Екзаменаційні питання з української літератури

1. Дайте характеристику історико-культурному розвитку української літератури другої половини XIX ст. Та з’ясуйте її роль у житті поневоленої нації.

Як і в попередні десятиліття, українська література залишалася літературою бездержавної нації. Традиційно українські землі були роз’єднані. Територія нинішньої України була розділена на шматки: Наддніпрянщина входила до складу Російської імперії, Галичина й Закарпаття – до Австро-Угорської імперії, Буковина – до Румунії. Ніякого автономного статусу українські землі в складі названих держав не мали. Українці, хоч їх у Російській імперії і налічувалося понад 25 млн., були позбавлені елементарних національних прав. «Чорний антракт», який розпочався для української літератури після розгрому кирило-мефодіївського товариства, тривав цілих десять років. Перервала його смерть імператора Миколи І, який раптово відійшов у кращий світ у ніч на 18 лютого 1855 р. Власне, перервала системна криза, що охопила Російську імперію. Кріпосницька Росія ганебно програла Кримську війну. Необхідність реформ стала очевидною.

Російський престол на 26 років зайняв новий цар, Олександр II, якого сучасники назвуть «освободителем», оскільки в 1860-х pp. йому вдалося здійснити «революцію згори» (земельна та судова реформи). Певна лібералізація швидко привела до пожвавлення національно-культурного життя «окраїн». У Царстві Польському воскресли старі національно-політичні мріяння, які в 1863 р. завершилися великим повстанням. Ожило й українство. Красномовними є цифри, що показують кількість українських цензурованих видань у Росії:

1847 – 0, 1848 – 3, 1850 – 1, 1851 – 2, 1852 – 1, 1854 – 3, 1855 – 4, 1856 – 5. А далі починається досить стрімке зростання, яке триває кілька років: 1857 – 12, 1860 – 24, 1861 – 33, 1862 – 41.

Серед найбільш важливих видань тієї пори – «Записки о Южной Руси» (1856-57) і «Чорна рада» (1856) П. Куліша, а також «Народні оповідання» (1857) Марка Вовчка. 1860 року з'являються два випуски альманаху «Хата». До кожного з цих видань доклав руки Пантелеймон Куліш.

Прикра уповільненість розвитку української літератури, викликана ненормальними обставинами національного буття, особливо помітна на тлі літератур, які в своїй історії не знали «антрактів». У той час, коли Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров відбували визначені їм монаршою волею терміни заслання, у французькій літературі з'явилися «Античні поеми» (1852) Леконт де

Ліля і «Квіти зла» (1857) Ш.Бодлера, «Мадам Боварі» (1857) Г. Флобера, нові романи Віктора Гюго; в американській – «Хатина дядька Тома» (1852) Г. Бічер-Стоу, «Пісня про Гайавату» Г. Лонгфелло й «Листя трави» В. Вітмена (обидва – 1855); у російській – «Дитинство, отроцтво, юність» (1851–1856) Л. Толстого, «Обломов» (1859) І. Гончарова й «Дворянське гніздо» (1859) І. Тургенєва; у швейцарській – «Зелений Генріх» (1854) Г. Келлера...

І все ж, «відлига» на зламі 1850–1860-х рр. не пройшла безслідно. Іван Нечуй-Левицький, який у першій половині 1860-х навчався в Київській духовній академії, згодом писав: «Тоді був гарячий час в руській літературі. Вийшов «Базаров» Тургенєва і критика на нього Писарєва. «Основа» розворушила українські питання. Студенти були дуже цим усім заінтересо-вані, і змаганням не було кінця.... У мене з'явилась думка писати оповідання українським язиком для «Основи». Але вона швидко потім перестала видаватись».

Художня література — вид мистецтва, що є одним із наймогутніших засобів пізнання людини, інструментом впливу надійність. Саме література розвививала свідомість людини, її почуття, волю, психіку, формує людський характер — отже, створює особистість.

Література ґрунтується на гуманістичних принципах, стверджує вічні загальнолюдські цінності; цим вона і є близькою і вкрай необхідною людям. Письменники у різних за жанрами творах показують різні верстви населення, розкривають талант простої людини, оспівують людей праці, прищеплюють інтерес до власної історії, любов до рідної землі, батьків, до близьких, до ближнього, до братніх народів... Література підтримує людей у тяжкі миті життя, надихає на подвиги заради інших, додає сили у доланні життєвих негараздів, вказує шлях до розв'язання важливих проблем. Цим вона і цінна для кожної нації.