16. Особливості господарського розвитку суспільств Європейської цивілізації у V-х ст.

У ранньому Середньовіччі (5-10ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства.

Ранній феодалізм характеризується утворенням великого феодального землеволодіння, поступовим закріпаченням вільного общинного селянства і створенням основної ланки організації виробництва феодальної епохи—помістя (французька сеньйорія, англійський манор, німецька марка)—з переважанням натуральних оброків і відробіткової ренти.

Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В Англії до норманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали привласнили громадські землі, а їх власників перетворили на залежних селян. Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало доменіальне господарство з відробітками.

Отже, в 5-10 ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне значення мали відчуження алоду, перемога великого землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками селянами відносин підпорядкування, а в середині пануючої верстви – покровительства і служби. Прискорили ці перетворення війни, зовнішня експансія, законодавча та податкова політика держав, санкція нею імунітетної системи та придушення опору селян.

17. Дайте загальну характеристику господарського розвитку держави франків у V – ХІ ст.: загальна характеристика.Формування великої земельної власності та її форми в Західній Європі (аллод, бенефіцій, феод). „Салічна правда”. Феодальні форми господарства та їх висвітлення у „Капітулярії про вілли”.

Його характеризує значний прогрес у гос­подарському житті Європи, що виявляється у розширенні землеробства «ушир», починають залучати землі, які досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Загальна тен­денція до зростання чисельності населення залишилася визначаль­ною і стимулювала зростання потреби у продуктах харчування та ремесла. На зміну приходить трипільна система: передбачала поділ ріллі на три ділянки, на од­ній сіяли озимі, на другій — ярові культури, а третю залишали «під паром». Спостерігається й зростання врожайності, модерні­зація структури сільськогосподарського виробництва, яка вияв­ляється також у порайонній його спеціалізації. Відробіткової рента поступово витісняється рентою грошовою, яка посилювала товарно-грошові відносини, що стимулю­вало розвиток великої ярмаркової торгівлі. Ці зміни господарського ладу приводили до рухомості населення, його внутрішніх міграцій, розшарування селян­ства. Відродження старих і поява нових європейських міст, зростання ролі міських поселень. Звільнення міщан від феодальних утисків і отримання ними низки прав та привілеїв. Місто економічно протиставляється селу тим, що в ньому не лише виробляється багато різноманітної продукції, а й тим, що ця продукція виробляється руками спеціалістів-професіоналів. У XIII—XV ст. відбувається розквіт міського життя, а еко­номіка середньовічного міста набуває регульованого характеру. Така урегульованість досягалася за рахунок об'єднання міщан, виходячи з їх спільних інтересів. Купці об'єднувалися у гільдії, ремісники – у цехи, де не існувало поділу праці, кожен майстер виготовляв виріб від початку до кін­ця. Церква володіла колосальним багатством та обій­мала виключне становище у сфері освіти та науки.

Будь-якій державі притаманна певна економічна система, го­ловною ознакою якої завжди є форма власності. В Європі, по­чинаючи з V—VI ст., невпинно відбувався процес формування суспільно-економічних структур, що отримали назву «фео­далізм». Це була так звана структура васалітету, тобто «сюзерен-васал»: король розподіляє землі між верхівкою, яка зобов'язана перед ним воєнною служ­бою; вони ж роздають свої землі на умовах сплати ренти або та­кож обов'язок несення військової служби особам, що стоять нижче на ієрархічних щаблях, і так далі, доки, нарешті, землі, огорнуті цілою мережею взаємних зобов'язань, не переходили до залежних категорій безпосередніх землеробів. Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволо­діння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за «Салічною правдою», одним з най­давніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише право­вої, а й економічної думки середньовіччя. Формування великої земельної власності у вигляді аллоду відбувається шляхом як руйнування общини (громади) і поглинання селянських наділів за рахунок так званих комендацій (від лат. соттепсіаііоп — передо­ручення), так і королівських пожалувань.Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефі­цій, адже надання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. Необхідно було знайти спосіб, щоб створити прошарок служивих людей, профе­сійних військових та чиновників, одночасно звільнивши скарб­ницю короля від грошових виплат та переклавши на умовних власників турботу про надходження податків і виконання селя­нами певних повинностей. Таким способом і стали бенефіції, тобто передача землі в умовну не спадкову власність, що перед­бачала несення певної служби, найчастіше військової. З часом (IX—X ст.) виникає спадкова форма умовного феодального зем­леволодіння — феод (або лєн), що також передбачала несен­ня служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Протя­гом цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сень­йора».

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволо­діння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за «Салічною правдою» одним з най­давніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише право­вої, а й економічної думки середньовіч. Формування великої земельної власності у вигляді аллоду відбувається шляхом як руйнування общини і поглинання селянських наділів за рахунок так званих комендацій так і королівських пожалувань. Великим землевласником у державі франків була католицька церква. католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, пе­редавали землю на умовах прекарію, тобто зобов'язання за кори­стування землею виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів: пожалуваний, повернений, з винагородою. Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефі­цій, адже надання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. З часом (IX—X ст.) виникає спадкова форма умовного феодального зем­леволодіння — феод, що також передбачала несен­ня служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Відповідно й селянин ставав утримувачем землі отри­мував від феодала земельний наділ де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські угід­дя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної ро­дини продукт. За це користування (утримання) він ніс певні по­винності. частина селян займалася ремеслом (кустарними чи домашніми промислами), виробляючи із сировини, що була продуктом господарства, найпростіші але необхідні предмети споживання — взуття, одяг, домашнє начиння тощо. Це вироб­ництво також обкладалося повинностями на користь феодала. Власне, повинності були результатом економічної поземельної залежності селян од земельних власників, користуючись якою, останні вилучали в селян надлишковий продукт їхніх госпо­дарств. Над­звичайно важливим документом цієї епохи, пам'яткою економіч-мої думки є «Капітулярій про вілли», датований кінцем VIII ст. Він являє собою указ або інструкцію для управителів тих маєтків, що перебували у віданні королівського двору та служили для за­доволення потреб королівського дому, і містить докладні вказів­ки щодо ведення господарства в маєтках. Зміст капітулярію свід­чить про натуральний характер господарства королівських маєтків, адже навіть для короля вони були основним джерелом доходу, і він був зацікавлений у взірцевому провадженні госпо­дарської діяльності. Крім того, за цим указом більшість прав, особливо пов'язаних із землею, належить власникам маєтків, а безпосередні виробники повинні були нести певні повинності ви­ключно у натуральній формі. Отже, господарство цього часу було замкнене, натуральне — як селянське, так і панське