24. Раціоналізм і ірраціоналізм як дві тенденції сучасної посткласичної філософії.

Хоча буржуазні революції ХVII-ХVШ ст. і привели до прискореного розвитку капіталізму, однак зростання продуктивності праці і суспільного багатства, зумовлені розвитком машинної індустрії, не супроводжувались поліпшенням становища трудящих. Якщо філософи ХVII-ХVШ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії.

Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність ро­зуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними ха­рактерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Філософія XIX ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

Поняття ірраціоналізм (від лат. іrrationalis - нерозумний, несвідомий) об'єднує різні філософські вчення, які відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно-філософські вчення.

Отже, ірраціоналізм невипадково сформувався в XIX ст., коли поширення відчуження на сферу розумової праці, криза буржуазного суспільства і його культури ввійшли в суперечність з ідеями "царства розуму" та суверенності розуму, що їх проголошували просвітителі. Ірраціоналістичний умонастрій одержує широке розповсюдження і особливо виявляється в таких течіях, як "філософія життя" (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деякі різновиди неопозитивізму.

Для філософії XX ст. характерні також сцієнтизм та анти-сцієнтизм - протилежні світоглядні позиції, пов'язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (анти-сцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм (від лат. scientia - знання, наука) - це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється в некритичному застосуванні в гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді науковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивізму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового винищення, тлумачення науки як "дегуманізованої сили", що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрями сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Взагалі ж під сучасною західною філософією розуміють сукупність філософських вчень, що виникли в кінці XIX - на початку XX ст. і основні ідеї яких розробляються й нині.

Сучасна духовна культура являє собою єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тобто єдність класичного і некласичного. У самому загальному вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, в першу чергу, проходить у зв'язку з відношенням до проблеми раціонального та його протилежності ірраціональності.

25. Одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ 19- початку 20 ст. стала так звана “філософія життя” (А.Шопенгауер, Е.фон Гартман, Ф.Ніцше, З.Фрейд, В.Дільтей та ін.), яка поставила в центр своєї уваги проблеми співвідношення буття людини і буття світу. Представники “філософії життя” оцінюють навколишній  світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активний життєвий  універсум” Незважаючи на несхожість поглядів різних представників “філософії   буття”, іх спільною рисою стає намагання протиставити раціоналістичній  традиції Просвітництва свою ірраціоналістичну антитезу На думку  А.Шопенгауера, розум, свідомість відіграють у бутті людини скромно, суто  технічну роль, позаяк основні життєво важливі для неї процеси (зачаття,  розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту.  З.Фрейд відводить свідомості лише підпорядковану роль “механізму захисту” від руйнівних впливів зовнішнього середовища, а основним стимулом всіх дій людини він вважає сферу несвідомих потягів, нестримних, алогічних, аморальних.

Волюнтар́изм —течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові. Німецькі філософи Артур Шопенгауер і абсолютизував волю, наділівши її космічною силою, сліпою і несвідомою першоосновою, похідними від якої є всі психічні прояви людини.Шопенгауер стверджує, що лежача в основі явищ «річ в собі» є первинна, нічим не обумовлена світова воля. Рушійною силою усіх живих істот є воля до життя. Надалі під впливом цього виду волюнтаризму в глибинній психології розвилося уявлення про ірраціональну природу ваблень, яка керує людською поведінкою.

Психоаналіз Фрейда (1856 – 1939) Австрійський невропатолог, психіатр, психолог, основоположник психоаналізу З.Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і перш за все енергію сексуальних поглядів (лібідо), яка виливається з нервози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня ралізація цих потягів.  Психіка людини поділяється на дві сфери: свідоме і несвідоме. 

Структура психіки за Ф складається з 3-х елементів. «Воно» - архаїчна безособова частина психіки, субстанція, яка охоплює усе природжене, первинне, що підкоряється задоволенню «Над-Я» - внутрішня особистісна совість, що уособлює в собі установки суспільства,  і «я» - сфера свідомого, посередник між несвідомим і зовнішнім світом. 

Фрі́дріх Вільгельм Ні́цше 1844 —  1900 — впливовий німецький мислитель, психолог і класичний філолог. Окремо, щодо концепції про надлюдину, то Ф. Ніцше уніфікують з фашистськими мислителями (сам Адольф Гітлер у своєму найвідомішому творі «Майн Кампф» робив посилання на праці Ніцше). 

У творчості Ніцше поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження. У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!», «Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля!»

Прообраз надлюдини він вбачав у гомерівських героях, у скандинавських вікінгах, у Цезарі, Макіавеллі, Наполеоні.

Народні маси заслуговують на увагу тільки як слабкі копії великих людей, як сила опору великим і як знаряддя великих. Ніцше не визнавав за кожною людиною права бути особистістю. 

26. Екзистенціалізм - напрям у філософії та одна із течій модернізму, де джерелом художнього твору став сам митець, який висловив життя особистості, відтворивши художню дійсність, яка розкрила сенс життя взагалі.

Дана течія у літературі виникла після Першої світової війни, сформувалася у 30-40-ві роки, найбільшого розквіту досягла у 50-60-х роках XX століття.

Основні категорії екзистенціалізму:

o Екзистенція - внутрішнє буття, те центральне ядро людського "я", котре зробило індивіда неповторною особистістю;

o "Прикордонна" ситуація - період у житті людини, коли вона в добу великих потрясінь відкрила свою екзистенцію і почала розуміти, що жити слід лише заради неї;

o "Екзистенційний вибір і воля";

o Дві моделі екзистенційної поведінки: 1) "Людина бунтівна" - це дисиденти, які не змогли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами; 2) "свідома покора долі та історії, жити разом з іншими під керівництвом влади, але не даючи їй поглинути себе" (К. Ясперс).

У центрі уваги екзистенціалістів - внутрішній світ вільної особистості, яку оточували страх, самотність, страждання і смерть, що стали складовими абсурдності буття. Відтак відбулося суб'єктивне зображення письменниками реальної дійсності.

Течія екзистенціалізму складається із двох напрямків: релігійного (К.Ясперс, Г.Марсель) і атеїстичного (М.Хайдеггер, Ж.П.Сартр). Однак, ці розходження не принципові.

М. Хайдеггер вирішує проблему людського існування інакше . Для нього головне завдання на шляху вирішення питань людського існування в світі - закладка фундаменту під розуміння світу . У цій якості виступає онтологія , що базується на пріслушіваніі до буття і на виробленні ставлення до нього у відповідності з тими сигналами , які подає воно нам при нашому прагненні комфортабельно влаштуватися у світі. Мислитель прагне знайти консенсус між світом і людиною на основі людського розуму , збагаченого знаннями про гармонію світу .

Для К. Ясперса рішення проблем людського існування в світі можливе на основі пристосування до світу. Він прагне вселити читачеві своїх творів дбайливе і відповідальне ставлення до знайдених європейською цивілізацією цінностям. Мислитель застерігає проти бездумного розхитування підвалин західного суспільства і бажає направити зусилля людей на відповідальне творення світового співтовариства, в якому народи зіллються в єдину сім'ю.

Ж.-П. Сартр і А. Камю , висвічуючи неблагополуччя світу і показуючи його абсурдність , пропонують не падати духом , а мужньо виконувати свій людський обов'язок , не боячись втрат , що не схиляючись під ударами долі , спокійно робити свою буденну справу , коли ж гніт дійсності стає нестерпним , наважуватися на бунт , що усуває і послабляє цей гніт .