Сутн сть_ _зм ст_поняття_пол тика_-_мо _шпори

Національні інтереси і національна безпека України.

Національна безпека і національні інтереси — дві взаємопов'язані суспільно-державні проблеми. Вони мають важливе значення для будь-якої людської спільноти з огляду на необхідність ліквідації й попередження загроз, здатних позбавити людей матеріальних і духовних цінностей, та пошуку оптимальних способів прогресивного розвитку. Тому одним із важливих завдань нашої політичної науки є з'ясування особливостей безпеки України в постконфронтаційний, перехідний період соціально-політичного розвитку на континенті, сутності національних інтересів України в нових геополітичних умовах, трансформації головних засад її соціально-економічного розвитку.

Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян.

Найвагомішу роль у гарантуванні національної безпеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділено національній безпеці та її складовим — економічній, інформаційній, екологічній безпеці держави. Згідно з Конституцією, засновано новий державний орган — Раду національної безпеки та оборони України (РНБУ), яка заступила створену в 1992 р. Раду національної безпеки при Президентові України. У її компетенції — розвиток та уточнення концепції національної безпеки України, координація, аналіз діяльності силових структур, інших центральних відомств, співпраця з Міністерством закордонних справ у формуванні й реалізації зовнішньої політики. РНБУ покликана здійснювати моніторинг внутрішніх загроз національній безпеці, ініціювати відповідні корективи в реалізацію внутрішньої політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

Національній безпеці України відповідають партнерські, дружні відносини з Росією та реалізація стратегічної мети США щодо залучення держав молодої демократії, в тому числі й України, до загальноєвропейської інтеграції. Зміцненню її національної безпеки служитимуть гнучка зовнішня політика, використання зручного і геополітичного становища, запобігання впливові та можливій залежності від однієї держави чи групи держав.

Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Національні інтереси не тотожні інтересам націй, оскільки перші інтегрують інтереси всіх людей незалежно від національної належності, а другі — лише інтереси окремої нації. В Україні проживає майже 100 націй, у кожної є специфічні інтереси. Але національні інтереси для всіх є інтегруючим, єднальним чинником їх існування в державі, поліпшення умов соціального й політичного буття. Іншими словами, національний інтерес є домінантою загальносуспільних устремлінь.

Для України національними інтересами є раціональні державотворення і трансформація суспільних відносин. У такій ситуації на передньому плані державні інтереси, які не завжди збігаються з інтересами загальнонаціональними та з інтересами особи. Найважливіше завдання держави в системі національних інтересів — це подолання кризи, розвиток і підтримка соціально-культурного й духовного відродження як засади національної державності українського народу щодо забезпечення ефективного функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, соціальної злагоди, сприятливих міжнародних умов і колективної безпеки. Ці завдання, випливаючи з політичної та економічної доцільності, є і національними інтересами України. Актуальним є і забезпечення інтересів кожного члена суспільства, прав людини. За нинішніх умов влада ризикує втратити довіру народу, якщо не віднайде оптимальних способів, форм і методів поєднання державних і особистих інтересів, узгодження їх з національними інтересами нашої країни.

Етнополітика. Етноси, нації.

Етнополітика — це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополітики є держава. Але і етносоціальні спільності з точки зору етнополітики також є об'єктом останньої. У ширшому розумінні об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:

— політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

— розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

— соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;

— стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Етнічний інтерес — це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування й пошуку засобів та умов їх задоволення. Цей інтерес пов'язують з пошуком і усвідомленням найбільшої вигоди для себе у співпраці з державою, іншими етнічними спільностями, націями, класами тощо.

Національний інтерес — це уявлення нації, національної держави про найоптимальніші умови свого самозабезпечення та розвитку. Політичними умовами забезпечення цього інтересу є суверенітет, територіальна цілісність, політична стабільність і т. ін.

Зміст етнополітики — застосування системи державних засобів для створення оптимальної, з точки зору національних інтересів, системи етнонаціональних відносин. У цьому й полягає її основна мета.

Принципи етнополітики:

1) науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;

2) рівноправність усіх національностей, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації;

3) непорушність державних кордонів, оскільки територіальні претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

4) органічна єдність усіх сфер суспільного життя;

5) цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компонентів та факторів;

6) здійснення спеціальних програм щодо розвитку соціальних меншин;

7) формування етики міжнаціональних відносин на основі взаємної довіри.

Народ – біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв’язками.

Нація – Політично, державно організований народ.

Етнос – стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Соціал-демократична ідеологія.

Одним із засновників німецької соціал-демократії був Ф. Лассаль (1825—1864), який свої соціально-політичні погляди видавав під назвою «національного соціалізму» й при цьому називав себе учнем К. Маркса та Ф. Енгельса. Визначаючи безправне й пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих у Німеччині порядків і намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення (за допомогою держави) власними силами робітників виробничих асоціацій. При цьому він виходив з теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює свою працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу — низька заробітна плата, експлуатація тощо внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація тих негативних явищ пов'язувалася з упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Так, Ф. Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується через «залізний закон заробітної плати». Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися в суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно до прав кожного працівника на отримання повного продукту своєї праці.

Майбутню державу він бачив демократичною, відроджуваною через загальне й пряме виборче право. Така держава зможе досягти найвищої свободи завдяки введенню «індивідуальної власності, заснованої на праці». Цей процес він вважав соціальною еволюцією, яка здійснюється мирним шляхом протягом тривалого історичного часу.

Е. Бернштейн (1850—1932), вважаючи себе марксистом, доводив, що з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься не концентрація, а децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. За цих умов економічна боротьба пролетаріату, яку веде профспілковий рух у легальних формах, може запобігти зубожінню пролетаріату, послабити суперечності між працею та капіталом.

Поступово капіталістична власність переростатиме в соціалістичну шляхом розвитку кооперації, споживчих спілок, що дасть змогу пролетаріатові «без звернення до насильства... оволодіти вельми значною частиною суспільного багатства». Головною гарантією цього буде демократія. Він стверджував, що за соціалізму як зеніту розвитку й завершення лібералізму буде досягнуто такого рівня, коли ідеали свободи поціновуватимуться як найбільші суспільні вартості.

Діяльність К. Каутського (1854—1938) також пов'язана з розвитком соціал-демократичних принципів суспільного розвитку. Він доводив, що його концепція базується на марксистських засадах. Але марксизм і вчення Ф. Лассаля та Е. Бернштейна піддавав гострій критиці.

Серед політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави Він намагався обґрунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку, повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія. У 1918 р. в праці «Диктатура пролетаріату» він висунув тезу, що К. Маркс розумів під «революційною диктатурою пролетаріату» не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917 р. характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство.

В останні роки свого життя, відмовившись від неоднозначного трактування диктатури пролетаріату, він закликав соціал-демократів дотримуватись демократичних принципів, відстоювати завоювання загального, прямого, рівного й таємного виборчого права.

Державна символіка.

Тризуб

Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба. У Х-ХІІІ ст.ст. зображення тризуба було поширене на великій території від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності та активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб.

Новий стан у розвитку української державної символіки тісно пов'язують з появою козацтва і його військово-політичної організації - Запорізької Січі. Як свідчать джерела, вперше герб (печатка) українських козаків з'явився у "1576 році, коли польський король Стефан Баторій дарував гетьману разом з іншими атрибутами влади печатку з зображенням постаті козака у високій шапці й пороховим рогом при боці та рушницею на плечі.

Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою у січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів - тризуб як герб Української Народної Республіки, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях. В лютому 1918 р. голова Центральної Ради М.Грушевський (великий вчений-історик) виступив із пропозицією визнати як державний герб УНР зображення тризуба.

Здобуття Україною державної незалежності поставило питання про зміну державної символіки, звільнення її від вузько класових, партійних підходів, про повне врахування національних традицій.

За рішенням Президії Верховної Ради затвердили малий герб України у вигляді золотого тризуба на синьому полі. Тризубі як знак Київської Держави Володимира Великого, насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу.

Ескізний проект герба, а також схему графічного зображення тризуба, щита, геральдичне графічне зображення герба виконали архітектор А.Гречило (М.Львів), художники О.Кохан (М.Київ) та І.Турецький (М.Львів).

Прапор

Українське синьо-жовте сполучення - одне з найдавніших. Походить воно від герба Галицько-волинського князівства: золотого лева в синьому полі, який з'явився в другій половині XIII ст. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спирається на скелю.

Є й інший погляд на походження нашого прапора. Краю-країні, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині і жовті фарби. Золотаві хлібні лани і миріє ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок - усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Око українця завжди милували і жовті квіти горицвіту, дивини, буркуну, соняшника, і голубі пелюстка цикорію, барвінку, волошки. Навесні, коли відроджується життя, першими з'являються проліски і пшінка - сині і жовті квіти. Жовте - вогонь і синє - холод - два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається.

Гімн

У другій половині XIX ст., точніше у 1862 р., у Києві з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном. Вперше пісня зазвучала у селі Млині (сьогодні це територія Польщі), де жив автор музики М.Вербицький (молодий священик). Карпатська Україна у 1939 р. закріпила законодавче як державний гімн цю пісню. 1 грудня 1991 р. музична редакція національного гімну "Ще не вмерла Україна" затверджена Державним гімном нашої держави.

В сучасній Конституції України від 28 червня 1996 р. стверджується: "Державний гімн України - національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України".

Таким чином, формування української державної символіки має глибокі історичні корені. Герб-тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн на музику М.Вербицького - будуть далі кликати до відродження національної самосвідомості, до творення нового життя, бо відродження це виведення невмирущих цінностей од витоків народу на рівень культури світової цивілізації.

Громадські об'єднання і рухи, їх діяльність.

Громадсько-політичні об'єднання — це порівняно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їх ролі в системі суспільних відносин. Громадсько-політичні об'єднання виникають переважно як організації груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети на підставі спільних політичних інтересів.

Громадсько-політичні рухи— звичайно структурно не оформлені масові об'єднання громадян різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких тимчасова і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після вирішення поставлених завдань такі рухи або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії.

Класифікація за Гідденсом,

1. Трансформативні рухи — спрямовані на радикальні зміни в суспільствах, частиною яких вони є.

2. Реформативні рухи— пов'язані з певними перетвореннями в суспільстві й спрямовані на зміну лише деяких сторін існуючого порядку.

3. Рухи-порятунки — ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які розцінюються як гріховні (наприклад, релігійні).

4. Альтернативні рухи — спрямовані на усунення якихось специфічних негативних рис людей.

Згідно з Блумером, громадсько-політичні рухи бувають:

1. Загальними — робітничий, жіночий, молодіжний, рух за мир тощо. Ці рухи мають за мету зміну людських цінностей та здійснення культурних перетворень.

2. Специфічними — реформаторські та революційні. Характеризуються чітко визначеною метою та детальною організаційною структурою; формують «деякий корпус традицій і переважаючий набір цінностей, певну філософію».

3. Експресивними— релігійні рухи. Не прагнуть змінити існуючий соціальний порядок, зосереджуються на організації суб'єктивного життя людей.

Критерії відмінності рухів і партій:

1. Ідеологічний: якщо партію можна визначити як певну ідеологічну спільність, прив'язану до відповідної політичної ідеології, то для громадсько-політичних рухів подібна ідентифікація не обов'язкова або ж не чітко виявлена.

2. Мета або спрямованість: якщо програми політичних партій є багатоцільовим відображенням соціально-політичних доктрин, то рухи зорієнтовані на досягнення окремої, чітко окресленої конкретної мети, що за певних умов може трансформуватися у загальнолюдську.

3. Ставлення до влади: громадсько-політичні рухи не ставлять мети завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. На відміну від останніх, рухи ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, будучи, однак, частиною політичної системи суспільства.

4. Організація: на відміну від політичних партій, рухи звичайно не мають тривких довгочасних організаційних структур. Рухи можуть об'єднувати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей.

Функції громадсько-політичних рухів:

1. Структуруюча — на їхньому ґрунті виникають нові політичні партії, формування контреліти тощо.

2. Комунікативна— своєрідні індикатори незадоволення суспільних потреб; компонент груп тиску; інституціоналізовані канали залучення людей до політики;

3. Дестабілізуюча та стабілізуюча функції.

Характерні риси громадсько-політичних рухів:

1. Об'єднання широких кіл населення навколо певної мети.

2. Відображення інтересів широких верств населення.

3. Рухи не є носіями єдиної ідеології.

4. Здебільшого не мають чітко виражених форм членства

5. Розмитість мети та завдань.

Консервативний напрямок в українській політичній думці.

Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931).

В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично організовану націю.

Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

Найбільші ідейні зміни відбулися в українському консерватизмі поміркованого типу, який транформувався в сучасний неоконсерватизм. При значній акцентуації політичної та культурної сфер суспільно-політичного життя, найбільшу увагу неоконсерватори приділяють економічним проблемам. Ідеї вільної конкуренції, ринкових відносин, всебічної приватизації, спрощення податкової системи тощо знайшли своє втілення в програмах багатьох неоконсервативних організацій сучасної України. Партії християнсько-демократичної гілки неоконсервативного напряму характеризуються більшою політичною заангажованістю, ніж аналогічні організації першої половини ХХ ст. Поряд з пропагуванням ідей утвердження християнських цінностей в українському суспільстві, захисту релігії та церкви, збереження моралі, авторитету сім’ї тощо, значна їх частина активно виступає за консолідацію української нації, відродження національної культури, мови, освіти, реалізацію національних інтересів і т. ін. Однак багато сучасних християнсько-демократичних партій тяжіють до лібералізму і неолібералізму. На виклик часу, в межах неоконсервативного напряму з’являються також нові організації, які розглядають екологічні проблеми і намагаються знайти оптимальні шляхи їх вирішення.

Політичні ідеї епохи відродження.

Під Відродженням, яке припадає на XIV — XVI ст., мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували.

Знаменитий італійський мислитель і політик Ніколо Макіавеллі (1469—1527) вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхороб-рішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади.

Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу.

Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму.

Методи та функції політології.

Політологія як наука про політику — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.

Основними структурними елементами політичної системи є політичні інститути і політичні відносини. Політичні відносини — це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, використання та утримання влади. Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві.

Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Методи політології:

1. Історичний. Аналізує зміни політичних форм, відносин, інститутів в контексті взаємозв’язку минулого, сьогодення і майбутнього.

2. Інституціональний. Аналізує офіційні структури і формальні правила прийняття політ. рішень.

3. Соціологічний. Аналізує політику як сферу цілеспрямований взаємодій різних соціальних груп.

4. Біхевіористський. Аналізує систематичні спостереження поведінки індивіда.

5. Психологічний. Аналізує індивідуальні якості, риси характеру, що впливають на політичну поведінку.

У суспільствознавстві під функцією розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Функції політології:

1.Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

2. Методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів.

3. Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем.

4.Виховна функція, полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації.

5. Прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень