1. Реалізм як основний напрям літератури 2-ої пол. XIX ст.: характерні ознаки, представники.

Перша половина XIX століття - особлива сторінка в процесі становлення і розвитку реалістичного методу. Соціальний аналіз, взаємодія типових характерів з типовими обставинами, відтворення світу, як непростої єдності , а суперечливої цілісності - всі ці та інші ознаки свідчать про якісно новий етап реалізму XIX століття в порівняння з реалізмом доби Відродження і Просвітництва.

 Визначальні риси реалізму:         - раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);         - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;         - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;         - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;         - конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;         - вільна побудова творів;         - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;         - розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. 

Письменники - реалісти не відмежовувались від дійсності, а проникали в суть соціальних процесів, через аналіз доходили до синтезу. Вони не обмежувались, як романтики, тільки відкриттям нового світу, а намагались встановити його більш універсальні закони, пізнати сутність суспільних відносин, виявити їх причини і наслідки. Залишаючись основним напрямом в другій половині XIX століття, реалізм набуває нових рис, нових якостей. Поступово втрачається оптимістичний погляд на життя, посилюється увага до тем нерівності, вульгарності буржуазного середовища. Суттєвих змін набуває пізній романтизм як в концепції особистості, характері героїв, так і в структурі творів. В 70-80-і роки виникають нові художні напрями, течії, серед яких виділяються натуралізм, символізм, імпресіонізм. В західноєвропейській та американській літературі кінця XIX - початку XX століття відмічається посилення кризових явищ, занепадницьких (декадентських) тенденцій. Разом з тим ідуть дієві пошуки нових форм і методів для відображення складних процесів сучасної дійсності. Значно активізувався взаємний зв'язок і вплив національних літератур.

У реалістичних творах вирішуються гострі соціальні проблеми, скажімо, критикується політика уряду Великої Британії щодо утримання бідних сиріт у жахливих умовах робітних домів (Ч. Діккенс, «Пригоди Олівера Твіста») або неможливість талановитому плебею зробити кар'єру і реалізувати себе в суворо регламентованому клановому французькому суспільстві доби Реставрації (Стендаль. «Червоне і чорне»). Так, головний герой згаданого твору Жульєн Сорель сміливо кидає своїм суддям звинувачення в тому, що вони судять його зовсім не за постріли в пані де Реналь, а за те, що він, плебей-вискочень, наважився «видряпатися нагору», пробитися до вищого світу. Отже, художня література стала соціальною, а особливу увагу пи-сьменники-реалісти приділяли зображенню людини в суспільстві: середовище «ліпить характер людини», як скульптор своє творіння з глини чи гіпсу. Однак є тут і зворотний зв'язок, оскільки й людина, у свою чергу, творить це суспільство, вона здатна брати свідому участь у його змінах. Письменники-реалісти (як і романтики) прагнули відтворити внутрішній світ персонажа. Адже без дослідження прихованих «пружин», які примушують людину діяти саме так, а не інакше, її вчинки неможливо ані вмотивувати, ані пояснити, а реалісти якраз і прагнули до цього. З одного боку, у людську душу начебто й не заглянеш, а з іншого — без знання її найпотаємніших глибин і куточків неможливо вмотивувати вчинки, характер і долю персонажа. 

Психологізм літературного твору — це зображення письменником внутрішнього світу героїв: повне, проникливе та скрупульозне змалювання їхніх почуттів, емоцій, думок і переживань, акцентування уваги на тонкому аналізі психології людини. Психологізм різною мірою притаманний творам різних епох, але в добу реалізму він мав свої особливості. Так, Стендаль, зображуючи конфлікт непокірного героя із суспільним ладом, сміливо заглиблюється в «життя пристрастей» свого персонажа. Саме Стендаль зробив психологічний аналіз своєрідною «нормою» літературної творчості письменників-реалістів. Натомість Бальзак умотивовує психологію своїх героїв переважно впливом суспільних законів і моралі. Ближче до доби раннього модернізму психологізм літературних творів дещо змінюється: психологія героя вмотивовується переважно не соціальними обставинами, а ірраціонально-фізіологічними чинниками (романи братів Гонкур, Е. Золя). Саме в цьому прагненні літератури реалізму до «життєподіб-ності» знаходяться витоки її знаменитого психологізму, який суттєво відрізняється від романтичного. Дар проникнення письменників-реалістів у психіку персонажів іноді межує з ясновидінням. Тут були використані відкриття та знахідки романтизму щодо відтворення найтонших порухів душі героя, зокрема — її суперечностей, які так приваблювали романтиків з їхньою снагою до «поетики контрастів». Однак реалісти зробили в цьому напрямі новий суттєвий крок, хоча їм іноді й закидали, що їхній психологізм був надто «розумовим», раціоналістичним («раціоцентричним»).  А Діккенс розробляв узагалі, сказати б, «антихудожню» тематику — описував животіння злиденних мешканців англійських робітних домів. Ця риса притаманна не лише літературі, а й іншим видам реалістичного мистецтва. 

На противагу улюбленому романтиками «незвичайному характеру в незвичайних обставинах» реалісти не боялися зображувати «людей пересічних, звичайних, яких ми щоденно зустрічаємо в житті, з їхніми буденними пригодами». Часто це представники найнижчих суспільних станів і навіть персонажі, потворні у своїй ницості: самозакоханості, тупості, байдужості, нещирості, жадібності тощо. Це, наприклад, підлий, жорстокий і злостивий, нещадний до слабших і водночас запопадливий перед сильнішими за нього бідл Бамбл (Ч. Діккенс, «Пригоди Олівера Твіста») або п'яничка Семен Мармеладов, який обкрадає свою сім'ю задля того, аби напитися в шинку (Ф. Достоєвський, «Злочин і кара»). У пошуках засобів відтворення психології персонажів міняється підхід до їхньої портретної та мовної характеристики. Зобразити зовнішність персонажа незрівнянно легше, аніж відтворити його внутрішнє життя. Адже в реальному житті зовнішність людини часто виявляється оманливою, вона не завжди допомагає збагнути її внутрішній світ. Недарма французький письменник-реаліст Стендаль зізнавався: «Незмірно легше мальовничо зобразити одяг якогось персонажа, аніж розповісти про те, що він відчуває, і примусити його розмовляти». Автору треба саме «примусити» героя розмовляти, оскільки в реалістичному творі кожна конкретна особа може говорити лише так, і аж ніяк не інакше. Скажімо, Ф. Достоєвський індивідуалізує мовлення героїв роману «Злочин і кара» дуже чітко. За їхніми висловами одразу видно, хто перед нами — освічений колишній студент Раскольников, тупуватий самозакоханий служака Ілля Петрович чи неграмотний робітник Миколка. Зображення персонажів реалістичних творів вимагає від письменника досконалого знання життя й людей, оскільки конкретний тип людей найчастіше поводиться саме так, а не інакше. Іноді персонажі навіть «не слухаються» самого автора! Процес розвитку західноєвропейської літератури, починаючи з 30-х років XIX століття, був особливо інтенсивним і динамічним. В цей час формулюються естетичні принципи реалізму, який досяг періоду класичної зрілості. В літературі США даний етап становлення реалізму випадає на 70-і роки, його основоположником і найяскравішим представником по праву вважаєтьсяМ.Твен. Однак засновником нового напряму був Ф.Стендаль. Він створив живі, складні психологічні характери, детерміновані соціальним середовищем (Жюльєн Сорель), відбив навколишню дійсність і її конфлікти в цьому .характері. Тобто, розповідаючи про людину свого часу, Стендаль ставить за мету показати європейське життя в усій його складності. Для О.Бальзака індивід відіграє другорядну роль, для. письменника головне "прийти до синтезу шляхом аналізу, описати й об'єднати основні елементи життя, висувати важливі і намічати їх вирішення, словом відтворювати риси грандіозного обличчя свого століття, відображуючи характерних його представників". Тому світ виглядає у Бальзака більш повним і матеріально насиченим.Для Ч.Діккенса, особливо в його романах 50-60-х років, складається об'ємний образ дійсності через показ глибокого аналізу суспільно-політичного і економічного життя Англії. Герой його романів (а це переважно молоді люди) ведуть боротьбу за свої права, вони романтичні і сентиментальні. Так по-різному письменники-реалісти у межах одного методу шукали свої шляхи, щоб зробити "крок уперед за простішого і правдивішого жанру".

Великі реалісти ХІХ ст. ( Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей ) реалістами себе не називали. Існує проблема, пов’язана із часом появи реалізму. Коли він з’явився? І чи можна вважати первісне мистецтво реалістичним, адже зображення диких тварин, які археологи знаходять у печерах, безумовно можна визнати тілесними, наслідуючими природу. Існує також проблема, пов’язана із визначенням античного мистецтва. Чи можна його вважати реалістичним? Адже воно зображувало людину і природу, не нехтуючи реальними пропорціями, було зосередженим саме на тілесному зображенні людини. Або часом появи реалізму вважати епоху Ренесансу, коли перед художниками постав вибір: яким шляхом йти – шляхом середньовічної алегорії або шляхом “природного”, “тілесного” зображення світу? Адже говорити про певний напрямок в мистецтві можна  тільки тоді, коли він усвідомлює себе як напрямок, тобто має альтернативу. Альтернатива з’явилася за часи Ренесансу, попередні прояви мистецтва її не знали. Тому більшість дослідників вважає часом появи реалізму все ж таки ренесансну епоху. Незалежно від часу появи, реалізм ХІХ ст. є етапом загальносвітового розвитку реалізму. Реаліст Стендаль вважав себе романтиком і взагалі не усвідомлював власне мистецтво як дещо відокремлене від романтизму. Бальзак усвідомлював своєрідність стендалівської і своєї творчості і в “Етюді про Бейля” охарактеризував її як “еклектичну”. Він розділяв розвиток французької літератури на “літературу ідей” (класицизм, просвітницький реалізм ), “літературу образів” ( романтизм ) і “літературу еклектики” ( від гр. “той, хто обирає” ). Бальзак стверджував, що він запозичує в попередників те, що йому подобається: від Мольєра в його творчість прийшов “маніакальний характер”, від Вальтера Скотта – принцип зображення життя пересічних людей на фоні могутнього розвитку історії. Діккенс, особливо на ранньому етапі своєї творчості, настільки міцно був пов’язаним із романтичними прийомами зображення, що, наприклад, Теккерей не визнавав творчість Діккенса реалістичною. Хоча письменники класичного етапу розвитку реалізму і не визнавали себе реалістами, це не означає, що реалізм не розвивався. У 10-20 рр. реалізм почав визрівати у надрах романтизму, а у 30-40 рр. він вже існував як певний напрямок. Батьком класичного реалізму вважають “фізіологічний нарис”. Цей публіцистичний жанр був широко розповсюджений у різних країнах наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. В Англії Стіл та Аддісон видавали журнал “Балакун”, який розходився у різних країнах. Наприклад, на початку ХІХ ст. його отримували майже всі відомі російські письменники і поети. “Балакун” був популярним в середовищі освічених людей у Франції, Німеччині, доходив він і до скандінавських країн. Стіл і Аддісон брали яку-небудь подію, яка відбулася у реальному житті (частіше за все це був якийсь кримінальний злочин) і інтерпретували її у моральному дусі. У французькій пресі були дуже популярними схожі нариси Бретона. Саме у Франції “фізіологічний нарис” і отримав своє наймення.  Іншим джерелом  розвитку класичного реалізму став соціальний роман, який визрів у надрах романтичного мистецтва ( див. тв. Гюґо, Жорж Санд ) і увібрав у себе багато досягнень В.Скотта. Таким чином схему виникнення класичного реалізму умовно можна визначити наступним чином: романтичний історизм Скотта синтезувався із досягненнями “фізіологічного нарису” і поєднався в єдиний принцип зображення, який показав долю людини на фоні історії, розкрив таємні зв’язки між внутрішнім духовним світом окремої людини і навколишнім середовищем.  І тут може виникнути закономірне запитання: адже просвітницький реалізм теж  звертався до проблеми “особистість - середовище”, і вона була однією з визначних у просвітницькій літературі. Відповідь може бути наступною: ренесансний і просвітницький реалізм по-різному вирішували означену проблему. Просвітники перебільшували роль середовища у процесі формування особистості, їх, взагалі, цікавила не стільки особистість, скільки середовище, аристократичне або буржуазне. Реалісти ХІХ ст. об’єктом зображення вважали людину та її внутрішній світ, який досить глибоко досліджували. Умовно класичний реалізм можна визначити, як спадкоємця реалізму просвітницького, але спадкоємця, збагаченого досягненнями художньо-психологічними, які почали визрівати ще в надрах реалізму ренесансного і набули особливо глибокого розвитку в літературі романтизму. Але, якщо романтиків цікавили переважно аномальні психічні явища, то реалісти розкрили психологію, звичайної, типової людини. Класичний реалізм має унікальну якість: він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду. Рояліст Бальзак не є таким в своїх романах, захисник патріархальних цінностей Л. Толстой не міг пояснити власної моральної позиції при створенні роману “Анна Карєніна”. І це тому, що романи Бальзака, Толстого, Достоєвського говорять не тільки від імені Бальзака, Толстого, Достоєвського, вони говорять від імені Природи, Космосу, Вселеної. Образи великих реалістів розвиваються автономно, часто не підкоряючись свої творцям. Залишаючи конкретні твори, вони набувають сили вічних супутників людства.

Світ романів Бальзака, Діккенса, Толстого є сповненим речами, які представляють своїх володарів, відображають їхню суть. Першорядне значення реалісти надавали також архітектурі і інтер’єру житла.  Гоголівські Собакевич і Манілов, бальзаківський Гобсек, Домбі Діккенса стають одним цілим із своїми речами. Правда, у класичному реалізмі так було не завжди:  у Стендаля деталі побуту позначені досить скупо. Його твори є зосередженими на внутрішньому світі героя, на його особистості, через яку відбивається епоха. Лермонтов намагався “через історію душі відобразити історію цілого народу”. Теж саме можна сказати про Стендаля. Існує розповсюджене визначення реалізму як зображення “типових особистостей в типових обставинах” (Енгельс), і ця думка здається правильною, хоча у деякому ступені спрощеною. Але важливим е ще такий момент: письменник схоплює типові риси свого часу через типових представників суспільства і показує нам цих типових представників. Але його власне ставлення до них далеко не завжди можна визначити певно. Яскравий приклад – “Мадам Боварі” Флобера, який вважав, що письменник повинен “у кожному атомі, у кожному образі відчувати нескінчену і приховану безпристрасність”.  Авторське невтручання має прямий зв’язок із “саморухом”, “саморозвитком”, з “автономним існуванням” образів, воно створює граничну “життєвість” створених картин. Тут можна згадати Стендаля, який по-своєму осмислив шекспірівську вимогу “mirror up to nature” ( “тримати дзеркало перед природою” ).Стендаль вважав, що дзеркало перед природою тримати треба, але яким чином? Адже той, хто тримає, може повернути його тим ракурсом, який йому подобається, і об’єктивність таким чином буде скасовано. Стендаль порівнював письменника із мандрівником, який йде дорогою життя, а за спиною несе дзеркало. Мандрівник не бачить відображення і не може їм керувати, так досягається правда в мистецтві. Спрямованість письменників-реалістів на зображення правди життя не означає відмови від фантастики, гіперболізації, мономанії характерів. “Я знаходжуся у кращому положенні, ніж історики, - я вільніший за них”, - стверджував Бальзак. Художник завжди є вільнішим за вчених, тому що він може відзначати реальні тенденції, які існують у суспільстві через фантастичні образи, або через загострення окремих рис. Мистецтво завжди перетворює життя, робить його сценічним, панорамним і т. д. Але творчість реаліста завжди зберігає якість, яка відрізняє її від творчості романтика -  реаліст завжди  об’єктивує творчий процес, на відміну від романтика, який показує власне, суб’єктивне бачення світу. Тому ведучою формою творчості романтиків стала поезія, ведучою формою реалістів – роман як “епос нового часу”.  Довгий час реалізм ХІХ ст. визначали як “критичний”. З одного боку через тяжіння корифеїв реалізму до аналізі суспільства ( слово “критичний” в перекладі з грецького означає “розібраний на частини”, за значенням воно є близьким до слова “аналіз” ), а з іншого боку через засуджуюче забарвлення творчості великих реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккенс, Теккерей  малювали світ, в якому нехтували честю, совістю, людською гідністю, в якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв’язки, мало що означали, де всім заправляли гроші, пристрасть до наживи, до володіння майном, до влади над собі подібними, де “продаж тіла” і “продаж інтелекту” набули значення своєрідного культу, де ілюзії втрачались, і життя жорстоко ламало наївних мрійників, поки вони не гинули або не перетворювались на егоїстів, на подобу Растіньяка.  Але творчість Бальзака, Стендаля, Меріме, Діккенса, Теккерея критичним началом не вичерпується. Наприклад, Бальзак вважав свої романи світом, “кращим” за світ реальний. Стендаль закохувався у створені ним “італійські характери”, а Діккенс поряд із жахом робітних домів зображав чарівну патріархальну Англію, затишну і сповнену диваків. Тому для визначення реалізму ХІХ ст. в останній час більш використовують термін “класичний” ( від лат. “взірцевий”, “першокласний” ). Реалізм ХІХ ст. надав твори мистецтва такої художньої сили, з якою можна порівняти лише мистецтво титанів Ренесансу. Він увібрав у себе творчі досягнення попередніх етапів розвитку реалізму, збагатився досягненнями мистецтва романтизму і модифікував їх по-своєму, він надав величезну кількість прийомів зображення світу і, фактично, виступив синтезом, який узагальнив попередні етапи розвитку мистецтва. Підбиваючи підсумки, можна сказати наступне: кожний художник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об’єднує низка загальних рис, а саме:

• історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії);

• соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами;

• “саморозвиток” характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів;

• показ світу як непростої, але єдності, як суперечливої цілісності.