19. Лексикографія. Словники.

Лексикографія, словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та

опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну й теоретичну лексикографію.

Словники - це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо)

Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм.

Існують такі види словників, як діалектні, зворотні, історичні (різновид тлумачного словника), ономастичні, орфоепічні, орфографічні та перекладні словники, а також етимологічний словник.

Практична частина цього розділу мовознавства являє собою процес укладання словників, який охоплює такі основні етапи, як збирання даних, укладання тексту і видання словника. Теоретична частина пов’язана з розробленням засад укладання словників різного типу для забезпечення доступу до інформації, яку вони містять. Теоретична частина є методологічним, науковим і методичним підґрунтям для практичної, а практична частина забезпечує апробування теоретичних засад укладання словників.

На сучасному етапі розвитку мовознавства лексикографія стала інтердисциплінарною галуззю, яка перебуває на межі кількох наук, насамперед різних розділів мовознавства, семіотики та інформатики.

Особливу категорію складають термінологічні словники( або ж фахові) - це словники, які включають терміни, що стосуються окремої галузі знань або навіть певної теми та їх пояснення (Словник термінів теорії груп).

20. Орфоепічні та акцептуальні норми. Милозвучність.

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови.

Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія.

Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від нихперед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються(з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом'якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом'якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.

Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: аверс, акцепт, арбітраж, акредитив, автоматизація; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансувати – авансують.

Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).

До особливостей наголошування слів української мови належать:

– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла);

– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних

(квартал, кілометр, аристократія);

– подвійне наголошування слів (завжди, помилка);

– наголошування складних слів (приватнорабовласницький,

работоргівля);

– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові

(феномен, догмат, генезис);

– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або

в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (кидати, новий,

випадок, віднести,);

– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (виходити і

виходити, забігати і забігати).

Евфоні́я — вияв фоніки, який означає гармонійну сув'язь позитивно-естетичних явищ художнього, передовсім поетичного, твору.

Милозвучність — уникання складного для вимови нагромадження звуків.

Евфонія мовлення найчастіше створюється такими виражальними мовними засобами, мовними одиницями:

— певними словами й сполученнями слів, стиліс­тично вдалою для деяких мовленнєвих ситуацій струк­турою речень, котрими гармонійно відтворюється пози­тивний мовно-почуттєвий стан людини;

— стилістично вдалим використанням певних фоне- тико-звукових ресурсів мови, якими може створюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.

Треба розрізняти евфонію (милозвучність) мови і ев­фонію (милозвучність) мовлення. Евфонія мови — це тільки своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різно­типних одиниць. Евфонія мовлення — це кон­кретне милозвучне використання наявних у мові засо­бів, її одиниць — від фонетичних до синтаксичних.

Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, ана­фора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика.

Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) в складі слова або афікса — пре­фікса, суфікса чи закінчення: в — у — ув — уві — ві,

від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся—————- сь,

-ти——- ть, хоч — хоча, ще — іще та ін.

Евфонії (милозвучності) також сприяють:

— спрощення в групах приголосних: тиждень —> тижня, вісті -> вісник, радість —>радісний, волость -> волосний;

— вставлення голосного між приголосними (вікно -> вікон, весни —> весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка: герб[й]іка), пор. рос. паук, героика);

— додавання голосного на початку окремих слів: ір­жа, імла, вухо, вулиця;

— зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;

— вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь (церковно­слов’янське й давньоукраїнське) і вогонь (сучасне);

— явище дисиміляції (розподібнення) хто із к-ьто: з двох проривних кт сформувалося звукосполучення з фрикативного і проривного, що полегшило вимову цьо­го слова.