Тема 6 Монетаризм і неокласичне відродження План

1. Основи теорії та фінансові засади монетаризму.

2. Раціональні очікування у фінансовій політиці.

3. Теорія «економіки пропозиції».

4. Монетаризм в умовах глобалізації та формування світової фінансової системи.

1. Основи теорії та фінансові засади монетаризму

Монетаризмз кінця 1970-х років став однією з найвпливовіших течій неокласичного напряму економічної думки, хоча активна розробка монетарних теорій почалася ще з середини 50-х років ХХ ст. Сам термін «монетаризм» був уведений в сучасну літературуКарлом Бруннерому 1968 р.

Цікаво відзначити, що найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник Чиказької школи Мілтон Фрідмен(1912-2006) виступив зі своїми новими ідеями у той період, коли пануюче становище в теоретичній економіці займали кейнсіанці. Після закінчення другої світової війни вони прогнозували глибокий спад або навіть депресію у виробництві. Однак такий спад не настав, зате посилились інфляційні процеси, які, на думку монетаристів, пов’язані насамперед з непомірно швидким зростанням грошової маси.

Ідеї Кейнсапро те, що основним завданням економічного розвитку є забезпечення максимальногорівня зайнятостімонетаристи на чолі з Мілтоном Фрідменом(1912-2006) протиставляють ідеюзабезпечення стабільності економіки.Причому, на противагу послідовникам Кейнса, Фрідмен показав, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але і депресії.

Велике значення монетаристська політика має в країнах, де посилюються інфляційні процеси, а це відбувалося у всіх країнах з початку 70-х років. У зв´язку з цим популярність монетаризму значно зросла, а праці Фрідмена в 1976 р. були відзначені Нобелівською премією з економіки.

Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі техніко-економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним засобом регулювання економіки є монетарна система. «Не через бюджетне, а через грошове регулювання слід розв´язувати економічні проблеми країни», – вважав Фрідмен. Але співвітчизник і опонент М. Фрідмена економіст Дж. Тобін не погодився з ідеєю монетаристів про те, що «гроші мають значення». Він підкреслював, що «тільки гроші мають значення». Не залишивши цього зауваження без уваги, М. Фрідмен у праці «Теоретичні основи грошового аналізу» (1970) написав: «я розглядаю вираз, який характеризує нашу позицію, що «гроші – єдине, що має значення для змінення номінального доходу», як деяке перебільшення, яке, проте, вірно характеризує спрямування наших висновків. Твердження, що «гроші – це єдине, що має значення», я вважаю перекрученням наших висновків».

Якщо раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійної ваги, а тому може не братись до уваги, то М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки «гроші всюди присутні і, якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму».

У статті «Теорія споживчої функції» (1957) вченим було зроблено висновок, що існує тісний взаємозв’язок між обсягом грошей в обігу, доходами та коливанням цін. Довести це твердження М. Фрідмену вдалося завдяки розробцітеорії перманентного доходу.

Спираючись на дослідження А. Маршалла щодо попиту на товари та на власну розробку попиту на гроші, він чітко прослідкував, що розмір індивідуальних доходів залежить від коливань грошової маси. Перманентний дохід був визначальним чинником формування попиту на гроші, оскільки виступав у формі готівки, а також, що було важливим з точки зору стабільної економічної діяльності суб’єктів, менше піддавався волатильності (зміни цін) під час криз. Тому завдяки своїй відносній стійкості (а перманентний доход визначався як середній рівень доходу особи) з’являлася можливість більш точно прогнозувати поведінку грошової маси, формувати очікування економічних суб’єктів та, відповідно, розробляти окремі положення монетарної політики.

На думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсована емісіягрошей. Серед інших причин інфляції Фрідмен називає і політику дефіцитного бюджетного фінансування, і контроль за ставкою процента, і кредитну експансію, і заходи держави щодо соціального забезпечення за рахунок прогресивного оподаткування.

Проводячи політику дефіцитного бюджетного фінансування, для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.

Він звертається також до фіскальної політики, зазначаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.

Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.

Водночас він рекомендує утримуватися від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюджетного дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна система, яка акумулює резервні фонди комерційних банків і, регулюючи норму резерву, може впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики комерційних банків, що полягає у частковому покритті емісії комерційних банків за рахунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової маси в обігу.

Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою політики стримування – “рестрикційної політики”. Зменшення державних витратсприятиме скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи інфляції. Це призведедо звуження попиту, отже зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очікування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватись.

Таким чином, М. Фрідмен довів, що між інфляцією та безробіттям існує лише тимчасовий зв'язок. Причому безробіття спричиняє не фактична інфляція, невисокий рівень якої стимулює зростання економіки, а непередбачувана інфляція, що характеризується високими темпами зростання [Friedman, 1968, с. 11].

На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися “швидким реагуванням” з допомогою ставки процента та дотацій на прояви дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегічною лінією має бути курс на скорочення державної участі в перерозподілі національного продукту за допомогою відомого«монетарного правила»[Фридмен, б.р.].

Згідно з цим правилом, маса грошей в обігу щорічно має збільшуватись темпами, рівними потенціальному темпу зростання ВНП. Для країн з розвиненою економікою він дорівнює 3-5 %. Перевагою «монетарного правила» є усунення небажаних і непередбачуваних коливань величини сукупного попиту, які негативно впливають на розвиток економіки. Крім того, стабільність грошово-кредитної політики, заснованої на монетарному правилі, виключає можливість посилення інфляції, зокрема внаслідок інфляційних очікувань, які стимулюють зростання цін. Тому на перший план монетаристи висувають єдину для економічної політики мету – боротьбу з інфляцією.

У 70-х років ХХ ст. монетаристи продовжували працювати над проблемою інфляції, зокрема намагалися побудувати більш ефективну та удосконалену модель визначального впливу грошово-кредитної політики на економіку. Попередня монетарна модель, розроблена у 1968 р. економістами Федерального резервного банку Сент-Луїса (США) Л. АндерсеномтаДж. Джорданом[Моисеев, 2002, с. 96], давала ненадійні прогнози, що підтвердилося, наприклад, високими темпами інфляції у 1973–1975 рр. [История экономических…, 2009, с. 575].

Для більш реалістичного відображення розвитку економіки та надійних прогнозів було розроблено модель номінального доходу. У 1971 р. М. Фрідмен опублікував статтю«Монетарна теорія номінального доходу», де описав власну модель з урахуванням впливу темпів зростання грошової маси на номінальний і реальний доходи та підвищення цін. Вчений зробив висновок, щозначний тиск на економічну систему здійснює надлишкова емісія грошей, тому грошово-кредитна політика має бути спрямована на її регулювання.

До числа яскравих робіт М.Фрідмена з питань фінансівналежить монографія«Податкові обмеження і зростання держави», яка вийшла в 1978 році. У ній дуже стисло та обгрунтовано викладено суть податків і їхній зв’язок з економічним розвитком держави. По суті, це теоретичне обгрунтування еволюції податків в сучасних умовах.

На думку Фрідмена, саме зміни, які відбулися у грошовій сфері, завжди передували або пожвавленню, або падінню в інших сферах економіки. Проте, якщо зміни в номінальному доході – це лише наслідок змін у грошовій сфері, тоді причиною змін в економіці є грошова сфера, а доход являє собою тільки наслідок, робить висновок Фрідмен. Ось чому в економічній політиці держави грошовому обігу належить перше місце, а бюджету – друге. Монетарна політика центральних банків, на думку Фрідмена, має грунтуватись не на величині процента на кредитний капітал, а на кількості грошей, що банки випускають в обіг. Фрідмен відрізняв кредитну політику від монетарної. На думку монетаристів, ні податкова, ні бюджетна політика не впливають на розмір сукупного номінального попиту, оскільки вони означають тільки перекачування доходу з одного сектору в інший на основі так званої політики витіснення.

Державні видатки, на думку Фрідмена, змінюють тільки структуру попиту, не змінюючи загальної його величини. Номінальний попит зростає або зменшується не внаслідок державних видатків, а лише в результатіьзбільшення або зменшення кількості грошей в обігу. Економічні цикли, за твердженням Фрідмена, залежать від циклічних рухів кількості грошей в обігу.

Зміна кількості грошей в обігу, а отже, i зміна номінального попиту впливає i на динаміку цін. Таким чином, реальний попит не може бути ні зайвим, ні незадоволеним. Він завжди відповідає обсягу виробництва. Головний принцип монетаристської політики – досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулювання покликано забезпечити ріст виробництва i високу зайнятість. Прихильники монетаризму виходять з того, що єдиним джерелом iнфляції служить ріст грошової маси, а нульова iнфляція є безумовною i визначальною метою економічної політики.

Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики – максимально скоротити видатки держави, тому що їх збільшення веде до утворення надлишку грошей, а отже – до iнфляції. Монетаризм, будучи однією iз шкіл неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання; i єдине, що може зруйнувати цю здатність, – це диспропорція між темпами росту продукції i темпами росту грошової маси в обігу.

Послідовники М. Фрідмена, американські економісти К. БруннертаА. Мельтцер, у статті«Гроші, борг та економічна активність»(1972) виявили деяку обмеженість теорії номінального доходу, оскільки вона не враховувала впливу грошово-кредитної політики на певні сегменти фінансового ринку, зокрема ринок позичкових капіталів [Brunner,Meltzer, с. 953–954]. У своїй моделі вчені аналізували способи фінансування державних видатків через збільшення пропозиції грошей або випуск облігацій і довели, що обидва способи можна застосовувати, але додаткова емісія грошей у визначених обсягах була значно ефективнішою.

Важливість теорії номінального доходу була підтверджена на практиці під час реалізації грошово-кредитної політики як на національному, так і на глобальному рівнях.

Діяльність держави полягає, по-перше, у створенні умов для вільного функціонування ринку, а не для його регламентації; по-друге, у забезпеченні безпеки громадян; по-третє, у виконанні законодавчої функції та контролі за дотриманням законодавства.

Кількість інструментів державного регулювання(так званих адміністративних методів впливу) необхідно скоротити, відмовившися від бюджетних засобів впливу на економіку, від спроб перерозподілу доходів, у тім числі через прогресивне оподаткування.

Соціальна сфера не мусить бути пріоритетним напрямомдіяльності держави. Індивідуалізм і свобода передбачають нерівність. Фрідмен захищає індивідуалізм і засуджує “соціальний компроміс”, “колективне планування” та інші форми “сповзання до соціалізму”.

Стабільна економіка забезпечує високий рівень життяу суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб одержати свою частку суспільного продукту. Не треба регулювати зайнятість, рівень заробітної плати. Їх повинен встановлювати ринок. Необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату, заборонити профспілкам втручатися в її формування. В період криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Заробітна плата стане також своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.