7. Філософія Античності. Мілетська школа, натурфілософія Геракліта, атомізм Демокріта.

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, грецькій колонії в Малій Азії (перша половина VI ст. до н.е. ), школа давньогрецької філософії, представлена Фалесом, Анаксімандром й Анаксіменом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе сущє, а з чого це сушє вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу (мілетська школа), в яких Космос вважався живим, мав розум і душу і розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксімена — повітря, у Анаксімандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

Вчення Геракліта стало одним із великих досягнень давньонр. Культури. Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою «Про природу» складається з 3 глав: про всесвіт, про державу і про богослів’я. Вказуючи на матеріальну основу буття ,Геракліт говорить,про нескінченність матерії,яка не твориться і не знищується.Єдиним матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, бо «на вогонь обмінюється все і вогонь на все, як золото на товари і товари на золото».

Демокріт вчив, що весь світ і всі предмети складаються з найдрібніших частинок – атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділитися. Він вважав, що рухаючись в усі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху атоми утворюють найрізноманітніші сполуки, які презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа – це теж сполука особливих атомів, які найбільш рухомі і подібні атомам вогню. Що спричинює рух атомів – Демокріт не дав визначення на це запитання. Атом НЕ є неподільною частинкою.

8. Філософія античності. Суб'єктивна діалектика Сократа. Онтологічні та гносеологічні проблеми філософії Платона. Філософська система Аристотеля.

Діалектика, у розумінні Сократа, є метод дослідження понять, спосіб установлення точних визначень. Визначення якого-небудь поняття для нього було розкриттям змісту цього поняття, перебуванням того, що укладено в ньому. Для встановлення точних визначень Сократ розділяв поняття на пологи і види, переслідуючи при цьому не тільки теоретичні, але і практичні цілі. Сократ настійно вимагав, щоб співрозмовник насамперед виходив з того, що він вважає щирим від еристики, мистецтва суперечки, словесного змагання. Тільки в "слові і міркуванні" народжується істина, тільки в діалозі відповідно до діалектичного (питально-відповідним) мистецтвом "вести міркування" стає можливим збагнення щирої сутності речей. Сократ вважав діалектиком того, хто "уміє ставити питання і давати відповіді". Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчи­теля Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Онтологія Платона передбачає, що «ціле» існує раніше частин (індивідів), що по при усю свою автономію індивіда існують лише в межах цього «цілого» я його похідні. Онтологія – це вчення про буття. Платон синтезував ранньогрецьку онтологію у своєму вченні про «ідеї». Буття за Платоном – це сукупність ідей – розумоосяжних форм або сутностей відображення яких є різноманіття матеріального світу. Онтологія в Платона тісно пов’язана з вченням про пізнання як інтелектуальному сходженню до істини сущих видів буття.

Торкаючись гносеології – вчення про пізнання, Платон виходить із створеної ним ідеалістичної картини світу: оскільки матеріальний світ є лише відображенням світу ідей, то предметом пізнання перш за все мають бути чисті ідеї, чисті ідеї неможливо пізнати за допомогою чуттєвого пізнання, вищою духовною ді – стю можуть займатися тільки підготовлені люди – освічені, інтелектуальні, філософи, тільки вони здатні побачити і усвідомити «чисті ідеї».

9. Антична філософія Риму (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм); Тит Лукрецій Кар, Сенека.

Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля.

Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів — еліти суспільства — новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, згідно з яким найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення.

Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально розробляє атомістична концепцію. В цілому вчення Лукреція лише зовні схоже на систему Епікура. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмерття душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

Незважаючи на близькість поглядів на природу у Лукреція до поглядів Епікура, їхні теорії відрізняються щодо вирішення питання про місце людини у суспільстві. Самоусунення від політичного життя у Епікура змінюється пропагандою активного політичного життя особи у Лукреція. Для Лукреція, на відміну від Епікура, головним філософським вченням є не етика, а фізика — пояснення природи. Людина, яка знає загальні природні закони, завжди знайде своє місце у суспільстві.

Фаталізм Сенеки – психологічна підпора для д-ті все ж таки людини, яка не стане зневірятися, якщо у неї щось не вийде.

Сенека справедливо помічає, що всяка жорстокість походить від немочі.

Всьому цьому і повинні вчити – філософія і мудрість.