «Ватра» без фільтру. Рюкзаки знову поважчали, а гаманці –навпаки.

• Ленчик, що будеш пити: горілку чи спирт?

• Ой, не знаю, Льончику, все таке смачне!

Естафету підхоплюють КВНщики:

• Льох, мене всі називають Джином, бо я, мабуть, багато п’ю!

• Ні, Дімка, тому, бо з’являєшся, як тільки відкорковується пляшка.

• О!Згадав! Олено Прекрасна,- це вже Льонька, - а дай, люба, ще грошей на кримське винце!

• Не дам, мій принце!

• Жадюга! Як була жабою так і лишилася! – убік промирив Льонька.

Отже, з чудовим настроем, під чуйним керівництвом Тараса ми рухаємось до перлини кримських гір – водоспаду Джур-Джур – найповноводнішого в Криму.

Дорогий читачу! Якщо ви коли-небудь матимете нагоду побувати в горах Криму, обов’язково завітайте до цього місця! Повірте, ви не пожалкуєте!

Чіткіше чується шум водоспаду. Стежка круто збігає вниз. Перед нами - Джур-Джур . У Криму, де так сухо, так бракує води, навіть невеликий водоспад - диво природи, «дар богів». Дивлячись на гримлячі потоки найчистішої прозорої води, мимоволі згадую слова Антуана де Сент-Екзюпері про водоспади Франції…Біла піна Джур-Джура султаном прикрашає його падаючу воду. Грізна сила струменів, що «летять», завжди викликає захоплення. Подорожні довго милуються сріблястими віялами найдрібніших бризок. Вода прямовисно зривається з високого кам'яного уступу.