28. Уніфікація систем освіти україни і росії: передумови, наслідки. Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки

Система освіти в Україні в 20-ті роки докорінно відрізнялась від російської. Як уже було сказано, на Україні затвердили систему освіти, яка складалась з семирічної школи двох концентрів (1-го -чотири роки навчання, 2-го - три) й профшколи. У цей час у Росії склалася така система освіти:

1) початкова школа (І ступінь) - 4 роки навчання;

2) семирічна школа як фундамент всієї шкільної системи;

3) школа II ступеня (дев'ятирічна середня школа);

4) фабрично-заводські семирічки;

5) школи селянської молоді;

6) школи фабрично-заводського учнівства;

7) робітничий факультет.

У середині 20-х років уряд Радянської Росії рішуче змінює свою тактику щодо інших радянських республік. В квітні 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді Нарком освіти України М.Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, обґрунтовуючи це тим, що "цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР'. Таким чином, поступово сформований наприкінці 20-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти. При цьому за взірець було взято, звичайно, росій¬ську систему народної освіти.

Таким змінам також сприяли постанови ЦК ВКП (б) про орга¬нізацію і зміст роботи радянської школи. 5 вересня 1931 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову "Про початкову і середню школу", в якій зобов'язав наркомоси республік негайно розпочати роботу по складанню нових навчальних планів і програм, що забезпечили б засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехні¬чного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв'язку теорії з практикою, ви¬вчення основ виробництва.

Невдовзі після цієї постанови були затверджені нові навчальні плани, побудовані на основі предметного викладання, і введені нові програми з основних навчальних предметів, в яких ще було багато серйозних недоліків.

25 серпня 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про навчальні програми та режим у початковій і середній школы. Даною постановою було засуджено комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод "цілих слів" у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною фюрмою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчанні повинен використовуватись систематичний виклад учителем матеріалу, самостійні та лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давались принципові вказівки щодо обліку знань учнів. Рекомендувалось проводити індивідуальний систематичний облік знань.

ЦК ВКП(б) рекомендував Наркомосу переробити навчальні програми до 1 січня 1933 року для того, щоб забезпечити "дійсно міцне і систематичне засвоєння дітьми основ наук."

Як уже зазначалось, у 20-ті роки на Україні відбувався інтенси¬вний розвиток педології. ЦК ВКП(б) в постанові від 4 липня 1936 року "Про педологічні перекручення в системі Наркомосу" викрив педологію і шкідливу діяльність педологів, вказав, що вони базу¬ються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудив¬ши педологічні перекручення, ЦК ВКП(б) в своїй постанові вима¬гав "відновити повністю в правах педагогіку і педагогів", вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей.

Отже, 1936 роком датується остання згадка про педологію. Во¬на зникає з педагогічного небосхилу, а разом з нею припиняються будь-які вивчення вікових та індивідуальних особливостей дітей взагалі.

ДОДАТОК

З переходом людства до постіндустріальної стадії знання перетворились на головний показник стану суспільства. Загальносвітові тенденції роз-витку освіти на початку XXI століття обумовили шляхи реформування національної освіти в Україні. Вони, зокрема, передбачають: створення у суспільстві атмосфери зага-льнодержавного, всенародного сприяння розвитку освіти; відхід від авторитарної педаго-гіки; забезпечення розвитку освіти на основі проґресивних концепцій; підготовку нового покоління педагогічних кадрів; створення правової і нормативної бази освіти.

Відродження і оновлення національної системи освіти не-можливі без вивчення і врахування минулого досвіду, особливо періоду 20 – 30-х рр. ХХ ст. В той же час протягом останніх 10 років в Україні не виділяються для освіти і науки кошти, які б дозволяли успішно розвиватися освіті і науці. У результаті цього Україна, яка до 1990 року була однією з перших за рівнем освіченості у світі, опинила-ся сьогодні, за даними ООН, у четвертому десятку країн, відстаючи від більшості європейських країн, у тому числі Росії, Білорусі, Литви, Естонії.

З іншого боку, останнім часом розпочався процес руйнації традицій національної системи освіти, яка займала провідні позиції у світі. Цей процес відбувається насамперед під впливом так званої глобалізації освіти. Безперечно, націо-нальна система освіти повинна враховувати і використовувати світові освітянські здо-бутки, як це відбувалось у системі освіти УСРР у 20-і роки ХХ ст., проте механічне їх копіювання і перенесення у непідготовлене для їх сприйняття українське освітнє се-редовище є, на наш погляд, неприпустимим.

Процес глобалізації освіти, який ми спостерігаємо сьогодні, має певні історичні аналогії у минулому. У цьому плані треба проаналізувати процес уніфікації ориґінальної і самобутньої освітньої системи в УСРР на початку 1930-х років на зразок системи освіти, що існувала у РСФРР.

Протягом 1920-х років в УСРР і РСФРР існували різні кон-цепції і моделі освіти, за якими будувались цілком самостійні і навіть протилежні сис-теми освіти.

На концепції освіти в УСРР і РСФРР суттєво вплинули два напрямки у підготовці фахівців, які сформувалися ще у XIX столітті в Західній Європі та США – формальний і матеріальний. Перший – формальний, розроблений І. Гербартом (1776 – 1841 рр.), був спрямований на виховання гармонійно розвинутої особи. Другий – матеріальний, висунутий Г. Спенсером (1820 – 1903 рр.), – відстоював суто практичну підготовку фахівців, виходячи з ідеї прагматизму [3]. Матеріальний підхід до підготовки кадрів був широко розповсюджений в США і Німеччині на почат-ку XX ст. і отримав назву так званої американської моделі освіти. Саме матеріальний напрямок розвитку освіти було покладено в основу розробки концепції і моделі освіти УСРР у 20-і рр. ХХ ст.

Отже, у 1920 р. в Україні чітко визначились власні альтер-нативні офіційним російським концепція та модель освіти, які були сформульовані в документах Наркомосу і виступах його керівників. Ця концепція та модель передбача-ли, по-перше, максимальне наближення освіти до потреб економіки, що було цілком доцільно в умовах господарської розрухи. По-друге, принцип суто загальноосвітньої підготовки відкидався, оскільки він не готував людину до життя, і змінювався принци-пом поєднання спеціальної (професійної) і загальноосвітньої підготовки. По-третє, пропонувалось раннє спеціальне (професійне) навчання, починаючи з 15-літнього віку. По-четверте, планувалось перенести загальноосвітню школу до дитячого будинку, зна-чно розширивши коло її функцій. По-п’яте, реалізувалася теза про навчання рідною мовою, виходячи з принципу пропорційного співвідношення національного складу на-селення і кількості національних шкіл. По-шосте, вибудовувалась система профільних вертикалей, коли зберігалася наступність на усіх ступенях спеціальної (професійної) підготовки – від школи ФЗУ до інституту.

Наприкінці 1920-х років єдина трудова школа в Україні об-межувалася семирічкою і складалася з першого (І – ІV класи) і другого (V – VІІ класи) концентрів. Єдина трудова школа мала сім різних варіантів. У містах функціонували звичайні міські, індустріалізовані та фабрично-заводські семирічки. У сільській місце-вості – звичайні сільські, агрономізовані семирічки, а також школи сільської молоді, які у 1930 р. були перетворені на школи колгоспної молоді. Після семирічки йшла профе-сійна школа (3 – 4 роки), яка давала учням середню освіту на рівні десятирічки і спеці-альність за певним фахом. Далі навчання можна було продовжити у вищій школі – технікумах (3 роки) та інститутах (4 роки).

Існувала і паралельна гілка освіти для молоді, що працювала на виробництві: чотирирічка – школи учнівства різних типів – вечірній робітничий тех-нікум. Загальна освіта дорослих була побудована за схемами: школа для неписьменних або малописьменних – вечірній робітничий університет, вечірня школа – підготовчі ку-рси, вечірній або денний робітфак.

Протягом 1920-х років Наркомос України реалізував ідеї професійної наступності навчання, які здійснювались шляхом побудови системи навча-льних закладів ступенями і вертикалями. Наприклад, індустріально-технічна вертикаль включала реалізовані семирічки, або школи учнівства, індустріально-технічні профе-сійні школи широкого профілю і відповідні технікуми та інститути.

Усього цього не було в російській моделі освіти, яка буду-валася за схемою: дев’ятирічка – інститут (університет). Технікуми були середньоспе-ціальними навчальними закладами і стояли ближче до української професійної школи. Випускники шкіл ФЗУ мали право продовжувати навчання у 8 – 9 класах єдиних тру-дових шкіл, технікумах або робітфаках.

Беззаперечні успіхи української системи освіти, її ефектив-ність, економічність та прагматизм, націленість на конкретні результати змушені були визнати не тільки в Україні. У другій половині 1920-х років Наркомос Росії вдався до вивчення досвіду роботи освітніх установ в Україні і почав застосовувати його в Росії. 16 жовтня 1927 р. у доповіді на X сесії ЦВК СРСР А.В. Луначарський говорив про до-сягнення української системи освіти, про впровадження десятирічки (семирічка плюс трирічна професійна школа) і про оптимальне поєднання в українській профшколі спе-ціальної і загальноосвітньої підготовки. «Ми самі, – заявив він, – наблизились останнім часом до українського типу і ось чому. Наша дев’ятирічка не дає людину, підготовлену до життя, а дає людину, підготовлену лише на шляху освіти. Що таке взагалі освічена людина? Це дилетант і базікало. Якщо окрім загальної освіти вона не одержала ще спеціальної освіти, то нікуди не годиться».

По суті, нарком освіти РСФРР А.В. Луначарський із запіз-ненням на сім років повторив думку, записану наркомом освіти УСРР Г.Ф. Гриньком у тезах доповіді на загальноросійській нараді «Соціалістична освіта юнацтва», які датовані 27 грудня 1920 р.: «Поняття загальноосвітньої, що не дає жодної кваліфікації, школи для юнацтва в умовах перехідного періоду повинно бути відкинуте». У підсумку Наркомос Росії був змушений визнати переваги української концепції та моделі освіти.

На наш погляд, українська концепція та модель освіти, роз-роблені Г.Ф. Гриньком і удосконалені практичною роботою протягом 20-х років ХХ ст., були оптимально прагматичними, наближеними до потреб економіки і реалій життя, вда-ло поєднували загальну і спеціальну (професійну) освіту, мали чітку соціальну спрямо-ваність, що було принципово важливим в умовах перехідного періоду. Але незважаючи на це сталінське керівництво вдалося до руйнації ориґінальної, проґресивної системи освіти в УСРР. У липні 1928 р. Пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про уніфікацію системи підготов-ки спеціалістів [6]. Це рішення було першим кроком на шляху знищення самобутньої системи освіти, що сформувалася в УСРР протягом 20-х років ХХ ст. 11 вересня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про встановлення єдиної системи індустріаль-но-технічної освіти» [7].

Освітяни України, керівництво Наркомосу УСРР відкидало навіть можливість уніфікації системи освіти на російський зразок. У березні 1929 р. за-ступник наркома освіти Я.П. Ряппо запропонував у разі необхідності уніфікувати ро-сійську систему за українським зразком [8].

Для того щоб подолати спротив освітян і керівників Нарко-мосу УСРР, у 1930 р. було організовано і проведено 23 всеукраїнські конференції і на-ради, на яких розглядалися питання уніфікації системи освіти в УСРР на зразок системи освіти, що існувала у РСФРР [9]. Наприклад, докорінної зміни зазнавала єдина система спеціальної освіти. Українська професійна школа, яка вдало поєднувала у собі загальну і спеціальну підготовку у ранньому віці (починаючи з 15 років), була ліквідо-вана.

На базі профшколи були утворені школи ФЗУ і технікуми. У свою чергу українські технікуми, які (як і сьогодні) мали статус ВНЗ, були переведені у статус середньоспеціальних навчальних закладів. Була зруйнована українська система профільних вертикалей, яка забезпечувала наступність навчання, починаючи від єдиної трудової школи, школи ФЗУ, професійної школи, до технікуму та інституту.

Руйнації зазнала і паралельна гілка моделі освіти УСРР, яка існувала безпосередньо на виробництві і дозволяла робітничій молоді без відриву від виробництва отримати вищу освіту. Так, вже в 1929 р. було ліквідовано Донецький ве-чірний робітничий металургійний технікум [6].

Уніфікація системи освіти передбачала також створення ме-режі галузевих ВНЗ, які відтепер підпорядковувалися замість Наркомосу галузевим на-ркоматам. У межах цієї реорганізації великі українські інститути були перетворені на дрібні ВНЗ. Тільки на базі трьох ВНЗ України – Харківського технологічного, Київсь-кого та Одеського політехнічних інститутів було відкрито 18 самостійних ВНЗ. А зага-лом по Україні на початку 30-х років замість 42 інститутів після реорганізації було утворено 155 ВНЗ [10]. Реорганізація ВНЗ за галузевим принципом мала неґативні нас-лідки. Відомства почали роздрібнювати ВНЗ, створювати «карликові» інститути, при-стосовувати їх до вузьковідомчих інтересів. Такі інститути не мали достатньої навчально-лабораторної бази і кваліфікованих викладачів. Проте вже у 1932 році зага-льна кількість ВНЗ в Україні була збільшена до 203 [11].

Уже на початку свого проведення уніфікація системи освіти УСРР мала суттєві неґативні наслідки. У січні – лютому 1932 р. XVIII конференція ВКП(б) вказала на недоліки та підкреслила, що штучне кількісне зростання мережі ВНЗ не повинно здійснюватися за рахунок зниження підготовки фахівців. Проведена у 1933 році перевірка роботи 22 ВНЗ в Україні відкрила суттєві недоліки їх роботи, насампе-ред: слабка матеріально-технічна і навчально-лабораторна база, низький рівень підго-товки науково-педагогічних кадрів, відсутність наступності навчання, слабка теоретична підготовка студентів тощо.

Але головною метою уніфікації було намагання змінити за-гальну спрямованість системи освіти в УСРР, яка була націлена на підготовку профе-сійно освіченої людини, людини, підготовленої до реального життя. Слід особливо підкреслити, що це відбувалося в умовах процесу індустріалізації, який вимагав спря-мувати освіту саме на спеціальну підготовку фахівців. Це означало, що проґресивні на той час напрацювання українських педагогів, які спирались на передовий світовий до-свід (Німеччина, США), були штучно знищені саме у той час, коли вони були вкрай не-обхідні країні.

Уніфікація системи освіти на початку 30-х років ХХ ст. здійснювалась на основі адміністративного свавілля керівників союзної державі, всупе-реч думці педагогів і керівників освіти України. Вона призвела до втрати проґресивних напрацювань освіти України, спричинила матеріальну шкоду народному господарству, мала неґативні морально-етичні наслідки в освітянському середовищі. Цей неґативний досвід минулого слід враховувати у сьогоденні і дуже обачливо ставитися до намагань механічного підлаштування стандартів національної освіти під стандарти освітніх сис-тем інших країн. Збереження досвіду, традицій, апробованих форм, методів і засобів навчання, перевірки знань, підготовки педагогічних кадрів тощо є основою збереження української духовної і культурної спадщини.