ФЕОДОСІЯ, ІГУМЕНА ПЕЧЕРСЬКОГО

Господи, благослови, Отче!

Дякую тобі, Владико мій, Господи Ісусе Христос, що обрав мене, недостойного, оповідати про святих угодників твоїх, бо спочатку написав я про життя і про вбивство і про чудеса святих і блаженних страстотерпців Бориса і Гліба [2], шо змусив я себе і за другу оповідь взятися, що вище моїх сил, і недостойний — невіглас і нерозумний. До того ж і не навчений я ніяким мистецтвам, але згадав, Господи, слово твоє, що гласить: «Якщо маєте віру, як зернина гірчична, і скажете горі цій: зійди і впади в море, то послухається вас». Це мав собі на думці я, грішний Нестор, і, отримавши надію, залишився з вірою у твою силу, Господи, і поклав початок писанню про житіє преподобного отця нашого Феодосія, що був ігуменом монастиря цього Святої владичиці нашої Богородиці; його ж і день успіння зараз поминаємо, славу творячи йому. Тож, згадуючи, браття, житіє преподобного, не описане ніким, печаль тамував щоденно і молився Богу, щоб обрав мене все описати про життя богоносного отця нашого Феодосія. І ті чорноризці, що після нас будуть, прийнявши писання і прочитавши його, побачать доблесть мужа цього, восхвалять Бога й угодника його, і зміцняться на інші подвиги, бо в цій країні явився муж такий і угодник Божий.

Про це і сам Господь провіщав: «Багато прийде зі сходу і заходу і спочине з Авраамом й Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім», а також і: «Феодосій вищим став за древніх отців, життям наслідуючи святого і першого початківця чернечого чину, великого ченця Антонія [3]. І те дивно, що пишуть у книгах отців: «Слабким бути останньому роду»; цього ж Христос в останньому роді обрав своїм учнем і пастирем ченців, бо змолоду життям праведним славився, добрими ділами, а найбільше — вірою і розумом. Про нього ж звідси почну оповідати — із самого початку житіє блаженного Феодосія.

Послухайте, браття, з великою увагою, бо розповідь ця сповнена користі для всіх слухаючих. Молю ж вас, о любі, не осудіть незнання мого, бо сповнений я любові до преподобного, заради цього спокусився написати все це про святого, цього ж і дотримуюсь, не про мене сказано буде: «безтямний рабе лінивий, подобало б тобі дати срібло моє в ріст, і я прийшов би і забрав його з прибутком». Тому і не слід, браття, таїти чудеса Божі, як Бог сказав учням своїм: «Що говорю вам у темряві, понесіть на світло, що говорю вам на вухо, проповідуйте в домах». Це на успіх і на добро послідовникам моїм написати хочу, і, за це Бога славлячи, приймете гідну нагороду. Бажаючи оповідь розпочати, спочатку молюся Господу, промовляючи: «Владико мій, Господи, Вседержителю, що даєш благовірним, Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийди на допомогу мені й просвіти серце моє на розуміння заповідей Твоїх і на восхваління святого угодника Твого, да прославиться ім’я Твоє, бо Ти є помічником усім, благаючим до Тебе на віки вічні. Амінь».

Місто є, звідси, від Києва, міста столичного, п’ятдесят поприщ, що називається Василів [4]. У ньому жили батьки святого у вірі християнській і зі всякими благочестями. Народили ж блаженну дитину цю, у восьмий день принісши її до священика Божого, бо є звичай християнський давати ім’я дитині. Священик, глянувши на маля і серцем відчувши, що воно змолоду Богу віддасться, назвав його Феодосієм [5]. Як минуло сорок днів дитині, охрестили її. Маля ж, виростаючи, опікалося батьками своїми, і благодать Божа була з ним, і Дух Святий змолоду вселився у нього.

Хто осягне милосердя Боже! Бо не обрав він ні з премудрих філософів, ні від володарів міст пастора і вчителя ченцям, і прославиться за це ім’я Господнє — як не прославлений премудрістю виявився мудрішим за філософів. О таємнице з таємниць! Звідки не очікували, звідти засіяла нам зоря пресвітла, як у всіх країнах побачили світло її, зійшлись до неї, всім знехтувавши, щоб її світлом насолоджуватися. О блага Божі! Спочатку місце обравши і благословивши, сотворив поле, на ньому буде пастись стадо богословесних вівців, поки пастуха не обере [6].

Батьки блаженного переселилися в інше місто, що Курськом називається, як повелів князь, а я кажу — Бог так захотів, і там просіяє життя славного отрока, нам же, як і повинно статися, зі сходу зоря зійде, збираючи навколо себе багато інших зірок і чекаючи сонця праведного, Христа Бога, і говорячи: «Це я, владико, і діти, виховані духовною їжею твоєю; і це, Господи, учні мої, цих я до тебе привів, навчивши всім мирським нехтувати і тебе, єдиного Бога і Господа, любити. Це, Владико, стадо богословесних вівць твоїх, і їм же з мене ти пастуха зробив, і я випас їх на Божественному твоєму полі і привів, зберігши їх чистими і непорочними. І сказав Господь йому: «Рабе блаженний, примноживший даний тобі талант, прийми уготований тобі вінець й увійди у радість Господа свого». І промовив до учнів його: «Прийдіть, блаженне стадо, славного пастуха богословесні вівці, що заради мене голодували і трудилися, прийміть уготоване вам царство до сотворення світу».

Так і ми, браття, будемо вартими і братимемо приклад із життя преподобного Феодосія та учнів його, їх же тоді поперед себе послав він до Господа, і почуємо голос, що від Владики і Вседержителя лине: «прийдіть, благословенні Отцем моїм, прийміть уготоване вам царство».

Ми ж розпочнемо знову оповідь про святого цього отрока. Ріс тілом і душею, прагнув до любові Божої, ходив щодня у церкву Божу, слухаючи божественні книги з великою увагою. Ще ж і до дітей, що гралися, не наближався, як у них у звичці є, а нехтував грою їхньою. Одяг його був старий і в латках. 1 багато раз умовляли його батьки одягти чистий одяг і піти гратися з дітьми. Він же цього не слухав, а хотів бути, як один із найубогіших. До того ж велів віддати його на навчання божественним книгам до священика, як і зробили. І швидко вивчив він усю грамоту, і всі дивувалися з премудрості й розуму дитини і з швидкості її навчання. Про покору і смирення його хто розповість, якими славився в ученні своєму не лише перед вчителями своїми, а й перед всіма, що вчилися з ним?

У той же час батько його зустрів кінець життя свого. Було тоді божественному Феодосію тринадцять років. Відтоді став він на працю ще більше хапкий, як ходив з рабами на село і працював з великою смиренністю. Мати ж утримувала його, не веліла так робити, просячи його одягтися у світлий одяг і піти гратися зі своїми однолітками. Говорила йому, що ходячи так, він і собі, і своєму родові докір робить. Він не слухався її, і часто у великому гніві на нього вона била його, бо тілом була сильна і міцна, як чоловік. А якщо хто не бачив її, а чув її голос, то думав, що це чоловік.

Тим часом божественний юнак думав, як і яким чином спасеться. Так почув він про святі місця [7], де Господь наш Ісус Христос у плоті ходив, і захотів там побути і поклонитися їм. І молився Богу, говорячи: «Господи, Ісусе Христе мій! Почуй молитву мою й обери мене сходити у святі твої місця і з радістю поклонитися їм». І так часто молився йому, і прийшли мандрівники у місто те, побачивши їх, зрадів божественний юнак і підійшов поклонитися їм і, любо поцілувавши їх, спитав, звідки і куди йдуть. Вони сказали, що від святих місць ідуть, і як Бог велить, хочуть знову вирушити туди. Святий умовляв, щоб узяли його із собою у супутники. Вони ж обіцяли взяти його із собою і довести до святих місць. Почув блаженний Феодосій, що пообіцяли йому, зрадів і пішов додому. І коли хотіли мандрівники рушати, сповістили юнакові про свій відхід. Він, вставши вночі і не сказавши нікому, пішов із дому свого, не маючи із собою нічого, окрім одягу, в якому ходив, та й той старий. І так пішов з мандрівниками. Милосердний Бог не дозволив йому піти з країни цієї, бо його ще у материнському череві обрав він бути пастухом богогласних вівць у країні цій, і пастуху йти звідси, бо опустіє поле, яке Бог благословив, і бур’ян, і вовки розведуться на ньому, а стадо розійдеться.

Через три дні дізналася мати його, що пішов він із мандрівниками, і подалася услід за ним, узявши із собою одного сина, який був молодший за блаженного Феодосія. І так гналася за ним довгими шляхами, і наздогнавши його, від люті й гніву мати схопила його за волосся і кинула на землю, і своїми ногами його пхала, і докоряла мандрівникам, і повернулася додому, ведучи його зв’язаного, наче злодія. І так, одержима гнівом, прийшовши додому, била його, поки не знесилилась. І після цього увела в дім його і, прив’язавши, зачинила і пішла. Божественний юнак, приймаючи все це з радістю, молився Богу, дякуючи йому за все це. Через два дні мати прийшла до нього, звільнила і подала йому їжу, але, ще будучи гнівом одержима, закувала ноги його у кайдани, так наказавши ходити, остерігаючись, щоб не втік він від неї. І так ходив він багато днів. Після того, змилувавшись над ним, почала просити його, щоб не тікав від неї, бо любить його більше за інших і через те не може жити без нього. Коли він пообіцяв, що не піде від неї, зняла кайдани з ніг його, наказавши йому діяти за своєю волею, як він хоче. Блаженний Феодосій повернувся до першого свого подвигу і ходив у церкву Божу Щодня. І бачачи, як часто не буває літургії через те, що не випікаються проскури, опечалився дуже з того і надумав сам смиренно піти на справу цю. Так і зробив: почав пекти проскури і продавати, і якщо мав прибуток, віддавав його жебракам. На останні гроші купував Жито, власноручно молов і знову пік проскури. Це так Бог повелів, Щоб чисті проскури приносилися до церкви Божої від непорочного і неоскверненого отрока. І так провів він дванадцять років, а то й більше. Усі ж його однолітки сварилися і докоряли йому, що він так живе, бо ворог навчав їх. Блаженний же з радістю приймав все це, у мовчанні й смиренні.

Із самого початку ненавидячи добро, ворог-злодій побачив себе переможеним смиренням богословесного отрока і не спочивав, намагаючись відвести його від такого діла. Мати ж, не бажаючи бачити сина осудженим, почала говорити з любові до нього: «Прошу тебе, дитино, залиши такі діла, бо сором несеш ти роду своєму, і не можу чути вже докорів усіх на тебе і твої діла. І не слід отроку робити такі діла». Але зі смиренням божественний юнак відповідав матері своїй: «Послухай, мати, прошу тебе, послухай! Господь Ісус Христос сам подав нам приклад смирення і покори, будемо ж смиренними і ми заради його. Принижений був, обпльований і побитий, і все витерпів заради спасіння такого. Коли треба більше терпіти, і до Христа наблизимось. А щодо діла мого, то послухай: коли Господь наш Ісус Христос увечері ліг з учнями своїми, тоді взяв хліб і, благословивши, переломив його і дав учням своїм, говорячи: «Візьміть і їжте, се тіло моє, переломлене за ваші і за інших гріхи». Якщо сам Господь наш плоть свою назвав так, то слід мені радіти, що обрав мене Господь частиною плоті своєї бути». Почувши це, здивувалася мати премудрості отрока, і відтоді дала йому спокій. Але ворог не спочивав, підбурюючи її на супротив такому смиренню отрока. Через рік, бачачи як він пече проскури у печі й почорнів від цього, засумувала дуже і знову почала дорікати йому, коли ласкою, коли погрозою, а іншого разу і б’ючи його, щоб покинув він своє діло. Божественний юнак був у печалі великій через те і не знав, що йому робити. Тоді, вставши вночі, потай рушив із дому свого і прийшов в інше місто, що недалеко було від того, і жив у священика, роблячи так само справу свою. Тоді мати, шукаючи його у місті своєму і не знайшовши, засумувала за ним. Але через багато днів почувши, де живе він, кинулася по нього у гніві великому і, прийшовши у назване місто і знайшовши його у домі священика, забрала у своє місто, б’ючи його. І, привівши у свій дім, заперла і сказала: «Тепер не зможеш втекти від мене, а якщо і втечеш, я знайду і поверну тебе зв’язаного і побитого у це місто». Тоді блаженний Феодосій молився Богу, ходив щоденно у церкву Божу, був він смиренний серцем і покірний перед усіма.

І володар міста того, побачивши отрока в такому смиренні й покорі, полюбив його дуже і наказав йому, щоб жив він у нього в церкві, дав йому світлий одяг, щоб ходив у ньому. Блаженний Феодосій побув у ньому дуже мало днів, наче якийсь тягар носячи на собі. Тоді зняв його, віддавши жебракам, сам же у бідний одяг вдівся і так ходив. Володар же, побачивши, що він так ходить, дав йому новий одяг, ще розкішніший, ніж перший, умовляючи його ходити У ньому. Він же зняв і той віддав. Так робив він багато разів, що володар, дізнавшись про це, ще більше полюбив його, дивуючись смиренню його. Тоді божественний Феодосій пішов до одного коваля, попросивши його викувати йому залізний ланцюг, який він узяв і опоясався ним і так ходив. Ланцюг був вузьким і впивався у тіло його, він же ходив, наче не було ніякого болю тілу від нього.

Минуло багато часу, і одного святкового дня мати наказала йому одягтися у світлий одяг для слугування усім вельможам того міста, що зібралися у той день на обід у володаря. І наказано було блаженному Феодосію прийти і слугувати. І заради цього повчала його мати, щоб одяг він чистий одяг, особливо ж, коли почула, що він зробив. Як одягався він у чистий одяг, то по простоті своїй не остерігся. Вона ж, дивлячись уважно, хотіла правду взнати і побачила на сорочці його кров від ланцюга, що впився у тіло. І, вибухнувши гнівом на нього, з шаленством накинулася на нього, і розірвала сорочку на ньому, і, б’ючи його, зірвала ланцюг із пояса його. Божий отрок, ніби ніякого зла не прийняв від неї, одягнувся і пішов у покорі слугувати вельможам. Через деякий час почув він, як говорить Господь у святому Євангелії: «Якщо хто не залишить отця чи матері й не послідує за мною, той недостойний мене». І ще: «Прийдіть до мене всі, хто трудиться і страждає, і заспокою я вас. Візьміть ярмо моє на себе і научітеся у мене, який я сумирний і покірний серцем, і знайдете спокій душам вашим». Це почув богонатхненний Феодосій і розгорівся божим рвінням і любов’ю, і диханням божим, думаючи, як і де постригтися й утаїтися від матері своєї. З волі Божої пішла мати його в село і була там багато днів. Блаженний, зрадівши, помолився Богу і пішов потай із дому, не маючи з собою нічого, крім одягу, та трохи хліба для потамування немочі тілесної. І рушив він до міста Києва, бо почув про існуючі там монастирі. Не знаючи ж дороги, молився Богу, щоб послав супутників, які б вказали йому бажаний шлях. І з волі Божої їхали тим шляхом купці на возах із поклажею важкою. Дізнався блаженний, що теж у те місто йдуть, прославив Бога і пішов за ними по слідах, не показуючись їм на очі. Коли ж зупинялись вони на нічліг, блаженний не підходив до них, а щоб тільки бачити їх міг, і спочивав, одним Богом бережений. І так ідучи, через три тижні досяг він названого міста. Коли ж прибув, обійшов усі монастирі, бажаючи бути ченцем і просячи, щоб прийняли його. Вони ж, бачачи простого отрока у бідному одязі, не хотіли його прийняти. Така була Божа воля, що привела його на те місце, на яке він був покликаний ізмолоду.

Тоді почув про блаженного Антонія, що живе у печері, й, окрилений надією, направився до печери. І, прийшовши до преподобного Антонія, побачив його і впав, поклонившись йому, зі сльозами умовляючи, щоб залишив він його у себе. Великий Антоній сказав, показуючи: «Дитино, чи бачиш печеру цю, похмуре це місце і тісніше за всі інші? Ти ще молодий, і я думаю, не зможеш витерпіти У місці цьому всі нужди». Це говорив він, лише випробовуючи його, а пророчими очима бачачи, що він сам схоче поставити на цьому місці славний монастир, де збереться багато ченців. Богонатхненний Феодосій відповів йому розчулений: «Бачиш, чесний отче, що провидець усього — Бог привів мене до святості твоєї і повелів спасти мене, тож, що накажеш сотворити, те й сотворю». Тоді сказав йому блаженний Антоній: «Благословен Бог, отроче, укріпивший тебе на цей подвиг, і будь на цьому місці». Феодосій тоді впав і поклонився йому. Тоді благословив його старець і звелів постригти його великому Никону [8], який був священиком і чорноризцем умілим, він і постриг блаженного Феодосія за звичаєм святих отців і одяг в чернечий одяг.

Отець же наш Феодосій віддався Богу і преподобному Антонію, і відтоді наважився на труди тілесні, і не спав всю ніч, славлячи Бога, тягар сну відганяючи, для утримання плоті своєї трудячись, не знаючи відпочинку і згадуючи щоденно слова зі псалмів: «Дивися на смирення моє і на працю мою і відпусти всі гріхи мої». Так утриманням у всьому смиряв він душу, а тіло катував працею і подвижництвом, що дивувалися преподобний Антоній і великий Никон смиренню його, і покорі, і в юні роки такому послушанню, силі духу і бадьорості. І дуже за все славили Бога.

Мати ж, довго шукаючи його у місті своєму і в околицях міста і не знайшовши, плакала за ним, з люті б’ючи себе в груди, як за мертвим.

І розголосила по всій країні, якщо хто бачив такого отрока, щоб прийшов

і повідомив матері його, за що велику нагороду отримає.

І прийшли з Києва

і повідали їй, що чотири роки тому бачили його в нашому місті,

коли він прагнув до постригу в одному із монастирів.

І, почувши це, не полінувалася вона

і вирушила туди.

І, не зволікаючи, не злякавшись довгої дороги,

пішла у назване місто на пошуки сина.

Коли прийшла у місто те, обходила всі монастирі, які були там.

Наостанку ж розповіли їй,

що він у печері у преподобного Антонія.

Вона і туди пішла

і його там знайшла.

І почала вона старця лестощами викликати,

говорячи, щоб передали преподобному, щоб вийшов:

«Пройшла довгі шляхи,

прагнучи поговорити з тобою

і вклонитися святині твоїй,

і да благословенна буду і я від тебе».

І повідомлено було старцю про неї,

і вийшов він до неї.

Побачивши його, вона вклонилася. Тоді вони сіли обоє, і почала жінка вести довгу бесіду, наостанку лише сказавши причину, через яку прийшла. І промовила: «Прошу тебе, отче, скажи мені, чи тут мій син. Дуже печалюся я із-за нього, не знаючи, чи живий він». Старець же цей простодушний був і, не розуміючи хитрощів її, сказав: «Тут твій син, і не печалься через нього, бо живий він». Тоді вона до нього: «То чому ж, отче, не бачу його? Подолавши багато доріг, прийшла я в місце це, щоб подивитися на сина свого. Так і повернуся у місто своє». Старець же їй відповів: «Якщо хочеш побачити його, йди зараз додому, а я піду й умовлю його, бо не хоче бачити нікого, і, прийшовши наступного дня, ти побачиш його». Почувши це, вона пішла, сподіваючись наступного дня побачити сина. Преподобний Антоній, зайшовши до печери, сповістив усе це блаженному Феодосію, який, почувши це, засумував дуже, що не зміг утаїтися від неї. Наступного дня прийшла жінка, старець довго умовляв блаженного вийти і побачитися з матір’ю своєю. Він же не схотів. Тоді старець, вийшовши, сказав їй: «Довго умовляв його, щоб вийшов до тебе, але не побажав він». Тоді вона вже без смирення почала говорити старцю, з гнівом величезним звертаючись до нього і звинувачуючи, що нібито він сина її сховав у печері й не хоче його показувати: «Виведи мені, старче, сина мого, щоб я побачила його. І не зможу я жити, якщо не побачу його. Покажи мені сина мого, а не то помру, сама себе загублю перед входом у печеру цю, якщо не покажеш мені його». Тоді Антоній, опечалившись дуже, спустився в печеру, умовляючи блаженного, щоб вийшов до неї. Він не схотів ослухатися старця і вийшов до неї. Вона ж, побачивши сина свого у такій печалі, бо обличчя його осунулось від тяжкої праці й утримання, обнявши його, заплакала гірко. І ледве трохи заспокоївшись, сіла й почала умовляти слугу Христа, промовляючи: «Пішли, дитино, додому, і що треба тобі й на спасіння душі, роби вдома з волі своєї, тільки не покидай мене. І коли я помру, ти поховаєш тіло моє, і тоді повернешся у печеру цю, якщо схочеш. Не зможу жити, не бачачи тебе». Блаженний же сказав їй: «Якщо хочеш бачити мене щодня, будь у цьому місті й прийми постриг в одному з жіночих монастирів. І, приходячи до мене, бачитимеш мене. До того ж і душу спасеш. Якщо цього не зробиш, то — істину тобі говорю — обличчя мого не побачиш більше». І так, й іншими доказами щоденно запевняв він матір свою. Вона ж не хотіла того і його не слухала. А коли вона йшла від нього, тоді блаженний, спустившись У печеру, ревно молився Богу за спасіння матері своєї, щоб навернув серце її до покори. Бог почув молитву угодника свого. Про це так сказав пророк: «Поряд Господь з тими, хто уповає на нього і боїться піти проти волі його, їх молитву почує і спасе їх». Прийшовши одного дня, сказала йому мати: «Дитино, зроблю все, що велиш, і не повернуся у місто своє, як на те Божа воля, а піду в жіночий монастир і, прийнявши постриг, проведу там останні дні свої. Це від твого навчення зрозуміла, який мізерний цей світ короткочасний».

Почувши це, блаженний Феодосій зрадів всією душею

і, спустившись у печеру, розповів це великому Антонію,

який, почувши, прославив Бога,

що навернув серце її до такого покаяння.

І, вийшовши від неї,

багато повчав її на користь

і на спасіння душі й, сповістивши про неї княгині,

відправив її в жіночий монастир святого Миколи.

І там постриглася вона, одягла чернечий одяг

і, проживши у смиренні багато років, з миром померла. Це життя блаженного отця нашого Феодосія від самого народження до того, відколи прийшов він у печеру, розповіла мати його одному з братії, ім’я якого Федір, який був келарем при отці нашому Феодосії. Я ж від нього все це почув, він розповів мені, і написав на згадку всім, хто шанує Феодосія. Однак іншу розповідь про отрока поведу, а потрібне слово і натхнення пошле мені Бог.

Цей отець наш Феодосій став святим переможцем злих духів у печері. Після постригу матері його, зрікшись усього мирського, ще з більшою ревністю віддав себе на службу Божу. І було три світила в печері, що розгоняли темінь бісівську молитвою і постом. Маю на увазі преподобного Антонія, блаженного Феодосія і великого Никона. Жили вони в печері, молячись Богу, і Бог був із ними; і сказав Бог: «Де двоє чи троє зібралися славити Мене, там і Я серед них».

У той же час був перший серед бояр князівських, звали якого Іван.

І син його часто приходив до преподобних,

насолоджувався медоносними словами,

що текли з уст отців тих,

і полюбив їх дуже, що захотів жити з ними

і всім знехтувати у житті цьому,

славу і багатство ні за що маючи.

Дійшло до нього слово Господнє, що рече:

«Легше верблюду крізь голку пройти,

ніж багатому у Царство Небесне увійти».

І повідав він єдиному Антонію думки свої, сказавши:

«Хотів би, отче, якщо на те Божа воля, стати ченцем

і жити з вами».

Відповів йому старець:

«Блаженний намір твій, дитино,

і думки сповнені благодаті,

але остерігайся, дитино, щоб багатство

і слава світу цього не повернули тебе назад.

Господь сказав: «Ніхто, поклавши руки свої на плуг

і оглядаючись назад, не залишиться у Царстві Небесному»,

так і чернець, повертаючись думками до мирського

і турбуючись про мирське,

не матиме життя вічного».

І довго бесідував старець із отроком,

серце якого сповнювалося ще більшою любов’ю до Бога,

і так пішов він у дім свій.

А наступного дня одяг одіж світлу і гарну

і, сівши на коня, поїхав до старця,

і отроки його їхали поряд із ним,

а інші вели коня в упряжі перед ним,

і так у славі великій приїхав до печери отців тих.

Вони, вийшовши, поклонилися йому, наче вельможі,

він теж поклонився їм до землі, !.

і зняв із себе одяг боярський,

і поклав перед старцем,

і коня в упряжі поставив перед ним, говорячи:

«Це все, отче, чарівна принадність світу цього,

і що хочеш, те й зроби із них, бо я вже всім цим знехтував

і хочу ченцем бути і з вами жити в печері цій,

і тому не хочу вертатися у дім свій».

Старець же сказав йому:

«Пам’ятай, дитино, кому обіцяєш

і чиїм воїном хочеш бути,

бо невидимі стоять перед тобою ангели Божі,

приймаючи обіцянки твої.

І якщо прийде батько твій з великою владою

і забере тебе звідси,

ми не зможемо тобі допомогти,

і ти ж перед Богом постанеш як зрадник і відступник його».

І сказав йому отрок:

«І якщо мучити почне мене батько мій,

не послухаюсь його, не вернуся в мирське життя.

Прошу тебе, отче, швидше пострижи мене».

Він же, за звичаєм, помолився, постриг його,

і одяг у чернечий одяг

і дав йому ім’я Варлаам.

Тоді прийшов якийсь слуга з княжого дому,

що був шанований князем

і відав у нього всім,

і просив старця Антонія, бажаючи бути чорноризцем.

І його навчав старець про спасіння душі,

і передав його Никону, щоб постриг.

Він і його постриг,

і одяг його в чернечу одіж

і дав йому ім’я Єфрем.

Не слід приховувати, що накликав ворог горе на преподобних через них. Диявол, ворог наш, ненавидячи добро, бачачи себе переможеним святим стадом і розуміючи, що відтепер буде прославлене місце це, плакав від своєї погибелі. Почав він злими підступами своїми розпалювати серце князя на преподобних, щоб таким чином розпустити те святе стадо, але нічого не зміг, а сам був осоромлений молитвами їхніми і впав у прірву, яку сам сотворив. «Обернеться зло його на його голову і на тім’я його впаде неправда його».

І дізнався князь Ізяслав [9] про колишнього боярина і слугу його, розгнівався дуже і наказав привести до нього того, хто ризикнув таке зробити. Й одразу пішли і великого Никона привели до нього. Князь, гнівно глянувши на Никона, сказав йому: «Чи ти постриг боярина і слугу без дозволу мого?» Никон відповів: «Благодаттю божою я постриг їх і повелінням небесного царя, Ісуса Христа, що покликав їх на такий подвиг». Князь відповів: «Або умовиш їх у дім свій вернутися, або замкну до в’язниці тебе і тих, хто з тобою, а печеру вашу розкопаю». На це Никон сказав йому: «Якщо, володарю, волієш так робити, роби, а мені не слід відмовляти воїнів від царя небесного».

Антоній і ті, хто був із ним, взяли одяг свій і залишили місце своє, бажаючи перейти в інші краї. Князю, ще розгніваному і докоряючому Никону, прийшов і повідомив отрок, що Антоній і ті, хто з ним, ідуть із міста цього в інші краї. Тоді сказала йому дружина [10] його: «Послухай, володарю, і не гнівайся. Так було і в нашій країні: полишили її чорноризці через якусь біду, багато зла сталось у землі через це; остерігайся, володарю, щоб не було так у твоїй країні». Почувши це, злякався князь гніву Божого, відпустив великого Никона, наказавши йому йти в печеру свою. За іншими ж послав, просячи, щоб назад вернулися. Їх майже три дні умовляли, і вернулися вони до своєї печери, неначе хоробрі воїни з бою, що перемогли свого ворога — супостата. І жили вони, молячись день і ніч Господу Богу. Але не спочивав і ворог, борячись із ними. Тоді дізнався боярин Іван, що ніякого зла не зробив їм христолюбивий князь Ізяслав, і запалав гнівом на них через сина свого, і, зібравши багато отроків, пішов на святе стадо, яке розігнав, спустився до печери і вивів сина свого божественного Варлаама, зірвав із нього святу мантію і кинув у рів, а також і шлем спасіння зняв із голови сина свого. Тоді вдягнув його у багатий і світлий одяг, як і слід бояринові. Він же скинув його додолу, не бажаючи і бачити його, і робив так багато разів. Тоді у гніві наказав батько його зв’язати йому руки й одягти у той одяг, і так іти через місто у дім свій. Варлаам, справді сповнений тепла Божої любові, побачив по дорозі рів, повний бруду, і швидко стрибнув у нього, і з Божою допомогою зірвав одяг із себе, і власними ногами топтав його у багнюці, а разом із тим і злі думки, й лукавого ворога. Після того, коли прийшли вони додому, велів батько його сісти із ним за трапезу. Він сів, але нічого не попробував із їжі, а дивився долу. Після трапези відвели його у власні покої, приставивши отроків стерегти, щоб не втік. Дружині його наказав батько одягтися в розкішний одяг для спокуси отрока і слугувати йому. Раб же Христа Варлаам, зайшовши до одного з покоїв, сів у кутку. Дружина ж його, як їй було наказано, ходила перед ним і умовляла його сісти на постіль свою. Бачачи пристрасть дружини і розуміючи, що для спокуси послав її йому батько, молився у глибині серця свого милосердному Богу, здатному спасти його від спокуси цієї. Просидів він на місці тому три дні, не встаючи, не ївши нічого, не вдягаючись в одіж, а будучи лише в одній сорочці. Преподобний Антоній і всі, хто з ним і з блаженним Феодосієм були у печалі великій і молилися Богу за нього, Бог почув молитву їх, бо сказано: «Звернулися праведні, і Господь почув їх і від всіх бід врятує їх. Близький Господь опечаленим серцем і врятує смиренних духом».